Текст книги "Волонтер"

Автор книги: Дмитро Білий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 18 страниц)

7. Цар-Павук

…Вона бігла, петляючи між деревами. Зарості ставали все густішими, час від часу тонке гілля кущів хляскало по тілі, але вона не зауважувала болю. Жах знову повертався до Інгули – вона чула, як зовсім недалеко позаду хрумкотить гілля – гонитва наближалася.

– Інгуло! Інгуло! – чулися радісні крики. Чоловічі й жіночі. Але в них майже не було нічого людського. Здавалося, вони лунають із якихось потойбічних вимірів, які раптом розкрилися й випустили в цей ліс цілу зграю зловісних істот… І ці істоти зараз переслідували її, Інгулу…

Дівчина, ледь переводячи дихання, вибігла на невеличку галявину, укриту високою травою. Місяць байдуже освітлював її бліде обличчя, тіло, ледь укрите подертою сорочкою, червоні смуги від ударів гілок, якими були вкриті руки й ноги. Інгула завмерла. Раптом вона збагнула, що навколо дуже тихо. Незбагненно тихо. Хіба що приглушено дзвеніло нічне повітря. І ця ненормальна тиша лякала найбільше. Інгула обережно вийшла на середину галявини, виставивши кинджал перед собою й так стояла декілька хвилин, напружено вслуховуючись у тишу. Жодного звуку…

Невже все завершилося? Невже їй вдалося втекти? Дівчина полегшено зітхнула…

Раптом їй здалося, що прямо під ногами в неї у траві сковзнуло довге й тонке чорне тіло змії. Вона перелякано стрибнула вбік, але не встигла – щось довге, гнучке й жорстке міцним зашморгом затягнулося на її щиколотках. Інгула впала навзнак і, відразу занурилася у високу траву. У ту ж мить високі стеблини впилися в її тіло й голову, обплутуючи їх гострою сіткою. Утікачка заборсалася, намагаючись виплутатися із пастки. Вона дерла на собі траву, несамовито звивалася, відчуваючи, як її тіло все більше й більше втрачає можливість рухатися.

Кинджал випав із спітнілої долоні. Інгула рвучко повернулася набік, намагаючись дотягнутися до нього. Вона побачила ==СВОЇ НОГИ – уже ДО СаМИХ КОЛІН її МІЦНО СПОВИЛИ ЗМІЇ. Ні, не змії, швидше якесь коріння – живе, гнучке, укрите зеленими плямами, – воно рухалося по її ногах, стягуючи їх своїми кільцями. Інгула схопила кинджал, стиснувши зуби, спробувала лезом розрізати ці жахливі пута й завмерла – з усіх боків між травою до неї підбиралися інші змії-корені… Дівчина спробувала рубанути кинджалом найближче з них, але лезо лише сковзнуло по його шорсткій поверхні, а за секунду коріння вже охопило зап’ястя жертви… Від болю і страху, який паралізував її сильніше за будь-які пута, вона знову вронила кинджал, і той остаточно щез у траві… Інгула не витримала й закричала, відчуваючи, як все нові й нові корені обплутують її руки, плечі, груди, із безжальною та нестримною силою занурюючи її у трави…

Вона ще намагалася звиватися, але, коли кожне нове кільце затягувалося на її тілі, рухи полонянки ставали все слабшими і слабшими… Інгула вже не кричала. З її грудей, стягнутих путами, вихоплювався лише слабкий стогін. Вона відчувала ці пута… Вони були живі й безжальні. Вони ворушилися, повзли по її тілі, огортаючи руки, пальці, запобігаючи кожному її рухові… І ще… Інгула відчувала, як ними пульсує дика й зловісна енергія, котра передавалася їй, примушуючи безпомічне тіло вібрувати в нестримному й несамовитому дрижанні… Дівчина лежала горілиць, і її очі сліпив місяць, що завис прямо над нею. Спробувала відвернути голову, але тонке коріння миттєво обкрутилося навколо її голови і шиї, стеблини трав вплелися в її волосся. Ліс раптово перетворився на похмурі непролазні хащі з покручених дерев, помережаних густими заростями папороті. І він дихав. Щось велетенське повільно рухалося в ньому. Воно очікувало на жертву. І цією жертвою була Інгула…

