Текст книги "Покладіть її серед лілій"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 16 страниц)

II

Черговий сержант сказав, що Міффлін вільний і я можу піднятися до нього. Він глянув на мене з надією, бо очікував, що я повідомлю йому ім’я завтрашнього переможця кінних перегонів, але голова у мене була забита іншим.

Я піднявся нагору. На сходовому майданчикові наткнувся на рудоволосого сержанта Мак-Ґроу.

– О, це знову наш горе-слідопит, – презирливо сказав той. – І що тебе гризе цього разу?

Я глянув у його крижані очиці, й те, що я в них побачив, мені не дуже сподобалося. Цей хлопець отримує задоволення, завдаючи болю іншим: він із тих безжальних копів, хто охоче упокорює неслухняних і отримує від цього насолоду.

– Нічого мене не гризе, – заперечив йому. – Але якщо ти надто довго тинятимешся поблизу, то мене щось таки гризтиме.

– Дотепник, еге ж? – і він вишкірився, оголивши ряд дрібних жовтих зубів. – Не пхай свого носа, куди не слід, спритнику! Ми за тобою пильнуємо.

– І так ретельно, що мало не знесли мені голову, – додав я, протискуючись повз нього і прямуючи в кабінет Міффліна.

Перед тим, як постукати, трохи постояв і озирнувся через плече. Мак-Ґроу й далі стояв на сходах, дивлячись мені вслід. На обличчі – спантеличений вираз, великий рот роззявлений. Після того, як наші очі зустрілися, він відвернувся і почав спускатися сходами.

Коли я увійшов, Міффлін, глянувши на мене, нахмурився.

– Знову ти! Заради Бога, не навідуй мене так часто – Брендонові це не сподобається!

Я присунув до себе стілець і зручно всівся.

– Обов’язково сплакну над цим, якщо матиму час Взагалі-то я тут у справі, а якщо Брендонові це не подобається – нехай втопиться в океані.

– В якій справі? – перепитав Міффлін, відкинувшись на стільці й викладаючи на стіл великі волохаті руки.

– Одна з медсестер, яка доглядає міс Кросбі, зникла, – повідомив я. – Брендона це мало б зацікавити, адже вона працює у Зальцера.

– Зникла? – перепитав Міффлін, і голос його прозвучав фальшиво. – Що ти хочеш цим сказати?

Я оповів йому про свої відвідини сестри Гарні та про те, як пролунав дзвінок у двері, дівчина пішла їх відчиняти й не повернулася. Детально описав товстулю з порожньої квартири навпроти, оповів про сливову кісточку на сходах і про те, що дужому чоловікові зовсім нескладно було б знести сестру Гарні пожежними сходами, якби внизу чекала машина.

– Як це кумедно, – озвався Міффлін, пригладжуючи чорне волосся. – Кілька років тому одна з медсестер Зальцера також зникла. Її так і не знайшли.

– А ви її хоч шукали?

– Віку, тобі не слід іронізувати, – роздратовано сказав Міффлін. – Звісно ж, ми її шукали, але не знайшли. Зальцер стверджував, що вона втекла з якимось хлопцем, аби таємно вийти заміж. Казав, що батько дівчини був не в захваті від нареченого чи щось подібне.

– А Зальцер не повідомляв вам про зникнення сестри Гарні?

Він заперечно хитнув головою.

– Навряд чи він мав на це час. Окрім того, вона могла щось згадати і піти залагоджувати справу. Є купа причин, чому жінка може полишити помешкання.

– Без панчіх та черевиків? У розпал розмови? Не обманюйся, Тіме! Це викрадення – і ти прекрасно це знаєш.

– Поїду туди і переговорю з консьєржем. Тримайся від усього цього подалі. Я скажу Брендонові, що про зникнення повідомив консьєрж.

Я стенув плечима.

– Хай буде так: аби щось робилося. Мене ж цікавить інше – хто була та, інша?

Міффлін трохи повагався, потім підвівся та підійшов до картотеки.

