Текст книги "Покладіть її серед лілій"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 16 страниц)

V

На перший погляд – та навіть і на другий – місіс Марту Бендікс, виконавчого директора «Агенції з добору прислуги», легко можна було повважати чоловіком. Вона була огрядна й широкоплеча, стригла волосся коротко, носила чоловічі краватку і комірець та одягалася в твідові чоловічі піджаки. І лише коли підводилася та виходила з-за столу, ви зі здивуванням помічали, що на ній були хоча й твідова, але спідниця, шовкові панчохи й важкі спортивні черевики. Вона вирізнялася неабиякою силою, і якщо ви були недостатньо обережні, тримаючись од неї подалі, то місіс могла з таким завзяттям ляснути вас по плечах, що ваша спина потім боліла б добрих дві-три години. Сміх її був громоподібний і нагадував постріл рушниці дванадцятого калібру, і якщо ви не були пильні, то підскакували, мов підстрелений, зачувши цей її сміх. Не хотів би я жити з такою жінкою! Але вона була добродушна, щедра і цікавилася субтильними блондинками значно більше, ніж такий здоровань, як я.

Сором’язлива дівчина з кролячим обличчям провела мене у кремово-зеленкуватий кабінет місіс Бендікс, відскочивши від мене так, наче я виказував наміри ґвалтівника, двозначно посміхнувшись при цьому шефині.

– Заходь, Віку! – зарокотала місіс Бендікс з-за столу, заваленого паперами. – Присядь-но! Давненько тебе не бачила. Чим ти займався увесь цей час?

Я присів, посміхнувшись їй.

– Та всім потроху, – озвався. – Перебивався з хліба на воду. Мені потрібна твоя допомога, Марто. Чи мала ти колись справи з Кросбі?

– Зовсім недовго.

Вона нахилилася, дістала пляшку шотландського віскі, дві склянки та півдюжини кавових зерен.

– Випиймо, – запропонувала. – Але не хочу засмучувати Мері. Вона не схвалює, коли п’ють у робочий час.

– Мері – це та, що з кролячими зубками?

– Не зважай на її зубки – тебе вона не вкусить, – місіс Бенфікс простягла мені півсклянки віскі та кілька кавових зерен. – Ти говориш про тих Кросбі, котрі мешкають на бульварі Футхілл?

Я ствердно кивнув.

– Лише раз я мала з ними справу – і більше не хочу. Це було років шість тому. Тоді я набрала для них увесь персонал. Але коли померла Дженет Кросбі, вони всіх звільнили і взяли інших людей. Нових набирали самі.

Я сьорбнув віскі. Воно було міцним та приємним на смак – благородний напій.

– То ти хочеш сказати, що звільнили всіх?

– Саме це й хочу сказати.

– І що з ними сталося?

– Поприлаштовувала їх на інші роботи.

Я перетравив почуте.

– Послухай, Марто, – нехай це залишиться між нами і кавовими зернами – але маю намір докопатися до причин смерті Дженет. У мене є зачіпка, але чи варто над цим працювати, ще не знаю. Не впевнений, що міс Кросбі справді померла від серцевого нападу. Я хотів би поговорити з кимось зі старої обслуги. Можливо, вони щось знають. Наприклад, дворецький. Хто ним був?

– Джон Стівенс, – відповіла місіс Бендікс по коротких роздумах. Вона допила віскі, вкинула у рот кілька кавових зерен, сховала склянку та пляшку й натиснула настільну кнопку дзвінка.

Зайшла дівчина з кролячим обличчям.

– Де тепер працює Джон Стівенс, люба?

Дівчина з кролячим обличчям відповіла, що зараз з’ясує. Через кілька хвилин повернулася й повідомила, що той працює у Ґреґорі Вейнрайта, Джефферсон-авеню, Хіллсайд.

– А як щодо покоївки Дженет? Де вона тепер? – поцікавився я.

Місіс Бендікс махнула рукою дівчині з кролячим обличчям. Коли та пішла, місіс Бендікс сказала:

– Та сучка? Вона ніде більше не працює – і я не дам їй роботи, навіть якщо приповзе до мене на колінах!

– А в чому річ? – запитав я, з надією підсуваючи до місіс Бендікс свою порожню склянку. – Будь другом, Марто! Порція віскі – суща дрібниця для таких дужих та кремезних хлопців, як ми!

