Текст книги "Жак-фаталіст (збірка)"

Автор книги: Дені Дідро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 30 страниц)

– Ідіть по ній, це ж – труп.

Дехто послухався і стоптав мене ногами. Інші були не такі жорстокі. Але жодна не зважилась простягти мені руку й підвести.

Під час моєї відсутності в мене викрали налой, портрет нашої фундаторки, інші благочестиві образи, розп'яття. У мене лишився тільки хрест, що я носила на чотках, та й той не надовго. Тож я жила в чотирьох голих стінах, у кімнаті без дверей, без стільця, стоячи або лежачи на сіннику, без найпотрібнішого посуду й мусила вночі виходити за природними потребами, а вранці мене винуватили, що я турбую монастирський спокій, блукаю, божеволію. Що келія моя не замикалась, то вночі до мене з галасом вдиралися, кричали, шарпали моє ліжко, били шибки, всіляко лякали мене. Галас чути було поверхом вище і поверхом нижче, і хто не входив до змови, ті казали, що в моїй кімнаті коїться щось дивне, що вони чули жалібні голоси, крики, брязкіт кайданів і що я розмовляю з привидами й нечистими духами, що я, певно, продала свою душу і що треба притьмом вибиратися з мого коридору. У чернечих громадах є недоумкуваті, таких навіть більшість – вони повірили в те, що їм про мене казали, не зважувались проходити повз мої двері, бачили мене у своїй затьмареній уяві з огидним обличчям, хрестилися при зустрічі зі мною, тікали геть, кричали:

– Відступися від мене, сатано! Боже, захисти мене!..

Одна з наймолодших черниць була в кінці коридору, коли я йшла їй назустріч. Обминути мене було зовсім ніяк. її пойняв несказанний жах. Спочатку вона повернулась лицем до стіни й бурмотіла тремтячим голосом: «Боже мій! Боже мій! Ісусе! Маріє!..» Тим часом я підходила. Коли вона відчула мене поруч себе, то затулила обличчя руками, щоб не побачити мене, рвонулась до мене, нестямно кинулась мені в обійми й закричала:

– Рятуйте! Рятуйте! Милосердя! Я пропала! Сестро Сюзанно, не чиніть мені зла! Сестро Сюзанно, згляньтесь наді мною!

І, кажучи це, падає півмертва горілиць на підлогу. На крик збіглися, забрали її, а як уже розмалювали цю пригоду, то й сказати годі. З неї зробили найзлочиннішу історію: буцімто демон нечестя опанував мене. Мені приписали наміри, вчинки, які не зважуюсь назвати, і дивовижні бажання, що на них і склали той видимий безлад, у якому молоду черницю знайдено. Справді, я ж не чоловік і не знаю, що можна вигадати про двох жінок, а тим більше про одну. Проте ліжко моє було без заслони, до кімнати моєї заходили коли завгодно, так що ж тут, пане, казати? Певно, ці жінки, попри зовнішню стриманість, скромні погляди й чеснотливий вираз, серце мають дуже зіпсуте: вони знають принаймні, що на самоті можна робити якесь неподобство, а я цього не знаю, тому й не могла я ніколи зрозуміти, в чому мене звинувачують, а вони висловлювались так невиразно, що я ніколи не знала, що їм відповісти.

Я б не кінчила свою розповідь, коли б почала докладно розповідати про це переслідування. Ох, пане, якщо є у вас діти, дивіться на мене, яку долю ви їм готуєте, коли дозволяєте їм уступати в чернецтво без прояву найбільшого й найрішучішого покликання! Які ж несправедливі люди! Дитині дозволяють розпоряджатися собою в такому віці, коли їй не дозволяють розпоряджатися одним екю. Краще вбити свою дочку, ніж замикати до монастиря проти її волі. Так, убити! Скільки разів жалкувала я, що мати не задушила мене в колисці! То було б не так жорстоко. Чи повірите, що в мене відібрали молитовника й заборонили молитися Богові? Ви певні, що цьому я не скорилася. Лишенько! То була єдина моя розрада. Я зводила руки до неба, я кричала й сподівалася, що мої крики почує той Єдиний, що бачив усі мої злигодні. Під дверима в мене підслуховували, і одного разу, коли я зверталась до Бога зніченим серцем своїм і кликала його на допомогу, мені сказали:

– Марно ти волаєш до Бога, Бога вже немає для тебе. Помри в розпуці й будь проклята…

Інші додали:

– Амінь, віровідступнице, амінь!

