355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Дмитро Білий » Волонтер » Текст книги (страница 15)
Волонтер
  • Текст добавлен: 8 октября 2016, 10:14

Текст книги "Волонтер"


Автор книги: Дмитро Білий



сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 18 страниц)

4. Ядвіга, Інгула, отець Бергус і рицар Даміан

…Коли Даміан спустився до галявини, ведучи в поводі трьох коней, на одному з котрих лежала зв’язана Мела, отець Бергус обережно визирав, заховавшись за кущами, на млин. На полонянок він не звертав жодної уваги. Йоанна, гризучи дерев’яний кляп, марно намагалась хоч трохи поворушитись, Інгула похмуро спостерігала за цим дійством. Іноді її обличчя кривилося – мурахи вже проторили шлях до її безпорадного тіла…

– Тихо… – приклав палець до рота священик, – залишилося останню схопити…

– А оця хто така? – кивнув на Інгулу лицар Даміан.

– Не знаю… – байдуже хитнув головою отець. – Може, якась дівка з найближчого хутора. Хоча…

– Так, так, – на очах Інгули виступили сльози й вона засмикалась, – вони мене схопили, коли я в лісі ягоди збирала! Хочуть зовсім закатувати задля розваги – врятуйте мене, добрий пане!

Почувши рідну говірку, якої не чув вже багато років, Даміан підійшов до дівчини. Вона звивалася, тяжко стогнучи, по обличчю, вкритому пилом, невпинно текли сльози. Лицар швидко розрізав пута полонянки, і вона сіла біля дерева розтираючи набряклі від мотузок руки. Незважаючи на численні подряпини та садна, незважаючи на сплутане темне волосся, Даміана вразила її краса. Він зняв свою кирею та накинув на плечі дівчини.

– Ти що робиш? – почув лицар над вухом тяжкий шепіт ченця.

Той зірвав з дівчини кирею:

– Ти думаєш, що в місцевих селючок може бути таке тіло?

Він міцно ухопив дівчину за руку – та зойкнула й зігнулася – сильні, треновані м’язи на мить хвилею прокотились по її тілу. Не встигла Інгула отямитись, як у руках священика наче нізвідки з’явився довгий тонкий ремінець, котрим він миттєво стягнув її руки й шию. Іншим кінцем швидко обкрутив її щиколотки. Тепер Інгула лежала поруч із Йоанною.

– Потім розберемось, хто вона така, – прошипів отець Бергус. – Коли вполюємо головну здобич…

На диво, їм вдалося зненацька схопити Ядвігу.

Коли вони вдвох тихо підкралися до млина, то побачили, що воїтелька сидить перед жорнами. На ній була тільки довга сорочка, золоте волосся вільно розсипалося по плечах. Поруч лежав акуратно складений одяг і зброя. Вона, немов зачарована, легко погойдуючись, співала якусь дивну пісню. Зіниці її були закочені. Час від часу вона торкалася долонями кам’яної поверхні жорна, і кожен раз від доторку її тіло здригалося, голова відкидалася назад, а з уст вилітав тихий стогін.

Отець Бергус, тримаючи сітку із ременями та дерев’яним кляпом, нечутно ступив до неї. Зробив кілька кроків і розправив тенета, готуючись накинути на свою здобич. Тоді ж воїтелька рвучко озирнулася. В її очах спалахнули червоні вогники. Даміан аж здригнувся від цього несамовитого, потойбічного погляду. Отець Бергус закричав: «Патер ностер Деус!» – і тремтячими руками кинув на неї сітку. Але Ядвіга, немов кицька, стрімко прокотилася під пасткою, вихопила свій короткий аварський меч і забилася в кут, виставивши блискуче лезо перед собою. У напівтемряві блимали її очі – вона збиралася битися люто й нещадно. Ось тут лицар Даміан і зрозумів – для чого подолав весь цей шлях. Він витягнув свій меч і почав повільно наступати на Ядвігу. Їх леза схрестилися, бризнувши на всі боки іскрами. Ніколи Даміану не доводилося битися із таким вправним супротивником. Його рятувала тільки перевага в зброї – довгий франкський меч лицаря дозволяв тримати воїтельку на безпечній відстані. Отець Бергус стояв за його спиною, нервово перебираючи в руках оберемок сириці, який зняв із сідла коня Мели.

Даміан дивом уникав блискавичних випадів воїтельки. На мить вістря її меча майже торкнулося його горла – він відбив цей удар і замахнувся, щоб нанести свій. У ту ж мить отець Бергус повис у нього на руці:

– Тільки не вбивай! – зарепетував він, і Даміан заточився – лезо Ядвіги ковзнуло по його плечу. Лицар жорстко відкинув святого отця й люто почав наносити удари, які ледь встигала відбивати Ядвіга. Нарешті йому вдалося знову загнати супротивницю в кут. Та вже зрозуміла, що не зможе перемогти, люто заверещала, відкинула свій меч і кинулася грудьми прямо на лезо ворожої зброї. Дивом рицар не прохромив її наскрізь, ледь встигнув розвернути зброю навзнак. На мить прямо перед його обличчям спалахнули ненавистю очі Ядвіги. Він щосили штовхнув її руків’ям меча й воїтелька покотилася по дощаному настилі, здіймаючи темний пил. На неї зверху хижим яструбом впала чорна постать отця Бергуса. У повітрі майнули сириці, але рицар уже розвернувся і, витираючи з чола піт тремтячою рукою вийшов на двір…

* * *

Широкі шкіряні ремені зарипіли, підіймаючи зв’язану Ядвігу до поперечної балки під стелею. Її оголене тіло було геть сповите сирицею. Вона скрипіла зубами, гризучи дерев’яний кляп, м’язи й жили напружилися, воїтелька звивалася в повітрі, немов опинившись у тенетах павутини якогось велетенського павука. Чотири ремені тримали її над підлогою – за щиколотки, стегна, груди та витягнуті вперед зап’ястя. Ядвіга гарчала, мов звір, хижо вдивляючись у отця Бергуса, який закріпив ремені і тепер стояв замислено перед полонянкою, немов розмірковуючи – з яких тортур розпочати катування полонянки?

Вечоріло – сонце вже закотилося за обрій і все навколо посіріло, готове впасти у глуху пітьму. Зв’язаних Йоанну й Мелу Даміан відніс до льоху і тепер стояв біля Інгули. Якщо до трьох воїтельок він відчував відсторонену байдужість, як до звичайних полонених ворогів, то ця дівчина викликала в нього жалість і ще – якесь тепло і співчуття. Тим більше, що вона сама була полонянкою воїтельок. Інгула сиділа на колінах, прихилившись спиною до тину, і тремтіла, хоча Даміан і накинув на її оголене тіло свій теплий плащ.

Лицар присів навпроти неї й розв’язав вузол, який тримав кляп у її роті. Дівчина покрутила головою, жадібно ковтаючи прохолодне повітря і вдячно посміхнулася.

– Мені холодно, і все тіло зовсім затерпле від пут. Звільни мене лицарю, – вона промовила це тихим тонким голосом, несміливо і благально дивлячись з-під лоба, на який спадали пасма розтріпаного волосся. Але слово «лицар» вона промовила з особливим наголосом, від котрого в серце Даміана штрикнуло почуття сорому. Він завагався, але витягнув довгий ніж і розрізав ремінь, який притягував її скручені позаду руки до зв’язаних щиколоток. Дівчина поворушилася, але голосно застогнала від болю й повалилася на бік, здригаючись від судом.

– Я цілий день була зв’язана, вони мене катували… – прошепотіла вона. – Зніми з мене пута, добрий чоловіче…

Даміан раптом відчув, що її голос заворожує його, – і в цьому таїлася небезпека.

– Розв’яжи мене, – знову благала дівчина. Вона повільно звивалася, намагаючись послабити пута. – Невже ти мене боїшся?

Рятівник застиг, споглядаючи, як її смагляве тіло, ледь прикрите його плащем, безсило і слабко пручається на землі. Він присів над нею, спробував розплутати вузли. Вона вигиналася, чи то допомагаючи йому, чи то заважаючи. Лицар відчув, що в нього затремтіли руки… І вона тремтіла, але, торкнувшись її, Даміан здивовано зауважив, що тіло полонянки не холодне, навпаки – від нього віяло жаром та дурманом жагучої пристрасті. Нарешті вузли піддалися, він почав знімати з неї пута, але його голова запаморочилась. Відтепер його руки просто сковзали по її майже звільненому тілі, плутаючись у ременях. Інгула лежала на животі, кволо намагаючись звільнитись.

– Що ти робиш, лицарю, ні…

Вона жалібно застогнала, заплющивши очі… А Даміан, вже не володіючи собою, тяжко й уривчасто дихаючи, рвучко скидав з себе одяг… За мить він вже лежав на ній, охопивши руками її груди і стегна. Дівчина, все ще сплутана і знесилена, притиснута до землі його тілом, закричала, але гаряча долоня затисла її рот….

Повний місяць з’явився над пагорбом. Здавалося, він посміхається…

* * *

…Отець Бергус, тяжко дихаючи, витирав піт з обличчя. Мокрий, скривавлений жмут мотузок валявся біля його ніг. Ядвіга, тіло якої вкривали червоні смуги від ударів, непритомна висіла, опустивши голову, і її золотаве волосся майже торкалося підлоги.

Священик взяв цебро води і плеснув на полонену. Та глухо застогнала і кліпнула повіками.

– Слухай, воїтелько, це ж тільки початок. Вислухай мене ще раз – ти просто скажеш, де заховала десять тисяч золотих, які ви отримали із Властою як викуп за воєводу Чатарда. І я тебе і твоїх сестер відпущу… Навіть на додачу залишу вам оцю красуню для розваги. Добре подумай… Ти ж знаєш – від мене ви не втечете.

Ядвіга ледь підвела голову, але на свого ката не дивилася. У її очах змішувалися погано прихований відчай, ненависть і страх… Отець Бергус ухопив її за вилиці і повернув обличчям до себе. Його рот скривився в посмішці:

– Ти ж не дурна, Ядвіго!

Вона плюнула йому в обличчя. Священик на мить застиг, потім засміявся й уп’явся пристрасним поцілунком в її губи. Ядвіга засмикалася у своїх путах… Регочучи, отець Бергус відірвався від неї, ухопив за волосся і встромив до її рота дерев’яний кляп.

– Ну, що – зробимо перерву, Ядвіго… Дійде черга й до тебе… А зараз я займуся твоїми сестрами…

* * *

Лицар Даміян продовжував стискати роз’ятрене тіло Інгули. Дівчина здригалась. Її очі були заплющені, а з рота вихоплювався тяжкий стогін насолоди й болю. Даміан відчув, що вкрай ослаб, неначе вся енергія була висмоктана в цій боротьбі та полум’ї ніколи не знаної в його житті насолоди. Він безсило відкотився й застиг, дивлячись на зоряне небо й повний місяць. Раптом поруч із місяцем він побачив обличчя бранки. Волосся навколо її голови звивалося, мов змії Медузи Горгони. Вона мовчки посміхалася. І від цієї посмішки лицареві стало моторошно. Дівчина повільно знімала з себе розплутані ремінці сириці. Даміан ледь зміг піднятися на тремтячих ліктях. Він спробував щось промовити, та дівчина сильним гнучким рухом накинула йому на шию ремінець і щосили затягла його…

Дочекавшись, поки її ґвалтівник (чи спаситель?) перестане смикатись – чекати довелося недовго, – Інгула швидко зв’язала його. Вона не знала – живий він чи мертвий. Можна було залишити на його горлянці зашморг, прив’язавши його до ніг. Якби рицар виявився живим і почав смикатись, то вузол би затягнувся намертво й повільно відправив би переслідувача до праотців. Але дівчина не стала цього робити. Чому? Вона й сама не знала.

