Текст книги "Жак-фаталіст (збірка)"

Автор книги: Дені Дідро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 30 страниц)

Пан. І те і те. До речі, Жаку, ти в майбутнє життя віриш?

Жак. Не те, що вірю, і не те, що не вірю – просто не думаю про це. Тішуся з того життя, яке дістав у спадок.

Пан. А я вважаю себе мов би за лялечку, і люблю переконувати себе, що метелик або моя душа колись розіб'є свою шкаралупу й полине до божественної справедливості.[270]270
  …що метелик або моя душа колись розіб'є свою шкаралупу й полине до божественної справедливості… – іронічний парафраз з «Божественної комедії» Данте («Чистилище», пісня X).


[Закрыть]

Жак. Чарівний ваш образ!

Пан. Він не мій. Я його вичитав, здається, в одного італійського поета, Данте на прізвище, що написав твір під назвою: «Комедія Пекла, Чистилища та Раю».

Жак. Оце так дивний сюжет для комедії!

Пан. У нього, їй-богу, є гарні речі, а надто в пеклі. Єресіархів він кладе в огненні домовини, що з них б'є полум'я й палить все довкола, невдячних ставить у ніші, де вони проливають сльози, від яких їм крижаніє обличчя, а ледачих – у інші ніші й каже, що з їхніх жил тече кров, яку пожирає бундючна черва… Але з якої нагоди ти виступаєш проти нашої зневаги до життя, яке ми боїмось утратити?

Жак. З нагоди того, що розказав мені секретар маркіза Арсизького про чоловіка тої гарної жінки, що в кабріолеті.

Пан. Вона вдова.

Жак. Вона втратила чоловіка під час своєї подорожі до Парижа; і бісова людина й слухати не хотіла про причастя. Замирити його з льолею доручили господині того замку, де Рішар зустрівся з абатом Юдсоном.

Пан. Що ти хочеш сказати своєю льолею?

Жак. Льоля – це сорочка, яку надівають на немовлят.

Пан. Розумію. Що ж вона зробила, щоб одягти його в льолю?

Жак. Усі сиділи навколо каміна. Лікар, помацавши хворому пульс, що був дуже слабий, теж сів поруч з ними. Дама, про яку мова, підійшла до його ліжка й поставила йому кілька запитань, але не підносячи голосу більше, ніж то треба було, щоб хворий почув кожне сказане до нього слово; після цього між дамою, лікарем і кількома присутніми почалася розмова, яку зараз перекажу вам.

Дама. Ну, лікаре, чи не розкажете нам новини про пані де Парм?

Лікар. Я щойно з одного дому, де мене запевняли, що їй безнадійно погано.

Дама. Ця принцеса завжди виявляла побожність. Як тільки вона почула себе в небезпеці, зразу попросила висповідати себе й запричастити.

Лікар. Кюре церкви св. Роха везе їй сьогодні мощі до Версаля, але прибудуть вони запізно.

Дама. Не одна пані Інфанта подає такі приклади. Герцог де Шервез, що був дуже хворий, не чекав, поки йому запропонують причастя, а сам зажадав його – і цим завдав великої втіхи своїй родині.

Лікар. Йому дуже покращало.

Один із присутніх. Певна річ, від цього не вмирають, навпаки.

Дама. Справді, скоро тільки заходить небезпека, ці обов'язки треба виконати. Хворі, мабуть, не розуміють, як важко і як, проте, необхідно їхнім близьким пропонувати їм це.

Лікар. Я був оце у хворого, що спитав мене два дні тому:

– Як ви знаходите мене, лікаре?

– Сильна пропасниця, пане, і часті напади.

– І напад, по-вашому, незабаром станеться?

– Ні, я чекаю його тільки надвечір.

– Коли так, я зараз покличу одного добродія, з яким маю невеличку приватну справу, щоб закінчити її, поки я в добрій пам'яті…

Він висповідався й запричастився. Увечері я прийшов – ніякого нападу. Учора йому було краще, сьогодні зовсім гаразд. І не раз протягом своєї практики я спостерігав таке після причастя.