Але ось що видасться вам ще дивнішим. Не знаю, чи то злостивість була, чи омана, бо, хоч я й не зробила нічого такого, що свідчило б про мій розумовий розлад, а тим більше про те, що в мене вселився нечистий дух, вони обговорили між собою, чи не треба вигнати з мене біса, і ухвалили більшістю голосів, що я зреклася свого соборування і хрещення, що мене посів демон і відвертає від служби Божої. Одна з черниць заявила, що під час деяких молитов я скрегочу зубами, що взагалі в церкві я тремчу й на піднесенні Святих дарів заломлюю руки. Друга додала, що я стоптала під ноги розп'яття, не ношу чоток (їх у мене вкрали) і вирікаю богохульства, яких не зважуюсь переказати вам. І всі погодилися, що в мені діється щось неприродне й що треба повідомити про це вікарія. Так і зробили.

Вікарієм був тоді Ебер, людина літня й досвідчена, різкий, але справедливий і розумний. Йому докладно написали про колотнечу в монастирі. Колотнеча, безперечно, була велика, і коли я спричинилася до того, то не зі своєї волі. Ви, мабуть, здогадуєтесь, що в посланій йому заяві не забули згадати про мої нічні походеньки, про мою відсутність у хорі, про гамір у моїй келії, про те, що одна бачила, друга чула, про мою огиду до святощів, про мої богохульства й непристойні вчинки, що мені ми їх закидали. Щодо пригоди з молодою черницею, то з неї зробили все, що хочете. Винувачення були такі великі й численні, що пан Ебер, з усім своїм здоровим глуздом, не міг не піддатися їм почасти й не повірити, що в них багато правди. Річ видалася йому такою важливою, що він сам поклав з нею розібратися. Він повідомив про свій приїзд і справді прибув з двома молодими церковниками, що були при ньому й допомагали йому в його нелегких обов'язках.

Днів за кілька перед тим я почула вночі, що хтось тихенько ввійшов до мене в келію. Я не сказала нічого, чекала, щоб до мене заговорили, і мене гукнули тихим, тремтячим голосом:

– Сестро Сюзанно, ви спите?

– Ні, не сплю. Хто там?

– Це я.

– Хто ви?

– Ваш друг, що помирає зі страху й наражається на смертельну небезпеку, щоб дати вам пораду, може, й марну. Слухайте: завтра чи позавтра приїде вікарій – вас обвинувачено. Приготуйтесь боронитися. Прощайте, майте мужність, і хай Господь Бог буде з вами…

Сказавши це, вона зникла легко, як тінь. Бачите, скрізь, навіть по монастирях, є співчутливі душі, яких ніщо не робить жорстокими.

Тим часом мій позов розгортався. Сила людей усякого стану, статі й становища, людей мені не відомих, зацікавились моєю долею й клопотались за мене. Серед них і ви були, тож історію мого позову ви, мабуть, краще від мене знаєте. Під кінець я вже не могла бачитися з паном Манурі. Йому сказали, що я хвора. Він здогадався, що його дурять, але боявся, щоб мене не кинули в темну. Звернувся до архієпископства, та його не захотіли там вислухати. Туди вже повідомили, що я божевільна, а може, й гірше. Він удався до судців і обстоював виконати наказ, що його давали настоятельці, за яким вона мусила дозволяти йому бачити мене живу чи мертву на першу ж його вимогу. Світські судді натиснули на церковних. Ті відчули, до яких наслідків може призвести цей інцидент, коли не піти назустріч, – це, мабуть, і пришвидшило приїзд вікарія, бо ці добродії, яким постійні монастирські чвари в печінках сидять, не поспішають звичайно втручатися в них – вони з досвіду знають, що їхній авторитет від того буде зневажений і скомпрометований.

