Текст книги "Волонтер"

Автор книги: Дмитро Білий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 18 страниц)

3. Волонтер і серпнева балканська ніч

…Перше, що почув волонтер, був дзвін… Йому знадобилося кілька хвилин, щоб зрозуміти: дзвін ішов зі самої його голови й заповнював усе навколо. А перше, що побачив волонтер, – яскравий повний місяць, прямо над його головою. Він спробував поворушитися – і все його тіло затремтіло, здалося, що воно зараз розлетиться на шматки від гострого болю. Волонтер зчепив зуби і, спираючись об вологу землю тремтячими руками, сів. При світлі місяця він ясно побачив, що глибокий яр, де він знаходився, був всіяний трупами. Десятків два, не менше… Волонтер байдуже дивився на мерців, він і сам відчував себе мертвим… Але вже перша думка нагадала, що він ще живий… І, як не дивно, хоче жити й далі…

«Автоматі Де автомат?..» – волонтер хитаючись підвівся й побачив поруч свій АК-47 із розщепленим прикладом. Він підняв його і притиснув палаюче обличчя до холодного магазину. Ніби стало легше… Треба було йти… Але куди? Волонтер подивився на правицю – годинник із компасом був розбитий. Постояв трохи, але зібратися з думками не міг. Він взагалі не міг думати. Усі думки були заглушені цим клятим дзвоном. І тоді волонтер, ледь тягнучи ноги, просто побрів по дну яру, намагаючись не дивитися в обличчя мерців. Про те, щоб видряпатись на його обривисті схили годі було й думати…

…Повний місяць, чорне небо, усіяне величезними срібними зірками. Виходить, провалявся він тут цілий день, весь вечір і початок ночі. Зараз приблизно північ. Треба просто йти… І волонтер просто йшов, чіпляючись ногами об чорне покручене коріння. Яр здавався нескінченним. Він вже йшов не менше години, а по обох боках усе так само похмуро звисали й розчинялися в нічному небі його височезні схили, порослі густими кущами та понурими деревами. Раптом волонтер згадав про фляжку з ракією, яку сунув йому перед виїздом з Книна якийсь добросердечний міщух. Волонтер, тяжко переводячи дихання, запхав руку до кишені куртки та витягнув пляшку. Ковток пекучої рідини трохи стишив біль. І дзвін, здається, почав поступово вщухати. Натомість він відчув страшну спрагу… Волонтер почвалав далі, помічаючи, що стежка пішла вгору… Невдовзі попереду він помітив невеличкий струмочок, що бив з-під коріння на схилі яру. Волонтер пришвидшив ходу, упав на коліна й занурив голову у воду, потім кволо набираючи її долонями, почав жадібно ковтати…

…Нарешті він дістався краю урвища і, упираючись автоматом у землю, видряпався з нього. Навколо чорнів ліс. Йти стало значно легше. І дзвін припинився. Волонтер навіть почав чути звуки нічного лісу – хруст сухих гілок під ногами, шарудіння невидимих тварин, пронизливе голосіння якогось птаха. Поступово хащі рідшали, і волонтер вийшов на галявину, за якою темнів силует якоїсь будови. Він вже подумав, що варто десь загальмувати й відпочити, але ніч ще тривала, і варто було продовжувати свій шлях – подалі від людей, що так несамовито знищували один одного.

…Будівля виявилася старою церквою. Дуже старою. При світлі місяця випиналися старі облуплені, колись білі стіни. Лише три – замість воріт і передньої стіни зяяло чорне провалля, скрізь яке мінливе місячне сяйво вихоплювало похмурі обриси старовинного розпису.