Інгула накинула на себе плащ лицаря, підперезалася його поясом, на якому висів у піхвах довгий ніж, і завагалася. Сісти на коня й майнути в чорний степ, що так заманливо розкинувся за млином? Але тоді доведеться залишити колишніх сестер цьому божевільному святенникові… Інгула витягнула ніж і тінню прослизнула до млина…

Скрізь криво збиті дошки дверей, що вели до комори із жорнами, пробивалося мінливе світло. Звідти доносився повільний скрегіт жорен, голос отця Бергуса і придушене жіноче скиглення. Інгула трохи відкрила двері та зазирнула всередину.

5. Інгула, доктор Калігуса і лицар Даміан

У мерехтливому світлі кількох смолоскипів та свічок вона побачила Ядвігу, що безсило звивалася, підвішена до стелі, і оголену Мелу, міцно прикручену мотузками до стовпа, який підтримував стелю млина. На підлозі лежала така ж гола і знерухомлена Йоанна. Хитромудре плетиво ремінців, якими вона була зв’язана, не дозволяло їй навіть перекотитись із живота на бік. Вона крутила головою, намагаючись виплюнути кляп, з її очей рясно текли сльози відчаю й болю. Над нею стояв отець Бергус, тримаючи розпечений до білого залізний стрижень.

– Серед вас усіх вона єдина, яка панянку нагадує. Та вона і справді панянка – ось яка шкіра біла, а тіло ніжне, – тихо бурмотів він, розв’язуючи вільною рукою очкур на штанях. – Думаю, що вона за оцими сатанинськими іграми з вами й чоловіка ще не знала. Та нічого, зараз я це виправлю. А щоб вона про це не забула – то я їй ознаку на спинці поставлю.

Промовивши це, він підніс гарячу залізяку до сідниць безпорадної полонянки. Та відчайдушно засмикалась, відчувши наближення пекельного жару. Мела і Ядвіга завили крізь кляпи, марно намагаючись звільнитися.

Тоді Інгула прожогом кинулася до отця Бергуса. Той, почувши за спиною кроки, рвучко озирнувся, але не встиг навіть піднести руки – дівчина блискавично вдарила його руків’ям ножа у скроню, і він, слабо скрикнувши, звалився на підлогу…

За хвилину Інгула підтягла довготелесого отця Бергуса до стовпа і прикрутила його за шию довгим іржавим ланцюгом. Постояла, замислено дивлячись на воїтельок.

– Є в мене бажання, колишні сестри, вас всіх тут і залишити, за те що мене за зрадницю вважали… Тільки ось не зрадниця я і ніколи не була зрадницею… – у її очах зблиснув вогник. Вона нахилилася над Ядвігою і витягла в неї з рота кляп, надрізала пута, якими та була сповита, потім те ж саме зробила з Йоанною та Мелою.

– Зуби у вас гострі, пута послаблені – думаю, що самі звільнитеся, а мені час вже йти, дорогі мої колишні сестри.

Інгула ступила до дверей і завмерла – закриваючи вихід, там височіла висока постать у довгому чорному одязі. З широких рукавів стирчали, немов чіпкі гаки, довгі білі пальці. Обличчя закривав каптур, з-під якого холодно і владно дивилися гострі пронизливі очі; тонкий рот кривив ся в легкій посмішці, яка нічого доброго, утім, не віщувала. Принаймні для неї, як зрозуміла Інгула. Дівчина схопилася за ніж, але незнайомець миттєво перехопив її руку й жорсткою холодною долонею вчепився у її шию. Інгула, задихаючись, спробувала звільнитись і з жахом відчула, як невблаганна сила підіймає її в повітря. Очі її закотилися. Чоловік у чорному легко, не напружуючись, підняв дівчину і щосили жбурнув у стіну…

* * *

…Разом із поверненням свідомості повернувся й біль. Інгула спробувала поворушитись. Руки й ноги її були вільні, але біль у всьому тілі знерухомлював. Вона відкрила очі.