Місіс Бендікс хихикнула, знову дістала плящину і налила ще по склянці.

– То що не так з тією покоївкою? – повторив я, коли ми випили за здоров’я одне одного.

– Вона ні до чого, – сказала місіс Бендікс, насупившись. – Геть облінилася!

– Ми з тобою нічого не переплутали? Я говорю про покоївку Дженет Кросбі!

– І я про неї, – місіс Бендікс вкинула у рот ще три кавові зернятка. – Мовлю про Юдору Дрю – саме так її звати. Вона геть розпаскудилась. Я саме шукала хорошу покоївку для місіс Рендольф Плейфер. Поклопоталась і сама зателефонувала Дрю. А вона послала мене під три чорти! Мило так говорити з працедавцем, правда? Вона сказала, що в житті більше не працюватиме й додала, що смітник – і то краще місце, ніж робота!

Місіс Бенфікс, мабуть, знову прокрутила в пам’яті образу.

– Були часи, коли я думала, що це хороша, розумна дівчина. Бачиш, їм ніколи не можна довіряти до кінця. Присягаюся, що вона пішла в утриманки. У неї бунгало в Корал Ґейблз, і живе вона стильно.

А де це – Корал Ґейблз?

– На авеню Монте-Верде. Тебе це зацікавило?

– Ще не знаю. А що сталося з рештою персоналу?

– Я всім знайшла роботу. Можу дати адреси, якщо тобі потрібно.

Я допив віскі.

– Можливо, вони й будуть потрібні мені – дам тобі знати пізніше. Як швидко після смерті Дженет Кросбі її покоївка отримала розрахунок?

– Наступного ж дня. Увесь штат було звільнено ще до похорону.

Я пожував кавове зернятко.

– І яка причина цих звільнень?

– Морін Кросбі мала поїхати на кілька місяців, тому слуги й були непотрібні. Будинок намічали зачинити.

– Доволі незвично – звільняти весь штат, якщо хазяї виїздять на кілька місяців, чи не так?

– Так: незвично.

– Розкажи мені більше про ту дівицю Дрю.

– Тебе завжди цікавить одне, – сказала місіс Бендікс, зітхнувши. – Віддай мені склянку, якщо більше не хочеш.

Сказавши, що мені вже достатньо, я спостерігав за тим, як вона ховає пляшку та склянки і вдруге натискає на дзвінок.

Дівчина з кролячим обличчям зайшла знову і ще раз двозначно посміхнулася до місіс Бендікс.

– Знайшлася карточка Юдори Дрю, любий! – повідомила місіс Бендікс. – Хочу сама в неї заглянути.

Невдовзі дівчина з кролячим обличчям вкотре повернулася з картонкою і подала її місіс Бендікс – так, як екзальтований підліток простягає букет самому Френку Сінатрі.

Коли вона врешті пішла, місіс Бендікс сказала:

– Не знаю, чи це те, що тобі потрібно: «Вік: 28 років. Домашня адреса: 2243, Келсі-стрит, Кармель. Три роки служила у місіс Франклін Ламберт. Прекрасні рекомендації. Особиста покоївка Дженет Кросбі з липня 1943 року.» Це тобі підійде?

Я здвигнув плечима.

– Ще не знаю: може, й так. Гадаю, що все-таки краще піти і поговорити з нею. А що тебе змушує думати, що вона живе з якимось чоловіком?

– А як ще заробляє на життя? Вона ж не працює. Тож це або чоловік – або багато чоловіків.

– Дженет Кросбі могла залишити їй спадок.

Місіс Бендікс звела густі брови.

– А я про це й не подумала. Звісно ж, могла. Так – тепер, коли починаю про це розмірковувати – цілком імовірно!

– Гаразд, – сказав я, підводячись. – Дякую за віскі. Заглянь якось до нас – в нас також є що випити!

– Ні, дякую! – рішуче сказала місіс Бендікс. – Та твоя Бенсінґер недолюблює мене – це видно з її очей.

Я засміявся.

– Вона й мене не схвалює, але я цим не переймаюся. Нехай то тебе не обходить!

– Мене й не обходить. Але не обманюй себе, Віку! Невже ти не бачиш, що вона закохана в тебе?

Я обміркував почуте, потім крутнув головою.

– Ти помиляєшся. У нікого вона не закохана. Вона не з тих, хто закохується.