Я скористалася з поради подруги, щоб покликати на допомогу Бога, зміцнити душу й підготувати свою оборону. У неба я просила лише того щастя, щоб мене допитали й вислухали безсторонньо – це щастя я дістала, але побачите, якою ціною. Коли мій інтерес був стати перед суддею безневинною і розсудливою, то настоятельці не менш важило показати мене лихою, нечестивою, винною і божевільною. Я збільшувала свій запал, а вони – свої підступи: їсти мені давали стільки, аби я з голоду не померла, виснажували мене образами, збільшили навкруг мене жахи, позбавили мене зненацька нічного спочинку, пішло в діло все, що тільки може підтяти здоров'я й затьмарити розум, – то була така витончена жорстокість, що ви про неї й гадки не маєте. Міркуйте про решту ось із чого: одного дня я вийшла з келії, ідучи до церкви чи деінде, і побачила долі посеред коридору обценьки. Я нахилилась, щоб підняти їх і покласти так, щоб тій, хто загубив їх, легко було їх знайти. При світлі я не бачила, що ті обценьки мало не червоні. Я взяла їх і відразу впустила – на них лишилася вся шкіра з моєї понівеченої долоні. Уночі по тих місцях, де я мусила проходити, мені або під ноги ставили перешкоди, або чіпляли їх у рівень з головою. Раз у раз я ранилася – не знаю, як і зовсім не вбилася. Присвічувати я не мала чим і мусила йти, тремтячи, витягнувши вперед руки. Під ноги мені розкидали бите скло. Я твердо вирішила про все це розказати і слово своє більш-менш додержала. Двері до вигод я заставала замкненими й мусила сходити вниз кілька поверхів і бігти в глиб саду, коли хвіртка була відчинена, а коли ні… Ох, пане, які то лихі створіння – замкнені в монастирі жінки, коли вони певні, що догоджають своїй настоятельці у її мстивих бажаннях і служать Богові, доводячи вас до розпачу! Час уже був приїхати архієпископові, час уже був кінчитися моєму позову.

Це були найжахливіші хвилини в моєму житті, бо подумайте ж, пане, мені зовсім не відомо було, якими фарбами розмалювали мене перед цим церковником і кого він з цікавості приїхав побачити – справді нечестивицю, в яку вселився сатана, чи дівчину, яка тільки прикидається. Виставити мене такою, по-їхньому, можна було, тільки налякавши мене до смерті, і ось як вони до цього взялися.

Того дня, як прибув вікарій, до моєї келії рано-вранці ввійшла настоятелька з трьома сестрами; в однієї була кропильниця, в другої – розп'яття, в третьої – мотузка. Настоятелька сказала мені голосно й загрозливо:

– Підведіться… Станьте навколішки і припоручіть душу Богові…

– Паніматко, – мовила я, – чи можу я перед тим, як скоритися вам, запитати, що зі мною буде, що ви надумали вчинити зі мною і що мушу я просити в Бога?..

По всьому тілу в мене проступив холодний піт. Я тремтіла, коліна підгинались, із жахом поглядала я на трьох лиховісних товаришок. Вони стояли вряд з похмурими обличчями, зціпивши зуби й заплющивши очі. Від страху слова в моєму запитанні я вимовляла уривчасто, нарізно. Ніхто не відповів мені, тож я подумала, що, може, й не почули мене. Знову я проказала останні слова того запитання, бо все його проказати мені не було сили. Отож я промовила тихо й невиразно:

– Якої ласки мушу я просити в Бога?

Мені відповіли:

– Просіть у нього прощення за гріхи всього вашого життя. Говоріть до нього так, як ніби ви зараз маєте стати перед ним…

На цих словах я подумала, що вони радили раду й постановили спекатися мене. Я не раз чула, що таке роблять по деяких чоловічих монастирях: судять, засуджують і страчують. Тільки ж не гадала, що таку нелюдську розправу можуть учинити в монастирях жіночих. Але скільки було в них такого, про що я раніш і не здогадувалась, а потім сама побачила! На згадку про близьку смерть я хотіла скрикнути, але рот мій розкрився, голосу ж не було. Я підійшла до настоятельки, благально витягнувши руки, і, зімлівши, впала на спину. Я впала, але не дуже забилась. Такими хвилинами смертельного страху, коли сила нас покидає, члени непомітно кволіють, ніби спадають одні на одних, і природа не в змозі підтримати себе, нібито хоче тихо згаснути. Я втратила свідомість, чула довкола себе тільки дзижчання невиразних і далеких голосів – чи то черниці говорили, чи то в ухах у мене дзвеніло, але я чула тільки те безкінечне дзижчання. Не знаю, скільки часу пробула я в цьому стані, але прокинулася від раптового холоду, що дрожем пройшов по мені, аж я зітхнула. Я була геть чисто мокра, вода стікала в мене з одежі додолу – на мене вилили всю велику кропильницю. Я лежала на боці в калюжі, прихилившись головою до стіни, напіврозтуливши рота, з обмерлими, заплющеними очима. Хотіла розплющити їх і подивитись, але на них ніби туман наліг. Крізь нього я бачила тільки плями вбрання, за яке марно намагалася схопитись. Я силкувалась поворухнути вільною рукою, підвести її, але вона була надто важка. Млость потроху зменшувалась. Я звелась і сіла, прихилившись спиною до стіни. Руки мої лежали у воді, голова впала на груди, я стогнала – нечленороздільно, уривчасто, болісно. На обличчях у жінок був вираз такої суворості й непохитності, що я не зважувалась благати їх. Настоятелька сказала:

– Поставте її.

Мене взяли за руку й підвели. Вона додала:

– Вона не хоче припоручити себе Богові. Тим гірше для неї. Ви знаєте, що треба робити. Робіть…

Я гадала, що тією мотузкою мене задушать. Дивилась на неї, очі мої пройнялися слізьми. Я попросила поцілувати розп'яття, мені відмовили. Попросила поцілувати мотузку – дали. Я нахилилась, схопила настоятельчин наплічник, поцілувала його, промовила:

– Боже, зглянься наді мною! Боже, зглянься наді мною! Хоч не мучте ж мене, любі сестри…

І підставила шию. Не знаю вже, ні що зі мною сталося, ні що мені зробили. Певно, ті, кого ведуть на страту, а я саме це уявляла, вмирають раніше, ніж їх скарають. Я опам'яталася на сіннику, що правив мені за ліжко, – сиділа зі скрученими за спиною руками, на колінах лежало велике залізне розп'яття. Пане маркіз, я звідси бачу, якого болю завдаю вам, але ви ж хотіли знати, чи варта я того маленького співчуття, якого сподіваюся від вас.

Отоді відчула я вищість християнської релігії над усіма релігіями у світі. Яка глибока мудрість у тому, що сліпа філософія називає безумством хреста! Навіщо б здався мені в тодішньому моєму стані образ щасливого і вславленого законодавця? Я бачила безневинного з простромленим боком, з тернами на чолі, з прицвяхованими руками й ногами, який помирав від страждання, і думала: «Оце Бог мій, а я ще смію нарікати!..» Ця думка додала мені сили, і я відчула, як у серці моїм відроджується розрада; я пізнала суєту життя і щаслива була втратити його раніше, ніж мала час помножити свої гріхи. Проте полічила свої роки і завважила, що мені й двадцяти немає, і зітхнула. Була надто знесилена, надто пригнічена, щоб мій дух міг піднестися над страхом смерті. При здоров'ї я, певно, могла б повестися відважніше.

Тим часом повернулась настоятелька зі своїми поплічницями. Вони застали мене більш притомною, ніж гадали й сподівалися побачити. Підвели мене, запнули мені обличчя покривалом. Двоє взяли мене попід руки, третя підштовхувала мене ззаду, а настоятелька наказувала мені йти. Я пішла, не знати куди, але гадала, що на страту, і приказувала:

– Боже, зглянься наді мною! Боже, зміцни мене! Боже, не покидай мене! Боже, прости мене, якщо образила Тебе!

Прийшла я до церкви. Вікарій правив месу. Уся громада була в зборі. Забула вам сказати, що ті три черниці, які вели мене, почали мене щосили штовхати, коли ми підійшли до дверей, – вдавали, ніби мучаться коло мене, тягли мене за руки, підпихали ззаду, немов би я опиралася й не хотіла входити до церкви. Насправді ж цього нічого не було. Мене привели до олтаря, я насилу стояла, а мене шарпали, щоб я стала навколішки, ніби я відмовлялася схилитись, тримали мене, ніби в мене була думка тікати. Заспівали Veni creator; винесли Святі дари, дали благословення. Під час благословення, коли належить класти поклін, ті, що тримали мені руки, пригнули мене, мовби силоміць, а решта притримали руками за плечі. Усе це я почувала, але не могла збагнути, навіщо вони це роблять. Нарешті, усе з'ясувалося.

По благословенні вікарій скинув убори, надів тільки стихар та єпітрахіль і вийшов до приступок олтаря, де я стояла навколішках. Обіч нього йшли два церковники спиною до олтаря, де лежали Святі дари, обличчям до мене. Він підійшов до мене й сказав:

– Сестро Сюзанно, підведіться…

Сестри, що тримали мене, нагло мене підвели. Інші оточили мене й обступили звідусюди так, ніби боялися, щоб я не вирвалась. Він додав:

– Розв'яжіть її…

Його не послухали. Прикинулися, що вбачають небезпеку в тому, щоб звільнити мене. Але я вже казала вам, що людина він крута. Він ще раз промовив твердо й суворо:

– Розв'яжіть її…

Послухалися. Тільки звільнили мені руки, я болісно й гостро застогнала, аж він зблід, а лицемірні черниці відсахнулися від мене з переляку. Він опанував себе, сестри повернулись, вдаючи, що тремтять від страху. Я стояла нерухомо, і він спитав мене.

– Як ви?

Замість відповіді я показала йому свої руки: мотузка, якою мене зв'язали, глибоко в'їлася в тіло, і руки в мене геть посиніли від того, що кров застоялася в жилах. Він зрозумів, що стогін у мене вихопився від раптового болю, коли відновився кровообіг. Він сказав:

– Скиньте з неї покривало…

Його пришили в кількох місцях так, що я й не помітила цього. Знову-таки багато сил доклали до того, що самі вони й поставили на перешкоді, – треба ж було, щоб вікарій побачив мене несамовитою, божевільною. Тим часом від шарпанини нитка в кількох місцях висмикнулась, в інших місцях покривало й одіж подерлися, і мене побачили. З обличчя я гарна. Глибока туга змінила його, але його характер лишився той самий. Голос у мене зворушливий, і той, хто мене слухає, почуває, що слова мої правдиві. Усе це викликало великий жаль у молодих супутників архідиякона. Йому ж ці почуття були чужі: справедливий, але нечулий, він належав до тих, хто сповідуючи чесноту, не відчуває її солодкості. Добро вони роблять тому, що так велить їм розум. Він підійняв єпітрахіль, покрив нею мені голову й запитав:

– Сестро Сюзанно, чи вірите ви в Бога Отця, Сина й Святого Духа?

Я відповіла:

– Вірю.

– Чи вірите в матір нашу, Святу Церкву?

– Вірю.

– Чи зрікаєтесь сатани й діл його?

Замість того, щоб відповісти, я раптом вискочила вперед, голосно скрикнула, і край єпітрахілі впав у мене з голови. Вікарій занепокоївся, його супутники зблідли. Із сестер одні розбіглися, другі, що сиділи, посхоплювалися з великим гуркотом. Він дав знак, щоб затихли, а сам дивився на мене, чекав чогось надзвичайного. Я його заспокоїла, сказавши:

– Панотче, то абищиця. Одна з черниць вколола мене чимось гострим. – І, звівши очі й руки до неба, я додала, вмиваючись слізьми: – То мене вразили в ту хвилину, коли ви мене питали, чи зрікаюсь я сатани й діл його, і я добре бачу, навіщо.

Настоятелька від усіх запротестувала, що до мене не торкались. Архідиякон знов покрив мене єпітрахіллю. Черниці хотіли знову підійти, та він дав їм знак відступитися й перепитав мене, чи зрікаюсь я сатани й діл його, і я твердо відповіла:

– Зрікаюсь, зрікаюсь…

Він сказав принести розп'яття й дав мені поцілувати; я поцілувала його в ноги, руки й рану в боці. Він наказав мені голосно поклонитися розп'яттю, я поставила його на землю й промовила навколішках:

– Боже мій, Спасителю мій, Ти, що сконав на хресті за мої і всього людського роду гріхи, поклоняюся Тобі. Хай окриють мене Твої муки, хай упаде на мене крапля крові, Тобою пролитої, і очищуся. Прости мене, Боже, як я прощаю ворогам своїм…

Потім сказав мені:

– Визнайте віру Його… Визнайте любов Його… Визнайте милосердя Його…

Я зробила все це. Не пригадую тепер, як саме висловлювалась, але, мабуть, дуже піднесено, бо дехто з черниць заридали, обидва молоді церковники заплакали, а архідиякон здивовано спитав, звідки взяла я молитви, допіру проказані. Я сказала йому:

– З глибини свого серця; це – мої думки й почуття. Свідчуся в цьому Богом, що все чує й витає над цим олтарем. Я християнка, я безневинна. Якщо я вчинила якісь гріхи, то вони тільки Богові єдиному відомі, тільки він має право правити з мене звіт за них і покарати… – На цьому слові я глянула страшним поглядом на настоятельку.