Незнайомець сидів, спокійно склавши руки на колінах. Воїтельки, звільнені від своїх пут, похмуро сиділи навпроти, отець Бергус, потираючи шию, стояв, прихилившись спиною до стовпа. Всі вони заворожено слухали незнайомця.

– Ось ми всі й зібралися… – голос його був спокійним, жорстким і владним… – Зібралися з різних причин, і кожен думав, що в нього своя мета. Ви, Мело і Йоанно, – палали помстою, щоб покарати зрадницю, ти, отче, – хотів схопити воїтельок і через тортури дізнатись, де заховане золото викупу за Чтарда, ти, Інгуло, утікала, щоб врятувати своє життя… Хіба що Ядвіга була найбільш близька до справжньої цілі – провести Ритуал!.. Жертвоприношення зрадниці… Але й ти, Ядвіго, знаєш далеко не все…

– Хто ти? – очі Ядвіги спалахнули жахом.

Незнайомець скривив тонкі сині губи в посмішці:

– Ще дізнаєтесь… Ядвіго! Власта наказала тобі прийти сюди і здійснити Ритуал. Але вона не розповіла тобі все. Вона сподівалася теж дістатися сюди й посвятити тебе у жриці. З цією метою вона й розпустила чутки, що саме Інгула є зрадницею. Власта знала, що ти… – тут він тицьнув пальцем у Інгулу, – будеш повертатися саме через цю місцевість. Знала, що вона зупиниться тут, попаде вам у руки й буде принесена в жертву. Але Воїтелька Власта загинула. І тому ти, Ядвіго, не зможеш сама провести Ритуал. Точніше, ти і твої посестри загинуть під час його виконання.

– Ти брешеш! – люто стрепенулася Ядвіга.

Незнайомець сухо засміявся. Його сміх, немов канчук, примусив всіх завмерти. Інгула відчула, як її тіло вкривається холодним потом, а волосся стає дибки. Дівчина раптом впізнала незнайомця…

– Калігуса… – здавлено видихнула вона.

– Доктор Калігуса! Приємно, що ти не забула свого спасителя, – скривився той і знову звернувся до Ядвіги:

– А хто випустив Інгулу із князівської в’язниці? Хто допоміг поширити чутки про її «зраду»? Звідки я взагалі знаю про ваші із Властою секрети? Звідки знаю про Ритуал?.. Скажу більше – хочу допомогти вам здійснити його!

Сестри-воїтельки перезирнулися. Аргументи доктора виглядали переконливими.

– Ну, погоджуйся, Ядвіго! Ти і твої посестри здобудете все, чого прагнули, – помсту і, головне, небачену силу, якою наділить вас Ритуал. Отець Бергус отримає золото й вічність… а Інгула… Інгула…

Від погляду доктора Калігуси дівчина затремтіла, відчуваючи, що ось-ось втратить свідомість. Та він знову повернувся до Ядвіги:

– Так ти згодна?

Ядвіга повільно кивнула…

– Тоді починаємо Ритуал… – тихо сказав доктор Калігуса, але від його голосу тіло Інгули вкрилося холодним потом.

В очах Йоанни й Мели промайнуло полегшення й заблимали хижі вогники. Вони підійнялися, готуючись кинутися на свою жертву. Отець Бергус, кидаючи з-під лоба недобрі погляди на тремтячу Інгулу, почав розплутувати відьмацьку упряж…

– Ні! – почувся пронизливий крик…

У дверях стояв Даміан, тримаючи перед собою меч. Він рішуче підійшов до Інгули і став перед нею, закривши її тремтячу постать своєю спиною.