Місіс Бендікс презирливо стиснула губи і видала голосний некультурний звук.

VI

«Корал Гейблз», вони ж «Коралові шпилі», були розташовані в глухому куті Оркід-Сіті. Ціле містечко з халуп виросло навколо порту, де процвітала торгівля губками, рибою, черепаховими гребінцями; там також швендяли підозрілі типи. Над районом гавані вивищувався бар «Дельмоніко», найкрутіший заклад побережжя, де щоночі відбувалося не менш як три-чотири бійки, причому жінки билися затятіше, ніж чоловіки.

Авеню Монте-Верде лежить позаду «Коралових шпилів». Це широка невиразна вулиця зі схожими на халупки будиночками обабіч, побудованими приблизно в одному стилі. Хоча цей район і трохи кращий за «Коралові шпилі», але ненабагато. Будинки-халупи населяють здебільшого професійні гравці, жінки легкої поведінки, кричуще одягнені бандити, котрі вдень фланірують територією порту, а свої справи вирішують з настанням сутінок; також хлопчики, які укладають парі й із того живуть, разом зі своїми подружками. Єдиний двоповерховий будинок у районі належить Джо Бетілло, трунареві й бальзамувальнику трупів, котрий, окрім виготовлення трун, за сумісництвом робить аборти та лікує ножові й вогнепальні поранення.

Я їхав «бьюїком» по авеню довгенько, поки не узрів справа потрібну мені хатинку Юдори Дрю. Це був біло-блакитний будиночок на п’ять кімнат із садочком, що складався з крихітної галявини, на якій можна було хіба що грати в галма[8]8
  Галма – настільна логічна гра на квадратному полі розміром 8x8, 10x10,16x16 клітин.


[Закрыть]. По обидва боки від вхідних дверей у горщиках стояли зів’ялі гортензії.

Я піднявся на низький дерев’яний ґанок і постукав у двері крихітним мідним молоточком, котрий уже багато місяців не чистили.

Секунд за десять двері рвучко розчахнулися. Міцної статури молода жінка в сіро-зелених широких штанях та білій шовковій блузі, з волоссям, заколотим на потилиці, оглянула мене підозріливими, злегка почервонілими очима. Вона не належала до красунь, але було в ній щось таке чуттєве, що змушувало не одного чоловіка обертатись їй услід – і то не раз.

Я ще не встиг відкрити рота, як вона швидко промовила рипучим голосом, що був ненабагато мелодійніший за звук, який видає бляшанка, котячись сходами:

– Не витрачайте свого часу даремно, якщо щось продаєте – я ніколи нічого не купую у дверях.

– Вам слід би було помістити це на воротах, – озвався весело я, – скільки б часу ви тоді зекономили! Це ви міс Дрю?

– А вам що до того?

– У мене до неї справа, – терпляче пояснив я, – причому важлива.

– Хто ви такий?

– Мене звати Вік Меллой. Я давній друг Дженет Кросбі.

Верхня губа її сіпнулася – більше нічим вона не виказала своїх почуттів.

– Ну й що?

– То це ви міс Дрю?

– Так. І що далі?

– Сподіваюся, ви зможете мені допомогти, – мовив я, опершись рукою об стінку. – Річ у тім, що мене не влаштовує висновок про причини смерті міс Кросбі.

Цього разу вираз утоми заволік очі міс Дрю.

– Але це ж допотопна історія, хіба ні? Міс Кросбі давним-давно мертва. Так чи інакше, мені нічого про це невідомо.

– Де ви були в момент її смерті?

Міс Дрю притулилася спиною до дверей.

– Кажу ж вам, я нічого про це не знаю; до того ж, не хочу витрачати свій час на те, що мене не стосується.

Я вивчав її похмуре, підозріливе обличчя.

– Міс Дрю, ви знаєте, що майже не робить шуму, але що можна почути навіть за милю? – запитав я, багатозначно дивлячись на неї.

– Ви несповна розуму?

– Дехто здатний розчути цей звук і за кілька миль. Здогадалися?

Вона нетерпляче підняла широкі плечі.

– Гаразд, то скільки ви мені дасте?

– Стодоларову купюру – згорнену вдвоє та хрустку.

Похмурий вираз умить полишив її обличчя. Очі широко розплющилися.

– Невже у мене такий вигляд, що я варта лише стодоларової купюри? – з презирством зронила вона.