Купол теж уцілів лише наполовину. Збитий, тяжкий хрест лежав поруч із церквою… Здавалось, за довгий час земля майже втягнула, всмоктала його в себе. Перед церквою чорнів ще один високий покошений кам’яний хрест. Ось тільки кам’яна фігура Христа була перекинута головою донизу… Волонтер машинально перехрестився і, не наважуючись зайти всередину церкви, обійшов її…

За церквою біліли кам’яні хрести над могильними горбами… Хрестів було багато, вони доходили до лісу й губились між дерев… Місяць закрили хмари… Усе навколо потемніло… А цвинтар треба було пройти – далі, у лісі, волонтер сподівався зупинитись на довгоочікуваний відпочинок. Наштовхуючись на хрести, в’язнучи ногами у глинистому ґрунті, він повільно пробирався серед могил. З-під його ніг вихопився птах і щез. Волонтер застиг на місці, учепившись у автомат. Утома кудись поділась, як і відсторонена байдужість… Йому стало страшно… Витерши брудним рукавом спітніле обличчя, волонтер зробив декілька кроків і завмер… Десь попереду він почув слабкий протяжний стогін… Стогін, плач, тужлива пісня, тонке голосіння… Немов би людський, але щось було надприродне в цьому стогоні-голосінні…

…Волонтер опустився на ватяних ногах, прихилившись плечем до кам’яного холодного хреста. Навіть у цій темряві він помітив, як побіліли пальці, стискаючи автомат. Він сидів заворожений, поглинутий цим скигленням, яке лякало й гіпнотизувало водночас.

Знову блідо засвітив місяць, уже схиляючись додолу. І волонтер наважився визирнути зі своєї схованки…

За двома могильними пагорбками від нього біля масивного кам’яного хреста, загрузлого в землю і вкритого мохом, сиділа молода жінка в темно-зеленому кітелі стародавнього армійського покрою, накинутому на білу мережану сорочку… Дівчина, повністю поглинена своєю піснею, повільно розгойдувалась, немовби в такт своєму тужливому голосінню. Її довге чорне блискуче волосся тяжкими хвилями коливалось по плечах, майже закривало обличчя, ледь не торкаючись могильної землі. Дівчина протягувала свої тонкі білі руки до хреста, не наважуючись його торкнутись. На мить пасмо, немов би за чиїмсь могутнім подихом відкинулося від її обличчя, і волонтер ясно побачив її великі очі, бліде чоло, рот, з якого вихоплювався цей моторошний стогін-плач… Заворожено дивився на неї, приголомшений і дивною красою дівчини, і цим потойбічним видовищем. Раптом усе знову почорніло навколо, хоча на обрії вже сірів ранок. Волонтер заплющив очі. Але перед очима все залишалась постать дівчини біля хреста… Декілька хвилин він не рухався. Раптом стрепенувся – голос, який чарував і лякав його водночас, стих… Коли волонтер відкрив очі й наважився знову подивитись – ніч танула, відступаючи перед ранковим світлом… Дівчини ніде не було…

4. Волонтер та іржавий серп

Він розумів, що необхідно йти далі, якомога далі від цього місця. Але сил не залишалося, до того ж повернувся біль. Тіло ломило, немов би його прокрутили крізь м’ясорубку. У голові все гуло – здавалося, що череп ось-ось лусне від гострого болю. Волонтер обхопив скроні долонями. Зібравши останні сили, він витягнув пляшку, тремтячими руками відкрив її і зробив добрячий ковток. Потім заплющив очі й ліг навзнак, радісно відчуваючи, як поступово напливає рятівний сон…

Прокинувся волонтер від яскравих променів сонця, що били йому просто в обличчя. Він озирнувся навколо і з жахом згадав дивну дівчину і її стогін-плач.

«А мене, мабуть, добряче вибуховою хвилею довбануло! – подумав він, протираючи очі. – Могло ж таке примаритись!» Він взяв автомат і так-сяк перев’язав розщеплений приклад брезентовим ременем. Пару разів клацнув затвором – здається, не клинить… Хлопнув долонею по підсумку з двома магазинами – нормально. Як там Миколайчук співає? – «Гори Карпати, два автомати». Попри обставини, у яких він опинився, десь в глибині душі блимнув вогник оптимізму…

