Текст книги "Волонтер"

Автор книги: Дмитро Білий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 18 страниц)

– Важко заснути після таких бурхливих пригод, – відповів я.

– Якби мені років вісім тому сказали, що коли-небудь я буду сидіти в Маньчжурії й міркувати про те, чи є в нас шанси дожити до світанку… – Ольга замовкла.

– Іноді думаю, що наші долі визначаються книгами, які ми читаємо.

– І яка ж книга визначила вашу долю? – запитала Ольга.

– Цю книгу я залишив минулої ночі, хоча не розлучався з нею вже років п’ять. Одну стару книгу, написану сліпим мандрівником, у якій були визначені долі всіх наступних книг і людей. На щастя, я закінчив реальне училище, і тому інтерес до неї мені на уроках грецької відбити не змогли.

– І це книга про одного воїна й мандрівника, що все намагається повернутися додому, – у голосі Ольги я почув розпач.

– Будь-яка подорож завершується. Питання тільки в тому, наскільки довго ця подорож триватиме.

– Але в кожного є своя Ітака.

– Чесно кажучи, Ольго, мене захопила ваша сміливість.

– А на що ви чекали, що буде нескінченна істерика салонної дамочки? – Ольга замовкла, потім сумно додала: – Просто я вже давно втомилася боятися.

10

Будь-яке випробування, пережите разом, надзвичайно швидко зближує людей. Мені здавалося, що знаю цю жінку цілу вічність. Від неї йшла якась спокійна й у той же час ніжна сила. Я мимоволі зітхнув і несподівано для себе сказав:

– А ми, чоловіки, так і не змогли вберегти вас від лих, хоча, мабуть, усі ці роки ми за вас і боролися.

Я більше відчув, ніж побачив, що Ольга посміхнулася:

– Лицарі будуть завжди, тільки лицарі завжди самотні.

Я промовчав. Подумав про ротмістра й запитав:

– Ольго, вибачите за безтактне питання, ви давно знаєте Рауха?

Запала тиша. Я вже пошкодував про своє питання, коли жінка заговорила, і її розповідь змусила мене зрозуміти, що таємниця, яку я відчував у Раухові, починає й мене втягувати у свою темну безодню…

– Ми познайомилися тоді, у 1921 році в Чугучаці. Мій чоловік, полковник, загинув під час відступу залишків каппелівського полку. Кілька офіцерів-каппелівців, серед яких був і Володимир, намагалися врятувати офіцерські родини при переході в Чугучак. Раух командував цим невеликим загоном. Ми всі тоді думали, що врятувалися, але коли червоні почали підходити до міста, а кілька наших таборів були вирізані китайцями, нас охопила справжня паніка. Тільки завдяки волі Рауха ми змогли зберегти хоч якусь організованість… А потім почався цей моторошний похід. Уже через два тижні наша армія нагадувала величезну колону примар, що йде степом. Обоз із жінками й дітьми був у середині колони. Нескінченні бої й постійне очікування смерті. Нестерпно було бачити, як умирають від голоду і спраги діти. Та більше за все ми боялися потрапити в руки китайців чи червоних живими. Раух сказав мені, що дав наказ своїм офіцерам, якщо ситуація виявиться безвихідною, перестріляти нас. Про це знала тільки я, але це мене заспокоювало. Чи не правда, дивовижно? Наприкінці жовтня ті, хто ще був живий, потрапили в оточення. Кільце червоних ще не замкнулося, але продовжувати похід ні в кого не залишалося сил. Тоді Володимир зібрав офіцерів – їх залишилося не більш як п’ятнадцять чоловік – і жінок з родин каппелівців. Ми завжди трималися разом. Він сказав, що в нас є тільки два виходи: умерти відразу чи спробувати врятуватися, відколовшись від інших, і піти в степ. Я не знаю, на що він розраховував, але ми всі вірили йому, і він став для нас символом віри. Як я вже сказала, офіцерів було чоловік п’ятнадцять і щось близько тридцяти жінок і дітей. Уночі ми, залишивши основну частину, пішли в степ. До цього деякі бойові загони, починаючи з вересня, пішли від нас. Але це були козаки, офіцери, не зв’язані обозом. Зараз я розумію, що цей відчайдушний крок був самогубством, але наш розпач не мав ані меж, ані місця для здорового глузду… Утім, усі вже давно забули про те, що таке здоровий глузд… Спочатку пощастило. Ми змогли за кілька днів відійти досить далеко. У тому безкрайньому степу нам здавалося, що ми залишилися одні в цілому світі. З’явилася якась надія. Однак наші сподівання в одну мить розлетілися.

Пам’ятаю, це сталося рано-вранці. Ми знялися з привалу й почали просування. Раптом Раух наказав зупинитися. Виявилося, що ми оточені з усіх боків. Більше двох сотень вершників були розсипані кільцем за триста метрів від нас. Вони не рухалися, наші офіцери приготувалися до оборони. Володимир узяв білий прапор і виїхав назустріч невідомому загону. Від них відокремилися два вершники й під’їхали до Рауха. Вони довго про щось говорили. Потім кудись від’їхали. Минув день, настала ніч. Раух не повертався, наша напруга досягла межі. Я дивилася на офіцерів, розуміючи, куди вони будуть спочатку стріляти, якщо вершники почнуть атакувати. Тільки почало світати, з’явився Раух. Мене вразило його бліде, як у мерця, обличчя. Під’їхавши, нічого не сказав, тільки махнув рукою, і наш загін повільно рушив уперед. Вершники розступилися, даючи дорогу. Раух їхав першим, опустивши голову. Пройшло ще кілька днів, але Раух нічого не розповів ні про те, хто ж оточував нас, ні про те, як йому вдалося домогтися для нас вільного шляху. Здавалося, після цього дня він цілком змінився, замкнувся в собі, майже не розмовляв і їхав, занурений у якісь похмурі думи. Так ніхто й не довідався, що ж сталося з ним. Усі бачили, наскільки він змінився, але ніхто не наважувався запитати, що саме він пережив. Повернулася його тінь. Напевно, ви вже здогадалися, що між нами був зв’язок, але після цього повернення все скінчилося. Здавалося, що його страждання чи жах, що поглинули його з того дня й тієї ночі, поставили між нами нездоланну перешкоду. Одного тільки разу, та й то чи в півсні, чи в маренні, він кілька разів простогнав одне ім’я «Дагоєв» – і все… Це ім’я стало єдиним, що давало мені натяк на те, що там сталося.

Незабаром ми натрапили на великий козацький загін, що відстав від Оренбурзької армії. Разом з козаками ми добралися до якогось містечка, яке було, на щастя, під контролем японських військ. А далі… Далі були звичайні дороги вигнанців. Більше я не бачила нікого з тих людей, з якими ми пройшли той божевільний похід. І от учора, Господи, невже це було всього лише тільки вчора, я знову зустріла його. І знову почався цей жах…

Ольга замовкла. Тільки зараз я відчув невимовну самотність, яка охоплювала цю жінку. Я розумів, що її розповідь була звернена не тільки до мене, і навіть не стільки до мене, скільки до свого душевного болю, що його відчувала Ольга. Поглянув на годинник. Підходив час мого чергування.

– Прийшла моя черга охороняти наш табір, та й вам треба відпочити, – сказав я, звично перевіряючи наявність патронів у барабані револьвера.

– Вибачте, осавуле, що через мене ви не змогли поспати.

– Нічого, на посту відісплюся, добраніч, Ольго, – промовив я й пішов до місця, де мав бути Раух, роздумуючи над почутим.

11

Чергування своє я провів, вдивляючись у нічну пітьму й міркуючи над розповіддю Ольги. Раух, здавалося, відчув мій стан, але нічого не сказав.

Наступний весь день ми просиділи у своїй схованці. Ставлення Рауха до Ольги було ввічливим, але трохи відстороненим. У той же час і я відчув, що між мною і ротмістром пролягла невидима стіна відчуження. Він, і так не особливо говіркий, цілком замкнувся в собі. Ще й поступово в мені стало наростати відчуття, що гори, оточуючи нас, начебто все більш зловісно нависали над нами, чужинцями в цих краях.

Наступного дня, ще тільки почало світати, ми почули віддалені постріли: десь у горах ішов бій. Відлуння далекої сутички тривало приблизно годину. Увесь цей час ми провели зі зброєю напоготові. Потім усе стихло, але розуміли, що й у цих горах зовсім не безпечно. Увечері ми заговорили з Володимиром про необхідність продумати можливості повернення на рівнину для розвідки. Через день мали закінчитися наші убогі припаси, а на ягодах, зрозуміло, довго не протягнеш, до того ж на нас щохвилини могли натрапити збройні загони, в існуванні яких ми переконалися зранку.

Раптом із гребеня гори, де чергував Багуляк, почулися кроки, через хвилину він скотився до нашого табору.

– Начебто якісь люди сунуть у нашому напрямку, – засапавшись, але напрочуд спокійно повідомив він.

Підхопивши зброю, ми вискочили з ущелини й залягли, сховавшись за поваленими буревієм деревами. Приблизно в кілометрі від нас, по стежці вздовж гірського струмка, їхали десятеро вершників. Хоча сонце вже схилялося до заходу, було ще досить світло, але на такій відстані визначити, хто ці люди, було неможливо.

Я подивився на Ольгу, її обличчя було нерухоме, тільки в очах наростало почуття страху.

– Ніппон, – прошепотів Ван.

Я, на відміну від нашого китайця, відчув полегшення: японські війська дотримувалися в Маньчжурії нейтралітету й без якихось своїх вигод у бойові дії не втручалися. Я подумав, що непогано було б поспілкуватися з ними й дізнатися, що діється на рівнині. Утім, звик, що в цій країні від кожного можна чекати чого завгодно.

Через якийсь час вершники наблизилися настільки, що можна було роздивитися: семеро з них одягнені в жовті мундири й сукняні шоломи, а троє інших – у цивільному, кілька коней нав’ючені тюками, з яких стирчали якісь штативи. В одного з японських кавалеристів поперек сідла лежав ручний кулемет. Попереду їхав офіцер з лейтенантськими петлицями, на боці в нього висів самурайський меч. Деякі солдати були поранені, про що свідчили плями крові на мундирах. Їхні змучені коні ледве пленталися. Було зрозуміло, що цей загін нещодавно вів бій і, швидше за все, саме його відлуння ми чули ранком. До того ж вони, судячи з усього, готувалися до привалу й запросто могли натрапити на наш притулок.

Про всяк випадок, ми взяли вершників на приціл. Тепер вони їхали схилом, витягнувшись ланцюжком навпроти нас. Ідеальні мішені.

– Може варто вийти до них? – тихо сказав я Раухові. Той мовчав, хоча я розумів, що він думає про те саме, що і я.

– Я спробую з ними поговорити, – нарешті відповів ротмістр.

– Може я? – несподівано запропонувала Ольга. – Жіночий голос їх не так насторожить, а японську я трохи знаю.

Особливого вибору в нас не було, і ми наважилися зав’язати переговори. (Можливо, це рішення і привело нас до тих жахливих подій, що розгорнулися далі…)

Як і кожен емігрант, що побідував у Китаї, я теж знав кілька фраз по-японськи, утім, половина з них належала до категорії брутальних. Однак змушувати ризикувати жінку ми не могли й не хотіли.

Раптом Ольга підхопилася на весь зріст і щось вимовила дзвінким голосом. Вершники зупинилися, схопилися за зброю й миттєво взяли її на приціл. Моя душа завмерла, стиснув рукоять нагана, намагаючись точніше взяти на мушку вершника з кулеметом. Японський офіцер дав знак своїм солдатам не стріляти і щось крикнув у відповідь. Кілька хвилин тривала ця розмова. Мені здалося, що вона тягнеться нестерпно довго. Я відчував, як по моєму обличчю стікають струмки гарячого поту.

Нарешті Ольга обернулася до нас і сказала:

– Офіцер готовий обговорити з вами деякі питання й хоче розбити табір біля нас…

Спочатку до нас, тримаючи карабін наперевіс, під’їхав один з японських кавалеристів. Уважно оглянувши місцевість і переконавшись, що крім нас поблизу нікого немає, він кілька разів махнув карабіном над головою. Невдовзі весь японський загін уже був на місці нашого табору. Офіцер наказав солдатам розбити місце для стоянки й виставити вартових. Незважаючи на крайню втому, діяли вони чітко і злагоджено – видно було, що бувалі вояки.

Тим часом японський офіцер, віддавши необхідні команди, щось сказав Ользі.

– Тепер старший лейтенант запрошує вас на нараду, – переклала вона.

Японець був років тридцяти, досить високий на зріст, широкоплечий, з відмінною поставою. Він козирнув нам і відрекомендувався:

– Старший лейтенант Імамура.

Ми теж представилися й коротко розповіли про обставини, через які опинилися в цих горах. З’ясувалося, що старший лейтенант супроводжував зі своїм загоном топографічну експедицію. Під ранок вони потрапили в засідку. Невідомі обстріляли їх і якийсь час переслідували вздовж ущелини. Велика частина загону Імамури була перебита. Хто були ті, що нападали, капітан не знав, але підозрював, що якась банда. Тепер він розраховував відпочити тут зі своїм загоном, а ближче до ранку спробувати вивести експедицію з гір. Він не сумнівався, що переслідувачі йдуть слідами його невеликого загону. Тому, надії відсидітися в нашому притулку нам не залишалося. Про останні події на маньчжурському фронті Імамура нічого не знав, але був упевнений, що червоні перейшли по всьому фронту в наступ і повертатися на рівнину не варто.

Судячи зі слів лейтенанта, становище наше було паскудним. Про те, що відбувається на рівнині, так і не довідалися, а небезпека зіткнутися з якоюсь бродячою зграєю виявилася дуже реальною. Ми з ротмістром перезирнулися.

– Лейтенанте, може, ви дозволите приєднатися до вашого загону? – спитав Раух. – Четверо бійців, якоюсь мірою, допоможуть і вам.

Імамура замислився. Було зрозуміло, що за інших обставин він навряд чи ризикнув би зв’язуватися з нами – офіцерами китайської армії, але тепер у нього теж альтернативи не залишалося. Він сказав, що обміркує нашу пропозицію, а поки запросив нас разом повечеряти. З припасами в них справи були не набагато кращі, ніж у нас, однак лейтенант почастував нас саке й запропонував непогані сигарети.

Наскільки пам’ятаю, мені здалося, що доля нарешті подала нам надію на порятунок.

Якби ж я знав, наскільки ця надія була примарною!

12

Ще була ніч, коли наш загін виступив назустріч невідомому. За своє життя я вже звик до найнесподіваніших поворотів, але до таких кульбітів доля ще не вдавалася. Тому скорився перед її загадковим вихилясам і спробував іти за провидінням без особливих емоцій.

Отже, ми виступили. Імамура вів загін, керуючись своїм власним розрахунком. Нам він коротенько пояснив, що має намір обійти небезпечне місце, де, на його думку, можна було натрапити на банду. Тому він обрав маловідомий, але, ймовірно, більш спокійний маршрут. З’ясувалося, що майбутній шлях пролягав через хребет Чжангуанцайлін, здолавши який, ми мали вийти до міста Хуанніхе, контрольованого японськими військами.

Нас забезпечили патронами, і капітан запропонував мені, Раухові й нашим ординарцям виступити в ар’єргарді. Ольга мала йти разом з топографами в центрі колони.

До півдня сонце вже палило нестерпно, розріджене повітря викликало запаморочення. Природа навколо ставала все більш суворою: ми просувалися вздовж стрімких гір, перебиралися через бурхливі потоки, часом опускалися в низини, вкриті густим туманом, чи продиралися крізь лісові хащі. Ван уважно прислухався до дивних звуків, які віддалено нагадували то протяжне виття, то пронизливий лемент, і все більше хмурнів. На груди собі він повісив якийсь дивний амулет і міцно стискав карабін, уважно оглядаючи місцевість. Та й мені, зізнаюся чесно, було трохи не по собі. Повоювати у своєму житті довелося чимало, але отут я став відчувати страх, викликаний передчуттям небезпеки не від живих істот. Можливо так подіяли на мене розповіді Вана, але, швидше за все, вплинула та похмура природа навколо, що живе за своїми законами, і серед якої ми явно були чужими й небажаними гостями.

Схоже, що й супутники мої переживали подібні тривожні відчуття.

Одного разу, здається, на третю ніч нашої мандрівки, ми побачили відблиски кількох вогнів, що горіли серед дерев. Імамура наказав усім бути в бойовій готовності, а Ван відразу повідомив мені й Раухові, що це душі загиблих у цих краях солдатів гріються біля примарних багать.

Щодо Рауха, то він, здавалося, не звертав ніякої уваги на слова Вана й занурився у свої міркування. За ці дні він цілком поринув у себе, але я бачив, що якась тривога наростає в його душі. До того ж здавалося, що ця дорога була знайомою ротмістрові. І, можливо, саме це найбільше насторожувало його.

Одного разу, немов прочитавши мої думки, Раух сказав мені:

– Думаю, що основною метою експедиції нашого Імамури є не топографічні дослідження.

– Так, я теж здогадуюся про це. Не кращий час проводити топографічні зйомки в цьому районі.

– Ви знаєте, осавуле, я тут колись воював. Вам відомо, як місцеві китайці називали перевал, яким ми йдемо?

– Щось похмуре?

– Загалом, так. Фен-по. Приблизно перекласти можна як «перевал похмурих душ».

– По-моєму, ця назва нам якнайкраще підходить саме нам.

Увечері на привалі Імамура запросив нас на нараду. Узагалі, відчувалося, що він ставився до нас з повагою, як до досвідчених офіцерів. Ольга, як завжди, виступала в ролі перекладачки. Імамура повідомив нам, що залишився останній, але найбільш важкий перехід через ущелину, позначення якої на японських і китайських картах потребувало уточнення. Також він сказав, що під час російсько-японської війни тут безвісти зникло кілька японських підрозділів, висланих для розвідки місцевості. Тому лейтенант попередив нас про необхідність дотримуватися особливої обережності.

Несподівано Раух сказав:

– Пане лейтенанте, через цю ущелину нам іти не слід.

Імамура спокійно подивився на нього:

– Я знаю.

Ольга сполотніла, а Імамура, трохи помовчавши, додав:

– Але в нас немає іншого виходу.

13

Так, невеселе враження справляв хребет Чжангуанцай-лін. Але перевал, який чекав на нас, перевершив найбільш похмурі прогнози. Відразу, як тільки почали спускатися, ми опинилися в густому тумані, крізь який я ледве міг бачити силуети своїх супутників. Кожен звук стукоту копит, кожен падаючий камінь викликали справжній гуркіт, що раптово стихав, неначе поглинутий навколишнім туманом.

Надвечір туман розсіявся, ми спустилися в низину, і маленька гірська стежинка перетворилася на відносно широку кам’янисту дорогу. Їхали серед дерев. Утома і скорочення нашого щоденного раціону вже давалися взнаки. Ольга поступово відстала від топографів і тепер їхала біля нас. За час переходу ми не перекинулися з нею й парою слів. З усіх нас тільки Багуляк щось наспівував собі під ніс, глибоко насунувши на очі кашкет.

Він один почував себе досить природно в цих горах, що, напевно, нагадували йому рідні Карпати.

Ми проїхали низиною кілька кілометрів, коли дорога стала ширшати. Я зрозумів, що попереду має бути якесь поселення. Машинально витяг наган, перевірив, чи заряджений барабан, і поправив ремінь, на якому висіла шашка. Раух помітив мій рух і поклав долоню на дерев’яну кришку кобури свого маузера. Багуляк і Ван теж напружилися: Іван по-козачому начепив на підборіддя ремінець кашкета, а китаєць клацнув затвором карабіна. Ольга тривожно подивилася на нас.

Невдовзі ми виїхали на узлісся. Між дерев виднілися обриси присадкуватих дерев’яних будиночків – фанз, що звичайно будували в Маньчжурії китайські колоністи. Однак від китайського села не чулося жодного звуку.

Імамура зупинив свого коня, піднявся на стременах і здійняв руку. Солдати заклацали затворами карабінів.

Увесь загін перетворився на єдину стиснуту пружину. Я намагався не дихати, прагнучи уловити найменший шум з боку села. Однак, крім шелесту вітру в соснах, не було чути нічого. Лише зрідка хропіли коні, тривожно переступаючи копитами.

Солдат з кулеметом під’їхав до капітана й зупинився, направивши свою зброю в бік будиночків. Імамура кивнув йому головою, і солдат попрямував до села. Ми завмерли, тривожно очікуючи, що ось-ось пролунають постріли й почнеться бій. Минуло приблизно десять хвилин (мені здалося, що кілька годин). Кулеметник вийшов із-за сусідніх будинків, обличчя його було гіпсово-блідим. Він качався за сідлі, учепившись у свій кулемет. Під’їхавши до Імамури, знесилений, солдат щось зашептав на вухо своєму командирові.

Імамура поліз у кишеню френча і неспішно натягнув білі рукавички, потім провів рукою по перев’язі меча й повільно пустив свого коня вперед. Торкнувши поводи, ми пішли за ним. Я мимоволі простягнув руку і притримав коня Ольги, залишаючи її позаду.

* * *

Далі можна було б написати, що село було вимерлим. Можна було б написати, якби село дійсно – буквально – не було б мертвим.

Запах, жахливий запах тіл, що розклалися, міріади мух, зруйновані і спалені фанзи, а головне – десятки трупів, що вистеляли вулиці і двори, зустріли нас у цьому поселенні мертвих. Ми повільно їхали, стримуючи коней, що злякано шарахалися від вигляду й запаху мертвих тіл.

Мені доводилося бачити багато вбитих. За ці роки я часто бачив мертвих людей – загиблих у бою, розстріляних і повішених, замерзлих, померлих від голоду, від хвороб.

Але ці люди вмерли від страху.

Обличчя їх були викривлені невимовним, диким жахом. Обличчя чоловіків, старих, жінок і дітей. Судячи зі ступеня розкладання трупів, усі вони умерли кілька днів тому. Якщо ви хочете одержати уявлення про те, який був вираз їхніх облич, подивіться картину Верещагіна «Апофеоз війни». Я бачив колись цю картину і все життя думав, що тільки черепи можуть передати всесвітній жах. У цю хвилину я зрозумів, наскільки помилявся.

Обернувся до Ольги.

– Вам краще не дивитися, – тихо сказав я, розуміючи, що вона ось-ось знепритомніє. Ольга, з останніх сил утримуючись у сідлі, дістала хустку і приклала її до обличчя.

Вирази лиць цих покручених жахливими судомами тіл назавжди викарбували в моїй свідомості нову, досі невідому для мене грань між минулим уявленням про реальність і майбутніми нескінченними нічними кошмарами.

Поселення, судячи з усього, було досить великим, нараховувало більше сотні будинків, віддалік я побачив гострий дах буддистського храму. Ми просувалися вулицею мертвих, і цей жах продовжувався, аж поки ми виїхали на центральний майдан села.

На площі лежало з десять мертвих тіл – над чорними калюжами засохлої крові вилися хмари мух. Це були трупи чоловіків, деякі стискали в руках сокири й коси. Тіла їх були покалічені, начебто всі вони потрапили в жорна чи під гігантські леза. Усюди валялися відрізані чи вирвані кінцівки. Я побачив кілька тіл, буквально розірваних навпіл.

Обличчя Імамури залишалося наче спокійним, солдати тривожно оглядалися, один з інженерів-топографів, схилившись, натужно блював. Я відчув, як і мені в голові запаморочилося. На мить у очах усе стемніло. Захотілося пришпорити коня і швидше вискочити з проклятого поселення.

Імамура під’їхав до краю майдану й натягнув поводи, про щось роздумуючи.

І тоді почалося…

Першим загинув кулеметник. Я побачив, як на спині в нього, між лопатками, раптово утворилася велика рвана діра. Він відкинувся на спину коня, закидаючи голову. Повільно, дуже повільно його кулемет падав на землю, а коли впав, і пил піднявся маленькими фонтанчиками довкола нього, я почув сухий звук пострілу.

Відразу після першого пострілу затріщали пострілами всі будинки, що оточували нас. Переді мною метнувся кінь, на спині якого висів вершник – обличчя солдата чорніло закривавленою суцільною раною. Інженери були вбиті в перші секунди.

Мені здалося, що всі вони миттєво перетворилися на дерев’яних ляльок, збитих одним ударом. Десь на рівні інстинкту самозбереження я зрозумів, що по нас б’є кулемет. Перед копитами коней забили аж до краю майдану фонтанчики пилу, начебто невидима голка гігантської швейної машинки прострочила впоперек увесь майдан. Я рвонув поводи на себе, піднімаючи коня дибки й закриваючи ним Ольгу. Коня різко кинуло вбік, і він почав завалюватися, я висмикнув чоботи зі стремен і встиг зіскочити, перед тим як він упав. Вихопивши револьвер, я обернувся на Ольгу – її кінь крутився, як ужалений, на одному місці. Раух, розмахуючи маузером, уже висів на його поводі. Ван і Багуляк, присівши за крупами своїх убитих жеребців, стріляли в когось із карабінів.

Я не пам’ятаю, як ми опинилися біля найближчого будинку. Пам’ятаю тільки, як ударом ноги вибив двері і стріляв у тіні озброєних людей, що виднілися між сусідніх будинків, поки повз мене не проскочив Раух, тягнучи за руку Ольгу, а потім Ван і Багуляк, що задкували й безупинно стріляли. Нарешті заскочив і я. У фанзі було темно. Я відразу кинувся до світлого прорізу вікна, спіткнувся через труп, що лежав прямо на порозі, і, не втримавшись на ногах, відразу впав. Бамбукові стіни фанзи миттєво покрилися десятком пробоїн від пострілів, крізь які вдарили сонячні промені. Відчувши тишу, я підхопився на ноги – і крізь вікно побачив зігнуті фігури людей, що бігли до нас через майдан. Я, Раух, Багуляк і Ван почали стріляти одночасно. Нападаючі миттєво зникли, але п’ятеро залишилися нерухомо лежати посеред майдану.

Тріск пострілів стих. Від загону Імамури нікого не залишилося. Якийсь солдат повз до нашої фанзи. Звідкись пролунав постріл – і солдат завмер, впавши обличчям у землю. Тільки кілька переляканих коней гасало майданом…

14

Револьвер системи наган – машина гарна, та тільки патрони швидко закінчуються. Я клацнув барабаном і почав гарячково ритися в кишенях, сподіваючись знайти хоча б кілька набоїв.

Багуляк закричав:

– Амба! Набої скінчилися!

У темряві почувся голос Рауха:

– У кого скільки залишилося? – прохрипів він.

– Три! – відповів Ван.

Я нарешті намацав трохи патронів у нагрудній кишені френча.

– Штуки чотири, – сказав я, заряджаючи барабан.

– І в мене два, – голос ротмістра пролунав разом з клацанням затвора маузера.

Мені здалося, що у фанзі навпроти сковзнула тінь. Я підкинув наган і вистрілив – почувся чийсь здавлений лемент.

– Не стріляти! – крикнув ротмістр.

– А що робити? – почувся розгублений голос Багуляка. Я відчепив свою шашку і, не оглядаючись, кинув її товаришові.

Знову запанувала ненависна тиша. І тільки вітер здіймав клуби пилу й десь віддалік чулося іржання коней, що рятувалися втечею. Я оглянув наш прихисток. Втиснувшись у кут, затуливши обличчя руками, сиділа Ольга, її губи щось нечутно шепотіли. Ван стояв спиною до мене, висунувши карабін у протилежне вікно, Багуляк задумливо поглядав то на клинок шашки, то на проріз дверей. Раух стояв поруч зі мною, приклавши маузер дерев’яною кобурою-прикладом до плеча. У зубах у нього блиснула латунь патрона.

Я перехопив рукоять нагана двома долонями, до різі в очах вдивляючись у будинки, що стояли навпроти.

– Не стріляйте! – почув я голос, що доносився звідкись із боку протилежного провулка.

Ми завмерли. Із-за будинку навпроти вийшла людина, тримаючи в руці якийсь круглий предмет. Я очікував побачити кого завгодно – китайського червоного офіцера, маньчжурського бандита, навіть комісара в будьонівці й лискучій шкірянці – але не цю дивну фігуру. На середину майдану повільно, але без ознак страху вийшов чоловік, одягнений у чорний піджак і вигладжені штани, щоправда, заправлені у високі м’які монгольські чоботи.

– Не стріляйте, – повторив він, піднявши над головою круглий предмет.

Я жахнувся, зрозумівши, що круглим предметом була людська голова. З неї на білу сорочку чоловіка хльостала кров, але він не звертав на це ніякої уваги. Розмахнувшись, він жбурнув голову в напрямку до нас. Та з глухим стукотом покотилася по землі. Я відчув крижаний холод – це була голова лейтенанта Імамури.

Я почув, як Раух повільно звів курок. Погляд ротмістра був прикутий до парламентера.

– Не стріляйте! – знову крикнув той. Одночасно з цим лементом Раух вистрілив. Я теж кілька разів натиснув на курок. Затріщали постріли. Порив вітру підняв на місці парламентера хмару пилу. Ще кілька разів клацнув спусковим гачком, але барабан револьвера був порожній – і в ту ж мить град куль прошив наш притулок. Я кинувся до Ольги, обхопив її, і ми впали на підлогу. Чув, як кулі проштрикують стіни будинку, на спину мені сипався сухий пил з потрощених пострілами дощок. Мені здавалося, що фанза от-от розвалиться від цього свинцевого шквалу. Ольга тремтіла.

Знову настала тиша. Через хвилину почувся сміх, від якого в мене мороз пройшов по шкірі, і я знову побачив того ж самого чоловіка – він знову виходив на середину майдану.

– Не стріляйте! – здавлюючи сміх, повторив він. Раптом Раух висмикнув порожню обойму з маузера й миттєво вставив у неї останній патрон, який тримав у зубах.

Він відскочив від вікна й підняв маузер. Погляд ротмістра, божевільний погляд останнього розпачу, метався між фігурою людини у вікні й Ольгою. Кілька разів він підкидав маузер, цілячи то у вікно, то в Ольгу. Ольга приречено дивилася на Рауха. Раптово ротмістр застиг – його маузер був спрямований на Ольгу. Лівою рукою він повільно пересмикнув затвор. Я зрозумів, що зараз має статися, і кинувся на ротмістра. Пролунав постріл, куля пробила дах. Ми разом впали на землю. Я відразу підхопився. Від вікна було чути сміх. Устав, важко дихаючи, і побачив, як Раух повільно піднявся й несподівано з усіх сил жбурнув свою зброю об землю. Ми мовчки дивилися на нього. І ротмістр видавив з ненавистю крізь зуби:

– Дагоєв.

15

Чинити опір далі не було ніякого сенсу – у нас закінчилися патрони, а нападників, наскільки я визначив, було не менше двох десятків. Фанза була оточена з усіх боків. Ван і Багуляк запитально дивилися на нас з Раухом, Ольга сиділа, закриваючи обличчя долонями. Ротмістр низько опустив голову й першим приречено пішов до виходу. Я взяв за руку Ольгу. Вона слухняно піднялася, похитнулася і, ледве утримуючись на ногах, пішла поруч зі мною. За нами вийшли Багуляк і Ван.

На площі нікого не було.

– Кидайте зброю! – почули ми голос, що, здавалося, разом з вітром нісся над землею. Я кинув до ніг свій револьвер, поруч з ним упала шашка й карабін Вана. У ту ж мить з-за будинків, що оточували площу, з’явилося більше двох десятків озброєних людей. Тримаючи зброю напоготові, вони почали повільно наближатися, охоплюючи нас кільцем. Я намагався зрозуміти, хто ці люди. Більшість із них була одягнена в монгольські халати й хутряні малахаї, але були серед них і солдати в гімнастерках; і цивільні. Серед характерних монголоїдних облич я побачив і кілька європейців. Але всіх їх поєднували якийсь непритомний погляд і повільні скрадливі рухи. Ми стояли мовчки, Раух, сумно схиливши голову, дивився на тих, хто наближався. За хвилину нас щільно оточили. Я затулив спиною Ольгу і спробував відіпхнути ліс рук, що зімкнувся над нами. Жінка пронизливо крикнула, і я вже хотів було схопити шашку, що лежала біля моїх ніг. На мить я побачив приклад, що промайнув перед моїми очима, потім спалахнуло яскраве світло, сильний удар відключив мою свідомість, і я провалився в безодню…

…Спочатку відчув різкий біль, що розколював мій череп навпіл, потім пітьма поступово розсіялася. Спробував підняти руку й піднести її до очей. На превелику силу мені це вдалося. У всьому тілі почував неймовірну важкість, начебто воно було придавлене страшним тягарем. Дуже повільно, долаючи біль, я почав відчувати простір навколо себе. Швидше за все, це був дерев’яний сарай. Я сидів на брудній циновці, тулячись спиною до стіни. Через невелике віконце пробивалися сонячні промені. Поступово очі звикли до напівтемряви, хоча дивитися заважала запечена кров на обличчі. Спробував піднятися, але навіть не зміг поворухнути онімілими ногами. Узагалі їх не відчував. Спробував дотягтися до ніг рукою, але долоня натрапила на масивний дерев’яний брус. Виявилося, що ноги були закуті в колодки. Подібні бачив колись на малюнках у книгах з історії Середньовіччя.