– Та вона б не зашкодила самому Морганові[9]9
  Джон Пірпонт Моргай І (1837—1913) – американський підприємець, банкір та фінансист.


[Закрыть]. Втім, я міг би зробити перший внесок у рахунок якоїсь вашої великої покупки.

Я бачив, як вона напружено думає. Принаймні тепер ми говорили зрозумілою обом мовою. Вона дивилася кудись поверх моєї голови – у світ доларових купюр та пов’язаних із ними таємниць. І раптом посміхнулася самовдоволеною посмішкою, адресованою не мені, а тому, що зненацька спало їй на думку.

– Що змушує вас думати, ніби з її смертю щось не так? – різко спитала вона, знову переводячи погляд на мене.

– А я й не стверджую, що з цим щось не так. Я лише сказав, що не зовсім задоволений висновком. І складу власну думку лише після того, як поговорю з людьми, котрі були з міс Кросбі в момент її смерті. Чи помічали ви, що вона мала проблеми зі серцем?

– Усе це було так давно, містере, – сказала міс Дрю і дурнувато посміхнулась. – У мене погана пам’ять. Можливо, якщо ви прийдете сюди о дев’ятій, то я зможу щось згадати, але сотня доларів – не гроші для такої особи, як я. Дівчина я серйозна, і в мене великі амбіції.

– Наскільки великі?

– Це тягне радше на п’ять сотень. Заради п’яти сотень баксів мені варто буде помізкувати – але аж ніяк не за меншу суму.

– Тож сьогодні о дев’ятій? – перепитав я.

– Десь так.

– Але я не хочу ризикувати грошима, не будучи впевненим, що інформація цього варта.

– Якщо я освіжу пам’ять як слід, – сказала вона, – то впевнена, що моя інформація вартуватиме тих грошей.

– То побачимось о дев’ятій.

– І не забудьте прихопити гроші, містере! Це має бути готівка.

– Добре. Сподіваюся, це стане початком нашої дружби!

Вона поглянула на мене довгим замисленим поглядом і зачинила двері перед моїм носом. Я повільно пішов стежкою до воріт, вийшов і всівся у «бьюїк».

– Чому саме о дев’ятій? – розмірковував, заводячи двигун. Чому не зараз? Звісно ж, гроші відігравали тут певну роль, але ж вона не знала, чи є в мене тих п’ять сотень зі собою, чи ні – навіть не спитала про це. Була тямущою дівчиною, котра знала відповідь на все на світі, в якої два плюс два легко могло дорівнювати п’яти. Я натиснув на газ, і після першої ж сотні метрів стрілка спідометра відхилилася до сімдесяти. В кінці вулиці я пригальмував, щоби звернути на Біч-роуд, мало не довів до серцевого нападу немолодого джентльмена, вирівняв авто, яке занесло на повороті, й поїхав прямо, виглядаючи найближчу аптеку. Помітивши її, звернув на узбіччя і під’їхав до телефонної будки поруч.

Пола взяла слухавку майже відразу.

– «Універсальні послуги»! – сказала вона привітно. – Доброго вечора!

– Це телефонує твій добрий знайомий Вік Меллой – від аптеки в районі «Коралових шпилів». Бери свою машину і мчи сюди. Ми з тобою провернемо тут одне дільце, а потім займемося любов’ю. То як тобі таке?

Запанувала хвилинна тиша. Хотів би я бачити її обличчя в цей момент!

– Де саме ти перебуваєш? – перепитала вона, і голос її звучав буденно – наче я поцікавився, котра година.

– На Біч-роуд. Приїзди якнайшвидше, – сказав їй і повісив слухавку.

Залишивши «бьюїк» коло аптеки, пішов на ріг Біч-роуд. Звідти мені було добре видно будинок Юдори Дрю. Я обперся об вуличний ліхтар і втупився у ворота будинку.

До дев’ятої залишалося три години, і я пошкодував, що не попросив Полу прихопити пляшку віскі та кілька сендвічів – щоб веселіше було чекати.

Наступні двадцять хвилин простовбичив під ліхтарем, не зводячи очей з воріт. Ніхто не виходив і не заходив. Із сусідніх будинків виповзали якісь підозрілі типи і йшли або їхали геть. Три дівчини-блондинки з різкими голосами вийшли з хатини поруч із будинком Юдори Дрю й пішли мені назустріч, виляючи стегнами та пожираючи очима усіх чоловіків довкола. Проходячи мимо, пильно поглянули на мене, але я не зводив очей з хатини.

