Текст книги "Волонтер"

Автор книги: Дмитро Білий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 18 страниц)

12
Україна, наш час
Тремтіння землі

Маршрутка, яку ми зловили на об’їзній дорозі, неслася порожньою трасою, за пару годин ми мали під’їхати до невеличкої приміської залізничної станції. Марина, незважаючи на карколомні події цієї ночі, спала, схиливши голову мені на плече й міцно охопивши мою руку. Згадалися ті минулі недовгі місяці, коли вона засинала, немов дитина, обнімаючи своїми тонкими руками мій лікоть… «Утім, – думав я, дивлячись на вогники, що блимали вздовж траси, – Марина й зараз залишається дитиною. Гарненькою двадцятирічною дитиною. Яскравою, спонтанною, живою й дуже наївною. Дитиною, що не розуміє, які страждання вона приносить іншим людям, дитиною, що відчайдушно дряпається крутими сходинами життя, не розуміючи, до якої прірви ці сходини ведуть…» Але цієї ночі вона поводилася досить гідно, і я вже не так шкодував, що вона звалилася мені на голову в такий незручний момент.

Потім згадав про пакунок, який лежав у внутрішній кишені моєї куртки, і думки мої знову зосередилися на тому, що відбулося. Я все ніяк не міг позбавитися відчуття, що вир останніх подій, який втягував мене все більше й більше, пов’язаний з таємницею, розв’язання якої знаходилося далеко поза межами моїх уявлень про природу звичного світу. А коли з’явилися в мене сумніви щодо реальності звичних уявлень про навколишній світ? Чомусь пригадав розмову, яка відбулася минулої зими з колишнім однокурсником, більш відомим серед кола моїх друзів під прізвиськом «історик N1». Я дивився на дорогу, якою неслася машина, і поступово поринав думками в той зимовий вечір, коли ми, давні приятелі, зібралися за старою традицією випити спиртного й потеревенити…

– Так ви що, справді вважаєте, що все має свій початок і свій фінал? Щодо мене, то я цей погляд, породжений гнітючою добою позитивізму, абсолютно не приймаю… – історик N войовничо підніс свій келих із «Шабським рубіном», і з викликом подивився на нас, – колись комусь прийшла в голову божевільна ідея, що все можна стратифікувати, розділити на класи, підвиди, епохи й періоди, а отже, усе стає зрозумілим і все людство з його минулим, сучасним і майбутнім опиняється під рукою, немов альбом із колекцією метеликів.

– Але наукове дослідження, тим більше історичне наукове дослідження вимагає періодизації! – трохи ображено заперечив аспірант Брутенко, який нещодавно отримав грант Сороса за розробку теми «Досвід подолання тоталітаризму на пострадянському просторі».

– Юначе! – грізно зауважив історик N. хоча сам випереджав аспіранта на життєвих перегонах не більше ніж на десять років. – Юначе! – повторив він і уважно подивився на аспіранта крізь келих примруженим оком, яке відразу запалало трансцендентним червоним кольором. – А вам ніколи не здавалося, що це допомагає замести сліди?

– Ну, я розумію, що ти в інституті внутрішніх справ лекції читаєш, але прошу конкретніше… – утрутився в розмову лікар Щаденко.

– Що ж не зрозуміло? – історик N повільно випив вино й заплющив очі, потім поставив келих на стіл і трохи рвучко нахилився до співрозмовників. – Дуже просто. Наприклад, була революція, а потім терор, а потім війна..

– Ну так що? – запитав лікар.

– У тому то і вся справа – у тому, що були, але немов минули! Ми, історики, поставили дати початку й кінця цих невеселих подій і тим самим закрили справу за давністю часу. Читає людина, наприклад, підручник, гортає сторінки, і це все для неї відбувається в якомусь віртуально-книжковому просторі. Коротше – що було, те загуло. І ми не те що забули, а вже й не віриться, що це справді колись відбувалося.

– А хіба не так? Усе тече, усе змінюється, тобто в одну річку два рази не влізеш, – не вгамовувався Щаденко.

– Не влізеш… – саркастично вимовив історик N і задумливо покрутив порожньою пляшкою. – Тут хоча б взагалі з неї вилізти.

– Що там! Треба жити сьогоденням, а історія так собі – Палп Фікшн, – безтурботно закинув колишній інженер, а нині людина із загадковим фахом шоу-мейкера Ед Ребров. – А щодо війн чи революцій народна мудрість узагалі каже – «Врем’я таке було».

Історик N, який традиційно опинився в облозі критичних зауважень товариства, вронив:

– Народна мудрість… Народна мудрість… Народна лоботомія це, а не народна мудрість!

Диспут перервала поява фермера Чумаченка, який стабілізував ситуацію пляшкою традиційного високоякісного домашняку й доброю торбою плодів своєї хуторянської праці. Але не встигла піти по колу і друга чарка, як невгамовний аспірант Брутенко за інерцією піддав куті меду:

– Ну то добре, ми ж розуміємо – причинно-наслідкові звязки, пам’ять про минуле, формування історичної свідомості й таке інше…

– Ні чорта ми не розуміємо! – раптово вибухнув від цих слів історик N, який весь цей час про щось напружено думав. – Невже ви не розумієте, що все минуле тільки починається?!

Товариство завмерло, а лікар Щаденко замислено глянув на повну чарку історика.

Розмова далі не в’язалася. Трохи погомоніли, трохи поспівали, але всім було якось ніяково – може, від того, що весь час історик N попри свою колишню товариську й веселу вдачу зберігав вперту мовчанку й зосереджено розглядав спалахи електричного каміну. Я здогадався, що в такому стані його думки і спогади блукають у якихось далеких і потойбічних світах. Раніше за всі п’ятнадцять років нашої щирої дружби я ніколи не бачив його таким.

Невдовзі компанія почала розходитися. Історик N збирався останнім. Хтось переможно кинув йому пару кпинів, але історик N ніяк на них не відреагував, мовчки надягнув старе пальто, ніяково кивнув нам і пішов темним провулком.

На вулиці м’яко падав сніг. Ми розпрощалися й розбрелися засніженими вулицями. Трамвайна зупинка, де я мав шанс дочекатися чергового транспорту, була за три квартали. Я вже майже дійшов до неї, як дивний неспокій примусив мене розвернутися, і я швидко пішов навздогін історикові N. Причиною того, мабуть, була його остання загадкова теза. Через п’ять хвилин я побачив темну постать, що повільно шкандибала по напівзаметеному тротуарі вздовж широкої центральної вулиці. Була досить пізня година – випадкові машини зі сліпучими фарами проносилися крізь лапатий сніг, що все густіше валив з темних небес. Дивно було споглядати трохи згорблену поставу мого старого друга. Історик N зупинився – спалахнув вогник запальнички. Вітер кілька разів гасив її, але історик N мав досить уперту вдачу й невдовзі побрів далі вже із запаленою цигаркою, немов Діоген із ліхтарем.

Я наздогнав його й необачливо ляснув по плечах. Через мить на моєму горлі опинилася холодна п’ятірня, а перед обличчям загойдався занесений для нокауту кулак. Через мить історик N ввічливо і трохи зніяковіло витрушував від снігу моє пальто:

– Ну, попереджати треба, узагалі.

– Не знаю, який з тебе історик, а от каратист в тобі дійсно пропадає… – пробурмотів я, вочевидь, шкодуючи про свою непомірну цікавість.

– Нічого, не пропаде, – зронив мій друг, витягнув з кишені пачку цигарок, замислено покрутив головою і запхав її назад.

– А чи не здається тобі, друже, що ти за осінь… м’яко кажучи, трохи змінився? – обережно запитав я.

Історик N зітхнув і запропонував:

– Я знаю тут досить пристойну пивничку… Сподіваюся, вона ще не зачинилася…

За якихось п’ять хвилин ми сиділи в пивниці із досить сумною репутацією, і історик N почав свою розповідь:

– Мабуть, ти єдиний вважаєш, що зміни, які відбулися в моєму характері, не пов’язані з моїми сімейними проблемами, – історик N шкрябнув п’ятірнею по неголеному підборіддю і продовжив, – хоча те, про що я хочу зараз розповісти тобі, почалося саме із тих проблем. Як ти пам’ятаєш, у моєму родинному житті цим літом сталися певні зміни, які, утім, до цієї розповіді мають тільки опосередковане відношення. Коротко кажучи, я опинився тоді в повній самоті й вирішив податися кудись світ за очі, виходячи із мудрої поради, мовляв, дев’яносто відсотків проблем із часом вирішаться самі собою, а решту вирішити взагалі неможливо. Так чи інакше, але я взяв відпустку й гайнув до одного свого друга, що мешкав і охороняв порядок у одному з невеликих наддніпрянських містечок.