Здалека долетіло гуркотання грому… Ага… Як же… Грім… Хорвати з боснійцями шинкують тяжкою артилерією залишки Сербської Країни. «Пропали, як Сірко в базарі! Готуйте шиї до ярма!». І куди далі чвалати? Компасу немає, провіянту, окрім півфляги ракії, також… Кому на очі не потрапиш – капець… Не сьогодні-завтра тут за кожним деревом буде по два усташа з босняками на додачу. Дезертирам теж краще на очі не потрапляти… Тут вже і привидам будеш радий…

Хлопець згадав учорашню дівчину-примару… Він підвівся й озирнувся. Під сонячним світлом цвинтар вже не виглядав так похмуро… Навіть дещо мальовничо, як на любителя старовини… В інший час волонтер охоче поблукав би між кам’яних хрестів, намагаючись розібрати напівстерті слова й дати. Цвинтар стародавній і, судячи з усього, давно закинутий і забутий. Він спробував визначити, біля якого саме хреста бачив (а чи бачив насправді?) дівчину, але даремно – усі хрести виглядали однаково похмуро, тяжко і всі однаково були вкриті чорно-зеленим мохом…

Закинувши автомат за плечі, волонтер кинув останній погляд на покошені стіни церкви із перекинутим розп’яттям і закрокував, петляючи між могил, у бік дерев, що привітно зеленіли за цвинтарем…

«Якось вирулимо… Спробую лісами пробиратись до Книна… Ні, дурна думка! – напевне, Книн уже оточений, і з дня на день капітулює… Скоріш за все, коридор для відступу буде відкритий через Лапац – Срб… Але як туди дістатися? Ні компасу, ні карти… Що ж, спробую пробиратися на південь… Ось і мені тепер буде „Марш на Дріну“…».

Із такими невеселими думками волонтер, про всяк випадок знявши запобіжник і тримаючи «Калашнікова» напоготові, запетляв між могилами до лісу.

Ліс був не так щоб і густим, але за першими зеленими деревами все частіше почали траплятися чорні покручені стовбури, між якими стирчали хащі непролазних кущів. За кілька годин блукання по лісу, геть обдершись, у наскрізь змоклому від поту одязі, волонтер видерся на край галявини…

Вона виникла перед ним несподівано, наче ліс раптом розтанув: чорні дерева та покручені кущі зникли, і народилися із полуденного марева обриси широкої галявини, порослої високою густою травою… Посеред неї стояв великий дерев’яний будинок. Трохи далі відблискувала вода невеликого озерця…

Розпечене повітря коливалося. І волонтерові здалося, що коливається і тремтить сам будинок, бо виник з нізвідки, і ось-ось може розчинитися. І галявина, на якій він стоїть, щезне і знову перетвориться на непролазні хащі…

Волонтер уже хотів зробити крок, щоб піти з цього триклятого місця, як відчув, що десь з глибин його генної пам’яті підіймається та зростає відчуття хижої настороженості… Він ліг на землю, затаївшись за деревом. Необхідно було добряче роздивитися й вичекати певний час. Але й подвір’я, і сама хата здавалися безлюдними. Напевне, садиба колись належала лісникові або якомусь відлюдкуватому мисливцеві. Поруч з будинком стояла стара гарба без одного колеса, на стіні темніла пара хомутів. Вікна були хрест-навхрест забиті трухлявими дошками, але двері відчинені. Волонтер пролежав, мабуть, вже годину, пильно вдивляючись у садибу, але жодного руху не помітив. Хіба що кілька разів з густої трави підхоплювалися птахи і щезали в лісі.

Нарешті волонтер наважився вирушити до будинку. Він зручніше перехопив автомат і вже майже зробив перший обережний крок, як на протилежному боці, там, де ліс підступав до краю галявини, над деревами полохливо залопотали крильми і злетіли декілька птахів. Волонтер знову впав на землю. Вказівний палець торкнувся курка. Крізь приціл він побачив, як між деревами майнув зелений френч і на галявину вискочила дівчина… Та сама дівчина… Він одразу впізнав її.

