Текст книги "Волонтер"

Автор книги: Дмитро Білий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 18 страниц)

ЧАСТИНА II
Два китайські медальйони

І в сухому стовбурі дерева можна почути ревіння дракона, й у старому черепі можна побачити око тигра.

(Із книги «Ліс чаньських речень» XVII ст.)

Прага, травень, 1945 рік

1
Медальйон з драконом

Уранці 9 травня 1945 року авангардні танкові частини Першого Українського фронту ввійшли до Праги. Місто горіло. Останні німецькі загони генерала Тусена та залишки гарнізону, виконуючи умову з Чеською Національною Радою, уже покинули охоплену повстанням Прагу. Але в місті не вщухала безперервна стрілянина – десь відчайдушно відбивалися оточені рештки загонів Вермахту, десь чехи розстрілювали військовополонених та мешканців районів, населених німцями.

Танки генерала Рибалки на мить завмерли перед містом. Тяжкі сталеві колони нагадували лапи гігантського тигра, що застиг перед стрибком. Як би азартно не рвалися вперед машини наступаючої армії, яким би не був дух війська, що вже приміряло на себе лаври переможця, яким би не виглядало безборонним місто перед ворожими лавами – завжди знайдеться та невловима мить, коли потік зупиняється, щоб із новою силою впасти на голови приречених на поразку. Одна-єдина мить, та можливо саме в ній існує вічність і нездоланна прірва між життям і смертю, між перемогою та поразкою, між минулим і майбутнім. Щаслива та людина, яка може сховатися в цій вічності, але чи є такі люди? У цю мить завмирають серця й подихи сотень тисяч: і тих, які стоять перед містом, і тих, хто дивиться через амбразуру оточеної цитаделі. І ця мить з’явилася, коли перше військо вирушило на штурм першої твердині…

– Байдаче, підеш зі своїми попереду батальйону через Влтаву в центр міста, по карті зорієнтуєшся, – майор Черепахін витер спітніле чоло й суворо, як і належить командирові, якому задарма світить черговий орден, подивився на лейтенанта Івана Байдака. А тут ще невеличка примітка в особовій справі лейтенанта: «Був на окупованій території». Старший лейтенант мовчки порожніми очима дивився на батальйонного. Ніколи не міг побачити майор у цих очах ні покірливого самоприниження, ні бажання вислужитися заради командирської поблажливої посмішки. Ховалося десь у глибині лейтенантського погляду щось таке, від чого в майора іноді мороз йшов поза шкірою. І це завжди дратувало його і, до речі, кожного разу позначалося на кількості стягнень Байдака, хоча кращого розвідника в усій дивізії не було. Тому комбат ще раз згадав суворе попередження комдива: «Дивися, Григоровичу, там, у секторі твоєї дивізії банк буде. Якщо не буде належного контролю до підходу смершевців, буде тобі білка, буде і свисток, на х…»

Що стояло за цією обіцянкою, майор занадто добре розумів, тому так суворо дивився на цього клятого лейтенанта Байдака.

– Значить так, старший лейтенанте, проведеш розвідку місцевості, у центрі, ось тут, – майор тицьнув пальцем у червоне коло на карті, – тут якийсь чеський банк, візьмеш під охорону, залишатися там до особливих розпоряджень, потім мають підійти смершевці, вони в тебе банк приймуть, але дивися… – Черепахін багатозначно похитав головою. – Ти й так у мене наувазі. Завдання у тебе є, так що у дрібні сутички бажано не вплутуватись. Зв’язок підтримувати регулярно.

– Дозвольте виконувати? – підкреслено офіційно виструнчився й козирнув Байдак, але вираз його очей не змінився.

Майор мовчки кивнув і довго дивився в спину лейтенантові.

* * *

Байдак стояв біля бронемашини, курив цигарку й розглядав Прагу. Над містом сірів травневий ранок. Старший лейтенант думав про безліч армій, які ось так, як і їхня, зупинялися перед чехословацькою столицею. Він думав також про те, що кожне місто має свої таємниці, але Прага зберігала їх аж надто багато. Старовинне місто немов зачарувало його. Воно притягувало до себе й відштовхувало водночас…

Залишалося кілька хвилин до початку наступу. Розвідники мовчки перевіряли зброю, час від часу кидаючи запитальні погляди на лейтенанта. Але Байдак мовчав. Солдати вже вмостилися на борту «Скаута», коли він уважно подивився на недопалок, кинув його на землю, проводжаючи поглядом тоненький струмінь диму, і стрибнув у кабіну. Шофер, колишній штрафбатівець, подивився на лейтенанта.

– Куди ідемо, командире? – запитав він.

– У Прагу, – коротко відповів Байдак.

За кілька годин «Скаут» розвідників торохкотів розбитими празькими вулицями. Лейтенант сидів біля шофера, тримаючи автомат на колінах, пихкав «Біломором» і уважно вдивлявся в почорнілі від згарищ остови розбитих будинків. Ситуація на вулицях особливого занепокоєння в Байдака не викликала, наскільки було відомо, великі бої в місті вже закінчилися, німці уклали з чехословаками договір про безперешкодний вихід з міста й вирушили здаватися американцям, чехи святкують перемогу, радянські танки добивають оточених німців, які не встигли відступити. Більша частина власовців, солдатів першої дивізії генерала Буняченка, яка входила до складу РОА, похмуро тягнулася колонами здаватися радянським військам, що вже наступали.

Інколи назустріч машині розвідників траплялися загони озброєних чехів, які привітно махали руками. Одного разу прямо перед машиною, потрощивши будинок, тяжко виповз танк Т-34. Ствол його загрозливо розвернувся й палахнув пострілом уздовж вулиці. Шофер «Скаута», матюкаючись, об’їхав танк і погнав далі.

Байдак витягнув карту із планшетки і спробував визначити напрям, де мав знаходитися банк. Раптом машина загальмувала. Байдак побачив, що на дорозі попереду навалена велика груда каміння – рештки розваленого будинку. Серед нього вовтузилося півтора десятка озброєних людей у цивільному, безладно стріляючи в будинок навпроти. З вікна час від часу хтось відстрілювався.

Байдак висунув голову з вікна машини і крикнув кулеметнику на борту, який вже розвертав на турелі кулемет:

– Василю, дай пару черг по тому вікні, – потім повернувся до шофера. – Спробуй наліво, Михайловичу, може, дворами проскочимо.

Шофер кивнув і закрутив баранку, зверху тяжко заторохкотів кулемет. «Скаут» затрясся, перевалюючись через уламки цегли й розбиті балки. Невдовзі машина вже крутилася вузькими вуличками, уперто вибираючись до площі, на якій мав бути банк.

Лейтенант ще деякий час намагався розібратися в карті, потім тицьнув її шоферу:

– Розбирайся сам, сержанте, тільки дуже не плутай.

Через десяток хвилин машина виїхала у стару частину міста. Здавалося, час заблукав і застиг серед цих старовинних будинків, і машина просто безцільно кружляє залами велетенського музею.

– Здається, зараз виїдемо куди треба, – буркнув Михайлович. Лейтенант полегшено зітхнув – тепер він і сам бачив, що попереду, між будинками, жовтіє широка площа.

– Тут повільніше, щоб по нас на цьому просторі хтось фаустом не шандарахнув, – сказав старший лейтенант, зручніше перехоплюючи автомат.

Вільний простір і справді приховував у собі не дуже веселі сюрпризи. Раптом попереду залунала густа стрілянина. Гуркнув вибух і затріскотіли кулеметні черги. Навколо бронемашини, немов з-під землі, виникли постаті озброєних людей у цивільному. На грудях у декого Байдак побачив червоні шеврони. Люди безладно метушилися і стріляли в різні боки. Лейтенант на мить подумав, що навряд чи ці натовпи цивільних, які дуже войовниче, але зовсім невміло розмахували зброєю, змогли вибити німців із Праги. Михайлович різко загальмував «Скаут».

– Тут уже не проскочимо, лейтенанте! – крізь зуби процідив він.

– А ну давай за будинок, спробуємо цим воякам дати раду, – вигукнув Байдак, зручніше перехоплюючи автомат.

Тим часом до машини вже бігли чехи. «Скаут» заїхав за ріг будинку, грізно виставивши частину борта з кулеметом на турелі. Десятеро бійців звично пострибали з бронемашини. Один з чехів уже щось розповідав лейтенантові, збуджено жестикулюючи. Але Байдакові вже вистачило часу зрозуміти ситуацію – у старовинному будинку навпроти, де, як виявилося, і розташовувався банк, зайняло оборону не менше двох десятків людей, які досить уміло відбивалися від повстанців. Ще зі слів чеха старший лейтенант зрозумів, що в будинку навпроти відбиваються «руські німці».

«Так, земляки, – подумав Байдак, – тим вже нема чого втрачати».

Коли б воля лейтенанта, наказав би він шоферові й далі плутати празькими завулками, залишивши чехам самим добивати залишки дивізії Буняченка, але рація вже розривалася від матюків Черепахіна, який надто переживав за долю непідконтрольного банку. Чехів було не менше сотні.

Рядові дивилися на лейтенанта поглядами, у яких виразно можна було побачити запитання: а якого дідька нам класти життя в останній день війни?

Лейтенант клацнув пачкою «Біломору» й пересмикнув затвор автомата.

– Треба, хлопці, – тільки і сказав він.

Бійці швидко розсипалися між деревами й залишками паркана. Кулеметник почав бити короткими чергами по вікнах оточеного будинку. Байдак упав у пил. Чехи попереду безладно бігали і було видно, що, як і годиться в подібних ситуаціях, кожен намагався керувати. З вікон, немов граючись, захисники клали нападаючих один за одним. Байдак сумно оглянувся, але танків, як на лихо, ніде не було.

«Підігнати сюди б якийсь ІС та гахнути по вікнах!» – мрійливо подумав старший лейтенант. Але омріяних «ісів» ніде не було видно. Тому Байдак махнув автоматом. Це означало для вишколених хлопців його відділення (а підбирав лейтенант їх зерно до зерня) – «Досить гратися у війну – час воювати».

Знак цей став фатальним для оточених. Черги тяжких кулеметів зі «Скаута» почали вибивати на сторічних стінах своє похмуре плетиво. Вогонь з вікон прищух і солдати кинулися до вхідної арки. Байдак підняв свій ППШ і почав садити по вікнах, з яких уже валив чорний дим. Захисники не відстрілювалися. «Ще банк спалять, охламони,» – подумав старший лейтенант і крикнув кулеметникам:

– Куди запалювальними садите?!

Перша трійка розвідників кинулася в арку. Потім ще двоє. Байдак підхопився й побіг до будинку. Раптом він побачив, як у вікні на четвертому поверсі щось блимнуло. Він занадто добре знав, що це означає. Ще зі Сталінграда. Але зробити він уже нічого не міг. Байдак сумно озирнувся на «Скаут» – постріл з «Фаустпатрона» був напрочуд вдалим. Бронемашину підкинуло в повітря – уламки кулемета, шматки кулеметника та частини бронемашини розсипалися подвір’ям.

«Прощавай, Михайловичу», – майнуло в голові лейтенанта й він побіг за рештою свого взводу. Арка входу до будинку розверзлася й поглинула його…

Чехи довго спостерігали за бійцями: деякий час в будинку йшла стрілянина, доносилися незрозумілі вигуки. Потім вибухи припинилася, але з розвідників так ніхто й не повернувся…

2

Байдак забіг у темний хол; попереду й десь нагорі тріскотіли автоматні черги, хлопали вибухи гранат, тобто відбувалася звичайна симфонія, характерна для кожного будинку, який один озброєний хоче захопити, а інший озброєний – захистити. На поверхах стояли важкі хмари диму. Будинок горів. Байдак побіг уздовж коридору. Попереду він побачив незграбне мертве тіло. Це був Іван Кулагін, відчайдушний снайпер, різник і п’яниця, що народився для війни десь у Сибірі й загинув у останні її години. Байдак звичним рухом, присівши на коліно, закрив мертвому очі і зняв автоматний диск з його пояса.

Далі в кімнаті чулися два голоси, які матюкалися однією мовою. Байдак заскочив у кімнату – на підлозі лежав труп у німецькому есесівському камуфляжі, посеред кімнати каталися двоє, лаючись і намагаючись перерізати горлянки один одному блискучими фінками. Байдак, недовго думаючи, садонув прикладом автомата по потилиці верхнього в німецькому камуфляжі, ніж якого вже діставав до шиї сержанта Шевченка.

Сержант тяжко підвівся, незграбно підхопив автомат і, шкутильгаючи, побіг за Байдаком. Позаду вже чулися голоси чехів. Кілька куль свиснуло над головою лейтенанта. «Тільки б ці союзники нас тут не поклали,» – промайнула в голові думка. Тому залишалося бігти далі. Уздовж коридору валялися стоси паперу, перевернуті ящики, уламки меблів. Кілька разів лейтенант перечепився через мертві тіла в німецьких одностроях, у деяких на рукавах білили шеврони «РОА». Попереду почувся вибух ручної гранати, з новою силою затріскотіли автоматні та кулеметні черги. Лейтенант від цього гармидеру майже зовсім оглух, очі роз’їдав густий дим.

Але поступово картина бою прояснювалася. Кілька розвідників поливали вогнем коридор, у кінці якого у великому залі засіло кілька останніх оборонців.

– Патрони в них закінчуються, – радісно крикнув лейтенантові один з бійців.

– Давай гранати і вперед, – наказав Байдак.

Розвідники підскочили ще ближче, один з них немов спотикнувся і впав горілиць, на його лобі з’явилася цівка крові. «Відвоювався,» – якось відсторонено подумав старший лейтенант. У зал полетіли гранати. Розвідники, поливаючи все навколо автоматним вогнем, увірвалися до залу. Позаду вже чулися войовничі вигуки чеських повстанців.

«Здається, все,» – подумав Байдак.

Коли дим трохи розсіявся, старший лейтенант побачив кілька тіл. Один важко ворушився. Шевченко підійшов до пораненого власівця й короткою чергою розніс йому голову.

– Ти що робиш, сержанте! – несподівано для себе вигукнув Байдак. Розвідники здивовано озирнулися на лейтенанта.

– Хіба вперше, товаришу лейтенанте, – із якоюсь дитячою посмішкою відповів сержант.

Байдак стиха вилаявся і втомлено сів на дивом уцілілий диван. У залі вже товклися галасливі чехи. Лейтенант похмуро подивився на них і підвівся.

– Так, панове чехословаки, банк перебуває під охороною радянської армії, пізніше він буде переданий законному чехословацькому уряду, прошу залишити будинок.

Не слухаючи обурливі вигуки, старший лейтенант озирнувся на сімох уцілілих своїх бійців і наказав:

– Сидюк, Малихін, Коробов, Адоєв – прочесати будинок, потім занесете сюди наших убитих. Шевченко, Пугач, Летченко – нехай чехи допоможуть загасити вогонь – пожежі ще нам тут не вистачало, а потім охороняйте вхід до банку.

Солдати вирушили виконувати накази.

Пронизливо заверещала рація. Байдак підвівся і взяв слухавку, заздалегідь передчуваючи неприємну розмову з майором. Зі слухавки почулися обурливі вигуки, перемішані з лайкою. Лейтенант похитав головою й неспішно почав відповідати:

– Так, так, банк захопили, довелося вибивати – з десяток власівців і німців, полонених нема, загинули шофер, кулеметники і три розвідники… «Скаут»? Що «Скаут» – спалили з «Фаустпатрона»… Так що мені, фаустпатрони руками ловити?… Слухаю… за три години підійдуть, так… Охорону виставили… так точно…

Байдак кинув слухавку й сумно подивився у вікно. «Гарне місто Прага,» – промайнула в голові думка. Незважаючи на стовпи чорного диму й юрби озброєних людей, місто зберігало якийсь дивний непохитний спокій. Здавалося, його величі не можуть загрожувати ніякі війни, артилерійські обстріли чи танкові колони.

Лейтенант закинув за спину автомат і, намагаючись забути про обіцяний Черепахіним штрафбат за спалений «Скаут», вирушив оглянути банк, який найближчі три години до підходу смершевців перебував у його розпорядженні.

Будинок банку був, судячи з усього, досить давнім. Стіни прикрашені тяжкими барельєфами, і тільки деінде на них висіли обгорілі картини із нивами, що розквітали під сонцем чи то Чехословацької Республіки, чи то Третього Рейху.

Але не встиг старший лейтенант як слід оглянути поверх, як зі сходів, що вели до банківського сховища, почулися вигуки. Байдак схопив автомат і кинувся туди. Назустріч йому двоє розвідників тягнули молодого хлопця в цивільному – по обличчю його текла кров.

– Ховався у сховищі, мабуть, один із власівців або мародер! – крикнув розвідник.

– Без зброї був? – запитав Байдак.

– Може, десь кинув і переодягнутися встиг.

– Зачекай, зачекай, Малихін, зараз розберемося.

Лейтенант підійшов до хлопця. Обличчя його було розбите, швидше за все бійці погарячкували. Юнакові – років дев’ятнадцять-двадцять, не більше. Одягнений він був досить пристойно, як на воєнні часи. До грудей притискав невеликий чорний саквояж. «Мародер? Коли він уже встиг у сховище залізти, поки ми тут воювали?» – подумав лейтенант. Але на мародера хлопець аж ніяк не був схожим. Занадто перелякано дивилися його майже дитячі сині очі. Але тонкі пальці намертво вчепилися в потерту шкіру саквояжа.

Байдак спробував згадати кілька чеських слів. Хлопець перелякано мовчав, губи його тремтіли.

– Може, його прикладом тріснути, щоб розбалакався? – запропонував один з рядових.

– Не бийте мене, я не власівець, – запинаючись, сказав хлопець.

Розвідники запитально подивилися на лейтенанта. Байдак уважно глянув на юнака, потім наказав:

– Продовжуйте огляд, а я з ним сам побалакаю.

3

Відчував себе старший лейтенант Іван Байдак не те, щоб погано, але якась порожнеча, що завжди виникала в нього в душі після кожного бою, важким тягарем тиснула на мозок. Утім, старший лейтенант давно вже почав сумніватися – а чи є в нього взагалі душа? Занадто багато вже бачив у своєму житті й занадто багато вже встиг сам наробити. На війні доля розвідника коротка, а якщо якимось дивом затримується на цій грішній землі, то залишається йому тільки тягнути й тягнути на собі тягар і своїх, і чужих гріхів.

А старший лейтенант воював уже три роки. І війна почалася для нього з того дня, як вирушив разом з іншими нашвидкуруч мобілізованими новобранцями щойно звільненого Лівобережжя на Лютезький плацдарм. Тоді ж з’явилося в Байдака дивне відчуття – немов він один у світі, а навколо стріляють та вбивають один одного примари, бо занадто швидко вмирали вони, так, що й сам лейтенант достеменно не розумів – чи живий він сам? А з того часу, коли був Іван Байдак не командиром відділення полкових розвідників-горлорізів, а студентом Київського інституту сходознавства, минула, як йому здавалося, ціла неосяжна вічність.

Але в очах цього дивного хлопця раптом побачив старший лейтенант давно забутий відблиск життя й тому сидів навпроти нього, мовчки палив цигарку і згадував часи, коли, можливо, і в його власних очах світилися почуття, ще не затьмарені видовищем смерті. Наказав би Іван Байдак своїм відпустити юнака, але знав, що за таке свавілля пряма дорога йому буде до трибуналу.

– Не бійся, чоловіче, а краще розкажи, чим ти тут займався і що за саквояж у тебе, – дивуючись дружній інтонації у власному голосі, спитав старший лейтенант. Можливо дійсно відчув хлопець якийсь відблиск щирої приязні в запитанні, можливо, в хаосі, який довелося пережити за останній час, лейтенант, з його такою мирною посмішкою, почав здаватися йому єдиним рятунком.

Тому ще деякий час мовчав, а потім глибоко зітхнув і почав говорити. Вимова його була чиста і якась дивна, видно, що позначилася на ній відсутність знайомства з мовою політінформацій та партійних гасел.

…Звали хлопця Петро Дашевський. Мати його була емігранткою, яка наприкінці двадцятих років перебралася до Праги. Про громадянську війну і свої блукання її шляхами мати синові майже нічого не розповідала. Батька свого ніколи не бачив, єдине, про що повідомила Петрові мати, – що він був колишнім офіцером і помер через рік після народження сина. Мати була жінкою стриманою, із сильною волею, загартованою під час минулих поневірянь. На життя заробляла, працюючи викладачкою музики та іноземних мов у якійсь гімназії для емігрантів. З часом Петро почав помічати, що вона чогось дуже боїться, але старанно приховує причину своїх періодичних нервових нападів, під час яких її охоплював панічний жах. Петро здогадувався, що таємниця цього закладена десь у минулому, і якимось чином пов’язана з тим, що довелося пережити під час перебування десь у Китаї. Натяком на це стала стаття в одному з україномовних празьких часописів, у якій розповідалося про долю українців, що брали участь у громадянській війні на Далекому Сході. Автор статті підписався «Др. Г-ль». Стаття надзвичайно зацікавила матір. Коли Петро сам прочитав статтю, то побачив, що мати підкреслила червоним олівцем невеличкий уривок з рукопису якогось осавула, наведений автором. У цьому уривку розповідалося про бойові дії між китайськими мілітаристами в Маньчжурії в 1926 році. Мати розшукала в редакції автора цієї статті. Після того кілька днів вона була занурена у свої думки, і її страхи значною мірою посилилися. У 1938 році, перед самою окупацією Чехословаччини, вона тяжко захворіла. Напередодні смерті сказала Петрові, що далі він буде жити на рахунок відсотків з грошей, які вона зібрала та поклала в банк. Окрім того, він мав після досягнення повноліття забрати саквояж, переданий на зберігання в той же банк. Мати просила, щоб Петро уважно прочитав документи, які знайде в саквояжі.

Під час окупації закінчив гімназію уступити до університету йому не вдалося, працював клерком у одній торговельній фірмі. Коли почалося антифашистське повстання, хлопець спробував забрати таємничий саквояж, але банк не працював. Майже випадково йому довелося взяти участь у кількох боях з німцями. Саме в цей час власівці перейшли на бік повстанців і вибили німців зі старої частини міста. Петро заскочив до банку, де знаходився штаб одного з власівських полків. Штабісти вирішували – чи спробувати відходити до американців, чи здаватися Радянській армії. У загальному безладі на хлопця ніхто не звернув уваги. Петро, який знав, де знаходиться ящик з саквояжем, мав ключ, забрав документи. Але вийти не встиг – у цей час загін чеських комуністів підійшов до банку й почав бій із власівцями. Петро просидів у підвалі, аж поки його не знайшли радянські розвідники…

Лейтенант уважно дивився на хлопця. Розповідь здавалася занадто неймовірною. Настільки неймовірною, що старший лейтенант їй повірив. Під час війни Байдак зрозумів одне – найбільше здається ймовірною відверта брехня, а правда частіше здається брехнею. Але залишалося останнє – перевірити, що ж у саквояжі. Навряд чи думав Байдак побачити там секретну документацію власівської дивізії або пакунки з грішми. Утім, пізніше скільки разів кляв він себе, що відразу не відправив хлопця йти своїм шляхом разом із загадковим саквояжем. Але лейтенант сказав:

– Ну що ж, хлопче, подивимося, що в тебе там, – вибачай, але перевірити все ж треба.

Сказав це старший лейтенант Іван Байдак і тим самим навічно пов’язав себе з історією, яка почалася в далекій Маньчжурії в 1926 році…

…Через півгодини ознайомлення з вмістом саквояжу, лейтенант зрозумів, що все би віддав за те, щоб повернути час назад і ніколи в житті не торкатися цієї клятої валізи. Він повільно підняв голову й уважно подивився на хлопця:

– А ти сам знаєш, що тут?

Петро Дашевський заперечно похитав головою. Іван Байдак тяжко зітхнув:

– А що ти мав далі робити з цим саквояжем?

Петро поліз до кишені, витягнув великий металевий медальйон і протягнув його лейтенантові. Байдак узяв його в руки. На краях плаского, швидше за все бронзового, диска були вирізані дрібні ієрогліфи і значки гексаграм, а в центрі кола звивався золотий дракон, який стискував лапами ще один великий ієрогліф.

– Мати казала, що я маю зберігати його в себе, поки не з’явиться людина, яка покаже мені такий самий, тільки із зображенням тигра. Тоді я мушу передати саквояж цій людині. Мати не назвала мені імені цього чоловіка.

Іван Байдак замислився. Витягнув з трофейного портсигара цигарку й довго уважно дивився на неї.

– Слухай, хлопче, думаю, що тобі й мені буде краще, якщо ти якнайшвидше підеш звідси, – нарешті сказав він. Хлопець кивнув головою й підскочив:

– Дякую вам! Ви дуже хороша людина.

«Хороша людина – це обережна людина,» – трохи сумно подумки констатував лейтенант.

Але хороший учинок лейтенантові Байдакові так і не вдалося вчинити – у ту ж мить до дверей кабінету ввійшло троє.

– Майор Самохін, – недбало козирнув перший і тицьнув лейтенанту посвідчення «Смерш».

Лейтенант, як і більшість фронтовиків, смершевців і на дух не переносив, але занадто добре розумів, кому тепер належить влада в цьому місті.

Він козирнув у відповідь.

– А це хто такий? – майор хижо кинув очима на хлопця.

– Так собі, відвідувач банку, випадково опинився тут під час бою, – несподівано для себе сказав старший лейтенант.

– Розберемося, – коротко сказав майор і обернувся до свого напарника, – Петренко, до машини цього клієнта.

Тут би і промовчати Байдакові, але він не стримався:

– Товаришу майоре, я допитав цього хлопця, нічого підозрілого немає.

Майор косо й недобре подивився в очі лейтенантові і сказав з притиском:

– Не беріть на себе зайві функції, товаришу лейтенанте, розбиратися з людьми – це наш обов’язок. Петренко, виводь цього громадянина, а ви, товаришу лейтенанте, покажіть мені, будь ласка, приміщення банку.

Коли Дашевського виводили, той на секунду затримався у дверях і озирнувся на Байдака. І старший лейтенант зрозумів – скільки б спирту за своє життя він не випив, скільки б не довелося йому жити – цей погляд назавжди залишиться на його сумлінні…

…Під вечір їх невеличкий загін повільно крокував до місця дислокації штабу. Повз них торохкотіли нескінченні колони бронетехніки. Байдак поліз у кишеню гімнастерки за портсигаром і раптом зупинився. Повільно розтиснув кулак.

На долоні його лежав бронзовий медальйон – золотий дракон продовжував стискати загадковий ієрогліф…