Товариш мій працював інспектором карного розшуку. Більше за все він нагадував мені шерифа часів Дикого Заходу. Містечко було невелике, і коли він їхав на своїй машині його вузькими вулицями, усі злочинці тікали світ за очі. Варто нам було проїхати кілька кварталів, як він встигав розкрити парочку квартирних крадіжок і запобігти скоєнню ще безлічі злочинів. Шериф, як я його подумки й називав, був міцної статури й мав могутні кулаки, цілком здатні на тайсонівський нокаут. Козацька вдача його сприяла нашому довгому та щирому приятелюванню. До себе в гості він запрошував мене вже давно, і, зважаючи на те, що саме центральна Україна залишилася для мене терра інкогніта, я вирішив провести частину своєї відпустки у його затишному містечку. За кілька днів ми випили незліченну кількість пива й обговорили всі деталі нелегкої служби Шерифа. Але більшість часу я проводив на самоті. Поки мій господар розплутував чергові злочини, я тинявся сосновим лісом поблизу його дачі або ходив на берег великого дніпровського водосховища, щоб посидіти із обов’язковими вудками й поміркувати над вибриками непевної долі українського історика. Утім, моя самотність продовжувалася недовго.

За нелегку справу покращення мого самопочуття взявся батько Шерифа – Степанович. Старий належав до породи класичних українців-наддніпрянців. Був приземкуватий і кремезний, із довгими козацькими вусами, засмаглим обличчям і широкою козацькою вдачею. Зрозуміло, що Степанович багато поїздив, багато побачив, усе вмів робити, любив співати й чудово грав на гармошці. Я, наскільки ти знаєш, завжди люблю поспілкуватися із бувалими людьми, а зі Степановичем ми добре заприятелювали й були задоволені взаємним товариством. Я сам, немов знов повернувся в далекі часи дитинства із рибальством і теплим селянським небом. Відчувши мою схильність до ностальгії, Степанович запропонував мені покинути містечко й вирушити разом із ним на кілька днів у село до родичів. Так я опинився у місці, де все і трапилося…

13

Історик N замовк, поринувши кудись подумки. Пивничка звично вирувала, і її відвідувачі вже дійшли стадії своєї суєтної і закуреної нірвани…

– Так ось, – історик N запалив цигарку, але так і тримав її в руках, жодного разу не затягнувшись, – Степанович і я приїхали до родичів Шерифа, які були представниками сучасної селянської буржуазії, тобто мали свій магазинчик-добудову біля хати, попри всі рішучі ліві погляди, що черговий раз переконало мене, що буття не завжди визначає свідомість.

Справа наближалася до президентських виборів і вони були щирими прихильниками кандидата, який прямим текстом обіцяв відправити всіх подібних представників буржуазії до буцегарні. На жаль, поспілкуватися з ними часу в мене не було, бо, привітавши нас, підприємницька родина від’їхала по своїх бізнесових справах, залишивши нам у повне користування свій просторий п’ятикімнатний будинок і все господарство із сауною включно. Так почалося наше селянське життя-буття. Удень Степанович вдосконалював крамничку-добудову, а я або допомагав йому в міру межі своєї некомпетентності, або ж грівся на осінньому сонці із книжкою в руках. Останню справу Степанович заохочував найбільше, і не стільки із почуття гостинності, скільки із побоювання руйнівних наслідків моєї допомоги.

Вечорами ми розтоплювали лазню до температури розпаду нейтронів і парилися до одуріння, а потім сиділи на веранді й пили неповторний напій, вироблений генієм Степановича. Напій був настояний на безлічі інгредієнтів, серед котрих були дубова кора, калган, горіх і ще «дев’ять секретних трав». До того ж напій мав обертів сімдесят щонайменше. Я не сумнівався, що його рецепт передавався і вдосконалювався в роду Шерифа, починаючи з якогось просвітленого і втаємниченого предка-характерника. Від напою думки ставали ясними й мудрими, а тіло пронизували промені дивної сили. До напою Степанович віртуозно готував силу-силенну страв, починаючи з класичного борщу й закінчуючи запеченими качками.