– Її звали Ейнона Фрідлендер, – сказав він, перебравши ряд карточок і поклавши одну з них на стіл. – У нас небагато на неї є. Батько: Джордж Фрідлендер; мешкає за адресою: 257 Каліфорнія-стрит, Сан-Франциско. Дівчина зникла торік 15 травня. Зальцер повідомив про це Брендонові. Фрідлендер приходив до нас, і саме він припустив, що вона втекла зі своїм хлопцем, якого звали Джек Бретт. Бретт – моряк. За кілька тижнів до зникнення Ейнони він дезертирував з флоту і також зник. Отож, Брендон сказав, що нема потреби надто ретельно шукати – ми й не шукали.

– А Бретт потім знайшовся?

– Ні.

– Цікаво, як старанно цього разу ви шукатимете сестру Гарні?

– Але нам ще слід переконатися, що її справді викрали. Брендон не розпочинатиме пошуків лише на підставі твоєї усної заяви. Усе залежатиме від Зальцера.

– Бачу, що в цьому клятому місті нічого не обходиться без Зальцера!

– Але ж, Віку, невже ти це серйозно кажеш?

Я звівся на ноги.

– Знайди її, Тіме, інакше я зроблю це сам – мені подобається ця дівчина.

– Не переймайся ти так! Якщо вона справді зникла – ми її знайдемо. То ти впевнений, що конячка-фаворит – Креб Еппл? Я б не хотів втратити своїх п’ять баксів!

– Та забудь ти про Креб Еппл – займися краще сестрою Гарні! – сказав я і вийшов з кабінету.

Повернувся в Оркід-білдінґз. Пола чекала мене в кабінеті.

– Продовжуємо займатися цією справою, – повідомив я їй, всідаючись за свій стіл. – Я зустрівся з Віллетом: він фінансуватиме наше розслідування, але хоче, щоб його фірма у цій справі не фігурувала.

– Дуже сміливо з його боку! – презирливо зауважила Пола. – Гадаю, ти перебрав усі ризики?

– Він готовий за це доплачувати, – сказав я. І розповів їй про свій візит у поліцейський відділок. – Здається, цей хлопець Зальцер зникнення своїх медсестер зробив звичним ділом. Ти звернула увагу на дату? 15 травня: день, коли померла Дженет Кросбі. Ніхто мене не переконає, що зникнення тієї медсестри не мало нічого спільного зі смертю Дженет.

Пола уважно вивчала мене.

– Гадаєш, що Дженет убито, чи не так?

Перш ніж відповісти, я запалив сигарету й обережно вкинув сірник у кошик для сміття.

– Думаю, це цілком імовірно. І мотив тут є: гроші. До того ж, смерть спричинена не хворим серцем. Отруєння миш’яком, між іншим, теж дає збої в роботі серця. Того старого йолопа Бьюлі цілком можна було ввести в оману.

– Але ж ти цього не знаєш напевно! – сказала Пола. – Ти ж не думаєш, що Морін могла вбити сестру?

– Мотив надто серйозний: окрім успадкування двох мільйонів доларів, була ще й солідна страховка. Я не стверджую, що Морін справді вбила сестру, але такі значні гроші – дуже велика спокуса, особливо якщо ти перебуваєш у руках шантажиста. І ще одне: мене не надто влаштовує смерть самого Кросбі й виникають сумніви: а чи його теж не вбито? Якщо в смерті не було нічого підозрілого, то чому Зальцер запросив для підписання свідоцтва про смерть такого типа, як Бьюлі? Чому він не підписав його сам? Йому ж довелося ділитись і з Лессвейзом, коронером, і, ймовірно, з Брендоном. Це було або самогубство, або ж убивство. Готовий присягнути, що то не був нещасний випадок. Як влучно підмітив Віллет, безглуздо кінчати життя самогубством за допомогою рушниці, коли в тебе є револьвер. Тож залишається вбивство.

– Не поспішай із висновками, – гостро заперечила Пола. – Це твій великий недолік, Меллою. Ти завжди робиш якісь божевільні припущення.

Я підморгнув їй.

– А мені це подобається!

III

Щоб розслабитись, я складаю пазли. Пола купує їх для мене в одного каліки на вулиці, з яким перекидається кількома словами, коли йде додому раніше. Цей безіменний герой випилює дрібні деталі для Поли з фанерних залізничних оголошень, які та йому приносить. Цей чолов’яга компонує вражаючі пазли, котрі я потім складаю цілісінький місяць. Опісля передаю зібрану картинку в найближчу лікарню, а Полин приятель випилює мені нову головоломку.