Пречудове місце, подумав я. Навряд чи воно сподобалося б отій, з кролячим обличчям, яка служила в місіс Бендікс.

Невдовзі маленьке двомісне авто Поли виринуло з Принцес-стрит і рушило до мене. Порівнявшись зі мною, зупинилось, і двері відчинилися.

У сріблясто-сірому костюмі Пола виглядала дуже елегантно і водночас неприступно. Вона була без капелюшка. Карі очі запитально глянули на мене.

– І куди тепер? – поцікавилася вона, коли я всівся поруч з нею.

– Їдь повільно, а за рогом пригальмуй. Будинок Юдори – отой потворний, синьо-білий, справа, – і поки вона кермувала, я коротко оповів їй усе, що сталося.

– Дійшов висновку, що вона хоче з кимось порадитися, – завершив свою розповідь я. – Можливо, й помиляюся, але мені здається, що варто припильнувати її впродовж цих кількох годин. А єдиний спосіб поспостерігати за будинком, не привертаючи уваги сусідів, – вдавати зі себе закохану парочку. Це те, що в цьому кварталі всі розуміють.

– Шкода, що ти обрав на цю роль мене, – холодно зауважила Пола.

– Не міг же я вибрати Кермана, – ядуче сказав я. – Дозволь тобі зауважити, що деякі дівчата радо б пристали на таку пропозицію.

– Якщо в деяких дівчат дивний смак – то я тут до чого? – відпарирувала вона, завертаючи за ріг вулиці. – Тут буде добре?

– Так. А тепер, прошу тебе, розслабся! Ти ж повинна отримувати від цього насолоду!

Я пригорнув її до себе. Вона прихилилася, втупившись у дорогу, що вела до халупи Дрю. З таким самим успіхом я міг пригортати до себе манекен.

– Невже ти не можеш проявити хоч крапельку ентузіазму? – я спробував вкусити її за вушко.

– Може, це тобі й сходить з іншими дівчатами, – холодно зауважила вона, відсуваючись од мене, – але зі мною таке не пройде. Відчини «бардачок» – знайдеш там віскі й сандвічі. Можливо, це тебе більше налаштує на робочий лад.

Я забрав руку з її талії і поліз у бардачок.

– Ти – сама завбачливість, – сказав я з повним ротом. – Це єдине, що може мені завадити цілувати тебе.

– Я знала, – їдко зауважила вона. – Тому й прихопила віскі та бутерброди.

Коли я доїдав другий сандвіч, вулицею промчав оливково-зелений «додж». Мені не треба було дивитись на нього двічі, бо я вже знав, що це той самий «додж» і той самий водій.

Я утиснувся в крісло, щоб стати непомітним для водія.

– Це той тип, який переслідував мене, – сказав я Полі. – Простеж за ним і зауваж, куди він їде.

– Зупинився біля Юдориної халупи і тепер виходить з машини, – повідомила вона.

Я обережно підвів голову. «Додж», як і казала Пола, зупинився біля біло-блакитної хатини. З машини вийшов амбал, з таким грюкотом зачинив дверцята, що авто мало не завалилося набік, і попростував до входу в будинок. Не постукав, а просто відчинив двері й зайшов: видно було, що чолов’яга поспішає.

– Оце, моя люба, і називається інтуїцією, – сказав я Полі. – Я вважав, що вона або зустрінеться з кимось, або комусь зателефонує. Отже, зателефонувала. І відразу ж приїхав здоровило-консультант. Здається, я недаремно цим усім зайнявся. Все, що тепер відбуватиметься, має бути вельми цікавим.

– Що робитимеш, коли він поїде?

– Зайду і скажу їй, що мені не вдалося нашкребти п’ять сотень. Побачимо, як вона поводитиметься.

Я прикінчив усі сандвічі й саме взявся за віскі, коли вхідні двері халупи розчахнулись і амбал вийшов. Він залишався в будинку одинадцять з половиною хвилин – судячи зі стрілок годинника на щитку приладів. Роззирнувшись направо-наліво, глянув на припарковане неподалік авто Поли, яке, однак, стояло надто далеко, щоб можна було роздивитися, хто в ньому. Потім неспішно пройшов доріжкою до свого «доджа», сів і поїхав геть.

