355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Дмитро Білий » Волонтер » Текст книги (страница 9)
Волонтер
  • Текст добавлен: 8 октября 2016, 10:14

Текст книги "Волонтер"


Автор книги: Дмитро Білий



сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 18 страниц)

15
Таємниця золотого дракона

…Містечко, куди ми з Мариною добралися наступного вечора після довгих пересадок з однієї електрички на іншу, належало до типових шахтарських міст, що виникли як житловий додаток до тутешніх копалень.

Невдовзі знайшли невеликий готельчик і зняли там кімнату. Марина переодягнулася і впала на ліжко. Мабуть, від утоми вона навіть не розпитувала мене про причини останніх карколомних пригод. За своєю звичкою вона, щоправда, кілька хвилин покрутилася на ліжку, сонним голосом натякнула мені, що їй холодно, але мені було не до її тілесних принад. До того ж, не в моїх звичках було колисати дівчину, яка мене таким нахабним чином зрадила. За кілька хвилин Марина рівно задихала, я не витримав і озирнувся на неї. Коли вона спала, то дійсно нагадувала маленьку дівчинку, не вистачало тільки плюшевого ведмедика під ліктем. Можливо, за це я так колись любив її. Підійшов до вікна й відкрив кватирку – густі пахощі травневої ночі майнули в обличчя. Я зітхнув і повернувся до свого столу. Прийшов час загадкового пакунку зі схованки.

Для початку я витягнув значок, який реквізував минулої ночі в невідомого ворога, почепив на ніс окуляри (користувався я ними тільки в особливо важливих випадках) і став розглядати свій трофей. Значок був доволі великий, явно не сувенірний. На поверхні його тьмяно блищало вигравіруване чорне гостре крило чи то нічного упиря, чи то летючої миші. По краях темного металу звивався якийсь східний орнамент (можливо, китайський?), а внизу були вирізьблені дві літери – «О. Д». Номерного знака на звороті не було. Я поклав значок на край столу й витягнув згорток, знайдений у схованці.

У пакунку був стос паперів і якийсь окремий предмет, старанно загорнутий у шкіряну ганчірку. Я розгорнув обгортку й завмер. У моїх руках був значок, який своєю формою нагадував той, який я щойно уважно розглядав. Хіба що трохи більший, і посередині поміж гексаграм та дрібних ієрогліфів був викарбуваний золотий дракон, який стискав у лапах великий ієрогліф. Значок чи медальйон здавався стародавнім. Неважко визначити вік будь-якої речі – варто тільки на мить зосередитися, тримаючи її в руках. Від медальйона випромінювала якась дивна сила. Чи це мені тільки здавалося? Утім, я поклав загадковий медальйон на інший край столу. Два значки тепер тьмяно світилися під настільною лампою, але чомусь я відчув, що вони ставляться один до одного досить вороже.

Так, два полюси на своєму столі я створив, тепер настала черга паперів.

Частина з них була рукописами, частина – видрукована на друкарських машинках. Більшість аркушів були дуже старими та пожовклими. З десяток дрібних листків щільно вкривали японські ієрогліфи з дивними малюнками й таблицями.

Я заглибився в читання…

…Не знаю, скільки минуло часу, бо чим довше я читав, тим більше здавалося, що час зникає, повільно розчиняючись у темряві. Не знаю, за годину чи дві підвів голову і здригнувся – навпроти, на темній стіні кімнати розпливається зображення китайського медальйона. Я підхопився й подивився на стіл – медальйони лежали на тих місцях, куди я їх поклав.

Я знову подивився на стіну – марення зникло. Полегшено зітхнув і в ту ж мить відчув, що хтось торкається моїх плечей. Миттєво озирнувся – позаду мене стояла Марина. Спочатку вона відсахнулася, але відразу знов поклала руки на мої плечі.

– Любий, що з тобою, чому ти не лягаєш? – ніжно запитала вона.