Маючи чималий досвід складання пазлів, я дійшов висновку, що нерідко дрібна та, вочевидь, неважлива деталь стає своєрідним ключем до всієї картинки, тож завжди мушу бути пильним і уважним до дрібниць. І в своїй роботі завжди вишукую деталь, яка наче й не стосується справи, однак насправді дуже суттєва.

Так я просидів, глибоко замислившись, упродовж години. Було кілька хвилин по сьомій. Контора вже зачинена. Переді мною стояла пляшка віскі.

Я стисло виклав усі факти на папері, але це мало що мені дало. Перечитавши написане, зупинився на прізвищі Дуґласа Шеррілла. Чому, запитав я себе, Дженет раптово розірвала заручини – за тиждень до смерті батька? На перший погляд, цей факт не стосувався справи – а може, і так? Я не міг бути в цьому впевнений, не з’ясувавши, чому саме розірвали заручини. Хто міг би мені це пояснити? Вочевидь, сам Дуґлас Шеррілл, але не випадало прибути до нього без попередження, і просто зараз я не був готовий до цього. Тоді хто ще? Я звірився зі своїми нотатками. Це міг би зробити також Джон Стівенс, дворецький Кросбі. Я вирішив, що не така вже й погана думка – побалакати з ним. Якщо б він викликав у мене довіру, з ним можна було би поділитися своїми сумнівами. Марта Бендікс повідала мені, що він тепер працює у Ґреґорі Вейнрайта.

Нема чого зволікати, сказав я собі й знайшов у телефонній книзі номер Вейнрайта. Набравши його, після третього дзвінка почув сповнений гідності голос:

– Будинок містера Вейнрайта.

– Чи не з Джоном Стівенсом я говорю?

Після невеличкої паузи голос у слухавці обережно відповів:

– Так, це Стівенс. З ким маю честь?..

– Мене звати Меллой. Містере Стівенс, я би хотів поговорити з вами про важливу особисту справу. Це стосується сім’ї Кросбі. Чи не могли б ви зустрітися зі мною сьогодні увечері?

Знову пауза.

– Я вас не розумію.

Це був голос старої людини – дружелюбної, але, на жаль, не надто тямущої.

– Боюся, я вас не знаю.

– Але, можливо, ви чули про детективне бюро «Універсальні послуги»...

Так, про таке бюро він чув.

– То я ним керую, – пояснив йому. – Мені дуже важливо поговорити з вами про Кросбі.

– Не впевнений, що маю право обговорювати з вами свого колишнього хазяїна, – сказав він стримано. – Вибачте!

– Вам не завадить вислухати мене. Після цього самі вирішите, відповідати на мої запитання, чи ні. Якщо не захочете відповідати – нічого страшного.

Цього разу пауза була ще довшою.

– Ну що ж – гадаю, я міг би з вами зустрітись, але не обіцяю, що...

– Усе гаразд, містере Стівенс! Тоді зустрінемося в кафе на розі Джефферсон та Фельдман-стрит. О котрій вам зручно?

Він відповів, що його влаштує дев’ята.

– Я буду в капелюсі й читатиму «Івнінґ Геральд», – повідомив йому.

Той відповів, що прийде, і повісив слухавку.

У мене залишалися ще дві години до зустрічі з ним, тож я вирішив провести їх у барі Фіннеґана. Мені знадобилося кілька хвилин, щоб зачинити контору. Поки замикав сейф і зачиняв вікна, думав про сестру Гарні. Хто її викрав? Чому це зробили? І чи жива вона ще? Це мене нікуди не привело, однак я був стривожений. Усе ще поглинутий думками, вийшов у приймальню, переконався, що тут усе в порядку, перетнув кімнату, вийшов у коридор і замкнув за собою двері на ключ.

Наприкінці коридору, біля ліфта, побачив опецькуватого чоловіка, котрий стояв, ліниво обпершись об стіну, і читав газету. Він не відірвав очей од газети, коли я, ставши поруч, натиснув кнопку виклику ліфта. Мигцем оглянув його. Він був смаглявий і мав тупувате рябе обличчя. Був схожий на італійця – а може, й на іспанця. Синій костюм із саржі витертий на рукавах, манжети сорочки брудні.

Ліфт приїхав, ліфтер розчахнув двері, й ми з «макаронником» зайшли в кабіну. На третьому поверсі ліфт зупинився, щоб підібрати Манфреда Віллета, який окинув мене непроникним поглядом і відразу ж втупився у заголовки газети «макаронника». Взагалі-то він казав, що не хоче афішувати своє знайомство зі мною, але я подумав, що це вже занадто – навіть не кивнути мені. Але тут платив він – йому й замовляти музику.

Я купив у газетному кіоску «Івнінґ Геральд», даючи Віллету змогу вийти з будівлі першим. Спостеріг, як той сідає в «олдсмобіль»[20]20
  Модель легкового автомобіля американської корпорації «Дженерал моторс».


[Закрыть] завбільшки як дредноут[21]21
  Великий швидкохідний броненосець початку XX століття з потужним озброєнням.


[Закрыть]. «Макаронник» із брудними манжетами приземлився в одному з великих крісел у вестибюлі, продовжуючи читати газету. Я пройшов до чорного входу і провулком дістався бару Фіннеґана.

Там було накурено, хоч сокиру вішай, та повно підозрілих галасливих типів. Не встиг я зробити кілька кроків до свого улюбленого столика, як до мене підбіг Олаф Крюґер, власник боксерської школи на Принцесс-стрит, і схопив мене за руку.

Олаф був не важчий – та й не набагато розумніший – за жокея і мав лису, мов яйце, голову.

– Привіт, Віку! – сказав він, і ми потиснули одне одному руки. – Ходімо разом вип’ємо. Давно тебе не бачив. Що поробляєш?

Я почав проштовхуватися до столика, підморгнувши дорогою Майкові Фіннеґану, який у яскравому світлі неонових вогнів наливав пиво.

– Регулярно буваю на твоїх боях, – сказав я, поки Олаф видряпувався на високий стілець, погрозливо орудуючи ліктями, щоб розчистити собі місце, однак на його грізні рухи ніхто не зважав. – Але тебе не бачив. Той твій хлопчина, О’Хара, непогано б’ється.

Олаф махнув крихітною ручкою Фіннеґанові.

– Два віскі, Майку! – заволав він різким пронизливим голосом. – О’Хара? Так, він непоганий, але недостатньо досвідчений у перехресних ударах. Я увесь час йому про це торочу, але він мене не слухає. Колись він напореться на суперника з миттєвою реакцією – і тоді йому кінець.

Наступні півгодини ми проговорили про бокс. З Олафом ні про що інше не можна було говорити. Отак балакаючи, ми з’їли по два сандвічі та випили по три порції подвійного віскі.

Гьюсон, спортивний репортер «Геральд», приєднався до нас і наполіг на тому, щоби пригостити нас віскі. Це був високий, худий, доволі цинічний чолов’яга, який починав лисіти, з мішками під очима та з посиланим попелом передом сорочки. Постійно тримав у роті сигарету, яка смерділа так, наче була знайдена на смітнику принаймні кілька років тому. Можливо, так воно й було. Після того, як ми прослухали з півдюжини його безкінечних скабрезних оповідок, Олаф сказав:

– А що ти сплетеш про малюка Діксі та його походеньки на вчорашній вечірці? Чув про них?

Гьюсонове обличчя витягнулося.

– Не чув. Малюк ані словом про це не прохопився. Він отримав синця – оце й усе, що мені відомо. Хтось із таксистів казав, що він шубовснув з пірса у воду.

– Не знаю, чи можна це вважати плаванням, коли ти дістаєшся берега після того, як тебе викинули з яхти, – зауважив, вишкірившись, Олаф.

– Ви, хлопці, перетріть це між собою – на мене можете не зважати, – сказав я, запалюючи сигарету.

Гьюсон пожовтілими від нікотину пальцями дістав сигарету з нагрудної кишені.