– Консультація була недовгою, – констатував я. – Якби всі вирішували справи так швидко, робота б усюди кипіла. Поїхали, люба: тепер наша черга на відвідини. Підкинь-но мене до будинку, а сама зачекай у машині – я не хотів би, щоб вона нервувала, побачивши тебе.

Пола завела двигун і під’їхала до біло-блакитної халупи. Я вийшов.

– Якщо почуєш крики, – попередив я, – то не зважай на них. Знай, що то Юдора вражена моїми особистими принадами.

– Сподіваюся, вона запустить чавунною праскою тобі в голову!

– Можливо. Вона – непередбачувана особа. Мені такі подобаються.

Перелізши через ворота, я пішов стежкою до парадного входу. Постукав і вичекав, насвистуючи щось собі під ніс. Жодного звуку. В будинку було тихо – наче мишка стежить за котом.

Я постукав знову, раптом згадавши, як здоровань нишком озирав вулицю, і це видалося мені поганим знаком. Торкнувся клямки дверей – вони були замкнені. Тепер була моя черга крадькома озирати вулицю. Якщо не брати до уваги Полу та її авто, вулиця була порожня – мов обличчя старигана без курива та грошей. Піднявши дверний молоточок, я тричі стукнув ним у двері, чим зчинив неабиякий шум. Пола, нахмурившись, визирнула з віконця машини.

Я трохи вичекав. Жодного звуку. Мишка продовжувала спостерігати за своїм котом. У будинку панувала абсолютна тиша.

– Від’їдь на Біч-стрит, – сказав я Полі. – І зачекай на мене там.

Вона завела двигун і поїхала, навіть не глянувши у мій бік. Це ще одна цінна Полина риса. Вона беззастережно виконує накази – без додаткових запитань.

Я знову потай озирнув вулицю, гадаючи, чи не підглядає хтось за мною з-за щільних завісок котрогось із численних будиночків. Однак слід було ризикнути. Я обійшов будинок Юдори в пошуках чорного входу. Тильні двері були відчинені, тож я безшумно пройшов у кухоньку. Саме таку кімнату й варто було очікувати побачити в будинку, де мешкала дівчина на кшталт Юдори Дрю. Напевно, тут уже місяць не прибирали. Усюди – в раковині, на столі, на стільцях та підлозі – наставлені нечищені каструлі, брудний посуд та немиті склянки. Сковорідка, закопчена й жирна, з роєм великих мух, виглядала з мийки. Сміттєвий бак забитий порожніми пляшками з-під джину та віскі. Пречудовий аромат зіпсутої їжі, бруду та прокислого молока висів у повітрі. Щиро кажучи, не та квартирка, в якій я хотів би жити, але що вдієш – смаки у людей різні.

Я проминув кухню, відчинив двері й зазирнув у маленький, неохайний хол. Туди виходило ще двоє дверей – імовірно, вітальні та їдальні. Обережно підійшов до дверей справа й зазирнув у далеко не чепурну кімнату, де було ще більше пилюки і бруду. Юдори й тут не видно: не видно її і в їдальні. Залишалися кімнати нагорі. Я неквапно піднявся сходами, гадаючи, чи не приймає вона, бува, ванну і саме тому не відчиняє, але вирішив, що це малоймовірно. Юдора не справляє враження дівчини, яка дуже часто приймає ванну.

Вона була в першій зі спалень. Амбал зробив свою роботу сумлінно – вона ж зробила все, щоб захиститися. Лежала поперек зім’ятого ліжка, розкинувши ноги, з роздертою на спині блузкою. Навколо шиї обмотаний блакитно-червоний шарф, імовірно, її власний. Багряно-чорне обличчя, очі вилізли з орбіт, язик висунутий, у кутиках губ піна. Це було відразливе видовище, і смерть її не була легкою.

Відвівши погляд, я оглянув кімнату. Все було більш-менш на своїх місцях. Так само брудно і запилюжено, як у інших кімнатах, ще й пахло старими парфумами.

Повільно відступив до дверей, і, не глянувши на ліжко, вийшов у коридор. Протер носовичком поруччя сходів, намагаючись нічого більше не торкатися. Вийшов у смердючу, тиху кухню, відчинив двері, котрі, підхоплені легким вітром, колихнулися, ступив на садову доріжку та попрямував до воріт – туди, де на мене чекала Пола.