Текст книги "Волонтер"

Автор книги: Дмитро Білий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 18 страниц)

23

Коли прийшов до тями, наді мною сяяли зірки і прохолодне чорне небо похмуро споглядало, як останні кам’яні брили скочуються у ще тремтячу після вибуху печеру. Ми сиділи за сотню метрів від шахти, тримаючи одне одного в обіймах. Здається, окрім нас, із шахти ніхто не вибрався.

Я хапав ротом повітря й намагався знайти в собі ще хоч трохи сил, щоб забиратися звідси. Марина тремтіла й майже не реагувала на те, що відбувається навколо.

Несподівано між деревами, які поодиноко росли навпроти заваленого штреку, я почув чиїсь кроки. Сергій… Він ішов, хитаючись, одяг на ньому був обгорілим, а сам він трусився, немов у лихоманці.

– Старий, закурити не знайдеться? – тихим голосом запитав його я.

Він здригнувся, дивлячись на нас. Потім сів навпроти мене й дістав з кишені пачку цигарок. Ми мовчки запалили.

– Слухай, Павле, – перервав мовчанку Сергій, – усе, що сталося, це фортуна, тепер тільки ми володіємо таємницею Шень-мея, розумієш?

Я затягнувся і, видихаючи тютюновий дим, сказав:

– Ти все одно не залишиш мене живим…

Сергій засміявся:

– Справді, старий.

Я ледь устиг відбити його руку, що стискала гострий блискучий предмет. Ми підскочили разом. Сергій посміхався. При світлі місяця я помітив, що блискучі леза були в обох його руках.

– Ти програєш, – напрочуд спокійно навіть для себе сказав я. – Ти почав грати не в ті ігри. Могутності схотілося?

Кілька його ударів я прийняв на жорсткі блоки, але він устиг мене полоснути по ліктю своєю зброєю. Та ближній бій Сергій ніколи не витримував. Коли його кулак з блискучим лезом знов пронісся над моєю головою, я встиг перехопити його. Рука Сергія зігнулася, лезо зблиснуло біля його горлянки, він захрипів і впав навколішки. Зброя його впала перед ним. Я підняв її. Це був уже знайомий мені китайський медальйон. Другий він ще продовжував стискувати в долоні.

Тільки зараз я зрозумів, наскільки вони гострі.

– Збирайся, Марино, треба звідси йти, – я підняв дівчину, і ми пішли у глибину балки, що темніла за териконом…

Десь з боку траси вже блимали, наближаючись, вогники пожежних машин…

Епілог

Що розповідати далі? Довгий час я намагався забути цю історію. Квартиру свою в центрі міста я продав і купив собі невеликий будинок в одному із тихих центрально-українських містечок. Навколо пролягають степи. Вони дихають спокоєм і тишею. Щоправда, я багато читаю і тренуюся. Час летить непомітно.

Я цілком задоволений своїм життям. І немовби все добре, якби не сни. У них я дуже виразно бачу свою кімнату й кут навпроти мого ліжка – між стелею та стінами… я відчуваю наближення жаху, і коли жах стає нестерпним, кут розкривається і в проваллі виникає чорна тінь, що крутиться по колу, стрімко наближаючись до мене. Тоді я прокидаюся й довго дивлюся в цей кут. Потім я курю і споглядаю зоряне небо у вікні. Боюся, що одного разу не встигну прокинутися… Тому посилено вивчаю китайську мову, систему гексаграм і східну астрологію, перечитую свої записи та креслення. Від минулого не втечеш, проте, і минулого немає. Я боюся, що минуле, наче в засідці, чатує на мене десь у майбутньому… Але коли наблизиться це майбутнє, в якому зустрінуся з минулим?

Вечорами я сиджу на своєму подвір’ї і дивлюся на рівнину, яка розкинулася прямо за моїм будинком. Дивлюся, як сідає сонце, як сутінки забарвлюють степ у таємничі відтінки сірого. Узагалі люблю дивитися на вечірній степ. Хіба що тільки інколи несподівана думка торкається спокою – а раптом десь на обрії я побачу, як майне на мить чорне крило?