Чорне волосся було сплутане, поли завеликого френча тріпотіли за спиною, немов крила, обідрана довга біла сорочка заляпана чорною землею. Обличчя дівчини рясно вкривав піт, вона задихалася й жадібно хапала ротом повітря. Сил у неї не було, і тільки жах ще дозволяв їй бігти. Але не встигла вона подолати й десяток метрів, як з лісу вискочило двоє озброєних чоловіків… Дівчина озирнулась, заціпеніла у відчаї, заточилась на ногах, сплутаних високою травою, і впала. Переслідувачі за кілька секунд підскочили до втікачки й накинулись на неї…

Волонтер стиснув зуби. Серце відчайдушно закалатало. Тримаючи автомат, готовий вистрілити в будь-яку мить, він підвівся, спостерігаючи за боротьбою. Утім, сил відбиватися в дівчини вже не залишилось. А якби й залишилося, то це б їй мало допомогло – кожен з чоловіків важив рази в два більше, ніж їх жертва. І з нею вони не панькалися… За хвилину чоловіки скрутили їй руки й запхали до рота якусь ганчірку. Поки один затягував мотузку на її зап’ястях, другий підвівся й з автоматом (укороченим десантним «Калашніковим») напоготові повільно озирнувся… Був одягнутий у камуфляжну куртку без жодних шевронів чи нашивок і камуфляжні штани, заправлені в кирзові чоботи. На мить волонтер побачив його обличчя – жорстке, неголене; довге сиве волосся, зав’язане на потилиці… Здалося, що чоловік побачив його, і волонтер щільніше притиснувся до стовбура дерева. Його руки затремтіли, стискаючи автомат… Коли він знову визирнув з-за дерева, чоловіки вже тягнули дівчину до будинку. Точніше, тягнув, міцно схопивши за викручені зв’язані руки, чоловік у цивільному одязі – теж худорлявий, сивий. За його спиною бовталась двоствольна мисливська рушниця. Чоловік у камуфляжі йшов за кілька кроків позаду. Він продовжував тримати автомат напоготові, час від часу зупинявся й кидав назад насторожений погляд. Дівчина намагалася опиратись, її ноги волочились по траві… Вона озирнулась і… волонтер був упевнений, що їх погляди зустрілися… Він відчув німий гострий відчай у очах дівчини, почув слабкий тонкий крик, який ледь пробивався крізь ганчірку-кляп…

На обличчі волонтера виступили краплі холодного поту. Його тіло тремтіло. Декілька разів він підносив автомат, вперши приклад у плече, але розумів, що не зможе вистрілити…

Чоловік вже затягнув дівчину до будинку. Перш ніж щезнути в чорному отворі дверей, дівчина знову озирнулася… і знову її погляд був звернений до волонтера… Тепер був впевнений, що вона знає про його присутність, і що погляд був німим благанням про допомогу… Зверненим саме до нього…

Той, що був у камуфляжі, трохи затримався біля дверей, ще раз уважно озирнувся навколо, нахилився, підхопив оберемок довгих шкіряних ременів – напевно, залишків збруї, що валялася біля порога, – і теж зник за дверима…

Ноги волонтера раптом зробилися мов ватяні, перестали його тримати, і він опустився на землю… Десь поділися й хижацький інстинкт, і чіткість думок… Він намагався вгамувати хаос почуттів, що поглинули його, зціпив зуби, ледь стримуючи виття, що рвалося з його грудей…

…Тікай звідси, війна для тебе закінчилася… це чужий світ і чужі люди… ти дивом залишаєшся живим… нащо лізти під кулі… тікай знову в ліс… іди на південь… ти викарабкаєшся…

А як потім будеш жити?