Я уважно подивився на неї – дивовижний світ, у якому я щойно перебував, розтанув. Залишилася тільки ця дівчина й сутінки готельної кімнати. Багато б віддав, щоб повернути старі добрі часи, коли міг розповісти Марині за пляшкою пива про свої справи. Тепер ці часи минули. Вона мовчки дивилася мені в очі, і я добре розумів, що означає цей погляд. Але часи мого кохання до неї вже минули. Здається, і вона це зрозуміла.

– Марино, – намагаючись надати своєму голосу лагідності, сказав я, – зрозумій мене, я ніколи не зможу ставитися до тебе так, як раніше. Ти хороша й розумна дівчина, але ти ще не розумієш, хто тобі насправді потрібен, а я не Твій герой.

Вона сіла на ліжко й заховала обличчя в долонях, плечі її тремтіли.

Я зітхнув і повернувся до документів.

Звідки приходить кохання й куди воно зникає?

16
Таємничі папери

На жаль, у мене немає ні часу, ні можливості переповісти тут зміст усіх прочитаних мною за ту травневу ніч паперів. Найбільший за обсягом зшиток був копією рукопису невідомого автора і, судячи з контексту, належав до двадцятих років минулого сторіччя. У ньому розповідалося про якісь фантастичні пригоди емігрантів у далекій Маньчжурії в період безкінечних війн між китайськими феодалами-мілітаристами. Про ці часи я трохи знав, але описи якогось зловісного демона – Шень-мея і криваві ритуали, пов’язані з ним, нагадували мені якийсь химерний містичний роман. Але, читаючи інші документи, починав розуміти, що все це якоюсь мірою стосується реального життя.

Друга за обсягом частина паперів була записами, наскільки я зрозумів, самого Івана Байдака. Старий виявився напрочуд обізнаним з китайською міфологією та демонологією. Більшу частину записів складали незрозумілі мені таблиці сонячних ритмів, астрономічних даних, звірених, згідно з китайськими уявленнями про коливання інської та янської енергії в космосі. Інші замітки були вкрай заплутаними й вимагали для аналізу набагато більше часу. Але останній аркуш записів привернув мою особливу увагу. Я зрозумів, що всі ці записи є нічим іншим як примітками до загадкового рукопису.

«Що сталося з осавулом, залишилося невідомим. Вірогідно, він загинув або в 1937, або в 1938 році. Можливо до цього часу йому вдавалося тримати Шень-мея під контролем (?). Обставини загибелі осавула залишилися таємницею. Вірогідно, за ним полювали. Хто саме? Швидше за все, загадковий 18 відділ НКВС, який, наскільки мені відомо, займався розслідуваннями й обробкою всіх паранормальних явищ. Дізнатися – у чому була причина закриття цього відділу в 1945 році…»

Кілька документів, зрозумів я, додані Сергієм. Це були ксерокопії карних справ, які стосувалися загадкових убивств останніх років. Усі вбивства були об’єднані спільними рисами: з особливою жорстокістю одночасно було вбито кілька родин і випадкових людей, які перебували в будинках, де були скоєні вбивства. Злочини скоєні без зрозумілої мотивації. Останній подібний злочин – убивство родини – стався саме в Грушівці за тиждень до вибуху в покинутій шахті. Читаючи жахливі описи вбивств, я вже не міг позбутися думки про їх ритуальний характер.

…Під ранок закінчив читати документи. Потер утомлені очі. Треба було хоч трохи поспати, щоб наступного дня продовжити роботу над паперами: їх необхідно було класифікувати й побудувати якусь більш-менш ясну логічну систему, яка б дозволила пов’язати всю інформацію в єдину схему…

Ліжко в кімнаті було одне, тому я примостився скраю, намагаючись не зачепити Марину, яка спала, скрутившись біля стіни, сунув револьвер під подушку й заплющив очі…

– Ти не спиш? – тихий голос Марини вивів мене з похмурих роздумів. Я нахилився над нею. Урешті-решт, на тлі тої зловісної, ще остаточно не осягнутої мною таємниці (а хіба людина взагалі спроможна осягнути світ потойбіччя?), ця дівчина з її дурною зрадою здавалася мені такою безпомічною і слабкою. Я поцілував Марину, і вона радісно потягнулася до моїх обіймів…

17
Пастка

Уранці я відіслав Марину за харчами, а сам сів працювати з паперами. Треба було навести якийсь лад у всій цій містичній історії.

Для початку я записав на папері імена, які так чи інакше могли бути пов’язані з Шень-меєм.

«Осавул, Дагоєв, Ольга Дашевська, Багуляк, Раух, Іван Байдак».

Виходило, що найбільше мені було відомо про Івана Байдака. Щоправда, і в цій інформації було аж занадто багато незрозумілого. Дагоєв загинув. Вірогідно, загинув тоді в Маньчжурії і Багуляк. Осавул, якщо виходити з записів Байдака, вмер десь у 1938 році, що сталося з Дашевською – було невідомо.

Яким чином могла вся ця історія мати своє продовження тут, в Україні, та ще втягнути мене у свій вир?

А можливо, демона Шень-мея взагалі не існує, і просто рукопис давнього художнього твору став детонатором, що й закрутив усю цю веремію?

Питань було занадто багато. У мене розболілася голова, тим більше, що я так досхочу й не виспався. Я потягнувся, дістав цигарку й закурив. Демон Шень-мей. У ньому полягало головне розв’язання цієї таємниці. Але чи існує він насправді?

Можливо, заплутані таблиці старого гірського інженера могли б допомогти. Останній рік я досить старанно досліджував китайську філософію. Що поробиш – п’ятнадцять років занять у-шу зобов’язували.

Я викинув цигарку і, тяжко зітхнувши, сів за таблиці. І тут згадав про китайський медальйон. Він лежав на столі. Узяв його в руки й замислився. Раптом згадав, що бачив у документі з японськими ієрогліфами малюнок з подібним драконом та ієрогліфом. Справді, на старому папері був намальований цей символ. Але не встиг я пожалітися на свої лінощі – скільки разів збирався вчити японську! – як у двері постукали.

Уже звичним рухом запхав у кишеню револьвер і підійшов до дверей.

– Любий, це я! – почувся з-за дверей голос Марини. Я полегшено зітхнув і повернув ключ.

Двері відчинилися, і переді мною постала картина, немовби цілком перенесена з якогось дешевого голлівудського фільму.

Переді мною стояла тремтяча Марина. Позаду неї стирчав якийсь здоровань у спортивному костюмі, його руки міцно тримали дівчину за плечі. Біля Марини стояв інший кремезний чоловік у синій джинсовій куртці. Він з недоброю посмішкою дивився на мене. Здавалося, що саме його я відрубав тоді в лісі.

Сунув руку в кишеню, але не встиг навіть ухопити руків’я револьвера. Могутній аперкот примусив мене зігнутися навпіл, світло в моїх очах спалахнуло дивними плямами, і я впав на підлогу, ловлячи ротом повітря.

Прийшов до тями, сидячи на стільці. Руки мої були скуті позаду наручниками, ребра нестерпно боліли. Я кволо повів головою. Мій знайомий не поспішаючи копирсався в моїх речах. Документів на столі вже не було. Другий стояв навпроти мене й байдуже дивився у вікно. У руках тримав мій револьвер. Марина, зіщулившись, з крейдяним обличчям сиділа на ліжку.

– Ну що, каратисте, прийшов до тями? – голосом, сповненим майже непідробного співчуття, запитав мене чоловік у джинсовій куртці.

Я спробував йому пояснити, що не каратист, але вирішив зараз не вдаватися в тонкощі східних бойових мистецтв. Чоловік присів біля мене й пильно подивився мені в очі. У його погляді занадто явно проступали всі його наміри. І вони нічого доброго не обіцяли…

Мені нічого не залишалося, як мовчки чекати дальшого розвитку цих невтішних подій. Принаймні, я спромігся згадати один зі своїх улюблених висловів: «Якщо довго сидіти на березі річки – рано чи пізно повз тебе пропливе труп твого ворога». Можливо згадуючи це, я занадто виразно подивився на свого супротивника. Той, здається, добре зрозумів мій погляд. Поклав руку мені на плече й неквапно промовив:

– Слухай сюди, хлопче, зараз ми повільно вийдемо звідси й сядемо в машину. Якщо ти чи твоя тьолка почнете рипатися – ваші обидва трупи стануть для місцевих ментів неприємним сюрпризом. Зрозумів?

Я похмуро кивнув головою, не зводячи очей зі свого ворога. Добре розумів, що це прості виконавці, і мені навіть було цікаво – хто ж так хотів зустрітися зі мною.

– От і добре, – промовив той і кинув напарникові, – ідемо, Сєрий.

За кілька хвилин ми вийшли з готелю. Навпроти входу стояла велика машина із тонованими вікнами. Біля машини стирчав ще один гевал, пихкаючи цигаркою. Нас штовхнули на заднє сидіння. З обох боків втиснулися охоронці. Марину відразу скинули під ноги. Дівчина спробувала промимрити щось заперечливо, але один з охоронців мовчки нахилився й ледь доторкнувся до її шиї. Тіло Марини відразу обм’якло, і вона втратила свідомість. «Навчитися б і собі так, – подумав я, – з жодною балакучою подругою проблем би не було».

Велетень у спортивному костюмі натягнув мені на голову якийсь темний мішок. Машина легко зрушила з місця й ми поїхали.

18
Тіні минулого

Їхали приблизно з півтори години. За цей час, прикинув я, можна було б це містечко об’їхати разів десять. Утім, здається, навколо цього міста й не гасали. Уже хвилин через десять я перестав чути шум інших машин. Охоронці сиділи мовчки, тільки іноді палили цигарки й перекидалися нічого невартими фразами. Чи шкодував я в цей час, що вв’язався в історію, яка вже принесла стільки проблем, обіцяла принести далі ще більше і яку я так і не міг осягнути? Напевно, що ні. Можливо тому, що розумів – марно нарікати на ті шляхи, які нас обирають…

Нарешті машина зупинилася. Мене вивели, не знімаючи з голови мішок, на руках знову клацнули наручники. Рука охоронця жорстко тримала мене вище ліктя. Позаду почув легкий стогін Марини, але яким способом її приводили до тями, побачити, на жаль, не міг.

Дорога під ногами була добре асфальтована, а повітря навколо – чистим і свіжим, можливо, лісовим. Попереду почувся стукіт залізних воріт, а ще через кількадесят кроків відчув, що мене заводять у якийсь будинок. Потім піднялись не дуже довгими сходами й зупинились на пухнастому килимі.

– Сідай, – почув я голос охоронця. З голови нарешті зірвали мішок – озирнувся довкола.

Кімната, у якій я опинився, нагадувала апартаменти кіношних мафіозі з російських серіалів. Найцікавішим було те, що якраз навпроти мене за великим столом сидів усміхнений сивий бородань, надзвичайно схожий на Антибіотика – головного антигероя серіалу «Бандитський Петербург», який викликав таке щире захоплення в Марини. До речі, де Марина? Я озирнувся, але її в кімнаті не було. Охоронці теж кудись поділися.

«Антибіотик» щиро посміхнувся і, немовби читаючи мої думки, промовив:

– А ви справжній герой, Павле Сергійовичу, романтик. Але не переймайтеся дурницями, дівчина ваша зараз відпочиває після перенесених пригод. Погодьтеся, занадто багато їх уже звалилося на її чарівну й не обтяжену зайвими рефлексіями голівку. Що поробиш, сучасна молодь, на жаль, продукується кліпами «МТУ», але ви людина поважна, і чи варто вам звертати увагу на цих масово клонованих ляльок?

Бородань з усмішкою дивився на мене. Я знизав плечима:

– Думаю, що ви наказали притягнути мене сюди не для того, щоб обговорювати кризу сучасного світу й молоді зокрема.

«Антибіотик» лагідно засміявся. Він якось радісно потер долоні й дістав з ящика довгу сигару.

«Це вже переходить усі межі, – сумно подумав я. – „Хрещений батько-3“, якась дурна голлівудщина!»

– Я сам не палю, це так, для гостей, пригощайтеся! – мій співрозмовник явно читав думки.

Я повів руками в наручниках, позаду почулися тихі кроки й чиїсь руки відімкнули сталеві браслети в мене на зап’ястях. Сигара виявилася досить пристойною.

– Добре, ближче до діла, – голос мого співрозмовника змінився, і я відчув у ньому інтонації, які не обіцяли мені нічого доброго.

– Сподіваюся, – продовжував він тим часом, – ви вже зрозуміли, що потрапили в історію, змісту якої не знаєте, але, подальший розвиток якої, загрожує вам великими неприємностями.

Витримавши багатозначну зловісну паузу, бородань заговорив знову:

– Але ви людина, наскільки відомо, досить розумна, щоб оцінити ситуацію й обрати правильну стратегему для своїх наступних дій. Для того, щоб ви трохи краще могли зорієнтуватися в тому, що відбувається, я спробую пояснити деякі дрібні деталі історії, дійовою особою якої ви, на свою голову, опинилися.

Після цих слів «Антибіотик» узяв невеликий пульт і натиснув на кнопку. На стіні засвітився великий екран, і я побачив старе, ще дагеротипне фото чоловіка у військовій формі, здається, офіцера козацьких військ. Тим часом бородань байдуже коментував зображення:

– Це автор рукопису, який ви нещодавно прочитали, – осавул Першого Українського куреня армії Колчака Петро Семенович Галаган. Усе, що він описав, на жаль, відбулося насправді. Він зміг використати демона, щоб урятувати своїх супутників – Ольгу Дашевську й Івана Багуляка. Діставшись з ними до Харбіна, він знову повернувся в гори, напевно, для того щоб краще зрозуміти ту силу демона, яка тепер супроводжувала його. Нам вдалося вийти на його слід тільки в 1935 році…

На екрані з’явилося інше фото – доволі поважного пана, одягнутого в строгий європейський костюм. Видно було, що фотограф намагався непомітно зняти чоловіка – чорно-біла світлина була дуже нечітка…

– На жаль, люди, які шукали Петра Галагана, як правило, зникали, і ми втратили своїх найкращих професіоналів.

– Я перепрошую, але хто «ми»? – нарешті втрутився в цю розповідь я.

Бородань засміявся:

– Вважайте нас благодійною організацією, щоправда, до певного часу ми працювали під державною егідою, але останні півсторіччя вже не обтяжені жодним офіційним та іншим контролем. Справа в тому, що багато проблем у світі і в Європі, зокрема, виникло через наївне бажання Галагана самотужки утримувати ту вкрай небезпечну силу Шеньмея, якою він заволодів. Особливо справи загострилися в 1938 році, коли, як стало нам відомо, осавул таємниче загинув. Він уміло переховувався, відмовляючись навіть від зустрічей з Ольгою Дашевською і своїм сином, якого вона народила у Празі…

На екрані знов з’явилася нова світлина – молодий хлопець у гімназійному вбранні.

– Петро Дашевський у 1945 році був заарештований у Празі, щось йому там інкримінували, але це вже не має значення. А ось ще одна дійова особа.

На екрані я побачив лейтенанта радянської армії, світлина явно була зроблена в останні роки війни – ще не звичні погони, хрестоматійний ППШ у руках, жорсткий погляд з-під кашкета.

– Старший лейтенант Іван Байдак, розвідник, випадково познайомився з Дашевським у Празі й дізнався про деякі обставини цієї історії з Маньчжурським демоном. До речі, мушу вам зауважити, що кожен, хто так чи інакше торкався цієї історії, мав великі неприємності.

Бородань знов багатозначно подивився на мене. Я похмуро мовчав.

– Так ось… Байдак уже після війни потрапив у дуже прикру історію, якось пов’язану зі співробітництвом з УПА. Його звинуватили в тому, що він за власної необережності втратив все своє відділення в гірському бою. Насправді його підрозділ був знищений спецзагоном НКВС через якусь плутанину. А хто тоді розбирався в цих дрібницях… До речі, ось уже його табірне фото.

На мене дивилася вкрай виснажена людина в сірій куфайці, але погляд залишався той самий – можливо, ще більш жорсткий і невблаганний.

– А що з ними сталося в таборах? – запитав я, згадуючи записи, які мені вдалося прочитати.

– До цього року вважалося, що вони обидва загинули під час великого повстання в таборах поблизу Владивостока. Там така історія була – повстанці захопили шістнадцять таборів і намагалися пробитися до міської пристані, щоб захопити кораблі. Байдак був одним з керівників повстання, здається, він останнім і загинув, разом з Петром Дашевським. Принаймні, ми так вважали. Але кілька місяців тому з’ясували, що якийсь колишній гірський інженер Іван Байдак проводить таємничі дослідження, пов’язані з китайською магією та демонологією. Нам вдалося вийти на нього. Виявляється, що він мав у своєму розпорядженні ті матеріали, яких нам не вистачало, щоб підкорити й контролювати демона. Байдакові вдалося втекти, але ваш приятель зміг віднайти схованку із надзвичайно важливими для нас матеріалами, які згодом опинилися у вас, а тепер, нарешті, ми маємо їх у своєму розпорядженні.

– Послухайте… вибачте, я не знаю, як вас звуть… – обережно почав я.

– Жодних проблем, – бородань радісно посміхнувся. – Сергій Борисович Самохін, до ваших послуг.

– Так ось, Сергію Борисовичу, нащо ви мені про це все розповідаєте? Матеріали ви вже маєте, нащо я та Марина вам потрібні?

– Прошу вас набратися терпіння й дослухати мою розповідь.

На екрані з’явилося зображення великого медальйону – саме такого, який я знайшов, тільки замість дракона великий ієрогліф міцно стискав пазурами тигр.

– Тоді, в 1926 році, осавул знайшов у мертвого Дагоєва два медальйони – один із зображенням тигра, а другий – дракона. Відомо, що на Сході дракон символізує темну, холодну енергію інь, а тигр – яскраву, дієву енергію янь. Відповідно до цього, на медальйоні з тигром були викарбувана інструкція пробудження Шень-мея, а на медальйоні з драконом – інструкція з оволодіння силою цього демона й нейтралізації його. Медальйон з тигром перебував у нашому розпорядженні з кінця тридцятих років, а ось медальйон з драконом опинився в нас тільки зараз… А що стосується вас, хлопче… А ви самі як гадаєте?

Я ніяково знизав плечима.

– Так ось! – Самохін урочисто підвівся. – У мене до вас дуже важлива пропозиція. Розумієте самі, ви вже знаєте надто багато… У вас залишається два варіанти – про перший я казати не буду, самі розумієте, а другий… Другий досить почесний – співпрацювати з нами. Ви людина учена, добре орієнтуєтеся у східній філософії, історії та міфології, добре володієте східними єдиноборствами, ви непоганий аналітик.

Тому ми пропонуємо стати нашим співробітником. Тим більше, що доля сама дає вам шанс, а ви знаєте, усе, що з нами відбувається, аж ніяк не може бути простою випадковістю. Так що особливого вибору у вас немає, до того ж, у ваших руках і життя вашої дівчини.

«Ну скільки всім пояснювати, що вона не моя дівчина!» – тужливо подумав я.

– Тому ми вам пропонуємо допомогти нам і цим підтвердити свою згоду, – завершив свою тираду мій співрозмовник.

– Чим саме допомогти? – обережно запитав я.

– Ви маєте допомогти нам приборкати демона, – Самохін посміхнувся і протягнув мені медальйон, на якому зловісно зблискував дракон.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю