Текст книги "Волонтер"

Автор книги: Дмитро Білий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 18 страниц)

7
Як можна потрапити в пастку

Я сидів удома й намагався осмислити – у яку історію втрапив і які наслідки можуть з цього вийти. Нарешті до мене дійшло, що ця історія тільки починається, а як воно далі вийде – час покаже. Принаймні, як казав один французький артилерійський капітан: «Головне розпочати битву, а там буде видно». Тут я подумав, що вже не згадую Марину. Це мене неабияк утішило. «Усе дійсне – розумне,» – згадався мені ще один вислів. Тепер треба було подумати, як діяти далі. За документами я зібрався йти, не гаючи часу, уже сьогодні ввечері. А поки необхідно було навести хоча б якийсь лад у кімнаті. Часу в мене було досить.

Жив я на відсотки, що отримував з порівняно невеликої суми, досить вдало вкладеної в одну прибуткову справу. Це дозволяло мені себе занадто не обтяжувати роботою й тільки для душі почитувати на півставки лекції в одному приватному вузі. А тут дівчина, з якою я досить непогано прожив останні півроку, несподівано для мене подалася шукати долі з іншим, і тому я вже відчував, що важкі брами знову впали й широкі шляхи пролягли для мене по всьому неосяжному Всесвіті.

Поступово в голові склався план – увечері вирушити до місця, де, за словами Сергія, були заховані таємничі документи, а потім упасти подалі, десь на дно, і спробувати спокійно розібратися, у чому ж полягає ця справа. Десь у глибині душі сподівався, що весь цей трилер виник завдяки гіпертрофованій затурканості Сергія. «Попрацює людина в міліції, з нею й не таке може трапитися», – намагався втішити себе, збираючи речі. Свого часу довелося багато поблукати по світу, тому збори в мене були недовгі. Тепер треба було подумати про певну конспірацію, про всяк випадок я виходив з найгіршого варіанту: якщо за Сергієм дійсно стежили й бачили нашу зустріч, то, можливо, за мною вже стежать. Звісно, поки ще не цілодобово, тому краще буде податися з хати пізніше, уночі. Я не був упевнений, чи не прослуховується мій домашній телефон, тому почав телефонувати своїм знайомим, розповідаючи, які в мене плани на завтра (зрозуміло, вони не мали нічого спільного з моїми справжніми задумами), на це пішло майже дві години.

Розрахунки були досить прості. Жив я на околиці міста, відразу за моїм будинком починалися старі гаражі та уламки потрощених будинків колишнього шахтарського селища, а за ними розташовувався досить густий ліс, який чомусь називався парком. Саме в цьому лісі й заховав документи Сергій. Я подумав, що він передбачив мій план, тому й вибрав для схованки саме це місце. Я розрахував: заберу документи, вийду через ліс на об’їзний шлях, там, якщо пощастить, зловлю таксі або маршрутку до найближчої приміської станції, а тоді – шукай вітру в полі!

Потім я завалився спати, бо ця ніч мені солодких снів аж ніяк не обіцяла. Прокинувся я близько сьомої години вечора. За вікном було світло, але вже поступово сутеніло. Щоб підняти тонус, я почав робити бойовий комплекс у-шу «Гарматні удари». Через якийсь час відчув, що залишки втоми та пиятики в моєму тілі кудись зникли, натомість сила енергії, породжена десятиріччями наполегливих тренувань, знову прокинулася.

Час було вирушати.

Я одягнув джинси, вельветову сорочку, у кишеню якої поклав документи і всі свої грошові заощадження – пару сотень гривень і п’ятсот доларів, трохи провагавшись, сунув у невеличку торбу на ремені свій старий «магнум-38» (щоправда, стріляв він тільки гумовими кулями).

Для порядку я присів біля порога й подивився на годинник – десята вечора. Усе – час, сурми заграли. Я підійшов до дверей і в ту ж мить пронизливо заверещав дверний дзвінок.

8
Стратегема «Красуня»

Спочатку я витягнув револьвер і звів курок, потім, сховавши револьвер за спину, подивився крізь вічко – коридор був темним. Дзвінок заверещав знов.

– Хто там? – обережно запитав я.

За дверима зависла тяжка тиша. Мені стало не по собі – занадто швидко вже розгорталися події. Раптом я зрозумів, що до цієї хвилини просто грався в пригоди. Відтепер пригоди почали гратися зі мною.

– Хто там? – знову обережно запитав я.

Знов мовчанка. Як не дивно – не відчував жодного хвилювання. Мабуть, тому, що розумів – якщо вже ти почав гру, то треба грати.

Раптом почув, як хтось обережно вставляє ключ до замка. Той клацнув, і двері почали відчинятися. Я відступив на два кроки вбік, стискуючи за спиною револьвер.

Двері відчинилися. На порозі стояла… Марина. У руках вона тримала торбу, з якою три дні тому вирушила до свого нового щастя.

Не знаю, що вона подумала, побачивши такий вираз мого обличчя. Кілька довгих секунд дивилися одне на одного. Очі її були заплакані, а в постаті відчувалася якась дитяча невпевненість і надія. За ці кілька секунд я спробував надати своїй фізіономії більш індиферентного виразу й непомітно запхати револьвер позаду за пояс.

– Любий, у мене залишився ключ від твоєї квартири, – ніяково промовила вона і знов замовкла, очікуючи на мою реакцію.

– Двері зачини, будь ласка, – єдине, що я спромігся сказати.

Марина прикрила двері й посміхнулася своєю найбільш небезпечною чарівною посмішкою, від якої жодне чоловіче серце не могло не розтанути.

– Милий, я так скучила за тобою, вибач, я зрозуміла, що у мене тільки ти, я так кохаю тебе, – з цими словами Марина простягнула руки й обійняла мене. Я спробував відвести їх, але вона вже повисла на мені й гаряче заговорила, цілуючи мене в обличчя:

– Вибач, вибач мені, це була дурна дитяча помста, але ти, ти все для мене, ми створені один для одного, я кохаю тебе, я хочу тебе.

Так, коли вона хотіла чогось добитися, вона завжди добивалася, але зараз ця чарівниця обрала не найкращий час. Мені знов згадалася ще одна цитата (здається, я взагалі розучився мислити без посилань): «Жінка як тінь – коли ти доганяєш її, вона від тебе тікає, коли ти тікаєш від неї – вона женеться за тобою».

Приблизно це я і промимрив, кволо намагаючись звільнитися від палких обіймів Марини.

– Ти не можеш так, ти завжди чинив правильно, ти можеш все зрозуміти, ти єдиний, хто мене розумів, – відразу перейшла в контрнаступ Марина. Тут сталося те, чому я намагався запобігти, вириваючись із усе тіснішого кола її рук. Її долоні намацали руків’я «магнуму», що стирчало у мене з-за пояса.

Марина відскочила і притиснулася спиною до дверей, на її обличчі з’явився вираз непідробного жаху:

– Ти хочеш мене вбити? – запитала вона. Урешті-решт це мене остаточно дістало.

– Аякже, – проричав я, намагаючись надати своєму голосу максимальну зловісність, – я збираюся тебе розстріляти гумовими кулями, потім розрізати пилкою, а потім розчинити у ванні з сірчаною кислотою.

– Як у фільмі про Нікіту? – машинально запитала вона, потім полегшено зітхнула. – Не лякай мене, любий, я і так, коли йшла до тебе, перелякалася.

– Що трапилося? – насторожився я.

– Та там, біля твого будинку, за рогом, стоїть якась дивна машина з вимкнутими фарами.

Так, справа набирала нових обертів – Марина стала ще однією фігурою цієї гри.

На своє щастя, Марина поки що цього не розуміла. Вона торкнулася моєї руки і, зазирнувши мені у вічі, запитала:

– Так ти вибачив мені?

Я мовчав, міркуючи над можливим подальшим розвитком подій. Поглянув на Марину – коротка спідничка, блузка з відвертим декольте, черевички на високих підборах. «Звідки ж ти на мою голову впала!» – у відчаї подумав я. Але вже треба було грати, враховуючи й цю нову діючу фігуру.

– Так, перевдягайся! – наказав я.

– Ти хотів сказати – роздягайся, – спробувала перейти на звичний грайливий тон Марина.

– Роби, що я кажу, – одягай джинси, кросівки, сорочку! Зараз ми звідси забираємося.

– Відпочивати?

– Так!

Марина радісно шугнула в кімнату.

Я обережно підійшов до вікна – подвір’я біля під’їзду було геть порожнє. Місяць яскраво освітлював високі тополі і старі обвалища, що вже починалися за дорогою навпроти.

Я сів на табурет біля дверей і перевірив шнурки на своїх кросівках.

– Скоро ти там? – крикнув я до кімнати, де продовжувала копирсатися Марина.

– Зараз, любий, – з-за дверей висунулася напівгола Марина, – почекай хвилину.

Розрахунок мій був простий: вийти з Мариною на вулицю, сісти на таксі, а там десь по дорозі вискочити серед будинків.

Але в мої плани знову втрутилися нові обставини. І, як завжди, ці обставини розпочалися з нового дзвінка у двері…

9
Схованка в лісі

– Не відчиняй! – почув я розпачливий вигук Марини. – Це він!

– Хто – він? – трохи приречено запитав я.

– Владік! – перелякано відповіла вона.

Тим часом у двері продовжували нахабно дзвонити, час від часу додаючи удари ногами.

З мене було досить. Я відчинив двері – здоровенний голомозий амбал постав переді мною, немов чудовисько з темряви. Амбал, не звертаючи на мене уваги, ввалився до кімнати.

– Де Марина? – грізно запитав він.

– А ти хто такий? – утомлено запитав я.

– Слухай, мужик, у мене часу немає з тобою тюльку травити, де ця чувирла? Я ж бачу, що її туфлі в тебе стоять.

– Слухай, приятелю, ти все ж у чужій квартирі, може спробуєш бути більш увічливим? – у глибині душі я сподівався, що зараз Марина кинеться йому на шию, і я нарешті залишуся знов один.

З кімнати вискочила Марина – на ній – одна сорочка, а її напрочуд довгі ноги були взуті в мої капці. Узагалі, я завжди підозрював, що вона буває щирою тільки коли спить або коли виходить з себе.

– Слухай, Владік, я сказала тобі, що ти повний урод, і я не хочу навіть дихати одним повітрям з тобою! Забирайся з моєї квартири!

За інших обставин я просто замилувався б її гнівним тоном і від того ще більш чарівним обличчям, стрункою фігурою, яка, здавалося, ось-ось позбудеться цієї фланелевої сорочки й майне кудись до обріїв. Але у Владіка почуття прекрасного було, вочевидь, повністю атрофоване.

– Ах ти, б…! – заревів він і кинувся до дівчини. Особливих заперечень у мене не було, але й такі форми поведінки, особливо у власній квартирі, я не вітав.

– Охолонь, братан! – сказав я і спробував стати перед грізним Владіком, який, немов тяжкий панцир, пер уперед, намагаючись покарати за невідомі мені гріхи тремтячу Марину.

– Пішов ти..! – тяжкий кулак накреслив блискавичну траєкторію над моєю головою. Невеличка шафа для одягу, що, на своє нещастя, опинилася на цій траєкторії (я встиг пригнутися) розлетілася на всі свої складові. Мені нічого не залишилося, як буцнути ногою войовничого Владіка в пах. Дуже не благородно, але надзвичайно ефективно.

Бідака зігнувся, заскиглив, деформувався і впав на лінолеум. Я озирнувся на Марину. І мені на мить здалося, що в неї на пальцях поблискують сталеві нігті. О, що таке її подряпини, я знав занадто добре! Тому я втішив своє сумління думкою, що Владік порівняно легко викрутився. Про всяк випадок я нахилився над ним і рубанув ребром долоні по потилиці. Хвилин десять відключки тепер йому було гарантовано.

– Він ніколи один не ходить, – холоднокровно повідомила мені Марина.

– Одягайся швидше, нема часу ґав ловити! – гаркнув я на дівчину й кинувся до вікна. Як я й передбачав, на вулиці перед під’їздом похмуро чорнів силует «БМВ».

– Скільки їх може бути? – запитав я.

– Троє.

Я знову вискочив в коридор і випхав тіло нещасного Владіка через поріг. Марина вже одягнулася.

– Слухай, дитинко, – сказав я, взявши її за плече, – ти сама не підозрюєш, у яку історію ти вляпалася, тому від того, чи будеш ти мене слухатися чи ні, буде залежати твоя подальша безпека. Ти мене зрозуміла?

Марина мовчки кивнула головою.

– Ти знаєш, де в нашому лісі криниця? Пам’ятаєш, ми туди ходили? – Марина знов кивнула.

– Так ось, я виходжу першим, потім ти з нашими торбами, думаю, що від тих биків я якось утечу, а ти спробуй добратися до тієї криниці. Через двадцять хвилин я тебе там чекаю. Не забудь зачинити двері. Ферштейн?

Я спустився сходами і вийшов на вулицю. Витягнув цигарку, спокійно підійшов до «БМВ», постукав у тоноване скло й запитав:

– Хлопці, вогню не знайдеться?

Скло трохи опустилося, і звідти висунулася волохата рука з запальничкою. Я затягнувся, сказав:

– Дякую, – і вже з-за спини кинув: – а, ледь не забув, Владіка свого заберіть, він там десь на площадці валяється.

Коли захлопали дверцята іномарки, я вже встиг підійти до остову колишнього будинку.

– Гей, лох, стояти! – почувся позаду крик. Давно я не грав у квача. Довелося пограти.

Коротко кажучи, вони програли…

10

Через півгодини я сидів біля джерела. Навколо звисали важкі крони дерев. Я подивився на годинник. Марина вже повинна була підійти. Хлопці з «БМВ» мали ще блукати між зруйнованими будинками.

Перш ніж полізти до схованки, а вона мала бути в п’яти кроках від мене, за одним з гранітних блоків, якими було обкладено джерельце, я вирішив упевнитися, що навколо нікого немає. Обережно видряпався на невеликий схил і зачаївся між кущами. Хвилин через п’ять почулися тихі кроки. Але замість Марини на галявину перед джерельцем вийшов середнього зросту чоловік – він озирнувся навколо і… поліз на протилежний бік схилу.

«Скільки глядачів заради однієї красуні!» – подумав я.

Невдовзі з’явилася й сама красуня, щоправда, було видно, що вона занадто перелякана й тяжко дихає після бігу. До того ж тягнула вона на собі дві торби. Вийшовши на середину галявини, Марина почала розгублено озиратися, потім вронила торби й сіла на них, обхопивши голову руками. Тепер я знов побачив, як темна постать з протилежного схилу почала безшумно наближатися до Марини. Хто це міг бути? Якийсь маніяк, з тих, що чатують на необачних дівчат посеред темного лісу опівночі? Маловірогідне припущення: як правило, красуню легше опівночі знайти в центрі міста, ніж у занедбаному лісі. Скоріше за все, це був хтось з невідомих, які стежили за Сергієм.

Тим часом чоловік нечутно підібрався ззаду до Марини. Я витягнув револьвер і приготувався до стрибка. Здається, Марина щось відчула, вона перелякано озирнулася і в ту ж мить незнайомець стрибнув на неї. Чоловік явно був професіоналом – дівчина не встигла навіть смикнутися, як уже опинилася на землі із заломленими за спину руками й затиснутим ротом. Чоловік нахилився над її вухом і щось прошепотів. Але бути свідком цього спілкування мені аж ніяк не кортіло. Мені вистачило двох стрибків, щоб дістатися їх. Чоловік спробував вскочити й сунув руку під свою куртку, але перевага у швидкості все ж була на моєму боці. Перший удар ногою в живіт чоловік встиг відбити, але наступний – стволом револьвера по голові – звалив його з ніг. До речі, досить дієвий прийом. Я про нього вичитав у якомусь романі-вестерні. На Дикому Заході він називався «завалити бізона».

Тепер я переможно стояв над «бізоном», який не подавав жодних ознак життя. Марина вчепилася мені в рукав:

– Треба тікати! – придушеним голосом сказала вона Але цей акт гри треба було доводити до кінця. Я нахилився над незнайомцем і обшукав його – як я і здогадувався, під курткою в нього виявилася кобура із здоровенною «береттою», більше нічого – жодних документів, ключів і так далі. Раптом мої пальці відчули в боковій кишені «бізона» якийсь круглий предмет – я витягнув його – це був досить масивний значок, але часу роздивлятися цей значок у мене не було. Я поклав його собі в кишеню, сунув «беретту» за пояс і тицьнув свій револьвер Марині:

– Стій над ним, якщо очухається – лупи стволом по черепі.

Марина схопила револьвер: було помітно, що мої інструкції вона буде виконувати зі щирим ентузіазмом.

Я підскочив до гранітного блоку, під яким розраховував знайти схованку. Мені ледь вдалося відсунути його – там дійсно був ретельно запакований у целофан згорток.

– Усе, тепер тікаємо! – я схопив Марину за руку, підхопив торби й побіг углиб лісу.

У голові майнула думка: «Чи не забагато переможених ворогів для однієї ночі?»

11
Карпати, Різдво, 1946 рік
Сотенний Шугай

З кінця 1945 року частина, з якій служив старший лейтенант Байдак, стояла в невеликому чехословацькому містечку, яке розташовувалося в Карпатах на кордоні з УРСР. Розвідники, які традиційно займали неофіційне місце привілейованого підрозділу, відверто нудилися в очікуванні демобілізації. Особливих справ не було, начальство частини було зайняте, головним чином, морокою з новим поповненням, тому рядові регулярно пиячили, зваблювали місцевих дівчат і полювали в горах.

Іван Байдак помітно змінився, більшу частину часу він проводив на самоті. Замислено сидів десь у лісі й дивився на гірські схили. Війна закінчилася. Ні особливих нагород, ні чинів лейтенант так і не отримав, але це його бентежило найменше. Тільки все частіше й частіше дивився він на старовинний китайський медальйон, заглиблюючись у дивовижні ієрогліфи й малюнки, немовби намагаючись розплутати таємницю, приховану за цією важкою бронзою.

Інколи далеко в горах, по той бік кордону, спалахувала стрілянина – чи то частини НКВС ганялися за куренями таємничої Повстанської Армії, про яку серед розвідників ходило немало чуток, чи то навпаки. Але старший лейтенант немов відсторонився від тої крові, яка ще густо продовжувала поливати карпатські схили. Де блукали його думки? Можливо, він очікував того часу, коли медальйон проявить себе?

І такий час настав…

* * *

…Підполковник Черепахін тицьнув у карту:

– Ось цей сектор вам належить перекрити. Повторюю ще раз: озброєна банда німецько-українських буржуазних націоналістів прорвала заслони й тепер намагається перетнути радянсько-чехословацький кордон. Недооцінювати небезпеку не слід – банда добре озброєна, ці фашисти в партизанській війні досить досвідчені. Якщо банда прорветься на твоєму секторі – будеш відповідати головою.

Лейтенант Іван Байдак (якого вже встигли в полку охрестити «вічним лейтенантом») похмуро кивнув головою. Відпочинок для розвідників закінчувався…

Смереки нависали зверху, немов вороги, готові кожну мить стрибнути на голову необережному розвідникові. Невеличкий ланцюжок бійців у білих маскхалатах обережно просувався в бік визначеного сектора. Десь попереду, метрів за тридцять від головної частини, обережно пересувалася трійка бійців.

«Дідько його знає, нащо ми тут човгаємо», – похмуро думав лейтенант, уважно вдивляючись у навколишні засипані пухнастим снігом хащі. Якщо Бог і створив куточки природи навмисно для засідок, то тепер відділення розвідників потрапило саме в такий край.

Через півкілометра розвідники мали дістатися позиції для засідки. Та поки що вони йшли по самому дні глибокого байраку. «Не дай Боже ті хлопаки дісталися сюди першими!» – знов дурні думки пхалися в лейтенантову голову. Навколишній ліс дихав дивовижним спокоєм, але досвідчений старший лейтенант розумів, що ось так дихає сама смерть.

Коли до місця розташування залишилося близько двохсот метрів, Байдак підняв руку. Вишколені розвідники завмерли. Щось небезпечне відчув старший лейтенант у повітрі, у цьому навколишньому спокої…

Сержант Шевченко зупинився біля лейтенанта.

– Передових зачекаємо, – тихо відповів Байдак, не дивлячись у його бік. Шевченко зняв з плеча автомат і озирнувся навкруги.

Минуло кілька хвилин. Раптово піднявся вітер і повалив густий сніг із гілок. Лейтенант, стримуючи подих, напружено вдивлявся в білий туман попереду. Нарешті він побачив дві білі постаті, які йшли в їх бік, каптури маскхалатів закривали їх обличчя.

– О, наші! – радісно вигукнув Шевченко, закинув ППШ за спину й пішов їм назустріч.

Лейтенант хотів його зупинити, але не встиг. Він побачив, як сержант підійшов до першого, як тіпнувся, намагаючись зірвати автомат, як у світлі такого яскравого зимового сонця зблиснув ніж у руці «розвідника».

– До бою! – загорлав Байдак, перехоплюючи автомат. Сержант зі здивованим виразом обличчя повільно сідав на сніг, на його маскхалаті повільно розпливалася червона пляма.

Лейтенант побачив, як навколо нього, збиваючи фонтанчики снігу, почали робити свої фатальні креслення кулеметні черги. Він стрибнув, щоб вирватися із цього погибельного рисунку. Позаду нього, мов ляльки в якомусь пекельному театрі, валилися цвіт і краса полкової розвідки, і на їх маскхалатах невидимий, але напрочуд здібний майстер гаптував червоні стрічки. Байдак підхопився і, випустивши навмання кілька черг, кинувся до невеличкого потічка, що тік між схилами гір. Чоботи його пробили тонку кригу й він побіг, грузнучи в потічку, угору, на ходу відстрілюючись від білих постатей, які, немов примари, виникали позаду. Потім він оступився й покотився кудись униз. Зрештою, у горах так інколи буває – тобі здається, що дерешся вгору, а виявляється, ти сходиш до її підніжжя. Щось біле з чорною зброєю в руках метнулося йому навперейми. Вони зчепилися й покотилися донизу вже разом. Автомат лейтенанта залишився позаду, загрузнувши в снігу. Супротивник Івана, невпинно лаючись відбірними вологодськими матюками, вже тримав лейтенанта за горлянку. Байдак захрипів, він механічно вихопив фінку, руків’я якої звично стирчало з-за халяви і пхнув лезом у бік ворога. Сталевий хват на горлянці послабшав, і старший лейтенант, ледь вивернувшись з-під здоровенного тіла, сів на коліно й кілька разів, тяжко хекаючи, увігнав лезо в білу спину. Байдак відчував себе геть сп’янілим За ці роки його рятувало тільки одне – стан хмільної озвірілості, який находив на нього у хвилини найбільшої небезпеки. Тоді всі почуття вкрай загострювалися, а тіло переповнювала первісна й нестримна сила. Треба було тікати далі, але лейтенант на мить зупинився. Йому вистачило кількох секунд, щоб перевернути вбитого й розідрати маскхалат. Під білим камуфляжем він побачив загальновійськову гімнастерку. Позаду лейтенант почув вигуки. Він скочив, підхопив автомат убитого й побіг далі. Єдине, на що він сподівався, так це на хуртовину, що все більше й більше перетворювала світ навколо на суцільний білий вихор…

Через півгодини шаленої втечі лейтенант вирішив, що відірвався від переслідувачів. Байдак знеможено прихилився до стовбура велетенського бука. Від довгого бігу та навколишньої тиші голова його йшла обертом. Тепер залишалося вибратися з цієї хащі. Він звично перевірив кількість набоїв у магазині автомата й побрів, провалюючись, у глибоких снігових заметах, насторожено вдивляючись у навколишні дерева.

Заметіль ущухла так само швидко, як і почалася. Лейтенант пройшов уже близько двох кілометрів, як знов гостре відчуття небезпеки охопило його. Він почав вибиратися на гірський схил, як раптом позаду почув тихий голос:

– Стій, руки вгору!

Байдак зупинився, стиснувши автомат. Прямо перед ним виникли, немов з-під снігу, дві постаті. Чорні стволи автоматів похмуро дивилися йому в обличчя. Лейтенант повільно підняв руки. Позаду почулися кроки і хтось невидимий зняв у нього з плеча автомат, вправними рухами обшукав, витяг з внутрішньої кишені медальйон і висмикнув з кобури ТТ.

– Пішли! – знов почув він голос за спиною. Незнайомці були одягнуті в короткі кожухи, на шапках були начеплені кокарди з тризубами.

«Тепер гаплик, що ж, невдовзі зі своїми хлопцями-розвідниками зустрінуся,» – без жодних емоцій подумав старший лейтенант.

Не встигли вони пройти й сотні кроків, як назустріч їм вийшли ще близько двох десятків озброєних людей – попереду йшов сивий чоловік з довгими вусами.

– Пане сотенний, – звернувся до нього один із тих, що вели Байдака, – захопили неподалік цього, здається, один з тих, що мали нас чекати вздовж кордону.

Сотенний уважно подивився на лейтенанта.

– Що за стрілянина була неподалік з годину тому? – жорстким голосом запитав він.

Байдак криво посміхнувся:

– Хіба не ваші проривалися?

Сивий переглянувся з іншими. На мить по його обличчю ковзнув здивований вираз. Він замислився, потім знов уважно подивився на Байдака. Здається, він зрозумів, що більше від лейтенанта нічого не довідається.

Сотенний підійшов ближче до лейтенанта, вдивляючись йому в очі. У погляді старший лейтенант ясно прочитав свій смертельний вирок. Він знав, що повстанці, як правило, полонених червоноармійців не розстрілювали, але тепер вони таємно намагалися проскочити через кордон і тому свідків не залишали. «У будь-якому разі не відпустять. Швидше б пристрелили!» – втомлено подумав Байдак.

Сотенний кивнув головою охоронцям Байдака. Лейтенант відчув поштовх у спину і слухняно пішов у напрямі дерев, що біліли над яром.

– Знімай маскхалат, – спокійно сказав один з охоронців. Байдак побачив, як другий тягне з-за халяви широкий мисливський ніж.

– Зачекайте, хлопці! – почувся позаду голос сотенного. Лейтенант озирнувся. Сотенний ішов до них. «Що їм ще треба?» – майже невдоволено подумав Байдак. Сотенний підійшов до них і протягнув лейтенанту долоню, на якій лежав медальйон:

– Звідки в тебе?

Їх розмова не зайняла й кількох хвилин.

– Хлопця не Дашевським звали? – наприкінці короткої розповіді лейтенанта несподівано запитав сотенний Шугай. Байдак ошелешено подивився на нього й кивнув головою. Той помовчав якусь мить, здавалося, його думки раптом понеслися кудись у довгі краї і минулі часи.

– Слухай, – несподівано м’яким голосом запитав сотенний, поклавши руку на плече лейтенанта, – ти обіцяєш, що до своїх тільки вранці вийдеш?

Байдак мовчки кивнув головою.

– Друже Гомін, – звернувся Шугай до одного зі своїх бійців, – віддай лейтенантові автомат.

Повстанець простягнув йому зброю.

– Слухай, твоїх хлопців перебили не наші, бережи медальйон, – тільки і сказав Байдаку сотенний.

Через кілька секунд повстанський відділ зник у білій імлі…

Уранці наступного дня старший лейтенант Байдак повернувся до місця дислокації своєї частини й відразу був заарештований, ще через місяць – засуджений на десять років за п’ятдесят восьмою статтею…