Текст книги "Покладіть її серед лілій"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 16 страниц)

III

О п’ятій вечора ми вирушили в Оркід-сіті – після кількох доволі неприємних годин, проведених у кабінеті начальника окружного бюро розслідувань Данніґана. Він зробив усе, щоб докопатися до справи, але тільки-но намагався дістатися до суті її, як ниточки вислизали йому з рук. Тож початок розслідування був для нього малоуспішним.

Я більш-менш чесно й відверто виклав йому всю історію. Розповів, що доньку Фрідлендера кілька років тому викрали. Це він може перевірити, зателефонувавши в Бюро розшуку зниклих безвісти Оркід-сіті. Також оповів йому, що зустрів на вулиці дівчину, яка втратила пам’ять, і що я привів її в помешкання своєї секретарки, а сам негайно всівся у машину й поїхав у Фріско[31]31
  Розмовна й скорочена назва Сан-Франциско.


[Закрыть], щоб привезти до неї батька.

Данніґан хотів знати, звідкіля мені відомо, що дівчина – донька Фрідлендера. Я оповів, що бачив детальний її опис у «Бюлетені зниклих безвісти» і запам’ятав його.

Кілька хвилин він похмуро дивився на мене, розмірковуючи, вірити мені, чи ні, а я у відповідь так само понуро оглядав його.

– Гадав, що ви щось краще вимислите, – нарешті озвався він.

Я продовжив свою розповідь, описуючи, як прибув у квартиру Фрідлендера, почув постріл, увірвався в помешкання і знайшов Фрідлендера на підлозі мертвим. А також виявив італійця, котрий намагався втекти. Я повідомив, що той стріляв у нас, а ми – в нього, і пред’явив Данніґанові наші дозволи на носіння зброї. Я припустив, що італієць був грабіжником. Ні, не думаю, що бачив його колись раніше, хоча це і ймовірно, бо всі «макаронники» для мене на одне лице.

Данніґан мав цілком слушне відчуття, що за цим всім криється набагато більше, ніж я розповідаю. Це чітко читалося на його квадратному обличчі. Він так і сказав.

Я ж відповів йому, що він читає забагато детективів, і запитав його, чи не можна мені вже їхати, бо вдома дуже багато роботи.

Але він почав усе зі самого початку, промацуючи мене, ставлячи безліч питань, і ми змарнували купу часу та, зрештою, скінчили тим, з чого почали. Вигляд у Данніґана був уперто-спантеличений, коли він сидів отак, дивлячись на мене. На моє щастя, «макаронник» таки поцупив у Фрідлендера гроші та золотий годинник – єдині цінні речі в помешканні, й це була ідеальна зачіпка для відповідного розслідування. Врешті-решт Данніґан таки вирішив нас відпустити.

– Можливо, це все-таки звичайне пограбування, – неохоче визнав він. – Якби тут не були замішані ви двоє, то це справді могла би бути квартирна крадіжка, але присутність у цій справі вас змушує мене замислитися.

Керман відповів, що якщо він перейматиметься такими дрібницями, то постаріє і вийде на пенсію ще до того, як займеться справді значущими справами.

– Нехай вас це не обходить, – кисло озвався Данніґан. – Уже не знаю, що з вами, хлопцями, не так, але тільки-но ви з’являєтеся в нашому місті, неодмінно починаються неприємності – причому саме в мене. Тримайтеся звідси подалі – в мене й без вас роботи по самі вуха.

Ми з Керманом ввічливо засміялися, потиснули Данніґанові руку, пообіцяли виконати прохання і радо полишили його.

Мовчали, аж поки не всілись у «бьюїк» і через міст Оук Бей не поїхали додому. Аж тоді Керман обережно сказав:

– Якщо колись той хлопець дізнається, що вбитий італієць був причетний до викрадення Стівенса, – боюся, він зробить усе, щоб ускладнити нам життя.

