Текст книги "Волонтер"

Автор книги: Дмитро Білий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 18 страниц)

Тереза запалила ще одну папіроску, помовчала, ніби насолоджуючись видовищем, що поволі розгорталось перед нею, і заговорила:

– Завжди люблю дивитися, як Аюмі застосовує своє диявольське мистецтво. Це у неї в крові – вона походить із давнього роду японських викрадачів жінок та работоргівців, – неквапом розповідала жінка, затягуючись папіроскою, – її батьки вірою і правдою служили моєму дідові, а вона служить мені. Тоді в них було багато роботи… А втім, і зараз залишається широке поле для застосування її навичок… Я нічого не знала про розваги свого діда, училася у Сорбонні, була суфражисткою, навіть захоплювалася марксистським рухом. А потім… потім, може Верлен, пам’ятаєш, Інгочко: „…я пішов на ринок і купив ланцюги для тебе, моя кохана…“ – а може, потяг крові… Коротше, коли дід помер, я збиралася побути тут, у цій глухомані, не більше кількох днів, ну, може, тижнів, щоб скоріше прийняти спадок, продати його й повернутися до Франції… Але, але… Аюмі, я тебе прошу, тугіше, не забувай, що ця норовлива панночка щойно збиралася нас застрелити… Так, саме так, тугіше… добре… Ось… Але вже перші два дні, проведених тут, повністю змінили моє життя. І я залишилася… Уся справа у щоденниках діда – скільки в них було всього!.. А потім Аюмі, хоч і не без застосування своїх переконливих методів, увела мене до справ, так би мовити, до секретів нашої родової розваги… Мила Інго Рудницька, я захоплена вашим спротивом, ви б’єтеся за свою свободу до останнього! Але ти втомлена, моя мила… У тебе не вистачить сил пручатися… А коли я тоді побачила таємний підвал, у якому розважався дід із норовливими кріпачками… І який так чудово був доповнений досвідом батьків Аюмі… Першою в мене була непокірна, гонориста селючка… Ах, що ми з нею тільки не робили, перш ніж продати Ван Сану!.. Такий досвід… Я спочатку просто була асистенткою Аюмі… Іноді, проте, траплялися і шляхетні панночки… Недаремно про наш маєток ходили такі зловісні чутки… Завтра обіцяю показати тобі все, і не тільки показати… Ти навіть не уявляєш, які відчуття тебе очікують… І ми з Аюмі продовжили старі традиції: спочатку декілька дівчат з навколишніх сіл, зниклих безвісті… А та нещасна панна Закревська, чарівна наречена!… Вона щезла за день до весілля… Ти не уявляєш, Інго, як ефектно виглядали чорні мотузки на тлі її чудесної білої сукні! Так, цей маєток зберігає багато захопливих таємниць… Здається, ти впоралася, Аюмі, і все ж ти її дещо пожаліла, дозволь мені затягнути останній вузол…

Тереза підвелася й уважно розглянула полонянку, котра лежала на ведмежій шкірі, міцно сповита з голови до ніг мотузками. Тугі пута жорстко впивалися в її тіло, ледь прикрите залишками подертої нічної сорочки. Мотузка, міцно зав’язана на щиколотках, була протягнута до голови й декілька разів обкручена навколо рота, відтягуючи голову назад, там же, до стоп були прикручені і її зап’ястя. Єдине, на що була здатна Інга ув такому стані, – це безсило стискувати пальці та тяжко дихати. Утім, кожен порух посилював нестерпний біль – численні вузли, зав’язані на путах, миттєво починали впиватися в найбільш чутливі точки тіла… З рота, перетягнутого мотузками, вихоплювався тяжкий, скупий хрип – ні кричати, ні стогнати вона вже не могла – груди та ребра були стиснуті цими клятими путами, до того ж, окремий зашморг перетягував горло, а петля стягувала лоб, заважаючи навіть поворушити головою…

– Так, і який це ієрогліф ти виклала на її тілі? – запитала Тереза, обернувшись до японки, яка, завершивши справу, немов звичайну буденну роботу, стояла поруч.