– Напередодні Малюк Діксі потрапив на яхту «Дрім шіп»[22]22
  Англійською «Dream Ship»– «Корабель мрії».


[Закрыть] і там посперечався зі Шерріллом. Четверо дужих хлопців викинули його за борт після того, як Малюк дав ляпаса Шерріллові. Ходять чутки, що Шеррілл має намір висунути Діксі звинувачення у замаху на життя. Якщо він це таки зробить, то Діксі каюк. Той зараз по самі вуха в боргах.

– Гадаю, що Шеррілл таки порушить проти нього справу, – сказав Олаф, трусонувши лисою головою. – У нього погана репутація.

– Не порушить, – сказав Гьюсон. – Він не може дозволити собі скандалів. Я сказав Малюкові, що він у безпеці. Але навіть і за таких умов той боягуз не не наважиться заговорити.

– А хто такий Шеррілл? – удавано байдуже поцікавився я і махнув Фіннеґанові, щоб той вкотре наповнив нам склянки.

– Ти не єдиний, хто ним цікавиться, – сказав Гьюсон. – Ніхто нічого про нього не знає. Він – темна конячка. Прибув у Оркід-Сіті кілька років тому. Почав займатися нерухомістю, отримуючи комісійні від «Селбі і Ловенстайн». Гадаю, на цьому він заробив якісь гроші – небагато, одначе достатньо, щоби прикупити будинок на Россмор-авеню. Згодом йому якимось чином вдалося заручитись із Дженет Кросбі, донькою мільйонера, але це тривало недовго. Потім він кудись зник аж на півроку, опісля з’явився знову, але вже як власник «Дрім шіп». Це – трьохсоттонна яхта, котру він перетворив на гральний заклад. Яхта стоїть на якорі за три милі від берега. У Шеррілла ціла флотилія водних таксі, які безперестанно снують туди-сюди, а члени цього закритого клубу такі вишукані, мовби служать у Букінгемському палаці.

– Гральний бізнес – не єдине, чим займаються на яхті, – додав Олаф, підморгнувши. – У нього там не менш як півдюжини пречудових дівчаток. І це – справді солодкий бізнес. Перебуваючи за три милі за містом, Шеррілл може легко втерти носа Брендонові. Готовий закластися, що він гребе чималі гроші.

– Мене цікавить одне, – вставив слово Гьюсон, простягнувши руку за віскі, котре я оплатив, – як негідник Шеррілл зміг заробити грошей на таку розкішну яхту.

– Подейкують, що він навіть випустив власні акції, – зауважив Олаф. – Якби Шеррілл прийшов до мене і запропонував акції цієї посудини, то я б охоче їх придбав. Можу посперечатися, що ті, хто є тримачами акцій, здатні озолотитися.

Я слухав, розмірковуючи, як це чудово – зустріти в барі двох приятелів і почути від них усе, що мене цікавить, ні про що не запитуючи.

– Здається, на тому човникові таки справді весело, – сказав я байдуже. – Сам би не відмовився туди потрапити.

Гьюсон хмикнув.

– Ти не один такий, але в тебе – жодних шансів. Туди можуть потрапити тільки члени «Білої книги»[23]23
  «Біла книга» – державний інформаційний документ.


[Закрыть]. Кожного нового члена клубу ретельно добирають і перевіряють. Якщо в тебе нема бабла – для Шеррілла ти нуль. Вхід – двісті п’ятдесят доларів, членські внески – до п’ятисот доларів на рік. Цей заклад – для великої риби, а не для дрібної сошки.

– А що за людина Шеррілл?

– Один із тих спритників, – сказав Гьюсон. – Вродливий, легкий, напористий і тямущий. Якраз такий, які подобаються жінкам. Хвилясте волосся, блакитні очі, накачані м’язи. Одягається, як кінозірка. Саме з тих, кого я називаю викінченими мерзотниками.

– А чому Дженет Кросбі розірвала заручини?

– Та дівчина мала клепку в голові. Не знаю, що сталось, але вважаю, що вона вчасно його розкусила. Усе, чого йому було від неї треба – це її грошей, і думаю, вона зрозуміла це до того, як стало надто пізно. Будь-хто, хто одружиться з таким покидьком, як Шеррілл, неминуче матиме проблеми.

Олаф, якого вже почала знуджувати ця розмова, сказав:

– Як гадаєте, хлопці – чи добре було б виставити малюка Діксі проти О’Хари? У мене є змога зробити це, але не впевнений, що з того щось вийде.

Наступні чверть години ми обговорювали всі слабкі та сильні сторони Діксі, й нарешті, поглянувши на годинник над головою, я зауважив, що мені вже пора йти.

– Я вас залишу, хлопці, – сказав я, зісковзуючи зі стільця. – На днях завітаю в клуб – там і побачимося.

Олаф відповів, що завжди радий буде мене бачити й переказав вітання Полі, а Гьюсон додав, що мріє про неї щоночі. Я полишив їх, оплативши ще по порції віскі.

На виході знову запримітив знайомого «макаронника» з брудними манжетами. Він сидів поруч із вхідними дверима, втупившись у газету, але коли я штовхнув обертові двері, він недбало згорнув її, запхав у кишеню та підвівся.

Я швидко пройшов до свого «бьюїка». Всівся у машину, завів двигун і рушив темною вуличкою. Десь позаду заревів інший двигун, і в дзеркальці я помітив світло фар за собою.

Їдучи Принцесс-стрит, я пильнував те авто у дзеркальці. Мене переслідував «Лінкольн». Затемнене скло автівки не давало змоги розгледіти водія, але я й без того знав, хто це.

У кінці Принцесс-стрит я звернув на Фельдман-стрит. Рух тут був не такий інтенсивний, тож поїхав швидше, але «Лінкольн» від мене не відставав. Попереду я запримітив вогні кав’ярні, де домовився зустрітися з Джоном Стівенсом. Не доїжджаючи до кафе, я зненацька натиснув на гальма й різко зупинився. «Лінкольн» їхав за мною надто близько, тож водієві не залишалося нічого іншого, як промчати мимо, що він і зробив, загальмувавши десь далеко попереду.

Я вислизнув із «бьюїка» і пірнув у темні двері найближчої крамнички. «Лінкольн» зупинився ярдів за п’ятдесят від мене. Смаглявий вийшов з машини й оглянув вулицю, вже не маскуючись. Швидко збагнув, що мене у «бьюїку» нема і попрямував до мого авто, тримаючи руки в кишенях.

Я ступив у темряву і спостерігав, як він заглядає в порожню машину, роззирається вправо-вліво та йде собі геть. Здається, він не надто засмутився, проґавивши мене, і неквапно пішов вулицею, мов нероба «латинос».

Провівши його поглядом, я зайшов у підземний перехід і гулькнув у кафе.

Годинник на стіні показував за п’ять дев’яту. За столиками було не більше півдюжини відвідувачів: білява дівчина-підліток зі своїм хлопцем, двоє старших чоловіків, які грали у шахи, дві жінки з повними сумками, вочевидь, після закупів, та дівчина з худим прищуватим обличчям, котра пила молоко за дальнім столиком.

Я вибрав стіл подалі від дверей і сів, розгорнувши «Івнінґ Геральд». Запаливши сигарету, міркував про «макаронника». Чи це також людина Зальцера, чи в гру вступив хтось новенький? Смаглявий стежив за мною, причому робив це грубо. Одне з двох: або він був у цій справі новачок, або ж йому було начхати, помічу я його чи ні. Про всяк випадок я запам’ятав номер його машини. Ще одна невеличка робота для Міффліна, подумав я. І це мені про дещо нагадало. Я перегорнув газету, знайшов спортивну сторінку і переглянув результати перегонів. Креб Еппл прийшла таки першою! Ну що ж, тоді усе в порядку. Тепер, заробивши копійчину, Міффлін не відмовиться перевірити номер машини.

Коли годинник вибив дев’яту, скляні двостулкові двері відчинилися й увійшов високий немолодий чоловік. Я відразу здогадався, що це Стівенс. Виглядав, мов архієпископ у відпустці. Підійшов до мене так поважно, як це зазвичай роблять дворецькі, сповіщаючи, що вечерю подано. Вираз обличчя був похмурим, очі дивились обережно й насторожено.

Я підвівся.

– Містере Стівенс?