Щодо качок, то вони стали для нас фірмовою стравою. Хтозна й скільки бігало їх у дворі, і я нерідко прокидався від голосної паніки, яку качки починали, коли грізний Степанович із вилами обирав чергову жертву для нашого столу. Поступово Степанович у пошуках компонентів для нових кулінарних винаходів почав придивлятися до загону, в якому зосереджено вовтузилося з півдесятка свиней. Не сумніваюся, що, прожили ми б там ще пару тижнів – ця «буржуазія» змінила б свою класову приналежність.

У цілому я вважав, що доля, як компенсацію, подарувала мені кілька найкращих днів у моєму житті, і відчував себе цілком щасливою людиною…

Одного погідного дня я стояв на даху комори й силкувався задля здійснення дивних для мене інженерних задумів Степановича розпиляти, як мені здавалося, титановий сплав «уголка». Підозрюю, що Степанович навмисно завантажив мене цією роботою, щоб нейтралізувати черговий напад мого трудового ентузіазму. Коли третє полотно пилки розлетілося навпіл у руках, я вирішив відпочити. Ледве розігнув спину й озирнувся навколо.

Сонце повільно сідало, і все навколо було просякнуте його м’яким вересневим теплом. Здавалося, що теплом дихає і просмолений брезент, яким був застелений дах, і сама комора, і будинок, і подвір’я, і всі сусідні хати, і все село, і взагалі весь світ. Дім, у якому ми жили, розташовувався на краю села – за ним починалися довгі городи, далі зеленів комиш і блимало дзеркало ріки, що крутилася між чагарниками. Сухий і лагідний вітерець ніжно торкався мого обличчя. Я із насолодою розправив плечі й подивився на вулицю. Там мене очікувало ще одне надзвичайно приємне видовище – провулком гордовито йшла дуже красива молода жінка. Це був класичний наддніпрянський тип української красуні, який зустрічається зараз усе рідше і рідше, – із ніжними рисами обличчя, у яких так дивно поєднується селянська природна краса й успадкована від предків-козаків витонченість. Жінка була гарно одягнута і тримала в руках букет квітів. Сонце кидало свої останні промені на світле волосся, забарвлюючи його в тяжкий мідний колір… «Що, друже, замилувався?» – несподівано почув я за спиною голос Степановича. Я мовчки кивнув головою. Так ми і простояли з ним на дасі, аж поки струнка фігура не зникла за поворотом. «Учителька – нещодавно розлучилася», – сказав Степанович, для якого таємниць у світі не існувало, і хвацько провів долонею по вусах. «Отож!» – відповів я і спробував відсунути вбік поламане полотно…

Увесь наступний день Степанович ходив глибоко замислений, кудись зник увечері на півгодини, а вранці майже урочисто повідомив, що поки я спав, він дізнався, що вчительці край необхідно допомогти по господарству, і саме ми можемо зробити всю необхідну роботу. Я відразу зрозумів, що мій щирий приятель Степанович вирішив якось зарадити моїй самотності, але сперечатися з ним не став, тим більше, що через день ми збиралися вже вирушати назад – моя відпустка закінчувалася. Під вечір, коли сонце загойдалося над обрієм, пішли в гості до прекрасної вчительки. Жила вона на іншому краєчку села, і для того щоб дійти до її хати, нам довелося зробити добрячий гак через городи. Я не дуже звертав увагу на звивисті стежки, заглиблений у роздуми про обставини свого «ходіння в народ». Зустріла вчителька – припустимо, її звали Тетяна – нас досить привітно. Далі зробили абсолютно нікчемну столярну роботу, але після її виконання були гостинно запрошені до столу, який більше нагадував виставку народної кулінарії в усіх її варіаціях. Ми для виду почали запевняти вчительку, що нам час уже додому, але, зрозуміло, довго не опиралися. Після першої чарки, принесеного Степановичем «коньяку», розмова пішла собі досить вільно, а після третьої я взагалі відчув у своєму серці глибоку приязнь до нашої чарівної господині. Але не встигли ми допити пляшку, як Степанович похапцем витяг другу, поставив її на стіл і поспіхом почав збиратися, повідомивши нам, що йому терміново треба йти годувати свиней. Я теж підвівся, але Степанович запевнив, що впорається сам, а я вже доберуся пізніше, бо він піде коротким шляхом, а мені треба буде пиляти обхідною дорогою через півсела. Я не став заперечувати, і через хвилину Степанович зник у темряві. Почувався досить непогано – повний стіл, розумна красуня, вечір надворі, зіроньки сяють і так далі… Коротко кажучи, Тетяна і справді виявилася досить цікавою співрозмовницею, і я почувався з нею спокійно й затишно. Від її очей та слів віяло добрим і лагідним теплом, а побілені стіни хатини із рушниками, іконами і старими фотографіями відновлювали в моїй душі солодке відчуття віднайденого хуторянського раю, відчуття, властиве кожному українцю. Коротко кажучи, через мить зрозумів, що хочу перебувати в цьому вечорі і з цією жінкою вічність… Але, пам’ятаючи про пуританські звичаї нашого вітчизняного села, я вирішив не затримуватися для першої зустрічі надовго і приблизно опівночі через силу розпрощався із господинею, домовився про обов’язкову зустріч наступного дня й вирушив у зворотну дорогу.

На небі яскраво сяяв повний місяць і гостинець сільський був залитий рівним сріблистим світлом. Я дійшов до розвилки й зупинився в роздумах. Було між чим обирати – з одного боку, мені надзвичайно кортіло взагалі повернутися до хати, чиї віконця привітно запрошували мене, з іншого боку, міг добратися додому довгою центральною сільською вулицею або значно зрізати шлях, гайнувши прямо понад берегом річки, через балку й городи. Зрозуміло, що за інших обставин я, керуючись принципом, що «козаку сто верств не гак», пішов би собі вздовж вулиці, але душу мою в той час переповнювали такі радісні почуття, що я вирішив закінчити цей день нічною прогулянкою рідною природою. Місяць жваво освітлював усе навкруги, збитися з дороги здавалося неможливим, і до того ж усе було переповнено такою загадковою чарівністю, що я знов згадав про свій намір написати дослідження про роль містики у вітчизняній історії. Таким чином, сміливо вирушив убік від села, подумки складаючи план майбутньої роботи.

Ну далі, як кажуть китайці, «чим вище підіймаєшся на гору, тим вищою вона стає». Шлях, який здалеку та ще при світлі сонця здавався таким простим і коротким, почав поступово перетворюватися на якийсь лабіринт: виникли якісь звивисті додаткові стежки, а берег ріки, такий рівний удень, виявився всіяним якимись ковбанями й густими кущами. Устиг кілька разів улізти в якесь болото й ледь не заплутатися в хащах терну. А тут, немов у стандартному готичному романі, місяць закрили підступні хмари, і все навколо затягнулося чорним мороком. Рештки мого ентузіазму випарувалися із залишками хмелю, і я б давно вже повернувся назад, якби не боявся заблукати ще більше. Тому вперто просувався вперед, щосекунди наштовхуючись на якісь пеньки. Нарешті добрався до балки, пройшов ледь не навпомацки стежиною, яка вела між дерев, і вийшов на відносну рівнину. На моє щастя, хмари трохи розсіялися й зорієнтувався на місцевості. Тепер я перебував у широкій впадині, що більше нагадувала неглибокий кар’єр. За моїми розрахунками, саме за нею й починалися городи, що вели до нашого подвір’я. Хмари зовсім розсіялися й навколо місяця рясно висипали зірки. Я витер піт з лоба й вирушив далі…

14

Історик N замовк і трохи пожадливо допив своє пиво. Риси обличчя його відразу загострилися, а очі немов затягнув туман. Його мовчанка випромінювала якусь глуху темну енергію. Я терпляче очікував продовження перерваної розповіді.

– Браткі, огню не найдьотся? – голомозий у шкірянці матеріалізувався з тютюнового туману пивниці перед нашим столом. У його жирних розчепірених пальцях була цигарка. Я почав трохи запопадливо копатися у своїх кишенях, скоса споглядаючи на цей типовий доказ теорії Ламброзо.

– А кореш твой шо – отморожений? – історик N, як сомнамбула, розвернувся на ці слова й мовчки втупився у братка. Запала мовчанка, що могла закінчитися чим завгодно. Моя рука машинально потягнулася до важкого кухля. Історик N застиглим поглядом дивився на ламброзіанця. Раптом безформне обличчя того посіріло, і браток розчинився в тютюновому тумані…

– …Я витер піт з чола й вирушив далі. Через пару хвилин дійшов до середини кар’єру. Раптом мені здалося, що земля почала дрижати. Я зупинився – тремтіння ґрунту посилилося, немов хтось намагався під землею розхитати її поверхню. Спочатку я вирішив, що це наслідки чудодійного напою Степановича. Але тремтіння землі посилювалося. Несподівано я відчув сильний поштовх прямо під собою й ледь утримався на ногах, але не встиг я відновити рівновагу, як щось знов сильно струсонуло ґрунт. Я впав, усім тілом відчувши удари, сила яких швидко наростала. Жах майже паралізував моє тіло – я підхопився, пробіг, балансуючи, кілька кроків і знову впав – за ту мить, що я лежав, моє серце дивом не луснуло, а кров, що вдарила в голову, ледь не розірвала череп. Сказати, що мені було страшно – нічого не сказати. У ці долі секунди, що я пролежав на сухому глинястому ґрунті, прокусивши собі до крові губу, щоб не закричати й не добити себе власним криком, я ясно, занадто ясно, відчув, як безліч рук під землею намагається вирватися на поверхню. Мої вуха, що дивом не оглухли від ударів крові у скронях, уловили тріск підземних коренів, які розривалися під натиском чиїхось скрючених пальців, уловили моторошні звуки, немов чиїсь роти пожадливо хапали під землею глину. Я скочив і побіг, кожен мій крок по землі обпалював мої стопи. Я падав, тіло моє пронизували удари знизу, я підхоплювався й біг далі… Мені привиджувалося, що з-під землі вихоплюються висохлі покручені руки, тисячі, десятки тисяч жовтих рук – чоловічих, жіночих, дитячих. А далі почалося найстрашніше… З-під землі почувся стогін, крик, волання відчаю, смертної муки і прокляття… Я затулив вуха – одна секунда цього стогону могла б відібрати в людини свідомість і розум. Я не пам’ятаю, як дістався краю кар’єра і виповз на його поверхню. Уже світало. Наш будинок темнів попереду на відстані кількох сотень метрів. Я зайшов на подвір’я, намагаючись не шуміти, довго мив біля колодязя руки й обличчя, вичищаючи кожну піщинку зі страшного кар’єру, що в’їлася мені в руки й обличчя. Потім я спробував заснути, переконуючи себе, що все, що відбулося зі мною там, було марення, галюцинація, усе що завгодно, але не дійсність…

Наступного дня я зібрав свої речі й заявив Степановичу, що терміново мушу їхати додому. Степанович здивовано подивився на мене, але я запевнив його, що мій терміновий від’їзд аж ніяк не пов’язаний з Тетяною. Тут він заявив, що й сам збирався повертатися до містечка. До електрички залишалося ще кілька годин, і я зайшов до Тетяни попрощатися. Скажу, що вона була здивована й помітно засумувала від такої звістки. Ми розпрощалися, розуміючи, що ніколи більше не зустрінемося… Було тяжко на душі. Коли я вже виходив, вона тихо запитала мене: «Ти… через кар’єр?..» Питання вдарило мене, немов струмом. Я зупинився й озирнувся. Вона говорила, ледь вимовляючи слова, губи тремтіли й по обличчю текли сльози: «Там… умерлих закопували… в тридцять третьому…»

…Знов запала мовчанка. Лише з сусідніх столів доносилася звична балаканина та про щось по-блатному віщало «Рус-скоє Радіо»… Історик N продовжив, не дивлячись на мене, – у ту хвилину він взагалі нікуди не дивився:

– А далі… далі через два дні я вже був удома. І все немовби закінчилося… Немовби… А знаєш… – погляд мого співбесідника встромився в мої зіниці, – я думаю: а скільки їх, наших, там, під землею? Мільйони, десятки мільйонів! Сконцентрована енергія, породжена незбагненними для нас стражданнями, болем і жагою помсти. Рано чи пізно вона вирветься на поверхню, просякне нашу кров і наші душі. І це буде жорстока і справедлива Істина. А ми, непевно відчуваючи її наближення, намагаємося втекти й заховатися у примітивних теоріях. Тільки не Бог готує для нас Страшний Суд, а саме вони… ті, що там… Тому що тридцять третій не закінчився ні для них, ні для нас…

Ми вийшли на вулицю. До ранку було ще далеко. І схоже було, що ранок не наступить ніколи. Ми мовчки потиснули руки й розійшлися. І наче життя розділилося навпіл.

Розпалося, немов розрубане яблуко. Я йшов, відчуваючи крижаний подих майбутнього в себе за спиною, і підняті заметіллю снігові вихори низько неслися над землею…