Текст книги "Волонтер"

Автор книги: Дмитро Білий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 18 страниц)

2. Ядвіга

Млин був старий, спрацьований, і його жорна втомлено рипіли, хоча, судячи з усього, роботи цього літа в нього не було багато. Мельник пропав уже давно, і місцеві нечисленні хлібороби, не викошені під час останнього набігу аварів, самотужки мололи на ньому збіжжя.

…Інгула лежала на купі старих лантухів, недбало скинутих у напівтемній коморі. Вона нестерпно страждала, не в силі поворухнутися – коли вершниці довезли її до млина і кинули в коморі, то, на додачу, міцно прикрутили її стопи до мотузки, яка зашморгом стягувала її плечі. Відтепер Інгула, вигнувшись дугою, не могла зробити жодного руху. Біль від подряпин та синців був нічим порівняно із болем у кожному вивернутому суглобі, закляклих руках і ногах та з нестерпним свербінням, що поступово розповзалося по всьому тілу… Сириця, якою її зв’язали, спочатку була ще трохи волога від ранкової роси, але тепер вона підсохла, задубіла й набагато гостріше врізалася в тіло.

– Це ще тільки початок, – стиха промовила Ядвіга, стоячи над полоненою.

– Знаєш, – продовжила вона, копнувши носком шкіряного чобота зв’язану під ребра, – зараз повернуться сестри… Вони поки що зайняті – готують для тебе «кімнату» з усім необхідним… Ти ж знаєш, вони це люблять – погратися досхочу. Навіть мене в цьому перевершили…

Ядвіга витягла ніж, нахилилася над Інгулою, легким рухом розрізала ремінець, який тримав кляп, витягла ганчірку з її рота. Полонянка судомно забилася, як риба, хапаючи повітря ротом, з якого потекла жовта слина… Воїтелька взяла повстяну навощену флягу й полила воду на обличчя Інгули, із цікавістю дивлячись, як та намагається ковтнути пересохлими губами хоч трішки рятівної вологи.

– А вони ж спочатку хотіли тебе ось таку – голу і зв’язану – кинути в комиші біля річки. Щоб ти там трохи в товаристві комах та сліпнів полежала. Та й п’явок не так вже тяжко на тебе накидати…

Вона перерізала ремінці, які примушували дівчину вигинатись дугою. Полонянка, стиснувши зуби, щоб болючий стогін не потішив переможницю, ледь змогла випрямити заклякле тіло, яке вже посиніло від застиглої крові. В очах Ядвіги на мить майнуло щось схоже на співчуття. Вона обережно розплутала вузли, значно послабивши пута на тілі Інгули. Дівчина зітхнула із полегшенням…

– Ну ось, Інгуло, ми різні буваємо… Нащо ж ти нас зрадила? Ти ж знаєш – від нашої помсти не втечеш…

Ядвіга майже ніжно прибрала пасма волосся з обличчя дівчини, провела долонею по її щоці:

– Ти пам’ятаєш, що саме Власта і я відбили тебе в арабських работоргівців? Вони тягнули тебе в ланцюгах… Я ж любила тебе… А ти зрадила. І мене, і всіх нас…

– Так, – нарешті спромоглася вимовити Інгула. Вона лежала на спині, закинувши голову. Її очі дивилися у стелю, завішану сизими оберемками старого павутиння. Тіло дрібно тремтіло від гострого болю. Вона відчувала, як кров натужно пульсує в її жилах. Через біль намагалася непомітно ворушити пальцями рук, хоча і знала, що звільнитися не зможе – в’язати воїтельки Власти вміли.