– Це ієрогліф, який означає „Початок великої подорожі“, – тихо відповіла Аюмі.

– Сама досконалість! – захоплено, мов юна курсистка, вигукнула господиня, рвучко нахилилася над Інгою, видихнувши їй в обличчя дим від папіроски, потім із вдаваним співчуттям запитала:

– Боляче тобі, серденько, незручно? Сама винна, я тебе попереджала. Ось лежала б зараз, ну, теж не в змозі поворухнутися, але б навіть не відчувала своїх пут. Аюмі знає більше двадцяти способів зв’язування. І хоча вона чомусь виявила до тебе поблажливість, я все ж дещо виправлю, – з цими словами Тереза на диво міцним і вправним рухом затягнула вузол на мотузці, яка з’єднувала щиколотки та зап’ястя Інги. Зв’язана вигнулася ще більше, її м’язи пронизали біль та судоми. Вона хрипко застогнала.

– Ну що ти, дурненька! – Тереза ніжно провела по гарячій щоці Інги крижаними пальцями, – якби ти себе зараз бачила! Ти сама досконалість – таке гаряче, сильне, молоде тіло, сповнене пристрасті та жаги… Утім, здається, ми припустилися помилки: до твого смаглявого тіла більше би пасували білі шовкові мотузки…

Тоном плаксивої та вимогливої дівчинки вона звернулася до японки:

– Аюмі, дозволь мені наступного разу зв’язати її… І обов’язково білими мотузками!!!

Японка поблажливо кивнула головою.

Тереза заплескала в долоні й підхопилася, застрибавши, немов дитина:

– Так славно! Чуєш, Інго! Я дуже вправна учениця Аюмі! Хоча, на відміну від неї, я ніколи не вміла сам-на-сам впоратися із нерозумними дівками! Але я навчуся! Може ти мені допоможеш? У нас з тобою стільки всього попереду! І вранці ми з Аюмі віднесемо тебе до підвалу – там на тебе очікує стільки сюрпризів!

Раптом жінка засмутилася, на її очах ледь не виступили сльози:

– Але уявляєш, у нас тільки три дні… За три дні з’явиться цей мерзенний Ван Сан… І ми з тобою розстанемося, моя люба. Як я його ненавиджу! Але у нас контракт. Він, – Тереза по-змовницьки, немов гімназистка, що довіряє свою головну таємницю найкращій подрузі, зашепотіло на вухо нерухомої Інги, – продає після мого вишколу дівчат. Куди? Можна тільки здогадуватися. А може розірвати контракт? Може ти назавжди залишишся в нас? Ні, сімейна традиція не дозволяє. А може, дійсно залишити тебе? Мені вже давно кортіло випробувати на практиці досвід великої графині Ельжбети Баторі!

Тереза позіхнула:

– Але потім, потім! Ти дуже мила, але, вибач, ти покарана. До ранку ти пролежиш тут, можливо, це допоможе тобі зрозуміти своє негідне ставлення до таких милих господарів, як ми з Аюмі.

Інга безсило поворушилася, застогнавши від болю. З її очей котилися сльози.

– Ну не плач, Інгочко, – жінка витягнула хустку і провела по її обличчю, – я зараз і сама почну плакати… І, якщо моє чутливе серденько вкрай розм’якне, я закину свої принципи і прийду години за дві-три розтерти твоє так жорстоко покаране затерпле тіло…

Тереза ніжно поцілувала зв’язану в чоло й підвелася.

– Аюмі, тобі треба підготувати підвал для наших солодких триденних забавок! І всім нам треба відпочити!

Потім господиня знову нахилилася над Інгою:

– А може тебе зараз розважить сам пан Туруханов? Отой, із полум’яним поглядом?

Очі Інги розширилися від жаху, з горла вихопився заглушений мотузками крик розпачу…

– О, так ти його вже бачила? – замислено промовила Тереза і стривожено озирнулася на темні стіни спальні, – тоді не будемо заважати… Нам скоріше треба йти звідси!

З цими словами обидві мучительки нечутно залишили кімнату. Незабаром свічка згасла, і в спальні запанували темрява й тиша, яку ледь порушували звуки слабкого дихання полонянки, змішаного із стогоном розпачу та беззвучних ридань…»

* * *

Далі текст уривався…

Я одягнувся й вийшов на вулицю. Сірий ранок поступово перемагав ніч. Місто похмуро та іронічно дивилося на мене. Я повільно йшов вулицями, не звертаючи уваги на вологий холод. І в мене не було жодного сумніву, що це лише початок історії, з якої вороття вже не буде…

ВЕРШНИЦІ ВЛАСТИ

1. Інгула

Поділля, кінець літа 743 року

…Здавалося, місяць просто заплутався між верхівками дерев і безсило завис над галявиною, приречено й похмуро освітлюючи пролісок, пагорб і звивисту річку під пагорбом. Далі стелилося широке безкрає поле, перерізане битим двоколійним шляхом. На полі деінде стирчали акуратні копиці сіна. Копиці, шлях та чорні обриси млина, який немов би потопав у річці, натякали на неквапливе людське життя…

Три вершниці виїхали на пагорб і нерухомо застигли, вдивляючись у краєвид, що стелився навколо. Було дуже тихо. Хіба що іноді храп їх змилених і вкрай втомлених коней порушував спокій…

– Здається, це має бути тут… – нарешті промовила перша вершниця – висока і струнка, повільно провівши долонею по своєму високому спітнілому чолі, відкидаючи пасмо довгого жовтого волосся, недбало перетягнутого шкіряним ремінцем.

– Невже доїхали, Ядвіго? – втомлено й невпевнено запитала друга з дівчат. Її ніжне й майже дитяче обличчя вкривав пил, великі очі дивилися без жодного виразу, хоча десь в глибині в них пильний спостерігач зміг би побачити похмурі блискавки.

– Не переймайся, Йоанно! – третя поплескала її по плечі. – Старша сестра знає, куди веде нас!

Йоанна здригнулась, немов її вжалила змія, в очах на мить блимнув зловісний вогник:

– Так, Мело, знаю… Хіба я за ці два місяці, що ми петляємо стежками від самої річки Лібіце, хоч раз мала сумнів?

Мела посміхнулася, але не втрималася і провела долонею по щоці Йоанни:

– Нічого, сестричко, тут ми добре відпочинемо…

Узагалі вершниці мали вкрай виснажений вигляд. Їх одяг – штани й куртки з добре обробленої шкіри, що більше личили б досвідченим воякам, – був добряче обдертим і брудним. На широких стегнах вершниць висіли довгі ножі, за спинами – короткі луки й сагайдаки зі стрілами. До сідел були приторочені аркани та мотки тонких шкіряних ременів-сириці. Видно було, що подорожні довгі тижні провели у своїй загадковій мандрівці – чи то переслідуючи когось, чи то рятуючись від гонитви…

– Може відразу до млина поїдемо? Вона точно там має бути… – повільно промовила Мела, прислуховуючись до повільного рипіння кам’яних брусів.

– Якщо вона дійсно там, то вже далеко не втече… Не варто поспішати – трохи відпочинемо, а вранці займемося цією зрадницею, – похмуро промовила Ядвіга.

Вершниці спрямували своїх коней до річки, спустилися схилом, виступи якого надійно приховували їх від сторонніх очей.

Першою з коня зіскочила Йоанна, нетерпляче скинула з себе ремінь, на якому бовтався довгий широкий ніж у потертих шкіряних піхвах, недбало покидала свій одяг на мокру траву й повільно вступила, осяяна місячними променями, у довгоочікувану прохолоду ріки. Невдовзі за нею занурилася у воду й Мела. На відміну від білотілої, ніжної Йоанни, яка більше нагадувала випещену тендітну панянку, ніж вершницю несамовитої Володарки Власти, Мела була смаглява, кожен рух підкреслював її м’язи – невеликі, але дужі та гнучкі. При місячному світлі здавалося, що її тіло обплутує чорне павутиння – загадкові малюнки-татуювання вкривали все її тіло від шиї до литок… Мела неспішно витягла довгу й тонку залізну спицю, яка скріплювала її зібране на потилиці волосся в тугий жмут, і блискучі чорні пасма розсипалися по її плечах. Перш ніж увійти до води, вона насторожено озирнулася, в очах блимнув хижий вогник. Мабуть, так у нічній темряві мали зблиснути очі пантери. За мить Мела вже занурилася в річку й безшумно поплила, швидко наздоганяючи Йоанну.

Ядвіга продовжувала сидіти на коні, дивлячись на своїх супутниць, але думки її були спрямовані зовсім на інші речі… Була впевнена, що їм вдалося уникнути погоні ще кілька тижнів тому. Подолати шлях сюди можна було б і набагато швидше, але обережна й досвідчена воїтелька про всяк випадок ще майже місяць вела своїх вершниць звивистими лісовими стежками, плутаючи сліди. Та їх справа була, безсумнівно, того варта. Зрадниця мала знаходитись саме тут. Залишалося тільки виконати головний Ритуал… Ритуал, про який, як вважала Ядвіга, знала тільки вона і їх повелителька Власта. Але Власта, напевне, була вже мертва. Принаймні, Ядвіга сама бачила під час останньої битви поблизу Лібіце, як Власта, вбивши князівського воєводу Счазона та трьох знатних королівських рицарів, сама покотилася з коня, збита з сідла ударом довгого списа. Далі все закрила курява… Ядвіга зрозуміла, що битва програна… Через зраду… Тільки їм трьом вдалося прорватися через ворожі лави й вирватися в ліс… Решта їх сестер вже була розтоптана ворожими кіньми, полягла від мечів та стріл. Ті, що залишилися живими, уже несамовито билися в путах в очікуванні найгіршої долі – знущання та довгих тортур…

Від цих думок Ядвіга люто скрипнула зубами, на її очах виступили сльози безсилого відчаю…

А Власта? Невже вона загинула… Зачарований панцир мав би уберегти Власту від смерті… Невже хитрий і підступний князь Пшемислав розпустив чутки про її загибель, а сама вона знаходиться в якихось таємних підвалах королівської в’язниці, де її щоденно піддають катуванням, щоб вивідати всі таємниці, – і де заховані скарби дівочого війська, і які чари вона знає… А може, і про таємний Ритуал?

Вершниця здригнулася. Що вона могла зробити для своєї повелительки, правою рукою якої вона виступала ці три роки, коли вся Чехія і Богемія тремтіла при згадці про Власту та Дівоч-гору? Тільки б виконати останню волю Власти – здійснити Ритуал! І покарати цю підступну зрадницю Інгулу… Жорстоко покарати…

Ядвіга відчула, як кров б'є в її скронях, а тіло охоплює несамовитий жар. «Треба заспокоїтися, – подумала воїтелька. – Лють зараз ні до чого».

…Вона легко зіскочила з сідла і, скидаючи з себе одяг, попрямувала до води…

* * *

– Ми просто вб’ємо її? – дещо розчаровано запитала Мела.

Вершниці сиділи біля вогнища, розпаленого в ямі так, щоб не можна було його світло побачити сторонньому оку. Незважаючи на втому, збудження від того, що мета їх виснажливої мандрівки від Чехії до цього загадкового краю антів вже така близька, не давали їм заснути.

Ядвіга помовчала, ловлячи на собі запитальні погляди супутниць.

– Ні, не просто, – нарешті промовила вона. – Тепер я можу відкрити вам таємницю Власти, хоча й не всю…

– Але ми й так знаємо, що саме Інгула виказала воїнам князя Пшемислава обхідні шляхи до нашого замку Девіна… – тихо сказала Йоанна, – і саме вона підказала його воєводам, як увести в оману воїтельок Власти…

– Ми не можемо дати їй просто вмерти, – похмуро й жорстко кинула Мела.

– Не поспішайте, сестри, – незвично м’яко сказала Ядвіга. – Ми не тільки маємо виконати помсту, якою б лютою вона не була. Інгула має стати жертвою Ритуалу…

– А ми що, не могли для Ритуалу прихопити якусь місцеву селянську дівку? – запитала Мела.

– Це не звичайний обряд, який ми робили із полоненими дівками, щоб підсилити привороти наших жриць, – тихо промовила Ядвіга. – Це особливий, таємний Ритуал… Про все ви довідаєтеся невдовзі, коли Інгула буде в наших руках.

– Може зараз нападемо? – запитала Йоанна, і по її ніжному обличчю майнув прихований хижий вираз… Майнув і відразу щез…

– Дійсно, втече у свої рідні степи, прийдеться за нею аж до Меотійського озера гнатися.

– Не прийдеться, вона сама вкрай втомлена і, напевно, відчуває себе тут у безпеці… А тепер спати! На світанку вона вже буде в наших руках, – сталевим голосом наказала Ядвіга…

Але заснути ніхто з трьох так і не зміг. Вони лежали мовчки до ранку і вдивлялися в зоряне небо, на місяць, який наступної ночі мав стати повним. Їх ніздрі тремтіли, як у гончих псів, що відчували близьку здобич…

* * *

Млин стояв скособочений, наче схилився відпочити від тих літ, коли без перерви працював, перетворюючи тяжке золоте збіжжя на борошно. Мельник, певно, відправився цвиндрити гроші до найближчої корчми. А може (і це скоріше за все) загинув під час минулорічного набігу аварів. Принаймні, його хата була порожня…

Мела тихо, немов примара, вислизнула з відчинених дверей у світанковий туман і похитала головою. У руках вона тримала довгий кривий кинджал. Ядвіга кивнула в бік млина, і всі троє, зігнувшись, тримаючи коней за поводи, крадькома наблизилися до похмурої будівлі. Коли до неї залишалося не більше ста кроків, жеребець, якого вела Йоанна, стривожено закрутив головою, ловлячи повітря, і коротко захропів… З-поза дощатих дверей почулося іржання…

– Прокляття! – Ядвіга люто зиркнула на Йоанну і скочила в сідло. Туман розсипався і зник під першими променями сонця. Вершниці погнали своїх коней до млина…

Двері розчахнулися зсередини під могутнім ударом копит, і звідти вилетів одним стрибком білий неосідланий кінь. Верхи, міцно стискуючи його боки босими ногами, сиділа дівчина. Вона була простоволоса – чорні довгі пасма зміями моталися по накинутій поспіхом полотняній сорочці. У зубах вершниця тримала декілька стріл, однією рукою розмахувала луком, підганяючи коня, іншою смикала його за гриву. На смаглявому обличчі палали люттю і страхом великі очі… Її кінь закрутився перед млином, збиваючи копитами росу…

Три вершниці стримали своїх жеребців, повільно роз’їжджаючись в різні боки й оточуючи дівчину…

– Злазь з коня, Інгуло! – крикнула-прохрипіла Ядвіга. – Усе одно не втечеш, суко…

Інгула у відчаї закрутила головою, шукаючи шлях до порятунку, зігнулася, вдарила луком по крупу коня, і той, слухняний і стрімкий, одним стрибком перелетів через невеличкий тин, що примикав до будівлі млина. Гачкувате дерево, що росло поруч із тином, ніби вступивши у змову із переслідувачками, шарпнуло сухою гілкою край сорочки Інгули, та не змогло зупинити – тільки добрий шмат білої тканини залишився на гілці, а вершниця чвалом понеслася у відкритий степ, прокладаючи блискучу росяну доріжку поміж лугових трав.

Воїтельки з гиком та вереском погнали за нею. Коні Йоанни та Мели одним махом перелетіли через тин, але гнідий жеребець Ядвіги затупцював перед перегородою – поки вона примусила його перестрибнути, фігурки вершниць ледь виднілися вдалині…

Тільки зараз Йоанна та Мела зрозуміли, чому Ядвіга наказала їм відпочити: якби їх коні були втомлені, то Інгула давно б відірвалася від гонитви і зникла поміж високих, густих заростів терену, які чорніли неподалік. Але тепер їм вдавалося потроху зменшувати відстань…

Розідрана сорочка тріпотіла на плечах утікачки, клапті одягу вже не ховали ні засмаглі сильні плечі, ні випнуті тугі смагляві груди, ні плаский напружений живіт. Дівчина вправним рухом поклала стрілу на тятиву й розвернулася. Її обличчя хижо зосередилося. Виструнчившись, Інгула вистрілила, і Мела ледь змогла ухилитися від стріли, що просвистіла біля її скроні. Вона інстинктивно смикнула повід, і її кінь почав відставати… Другий постріл утікачка зробила у Йоанну, і стріла, вдарившись об мідний умбон, почеплений на нагрудному ремені коня, полетіла у траву. Здавалось, Інгула ось-ось відірветься від погоні. Вона схопила останню стрілу й радісно й переможно закричала. Але вистрілити не встигла – довгий аркан, розкручений рукою Мели, звився над нею… Дівчина встигла відмахнутися луком, ухилитися від зашморгу, та її єдина зброя вискочила з рук і зникла між травами. Ледь втримавши рівновагу, Інгула змогла знову вчепитися в гриву свого коня, але, коли побачила тінь другого аркану, що його різким непомітним рухом запустила Йоанна, було вже запізно. Зашморг миттєво затягнувся на її плечах, і дівчина полетіла додолу…

Коли Ядвіга наздогнала їх, то напівгола Інгула, мов хижа тигриця, що потрапила в пастку, напружено виставивши перед собою руки, уже стояла перед вершницями. Геть обідрана сорочка ледь трималася на ній і майже не прикривала тіло. По плечах пролягала червона смужка від аркану, який їй вдалося скинути, на руках і ногах червоніли подряпини та синці. Високі груди тяжко здіймалися, вона ледь дихала, приходячи до тями від удару об землю. Але її очі люто дивилися на колишніх подруг – вона збиралася боронитись до останнього. Мела та Йоанна обережно наближались до неї, тримаючи в руках в’язки сириці. Вони були збуджені гонитвою та очікуванням розправи. Вершниці, як досвідчені воячки, не поспішали, вичікуючи зручну мить для нападу. Першою не витримала та кинулася на дівчину Мела. Інгула встигла увернутися, перехопила руку супротивниці і щосили штовхнула її на землю. Та покотилася по траві, а втікачка сама кинулася на неї, намагаючись вихопити з-за пояса Мели ніж. У той же час Йоанна стрибнула їй на спину, закинувши ремінь на горло. Інгула встигла схопити зашморг, не даючи йому затягнутись на горлянці, вправним рухом перекинула нападницю через себе і вдарила ногою Мелу, яка якраз намагалася підвестися. За тим знову підскочила до неї, але та вже вихопила ніж і тримала перед собою. Інгула розвернулася і стрибнула до рятівних тернових хащ, що темніли майже поруч. Йоанна, немов кицька, швидким рухом кинулась їй під ноги й міцно обхопила обома руками її ліву литку. Бранка щосили вдарила нападницю вільною ногою по рухах, видерла ногу, ухилилася від ножа Мели, одним ударом знов збила її на землю, нарешті вихопила в неї з рук ножа, стрибнула до тернів… і – упала, збита з ніг Ядвігою, яка раптово стрибнула на неї прямо з сідла… За мить всі троє воїтельок навалились на неї… Вона ще встигла полоснути ножем Ядвігу по стегну, несамовито дряпалась, кусалась, гризла землю, придушена трьома сильними тілами, з її рота виривалося божевільне гарчання… Пошматована сорочка злетіла з її блискучого від поту тіла, і вона нагадувала стародавню богиню, яка виснажувалася у відчайдушній боротьбі із своїми суперницями…

Оскаженілі від гонитви та відчайдушного спротиву вершниці не відмовили собі в задоволенні вимістити на ній свою лють, – головним чином, за допомогою сириць, які зазвичай застосовували, щоб в’язати полонених. І хоча з полоненими (радше, з полонянками, бо чоловіків воїтельки Власти зазвичай просто вбивали) вершниці ніколи не були поблажливими, на цей раз свою бранку вони зв’язали особливо жорстко. На це пішли всі їх запаси сириці, а на останнє, коли Інгула спромоглася вчепитися зубами в руку Мели, прокусивши її до крові, Йоанна, скрутивши зі шматків розідраної сорочки величезний кляп, запхала його до рота дівчини, примотавши до голови пасом.

…Украй втомлені, але задоволені собою, вершниці сиділи біля Інгули, витираючи піт, від якого блищали їх вкриті пилом обличчя. Нещасна полонянка, яка тепер тільки глухо стогнала, коли на її тілі затягувався черговий шкіряний зашморг, та слабко смикалася від болю, відчувши, що її вже не тримають, із новою силою заборсалася по траві, звиваючись усім тілом у відчайдушних спробах послабити свої пута. Та даремно! Все її оголене тіло від плечей до кісточок стягувала сириця. Ремінці глибоко впивалися в нещадно заломлені руки, перетягували й без того тонку талію, безліч разів обкручувалися навколо ліктів, передпліч, стегон, а один з пасів, навхрест прив’язаний до пут, що врізалися у живіт, губився між ногами. Інгула крутилася по землі, але кожен її рух безжально ятрив її, примушуючи ремені ще міцніше натягуватись, а жорсткі вузли – упиватися в особливо болючі точки… Нарешті вона сіпнулася ще кілька разів, тихо застогнала, закрила очі й завмерла нерухомо. Лише її груди, перетягнуті сирицею, ледь здіймалися…

– Що, воїтелько, – добігалася? – глузливо промовила Мела, підвелася, знімаючи з себе шкіряний пояс, підійшла до полонянки і щосили хлюснула ним безпомічну дівчину по стегнах. На засмаглій шкірі відразу виступила червона смуга. Інгула тіпнулась і, не розкриваючи очей, застогнала. Вона вже розуміла, що програла, і подумки готувалася винести всі тортури, які мала пережити перед смертю.

– Стій, Мело! – підняла руку Ядвіга. – Не поспішай! У нас є достатньо часу для неї. А зараз маємо відвезти її до млина.

Мела нехотячи опустила руку:

– Прив’яжемо її за ноги до коня та потягнемо? – запропонувала вона.

Ядвіга похитала головою:

– Ні, нехай до тями прийде, щоб повністю відчути все, що ми для неї приготували…

За декілька хвилин вершниці повільно поверталися назад, ведучи своїх коней під поводи. Сонце вже пекло, наповнюючи дзвінке серпневе повітря спекою. Луг навколо вкривали поки що не пожовклі квіти. Усе навколо дихало спокоєм і тишею. Воїтельки весело розмовляли і сміялися, а Йоанна навіть іноді зривала квіти і прикрашала ними гриву свого коня. Ось тільки верхи на ньому, незграбно перекинута через сідло, лежала сповита путами Інгула, яку скоро очікували невимовні катування… А може, й дещо набагато гірше…