Він кивнув.

– Я – Меллой. Сідайте, будь ласка! Вип’єте кави?

Він поклав свого капелюха на вільний стілець і всівся.

Так, від кави він би не відмовився.

Щоб зекономити час, я підійшов до стійки, замовив дві кави і сам відніс до нашого столика. Дівчина-підліток глянула на Стівенса і по-дурному захихотіла, як це зазвичай роблять юнки. І сказала щось своєму супутникові – безвусому молодикові в смугастому піджаку й кашкеті якогось коледжу, зісунутому аж на потилицю. Він також глянув на Стівенса і вишкірився. Можливо, вони вирішили: як це смішно, що архієпископ зайшов у кафе самообслуговування; чи, може, їх звеселив його старомодний капелюх.

Я поставив каву на стіл.

– Дякую, що ви прийшли, містере Стівенс, – сказав я, пропонуючи йому сигарету. Поки він запалював, я уважно його вивчав. Він був справжнісінький дворецький: вірний хранитель сімейних традицій, який уміє тримати язик за зубами. Йому цілком можна довіряти, однак проблема в тому, чи вдасться мені його розговорити.

– Те, що я маю вам сказати – строго конфіденційно, – провадив я далі, сідаючи поруч. – Мене найняли, щоб розслідувати обставини смерті міс Дженет Кросбі. Є люди, котрих не влаштовує пояснення, що вона померла від серцевого нападу.

Він випростався і наче закляк.

– А хто ці люди?– запитав він. – І чи не здається вам, що трохи запізно вести подібне розслідування?

– Не хотів би про це зараз говорити, – озвався я. – Згодний, що для слідства трохи запізно, але деякі факти стали відомі лише кілька днів тому – ось чому й виникла потреба у додатковому розслідуванні. Чи не здається вам дивним, що Дженет Кросбі померла від серцевого нападу?

Він завагався.

– То не моя справа, – нарешті сказав неохоче. – Але оскільки ви про це питаєте, то зізнаюся, що її смерть стала справжнім шоком для мене. Вона була енергійною молодою особою. Однак доктор Зальцер переконав мене, що в її випадку раптова зупинка кровообігу неминуче призводить до зупинки серця – без жодних попередніх симптомів. Хоча мені й було важко у це повірити.

– Я би хотів також дізнатися, чому міс Кросбі розірвала заручини з Дуґласом Шерріллом.

– Боюся, не зможу вам цього сказати, якщо не знатиму, хто саме замовив розслідування, – сказав сухо Стівенс. – Я чув про вашу контору і впевнений, що репутація у неї гарна, але не готовий пліткувати про свого колишнього працедавця, доки не знатиму, кому це потрібно.

І це було все, що мені вдалося з нього витягнути.

Раптом атмосфера у кафе стала якоюсь напруженою, що змусило мене повернутися.

Скляні обертові двері крутнулись, і всередину зайшло четверо чоловіків. Двоє з них були з «томмі-ґанами»[24]24
  Американський військовий автомат; пістолет-кулемет Томпсона.


[Закрыть], двоє інших тримали в руках кольти. Усі вони були смагляві (вочевидь, «макаронники»), і серед них – мій старий знайомий із заяложеними манжетами. Двоє з «томпсонами» стали в протилежних кутках приміщення – так, щоби тримати під прицілом увесь зал. Мій приятель з брудними манжетами та коротенький даґо[25]25
  Амер. даґо – прізвисько італійця, іспанця, португальця.


[Закрыть] з червоними повіками попрямували до мого столика.

Стівенс видав якийсь приглушений звук і скочив на ноги, але я схопив його за рукав і силоміць усадовив на місце.

– Заспокойтеся! – прошепотів я.

– Усім залишатися на місцях! – гаркнув тип із «томпсоном». Його голос прорізав тишу, мов постріл. – Не рухатись і не дзявкати – інакше мізки повибиваємо!