Так закінчилася церемонія, якою було ображено величність Божу, споганено найсвятіші речі й ошукано служителя церкви. Черниці розійшлися, окрім настоятельки, мене й молодих церковників. Архідиякон сів, видобув заяву, подану на мене, почав уголос читати її і питати мене за артикулами, що в ній містилися:

– Чому ви не сповідаєтесь?

– Мене не пускають.

– Чому ви не причащаєтесь?

– Мене не пускають.

– Чому ви не буваєте ні на месі, ні на службах Божих?

– Мене не пускають.

Настоятелька хотіла щось сказати. Він спинив її властивим йому тоном:

– Мовчіть, паніматко… Чому ви виходите вночі з келії?

– У мене відібрали воду, глек на воду й посуд на природні потреби.

– Чому вночі чути галас у вашому коридорі й у келії?

– Мені навмисне не дають спати.

Настоятелька знову хотіла заговорити, він ще раз сказав їй:

– Я вже казав вам, паніматко, – мовчіть. Відповідатимете, коли запитаю…

– Що то за черницю вирвали з ваших рук і знайшли повалену додолу в коридорі?

– Це – наслідок жаху, який навіяли їй щодо мене.

– Вона ваша подруга?

– Ні, панотче.

– До неї в келію ви коли-небудь заходили?

– Ніколи.

– І ніколи не робили чогось непристойного чи то їй, чи іншій якій?

– Ніколи.

– Чому вас зв'язали?

– Не знаю.

– Чому ваша келія не замикається?

– Я зламала в ній замок.

– Чому ви його зламали?

– Щоб відчинити двері й піти на відправу в день Вшестя.

– Так ви того дня були в церкві?

– Так, панотче…

Настоятелька сказала:

– Це неправда, панотче. Вся громада…

Я урвала її:

– … потвердить, що двері до хору були замкнені, що вони знайшли мене долі коло дверей, і ви наказали їм іти по мені. Дехто так зробив, але я прощаю їм і вам, паніматко, що ви наказали. Я прийшла не інших виказувати, а себе боронити.

– Чому у вас немає ні чоток, ні розп'яття?

– У мене відібрали.

– Де ваш молитовник?

– Відібрали.

– Як же ви молитесь?

– Молюся серцем і духом, хоч молитись мені й заборонено.

– Хто заборонив?

– Паніматка.

Настоятелька знову хотіла заговорити.

– Паніматко, – сказав він їй, – правда чи неправда, що ви заборонили їй молитися? Скажіть: так чи ні?

– Я гадала й мала підставу гадати…

– Не про те йдеться. Ви заборонили їй молитися – так чи ні?

– Заборонила, але…

– Але, – урвав її архієпископ, – але, сестро Сюзанно, чому ви боса?

– Мені не дають ні панчіх, ні черевиків.

– Чому білизна й одіж у вас такі подерті й брудні?

– Вже три місяці мені не дають білизни, а в одежі я мушу спати.

– Чому ви спите в одежі?

– Бо не маю ні заслони, ні ковдри, ні матрацу, ні постелі.

– Чому не маєте?

– Відібрали в мене.

– Їсти вам дають?

– Я прошу, щоб давали.

– Виходить, не дають?

Я мовчала, він додав:

– Не може бути, щоб з вами так суворо поводились, коли б ви не вчинили якоїсь тяжкої провини.

– Провина моя в тому, що я не покликана до чернецтва і хочу зректися обітниці, яку дала недобровільно.

– Справу цю належить розв'язати законам, і хоч би який був їх вирок, ви тим часом мусите виконувати чернечі обов'язки.

– Ніхто, панотче, не виконує їх пильніше за мене.

– І мусите користуватися з усього, що й ваші товаришки.

– Цього я тільки й прошу.

– Може, ви скаржитесь на когось?

– Ні, панотче, я вже казала: прийшла не винуватити, а боронитися.

– Ідіть.

– Куди мушу йти, панотче?

– До своєї келії.

Я ступила кілька кроків, потім повернулась і впала до ніг настоятельці й архідияконові.

– Що таке? – спитав він.

– Ви бачите! – сказала я, показуючи йому свою побиту в кількох місцях голову, свої скривавлені ноги, свої посинілі, кістляві руки, свою брудну й подерту одіж.

Чую, пане маркіз, що ви й більшість тих, хто ці записки прочитає, скажете: «Скільки жахів, таких вигадливих і довготривалих! Яка витончена жорстокість у чернечих душах!» Неймовірна річ, скажете ви всі. Погоджуюсь, але це – правда, і хай небо, яким свідчуся, судить мене з усією суворістю і віддасть на вічні муки, коли я дозволила наклепові хоч краєчком своєї тіні затьмарити де-небудь мої рядки! Хоч і глибоко пізнала я, яким сильним збудником стає настоятельчина ненависть для природної зіпсутості, надто ж коли зіпсутість ця може своїми злочинами вислужуватись, хвалитися й пишатися, але злопомність не заглушила в мені справедливості. Що більше я міркую, то більше переконуюсь, що такого, як мені трапилось, не траплялось і, мабуть, не трапиться ніколи. Один раз (дай, Боже, щоб перший і останній) угодно було провидінню, чиї путі невідомі нам, зібрати над однією безталанною всю силу жорстокості, що розподіляється за його незбагненними веліннями на безконечну многість нещасних, які перед нею були і по ній будуть у монастирі. Я страждала, дуже страждала, але доля моїх мучительок здається і завжди здавалась мені гіднішою жалю, ніж моя власна. Волію і волітиму краще вмерти, ніж помінятися з ними роллю. Мої муки кінчаться, сподіваюсь цього від ваших доброт; а спогад, сором і гризота злочину лишаться їм довіку. Вони вже винуватять себе, не сумнівайтесь; вони винуватитимуть себе все своє життя, і жах зійде разом з ними в домовину.

Проте, пане маркіз, теперішнє моє становище сумне. Життя тяжке для мене: я – жінка, духом слаба, як і всі в моїй статі. Бог може покинути мене. Я не почуваю ні сили, ні відваги терпіти далі те, що перетерпіла. Бійтеся, пане маркіз, щоб не настала фатальна хвилина. Хоч ви й очі тоді виплачете за моєю долею, хоч і сточить вас гризота, я не вийду вже з безодні, в яку впаду, – вона навіки замкнеться над зневіреною.

– Ідіть, – сказав мені архієпископ.

Один із церковників допоміг мені підвестися, і архієпископ додав:

– Я допитав вас, зараз допитаю вашу настоятельку… і не вийду звідси, поки не відновлю тут ладу…

Я пішла. Монастир був у тривозі; усі черниці стояли на порогах своїх келій, перемовлялись одна з одною через коридор. Тільки-но я з'явилась, як вони позникали, і почувся довгий стукіт дверей, що одна по одній з гуркотом зачинялись. Я ввійшла в келію, стала навколішки коло стіни й попросила Бога зважити на мою скромність у розмові з архідияконом і показати йому мою безневинність і правоту.

Я молилася, коли архідиякон з двома своїми супутниками з'явились у моїй келії. Я вже казала, що не мала ні застілки, ні стільця, ні налою, ні заслони, ні матрацу, ні ковдри, ні постелі, ані якоїсь посудини. Двері мої не замикались, у вікнах майже всі шибки були побиті. Я підвелася, і архідиякон, спинившись відразу й обурено глянувши на настоятельку, промовив:

– Ну, паніматко?

– Я цього не знала, – сказала вона.

– Не знали? Неправда. Хіба хоч один день ви не заходили сюди і чи не звідси саме прийшли вранці?.. Скажіть, сестро Сюзанно, паніматка була у вас сьогодні?

Я не відповіла нічого. Він не домагався, але молоді церковники, опустивши руки, похиливши голови й утопивши в землю очі, достатньо виявили свій біль і подив. Вони всі вийшли, і я почула, як архієпископ казав настоятельці в коридорі:

– Ви негодні своїх обов'язків, вас треба було б усунути. Про це я подам скаргу владиці. А все це неподобство виправити ще перед моїм від'їздом. – І, йдучи далі, він хитав головою, приказував: «Це жахливо! Християнки! Черниці! Людське створіння! Жахливо!»

Після цього розмов уже не було ніяких, але мені дали білизну, іншу одежу, заслону, ковдру, постіль, посуд, мій молитовник, мої благочестиві книжки, чотки, розп'яття, засклили вікна, одно слово, відновили мене у звичайному становищі всіх черниць. Виходити до приймальні теж дозволили, але тільки в справах.

А справи посувалися повільно. Пан Манурі подав першу заяву, яка вплинула мало. У ній було забагато розуму, не досить патетики й майже зовсім не було доводів. Але не адвокат, дуже вправний, був тому причиною. Я не хотіла, щоб хоч трохи постраждала репутація моїх батьків, не хотіла, щоб було ославлено чернецтво, зокрема монастир, де я страждала, щоб не було надто відразними фарбами змальовано моїх зятів та сестер. На мою користь свідчив лише мій протест, зроблений у першому монастирі, але в другому не повторений. Коли обороні поставлено такі тісні межі, а напад супротивника ніяких меж не визнає, топче під ноги правду і кривду, твердить і заперечує однаково зухвало, не спиняється ні перед звинуваченням, ні перед підозрами, – його перемогти важко, зокрема в судах, де звичка й утома не дозволяє майже ніколи розглянути сумлінно навіть найважливіші справи і де на такі заяви, як моя, політик завжди дивиться незичливо, боячись, щоб успіх однієї черниці, яка протестує проти обітниці, не заохотив до такого вчинку й безліч інших, – адже судді почувають потай, що як дозволити брамі цих в'язниць відчинитися перед однією нещасною, то до них рине юрба і виважуватиме їх. Нам пильнують відібрати відвагу й упокорити нас нашій долі, позбавивши надії на її зміну. Проте в добре керованій державі, по-моєму, мусило б навпаки бути – вступати в чернецтво важко, а виходити з нього легко. І чому не прирівняти цей випадок до багатьох інших, де брак якоїсь дрібної формальності знищує всю процедуру, навіть справедливу, зрештою? Хіба монастирі такі вже сутні в державному устрої? Хіба встановив Ісус Христос ченців і черниць? Хіба церква аж ніяк не може без них обійтися? Навіщо женихові стільки божевільних наречених, а людській породі стільки жертв? Хіба ж таки не зрозуміють ніколи потреби звузити отвір безодень, що загрожують поглинути майбутні покоління? Чи варті всі бездушні молитви, читані там, хоч одного шеляга, поданого бідному зі співчуття? Чи може Бог схвалювати самотництво людини, яку він створив громадською? Чи може Бог дозволяти зухвалі обітниці людині, яку він створив такою непостійною, нетривалою? Чи може цих обітниць, противних загальному прагненню природи, додержати цілком хто-небудь, крім зле зорганізованих істот, у яких зародки пристрастів загинули і яких по праву можна було б помістити серед потвор, якби наші знання дозволяли нам унутрішню будову людини бачити так само легко й добре, як її зовнішню форму? Чи завмирають тваринні функції від усіх тих жалобних церемоній, що їх виконують при вступі в послушенство та чернецтво, коли чоловіка або жінку віддають у монастир, занапащаючи їх назавжди. Чи не збуджується в них, навпаки, у тиші, спонуці й неробстві сила, невідома мирянам, захопленим безліччю розваг? Де ще побачить хто голови, опановані нечистими примарами, що їх переслідують і непокоять? Де ще побачимо глибоку нудьгу, блідість, охлялість, усі ці симптоми заскнілої і виснаженої природи? Де ще ночі тривожать зойки, а дні стікають безпричинними слізьми, що ллються від невідомого смутку? Де ще природа, обурена примусом, до якого вона не створена, ламає поставлені їй перепони, шаленіє, призводить життєві сили до розладу, що проти нього вже немає засобу? Де ще туга й злість понищили всі громадські прикмети? Де ще немає ні батька, ні брата, ні сестри, ні родича, ні друга? Де ще людина, вважаючи себе лише за хвилинну й минущу істоту, ставиться до найголовніших світських зв'язків, як мандрівець до пересічних речей – без прихильності? Де, як не в цій обітниці, поселилися ненависть, огида й марення? Де, як не тут, місце рабству й деспотизму? Де ніколи не вгасає лють? Де жевріють у тиші всі пристрасті? Де осередок жорстокості й цікавості?