Текст книги "Волонтер"

Автор книги: Дмитро Білий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 18 страниц)

«Ну, от ти й добрався до Темних віків,» – спробував я посміхнутися, згадавши свою першу розмову з Раухом у потязі.

Придивившись, я побачив фігуру, що нерухомо сиділа навпроти мене й теж була закута в колодки.

– Раух? – тихо запитав я і у відповідь почув спокійний голос:

– Здається, осавуле, ми досягли завершального етапу наших мандрівок.

– А де інші? – тривога за Ольгу й наших ординарців здавила моє серце.

– Вони живі, осавуле, поки живі, – голос Рауха здавався байдужим.

– Що сталося, ротмістре?

Почувся тихий сміх, від якого кров застигла в жилах.

– Це все через мене, – раптово перервавши сміх, сказав з розпачем Володимир.

– Про що ви? – здивовано промовив я.

– Вам не поталанило, осавуле, нікому не таланить з моїх друзів.

– Годі вам, ротмістре, не кращий час для покаяння.

– Як знати…

– Хто такий Дагоєв? – несподівано для самого себе запитав я.

Якийсь час стояла тиша. Нарешті Раух заговорив:

– Хотілося б вірити, що все це всього лише страхіття, що прийшло з божевільного сну. На жаль, у цей жах виявилися втягненими багато людей. А почалося це років двадцять тому. Відразу після японської війни я служив у гарнізоні, що дислокувався в Хабаровську. Я і до війни цікавився деякими окультними питаннями, а після війни, та ще після Ляоляна… ну, ви самі розумієте…

Я замислився. Війна завжди ставить людину перед вибором – думати про те, що значить убивати й залишатися живим чи не думати ні про що взагалі.

– Отож, – я знову почув тихий голос ротмістра. – Коли довідався, що в Харбіні організувався гурток людей, що цікавляться окультними вченнями, я став його членом. Такі осередки тоді виникали по всій імперії, там, де опинялося більше трьох людей, достатньо мислячих, щоб шукати джерела агонії Імперії. До речі, одним з активних учасників гуртка був і герой минулої війни, ваш земляк, барон фон Унгерн. Головою нашої групи був такий собі цивільний Олександр Дагоєв. Відкіля він з’явився незрозуміло. Він поєднував у собі риси столичного літератора-ілюзіоніста, що начитався популярних брошурок Бадмаєва, тибетця, лікаря імператорського будинку, і… – Раух на мить задумався, підбираючи правильне визначення, – і демона, що зумів оволодіти нашими свідомістю й помислами. Не знаю чому, але Дагоєв виділив мене серед усіх інших і одного разу натякнув, що має стародавній китайський текст, який дозволяє йому одержати необмежену владу. Через якийсь час я зрозумів, що Дагоєв прагне спрямувати нашу зацікавленість від простого вивчення східних філософських систем до кривавих практик східної чорної магії. Йому просто необхідні були люди, яким відомі смерть і убивство. Йому була необхідна наша енергія й наше прагнення пізнати таємницю життя і смерті. Коли я зрозумів, що ми просто матеріал для дослідів Дагоєва, то перестав відвідувати гурток. Як він називався? Так – «Братерство Діамантової Дхарми». Через кілька місяців після того, як я залишив гурток, товариство було закрите, говорили про якісь загадкові чи ледве не ритуальні вбивства. Але це вже була справа поліції. Дагоєв зник з Хабаровська, когось посадили під домашній арешт, піднявся галас у газетах. Потім я перевівся в інший полк, що дислокувався в Благовєщенську, і начебто забув про цю сторінку свого життя… Послухайте, осавуле, а ви ніколи не думали про те, що деякі, здавалося б, скороминущі події у нашому житті визначають долю?

Я замислився, хоча біль у ногах заважав мені зосередитися.

– Іноді нашу долю можуть визначати і книги, які ми читаємо.

Раух засміявся.

– А іноді люди, яких ми зустрічаємо… Потім я знову зустрів Дагоєва.