– А воно у нас і без того нелегке. Тепер ми добряче загрузли з Ейноною, – і я проїхав ще з милю, перш ніж сказав:

– Знаєш, це якась диявольськи заплутана справа. Мене не полишає відчуття, що хтось із усіх сил намагається приховати великого та жирного кота, аби той не виліз із мішка. Ми упустили щось дуже важливе. Увесь час шукаємо мішок, а не кота, а саме кіт – розгадка всієї цієї історії. Саме так. Усіх, хто хоч раз поглянув на таємничого кота, змусили замовкнути: Юдору Дрю, Джона Стівенса, медсестру Гарні; а ось тепер і Фрідлендера. Відчуваю, що Ейнона також знає цього кота. Нам конче потрібно відновити їй пам’ять – і то швидко.

– Якщо вона щось знає, то чому вони її не прикінчили – замість того, щоби тримати в божевільні? – запитав Керман.

– Це мене й хвилює. Досі всі з них помирали більш-менш випадково, за винятком Фрідлендера – той був убитий неприкрито. А це означає, що той хтось запанікував. І що Ейнона – у смертельній небезпеці.

Керман випростався.

– Гадаєш, вони спробують дістатися її?

– Так. Нам слід буде сховати її надійніше. Можливо, попросимо доктора Манселла помістити її в лос-анджелеську клініку, а я візьму в Крюґера кілька його здорованів для охорони.

– Боюся, що ти також начитався детективів, – зауважив Керман, косо дивлячись на мене.

Я гнав «бьюїк» із шаленою швидкістю, постійно розмірковуючи над смертю Фрідлендера, і чим більше думав, тим неспокійніше мені ставало.

Коли ми в’їхали в Сан-Лукас, я зупинився біля місцевої аптеки.

– А тепер що не так? – здивовано перепитав Керман.

– Хочу зателефонувати Полі,– пояснив я. – Мені слід було подзвонити їй ще із Сан-Франциско. Щось мені не по собі.

– Заспокойся, – сказав Керман, але вигляд у нього був стурбований. – Твоя уява надто вже розгулялася.

– Сподіваюся, що причина саме така, – сказав я і попростував до телефонної будки.

Керман схопив мене за руку і потягнув до себе.

– Поглянь-но!

І показав на стос вечірніх газет на прилавку кіоску.

Дюймові заголовки, набрані жирним шрифтом, кричали:

«Дружина відомого лікаря-натуропата покінчила життя самогубством!»

– Купи це, – сказав я, висмикуючи руку і зачиняючись у будці.

Набравши номер Полиного помешкання, вичекав. Чув зумер, але ніхто не відповідав. Я стояв у телефонній кабінці, міцно притиснувши слухавку до вуха, й серце моє бухкало.

Вона повинна бути вдома – ми погодили, що Ейнону не слід залишати саму. Підійшов Керман і крізь скло втупився в моє напружене обличчя. Я заперечно крутнув головою, закінчив виклик та попросив оператора з’єднати знову.

Поки мене з’єднували ще раз, я відчинив двері.

– Ніхто не відповідає, – пояснив. – Виклик повторюють.

Обличчя Кермана спохмурніло.

– Поїхали. Нам ще добру годину пиляти.

– Ми доїдемо швидше, – пообіцяв я і вже клав слухавку, коли вклинився оператор і повідомив, що лінія в порядку, але таки ніхто не відповідає.

Я поквапно повісив слухавку на важіль, і ми вибігли з аптеки. Я скерував «бьюїк» на головну вулицю, і, щойно ми виїхали з міста, помчав чимдуж.

Керман намагався читати газету, але на такій швидкості не міг втримати її в руках.

– Її знайшли сьогодні опівдні, – гаркнув він мені у вухо, – вона прийняла отруту після того, як Зальцер повідомив про смерть Квелла в поліцію. Ані слова про Ейнону. Також нічого про сестру Гарні.

– Вона перша з них не витримала, – зауважив я. – Або ж хтось підсипав їй отрути. Та до біса з нею! Я боюся за Полу.

Опісля Керман розповідав, що ще ніколи в житті не їхав так швидко і не хотів би повторення подібної їзди. За якийсь час стрілка спідометра досягла позначки дев’яносто дві милі на годину[32]32
  1 миля дорівнює приблизно 1,6 км, тобто це становило близько 150 кілометрів за годину.


[Закрыть] і трималася так деякий час, поки ми з гуркотом і завиванням клаксона мчали широким прибережним шосе. Один сумлінний коп спробував, було, погнатися за нами, але не наздогнав. Спочатку відстав на кілька миль, а потім і зовсім зник із поля зору. Я логічно розсудив, що він подасть наш детальний опис у найближче місто, тож з’їхав з головної дороги й почав петляти вузькою бічною, що була не ширшою за двадцять футів. Керман сидів із заплющеними очима і мовчки молився.

Ми домчали до Оркід-сіті на п’ятнадцять хвилин раніше запланованого – і що то була за їзда! Шістдесят повних миль за сорок п’ять хвилин!

Пола винаймала помешкання на Парковому бульварі – за сто ярдів від «Парк-госпітал». Ми вихором промчали широкою вулицею і загальмували біля тамтешньої лікарні з таким пронизливим скреготом, наче то був день забою свиней на бойні.

Ліфт, здається, повз, а не їхав на третій поверх. Нарешті він зупинився, і ми вискочили у коридор перед Полиним помешканням. Я щосили натиснув на кнопку дзвінка, ще й навалившись на нього всім тілом. Чув, як калатає дзвінок, але нам ніхто не відчиняв. Піт заливав мені обличчя, наче я щойно вийшов з душу.

Я відступив од дверей.

– А тепер навалімося разом, – запропонував я Керманові.

Ми підважили двері плечима. Це були міцні двері, але ж і ми далеко не слабаки. З третьої спроби замок піддався, і ми ввалилися в охайний маленький хол.

Тримаючи кольти напоготові, пройшли крізь вітальню у Полину спальню. На ліжку панував безлад, але кімната була порожня. Ні Поли, ні Ейнони. Я кинувся до телефону і набрав номер нашої контори. Тріксі відповіла, що Пола не телефонувала, але двічі дзвонив якийсь чоловік, котрий не відрекомендувався.

– Якщо той ще раз зателефонує – повідом йому номер Поли, – сказав Тріксі та повісив слухавку.

Тремтячою рукою Керман подав мені сигарету. Я механічно запалив її і сів на ліжку.

– Нам треба вирушити на «Дрім шіп», – сказав рішуче Керман. – І то негайно.

Я кивнув головою, погоджуючись.

– Та не переживай ти так! – заспокоїв.

– Якого дідька! – вигукнув Керман і вирушив до дверей. – Вони схопили Полу. Нам треба піти туди і поговорити з ними. Ходімо ж!

– Заспокойся! – знову сказав я, не рухаючись. – Сядь і не метушися!

Керман рушив до мене.

– Ти що, здурів?

– А ти гадаєш, що при повному розумі я наважуся наблизитися до того судна удень? – спитав я, дивлячись на нього. – Поміркуй сам! Ми таки підемо туди: але вирушимо лише під покривом ночі.

Керман зробив нетерплячий жест.

– Я йду негайно. Якщо ми зволікатимемо, може бути пізно!

– Стули пельку! – гаркнув я. – Випий чогось. Ти залишатимешся тут!

Він завагався і вийшов на кухню. Невдовзі повернувся з пляшкою віскі, двома склянками та кухлем крижаної води. Змішав напої, подав склянку мені й сів поруч.

– Ми нічого не можемо вдіяти, якщо вони надумали стукнути Полу по голові, – зронив я. – Але навіть якщо вони цього ще не вчинили, то неодмінно зроблять, щойно побачать, нас. Тож вирушимо на яхту лише коли стемніє – але не раніше.

Керман не озвався жодним словом. Він сидів, потягуючи віскі й час од часу стискаючи кулаки. Отак ми й сиділи, дивлячись у підлогу, нерухомо й бездумно: просто чекаючи. У нас було в запасі не менш ніж чотири години до того, як зможемо діяти.

0 пів на шосту ми продовжували непорушно сидіти. Пляшка з віскі наполовину спорожніла. Недопалки рясніли в попільничці. Ми рвались у бій.

І тоді задзеленчав телефон: різкий звук, що прозвучав зловісно в маленькому мовчазному помешканні.

– Візьму, – сказав я, підходячи на дерев’яних ногах до апарата й беручи слухавку.

– Меллою? – спитав чоловічий голос.

– Так!

– Це Шеррілл.

Я мовчки вичікував, дивлячись на Кермана.

– Ваша дівчина у мене на яхті, Меллою, – сказав Шеррілл. Голос його був м’який: він наче проворкотів це мені на вухо.

– Знаю.

– Ти б краще прийшов за нею, – порадив Шеррілл. – Скажімо, годині о дев’ятій. Раніше не треба. Я накажу підготувати для тебе човен на причалі. Але приходь сам і нікому про це не кажи. Якщо приведеш із собою поліцію чи ще когось, дівчину стукнуть по голові та викинуть у море. Зрозумів?

Я сказав, що зрозумів.

– Тож до зустрічі о дев’ятій, – повторив він і повісив слухавку.

IV

Лейтенант Бредлі з Бюро розшуку зниклих безвісти був міцно збитий, розчарований життям поліцейський середнього віку, який просиджував довгі години за обшарпаним столом маленького кабінету на четвертому поверсі поліцейського управління, постійно відповідаючи на запитання, на які відповіді не було. Цілісінький день – а то й частину ночі – до нього приходили або телефонували родичі зниклих, вимагаючи негайно розшукати їхніх близьких.

Нелегка робота – зважаючи на те, що у більшості випадків чоловік або жінка зникали, бо ситі були по горло своїми домівками чи власними чоловіками або дружинами і робили все для того, щоб їх ніколи не знайшли. На таку роботу я би не погодився навіть за платню, вдвадцятеро більшу за ту, яку отримував Бредлі, – просто б не зміг її виконувати.

Коли я постукав, крізь шпарину в дверях кабінету все ще пробивалося світло. Ввічливий голос, що прозвучав за звичкою сердечно, запросив мене увійти. Лейтенант сидів за столом із люлькою в зубах, і в його карих, глибоко посаджених, пронизливих очах застиг втомлений вираз. Міцний чолов’яга з ледь помітною залисиною та мішками під очима. Чоловік, який робив корисну справу, але не отримував за це жодного визнання чи винагороди – та й не прагнув цього.

Нахмурився, коли мене побачив.

– Іди звідси, – сказав він якимось безнадійним голосом. – Я зайнятий. Не маю часу вислуховувати твої проблеми – в мене повно власних.

Я зачинив за собою двері й прихилився до одвірка. Не був налаштований жартувати з лейтенантом поліції, до того ж, поспішав.

– Мені потрібна твоя послуга, Бредлі, – сказав я. – І то швидко. То ти надаси її чи мені йти до Брендона?

У світло-карих очах з’явився спантеличений вираз.

– Тобі не слід говорити зі мною таким тоном, Меллою, – озвався лейтенант. – Що тебе гризе?

– Багато що; але в мене нема часу вдаватись у подробиці, – і я подолав невеличку відстань між дверима та його столом, поклав руки на стос промокального паперу і пильно глянув на нього.

– Мені потрібно все, що тобі відомо про Ейнону Фрідлендер. Пам’ятаєш її? Вона була медсестрою в санаторії Зальцера на Футхілл-бульвар. Зникла 13 травня 1947 року.

– Пам’ятаю, – відповів Бредлі, й кошлаті брови його ледь помітно здійнялися. – Ти вже другий, хто цікавиться її особовою справою за останні чотири години. Дивно, як таке ходить у парі: я й раніше це помічав.

– І хто був той перший?

Бредлі натиснув на кнопку дзвінка.

– А це вже не твоя справа, – озвався він. – Сядь і не напирай на мене.

Я присунув до нього стілець, і тут увійшов клерк та став, чекаючи розпоряджень.

– Принесіть справу Фрідлендер знову, – сказав йому Бредлі. – Але хутко – джентльмен поспішає.

Клерк глянув на мене байдуже, як столітній дідуган, який стоїть перед крутими сходами.

Бредлі запалив люльку і витріщився на свої замазані чорнилом пальці. Й тихо зітхнув.

– Ти все ще пхаєш носа у справи Кросбі? – запитав він, не дивлячись на мене.

– Так, – коротко сказав я.

Він кивнув головою.

– Невже ви, молоді й амбіційні, так ніколи нічому і не навчитеся? Чув, що Мак-Ґроу й Гартселл днями навідали тебе?

– Так, і справді. Але тут нагодилася Морін Кросбі й урятувала мене. Як тобі це?

Він вишкірився.

– Шкода, що мене там не було... Чи це не вона зацідила Мак-Ґроу в пику?

– Вона.

– Ну й дівиця!

– Чув, у Зальцера була якась буча, – зронив я, спостерігаючи за Бредлі. – Здається, від цього ваш спортивний фонд може відчутно постраждати.

– Не надто переживатиму – мені нема чого перейматися спортом у моєму віці.

Хвилину чи дві ми мовчки дивилися один на одного, а потім я ненароком спитав:

– Чи не надходили вам повідомлення про зникнення дівчини з прізвищем Гарні? Це також одна з медсестер Зальцера.

Почухавши м’ясистий ніс, Бредлі заперечно хитнув головою.

– Ні. Як ти кажеш – одна з медсестер Зальцера?

– Так. Хороша дівчина і має прекрасне тіло, але, можливо, ти занадто старий, щоб цікавитися жіночими принадами.

Бредлі сказав, що справді застарий для цього, але продовжував задумливо дивитися на мене.

– Так чи інакше – з неї тепер мало користі, бо вона мертва, – додав я.

– Ти на щось натякаєш, чи просто у тебе такі жарти? – запитав він уїдливо.

– Мені стало відомо, що місіс Зальцер намагалася викрасти її з власного помешкання. Дівчина впала з пожежних сходів і зламала шию. Місіс Зальцер полишила її десь у пустелі – ймовірно, поблизу санаторію.

– Хто тобі це сказав?

– Одна ворожка нашептала.

Тепер Бредлі почухав щелепу кінчиком люльки і тупо вирячився на мене.

– Краще б ти розповів про це Брендону – це робота відділу убивств.

– Але ж це просто підказка, друже, а не свідчення. Брендон любить факти, а я не готовий їх йому надати. І кажу тобі це лише тому, що ти можеш передати інформацію кому треба, не вплутуючи мене в усе це.

Бредлі зітхнув, усвідомив, що люлька його погасла й потягнувся за сірниками.

– Ви, молоді, надто спритні, – констатував він. – Гаразд, я нашепчу це кому треба. То що тут правда?

– Практично все. Як ти гадаєш, чому місіс 3. отруїлася?

Цієї миті зайшов коп і поклав папку на стіл. Вийшов навмисно повільно. Можливо, його мозок працював так само повільно, як і ноги.

Бредлі розв’язав стрічки й відкрив папку.

І кілька хвилин ми споглядали півдюжини чистих, складених удвоє аркушів.

– Що це, в біса, таке? – почав, було, Бредлі, й кров прилинула до його обличчя.

– Заспокойся, – сказав я, простягнув руку і торкнувся аркушів. Нічого, крім чистого паперу.

Бредлі поклав палець на дзвінок і там його й залишив.

Можливо, клерк учув тривогу, бо негайно повернувся.

– Що це таке? – спитав Бредлі. – Ти що, граєшся зі мною?

Клерк витріщився на чисті аркуші.

– Я не знаю, сер! – сказав він, збліднувши. – Папка була зав’язана, коли я брав її у вас.

Бредлі важко дихав, намагаючись щось сказати, але передумав і лише махнув рукою на двері.

– Забирайся! – вигукнув він.

Клерк вийшов.

Запала тиша, а тоді Бредлі сказав:

– Це може коштувати мені посади. Той покидьок підмінив папери!

– Ти хочеш сказати, що він забрав справжні документи і замінив на чисті аркуші?

Бредлі кивнув.

– Так воно й було. Коли я давав йому папку, там були: фотографія, детальний опис і проміжні результати нашого розслідування.

– І нема жодних копій?

Він заперечно хитнув головою.

Якусь мить я розмірковував.

– А той хлопчина, який просив папку, – додав я, – був високий, міцний і темноволосий? Щось на кшталт кінозірки?

Бредлі витріщився на мене.

– Т-так! Ти знаєш його?

– Бачив.

– Де?

– Тобі потрібні ті папери?

– Звісно! Що ти хочеш цим сказати?

Я підвівся.

– Дай мені час до завтра – до дев’ятої години вечора, – сказав йому. – І я доставлю тобі або папери, або чоловіка, котрий їх узяв. У мене є план, Бредлі. Щось, про що не хочу, аби знав Брендон. Тож нічого не кажи йому до завтра, добре?

– Про що це ти говориш? – вимогливо спитав Бредлі.

– Завтра в мене будуть або папери, або той чоловік – якщо сидітимеш тихо й не відкриватимеш рота, – сказав я і вирушив до дверей.

– Агов! Вернися! – гукнув Бредлі, зводячись на ноги. Але я не повернувся. Злетівши сходами, вибіг через парадні двері на вулицю, де на мене у «бьюїку» чекав Керман.

V

Нас було четверо: Майк Фіннеґан, Керман, я і заклопотаного вигляду чоловічок у чорному, заяложеному безформному капелюсі, без піджака, в брудній сорочці та білих парусинових штанях сумнівної чистоти. Ми сиділи в задній кімнаті бару «Дельмоніко», і на столі перед нами стояла пляшка з віскі та чотири склянки. Густий тютюновий дим завис у повітрі.

Чоловічка у заяложеному капелюсі звали Джо Декстер.

Він займався транспортними перевезеннями: допроваджував вантажі до суден, що стояли на якорі у гавані. Фіннеґан стверджував, що це його друг, але той поводився щось не надто дружньо.

Я виклав своє прохання, але маленький чоловік продовжував сидіти, витріщившись на мене так, наче я божевільний.

– Вибачте, містере, – нарешті озвався він. – Але такого я не можу зробити – це б зруйнувало мій бізнес.

Керман погойдувався у кріслі – сигарета в зубах, очі заплющені. Врешті розтулив око і сказав:

– А кому яке діло до твого бізнесу? Розслабся, друже: у світі повно справ, важливіших за роботу.

Декстер облизав губи, сердито глянув на Кермана і зіщулився в кріслі. Благально зирнув на Майка.

– Я не можу цього зробити, – повторив він, – просто не можу. Власник «Дрім шіп» – один з найкращих моїх замовників.

– Недовго він ним ще залишатиметься, – зауважив я. – Тож поспіши добре заробити: матимеш з цього сотню баксів.

– Сотня баксів, – презирливо сказав Декстер. – Та Шеррілл платить мені набагато більше – постійні гроші й то щомісяця. Ні, я на таке не піду.

Я кивнув Майкові, аби він не горячився. Бо той уже подався вперед, щомиті готовий вибухнути.

– Послухай! – сказав я Декстерові. – Усе, чого ми хочемо, – це щоб ти доправив нас сьогодні увечері на яхту з партією провізії. Зроби це – і отримаєш свою сотню. Що тебе так лякає?

– І ви будете всередині одного з ящиків, – зауважив Декстер. – Це далеко не найкраща ідея. Нікому не можна ступати на борт того судна без спеціального дозволу. Якщо вони вас схоплять – а це неодмінно зроблять – то зрозуміють, що до цього причетний я. Найменше, що вчинить Шеррілл, це заблокує мої рахунки. А найімовірніше, пошле когось, щоби проломити мені череп. Я на це не піду.

Наповнивши склянки знову, я поглянув на годинник. Було пів на восьму. Час невпинно збігав.

– Послухай-но, Джо, – сказав Майк, подавшись уперед, – цей хлопець – мій друг, розумієш? І він хоче дістатися на борт тієї яхти. А якщо він чогось хоче, то так і буде. Шеррілл – не єдиний, хто здатний проломити тобі череп. То ти робитимеш, що ми кажемо – чи нам вдатися до рішучіших дій?

Керман витягнув свій кольт 45-го калібру і поклав на стіл.

– Коли він закінчить з тобою, то за справу візьмусь я, – зауважив він.

Декстер зирнув на кольт, намагаючись уникнути Майкового пильного погляду.

– Ви, хлопці, мене не залякаєте, – якось кволо озвався він.

– Але спробувати можна, – спокійно зауважив Керман. – Даємо тобі десять секунд на роздуми.

– Не тисніть на чоловіка, – сказав я і витягнув з гаманця десять десятидоларових банкнот. Розклав їх на столі й підсунув Декстерові.

– Ну ж бо – бери свої гроші та рухаймося. Зі Шерріллом уже майже покінчено. Назавтра там будуть копи. Тож бери гроші, поки тобі їх пропонують.

Декстер повагався, потім зібрав купюри і перерахував їх брудними пальцями.

– Для іншого я би й пальцем не поворухнув, – сказав він Майкові.

Ми допили віскі, відсунули стільці й вирушили у порт. Була задушлива ніч – ані натяку на вітерець чи дощ. Далеко на горизонті я розгледів вогні яхти «Дрім шіп».

Темним провулком ми дісталися складу Декстера. Й усе це – в цілковитій темряві. Коли відчинили двері пакгаузу, в ніс нам ударив запах смоли, масел, вологого одягу та гуми.

Склад був великий, заставлений ящиками, бухтами канатів та згортками у просмоленому папері, що чекали своєї черги, аби бути доставленими на судна, які стояли на рейді. Посеред пакгаузу виднівся квадратний п’ятифутовий пакувальний ящик.

– Ось він, – похмуро сказав Декстер.

Ми зайнялись ящиком.

– Мені потрібні молоток і стамеска, – повідомив я Декстерові.

Поки той ходив за інструментами, Керман перепитав мене:

– Ти впевнений, що варто це робити?

Я кивнув.

– Якщо поталанить, то матиму принаймні півгодини на борту – адже вони чекають на мене лише о дев’ятій. Зможу багато чого зробити за цей час. Коли ви з Майком підгребете туди близько дев’ятої, я вже щось надумаю, щоб ви також змогли дістатися на яхту. А вже опісля кожен діятиме самостійно.

Повернувся Декстер з інструментами.

– Прицвяховуйте мене якомога легше, – попередив я Кермана. – Мені треба буде вибратися звідти якнайшвидше.

Майк махнув рукою, щоби Декстер відійшов.

– Ми самі цим займемося, друже. Просто сядь он там і будь чемний.

Він не хотів, щоб Декстер бачив кулемет Стена, котрого витягнув зі своєї валізи. Під прикриттям окоренкуватої постаті Фіннеґана Керман поклав зброю на дно ящика.

– Тут достатньо місця, – сказав він мені. – Ти впевнений, що не хочеш, аби я зробив це замість тебе?

Я заліз у ящик.

– Ви з Майком прибудете о дев’ятій. Але якщо в човні Шеррілла буде більше, ніж один чоловік, і ви прикинете, що не впораєтеся з ними, тоді сідай у човен сам. У будь-якому разі вони вважатимуть, що ти – це я. Якщо почуєш стрілянину на борту, мчи до Міффліна за підмогою і розпочинайте бій. Гаразд?

Керман кивнув. Вигляд у нього був стурбований.

– Майку, будь поруч із Декстером. Якщо він нас продасть, стукни його по голові й викинь за борт.

Люто зирнувши, Майк сказав, що неодмінно так і зробить.

Коли Керман закріпив кришку, в ящику виявилося достатньо місця для того, щоб я міг сісти, притиснувши коліна до підборіддя. Повітря надходило через стики у стінках. Я прикинув, що зможу вибратися звідти приблизно за хвилину.

Керман забив кришку цвяхами, і втрьох вони поставили ящик на тачку. Моя мандрівка на пристань виявилася достатньо жорсткою, і поки вони перевантажували ящик на моторний човен, я заробив кілька гарненьких синців.

Двигун з пихтінням завівся, і ми вийшли у відкрите море. Вітер, що долітав до мене крізь щілини в ящику, був пронизливий, а рух човна крізь буруни добряче докучав мені.

Спливали хвилини, й нарешті Майк шепнув мені крізь щілину, що ми причалюємо до «Дрім шіп».

Чийсь голос окликнув нас, і відбулася коротка сердита розмова. Хтось рішуче заперечував проти того, аби перевантажувати ящик у темряві. Декстер зіграв свою роль добре. Він сказав, що назавтра має навідати хворого брата, і якщо вантаж не заберуть зараз, то чекатимуть на нього ще день.

Чоловік на борту матюкнувся і звелів чекати, поки він спустить піднімальну стрілу.

Майк тримав мене в курсі, коментуючи все, що відбувається, крізь вентиляційні отвори в ящику.

Після деякої затримки ящик різко смикнули й підняли в повітря. Моє приземлення також не можна було назвати лагідним – воно було до біса грубим. Ящик гепнув кудись униз, і мене добряче струсонуло.

Чоловік, який сварився з Декстером, знову матюкнувся. Його голос прозвучав десь зовсім поруч, потім гримнули двері, і я залишився сам.

Вичекав, прислухаючись, однак нічого не почув. Невдовзі вирішив, що можна вже вилазити. Підважив стамескою кришку й відхилив фанеру. Менш ніж за хвилину вибрався з ящика. Тепер я був у суцільній темряві. Запах у приміщенні був такий, як і на складі Декстера, тож я вирішив, що перебуваю в трюмі.

Витягнувши ліхтарик, я освітив просторе приміщення. Тут було повно краму, спиртне та бочки з пивом, до того ж, панувала абсолютна тиша. У дальньому кінці виднілися двері. Я підійшов, відчинив їх на кілька дюймів і визирнув у вузький, тьмяно освітлений коридор.

На стегні відчував важкість кулемета. Я не дуже хотів його брати, але Керман наполіг. Він сказав, що зі «Стеном» при собі я зможу посперечатися чи не з половиною екіпажу. Я ж у цьому сумнівався і взяв кулемет лише, щоб заспокоїти Кермана.

Почав прокрадатися коридором до вертикальних залізних сходів, котрі спостеріг у дальньому кінці, що вели, як гадав, на палубу. Але на півдорозі різко зупинився. Бо на сходах з’явилася пара черевиків, а потім і ноги в білих формених штанях. За мить переді мною уже стояв матрос і витріщався на мене.

Він був кремезний – майже такий самий, як я – і вигляд у нього був далеко не дружній. Я наставив на нього ручний кулемет і вишкірився.

Його руки так швидко зметнулися вгору, що він кісточками пальців зачепив низьку стелю.

– Відкриєш пащу – і я прошию тебе наскрізь! – прошипів я.

Він стояв нерухомо, вилупивши очі на мій кулемет, і щелепа його відвисла.

– Обличчям до стіни! – наказав я.

Він розвернувся, і я огрів його руків’ям зброї по м’язистій потилиці.

Коли він падав, я підхопив його за комір і лагідно поклав на підлогу.

Будучи схвильованим, я аж спітнів. Мені слід було його кудись відтягти, поки в коридорі не з’явився хтось іще.

Поруч зі мною були двері. Повернувши ручку, я зазирнув у порожню каюту. Можливо, це й була каюта того матроса, з якої він щойно вийшов.

Я підхопив моряка під пахви й затягнув у каюту. Причинив за собою двері, а потім ще й узяв їх на засув.

Діючи швидко, перебрався у його одяг.

Кашкет із козирком був трохи завеликий на мене, але принаймні приховував обличчя.

Я заткнув йому рота, загорнув у простирадло й обв’язав ременем, а потім ще й мотузкою, яку знайшов у каюті. Вклав його на койку і залишив кулемет обіч, натомість витягнув з кишені штанів свій кольт 38-го калібру і попрямував до дверей.

Прислухався, не почув ані звуку, відчинив двері й визирнув. У коридорі було порожньо, мов у мізках мертвяка – і так само тихо. Я вимкнув ліхтарик, вислизнув з каюти і зачинив за собою двері.

Глянув на годинник. Восьма двадцять п’ять. До появи Кермана залишалося тридцять п’ять хвилин.