Присутні мовби завмерли. Це нагадувало сцену в музеї воскових фігур. Бармен, вирячивши очі, застиг із піднятою рукою, намірившись налити содової. Старший пан закляк, стиснувши в руках ферзя, яким намірився поставити мат противникові. Обличчя його було перекошене від жаху. Худа прищава дівчина міцно заплющила очі, ще й затуливши рота рукою. Юнка нахилилась уперед, і її гарненький, яскраво напомаджений рот відкрився, але крик жаху застиг на губах. Однак коли один із даґо проходив мимо неї, крик таки вирвався з її горлянки. У мертвій тиші кав’ярні звук був пронизливим й оглушливим, і, вилаявшись, смаглявий люто вперіщив дівчині стволом прямо у модний, але абсурдний капелюшок. Вдарив сильно, й автомат із глухим стуком пробив солом’яний верх капелюшка, зачепивши череп. Дівчина впала, і кров почала струменіти їй з вух, швидко утворивши калюжку на підлозі. Хлопець, який сидів поруч із нею, позеленів і почав блювати.

– Тихо всі тут! – сказав, підвищуючи голос, чолов’яга з «томпсоном».

Судячи з вигляду тих хлопців, вони неодмінно почнуть стріляти, тільки-но хтось порухається. Це були безжалісні вбивці, які стріляють без розбору, і їм для цього потрібний лише привід. Я нічого не міг вдіяти. Навіть якби у мене була зброя, я б не наважився її застосувати. Один револьвер проти двох «томпсонів» так само нікчемний, як зубочистка супроти рапіри. Тоді б вони убили всіх.

Двоє смаглявих підійшли до мого столика.

Я продовжував сидіти, мов закам’янілий, поклавши руки на стіл та дивлячись на них. Чув, як поруч важко дихає Стівенс: повітря виривалось із його ніздрів з таким свистом, наче ось-ось із ним станеться напад.

«Макаронник» із брудними манжетами недобре посміхнувся мені.

– Підіймай свою задницю, сучий ти сину, інакше я розмажу на підлозі твої мізки, – погрозливо сказав він.

Однак самі бандити намагалися триматися подалі від скерованих дул «томпсонів», щоб уникнути лінії вогню.

Інший «макаронник» ухопив Стівенса за руку.

– Ти також підіймайся – ми з тобою трохи прокатаємося.

– Облиште його, – сказав я крізь зуби.

«Даґо» вперіщив мені в обличчя рукояткою револьвера.

Несильно, але боляче.

– Стули пельку! – додав.

Інший устромив автомат Стівенсові між ребра і стягнув його зі стільця.

– Не чіпайте мене! – задихаючись, сказав Стівенс, в’яло намагаючись вивільнитися. Злобно гаркнувши, «макаронник» поцілив йому в обличчя кулаком, схопив за комір і виволік з-за столу.

Мій приятель із заяложеними манжетами відступив од мене на крок; натомість той, котрий з «томпсоном», наблизився, наставивши дуло автомата мені в груди. Я знерухомів, підперши рукою чоло та відчуваючи під пальцями пульсацію крові у скронях.

Стівенс упав.

– Рухайся – і то хутко! – люто сказав той, з брудними манжетами. – Заберіть звідси цього дурнуватого старого!

Він нахилився і схопив Стівенса за ногу. Інший «даґо» вхопив за другу, і вони швидко пішли до виходу, волочачи Стівенса за собою, на ходу перекидаючи стільці та столики.

Копняком відчинивши вхідні двері, витягли старого на вулицю і запхали в машину. Два інших «макаронники» відступили убік, погрожуючи дулами автоматів нажаханому натовпові, який уже зібрався перед входом.

Усе це було зроблено зухвало, нахабно, холоднокровно і жорстко.

«Макаронники» з «томпсонами», задкуючи, відступили з кафе і впакувалися в авто. Один із них, відходячи, розвернувся і випустив автоматну чергу крізь скло кафе у мене. Я цього очікував, тож коли він розвертався, зіслизнув зі стільця і сховався під столиком, втиснувшись у підлогу. Кулі прошили стіну над моєю головою, і на мене посипались уламки цегли та штукатурка. Одна з куль зірвала підбор з мого черевика. Коли стрілянина припинилась, я виліз з-під столу – саме вчасно, щоб помітити, як останній з бандитів заплигнув на підніжку авто, і те різко звернуло за ріг, полишаючи місто.

Я скочив на ноги і кинувся до телефону.