– Так, наш останній клан антів перебили, я потрапила в полон. Так, ви мене відбили. Так, я була воїтелькою Власти…

Вона промовляла це відсторонено, ніби співала, згідно звичаїв свого клану, свою останню передсмертну пісню:

– Ви добре ставились до мене, але ви вбили й закатували стількох людей. І ти любила не мене, ти любила його й не змогла вибачити те, що він обрав мене… І я не зраджувала вас. За три дні до битви я не втекла – потрапила в засідку. Двох вершниць, що були зі мною, убили, а мене потягли до в’язниці. Три дні я просиділа в ланцюгах… Потім з’явився якийсь чернець і випустив мене… Та ще віддав мого коня, лук і стріли… Але тоді вже всі казали, що саме я зрадила вас. Я не зраджувала вас… Але вам потрібен зрадник, щоб виправдати свою поразку…

Від цих слів Ядвіга схопилася й люто зиркнула на дівчину.

– Нам потрібен не тільки зрадник! – просичала вона. – Нам потрібна жертва… І ти, – воїтелька вперлась носком свого шкіряного чобота у щоку дівчини й подивилася впритул у її очі. – І ти нею будеш! Два дні ми будемо катувати тебе, а потім віддамо Йому… І всі наші тортури здадуться тобі дитячою іграшкою, коли ти попадеш до Нього!..

Інгула дивилася на неї й намагалася зберігати спокій. Хоча і здогадувалася, що її очікує. Ядвіга помітила жах в глибині очей дівчини й посміхнулася:

– Ти ж не просто зупинилася тут? Правда? Чари Власти примусили тебе заночувати в цьому млині…

Жах у погляді майбутньої жертви виступив виразніше…

До комори зайшли Мела та Йоанна.

– Ми все підготували, Ядвіго! – задоволено сказала Йоанна. – Цієї ночі вона все відчує…

Її очі задоволено й нетерпляче блищали.

– Добре, – промовила Ядвіга. – А тепер почекайте надворі, поки сонце дійде до зеніту, і, як наступить найбільша спека, повертайтеся і забирайте її – нехай наша колишня сестра полежить біля річки на сонці, а після заходу почнемо… А ти, Мело, не забудь оглянути околиці. Якщо когось побачиш – убий…

Йоанна й Мела перезирнулися…

– А ми? – скривила губи Йоанна.

– Дійде і до вас черга, – не дивлячись на них, різко кинула їм воїтелька.

Коли вони вийшли, Ядвіга ще трохи постояла над полонянкою й почала повільно скидати з себе одяг. Зв’язана із ненавистю зирнула на неї і рвучко, скриплячи зубами від болю, сіпнулась, намагаючись згорнутися, немов загнаний звір, у клубок. Але не встигла – Ядвіга сильним рухом перевернула дівчину на живіт. Інгула ще спробувала пручатись, але оголена воїтелька вже лежала зверху, притискаючи своєю вагою її тіло до всипаної борошном і брудом підлоги. Ухопивши свою жертву за волосся, вона гарячково зашепотіла їй на вухо:

– Не тіпайся, дівчино, що таке справжній біль, ти пізнаєш не зараз…

* * *

Ядвіга стояла біля жорен, прислуховуючись до їх мірного рипіння та плескоту води, що падала в запруду. Саме туди вершниці потягнули Інгулу. Південне сонце, немов зібравши останні сили, пекло все сильніше й сильніше скрізь дірки у стелі. Ядвіга витерла піт із розчервонілого обличчя, підійшла до жорен і поклала руку на слизьку зелену поверхню. Її серце калатало від хвилювання. Страшно було припуститися помилки в такому важливому завданні, місії, яку поклала на неї її Повелителька. Минуло декілька напружених хвилин, перш ніж вона побачила, як до неї, риплячи, повертається інший бік жорна, на якому чітко проступали виведені невідомою рукою чорні знаки рун… Ядвіга полегшено зітхнула, та в той же час відчула, як жах мимоволі народжується в її серці…

* * *

– Після Власти – ці троє найбільш небезпечні… – Отець Бергус побожно перехрестився. – Але із Божією поміччю сьогодні вони не уникнуть справедливого покарання.

За весь час довготривалого переслідування лицар Даміан багато разів чув від свого супутника ці слова. Але сьогодні дійсно він побачив, що їм вдалося наздогнати вершниць-воїтельок. Біля млина спокійно паслося четверо коней. Ядвіга – він впізнав її по довгому золотистому волоссю, гнучкій, але мужній поставі – замислено стояла поблизу жорен, торкаючись їх долонею.

Даміан і отець Бергус щойно обережно вибралися на схил, ховаючись у кущах. Своїх коней вони залишили у лісі на галявині, коли визначили, що сліди трьох вершниць свіжі, кількагодинної давнини.

– Помолимося, лицарю, – беззастережно промовив отець Бергус і зняв із довгої худої шиї вервицю із дерев’яним (як він сам казав, зі скалок Хреста Господнего) хрестиком.

Даміан зітхнув, витяг свого меча і встромив перед собою у вологу землю. На верші його руків’я був майстерно врізаний мініатюрний ковчег із часткою мощів святого Юра.

– Боже всемогутній, дозволь нам приборкати цих язичниць та відкрити їх душі до твоєї благодаті… – забурмотів отець Бергус, молитовно склавши долоні.

Лицар опустився на коліна й почав згадувати давно забуті слова молитви. Не те щоб він дуже хвилювався. Його виснажив шлях, постійна плутанина в пошуках слідів уцілілих вершниць Власти, голод та одноманітність мандрівки. З того часу, як його сюзерен після перемоги під Дівоч-Горою доручив йому супроводжувати невтомного отця Бергуса в переслідуванні Ядвіги та її поплічниць, нудьга не покидала Даміана. Невелика честь для лицаря переслідувати та зловити трьох виморених втікачок. Та ще в ролі помічника якогось довгов’язого святенника. Який до того ж, без сумніву, трохи схибнутий на своїй місії. Єдине, що втішало лицаря, – це те, що їх шлях прямував до його рідних країв, які залишив він ще малим хлопчиком, тікаючи разом з батьками від нашестя обрів.

У війні із воїтельками Власти Даміан участі не брав – був серед охоронців фортеці на кордоні із саксами. А коли повернувся – із замком Власти було покінчено. Майже все жіноче військо або загинуло у вікопам’ятній битві поблизу Дівочої Гори, або опинилося на тортурах у в’язниці князя. Утім, пан Горлачек – сюзерен Даміана – наказав йому відправлятися із отцем Бергусом на лови… Чого саме йому? Даміан не міг зрозуміти – для цього можна було б найняти людоловів раданитів – звичних до полювання за білим товаром. Але довелося підкоритися – що ще робити молодому воїнові, який не мав, окрім меча й сякого-такого військового досвіду, більш нічого?

– Ти й досі не усвідомив всієї небезпеки, яка криється в цих відьмах? – чи то запитав, чи просто зітхнув отець Бергус, коли закінчив молитву.

Даміан подивився на нього. Священик завжди дивував його своєю енергією і впертістю. Він міг декілька діб нічого не їсти, тижнями не злазити з коня, але ні на мить його нервові рухи не ставали кволими, а в очах не зникав збуджений вогник гончого пса, що йде по сліду. Про нього розповідали багато дивних історій. Подейкували, що він учився в чорнокнижників, яких потому сам відправив на вогнище, що невтомно полював на відьом – майстерно і безжально. Під час війни із Властою, яка за три роки ледь не впровадила царство жінок у Чехії та Богемії, отець Бергус став незамінним дорадником князя Пшемислава й фахівцем із тортур, за допомогою яких майже завжди отримував необхідну інформацію для свого володаря. Та будучи поважаним святенником, у той же час він залишався одним з небагатьох довірених людей князя, хто ще поклонявся і своїм слов’янським богам. Чутки, у які Даміан спочатку не вірив, виявилися далеко не перебільшеними. А коли отець Бергіус під час їх мандрівки після вечірньої молитви починав бурмотіти загадкові слова, дивлячись у якесь чорне спотворене коріння, що виступало серед брудно-зеленого моху, лицареві ставало не по собі…

– Не думаю, що вони гідні супротивники нам… – недбало промовив лицар на зітхання Бергуса. Той криво посміхнувся й заходився копирсатися у великій шкіряній торбі, яка завжди була приторочена до сідла його коня… Раніше він її ніколи не розкривав.

– Як би не було тяжко, вони мають потрапити нам до рук живими, – тихо промовив священик, дістаючи мотки білих мотузок із вплетеними в них червоними нитками та дерев’яні овальні бруски із ремінцями. Наостаннє він витягнув згорнуту сітку із прикріпленими до неї шкіряними пасами та дерев’яним бруском.

– Трохи пізніше, пане Даміане, прошу розпалити вогнище на галявині, де ми залишили коней. І киньте туди вологих гілок. А мені зараз треба усамітнитися…

Даміан мовчки кивнув головою й пішов у ліс. Уже біля дерев він озирнувся. Отець Бергус сидів навпочіпки біля мотузок і сітки і щось бурмотів. Але на цей раз однозначно не молитву…

3. Мела та Йоанна

…Мела не знала свого справжнього імені. Знала тільки, що вона з роду аварських могутніх шаманів. Її бабця, шаманка, з якою радився сам каган у своїй неприступній цитаделі в Панонії, кожну ніч шепотіла якісь закляття над ліжком онучки, відколи тій виповнилося два роки. У три вона назавжди запам’ятала, що таке біль і страх: коли бабця вкрила все її тіло татуюванням. «Тільки коли тобі стане шістнадцять зим, письмена зможуть проявити свою силу,» – казала стара шаманка. Але татуювання не змогло вберегти ні онуку, ні бабцю. Під час кривавої ворожнечі, яка раптово і з невідомих причин спалахнула між двома родами шаманів, уся родина загинула, а її продали заїжджим работорговцям раданитам. Вони ж, не сподіваючись великого зиску із замурзаного дівчати, швидко перепродали її богемському купцю, і той прилаштував її займатися чорною роботою у своєму господарстві. Власне, він її і не помічав.

Зате її помітила його донька, однолітка Мели – Йоанна. На диво, вони стали найкращими подругами… А пророцтво бабці відносно татуювання збулося, коли двоє найманців купця – здоровенні нормани – виявили, що в господаря порається по двору молода красива дівчина із недбало підібраним чорним волоссям і чорними блискучими очима… Уночі, обпившись хмільної браги, вони вдерлися до її комори, накинулись на сплячу і зґвалтували… Весь наступний день дівчина в безпам’ятстві крутилася на своєму ліжку, і з її вуст вихоплювалися почуті колись від бабці незрозумілі і зловісні слова. А малюнки на тілі немов ожили, сповнюючи її єство незрозумілою поки що силою. Наступної ночі найманці, очманілі від браги, знову вдерлися до неї, і вона їх убила. Убила уламками глиняного кухля… Коли Мела прийшла до тями, два воїни лежали, спливаючи кров’ю біля її ніг… Відтепер у неї залишався єдиний шлях – тікати на Дівоч-гору, про яку ходило стільки чуток: про те, що колишня служниця княгині Либуші, чародійка й воїтелька Власта побудувала на цій горі неприступний замок, що збирає вона там потужне військо з дівчат, які вбивають всіх чоловіків, і що незабаром вони захоплять владу над усією країною…

Але Мела не хотіла залишати свою подругу – панянку Йоанну. Тієї ж ночі вона пробралася до світлиці, де безжурно спала Йоанна, без довгих розмов запхала їй до рота ганчірку, міцно зв’язала, перекинула через сідло й погнала до Дівоч-гори… Так вони стали сестрами – вершницями воїтельки Власти…

* * *

…Для Інгули вони знайшли місце біля ріки, трохи нижче запруди. Навколо густо коливався очерет, над яким, незважаючи на спеку, аж дзвеніло від гнусу. До того ж неподалік маленьким горбком темнів мурашник. Здавалося, що він рухається. Йоанна поставила глек із старим, давно вже затверділим медом, який знайшла в хаті мельника, зачерпнула в нього води, побовтала й загадково посміхнулася. Потім поворушила канчуком мурашник. Мела тим часом підійшла до кострубатого стовбура висохлого дерева. Легко здерла шматок кори, відкинула вбік і кивнула головою.

Зв’язана Інгула лежала на колючій траві, мовчки спостерігаючи за їх діями.

– Ех, запізно Ядвіга нам її віддала – уже незабаром спека спаде, – пробурмотіла Мела, скоса споглядаючи на нерухому полонянку.

– Нічого, зате комарів побільшає, та й мурахам однаково – день чи ніч, аби солоденьке було, – заспокійливо, ніжним і майже ласкавим голосом промовила Йоанна.

Інгула засмикалась, марно намагаючись позбавитись пут, але, побачивши на собі глумливі погляди своїх колишніх сестер-воїтельок, стиснула зуби й завмерла.

– Ну що, Йоанно, готова їжа для мурашок? – запитала Мела.

– Так, сестричко, можна починати, – задоволено кивнула Йоанна.

Вони підхопили полонянку, підтягнули її до дерева та заходилися прив’язувати до сухого стовбура.

– Тихо!.. – Постать Мели раптом напружилася, в очах блимнув насторожений вогник.

Йоанна здивовано подивилася на неї. А Мела тицьнула рукою в бік лісу, який зеленів на пагорбі за річкою. Над деревами повільно крутилися кільця сизого диму.

– Ну і що? – байдуже майнула рукою Йоанна. – Хіба ти думаєш, що переслідувачі будуть так відверто себе виказувати? Та то якісь дітлахи собі в лісі гриби печуть.

– Може й дітлахи… У будь-якому разі Ядвіга наказала об’їхати цей лісок… Я перевірю…

…Під пагорбом Мела зіскочила з коня, натягнула тятиву на лук і, зігнувшись, мов ящірка, прослизнула поміж дерев у напрямі диму. Йти довго не довелося – хвилин за п’ять вона вже вибралася на край невеликого мілкого яру. На дні його диміла ватра, біля якої сидів чоловік. Його обличчя прикривав чорний каптур, у променях сонця поблискувала кольчуга. Чоловік сидів, спираючись на довгий меч. Неподалік темнів силует коня.

Мела висмикнула стрілу з сагайдака й поклала на тятиву. Вона ніколи не хибила в стрільбі. І на цей раз не схибила. Стріла глухо вдарила прямо у середину каптура. Воїн без звуку завалився на бік. Мела обережно поклала лук, витягла свій кинджал і почала повільно спускатись до вбитого. Було дуже тихо. Під ногами хрумтіло листя – майже прозоре, ламке – ще з минулої осені. Воїтелька підійшла до вбитого, загрузнувши до кісточок у купі листя, торкнула рукою плеча. Від доторку його голова, вискочивши з під-каптура, покотилась по землі. Але це була не голова – сухий білий череп, з лоба якого стирчала стріла. Мела підхопилась, виставивши поперед себе кинджал. Під ногами блискавкою крутнулась змія. Дівчина спробувала стрибнути, але не встигла. Змія виявилася мотузкою із зашморгом, майстерно прихованою в купі листя перед вогнищем. Зашморг миттєво затягнувся на ногах Мели, смикнув її, і воїтелька усім тілом гепнулась на землю, на якусь мить втративши свідомість від удару. А коли прийшла до тями, намагаючись хоч голіруч відбиватися від нападників, було вже запізно. Хтось невідомий вже сидів у неї на спині, заламуючи руки і стягуючи їх мотузкою… Мела, випльовуючи з рота сухе листя, закричала, попереджаючи сестер… Ось тільки дерев’яний кляп, роздираючи їй губи, встромився до рота, надійно затискаючи крик…

* * *

Даміан здивовано дивився на вправні рухи отця Бергуса, який вміло в’язав татуйовану воїтельку.

Сам він сидів неподалік, вважаючи цю справу далеко не гідною лицарської звитяги… Утім, жодна допомога й не була потрібна святому отцю. Не минуло і хвилини, як Мела, затято гризучи кляп, крутилася по галявині, люто зиркаючи навколо. Руки і щиколотки її стягувала мотузка, голову із сплутаним чорним волоссям оповивав зашморг, який закручувався ще й навколо заломлених зв’язаних рук та підтягував її скручені стопи до долонь.

– Звідки така вправність, отче? – напівжартома і з певною долею зневажливості запитав лицар.

– Та так, нічого особливого, – посміхнувся трохи втомлено отець Бергус, – ну, побував деякий час у раданитів. Але то так – дурниці… Одна справа дурних м’якотілих селючок в’язати, а інша – ось таких – запеклих та норовистих…

Він тицьнув чоботом попід ребра Мели та швиденько поліз по схилу на край яру.

– Другу спокійно візьмемо, а третю…. На третю ти знов згодишся, пане лицарю…

Даміан відчув у його словах зневагу. Йому із самого початку не подобалася оця дурна виправа. А зараз не сподобалася ще більше.

– Я зараз обережненько проберуся до річки, а ти закинь нашу дівчинку на коня та підвези її ближче, – отець Бергус задоволено потер долонями: судячи з усього, лови йому подобалися. Він пожвавішав, в очах заблимали веселі й божевільні іскорки… Так, непростим був цей отець Бергус…

* * *

– Ех, давно я нічого солоденького не їла, – Йоанна облизала свої пальці й уважно подивилася на них, простягнувши долоні до сонця. Її очі засвітилися такою дитячою радістю, коли між пальцями бурштиново спалахнули крапельки меду, що Інгула навіть на мить подумала, що все це їй сниться.

Але, на жаль, це був не сон. Вона стояла, міцно прикручена мотузками до дерева. Залишки його сухої кори гостро впивалися у спину. Йоанна, безжурно й наївно дивлячись їй прямо в очі, м’яко провела долонями вздовж оголеного тіла полонянки. Інгула відчула на своєму тілі в’язку мазь. Посміхаючись, Йоанна змастила тіло зв’язаної дівчини медовим розчином, розлила залишки по землі до мурашника й сіла навпроти, поклавши своє гарненьке, майже дитяче обличчя на схрещені на колінах руки.

– Ой, вибач, сестричко, я зовсім забула! – раптом підскочила вона, підбігла до полонянки й декілька разів дряпнула її гострими нігтиками по майже загоєних подряпинах.

Інгула тихо заскиглила. Над нею вже густо роїлися ґедзі, і вона відчувала, як перші мурахи-розвідники повзуть по її стопах.

Йоанна, засміялася, закривши рота долонями і знову всілася навпроти своєї колишньої подруги.

– Так добре, – безжурно промуркотіла вона, хоча її дихання прискорилося, а зіниці трохи розширилися.

Вона не затикала рота Інгули, сподіваючись насолодитися її стогонами. Але та тільки скрипіла зубами, намагаючись придушити звуки розпачу, безсилля й болю… Йоанна сиділа навпроти неї, жадібно ловлячи будь-яку зміну на обличчі катованої. Раптом вона помітила в карих очах Інгули якийсь злорадісний вираз. Озирнулась – прямо над нею стояв високий чоловік в обдертому чернечому балахоні. Воїтелька кинулась до зброї, яку необережно поклала поруч, але не встигла. Чернець тяжко підім’яв її під себе… У розчахнутий для крику рот Йоанни врізався зашморг, болісно відтягуючи її голову, і за кілька митей пута жорстко та надійно затягнулися на її руках і ногах…