– Даміане, не втрачай свою єдину можливість долучитися до Ритуалу… Ти навіть уявити не можеш, що він тобі дасть… – голос доктора Калігуси був тихим, переконливим і заворожуючим. – Лицарю, ти все життя хочеш скніти на побігеньках у якогось полохливого й бундючого сюзерена? Хочеш здохнути в гарнізоні забутої Богом і людьми напіврозваленої фортеці? Або згинути в якомусь поході на сусіда твого господаря? Ти ж все життя будеш каятися, що не долучився до Ритуалу! А якщо не відступиш негайно, то шкодувати почнеш прямо зараз…

Губи Даміана затремтіли.

– Біжи, Інгуло! – закричав він у відчаї, немовби намагаючись придушити свої вагання. – Рятуйся!

Інгула кинулася до дверей. У спину їй вдарив сміх доктора Калігуси…

6. Лови доктора Калігуси

Інгула вихопилася на подвір’я й заточилася, майже засліплена яскравим сяйвом повного місяця, що зависав прямо над її головою. Небом котилися чорні хмари, але якимось дивом оминали місяць. По дворищі, тяжко збиваючи землю, навіжено вибрикував її кінь. Дівчина підбігла до нього, крутнулася дзиґою, ледь уникнувши удару копитами, ухопилася за гриву й за мить опинилася верхи. На її щастя, хоч сідла й не було, та уздечка мотлялася навколо його голови, вкритої білою піною. Інгула щосили вдарила босими п’ятами по змилених боках тварини й полетіла в степ… У її обличчя тяжко вдарив вітер. По небу глухо прокотилося відлуння далекого грому. П’янкі пахощі трав закрутили голову. У повітрі відчувалася свіжість близького дощу. Попереду тьмяно стелився вільний степ. Інгула гнала коня, і з її грудей рвався переможний крик. Ось і терни – проскочити їх і все – цей страшний млин і ця річка зникнуть, немов дикий сон…

Перед тернами кінь став «свічкою» – Інгула ледь утрималася на ньому, охопивши руками кінську шию… Тварина схарапуджено закрутилася на місці – з тернів вихопилися чорні тіні із палаючими червоними очима… Вовки? Великі пекельні пси? З півдесятка хижаків кинулися до коня. Той кинув копитами, відбиваючись від них, розвернувся й погнав назад… знову до млина… Вовки оточували його півколом… Вони неслися поруч, не торкаючись широкими лапами землі, і лише, коли Інгула намагалась спрямувати свого скакуна вбік, щоб вихопитись із цього жахливого капкану, найближчий хижак із гарчанням кидався на коня, наполегливо спрямовуючи його назад, до млина, обриси якого вже чітко виступали під світлом місяця…

Вони ж мене назад заганяють!!! – серце Інгули здушив крижаний холод. Урешті їй вдалося спрямувати вороного трохи вбік – найближчий вовк на мить відстав – але цього було досить, щоб кінь оминув подвір’я млина й понісся до широкого річкового плеса… Ще одна тінь, на цей вже раз людська, у довгому чорному плащі (Отець Бергус? Чи доктор?) вихопилася з темряви… Над головою Інгули майнула довга сітка… Дівчина ледь встигла нахилитися, майже втиснувшись у спину свого скакуна. Тяжка свинцева куля боляче вдарила по спині, але сітка полетіла далі.

Утікачка переможно озирнулася – кінь добіг до води… Декілька разів вона намагалася спрямувати його в річку, але він крутив головою й перелякано тупцював на краєчку берега, грузнучи копитами в піску… Інгула знала свого добре вишколеного коня, їй не раз доводилося долати на ньому значно небезпечніші стрімкі гірські ріки, але на цей раз його щось жахало в цій спокійній повільній течії. Позаду залунали крики… Вони наближалися і зливалися в одне безжальне слово – «Лови!»…

Вовки зупинилися і, нахиливши довгі хижі пащі, загрозливо гарчали. Вершниця зіскочила з коня і хляснула його по змиленому крупу… Скакун заіржав і погнав чвалом уздовж берега. Дівчина почула за спиною свист арканів, але, не озираючись, одним стрибком вскочила у річку. По поверхні плеснули відразу два зашморги, але Інгула вже плила глибоко під водою…

Вона пропливла більше десяти метрів і винирнула на поверхню, жадібно хапаючи ротом вологе й тепле нічне повітря… Зненацька почула позаду плескіт і рвучко озирнулася – прямо на неї дивилися величезні й неприродно красиві дівочі очі… Прозоро-бліде обличчя, освітлене яскравим білим місяцем, пасма зеленого довгого волосся, які м’яко стелилися навколо довгої білої шиї по водяному дзеркалі, на мить примусили Інгулу застигнути. Тонкі пергаментні губи русалки скривилися в посмішці, і вона дзвінко й зневажливо засміялася в обличчя втікачки.

У ту ж мить Інгула відчула, як десь там, під водою, цупкі руки схопили їїЇ за литки, коліна, стегна – і нестримно потягнули на дно. Вона безпорадно й перелякано сплеснула руками і, ледь встигнувши схопити ротом повітря, із широко розкритими очима занурилася під воду. Прямо перед собою вона побачила ще одну дівчину… Обрамлена зеленими косами, які, мов змії, вилися навколо її голови, та теж сміялася. Інгула чула її сміх, бачила прозору довгу сорочку, яка ледь коливалася навколо гнучкого тіла, відчувала руки, які тиснули на плечі й занурювали у глибину… Навколо Інгули в сріблястому сяйві води крутились дівочі тіла у прозорих сорочках. Дівчата тягнули руки, хапаючи її своїми тонкими руками із неприродно довгими пальцями… Русалки сміялися, і утікачка божеволіла від їх сміху… Чиїсь руки тягнули її на дно, і байдужі риби повільно пропливали над її головою. Інгула відчайдушно заборсалася… Русалка, яку вона побачила першою, уже не сміялася. Вона обхопила її, міцно притиснувши її руки. Інгула забилася, не в змозі позбавитися цих нелюдських міцних обіймів. Останні краплі повітря залишали легені. Русалки в божевільному танці вилися навколо… У їх руках звивалися водорості, якими вони готувалися сповити тіло своєї нової жертви…

Русалка, яка тримала Інгулу, уп’ялася губами в уста полонянки. Та здригнулася… Вона зрозуміла – ще мить, і її земне тіло просто вибухне, а потім, сповите водоростями опуститься на дно. А далі? А далі повинна була прийти свобода, Свобода Русалки. Утім, якась частина Інгули ще знаходила сили для опору. Її пальці намацали руків’я кинджала, який ще висів у неї на поясі… І коли Інгула рвонулася, несподівано легко позбавившись русалчиних обіймів, то побачила в зелених очах тієї щось схоже на людський жаль чи здивування… Чи те й інше водночас? З’ясування цього було зовсім не на часі. Інгула закрутилась, креслячи навколо себе кола кинджалом. Русалки майнули від неї, і розрізані мотузки з водоростей, гойдаючись, стали опускатися на дно… Дівчина схопила зубами лезо й попливла до поверхні…

…Хитаючись, вона вийшла на берег і безсило впала на коліна, випльовуючи воду з легенів. Сили повільно поверталися до неї. Страх і розпач погнали її вперед – до лісу, що темнів на пагорбі… Перші краплі дощу задріботіли по її обличчю, мокра сорочка обліплювала тіло, в’яжучи кожен рух… Із очей Інгули котилися сльози, стиснувши зуби й напруживши м’язи, щоб хоч трохи вгамувати невпинне дрижання, вона видряпувалася по схилу до перших лісових дерев… Зупинившись коло найближчого, дівчина прихилилася до високого стовбура, обхопивши його тремтячими руками. Ноги не тримали її. Інгула повільно опустилася на коліна, впершись гарячим чолом у вологу кору. Їй здалося, що вздовж стовбура пульсує стрімка енергія, частина якої передається і її тілу. Вона озирнулася – з річкових комишів виринали білі тіні й легко, майже не торкаючись землі, наближалися до неї. «Дякую, тобі, дерево!» – Інгула із жалем відпустила стовбур і майнула в ліс.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю