Текст книги "Волонтер"

Автор книги: Дмитро Білий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 18 страниц)

4
Україна, наш час
Мисливець за минулим

Усі люди за чимось полюють. Полюють за дичиною і за щастям, за грошима і знаннями, за іншими людьми, за життям і смертю. Жінки полюють за чоловіками, а чоловіки за жінками. Урешті-решт полюють за можливістю взагалі не полювати. Коротко кажучи, усе в цьому світі може перетворитися на об’єкт полювання. Проблема тільки в тому, що обрати для себе за цей об’єкт. Хоча частіше мисливець непомітно для себе сам перетворюється на жертву. І нікуди від цього не втечеш.

Щодо мене, то я полюю за рукописами. Борони Боже, шановний читачу, сприйняти мене за видавця, який хижо позирає на графоманів, сподіваючись приватизувати чийсь ще не відкритий конкурентами талант. Об’єкт моєї пристрасті – спогади і щоденники. Історія – ця хитра дівуля – морочить нас своїми оманливими привидами, яких старанно заганяють у академічні томи поважні вчені, що годуються з її примх і вибриків. До речі, до числа істориків належу і я. Принаймні так занотовано в моєму університетському дипломі. А втім вперто йду по слідах Історії, розшукуючи їх у пожовклих і нерозбірливих рукописах, які навряд чи колись потраплять до друкарень. Занадто вже іншою виявилася б історія. А це вже було б досить небезпечно для тих, хто прагне стабільності, навіть і в минулому, – мешканців двадцять першого сторіччя.

З чого все це почалося? З якої миті я перетворився із самовпевненого власника колекції записів, що повідомляли про болі та страждання минулого, на жертву полювання, яку почали переслідувати привиди колишніх часів, немов би заганяючи мене в пекло своїх пристрастей? Як сталося так, що моя пристрасть до рукописів призвела до початку цієї божевільної гонитви, причому тікати довелося мені самому?

А почалося все з одного дуже невчасного телефонного дзвінка…

Найбільш вишуканим приладдям для тортур, як на мене, є дві речі – телефон і будильник. Думаю, що зі мною погодяться ті страждальці, щасливе забуття яких неодноразово і брутально розбивало на друзки мерзенне телефонне дзеленчання. Екзистенційна сутність телефону й будильника схожа. Обидва ці потворні прилади існують, щоб висмикувати людину зі стану ілюзорної стабільності і вперто ставити свою жертву перед фактом, що світ змінився, розпочався день, повний небезпек і всілякої різної гидоти, що тебе очікують нові невтішні новини і твоєму спокою взагалі настав гаплик. Уже сама потворна антигармонія цього пронизливого дзеленчання несе не тільки образу для людини, яка може відрізнити Моцарта від Армстронга, а й руйнує уявлення про світовий порядок речей, якщо ти є, наприклад, послідовним прихильником принципу недіяння – у-вей. Це дзеленчання завжди нагадувало мені відірваних північних варварів, які нахабно вдираються в затишний вишневий садок філософа, заглибленого в чайний церемоніал. Тому вперто відмовляюся від мобілки, а наворочений тайванський будильник – спадок від своєї колишньої дружини – заховав серед мотлоху в шафі. Щоправда, регулярно чую з-за дверей шафи, як будильник голосом китайської красуні ніжно повідомляє, що «рівно друга година», але я вже до цього звик і навіть можу пофантазувати, що ув’язнений під старими светрами будильник може перетворитися на тайванську красуню, й одного разу із шафи вийде, граційно обтрушуючи залишки нафталіну з довгої китайської сукні, зачарована принцеса міньської династії…

Але того дня в забуття моє увірвалася, на превеликий жаль, не східна діва, а наполегливі й невідворотні трелі, народжені серед загадкових механізмів телефону, необачно залишеного поблизу ліжка. Між нами кажучи, телефон свій, старий і надійний я колись потрощив об стіну, намагаючись цим переконати одного опонента в хибності наведеної аргументації з приводу буцімто неврівноваженості мого характеру. Потрощений телефон, клянучи свою схильність до суперечок, я потім перемотав скотчем, і він, попри мої сподівання, запрацював. Хіба що до дзеленчання його, яке вже саме по собі вводило мене в стан глибокого й безнадійного песимізму, додалися якісь мстиві і пронизливі інтонації, немов телефон уже років десять тому присягнувся доносити до мене виключно неприємні повідомлення і зловтішно попереджував мене, що нічого доброго я в рурі не почую. Здебільшого він не помилявся…

Я закліпав очима, потягнувся до слухавки, згадав, що не пам’ятаю жодних обставин свого повернення додому минулого вечора, і відразу зрозумів, як мені погано. Безнадійно підняв трубку, сумніваючись, чи зможу щось почути крізь дзвін, який, вдало копіюючи нескінченний свист падіння нутрощів тяжких бомбардувальників, заповнював порожнечу моїх думок. Крізь цю кляту сирену до мене донісся голос мого друга Сергія:

– Доброго ранку, старий, треба терміново зустрітися.

Спробував згадати, чи є в мене плани на вечір, або чи є в мене будь-які плани взагалі. Голова, тяжко спокутуючи вчорашнє, відмовлялася надавати будь-яку інформацію.

Здавалося, що в мене між вилицями тупоче невеличкий динозавр і з кантівською послідовністю намагається пробити тараном мій бідолашний череп. Я притиснув долоню до правої вилиці, через яку саме в цей час мав бути найбільш потужний вибух болю, і жалібно прошипів:

– Вибач, друже, але навряд чи я зможу до вечора оклигати.

Та голос Сергія більш поблажливим не став.

– Слухай, здається, я знайшов для тебе дещо цікаве, і мені вкрай потрібно з тобою переговорити.

У його словах відчув занепокоєння. Позіхнувши, промимрив:

– Добре, години через півтори. Згода?

– Бажано було б раніше… Та що з тобою зробиш, я навіть через слухавку перегар чую. Коротше, через півтори години в центрі, кав’ярню «Верона», напевно, знаєш? Там поблизу сквер. Тільки не запізнюйся.

Я кволо буркнув і поклав трубку. Робота слідчим таки далася Сергію взнаки, хоча б у командирських інтонаціях голосу. Ось так завжди – у когось виникають якісь проблеми, і ти обов’язково повинен прокидатися, збирати по атомах свій розшарпаний організм і плентатися невідомо куди й невідомо нащо. Отаке: рік не бачилися, і ось закортіло йому побалакати зі мною в такий час, коли я до балачок був аж ніяк не годен.

Я сів на ліжко і спробував згадати – а чого це я, власне, так учора нарізався? Але від того що я згадав, мені краще не стало, навпаки, знову захотілося впасти в провалля безпам’яття.

Саме так, три дні тому мене покинула Марина… І я два дні марно намагався затопити горілкою своє кохання. Але, знов відчувши тяжку порожнечу в душі, зрозумів, що мені це не вдалося. Клянучи свою душевну нестійкість, я поплентався приймати душ. Ось тобі і всі дзенівські техніки збереження душевного спокою, думав я – як припече, то тільки горілка в пригоді стає. І то не завжди…

Через годину я вже сидів на лавці у сквері, неподалік від «Верони», кволо клянучи горілку, зрадливих жінок, Сергія, якому чомусь терміново забажалося висмикнути мене зі стану тимчасової нірвани, а також свою звичку завжди з’являтися на зустрічі на півгодини раніше домовленого терміну.