Трави під дівчиною повільно зарухалися, і їй здалося, що вона безпомічно гойдається на поверхні води, яка несе її до страхітливого виру. Бранка спробувала знову закричати, але товсте коріння закрутилося навколо її рота. Корені і стебла трави повільно, немов дорогоцінне підношення, затягували свою жертву туди, звідки доносилося страшне дихання лісу. З очей дівчини котилися сльози. І скрізь їх прозоре марево і ґрати довколишньої трави вона побачила постать на протилежному краю галявини. Це був Даміан… Одяг на ньому був весь подертий і скривавлений, у руках він стискав уламок меча. Лицар тяжко дихав і розширеними, майже божевільними, очима дивився на Інгулу…

«Даміане, Даміане, урятуй мене!» – хотіла крикнути дівчина, але з її рота вирвався лише стогін, сповнений благання… І тільки очі, сповнені сліз із останньою надією дивилися на лицаря, що стояв навпроти…

* * *

…Наступного дня яскраво світило сонце й весело дзвеніло повітря над степом. Над рікою коливалося легке марево. Двоє дівчат – одна білява, друга чорнява – у звичайних полотняних сорочках, взявшись за руки, повільно йшли степом. Їх обличчя були втомлені, та задоволені. Десь вдалині посеред степу чорніла рілля, по якій похмурий віл тягнув рало. Один широкоплечий чоловік напружено йшов, налягаючи на руків’я, другий направляв вола. Від ріллі спускалася по схилі прямо назустріч дівчатам молода русявка. Вона весело щось наспівувала. Побачивши дивну пару, вона зупинилася й дещо спохмурніла. Але дівчата весело привіталися із нею.

– А хто там на ріллі оре? – привітно запитала білявка.

– Це брати мої, – відповіла дівчина, – я їм обід носила. Вони вирішили цю царину підняти.

– А самі ви звідки? – запитала чорнява.

– Та з Млинівки, звідки ще? – здивувалася русявка. – Народу в селі прибавилося, ось і взялися за степ.

– А… Ну добре, – посміхнулася білява. – А брати твої неодружені?

– Та ні, дівчат у нас у селі небагато, багатьох обри в позаминулому році в полон побрали.

– Та нічого, ти ж он яка гарненька! – білявка потягнула руку до довгої коси русявки.

Та злегка відсахнулася і з-під лоба подивилася на дівчат:

– Мені вже йти додому треба.

– Та йди вже, йди, скоро зустрінемося, – посміхнулася чорнява, але її очі хижо зблиснули.

Русявка побігла, не озираючись, хоча їй здавалося, що загадкові дівчата проводжають її поглядами. І від цього дивне й нехороше відчуття не залишало її, аж поки вона не дійшла до млина й не побігла вздовж берега річки до села.

Дівчата ж перезирнулися, посміхнулися і знову пішли до ріллі. Брати побачили їх і припинили роботу, задивляючись. Білявка посміхнулася і зняла з голови стрічку – її волосся хвилями розсипалося по плечах. Чорнява привітно помахала їм рукою…

Брати повільно, мов зачаровані, пішли їм назустріч…

* * *

…Воєвода повертався в своє помістя колись широким битим шляхом, що зараз ледь виднівся, укритий реп’яхами та густою травою. Удома він не був вже багато років, перебуваючи на службі у далекій Панонії. І ось зараз вирішив повернутися й закінчити свої дні в маєтку, яким з давніх-давен володіли його предки. Він їхав на коні, пильно вглядаючись у добре знайомі йому місця. Шлях вився над річкою, минав млин, далі заглиблювався в ліс. Позаду воєводи торохкотів критий візок. Біля візниці сиділа донька воєводи – молода темноволоса красуня. Вона із великим зацікавленням розглядала місцевість, що належала її батькові. Позаду візка неспішно їхали латники із довгими списами в руках. Раптом воєвода зупинив свого коня. Під великим дубом на галявині, куди вони виїхали сиділа молода жінка. Її яскраво-русяве довге волосся було сплутане, колись розкішний одяг був подертий, брудний і ледь прикривав тремтяче тіло.

Жінка мовчки дивилася на воєводу.

– Хто ти? – суворо запитав воєвода.

– Я шляхтянка. Звуть мене Ядвіга. Мене викрали розбійники й хотіли продати раданитам, але я втекла… Не залишай мене, лицарю…

Жінка говорила, її губи тремтіли. Але очі дивилися спокійно, і воєвода потопав у них. Він зіскочив зі свого коня, підійшов до жінки й зачаровано простягнув їй руку:

– Поїхали зі мною, шляхтянко. У мій маєток.

– Дякую, благородний пане!

Жінка підвелася, і воєвода підвів її до візка, допоміг їй вмоститися поруч із своєю донькою. Шляхтянка посміхнулася дівчині. І від цієї посмішки донька воєводи здригнулася…

* * *

Сонце повільно спускалося до обрію. Отець Бергус вже сидів на коні, нервово поправляючи тяжку сумку, надійно приторочену до сідла. У ній щось дзвеніло. Доктор Калігуса стояв поруч і, посміхаючись, дивився на священника:

– Цього вам вистачить, панотче, надовго… Але ви все одно повернетесь… – тихо промовив він.

– А може й не повернусь… – у голосі Бергуса виразно почувся сумнів.

Доктор Калігуса засміявся:

– Панові воєводі потрібні майстри, а селянам млин… І капличка, щоб чути Слово Істини… А Ритуалу… Ритуалу – його завершення… Так що повернетесь… Вдалої дороги, панотче!

Отець Бергус нічого не відповів і легко торкнув повіддя свого коня, котрий слухняно потюпав по шляху…

* * *

Під вечір біля млина зупинився віз, закладений лантухами, повними жита. Возом правив похмурий сивовусий селянин у солом’яному брилі. На лантухах сиділа молоденька дівчина й безжурно дивилася в синє загусле небо. Примусила зупинитися селянина та обставина, що жорна млина риплячи, повільно крутилися. Він здивовано зліз із воза й пішов до тину, замислено мнучи в руках довгий канчук. Біля тину стояв високий чоловік. Його чорний каптан і обличчя були вкриті білим пилом борошна.

– Куди їдете, добрий чоловіче? – глухим голосом запитав чоловік.

Селянин довго дивився на нього, потім відповів:

– Та в Новомлинівку їду, з онучкою, до їхнього млина… Я вже й не думав, що наш млин колись закрутиться… З того часу, як млинар наш кудись роки два тому зник…

Чоловік у чорно-білому каптані засміявся:

– Я відтепер тут млином керую. Так що нема чого вам до Новомлинівки по корчах пертися…

За цими словами мельник трохи кумедно схилився:

– Отож прошу скидати ваші лантухи… Як ото ви перші сюди прибули, то нічого з вас не візьму за помел…

Чоловік кинув очима на дівчину, що сиділа на возі, і непомітно та зловісно посміхнувся…

* * *

Так почалася історія міста Млинника, не зафіксована ні в жодному літописі, ні в жодному документі… Але вона почалася. Хоча згодом у цьому місті й з’явилися легенди й казки про його походження – часом моторошні і зловісні, – але в них не згадувалися ні лицар Даміан, ні вершниця Інгула…

ВОЛОНТЕР

1. Волонтер (РСК. [1]1
  РСК – Республіка Сербська Країна. Державне утворення, яке виникло внаслідок розпаду Югославії та міжетнічних збройних конфліктів на Балканах. Проіснувала з 9 грудня 1991 року до 7 серпня 1995 року.


[Закрыть]4 серпня 1995 року)

У тяжкому передсвітанковому балканському тумані, натужно долаючи звивисту, укриту воронками, трасу Книн [2]2
  м. Книн – столиця РСК.


[Закрыть]– Петрина, [3]3
  м. Петрина виконувало роль головної стратегічної бази оборони проти хорватських військ у період існування РСК.


[Закрыть]повільно повз «Ікарус», залишаючи за собою хмарки сизого диму. Незважаючи на своє мирне походження, автобус виглядав досить войовниче. Уздовж бортів чорніли сліди від автоматних та кулеметних черг, ледь замазані білою фарбою; жовтий первісний колір давно вже перетворився на камуфляжні плями від порохового нагару, близьких вибухів та від вогню. Своїх вікон він позбувся ще в 1991 році, десь в Словенії, і взагалі встиг повозити у своїх нутрощах солдатів ледь не всіх ворогуючих сторін за останні чотири роки. Про це свідчили й численні написи, сяк-так зафарбовані супротивниками. Останні гасла «ЗБРОЙНІ СИЛИ СЕРБСЬКОЇ КРАЇНИ» та «НА ЗАГРЕБ! НА БИХАЧ!» однозначно показували, що саме того ранку належав «Ікарус» збройним силам РСК. Так, мужньо долаючи шлях, і зневажаючи всі закони механіки (двигун вже років п’ять тому мав би опинитися на металобрухті), віз він у місто Петрину на лінію оборони Сербської Країни поповнення для 39 Баньского корпусу генерала Слободана Тарбука.

Поповнення складалося із 1-го взводу Ударного батальйону. Власне, цей взвод і був усім батальйоном – усе, що могли зібрати в Книні й відправити до Петрини, – півтора десятка дезертирів («Або назад на позиції, або до стінки»), стільки ж десь мобілізованих і ще десяток добровольців.

Усередині автобуса тяжів густий запах вихлопів (звісно, солярки), зброї, перегару, тютюнового диму та драпу… Якби не вибиті вікна, скрізь які пробивалося прохолодне і свіже ранкове повітря, довелось би одягати протигази. Половина взводу спала, половина ще знаходила в собі сили передавати з рук в руки великі, обплетені лозою пляшки з ракією та тліючі самокрутки з драпом… Підлога автобуса вся була заставлена цинками з набоями, кулеметними стрічками, ящиками зі снарядами для мінометів, на яких примудрилися зручно влаштуватися та безтурботно хропіли декілька солдатів.

Під час посадки вояки ледве впихалися всередину з усією своєю зброєю та іншими військовими лахами, але вже за годину якось утряслися, утрамбувалися й почувалися так-сяк комфортно (наскільки можливо в таких умовах). На передньому сидінні сидить капітан Горан. Здоровенний, під два метри ростом; на худорлявому довгому обличчі з орлячим носом пара шрамів; чорні очі похмуро дивляться у вікно. Рукави військової куртки захисного кольору закочені до ліктів; на жилавих, могутніх передпліччях синіє татуювання – сербський хрест та двоголовий орел з короною… Капітан Горан – один з небагатьох, хто справляє враження старого, досвідченого вояки – справжній вовк останніх балканських війн… Хіба що трохи схожий на нього – сержант Бук. Він трохи менший за зріст, рудобородий, такі ж хижі та холодні очі, як у капітана, тільки сині. На голові пілотка із білим сербським хрестом на червоному тлі. Та ще три четника, [4]4
  Четники – бійці націоналістичних сербських збройних формувань.


[Закрыть]які вже не можуть без війни. Решта солдат, хоч і обвішані тяжкими кулеметними стрічками та різномастою зброєю, якось розгубили своє войовниче завзяття, немов розтрусили його на вибоїнах від вибухів, що густо всіяли шлях.

Усі вони добре знають: не сьогодні-завтра хорвати та боснійці почнуть наступ та зметуть і РСК, і їх. Учора довго пили, обіймались та клялися битися до останнього, розгромити босняків та усташів, [5]5
  «Усташі» (повтанці – хорв.) – бійці націоналістичних хорватських збройних формувань.


[Закрыть]узяти Загреб та повісити Туджмана. [6]6
  Франьо Туджман (1922–1999). Лідер хорватського національного руху, колишній соратник Йосипа Броз Тіто. Перший президент незалежної Хорватії.


[Закрыть]Співали «Марш на Дріну» та «Тамо далеко…» [7]7
  «Марш на Дріну», «Тамо далеко…» – сербські героїчні пісні часів Першої Світової війни.


[Закрыть]і багато пили. Але над усіма тяжко нависало – дуже скоро все погано закінчиться. Відчай зависав над Книном, він прочитувався у скляних очах його мешканців і його розбомблених вулицях, він розповзався у повітрі та підступно пробирався в бадьорі героїчні пісні. Від нього не рятувала ні ракія, ні драп…

Волонтер сидів біля вікна, поклавши руки на старий АК-47. Автомат йому видали учора на складі. Автомат тяжкий, надійний. Такий був у школі на уроках військової підготовки. Тільки з розточеним стволом. Тоді розбирав і збирав його за сім секунд… Цей справжній. Ще три магазини набоїв. Про колишніх господарів свого «Калашнікова» волонтер намагався не думати, як і про шість зарубок на тяжкому дерев’яному прикладі. Не думати допомагає сильний головний біль від випитої вчора ракії… Він уже три дні, як волонтер. За ці три дні він зрозумів одне: якщо хочеш вижити, треба забути, ким ти був до цього. Весь романтично-героїчний запал давно минув. У перший же день перебування у Книш. Не треба було бути особливо досвідченим, щоб зрозуміти: РСК переживає останні дні свого існування. Сотні дезертирів, відчай політиків, ворожість, або, у кращому випадку, байдужість світу, нульові шанси на можливість успішної війни. Власне, уся Сербська Країна була гігантською пасткою із приреченим населенням та приреченими солдатами. І серед них опинився він.

Поруч із волонтером сидить його земляк – донський козак Петро (з-під Новочеркаська), якого незрозуміло якими шляхами занесло сюди «захищати братушек слов’ян». Петро спить, похнюпивши чубату голову, хропе, однією рукою стискаючи ствол ручного кулемету МГ-42, іншою – кашкет із червоним окраєм та синім верхом. Час від часу Петро завалюється набік, крутить головою та знов завмирає.

Волонтер не спить. Щоправда, йому вдалося поспати кілька годин, але довелося вилазити, допомагати штовхати автобус, який застряг у черговій воронці. А потім уже заснути, як не хотів, не вдалося. Він дивився у вікно, підставляючи обличчя нічному повітрю, яке хоч трішки охолоджувало голову. За вікном чорнів ліс і смутно, трохи далі виступали гори.

– На, бра, [8]8
  Бра (сербськ.) – Брат.


[Закрыть]пригощайся! – почувся голос і відірвав його від вікна. Прямо перед ним сидів, хитаючись, солдат в окулярах і співчутливо протягував йому напівпорожню пляшку з ракією. Як і більшість, в автобусі, він, попри потертий камуфляж та портупею з кобурою, мало нагадував солдата. Скоріше університетського старорежимного викладача з акуратно підстриженою академічною борідкою, чомусь одягнутого у військовий стрій та запханого в цей автобус. Явним дисонансом до камуфляжу і взагалі цього войовничого становища на носі в нього блимало старосвітське пенсне.

«Мо’ горілка поможе?» – у голові у волонтера виплила рятівна цитата з улюбленого кінофільму.

Він вдячно кивнув і взяв протягнуту пляшку.

Пересилюючи нудоту, що миттєво накотила від запаху ракії, волонтер зробив великий ковток. Рідина продерла наждаком горлянку, обпекла шлунок. На чолі виступили великі краплі поту, він ледь стримався, щоб відразу не висунутись у вікно й не виблюватися.

– Дякую… – ледь вимовив він, закрутивши головою.

Його сусід спробував посміхнутись.

– Дякую, дякую… – повторив він, ідентифікуючи почуте слово. – Ви українець?

Волонтер ствердно кивнув.

– Я колись розбирав тексти українською мовою… Етнографа Калігуси… У нього є праці з південнослов’янського фольклору… Не чули про такого?

Заперечне хитання головою.

Помовчали. Зробили по ковтку ракії.

– Так ви українець… – продовжив сусід. – Дивно, більшість ваших воює за хорватів.

Волонтер знизав плечима:

– Нащо воювати за сильних?

Сусід кивнув головою і протягнув руку:

– Милован Стретич, викладач Белградського університету, тобто колись ним був.

Волонтер потис його руку й теж представився. Ракія діяла – головний біль поступово розсіювався, хоча особливого бажання теревенити з новим приятелем усе одно не виникало.

«Тобі б зараз лекції читати, пане професоре, а не на фронт пхатися… Утім, як і мені..» – тупо подумав волонтер.

Стретич у свою чергу приклався до пляшки і, немов би вгадавши похмурі думки супутника, промовив:

– Я колись проводив тут польові дослідження… Збирав місцевий фольклор. Це було давно. А тепер їду його захищати.

– Кого?

– Фольклор… Така вже в нас нафака…

– Вибачте, я поки що погано розумію сербську… – волонтер здивовано подивився на нього.

– Нафака… Так кажуть боснійці. Мабуть, з турецької мови… Але пояснити це слово неможливо… Це щастя, але не зовсім щастя… Це доля, але не зовсім доля… Це те, що Бог дарує, але не зовсім це… Це вдача, але не зовсім… У кожного є своя нафака, і як вона складеться, так і буде… Це те, від чого людина не зможе втекти… Якщо ти гинеш, то кажуть – «така в нього нафака», якщо тобі щастить, то кажуть – «він нафакалі»… Ти або нафакалі, або ні – третього не дано… Якщо ти робиш хорошу справу, то робиш її для своєї нафаки, але яка вона буде, ніхто не знає… Це слово не зрозумієш, поки не відчуєш…

– Так, – стиха промовив волонтер, – така вже в нас нафака…

Чомусь на його душі стало легше – чи то від ракії, чи то від нафаки.

– Але чи вартий фольклор вашої можливої загибелі? – запитав волонтер.

Стретич на хвилину замислився, підбираючи слова:

– Розумієте, фольклор – це не текст. Фольклор – це жива реальність… Просто дещо інша… Власне, ми всі його захищаємо в цих безнадійних умовах… А потім він захистить нас… І тоді наші мерці, вовкулаки й упирі встануть зі своїх могил і помстяться за нас…

Волонтер мовчки дивився в напівбожевільні очі Стретича… І чомусь йому вірив… У голові крутились слова Висоцького – «Наши мертвые нас не оставят в беде»…

І тут автобус…

2. Волонтер і операція «Олуя» [9]9
  «Олуя» – «Шторм» ( хорв.) – назва операції, проведеної військами Хорватії та Боснії проти РСК (5–7 серпня 1995 року).


[Закрыть]

…Автобус зупинився, і розмова перервалась. Волонтер визирнув у вікно і здригнувся – уздовж дороги в протилежному напрямі повільно чвалали сірі похмурі люди із блідими обличчями. Старі, молоді, діти… Сірі, майже прозорі постаті й повільні, неприродні рухи… Вони тягнули тачки, доверху завантажені якимось шматтям, гнали змучених коней, впряжених у мажі, завалені домашніми речами. Переважна більшість їх була в цивільному, але поміж них відсторонено брели й солдати, недбало тягнучи на собі зброю.

Стретич теж визирнув у вікно й відкинувся на спинку сидіння, на якому ще висіли почорнілі клапті дерматину.

– Це ще не мерці, бра! – тяжко промовив він. – Це біженці… і ще дезертири…

Капітан Горан, розстібнувши кобуру, легко вискочив у розчинені двері автобуса (вони й не закривались зі самого початку подорожі). Сержант Вук, перекинувши зручніше «Калашникова», вистрибнув за ним.

Капітан підскочив до найближчого озброєного солдата, що повільно плентався за біженцями, і спіймав його за комір. Той відбив руку і схопився за гвинтівку… Солдати в автобусі (ті, хто не спав, і хто вже встиг прокинутись) кинулись вилазити з «Ікарусу».

Між капітаном і дезертиром спалахнула суперечка і швидко набирала оберти. До дезертира почали підтягуватись інші озброєні. Волонтер, спостерігаючи, висунувся з вікна, навіть не помітивши, як пересмикнули його пальці затвор автомата. На брудну підлогу автобуса з магазину АК вискочив набій та весело застрибав по цинках. Волонтерові здавалось, що він спостерігає якийсь проймаючий епізод з югославського «партизанського» фільму часів свого дитинства (можливо через ці фільми він і потрапив сюди?).

Волонтер зміг тільки вловити уривки розмови – переважно слів, які викрикував дезертир капітану Горану: «Босняки!.. Бихач!.. Усташі!.. Кралевиця!.. Зрада!.. Милошевич!..»… Потім запала мовчанка… Капітан Горан, опустивши голову і зчепивши зуби, із ненавистю дивився на дезертира, його пальці стискували застібку на кобурі. Запала тиша, готова в будь-яку мить вибухнути пострілами… Але капітан плюнув під ноги дезертирові і скочив назад у автобус, розштовхуючи солдат свого взводу, що скупчились навколо…

За хвилину «Ікарус», натужно загурчавши двигуном, рушив з місця і продовжив свій шлях. Волонтер не відриваючи погляд дивився на дезертира, що, опершись на гвинтівку, мовчки проводжав від’їжджаючий автобус. Помітивши це, дезертир скривився, тицьнув пальцем у нього й повільно провів по своїй горлянці великим пальцем… За декілька секунд він зник за поворотом…

* * *

– Усе, це кінець… – тихо промовив десь за півгодини мовчанки Стретич. – Вони починають генеральний наступ. Хорвати з Кралевиці, босняки з Бихача… Слободан Милошевич [10]10
  Слободан Милошевич (1941–2006). В 1990–1997 рр. – президент Республіки Сербія, у 1997–2000 рр. – президент Союзної Республіки Югославії.


[Закрыть]не надасть нам допомоги… Навколо повсюди ліси, напхані боснійськими та хорватськими диверсантами… Усі вже знають, що…

Але він не встиг завершити свою думку…

Земля під автобусом здригнулася. Грім? Так, це був грім, і грім не переривався, він напливав, від нього тремтіла земля, хоча жодна хмара не чорніла в ранковому небі, і небо не рвали блискавки…

Капітан Горан, який уже почав куняти, підхопився з місця, ледь не впершись коротко стриженою головою у стелю, підняв руку і щось загорлав… Але що саме – неможливо було розчути…

І в ту ж мить ветеран «Ікарус» потрапив під блискавичний рух голки гігантського оверлока, який із незбагненною швидкістю почав наскрізь прошивати його червоними нитками…

…Слух – справа ненадійна… Ти можеш побачити, як з твого друга вилітають мізки й тільки за секунду почути звук пострілу… Але й зір справа ненадійна – ми всі бачимо світло від зірок, які припинили своє існування кілька мільйонів років тому… І що залишається? Без сумніву, волонтер зміг би відповісти на це питання. Але за інших обставин… Він навіть не став розмірковувати про мінливу долю старих АК – 47 та їх колишніх володарів, коли важка кольба його «Калашнікова» розлетілася на друзки від кулі. Так, як і не став міркувати над питанням – краще вмерти з недопитою пляшкою в руках, чи, мирно сплячи із недопалком самокрутки драпу в пальцях?

Він просто стрибнув у вікно «Ікарусу», сподіваючись, що оверлок вишиває червоними нитками все ж з іншого боку.

Потім він (як колись лазив до доброї мамки під бік) поліз під колеса автобуса, утискуючи розщеплений приклад автомата у плече… Волонтера врятував капітан Горан – важка капітанова рука висмикнула його з-під колеса автобуса й відкинула подалі на всіяне щебенем узбіччя траси…

– Б…ть! Уроди! Ма…ь ва…у Й…6! Геть від автобуса! – горлав капітан, висмикуючи з-за борта і з-під коліс «Ікаруса» ошалілих бійців і кидаючи їх за дорогу.

Утім, роботи у нього було небагато – більша частина солдат 1-го взводу Ударного батальйону так і не встигла вибратися з «Ікаруса». Так вони й зависли – по двоє, по троє в кожному вікні – зелені, мережовані червоними нитками невидимого оверлока, незграбні й нерухомі силуети. А ще з десяток уже скрючились, так і не прокинувшись, на підлозі автобуса… Лише четники, декілька колишніх дезертирів та ще з півтора десятка новобранців звично повистрибували з вікон та дверей та бігли до найближчих дерев, час від часу пускаючи навмання назад черги з автоматів.

…І в цю мить на волонтера, який уже відкотився під дерево і стиснув незграбно свій автомат (а чи може він стріляти без приклада?), навалився Звук. І чого тільки не було в ньому – гуркотання далекого грому, від якого продовжувала дрижати земля, тріск петард… Так, саме так тріщали саморобні петарди, які продавали цигани, що жили на околицях селища, де колись він жив. У ті щасливі дитячі часи, коли ще не був солдатом…

Нарешті, смикаючи затвором, наважився глянути на дорогу…

«Ікарус» продовжував незворушно й героїчно стояти на місці, хоч з нього іще летіли прошиті кулями клоччя корпусу, тіл та залишків дерматину із сидінь…

До волонтера, шкутильгаючи на одну ногу, добіг козак Петро і впав на коліно, ладнаючи свій машингвер.

– Зараз ми їм, козлам, б…ь, покажемо… – хрипів він, намагаючись упхати кулеметну стрічку із набоями зовсім іншого калібру під відкидну скобу магазину.

Волонтер бачив «Ікарус» і бачив скельця пенсне Стретича на скривавленому асфальті. А ось і борода самого Стретича, ось його вирячені очі і кволі руки, що безпорадно намагаються ухопити повітря. Волонтер, закинувши автомат за спину, біжить до «Ікаруса», стрибає над фонтанчиками, які вибиває під ногами голка незримого оверлока, хапає Стретича за руки й висмикує, немов корок із пляшки, з вікна автобуса… Вони разом падають на асфальт і, час від часу падаючи на карачки, біжать-повзуть-шкутильгають до дерев, де вже намагаються стріляти невідомо в кого й куди залишки їх взводу…

А позаду «Ікарус» припиняє свій, без сумніву, гідний і героїчний життєвий шлях… Волонтер чує пронизливий свист, потім хлопок… Дуже сильний і гучний хлопок, немов би самого його бахнули двома долонями по вухах… Він втикається обличчям у вологу землю, потім продирає очі, очманіло крутить головою…

Автобуса на дорозі вже немає. Замість нього на трасі димиться воронка та чорніють плями й невеличкі шматки, про походження яких у волонтера немає жодного бажання здогадуватись. Повз солдата прокочується колесо і мирно лягає під дерево…

За інших обставин, волонтер напевно би прочитав чутливу промову на згадку про славетний «Ікарус» та його бойовий шлях, але то за інших…

Зараз же він чує лише несамовите горлання капітана Горана:

– Міномети, б…ь! У ліс!…

Власне, волонтер нічого немає проти такого наказу. Він підхоплює автомат (а чи зможе, зрештою, цей автомат без кольби колись стріляти?), смикає за плече Стретича (пропаде дідуган без пенсне) й біжить у рятівну гущину дерев, між якими майорять постаті колишніх пасажирів неіснуючого вже «Ікаруса»… А за втікачами квітнуть розриви мінометних залпів, немов би невидима рука посилає їм навздогін свої смертельні подарунки. Почувши свист, волонтер падає, потім під сухі вибухи розривів підхоплюється біжить далі-далі-далі в гущавину лісу… «Раз, два, три…» – рахує вибухи… Тільки ось четвертий залишається поза вербальним усвідомленням, натомість підхоплює волонтера вибуховою хвилею й несе в невідому далечінь… Утім, волонтерові вже все однаково… Світ навколо зникає, свідомість відключається, і лише його тлінне тіло, підкинуте вгору вибухом, вдаряється об покручений чорний стовбур сухого дерева і стрімко котиться вниз по крутому схилу глибокого яру…