Остання думка блискавкою випалила всі інші. Він знав, що благальний погляд дівчини назавжди залишиться з ним, він вже викарбувався десь там всередині його душі, і позбавитися його ніколи не вдасться… Так, він піде і, напевне, врятується… А потім, невдовзі, просто пустить собі кулю в скроню, не в силі втекти від цього погляду…

…З будинку знову вийшов чоловік в камуфляжі, нервово озирнувся і почав щось поквапом шукати на землі серед мотлоху якогось реманенту. Відчувалося, що віч квапиться і нервує. Коли він обернувся, в руках його був довгий іржавий серп…

Як тільки його постать розчинилася в дверях, волонтер підхопився, перевів свій автомат у режим одиночного вогню і швидко закрокував до входу…

* * *

Що відбулося в будинку, він потім ще довго намагався відтворити у своїй пам’яті. Але так і залишився невпевненим, що точно зміг пригадати все, що відбулося в ті кілька хвилин. Пам’ять навідріз відмовлялася співпрацювати з ним, і волонтер ледь міг витягнути з неї лише декілька статичних картин…

…Він стоїть в дверях, тримаючи перед собою «Калашнікова»… Напівтемна кімната пронизана кількома слабкими, майже сизими від пилу, променями сонця, що ледь пробивається крізь забиті вікна… Задуха, стійкий запах сирості й відчаю…

…На підлозі лежить дівчина, усе її тіло туго сповите чорними ременями… Її оголене тіло ледь-ледь прикрите пошматованою сорочкою, зібганий френч валяється на підлозі… Над нею нахилився, присівши на коліно чоловік у камуфляжі, він тримає чорний, іржавий серп біля її горла… Поруч стоїть чоловік у цивільному, у його руках мисливська рушниця… Вона націлена на волонтера…

…Він щось намагається сказати, його слова тонуть у гуркоті пострілів… Двох пострілів – мисливської рушниці (з її обох стволів вихоплюються вогні й білий дим) і його автомата… Постріл вириває дошку в одвірку поруч із головою волонтера (ліву частину голови дрібно січуть дерев’яні скалки), але сам чоловік із рушницею вже нерухомо лежить біля протилежної стіни…

…Він знову щось намагається кричати, але не чує власного голосу… Чоловік у камуфляжі вже стоїть, стискаючи білими пальцями руків’я серпа… Ось він дивиться на свій автомат, що лежить на дерев’яному столі, ось він дивиться на дівчину, ось він дивиться на волонтера… Він щось говорить, але волонтер не чує його…

…Чоловік у камуфляжі рвучко нахиляється над дівчиною й заносить серп над її головою… Волонтер знову стріляє…

* * *

Коли знову почав усвідомлювати власні дії, дим від пострілів уже розсіявся, залишивши в кімнаті запах пороху. На підлозі лежало три тіла…

Волонтер хитаючись підійшов до дівчини… Йому здалося, що вона теж мертва… Очі заплющені, високі груди, жорстко перетягнуті ременями, нерухомі… Волонтер висмикнув кляп, яким був забитий рот нещасної, і нахилився до її обличчя, намагаючись відчути хоча б легке дихання. У відчаї він підхопив її обм’якле тіло і поклав на дерев’яне ліжко, застелене трухлявим подертим килимом. Обдираючи нігті, спробував розплутати вузли на її путах, згадав про штик-ніж, який висів у піхвах на поясі, кваплячись, перерізав ремінь, що стягував груди дівчини, плутаючись тремтячими руками в довгих пасах, звільнив її тіло… Знову застиг над нею… Нарешті йому вдалося вловити ледь чутний подих – вона дихала…

Витягнув з хати важкі тіла вбитих. Мрець у камуфляжі продовжував стискувати в руці іржавий серп, аж поки той не зачепився за жмут трави й лишився обабіч стежки.

Хлопець знайшов за будинком глибоку яму – вочевидь колись туди зсипали золу – і скинув їх у чорний отвір. Трупи глухо вдарилися, і над ними здійнялось біла хмарка попелу…

Він безсило опустився біля ями й довго сидів, охопивши руками голову…

5. Волонтер, дівчина й озеро

Коли він повернувся до хати, дівчина сиділа на ліжку, ніяково озираючись навколо, машинально перебираючи тремтячими руками ремені, якими була щойно зв’язана. Її обличчя майже не було видно з-за пасм розтріпаного чорного волосся. Почувши кроки волонтера, дівчина зойкнула й заметушилась, намагаючись прикрити тіло уривками сорочки та притиснутись до стіни. Волонтер завмер, обережно зняв зі спини автомат і повільно поклав його на стіл. Спробував посміхнутись і підняв руки.

– Не лякайся, дівчино, – підбираючи сербські слова, заспокійливо промовив він, – хороший…

Дівчина, зіщулившись, застигла, між чорним волоссям блимнули насторожені величезні очі. Волонтер підняв френч і кинув їй, потім повільно сів на широку лаву біля столу. Декілька хвилин вони мовчали, дивлячись один на одного.

– Не бійся, – лагідно промовив волонтер і знову спробував посміхнутися. На цей раз вдалося краще. Дівчина перелякано озирнулась по кімнаті.

– їх немає, – сказав він і, повагавшись, додав, – вони пішли і вже не повернуться…

Здавалося, дівчина поступово заспокоювалась. Вона швидко накинула на плечі френч і прибрала волосся з обличчя, звичним рухом закинувши його за плечі. Вона була дуже гарна. Навіть, не зважаючи на замурзане обличчя, на якому пролягали доріжки від сліз…

– Ось і добре, – волонтер усе намагався посміхатися, – усе буде добре, заспокойся… Ти сербка?

Дівчина помовчала… і слабко, ледь помітно посміхнулась…

Волонтер полегшено зітхнув.

– Так ти сербка?

Дівчина, посміхаючись, потисла плечима.

– Хорватка?

– Боснійка?

– Влашка?

– Циганка?

– Македонка?

– Як тебе звуть?

І на кожне запитання – у відповідь легка посмішка й такий же – і не ствердний, і не заперечний – рух.

– Ну, не кажи, як не хочеш, – примирливо промовив волонтер, – а я…

Тут він зам’явся – дійсно, а хто ж я? Руснак?

– Тоді і я тобі не скажу…

Вона знову посміхнулася. Майже весело. Волонтер засміявся:

– Ось і познайомилися! Знаєш, мені подобається твій стиль спілкування.

Посміхаючись, вона кивнула головою. Напруга в її постаті щезла. Дівчина спустила ноги з ліжка і примостилася зручніше, запахнувши френч. Струнка постава, але без зайвого гонору, обличчя прояснилося, і, якби не сліди від сліз на щоках, ніщо б не нагадувало те, що менше години тому їй збиралися перерізати горло іржавим серпом…

– Ось, а тепер я, як порядний залицяльник, маю запропонувати дівчині вечерю, хоча, зважаючи на годину, скоріше обід.

Волонтер, дивуючись власній балакучості (от так – «На війні як на війні!»), підвівся й озирнувся. На столі стояла порожня глиняна миска, з якої стирчало декілька дерев’яних ложок, поруч валялись розбитий глиняний келих та старовинна гасова лампа. Усе вкрито товстим шаром пилу. Сама кімната – простора похмура світлиця – аж ніяк не нагадувала зручну для побачень кав’ярню. На облуплених стінах де-не-де висіли якість чорно-білі малюнки, напевне, вирізані зі старих журналів, пожовклі фотографії в рамках, розбитий годинник без стрілок, з черева якого звисала на пружині бронзова зозуля. Під стіною – запилений стародавній комод, викладена кахлем висока пічка… У куті декілька почорнілих ікон з латунною лампадкою. «Та тут років шістдесят ніхто не жив!» – ледь не присвиснув волонтер.

Підійшов до малюнків на стінах. Найбільший – старе фото, вирізане з журналу, – зображувало огрядного вусатого чоловіка в мундирі, оточеного пишними військовими. Під малюнком чорнів підпис сербською «Король Петро II Карагеоргієвич приймає військовий парад в Белграді. З квітня 1940 року».