Сліпуче травневе сонце аж ніяк не зважало на мій похмільний синдром, а цитрамон ще й не думав починати свою рятівну діяльність. Повз мене кудись прямували юрби людей, і я із легкою заздрістю споглядав їх самовдоволені обличчя, явно зорієнтовані весело провести недільний день. Єдине, від чого мене починало нудити, так це від закоханих парочок. Але вголос своє співчуття чоловікам я не висловлював, адже нещодавно був сам таким ідіотом, якому ввижалося, що світ належить саме йому, а кохана дівчина поруч – і поготів. Що стосується самітних дівчат, які поодинці і зграйками хижо курсували сквером, маскуючи свою цікавість до самотнього чоловіка, то тут, я сподіваюся, на моєму обличчі з’являвся зловтішний вираз, який промовляв – шукайте, шукайте собі інших йолопів, я вже достатньо наловився на ваші короткі спідниці, топіки, макіяжі та розпатякування про свою беззахисність і потребу в надійному супутникові життя, якому, зрозуміло ж, вірна Киркея буде відданою до сирої могили… Раптом я зі здивуванням відчув, що несамовита чорна туга, яка жерла мене три дні, поступово зникає разом із похмільними симптомами. Трохи за інерцією останніх двох днів я вже задумався, а чи не продовжити мені свою алкоголетерапію до переможного завершення, як з-за рогу найближчого будинку з’явився Сергій.

5
Шаолінське братерство

З Сергієм ми познайомилися років п’ятнадцять тому – разом ходили в секцію у-шу.

Тоді, у передостанні радянські часи наприкінці вісімдесятих, карате ще було під забороною, і тому, користуючись ліберальними вигинами партійного керівництва, немов гриби після дощу, рясно почали з’являтися секції з екзотичними й таємничими назвами «Кун-фу», «Тайзі-цюань», «Шаолінське кемпо», у яких обіцяли за кілька місяців зробити адепта непереможним і втаємниченим у всі секрети Сходу. Але я, тоді ще студент-випускник університету, досить скептично ставився й до цих секцій, і до всіх східних таємниць. Я був упевнений, що і в Європі достатньо вистачить на мій вік нерозкритих скарбів духовних, а що стосується бойових мистецтв, то чотири роки занять тяжкою атлетикою встигли сформувати мою самоповагу до власних м’язів і їх могутності.

А загнали мене до секції дві обставини. Уже набагато пізніше я зрозумів, якщо доля й викидає різні вибрики, то варто бути мудрим і йти за її вказівками та натяками. Тоді ж я, щоправда, був переконаним волюнтаристом з елементами анархізму (навіть нелегально писав дослідження про батька Махна), але фортуна своїми незрозумілими розрахунками занадто вперто спрямовувала мене на свої таємничі шляхи.

По-перше, виявилося, що в моєї подружки Аліни (фізичний факультет, І курс) є ще один бой-френд, який намагається з’ясувати, що то за історик Павло крутить роман із його подружкою. Як я дізнався, бой-френд був досить рішучий і мав багато рішучих друзів. До того ж, мої надії на те, що вміння штовхати штангу вагою в центнер може захистити у всіх екстремальних випадках, значною мірою підірвав досить дружній двобій з однокурсником-боксером, під час якого друзяка, граючись відправив мене у нокаут. Це примусило мене затриматися перед оголошенням, що висіло у вестибюлі університету і пропонувало записатися у секцію у-шу.

По-друге, якось випадково потрапив я до відеосалону, яких на той час чимало повідкривалося в нашому місті. Вибір був, як годиться, стандартний – на першому сеансі йшов гонконгівський бойовик типу «кун-фу», потім карколомний блокбастер із непереможними Шварценеггером або Сталлоне, а на «десерт» – еротика або фільм жахів. Ось мене доля й занесла на фільм з гонконгівськими кунфуїстами. Зачарований, я дивився на дивовижні викрутаси, що виробляли актори, досить суворо з’ясовуючи між собою питання, чий же стиль кращий. Те, що я побачив, примусило мене з годину зачаровано проблукати по місту. Незнаний до того світ раптом захопив мене, і я відчував, що чим далі, тим більше він буде мене поглинати. Тому я наступного дня вирушив записуватися в секцію із загадковою назвою «Тайзі-цюань».

Перші заняття з у-шу мене трохи розчарували. Тоді я ще не розумів, як мені пощастило з сенсеєм, але спочатку було невтямки, нащо кілька місяців вчитися правильно дихати, стояти в незручних стійках і робити вкрай повільні рухи, що аж ніяк не нагадували хвацькі стрибки і блискавичні прийоми кіношних шаолінських монахів. Утім, заняття в секції вирішили назріваючий конфлікт з моїми конкурентами. Одного разу, поки я був на тренуванні, до моєї кімнати в гуртожитку заявився з відверто войовничими намірами хлопчина. Номер моєї кімнати він знав і знав, як мене звуть, але не знав, що мого сусіда звали теж Павло. На відміну від мене, сусід мій мав зріст набагато вище середнього (2 м 5см) і важив чимало. На запитання: «Ти Павло?» – мій сусід відповів, що він Павло й до того ж не любить, коли невідомо хто заважає йому готуватися до іспитів.

Порівнявши шанси, суперник вирішив дійсно не заважати людині готуватися до сесії і поспіхом ретирувався. А я в цей час спокійно займався дихальними вправами на тренуванні. Так, сам того не відаючи, отримав свою першу перемогу.

Ось у цій секції ми з Сергієм і познайомилися. Він на кілька років старший за мене, встиг відслужити у війську й закінчував школу міліції. Хлопець він був досить статечний, цікавився історією, вже кілька років займався східними єдиноборствами й ми з ним щиро заприятелювали.

Треба додати, що через рік секція наша закрилася, я закінчив університет і пустився бурхливими життєвими хвилями, щоправда, у полон східних єдиноборств потрапив назавжди, але це вже зовсім інша історія. Сергій пішов працювати в міліцію слідчим, займався особливо важливими справами, і спочатку кар’єра його йшла непогано, але в останні роки у нього почалися якісь непорозуміння з новим керівництвом і бачилися ми вже з ним не так часто, як раніше. Пройшов рік, і ми з ним зустрілися знов. Тільки відчув я, що нічого доброго мені ця зустріч не принесе.

Виявилося, що я не дуже помилявся, точніше, я навіть уявити не міг, до чого призведе ця зустріч.

6
Вибух у шурфі

«Що ж могло такого трапитися?» – замислився я, споглядаючи, як до мене наближається Сергій. Уже здалека було видно, наскільки він змінився – кудись щезла колишня впевнена хода, від постаті віяло якоюсь хворобливою напруженістю. Сергій нервово потиснув мені руку. Я відразу звернув увагу на його погляд – особливий погляд вовка, що потрапив у пастку.

Ми зайшли в кав’ярню, Сергій замовив горілки, я з жахом відмовився й вирішив зупинитися на пиві. Мовчки випили.

– Мобілка з тобою? – нарешті порушив мовчанку приятель. Я здивовано подивився на нього.

– Витягни сім-карту, – коротко сказав Сергій.

Я знизав плечима й невміло почав колупатися в кришці свого мобільного телефону. Сергій мовчки дочекався, поки я закінчив цю справу, і закурив цигарку, а на мій здивований погляд сухо промовив:

– Про всяк випадок – можуть прослуховувати. – Здається, його нервова напруженість почала передаватися й мені. Знову запала мовчанка.

– Ти нарешті скажеш, що трапилося? – трохи роздратовано сказав я.

Сергій з-під лоба подивився на мене, потім знов запалив цигарку.

– Слухай, старий, – нарешті промовив він, – здається, я вляпався в досить неприємну історію.

– Уважно слухаю, – відсторонено сказав я. Неприємне почуття того, що я встряю в небажану ситуацію, посилювалося в мені з кожною хвилиною. «Скільки ж можна! Спочатку кохана дівчина промінює мене на якогось хлюща в „мерседесі“, а тепер напівзабутий друг намагається звалити на мене свої проблеми!» – з розпачем подумав я.

– Вибач, що звертаюся до тебе, але іншого виходу в мене немає. Знаєш, з часом починаєш розуміти, нащо по-справжньому потрібен друг… у мене є тільки один друг, і цей друг, – ти, – немовби читаючи мої думки, промовив Сергій.

– І чим я тобі можу допомогти? Що у тебе за неприємності? – обережно запитав я. Сергій опустив голову, і я помітив, що його рука з цигаркою тремтить. Раптом мені стало соромно за себе. Я зрозумів тоскну самотність свого друга і його відчай.

– Добре, друже, кажи, чим зможу – допоможу, – намагаючись максимально пом’якшити свій голос, промовив я.

Сергій озирнувся довкола й тихо, так тихо, що я ледве чув його голос, почав розповідати:

– Пару місяців тому кинули мене на одну справу. Мені вже давно одні «висяки» чіпляють. Ну, сам знаєш, що таке «висяк» – труп є, а жодних зачіпок, щоб справу розплутати, немає. А тут взагалі муть якась – коротко кажучи, на пустоші за Грушівкою якийсь дивний вибух стався, у закинутому шахтному шурфі. Почали розбиратися: шурф закинутий і, як годиться, затоплений, вибух сам по собі не міг статися. Полізли рятівники з’ясовувати, що ж там сталося – виявилося, що там один штрек відходив – і щось на зразок печери. У тій печері й вибухнуло. Більшу частину печери вибух завалив, трохи покопали – знайшли обгорілу людську руку, покопали далі – шматки людського тіла. Виявилося, що там троє людей загинули, наскільки можна було по кінцівках порахувати. Справу й закрити можна було б – мовляв, троє полізли ліве вугілля довбати, але ж треба було трупи, тобто те, що від них залишилося, ідентифікувати, до того ж, де ці «шахтарі» могли б вибухівку дістати. Ось я цією справою і зайнявся. Але так старанно зайнявся, що зараз і сам не радий. Коротко кажучи, в усі подробиці тебе вводити не буду – часу немає й тобі це знати не обов’язково. Скажу тільки, що почали ми перевіряти, хто з тої Грушівки щез. Виявилося, що якраз напередодні вибуху пропав один пенсіонер, такий собі Іван Степанович Байдак. Працював він до пенсії гірничим інженером, а останні десять років жив собі тихо у Грушівці. Ось підозра з’явилася, що він один з тих мертвяків, що хотіли собі вугілля на дурняк нарубати. Але в мене вже тоді думки виникли – пенсія була в нього непогана, будинок пристойний – нащо це йому було в той покинутий штрек лізти? До речі, у самому будинку дідугана я знайшов досить цікаву бібліотеку – і більшість книг була з історії та культури Сходу, головним чином Китаю. Половина книг іноземними мовами. Тут я ще більше зацікавився. Прийшов до цього будинку якось увечері та без свідків зробив повторний обшук. Знайшов одну хитру схованку, досить професійно, до речі, зроблену, але в мене на схованки чуйка досить сильна… Знаєш, що я там знайшов?

Сергій затягнувся цигаркою і в його очах запалав уже забутий мною войовничий вогник. Я подався вперед – цікавість уже перекрила мої страхи.

– А знайшов досить цікаві папери і ще дещо. Повернувся додому й читав до ранку. Тільки відчув, що ці папери до справи додавати не варто. А вранці на службі мені й кажуть – усе, справу закривай, пиши звіт – нехай один з трупів буде цей пенсіонер, два інших бомжі безіменні. Заходжу я в свій кабінет і отримую відповідь на запит, що про цього Байдака до СБУ надіслав. А у відповіді написано, що такий і такий Байдак Іван Степанович, двадцять третього року народження тягнув строк за п’ятдесят восьмою статтею як контрреволюціонер, і загинув під час повстання в сибірському таборі в 1953 році. Посмертно був реабілітований у 1960 р. Так виходить, що цей чолов’яга встиг двічі загинути!

– Ну, якщо примудрився один раз воскреснути, може, і вдруге зможе. Слухай, а якщо це дійсно той самий каер або хтось інший, то як він зміг під своїм ім’ям на шахті працювати?

– Це не питання, працював він з 1954 року, а тоді ще шахти Донбасу відновлювали, нові відкривали, потреба в працездатних руках була, а тут ще Сталін помер, шахта периферійна, запросто міг проскочити, тут і так ледь не половина колишніх каторжан працювала. Так ось, прийшов я додому ввечері, а квартиру мою хтось потрусив добряче, добре, що я за своєю звичкою важливі речі вдома не залишаю й документи, що в цього Байдака знайшов, уранці по дорозі на службу в надійне місце відправив. З того часу почав відчувати, що мене пасти почали і до того ж досить нахабно. А тиждень тому підкатують до мене двоє, одягнуті так офіційно і, не представляючись, запитують – а чи не знайшли ви в будинку Івана Степановича Байдака якісь цікаві документи? Ну я їх, зрозуміло, послав подалі, тобто до себе на службу, мовляв, у справі все записано. Відчув я, що не прості хлопці за мною стежити почали.

– А хто це може бути, есбеушники? – запитав я.

Сергій знизав плечима:

– Хто його знає, в усякому разі професійно стежили…

– А ти не думаєш, що вони й зараз нас випасають?

– Зараз ні, думаю. Я їх за цей тиждень задовбав – навмисно ледь не з сотнею народу зустрівся, до того ж вони ще не впевнені, чи знайшов я те, що їм потрібно. У всякому випадку – шукають ретельно, я дізнався: хату хтось купив і зараз перебудовує, якщо я правильно думаю, не стільки перебудовує, скільки схованку шукає. От якщо її знайдуть і побачать, що вона порожня, ось тоді мені непереливки буде.

Сергій замовк і в його очах знов майнув страх.

Я замислився – розуміння того, що я потрапив до якоїсь загадкової і вкрай цікавої (ще й небезпечної) історії, породжувало в моїй душі азарт і водночас досить обґрунтоване занепокоєння.

– А що ж там за папери були, у цього Байдака?

– Сам дізнаєшся.

– Яким чином? – запитав я, хоча вже почав здогадуватися, нащо я знадобився своєму товаришу.

– Зі мною нічого не трапиться, поки вони шукають документи, тому я думаю, що найкраще буде передати ці документи тобі. Є ще одне міркування, мабуть, набагато більш важливе.

– …?

– Розумію, ти думаєш, нехай і далі собі лежать у цій схованці, так тобі спокійніше буде – і я не я, і хата не моя.

– Авжеж.

– Так ось, – Сергій нахилився ще ближче до мене, – те, що є серед цих документів, має знати ще хтось, вони не повинні зникнути разом зі мною. Підозрюю, що далеко не все так просто, я туди ще дещо поклав, деякі фотки з місця вибуху… а головне, ти саме та людина, яка повинна знати все, думаю, що ти зможеш дати раду цій справі. Ти ще хист до авантюр не втратив? – Сергій досить різко ткнув кулаком у моє плече. Автоматично я відвів його удар м’яким блоком.

– Ну ось, – він задоволено хмикнув, – бачу, що не кидаєш свої вправи.

– А що мені залишається? Книги та у-шу.

– Еге ж, були часи! – з ностальгією зітхнув Сергій, мабуть, згадавши наші заняття в секції. – А з жінками як?

Я знов пригадав Марину, але ця згадка вже не принесла мені болю.

– Та ніяк, – махнув рукою. – Не витримують того, що я вічно перебуваю у світі своїх книг та Тайзі-цюань. Ну, усе на краще, нарешті заживу життям просвітленого даоса.

Тут я згадав про пропозицію Сергія і подумав, що найближчим часом мені таке щастя не світить. Я вже хотів сказати, що кілька днів подумаю, чи мені погоджуватися, чи ні. Але Сергій знов заговорив, тепер про місце, де були заховані документи. Я мовчки слухав і розумів, що в цій історії став невід’ємним персонажем.

Закінчивши розповідь, Сергій підвівся і простягнув мені руку:

– Сподіваюся, зустрінемося, – промовив він і посміхнувся, але мені здалося, що посмішка в нього вийшла досить невпевнена…