ПОЦІЛУНОК ВІДЬМИ

ВІД АВТОРА

Не знаю, чи варто викладати на папір цю історію… Дехто мене попереджав, що краще притримуватися офіційної версії тих подій, які на короткий час стали сенсацією в наших краях… і не тільки в наших… Але я все ж наважився занотувати те, чого свідком був сам, чиїм свідченням довіряю і що можливо допоможе наступним сміливцям, якщо такі з’являться, зберегти своє життя або власний розум… Отож кажучи по-старосвітськи, узявся я за перо із трьох міркувань, кожне з яких є рівноцінним…

По-перше, як я вже казав, нещодавно мене попередили, щоб я і надалі зберігав мовчанку про ці перипетії… Це, якоюсь мірою, пробудило в мені, здавалось би, вже давно згаслий бунтарський дух. Тим більше – цілком можливо, що вони знайдуть спосіб змусити мене замовчати. Назавжди. І тоді останній свідок зникне, а з ним і таємниця Степового Каменя, яка стала головним смислом і жахом мого життя. Та я не дуже якось бажаю щезнути назавжди. Разом із Таємницею, зберігачем якої залишаюся… Це буде моя посильна помста – і Таємниці, і тим людям (хоча я не зовсім впевнений, що серед них тільки люди), які не бажають, щоб таємне врешті відкрилося. Адже ніщо так не підсилює їх, як ілюзія і впевненість інших, що в світі все зрозуміло, а в будь-якій газеті можна прочитати про розгадку будь-якого «секрету»…

По-друге, спроба записати все мною побачене і пережите, має допомогти мені зберегти дуже хитку рівновагу між безумом і здоровим глуздом (принаймні, я все ж зберігаю надію, що досі її не порушив). Сподіваюся, що поки я буду все це занотовувати, – деякі, поки малозрозумілі для мене фрагменти Таємниці зможуть вповні розкритися. А як може бути інакше, бо маю хитку надію, що створення цього Тексту стане остаточною крапкою в Ритуалі, який так і не був тоді завершеним… А отже, і я не встиг стати посвяченим, що продовжує мене наражати на страждання і фізичні, і душевні…

Ну і, по-третє: не маю жодного сумніву, що Степовий Камінь буде продовжувати шукати й нових претендентів на посвячення, і на нові жертви, і на нових дослідників, і на нових зберігачів Таємниці. Є дуже слабка надія, що, коли доля допоможе їм ознайомитися з цим Текстом, то він стане вагомим застереженням для цих безумців… Хоча, хіба можна від чогось застерегти безумця?.. Але спочатку я розповім з чого все почалося…

Глава І
Про «Панцир від долі»

Усім втаємниченим у глибини наукового життя відомо, що головна цінність кожної Конференції полягає в кулуарних бесідах. Ну, а яке кулуарне спілкування може обійтися без коньяка? Ще одна особливість полягає в тому, що під час таких бесід вчені, які у виступах на пленарних засіданнях так палко запевняли, що кожну мить свого життя присвячують роздумам та наполегливій праці над проблематикою своїх досліджень, аж ніяк не бажають хоч словом обмовитися про цю сакральну проблематику. Вони можуть говорити про що завгодно, окрім своїх, так би мовити, власних наукових зацікавлень.

Здається, єдиним винятком, на моїй пам’яті, була студентська Наукова конференція, десь наприкінці 80-х років в Ужгороді, після якої ми завалили в ресторан «Скеля» і під чарівну музику скрипалів довго теревенили на тему – «Чи існував дійсно Азіатський спосіб виробництва?»… Але чим далі від студентських років, тим менше місця займала наукова чи біля-наукова тематика в кулуарах, аж доки майже зовсім не щезла…

Отже, як і годиться, випивши достатню кількість коньяку, обмінявшись візитками та телефонними номерами, наукова братія залишала банкетну залу й повільно розчинялася в зимовій темряві…

Мені якось не дуже кортіло залишалося на самоті, але вічна магія стародавнього Міста, яка тримала мене в своєму полоні вже чверть сторіччя, примусила стишити ходу від галасливої юрби колег і зачаровано втупитися в дивовижну картину – «Повільне осідання сніжинок на високі кам’яні стіни величних споруд»… Навіть легкий вітерець стих, щоб не заважати снігу повільно фарбувати будівлі у сріблястий колір. Десь двоє співців тихими тенорами виводили якусь давно вже забуту пісню, вулиці швидко порожніли – мешканці цього Міста, давно вже відвиклі від замилування його чарами, розбігалися по домівках, готуючись повечеряти та зручно вмоститися перед телевізорами.

…Але для мене це Місто, на щастя, було далеко не буденним. Я беріг його для себе, намагався не обтяжувати своєю присутністю, і воно завжди віддячувало мені за таке шанобливе ставлення до нього. Але годі про це… Завтра я мав повертатися додому і, як завжди, мене охопило нестримне бажання дихати повітрям Міста й чути власні кроки на його старовинній бруківці.

Мої колеги вже остаточно розчинилися між сніжинок, мабуть, геть поглинуті новими хвилями науково-творчого ентузіазму, який так старанно приховували на бенкеті. Я не без задоволення визначив, що, незважаючи на майже нічний час, для мене відкривається безліч можливостей – наприклад, ще пару годин походити нічними вулицями, намагаючись оживити в собі щемливі та солодкі спогади, або зайти в якусь нововідкриту креативну кнайпу і спробувати за келихом пива назавжди зафіксувати в собі цю чудову мить чергового прощання з Містом.

До квартири, знятої мною на час Конференції, залишалося кілька кварталів, але вирішив все ж завернути до однієї досить пристойної кнайпи, яка в денні часи зазвичай була переповнена публікою (переважно з приїжджих), але зараз мала бути напівпорожньою. Як не крути, але сумна церемонія розлуки мала відбутися… До того ж, ця погода, яка так несподівано, попри всі прогнози, впала снігом на Місто, навіяла на мене спогади двадцятирічної давнини і, як наслідок, увела мене в майже забутий сентиментальний і сумний стан душі… Ну, і мої легкі чоботи були розраховані все ж на весну, а не блукання засніженими вулицями. Коротко кажучи, весь цей набір обставин (у якому далеко не останню роль відіграло хлюпання води у взутті) примусив мене повернути до під’їзду, в якому і знаходився давно вже віднесений до моїх улюблених місць гостинний притулок – саме для таких як я.

…«Немає панцира від долі,» – казали античні герої… Але іноді просте рішення: піти прямо, чи звернути – і визначає твою долю. Чи доля визначає твоє рішення. Не хочу я над цим думати, тим більше, що легкі демісезонні чоботи виявилися аж занадто нетривким панциром… Так чи інакше, але я вирішив все ж випити кухлик пива в теплі й затишку… Знав би я… Хоча… Вже згадуючи цей вечір потім, коли ця історія втягнула мене у свою невблаганну крутіж, я зрозумів, що мене немов магнітом потягнуло туди, де все й почалося…

Глава II
Кнайпа «Торквемада»

А почалося все досить прозаїчно. Яким і повинен бути прозаїчним вхід до креативного закладу, який, зазвичай, втрачає свою креативність біля опівночі. Двоє вельми втомлених офіціантів у фірмових чорних балахонах втомлено курили, прихилившись тружденними спинами до сходових поручнів. Ну, зовсім, як два катівських підручних, що вискочили перекурити в перерві між допитами. У під’їзді відчувалися пахощі минулих черг до входу, сирої штукатурки та диму дешевих цигарок.

– Ще відкрито? – запитав я…

– Зайдіть перевірте… – ліниво мотнув головою в напрямі дверей один з офіціантів.

– Добре, – я штовхнув двері й опинився у кнайпі. У денний час і ввечері, не кажучи вже про вихідні, вона була вщерть заповнена публікою, яка прагнула пива, горілки та екзотичного антуражу. Але на цей раз у темних залах було майже порожньо, а звичний гамір, який, здавалося, ніколи тут не вщухав, кудись випарився, немовби похмурі стіни без сліду всмоктали його в себе…

Тут варто сказати декілька слів про самий заклад. Належав він до відомої мережі «тематичних» кнайп, які давно вже стали однією з візитівок Міста. На цей раз фантазія його творців майнула у глибоке Середньовіччя. І хоча це Місто в далекі часи оминула така «родзинка», як бурхлива діяльність Інквізиції, креативники вирішили остаточно й показово підкреслити стародавню природу Міста за рахунок і такого бренду. Ну, і назву, відповідно, скреативили – «Торквемада». Утім, величезна кількість відвідувачів своїм гамором і товкотнечею завжди якось нівелювала неабиякий талант того, хто спроектував кнайпу. І того, хто відтворив в ній якесь своє божевільне (або «кітчеве», як тепер кажуть) відчуття зловісних сторінок доби західного Середньовіччя.

Раніше я любив до неї заходити й намагатися вловити досить виразний настрій, вкладений творцем «Торквемади» в її антураж. Зазвичай, мені це вдавалося… Але саме цього разу, опівночі, у порожній кнайпі весь задум її творця проявився в повній мірі свого задуму й реалізації.

«Торквемаду» облаштували в старовинному будинку XVI сторіччя. Викупили підвал, дещо його розширили та, відповідно, перебудували. Оголошення у всіх газетах Міста про її відкриття повідомляли, що спочатку був запланований якийсь інший бренд, щось на кшталт «Схованки Батяра» або «Еліксиру Алхіміка», утім, під час будівельних робіт виявилося, що там дійсно знаходилися таємні підвали, де утримувалися та допитувалися в’язні Інквізиції, яка, попри заборону Магістрату, облаштувала там свою в’язницю. Про це свідчили віднайдені надписи на стінах, залишки ґрат та кільця із іржавими ланцюгами… Містом навіть пішли чутки про знайдені кістяки, що розсипалися на порох, як тільки до них доторкнулися руки будівельників.

Але жодного відгуку серед поважного наукового товариства ці звістки не викликали, бо були сприйняті як реклама чергової креативної кнайпи. Навіть мій старий друг, і знавець майже кожної цеглини Міста, щиро поплескав мене по плечах на мій здивований відгук, що це сенсація і що негайно треба проводити ретельне дослідження, і спокійно промовив: «Ех, друже, та вони задля піару й не таке вигадають!»…

…Але, спускаючись глухими сходинами у кнайпу саме цієї ночі, мені здалося, що чутки про її розташування в колишньому підвалі для тортур були не такими вже й вигаданими… На цей раз антураж «Торквемади» аж ніяк не здавався мені, як у попередні відвідини, бутафорським.

Над головою того, хто спускався сходами до підвалу, тяжко звисала замислена Химера. Освітлювали спуск сутінкові смолоскипи (насправді, звичайні жарівки в хитромудрих скляних ковпаках із червоними ганчірками). Кожен крок відвідувача вводив у дію сенсори, які примушували ганчірки похитуватися, кидаючи на сходи тремтливе світло палаючих смолоскипів.

Тяжкі, з дубових дощок двері, похмуро рипіли; ледь вкритий порепаною шкірою бутафорський кістяк, прикутий за гортань до кам’яної стіни, благально (чи безжально?) протягував білі кістки колишніх пальців до тих, хто входив. Зазвичай тендітні жіночки та дівчатка зойкали, на радість мужніх кавалерів, і ті заради жарту кидали під ноги кістякові якийсь грошовий дріб’язок… І ось, нарешті, відвідувачі потрапляли у просторі зали із високими, похмурими стелями, вкритими декоративним павутинням. Уздовж стін висіли середньовічні деревороти та пожовклі жовті сторінки давно забутих інкунабул… А між ними все те заіржавіле знаряддя, за допомогою якого можна було видерти будь-яке й будь у кого зізнання… Відвідувач сідав не за звичний стіл, а за довгу широку дошку, яка могла бути й лавою засідання Церковного Трибуналу й Лавою підсудного єретика… Мабуть, відчуваючи конкуренцію із сусідньою кнайпою «Венера в хутрі», цей заклад надавав набагато більше вибору… Один зал розкривав тематику переслідування відьом – можете собі уявити велику нішу за вашою спиною, у якій хлюпала вода і в яку час від часу опускали красиву (зрозуміло, що декоративну) жіночку в середньовічному вбранні на предмет виявлення її відьомських здібностей. Інший зал (вірогідно, розрахований на спраглих статусу мучеництва як підтвердження власного високого рівня професіоналізму) реконструював добу брутального переслідування усіляких астрологів, хіромантів та інших парацельсів.

Нарешті, просто для любителів усіляких псевдоготичних жахіть, була окрема зала, де на голографічних великих картинах були досить виразно представлені усі етапи визнання єретиками своєї неспроможності осягнути сакральну Трансценденцію – від початку допиту до його завершення (зазвичай – аутодафе). Було також багато інших, менших закутків – і для тих, хто хотів бути членом Інквізиції, і для тих хто прагнув відчути себе утаємниченим у ритуали «чорної магії», вигаданої, згідно тверджень незабутнього Мірче Еліаде, самою Святою Інквізицією…

…Але детальніше розписувати «Торквемаду» я не буду, виходячи з міркувань, що більшість читачів її вже відвідали, а решта сприйме мій опис просто як щедро проплачену її власниками рекламу…

Зазвичай, у кнайпі постійно звучали якісь зловісні поховальні псальми «Gregorian», але в цей пізній час втомлені офіціанти врешті-решт вимкнули їх і просто включили звук телевізорів, гігантські екрани яких були старанно обтягнуті блискучими ланцюгами… Утім, дивовижним чином відеоряд останніх новин та бадьорі голоси коментаторів ще більше надавали якогось жахливого відтінку атмосфері «Торквемади». Але з мене було досить всього цього…

…Так ось. Особливого бажання обирати залу в мене не було, тим більше що я себе якось не ідентифікував ні з однією з категорій бажаючих причаститися до моторошного Середньовіччя… Я просто сів за стіл і ліниво притягнув до себе меню…

Меню за кожним столом мало вигляд товстелезного фоліанту у квазішкіряній обгортці із пошкрябаним золотим тисненням, на якій темнів надпис «Торквемада – Молот відьом». Я погортав цупкі зшитки, перегорнув листи «Перерва інквізитора», «Вечеря відьми», дійшов до аркуша «Свинець у горлянку», подумав і замовив у байдужого гарсона, чорний балахон на якому виглядав скоріше кумедно, ніж зловісно, сто грам фірмового напою «Сльози єретика». Пиво «Стогін спокути» мене не привабило – і через недолугу назву, і через мокрі чоботи… Чого, чого, а добивати себе холодним пивом я аж ніяк не бажав…

Отже, я замовив собі порцію бронебійного фірмового напою і спробував знов налаштуватися на сентиментальний настрій… Але той все ніяк не бажав повертатися… Я притулився спиною до стіни, але замість холодної кам’яної поверхні відчув м’яку тканину. Обернувшись, трохи закляк – за мною тяжко звисала велетенська тінь жінки… Половина тіла була ледь загорнута в довгу полотняну сорочку (об її краї я і спирався), але решта тьмяно сяяла на тлі темної стіни. Жінка немов вилітала на мітлі з отвору каміна і її воскове обличчя, навколо якого зміями звивалися темно-русяві коси, замріяно дивилося в далечінь… Якось рефлекторно зігнув плечі, вдивляючись у груди й довгу шию манекена. Позаду себе почув втомлений запитальний голос:

– Тільки «Сльози єретика»? Більше нічого не бажаєте?

Перед моїм носом на грубо обтесані дошки тяжко стала фляга з прозорою рідиною…

– Та ні, дякую, – пробурмотів я, відчуваючи себе підсудним, – хіба що чимось загризти?

Офіціант подивився на мене з підозрою й витер спітнілий лоб каптуром свого балахону… У його очах виразно проступала щира ненависть до мене.

– «Хрустики на дибі»? – похмуро запропонував він.

– Якщо небагато, будь ласка, – несміливо, не без деякого сумніву погодився я.

Офіціант похмуро кивнув і зник, розчинившись у примарному світлі декількох смолоскипів. Раптом я відчув, що мені якось моторошно. Мене морозило, дія бенкетового коньяку щезала. Я вхопив флягу із напоєм і двома ковтками випив усе, що хлюпало всередині. Напій був гірким, але швидкодіючим. Тіло спочатку здригнулося від пекучої і терпкої рідини, але відразу розслабилося і, водночас, спалахнуло внутрішнім палким і збуджуючим вогнем. У голові все поплило, і я навіть співчутливо поплескав манекен наді мною по прегарному незворушному личку. Мовляв – «не бійся, дівчинко, літай собі на мітлі. Я тебе жодному інквізитору не віддам!»… Напій, як це зазвичай і відбувається, активізував у моїй душі бажання позбавитися самотності і знайти поблизу якусь рідну душу. Бажано – жіночу… Я озирнувся навколо – декількох дівчат у коротеньких спідничках (і як вони отак на снігову погоду?) уже впевнено виводили з залу спритні та ініціативні молодики.

Навколо мене знову запанувала порожнеча.

– Немає «Хрустиків на дибі»! – урочисто пролунав над моє головою голос офіціанта. – Можу запропонувати вам «Ковбаски ката»!

– Ні, дякую, – я похитав головою, намагаючись не замислюватися над природою походження такої креативної страви, – просто повторіть ще подвійну кількість фірмового…

– Без проблем, – процідив офіціант і відразу поставив переді мною ще одну флягу.

«А от який ти передбачливий!» – байдуже подумав я і ковтнув нову порцію напою… і, навіть, не здивувався, що побачив за столом навпроти незнайому чарівну дівчину, яка із великим зацікавленням дивилася на мене…

Глава III
Дівчина

Ну не така вона і вже незнайома… З деяким напруженням, відкривши файли пам’яті у своїй свідомості, я із здивуванням пригадав, що бачив цю дівчину, коли під час Конференції на мить заскочив на засідання Секції з історії Середньовіччя. Здається, там щось доповідали про переслідування відьом в Україні в буремному XVII сторіччі.

…Вона сиділа на стільці в останньому ряді конференц-зали, чемно склавши вузенькі долоні на колінах, і уважно слухала доповідача. Мій погляд тоді на мить сфокусувався й застиг на її тонкій стрункій поставі, скромному вбранні, довгому темно-русявому волоссі, яке хвилясто скочувалося на худорляві плечі, на стиснуті коліна, обтягнуті чорними панчохами, на зосередженому гарненькому обличчі. А потім я повернувся, намагаючись десь у глибинах власної пам’яті зберегти постать цієї дівчини. Гарну, ніжну й таку недосяжну…

І ось тепер вона сиділа навпроти мене… Така самотня, така близька… Утім, вона була не зовсім самотня… Якийсь гидотний тип сидів поруч з нею і щось теревенив без упину, намагаючись нахилитися все ближче і ближче до її ламкого стану. Проте вона не звертала жодної уваги на співрозмовника, погляд її великих очей був зосереджений на мені… На пухких губах, витончених і спраглих, блукала загадкова посмішка. Помітивши моє зацікавлення, трохи нахилила голову набік, дозволивши своєму волоссю розсипатися водограєм по довгій білій шиї та плечах. Дівчина знов посміхнулася, не зводячи з мене очей, і легким граціозним рухом тонкої руки поправила волосся. Скоріше просто занурила в нього свої довгенькі білі пальчики.

Одним словом, я зробив те, що зробив би на моєму місці кожний притомний чоловік (особливо після певної дози коньяку та інших креативних рідин). Я підвівся, дивуючись твердості власних кроків та вправності рухів, підійшов до столу й сів навпроти дівчини та її залицяльника. Він взагалі нагадував класичного бовдура, яких чимало вештається по нічних кнайпах, – тяжко знедоленого життям і власними амбіціями, не без грошей (напевне, дармових), але й не без цілої низки комплексів неповноцінності. Одним словом, вічний серфер на сумних хвилях безкінечного самоствердження. Мені навіть стало його трохи шкода, але, в той же час, я із полегшенням дійшов висновку, що ніяку конкуренцію скласти він мені не може. Ні за яких обставин, і ні в якому відношенні.

– Привіт! – я це промовив, намагаючись відтворити на обличчі максимально приязну посмішку. Сусід дівчини вкрай неприхильно зиркнув на мене…

– Давно не бачились! – посміхнувся я дівчині, демонстративно не звертаючи уваги на її сусіда. – Як вам Конференція? Переосмислюєте почуте та побачене?

– Бачу, що не тільки я одна, – люб’язно промовила дівчина із неповторними протяжними і вкрадливими інтонаціями, що свідчили про належність їх власниці до довготривалої і казкової історії краю, центром якого було Місто…

Нарешті, її сусід отямився й гаркнув нерозбірливо щось на кшталт – «А ти шо за чмо і звідки ти нарисувався?»

У наших краях, не обтяжених високою Традицією, після такого звернення ти мав або стерти негідника на порох, або назавжди втратити обличчя чоловіка, здатного відстояти свою честь… Власне, так було й тут колись. У старі добрі часи. Але зараз… Тому я обрав дещо іншу стратегію протистояння… Ну, всім зараз відому – не зауважувати супротивника, через що примусити його зрозуміти всю ілюзорність власного існування… Прийом і на цей раз подіяв, хоча я краєм ока таки оцінив усі можливості тяжкого кухля з пивом у випадку переростання холодного протистояння в бойові дії.

Дівчина теж не звернула жодної уваги на свого сусіда, хіба що майже непомітно, презирливо й багатозначно скривила куток рота:

– Знаєте, нема з ким поговорити…

– Ну, то я до ваших послуг, колего! А то, якось на конференції не познайомилися… – Я спробував максимально тверезо посміхнутися. – Мене звуть Дмитро.

Дівчина посміхнулася у відповідь. У її очах блимнув певний острах, цікавість і багато чого іншого. Є такий затертий від вживання де треба й де не треба вислів – «потонути в її очах»… Так ось, погляд її очей поглинув мене, немов падіння в солодку безодню… Я навіть не визначив колір її очей – просто відчув, що вони набагато більш красномовні, ніж усі її слова й рухи…

Вона ледь посміхнулася і простягнула мені руку:

– Христина.

Я торкнувся її пальців, імітуючи рукостискання. Долоня була гаряча, але кінчики тонких пальців виявилися прохолодними. Мене це трохи збентежило. На вказівному пальці темно блимнув срібний важкий перстень. Мабуть, важчий за всю її тендітну ручку. Ледь відірвавшись від її очей, я скоса глянув на сумного залицяльника дівчини. Той зосереджено, з п’яним похитуванням, підводився. У його поставі зчитувалася велич невизнаного й недоступного для невдячних сучасників генія. За мить він десь зник, промимривши щось образливе…

Я спробував не видати своє полегшення із його відбуттям, але підозрюю, що від її погляду навряд чи можна було щось приховати…

Ну що робити в таких випадках? Я раптом перетворився на балакучого дурника, який ховається за зливою незграбаних промов. Христина слухала мене й мовчала, не намагаючись додати ані слова. Хоча я все зчитував з її очей. Отже – я безперервно про щось теревенів, вона мовчала, але справжній діалог відбувався між нашими поглядами. І був він досить красномовним. Нарешті я замовк, уважно подивився їй в очі і стишено, відчуваючи, як пересохло в мене в роті, наважився сказати:

– Може продовжимо нашу розмову в мене у квартирі?

Христина на мить завагалася, по обличчі майнула тінь сумніву, трохи страху, але все це переважила якась холодна рішучість. Вона кивнула головою і сказала:

– Добре.