Він підійшов до комоду й відкрив дверцята… Зверху лежало кілька акуратно складених, колись білих, але давно вже пожовклих полотняних сорочок. У нижньому відділенні стояли якісь жерстяні банки. Він взяв одну з них. На запиленій обгортці була намальована життєрадісна корова й надпис англійською, який повідомляв, що це найкраща «тушонка» і що на цю партію, 1943 року виготовлення фірма робить колосальні знижки… Поруч із банками лежало декілька пачок галет. Волонтер спробував узяти пачку, але вона розсипалась у його пальцях на порох… У куті, над яким висіли ікони, темнів чорний квадратний отвір підвалу – частина дерев’яної дощатої долівки, яка його відкривала, була притулена до стіни. Волонтер нахилився в отвір, чиркнув сірником – на мить у темряві проступили обриси драбини та пощерблених глиняних стін. Схованка – криївка?

Волонтер винно озирнувся на дівчину. Та широко посміхалась – марні пошуки їжі її рятівником явно веселили.

Він ще раз замислено озирнувся – у куті стояв старий, захисного кольору армійський наплічник. Волонтер обережно взяв його за лямки, розкрив – там лежало кілька ребристих гранат із викрученими запалами, кілька магазинів для «Калашнікова» і – нарешті! – декілька плиток шоколаду, три банки тушонки (із полегшенням волонтер прочитав на них дату виготовлення – «Белград», 1991 рік) і чотири пачки печива («Загреб», 1995 рік).

Волонтер радісно обернувся до дівчини, тримаючи в одній руці плитку шоколаду, а в іншій банку консервів:

– Що ж, дівчино, з голоду ми не помремо!

Дівчина нерухомо сиділа, на її губах блукала все та ж відсторонена посмішка.

– Зараз, почекай хвильку, я піду наберу води… – Волонтер закинув за спину автомат і вийшов з хати.

Старий колодязь – зруб кількох дерев’яних колод – закривав так-сяк сколочений з трухлявих дощок щит. Над ним густо роїлися мухи… Волонтер не наважився навіть підняти щит та зазирнути в середину. Він уважно роздивився навколо – здавалося, від полуденної спеки навіть листя на деревах лінувалося зробити зайвий рух.

Волонтер підхопив відро й поплентався до озера. Навколо берега тихо шелестіли зарості очерету. У прозорій, чистій воді мінливими обрисами віддзеркалювались комиші та найближчі дерева. «Ой, у полі озеречко, там плавало відеречко…» – згадалася волонтерові улюблена пісня. Від озера віяло прохолодою та свіжістю – такими бажаними в цю спеку і в цей божевільний, кривавий день…

Раптом волонтер відчув, як втома і спрага впали на його плечі… Власне тіло, брудне і збите, у скривавленому і наскрізь просякнутому потом одязі, здалося йому невимовним тягарем. Він підхопив долонями воду й довго пив, захлинаючись від її солодкої чистоти. Потім скинув з плечей автомат, розстібнув ремінь… За хвилину, залишивши весь свій одяг на березі, він вже входив у воду, не в силі опиратися такій бажаній прохолоді… Пірнув, не заплющуючи очей, – вода миттєво огорнула його, ласкаво прийняла у свої обійми, і він занурювався все глибше і глибше, радісно відчуваючи, як минуле і бруд щезають, немов шкіра, яку скидає змія… Він перестав відчувати своє тіло, залишилася тільки дитяча радість і світло… Народжуючись заново, він волів назавжди залишатися тут, під рівною гладдю цього чарівного озера. Він плив, легко розсікаючи широкими замахами рук поверхню озера… Здавалося, час зупинив свою ходу…

Але треба було повертатися. Волонтер знову глибоко занурився у воду, марно намагаючись дістатися дна, розвернувся й поплив назустріч сонячним променям, що м’яко гойдалися у світло-блакитній товщі води. Він вже бачив сонце над поверхнею води, прибережні комиші, невиразні контури берега. Волонтер на мить закрив очі, насолоджуючись срібним світлом, що переповнювало його, а коли відкрив, то побачив крізь сріблясте водяне світло постать дівчини…

Волонтер відчув під ногами пісок, і його торс піднявся над поверхнею озера. Дівчина, недбало тримаючись за поли френча, накинутого на плечі, мовчки спостерігала за ним. Її голі ноги по кісточки були занурені у воду, у руках вона тримала білий згорток.

Волонтер зніяковіло дивився на неї. По його тілу сковзали краплі води й миттєво висихали під пекучими променями. Він на секунду занурив голову у воду й вихопив її, витираючи долонями обличчя. Дівчина не рухалася, її погляд був спрямований на рятівника, та вона не посміхалася – дивилась просто і спокійно. Але від цього погляду хлопцеві стало дещо не по собі, він пішов прямо до неї – голий, вкритий сріблястими краплями (на шиї бовтається срібний ланцюжок із кельтським хрестиком). Він зупинився перед нею, дивлячись прямо у її великі карі очі, що поглинали його, як щойно поглинало озеро. Дівчина протягнула йому згорток – полотняну чоловічу сорочку й полотняні штани. На мить він торкнувся тонких пальців дівчини, і цей дотик пронизав його тіло, немов легкий удар струму…

Волонтер взяв речі й тільки тут побачив, що його власний одяг вже випраний і акуратно розкладений на зеленій траві. «І коли вона встигла?» Він одягнув сорочку і штани, які подала йому дівчина, і відразу став схожим на якогось селянського парубка, що відпочиває після довгої і виснажливої праці. Волонтер сів на траву й поклав автомат на коліна. Він навіть здивувався, що пам’ятає – десь поблизу йде війна… Та зараз війна мало хвилювала його. Він дивився на дівчину.

Вона деякий час стояла, заворожено дивлячись на озеро. Потім повільним рухом скинула з плечей френч… Її оголене тіло лагідно обвили сонячні промені, укривши золотим подихом… Дівчина заходила у воду, немов поступово розчиняючись у цій порцеляновій блакитності. Коли її голова зникла під водою, волонтерові здалося, що дівчина примарою зіллється із цим озером і зникне назавжди. І буде виходити з нього тільки ночами, сумна і срібна при світлі повного місяця… Він уже підвівся, щоб зачаровано піти за нею й теж назавжди розчинитися в первісності озерної води, але дівчина знову з’явилася. Вона повільно виходила, погляд її міцно тримав волонтера, а струмені води сумно залишали її тіло, укрите дивною засмагою – не від сонця, але від сяйва повного місяця…

«Гомер ніколи не намагався описати красу Єлени, він просто передав слова, які вихопилися з уст втомлених ахейців, ахейців, що десять років скиглили під стінами Трої – а чи варто вмирати за цю Єлену? Гомер просто розповів: коли вона з’явилася перед військом на згарищах та руїнах конаючої Трої, ахейці зрозуміли – за таку красу було варто вмирати»…

Так думав волонтер, не маючи сил погляд відірвати від тендітної постаті.

…Сонце, не кваплячись, і милуючи оцей тимчасовий острівець затишку серед світу, залитого війною, червоніло, збираючись зникнути за верхівками дерев. Мир і спокій, та ще призабутий солодкий щем любові панували в душі волонтера. Вони повертались до будинку, і дівчина в білій довгій сорочці, крізь яку проступали обриси її вологого тіла, обережно несла випраний одяг волонтера… Сам він йшов поруч, тримаючи в одній руці автомат, а в другій – повне відро води. Він майже не дивився на дівчину, але відчував її дихання, її погляди, які та кидала на нього. Відчував, власне, кожну клітинку її єства… Намагаючись повернути до себе реальність, волонтер уперто повторював подумки: «усе, повернуся… з нею… якщо врятував когось від смерті, маєш відповідати за нього до кінця свого життя…», але перебиваючи цей речитатив, уперто втручалися, безкінечним повтором слова з пісні: «А з нашого коханнячка не вийде нічого».

…Вони повечеряли. «Сім’я вечеря коло хати», – згадав волонтер… А потім сіли поруч на призьбі, не торкаючись один одного, і довго дивились, як важко хилиться до обрію криваво-червоне балканське сонце…