– Під час відступу Оренбурзької армії? – запитав я. Володимир якийсь час мовчав. Потім продовжив:

– Так, тоді він запропонував мені вибір – або його люди виріжуть мій загін, який я намагався врятувати, або я візьму разом з ним участь у якомусь божевільному обряді, пов’язаному зі східною чорною магією. Як тільки настала ніч, ми виїхали на невеликий схил. Горіли смолоскипи, і я чув розмірений стукіт барабана. На схилі стояли в ряд на колінах близько трьох десятків людей – китайці, монголи, європейці. Вони молилися, кожен по-своєму. Дагоєв сказав, що я маю всіх їх принести в жертву маньчжурському дияволу. Життя тридцяти незнайомих мені людей в обмін на тридцять життів інших людей, яких я колись заприсягся врятувати за будь-яку ціну. Але я не міг передбачати саме таку ціну! Я злякався своїх сумнівів, хоча розумів, що насамперед убиваю свою душу. Вочевидь, Дагоєв саме цього й домагався. Я взяв меч, якийсь дивний, швидше за все ритуальної форми, і встав за спиною крайнього з приречених. Дагоєв стояв біля багаття і протяжно читав якийсь текст, здається, на північно-китайському діалекті.

«Час!» – закричав Дагоєв. Я махнув мечем і почав рубати потилиці людей, що стояли на колінах. Монгол, який ішов поруч зі мною, збирав у велику срібну таріль кров із розрубаних голів. Інший, здається, китаєць, після кожних трьох убитих брав у мене меч і нагострював його шліфувальним бруском. Азіати вмирали мовчки, європейці кричали і проклинали мене. Я чув російські, англійські, французькі, чеські прокльони. Але найстрашнішим було те, що я перестав відчувати себе – я раптом відчув неймовірну радість і звільнення. І в цей момент я зрозумів, що мене вже немає… і ніколи не буде. Потім Дагоєв розгорнув сувій і занурив його в чашу з кров’ю убитих. «От і все, до наступної зустрічі,» – сказав він. Мені підвели коня, і до ранку я повернувся до своїх. Після цього я вже не уявляв, як зможу жити далі. Хотів умерти, покінчити із собою, але не міг. Щось заважало мені – може, розуміння того, що я вже не належу собі…

– Чому ви не виїхали в Європу, а повернулися сюди? – запитав я.

– Злочинець завжди повертається на місце злочину, – спокійно відповів ротмістр.

– А чого домагався Дагоєв?

Раух не встиг відповісти – зарипіли двері сараю, і на порозі в сутінках заходу з’явилася фігура в чорному сюртуці.

– Здрастуйте, добродії, – вимовив чоловік. – З вами, ротмістре Раух, я вже мав честь бути знайомим, а от ви, пане осавуле, поки що граєте тільки роль статиста… Та, сподіваюся, я зможу змінити ваш статус у цьому спектаклі. Дозвольте відрекомендуватися – Олександр Гордійович Дагоєв. Думаю, що ротмістр уже встиг вам коротенько розповісти про мене.

16

Дагоєв стояв, картинно спираючись на одвірок, у руках у нього димілася китайська трубка з довгим мундштуком, з якої він час від часу випускав клуби солодкуватого на запах диму.

– Утім, добродії, особливого часу на сентименти в мене немає. Дозвольте перейти до справи. Шкода, пане Раух, що ви не стали моїм рівноправним партнером, інакше мені не довелося б грати цей вульгарний спектакль. А так вийшло, як у дешевому романі: повстання китайських солдатів, порятунок прекрасної дами, цей дурний Імамура, якого мені довелося вивести на вас, і який теж прагнув – аж ніяк не з метою топографічних досліджень – до цієї ущелини.

Раух опустив голову. Дагоєв підійшов до нього ближче і присів навпочіпки.

– Ви потрібні мені, Володимире, як і ваші супутники, – сказав він, випускаючи кільця диму, – пам’ятаєте, я ризикнув вам розповісти про Маньчжурського демона?

Раух подивився на Дагоєва.

– Ви божевільні, Дагоєв, – прошепотів він.

– Божевільний кожен, хто намагається піднятися над рештою – сірою людською масою. До моїх рук потрапив стародавній китайський трактат, у якому був опис справжньої історії великих завойовників, що прийшли зі сходу. Усі вони були тут, і всі вони змогли скорити світ завдяки Маньчжурському демонові, чи, як його називають у своїх легендах тубільці, Шень-мей. Європа вмерла тільки тому, що відкинула своїх демонів. Схід такої помилки не зробив. Усі вони – великий шаньюй сюнну Моде, завойовник Китаю, каган гунів і всієї Східної Європи Атілла, великий Чингізхан, владика світу, маньчжурський полководець Нурхаци, що скорив із тридцятьма тисячами воїнів трьохсотмільйонний міньський Китай, – усі вони, перш ніж досягти свого панування, були тут. Тепер настала черга прибульця із землі північних варварів. І ви маєте мені допомогти.

– Ви вірите цим казкам, Дагоєв? – тихо запитав Раух. Я уважно дивився на них і з жахом усвідомлював, що останні події, мною пережиті, можуть змусити повірити у що завгодно.

– А ви бачили мерців у селі? – сміючись, запитав Дагоєв. – їхня смерть стала першим жертвопринесенням. Я викликав Його, і Він убив усіх цих нещасних колоністів. Тепер мені потрібні помічники.

– І тоді він стане вашим, – сказав Раух.

– Звичайно, поки в мене немає підстав сумніватися в достовірності цього китайського тексту. Ми заженемо цього демона в пастку і змусимо служити нам.

– Кому «нам»? – спробував я посміхнутися.

– Осавуле, – повчально промовив Дагоєв, – Демон буде служити мені, але він знадобиться і вам, тому що під час церемонії ви зрозумієте, що він вам теж необхідний.

– Для чого? – запитав я.

– Для того щоб, заповнити той вакуум, який ви вважали душею. Утім, настав час братися за справу.

– Так навіщо ми вам потрібні? – простогнав у розпачі Раух. – Вам що, місцевих окультистів мало?

– Йдіть ви, пане… – не вдаючись у зайві суперечки, вилаявся я.

– Облиште ви ці сентименти, у вас усе одно іншого виходу немає. За ординарців, я думаю, ви особливо турбуватися не будете, а от прекрасна Ольга Миколаївна Дашевська ваші серця зачепила. Хоча б про неї подумайте. Тим більше, що багато від вас не вимагається, хоча й роботу цю, крім вас, ніхто не зробить. Добре, час ставати до справи.

Дагоєв обернувся до виходу і щось крикнув, як мені здалося, по-монгольськи. У дверях з’явилося кілька присадкуватих широкоплечих фігур. Монголи зняли з нас колодки й потягли до виходу. Я майже не міг іти, ноги оніміли. Вечоріло, хоча виднівся криваво-червоний сонячний диск, що ховався за навислими горами. Майдан був уже очищений від трупів. Навколо площі нерухомо сиділи, схрестивши ноги, близько двох десятків людей Дагоєва. У руках вони тримали гвинтівки. Ці фігури були нерухомі, з дивним відчуженим виразом облич. Я глянув на середину майдану й завмер – там стояли три вкопаних стовпи, до яких були прив’язані Ван, Багуляк і Ольга.

– Отже, добродії, – почувся за спиною голос Дагоєва, – доля нам сприяє. Раз у сто років Шень-мей пробуджується на один місяць, тоді він жадає руйнувань і хазяїна, якому міг би служити. Власними силами мені вдалося спрямувати його на це нещасливе селище, але тепер мені потрібні ваші сили й енергія. Першу частину ритуалу, у сувої вона назвалася «розчистити лігвище для Шень-мея», ми з вами, пане Раух, провели тоді, восени 1921 року: нам вдалося зробити те, що приверне до нас демона. Другу частину – «покликати Шень-мея» – я зробив кілька днів тому, принісши в жертву демону місцевих селян. Залишилася остання, найважливіша частина – «стати хазяїном Шень-мея». Її ми з вами разом і проведемо…

– Ви справді думаєте, що я буду брати участь у ваших божевільних церемоніях? – поцікавився я.

– Аякже! – радісно вигукнув Дагоєв. – Серед моїх людей знайдеться кілька спеців із катувань, і вони не відмовлять собі в можливості позмагатися у своїй майстерності на ваших друзях. Думаю, особливе задоволення принесе їм Ольга.

Я спробував оцінити свої шанси: одним стрибком добратися до горла цього божевільного. Відразу на моє плече важко лягла вузлувата долоня охоронця, що тяжко сопів за спиною.

– Не треба, – тихо сказав Дагоєв, – усе одно не встигнете. Отже, ви згодні?

– Так, – прохрипів Раух.

Дагоєв махнув рукою і швидко заговорив. Я не розумів його мови, швидше за все, це був якийсь місцевий діалект.

Двоє монголів винесли на середину майдану великий мідний казан, розписаний ієрогліфами. Один з них, одягнений у темний плащ буддійського ченця, із гвинтівкою на ремені через плече, витяг з полотняної сумки великий бубон і почав розмірно бити в нього, повторюючи низьким горловим співом одноманітні заклинання. Почувся глухий гул барабанів, але я не міг визначити, відкіля він іде.

Лице Дагоєва змінилося, воно стало таким же відчуженим, як і обличчя людей, що оточували нас. Він сів на коліна біля розстеленого на землі великого шматка чорної парчі зі срібним кантом по краях. Чернець, не перестаючи, читав свою тужливу молитву. Дагоєв вклонився, торкнувшись чолом землі, і відкинув парчу. Під нею лежав пожовтілий від часу сувій, велика чаша з якогось чорного металу, довгий ніж із хвилястим лезом, масивний пензель, перев’язаний золотим шнуром, і два срібних дзвони на довгих рукоятях. Дагоєв узяв сувій і доторкнувся до нього губами, потім розгорнув його й почав співучо читати.

Сонце вже сховалося за верхівками сосен, що густо вкривали гори. Голова в мене розколювалася від болю, але я намагався не зважати на нього. Я відчував, як страх і чекання чогось жахливого охоплює мене. Я озирнувся на Рауха. Він дивився на Дагоєва, зіниці його були розширені. Випрямившись, Дагоєв узяв ніж і поцілував його, потім підніс до чола чашу, ще раз уклонився й піднявся на ноги. Він підійшов до стовпів із прив’язаними бранцями й довго розглядав їх. Я побачив, як очі Ольги закотилися, і вона мляво повисла на мотузках. Ван несамовито засмикався, намагаючись вирватися, і закричав. У руках Дагоєва блиснув ритуальний клинок – з перерізаного горла Вана бризнула цівка крові. Підставивши чашу, Дагоєв зібрав кров Вана. Потім поклав на парчу закривавлений ніж, узяв пензель і занурив його в чашу, наповнену кров’ю. Викрикуючи слова на незрозумілому наріччі, Дагоєв почав креслити в повітрі якісь знаки, начебто малював у небі невидимі тенета. Я застиг – з пензля в небо летіли краплі крові, але жодна з крапель не падала на землю. Закінчивши креслити невидимі ієрогліфи, Дагоєв повернувся в бік сонця, що сіло за високу гору, і щось різко прокричав. Зараз, описуючи це, я не можу описати той крик, але тоді мені захотілося впасти на коліна й затиснути вуха руками – цей божевільний крик паралізував і тіло, і волю. Раптом від гори донеслося протяжливе виття у відповідь. Начебто відлуння, викликане криком Дагоєва, повернулося сюди, але це було відлуння, що в тисячу разів перевершувало первісний заклик невимовним жахом. Люди, що сиділи навколо майдану, різко схилилися в єдиному поклоні. Дагоєв завмер і щось крикнув – до Ольги й Багуляка, підхопившись з колін, кинулося з десяток людей.

– Ні! – закричав я й рвонувся до них. Удар прикладом у спину змусив мене, задихаючись, упасти на коліна. Позаду я почув іржання коней. Я озирнувся – кілька чоловік утримували чотирьох жеребців.

Нас усіх підтягнули до коней. Раух підхопився в сідло. Я вставив ногу в стремено. За спиною почув голос Дагоєва, який теж підхопився на коня:

– У вас є шанс урятувати їх, ротмістре! Ви знаєте, що робити!

Нас оточило чоловік десять збройних вершників, і ми понеслися в бік навислого над селом гірського хребта.

17

Ми вискочили за село й поскакали між рідких дерев. Вирватися зі щільного кільця охоронців, що оточили нас, було неможливо. Замикав коло Дагоєв.

– Що це було? – крикнув я Раухові. Той обернувся до мене – у сутінках його обличчя нагадувало маску мерця.

– Я ніколи не вірив, що це правда! Але він дістався сюди! Тепер я маю замкнути тенета, що утримують Демона.

– Звідки ви знаєте про церемонію? – прохрипів я, пригинаючись до шиї коня, щоб урятуватися від хльостких ударів соснових гілок.

– Навіщо вам це знати, осавуле? – цього разу ротмістр навіть не повернув до мене голову.

Ми скакали щось із півтори години, піднімаючись невидимою стежкою на вершину. Нарешті охоронці зупинилися й почали спішуватися. Я розгледів невеликий чорний отвір, майже непомітний збоку.

– Сюди, за край виступу! – крикнув Дагоєв.

Ми зіскочили з коней, охоронці, плескаючи в долоні, прогнали наших скакунів у хащу.

– Якщо хтось закричить чи почне голосно дихати – усі помремо, – тихо сказав Дагоєв. Ми притулилися до стрімкої скелі. У тиші я чув тільки відлуння ударів у бубон. Біля мене стояла Ольга, втиснувшись спиною в кам’яну брилу. Очі її були напівзакриті. Я простягнув руку і взяв її долоню. Вона якось по-дитячому схопила мої пальці, і я знову відчув, що готовий віддати за цю жінку своє життя.

Так пройшло приблизно з півгодини. Було вже зовсім темно, хіба лише повний місяць освітлював білі виступи краю скелі, що ховала чорне провалля. Раптом зі скельного отвору вилетіла чорна тінь, я встиг тільки побачити різкий змах химерних крил, і якесь примарне тіло, зі свистом розсікаючи повітря, майнуло в небо. Зметнувшись по крутій дузі, тіло стрімко злетіло вгору, а потім, падаючи, почало знижуватися в бік села, відкіля доносився стукіт бубона.

– Сюди, у печеру! – здавленим голосом викрикнув Дагоєв і першим кинувся до входу. Ми подалися за ним – охоронці підштовхували нас прикладами в спину. У печері запах сирої гнилизни вдарив мені в ніздрі. Блиснув вогонь, і в руці Дагоєва замерехтів, розпалюючись, смолоскип. Полум’я освітило вузький тунель, яким ми, пригинаючись, пробиралися вперед. Десь за кількасот метрів ми опинилися в печері, склепіння якої танули в пітьмі. Я озирнувся – наскільки можна було роздивитися, уздовж стін лежало безліч кістяків, на деяких розпізнавалися клапті японських військових мундирів часів штурму Порт-Артура і наступів під Ляояном. Майже біля всіх кістяків валялися гвинтівки.

– Зараз Шень-мей повернеться, – квапливо мовив Дагоєв. – Ротмістре, приступайте.

З цими словами він простягнув Раухові пензель і закриту чашу. Сам Дагоєв сів, схрестивши коліна, у глибині печери й заплющив очі. Його губи щось беззвучно шепотіли. Чернець, що їхав з нами, почав бити в бубон, щось розспівуючи. Відлуння його співу оточило мене невидимим павутинням. Володимир узяв пензель і підійшов до причілка печери. Він рухався, як механічна лялька, у яку злий геній з казок Гофмана вклав частку чужого й незрозумілого життя. Я міцно стиснув холодну долоню Ольги. Раптом з боку села до нас донеслися передсмертні крики жаху.

Раух узяв пензель і почав креслити на стіні, освітленій кількома смолоскипами, ієрогліфи. Почасти ці ієрогліфи нагадували китайські, але було в них щось моторошне, подібно до того, якою стає звична картина, але побачена через призму примарного місячного світла. Не відриваючись від своєї роботи, Раух вимовив:

– Осавуле, візьміть дзвони й починайте в них бити. Зараз Демон повернеться.

Немов під гіпнотичним впливом, я ступив до так само непорушного Дагоєва і взяв із сумки, що лежала біля нього, важкі срібні дзвони. Зробивши крок до входу в печеру, я завмер, напружено вслухаючись у тишу. Через кілька хвилин почувся шурхіт, начебто великий, дуже великий птах нісся в печеру, зачіпаючись усім тілом об стіни переходу.

Я зробив ще один крок і опинився біля виходу в тунель. Шурхіт швидко наближався. Підняв руки, але щось мені заважало вдарити у дзвони.

– Бийте ж! – у спину мені вдарив скажений крик Рауха. І тоді я почав бити. Усе сильніше й сильніше. І в ту ж мить я побачив Шень-мея…

…Я зник, я перестав відчувати себе, мої очі були широко розплющені, але нічого не могли бачити. Десь у душі, у маленькому куточку, не вбитому війною, не зруйнованому пережитими мною жахами і стражданнями, у єдиному моєму притулку, можливо, збереженому молитвами моєї матері, зберігалася запекла віра в порятунок.

І я ще несамовитіше забив у срібні дзвони.

Кришталеві звуки розлетілися, заповнивши собою всю цю прокляту печеру, заповнивши собою весь всесвіт, увесь космос. Моторошне ревіння, що виходило з пащі Демона, пронизало мене, але не змогло заглушити срібних дзвонів.

Скільки тривало це протистояння, я не знаю. Упевнений тільки в одному: все моє минуле й майбутнє життя, як виявилося, ніколи не зрівняється з одним цим моментом, коли побачив Демона, а Демон побачив мене…

…Коли Демон зник, я все бив у дзвони й відчував, що мої руки стали непідвласними мені.

Але цей оглушливий дзвін був розбитий страшним криком Рауха:

– Кидай зброю! Я вб’ю його!

Різко обернувшись, я побачив, що ротмістр стоїть на одному коліні за спиною Дагоєва, обхопивши його голову руками. Охоронці стояли, як сомнамбули, їхні руки, тримаючи зброю, тремтіли.

Дагоєв захрипів. Я побачив, як Багуляк вириває гвинтівку в найближчого охоронця, як чернець, відкинувши свій бубон, зриває з плеча гвинтівку і стріляє в Рауха. Смолоскипи попадали на землю, печеру струснув гуркіт пострілів. При мерехтінні вогнів, що загасали, було видно, як із плеча Рауха вилетіли бризки крові, як він відкинувся горілиць, і як Багуляк упритул стріляє в охоронців.

Я покотився по кам’яній підлозі до карабіна, який стискала кістлява рука давно померлого японського солдата.

Не пам’ятаю, чи молився я, щоб карабін виявився зарядженим…

Але карабін мене не підвів…

Першим я застрелив ченця…

* * *

Щойно гуркіт пострілів затих, тримаючи карабін напоготові, я піднявся й підійшов до Дагоєва. Той сидів на схрещених колінах і продовжував шепотіти свої божевільні заклинання. За його спиною лежав Раух, з його лівого плеча, пульсуючи, струменіла кров. Багуляк сидів, притулившись до стіни, і ловив повітря губами, затискаючи долонями прострелений живіт. Кругом лежали мертві охоронці.

Раптом Дагоєв підняв на мене скляні очі.

– Допиши ієрогліф, Шень-мей повернеться й уб’є тебе, – ледве чутно прошепотів він.

Я підняв із землі обойму, перезарядив карабін і вистрілив йому в скроню. Голова Дагоєва відкинулася, він трохи завалився набік, але так і залишився сидіти на схрещених колінах.

Я почув сміх і підскочив до Рауха. Ротмістр сміявся, стискаючи рукою прострелене плече. На губах його пузирилася кров.

– Що тепер? – запитав я. Мій голос охоче підхопило відлуння й понесло кудись у безодню.

– Він сказав правду, – заговорив ротмістр, захлинаючись кров’ю, – візьми пензель. Якщо ти не продовжиш риску вниз, Демон буде метатися в печерах до ранку, потім увірветься сюди й уб’є всіх нас…

Раух закашлявся.

– І це все?! – закричав я.

На мертвенно-блідому обличчі Рауха з’явилася моторошна посмішка:

– Відведи риску ліворуч – і Демон стане твоїм… Думай, осавуле, за хвилину він повернеться…

На мої плечі лягли м’які руки. Я повільно обернувся. Ольга дивилася на мене божевільними очима:

– Врятуй їх, врятуй нас, тепер ти можеш! – задихаючись, шепотіла вона.

Я відвів руки Ольги і, хитаючись, підійшов до стіни, біля якої валявся пензель і чаша із залишками крові.

Підняв пензель, відчуваючи за спиною погляди найближчих для мене людей, і застиг.

– Ми доберемося до України, пане осавуле? – почув стогін Багуляка, що задихався.

Я зціпив зуби. Раптом десь у свідомості ніжно задзвеніла одна невимовно сумна, давно забута мелодія, і в цій мелодії м’яко віяв вітер, стелилася ковила й самотня верба гнулася над білою хатою, біля якої чекала мене стара мама…

…Я ще раз опустив пензель у чашу й доторкнувся до риски ієрогліфа, яку мав продовжити.

…За стінами печери чулося наростаюче виття…

* * *

Харбін, зима, 1936 рік

На цьому рукопис обривався. Наступні кілька аркушів були безнадійно зіпсовані. Доктор Гоголь глянув у вікно – холодний світанок поступово стирав зачарування нічних вулиць. Він згорнув зошит і відклав його на стос європейських газет, що майоріли тривожними заголовками. Знизу доносилися звуки танго – банкет підходив до свого неспокійного завершення. Доктор Гоголь знову глянув у вікно. На мить йому здалося, що вдалині, за дахами будинків, мелькнула чорна тінь, залишивши тривожний слід, окреслений гострим крилом.