Хворий (до слуги). Принесіть мені курча.

Жак. Йому подають, він хоче порізати й не має сили. Йому кришать дрібно крильце. Він просить хліба, хапає шматок, силкується розжувати, але не може ковтнути й викидає все з рота на серветку. Просить чистого вина, пригублює чарку й каже: «Почуваю себе добре». Так, але за півгодини його не стало.

Пан. Усе-таки ця дама досить добре взялася до справи. А твоє кохання?

Жак. А умова, на яку ви погодились?

Пан. Розумію… Ти оселився в Деглановому замку, і служниця Жанна наказала своїй молодій дочці Денізі навідувати тебе чотири рази на день і доглядати тебе. Але перед тим як іти далі, скажи мені, чи була Деніза незаймана?

Жак (кашляючи). Атож, гадаю.

Пан. А ти?

Жак. Моя незайманість уже давно степами гуляла.

Пан. Виходить, то було в тебе не перше кохання?

Жак. Чому – виходить?

Пан. Бо кому віддаємо незайманість, ту кохаємо, як і нас кохає та, хто відбирає її.

Жак. Іноді так, іноді ні.

Пан. А як ти її втратив?

Жак. Я її не втратив, а любенько виміняв.

Пан. Розкажи мені трохи про цей вимін.

Жак. Це буде перша глава від святого Луки, нескінченна низка «genuit»[271]271
  «Genuit» (лат.) – народив. Жак помилився, говорячи тут про першу главу Євангелія від Луки, «нескінченна низка» народжень фігурує в першій главі Євангелія від Матфея і є ремінісценцією Старого Завіту: «Авраам народив Ісаака, Ісаак народив Іакова» тощо.


[Закрыть] від першої до Денізи останньої.

Пан. Що не дістала її, хоч і гадала.

Жак. І перед Денізою дві наші сільські сусідки.

Пан. Що не дістали її, хоч і гадали.

Жак. Ні.

Пан. То невелика штука – двом не принести незайманості.

Жак. Слухайте, пане, по смиканню правого кутика вашої губи й стисканню вашої лівої ніздрі я здогадуюсь, що мушу розказати справу чи з власної охоти, чи з прохання, бо біль у горлі у мене збільшується, продовження мого кохання буде довге, а сміливості в мене вистачить хіба що на одне-два маленькі оповідання.

Пан. Якби Жак схотів зробити мені велику приємність…

Жак. То що він зробив би?

Пан. Почав би з утрати своєї незайманості. Знаєш, що я скажу тобі? Я завжди був охочий до оповідання про цю велику подію.

Жак. А чому, будь ласка?

Пан. Бо з усіх оповідань такого роду це єдине пікантне. Інші – лише пісні й затерті повторення. Я певен, що з усіх гріхів молодої покутниці сповідач уважний тільки до цього гріха.

Жак. Пане, пане, бачу, що розпусна у вас голова і як помиратимете, диявол може з'явитися вам теж у вигляді дужок, як Феррагюсові.[272]272
  Феррагюс – герой поеми «Річардетто» Фортігверри. Він був кастрований. Перед смертю йому з'явився сам Люцифер для того, щоб показати втрачене.


[Закрыть]

Пан. Можливо. Але закладаюсь, що тебе вимуштрувала якась стара сільська розтіпаха.

Жак. Не закладайтесь, бо програєте.

Пан. Так то була служниця твого кюре?

Жак. Не закладайтесь, бо знову-таки програєте.

Пан. Виходить, його небога?

Жак. Його небога чманіла від злості й святобожності; ці якості пасують одна до одної, але не до мене.

Пан. Ну, цей раз я вже вгадаю.

Жак. Навряд.

Пан. Одного ярмаркового або базарного дня…

Жак. Не ярмаркового і не базарного.

Пан. Ти поїхав до міста.

Жак. Зовсім не поїхав.

Пан. І на небі було написано, щоб ти здибав десь у шинку якусь люб'язну кралечку, щоб ти впився…

Жак. Я був натщесерце, а на небі було написано, щоб ви зараз сушили собі голову марними здогадами. Скажу вам, пане, що мене свого часу охрестили…

Пан. Якщо ти збираєшся починати про втрату незайманості з хрестинної купелі, то не швидко ми до неї дійдемо.

Жак. Отож були в мене хрещені батько та мати. Майстер Бігр, на все село стельмах, мав сина. Бігр-батько був мій хрещений батько, а Бірг-син був мій приятель. Років у вісімнадцять-дев'ятнадцять ми обидва разом закохалися в таку собі швачечку Жустину. Вона не була дуже жорстока, але визнала доречним відзначитися першим гордуванням, і її вибір упав на мене.

Пан. Ось одна із жіночих химер, у яких годі будь-що зрозуміти!

Жак. Усе помешкання стельмаха майстра Бігра, мого хрещеного батька, складалося з майстерні та горища. Його ліжко стояло у глибу майстерні. Бігр-син, приятель мій, спав на горищі, куди вилазив драбинкою, що стояла на рівній відстані між ліжком його батька та дверима майстерні.

Коли мій хрещений уже добре засинав, мій приятель тихенько відчиняв двері, і Жустина піднімалася драбинкою на горище. Другого дня вдосвіта, коли Бігр-батько ще не прокинувся, Бігр-син сходив з горища, знов відчиняв двері, і Жустина тікала геть таким самим способом, як і входила.

Пан. І знову забиралась потім на горище, своє або чуже.

Жак. Чому ні? У Бігра із Жустиною стосунки були доволі ніжні, але вони мусили порушитись: так на небі було написано, так і сталося.

Пан. Через батька?

Жак. Ні.

Пан. Через матір?

Жак. Ні, її живої не було.

Пан. Через суперника?

Жак. Та ні, ні, ні, стома чортами присягаюся, що ні! Це вже вам, пане, на небі написано до кінця ваших днів: поки житимете, будете вгадувати, кажу вам, і все помилково…

Одного ранку, коли мій приятель Бігр, стомившись більше, як звичайно, чи то від денної праці, чи то від нічної насолоди, спав собі солодко в Жустининих обіймах, унизу коло драбинки розітнувся грізний голос:

– Бігре, Бігре, прокляте ледащо! Уже й Angelus[273]273
  Ранкова молитва.


[Закрыть] продзвонили, уже пів до шостої незабаром, а ти все на горищі! Чи не збираєшся ти до півдня там вилежуватись? Чи, може, мені злізти та зігнати тебе вниз швидше, ніж тобі хотілося б? Бігре! Бігре!

– Батько.

– Ти забув, що старий бурмило-хуторянин чекає вісь? Хочеш, щоб знову сюди лаятись прийшов?

– Готова його вісь, чверть години не мине, як матиме її…

Можете собі уявити, який жах обійняв Жустину й мого бідного приятеля.

Пан. Я певен, що Жустина зареклася приходити на горище і того ж вечора заявилася знову. Але як вона вийде звідти сьогодні вранці?

Жак. Якщо ви вважаєте за свій обов'язок відгадати це, я мовчатиму. Тим часом Бігр-син скочив з ліжка в самій сорочці, схопивши в руки штани, а куцину під пахви. Поки він одягався, старий Бігр бурчав крізь зуби: «Відколи він злигався з тією мандрьохою, усе шкереберть пішло. Ну, та буде цьому кінець, так не може бути, впеклося вже мені. Коли б же то хоч дівчина путяща, а то ж повійниця, бозна яка повійниця! Ох, якби побачила це моя бідна покійниця, що чесна була аж до пучки на пальцях! Давно б уже його дрюком почастувала, а їй очі привселюдно видерла б після утрені на паперті, бо вона впину не знала. А я занадто добрий був досі, та коли вони думають, що й далі так буде, то помиляються».

Пан. І ці слова Жустина чула на горищі?

Жак. Напевне. Тим часом Бігр-син подався до хуторянина з віссю на плечах, а Бігр-батько став до роботи. Не вдарив і разів кілька сокирою, як його ніс зажадав понюху. Шукає він табакерку по кишенях, у головах, ніде не знаходить. «Це той шибеник, каже, потяг її, як звичайно; подивлюсь, чи не забув він її нагорі…» Та й поліз на горище. За хвилину він помічає, що йому бракує люльки й ножа, і знову лізе на горище.

Пан. А Жустина?

Жак. Похапцем схопила свою одежу, зашилася під ліжко й витяглась там без духу.

Пан. А твій приятель?

Жак. Приставивши вісь, приладнавши її та одержавши гроші, прибіг до мене й розказав, у яку він потрапив скруту. Потішившись трохи, я сказав йому: «Слухай, Бігре, іди повештайся по селу, де собі знаєш, я тебе порятую. Одного тільки прошу в тебе – дай мені час…» Ви посміхаєтесь, пане. Що таке?

Пан. Нічого.

Жак. Пішов мій приятель Бігр. Одягаюсь я, бо ще не вставав. Іду до його батька, він аж скрикнув від подиву й радощів, як побачив мене, та й питає:

– Це ти, хрещенику! Звідки ти й чого прийшов сюди так рано?..

Мій хрещений справді був приязний до мене, тому я відповів йому щиро:

– Не в тому річ, звідки я, а як додому вернуся.

– Та й ти вже зледащів, хрещенику. Мабуть, ви з Бігром два чоботи пара. Ти дома не ночував.

– А батько мій за це не пожалує.

– Розумний у тебе батько, хрещенику, що за таке не жалує. Та поснідаймо спочатку, пляшка нас наважить.

Пан. То була людина з добрими засадами, Жаку.

Жак. Відповідаю йому, що пити та їсти не потребую й не хочу, а що ноги мене не держать від утоми й сну. Старий Бігр, що свого часу теж не давав маху, промовив, вишкіряючись:

– Вона була гарненька, хрещенику, і ти порозкошував досхочу. Слухай: Бігр пішов, залазь на горище й проспись на його ліжку… Але одне слово, поки його немає. Це твій приятель. Отож, коли ви лишитеся наодинці, скажи йому, що я ним незадоволений, дуже незадоволений. Ота Жустина, ти її, мабуть, знаєш (бо хто з хлопців на селі її не знає?), розбестила його. Ти зробиш мені справжню послугу, якщо віднадиш його від тої кралі. Раніш він був, мовляв, молодець, а відколи спізнався з нею… Та ти не слухаєш, очі твої злипаються, іди спочинь.

Я виліз, роздягся, підняв ковдру й простирадло, мацаю скрізь – немає Жустини. Тим часом мій хрещений казав:

– Діти! Бісові діти! Морока з ними батькові та й годі…

«Коли Жустини немає в ліжку, то чи не під ліжком вона?» – подумав я. У комірці було темнісінько. Нахиляюсь, нишпорю руками, надибую її руку, хапаю, тягну до себе. Вона вилазить тремтячи з-під споду. Я обіймаю її, заспокоюю, даю їй знак, щоб лягала. Вона руки складає, кидається мені до ніг, стискує мені коліна. Може, я й не витримав би цієї мовчазної сцени, коли б видно було, але темрява, коли не злякає, то додає завзяття. Та й накипіло в мене на серці. Замість відповіді, я штовхнув її до сходів, що в майстерню. Вона аж крикнула із жаху. Почувши це, старий Бігр промовив:

– Сниться йому…

Жустина зомліла, коліна їй підсіклися, у нестямі вона шепотіла:

– Він зараз прийде… він іде… я чую, він вилазить… я пропала!..

– Ні, ні, – відповідав я глухо, – заспокойтесь, мовчіть і лягайте…

Вона затялась, я не поступився, вона скорилась, і от ми вже поруч.

Пан. Зрадник! Негідник! Чи знаєш, який злочин ти зараз заподієш? Ти зґвалтуєш дівчину, якщо не силою, то страхом. Якби тебе притягти до права, ти зазнав би всієї суворості законів проти ґвалтівників.

Жак. Не знаю, чи зґвалтував я її, знаю тільки, що ні я їй боляче не зробив, ні вона мені. Спочатку, відвертаючи уста від моїх поцілунків, вона шепнула мені на вухо:

– Ні, ні, Жаку, ні…

На цім слові я вдав, що встаю з ліжка й іду до драбини. Вона затримала мене й знову шепнула:

– Не думала я, що ви такий лихий. Бачу, що жалю від вас годі сподіватися, то хоч пообіцяйте мені, заприсягніться…

– Що?

– Що Бігр нічого не знатиме.

Пан. Ти пообіцяв, заприсягнувся, і все пішло гаразд.

Жак. І потім знову прегаразд.

Пан. І потім знову-таки прегаразд?

Жак. Атож, ви мов були при тому. Тим часом моєму приятелю Бігрові обридло нетерпляче й стурбовано блукати навколо своєї хати, не зустрічаючи мене, і він прийшов до батька, що сказав йому сердито:

– Довго ти за дурницею барився…

Бігр відповів йому ще сердитіш:

– Хіба ж не треба було сточити обидва кінці тієї бісової осі, що була загруба? Казав же я тобі, тільки ти все по-своєму робиш.

– Бо легше врізати, ніж доточити. Візьми ось обід та дороби коло дверей.

– Чому коло дверей?

– Бо стукаючи розбудиш свого приятеля Жака.

– Жака!..

– Атож, його, він на горищі спочиває. Ох, бідні ж то батьки! Як не одне, то друге. Ну, чи ти поворухнешся? Коли стоятимеш отак, як туман, похиливши голову, роззявивши рота та спустивши руки, робота сама не зробиться…

Мій приятель Бігр оскаженіло кидається до драбини, а мій хрещений спиняє його та й каже:

– Куди це ти? Дай поспати бідоласі, він на смерть стомився. Чи добре було б тобі на його місці, якби порушили твій спокій?

Пан. І Жустина все це чула?

Жак. Як ви мене.

Пан. А ти що робив?

Жак. Сміявся.

Пан. А Жустина?

Жак. Дерла свій чепець, рвала на собі волосся, заводила вгору очі, принаймні я так гадаю, і ламала собі руки.

Пан. Ви варвар, Жаку, у вас камінь, не серце.

Жак. Ні, пане, ні, я чулий, тільки зберігаю чулість до кращої нагоди. Марнотратці цього багатства так гайнують його, коли треба бути ощадливим, що вже не знаходять його тоді, як треба бути щедрим… Тим часом я одягаюсь і сходжу. Бігр-батько каже мені:

– Тобі й треба було поспати, на добре вийшло. Коли прийшов, на мерця скидався, а тепер рожевий та свіжий, мов те дитя, що поссало. Гарна річ отой сон!.. Сходи до льоху, Бігре, та принеси пляшку до сніданку. Тепер, хрещенику, ти поснідаєш охоче?

– Дуже охоче…

Пляшку принесено, поставлено на верстат, і ми поставали навколо. Бігр-батько наливає склянку собі й мені, а Бігр-син відсуває свою склянку й каже суворо:

– Мені так рано не хочеться пити.

– Не хочеш пити?

– Ні.

– А, я знаю, чого це. Слухай, хрещенику, тут без Жустини не обійшлося. Він був у неї, не застав її або з іншим заскочив, бо оця сварка з пляшкою неприродна, кажу тобі.

Я. Може, ви й угадали.

Бігр-син. Облиш жарти, Жаку, доречні й недоречні, я їх не люблю.

Бігр-батько. Якщо він не хоче, то нам це не мусить завадити: за твоє здоров'я, хрещенику.

Я. За ваше, хрещений. Бігре, випий з нами, друже мій. Ти занадто журишся через абищо.

Бігр-син. Казав же вам, що не питиму.

Я. Ну, коли й угадав твій батько, – велике діло, побачитесь, порозумієтесь, і ти визнаєш, що був неправий.

Бігр-батько. Та покинь його! Хіба несправедливо, щоб та краля покарала його за муку, якої він мені завдає? Ну, ще склянку й берімось до твоєї справи. Я так розумію, що мушу відвести тебе до батька, але що ж йому сказати?

Я. Усе, що хочете, все, що він вам сто разів казав, коли приводив до вас вашого сина.

– Ходімо…

Він виходить, я за ним, приходимо до моєї хати, я пускаю його всередину самого. А сам, цікавий послухати його розмову з моїм батьком, сховавсь у кутку за перетинкою, звідки почув усе слово до слова.

Бігр-батько. Ну ж бо, куме, треба ще й цей раз його простити.

– За що простити?

– Нібито не знаєш!

– Не нібито, а таки справді не знаю.

– Ти гніваєшся, та й маєш причину.

– Та не гніваюсь ніяк.

– Гніваєшся, кажу тобі.

– Коли ти хочеш, щоб я гнівався, хай буде по-твоєму, але мушу знати попереду, яку штуку він устругнув.

– Ну хай там три, навіть чотири рази, але ж це не завжди. Збирається гурт хлопців та дівчат, п'ють, сміються, танцюють, години швидко пливуть, а тим часом двері в хаті замикаються… – Бігр додав, стишивши голос: – Вони нас не розуміють, але, по щирості, хіба ми в їхніх літах були розсудливіші? Знаєш, хто погані батьки? Ті, що забувають гріхи своєї молодості. Скажи мені, хіба ми завжди дома ночували?

– Скажи й ти мені, куме Бігре, хіба не бувало нам закохуватись наперекір нашим батькам?

– Отож я й кричу голосніше, ніж болить мені. Роби й ти так.

– Але Жак ночував дома, принаймні цієї ночі напевно.

– Ну, коли не цієї, так іншої. У всякому разі, ти на свого хлопця не гніваєшся?

– Ні.

– І як я піду, ти його не лаятимеш?

– Аж ніяк.

– Даєш слово?

– Даю.

– Слово честі?

– Слово честі.

– Ну, гаразд, піду я…

Коли хрещений уже на поріг ступав, мій батько вдарив його по плечі й сказав:

– Бігре, друже мій, тут щось не теє. Твій і мій хлопці хитрі й несосвітенні, боюсь, що вони пошили нас сьогодні в дурні. Ну та згодом це виявиться. Прощай, куме.

Пан. А як кінчилася пригода у твого приятеля з Жустиною?

Жак. Як і мусила. Він розгнівався, а вона ще більше. Вона заплакала, він зворушився. Вона заприсяглася, що я найкращий у світі приятель. Я заприсягся, що вона найчесніша в селі дівчина. Він нам повірив, перепросив і ще більше почав нас обох любити та шанувати. Оце початок, середина й кінець утрати моєї незайманості. А тепер, пане, хотів би я, щоб ви вказали мені моральну мету цієї зухвалої історії.

Пан. Краще знання жінок.

Жак. А хіба ви цієї науки потребували?

Пан. Краще знання приятелів.

Жак. А хіба ви гадали коли-небудь, що хоч один приятель устоїть проти вашої дружини чи дочки, якщо вона задумає перемогти його?

Пан. Краще знання батьків і дітей.

Жак. Ет, пане, вони завжди морочили й завжди морочитимуть одне одного.

Пан. Усі твої висловлювання – вічні істини, але їх ніколи не шкодить нагадувати. Хоч яке буде оповідання, що ти пообіцяв мені після цього, будь певен, що тільки дурень не матиме з нього науки, і розказуй.

Мене трохи мучить совість, читачу, що я Жакові та його панові приписав честь міркувань, які належать вам за правом. Якщо це так, ви можете відібрати їх назад, він за це не образиться. Здається, вам не подобається слово «Бігр»[274]274
  Слово це вживається по-французьки як лайливий вигук (bigre) і походить від bougre – мужоложець. Але як іменник слово bigre означало в старовину пасічника, що збирав у лісах бджільні рої.


[Закрыть]. Хотілося б мені знати – чому? Це – справжнє прізвище мого стельмаха. Усі метрики й шлюбні контракти так і підписані – Бігр. Біграми звуться й Бігрові нащадки, що посідають тепер майстерню. Коли по вулиці біжать їхні діти, гарненькі із себе, люди кажуть: «Ось Бігренята». Коли ви вимовляєте прізвище Буль, то пригадуєте найбільшого, який тільки був, червонодеревця. А на Бігровій батьківщині ще й досі, коли вимовляють прізвище Бігр, пригадують найбільшого, якого тільки пам'ятають, стельмаха. Той Бігр, чиє ім'я читаємо в кінці всіх богослужебних книг початку століття, був один з його родичів. Якщо коли-небудь правнук Бігрів уславиться якоюсь звитягою, ім'я Бігр для вас важитиме не менше, як ім'я Цезаря та Конде[275]275
  Конде – французький аристократичний рід. Тут йдеться про видатного французького полководця принца Луї II Конде (1621–1686).


[Закрыть]. Бо Бігр Бігрові не пара, як і Вільгельм Вільгельмові. Коли я кажу просто Вільгельм, це не буде ні завойовник Великобританії[276]276
  Завойовник Великобританії – йдеться про Вільгельма І Завойовника (біля 1027–1087), який підкорив Англію та встановив панування нормандської знаті.


[Закрыть], ні сукнар з «Адвоката Патлена»[277]277
  «Адвокат Патлен» – трьохактна комедія Огюстена Брюеса (1640–1723), створена на основі однойменного французького фарсу.


[Закрыть]. Просто Вільгельм не буде ні героїчне, ні міщанське ім'я: так і Бігр. Просто Бігр – це не славетний стельмах Бігр, не будь-хто з його безвісних предків та безвісних нащадків. Хіба може бути прізвище гарного чи поганого смаку, скажіть по щирості? На вулицях повно дворняг, що звуться Помпеями. Відкиньте ж вашу хибну діткливість, а то я зроблю з вами так, як мілорд Четем[278]278
  Лорд Четем – Уільям Пітт Старший (1708–1778), англійський державний діяч за короля Георга III, керівник угрупування «Патріотів» (Вігів) в парламенті, прибічників активної колоніальної політики. Під час Семирічної війни 1756–1763 pp. сприяв захопленню Англією майже всіх колоніальних володінь Франції в Індії та Північній Америці.


[Закрыть] із членами парламенту. Він сказав їм: «Цукор, цукор, цукор – що ж у цьому смішного?» А я кажу: «Бігр, Бігр, Бігр – чому ж не прозиватися Бігром?» Бо, як казав один офіцер своєму генералові, великому Конде, є гордовитий Бігр, як Бігр-стельмах, добрий Бігр, як ми з вами, і звичайні Бігри, як безліч інших.

Жак. Було це на весіллі. Брат Жан віддавав заміж дочку одного з наших сусідів. Я був за боярина. До столу мене посадили між двома парафіяльними скалозубами. Виглядав я тютею з полив'яним носом, хоч і не був нею настільки, як вони гадали. Вони спитали мене щось про шлюбну ніч, я відповів їм дурницю, глузівники як зарегочуть, а їхні жінки з другого кінця кричать:

– Що там таке? У вас дуже весело!

– Бо дуже вже смішно, – відповів своїй жінці один із чоловіків. – Ось розкажу тобі ввечері.

Друга, не менш цікава, спитала свого чоловіка про те саме й дістала таку саму відповідь. Частування далі йде, а з ним і запитання, і мої дурниці, і регіт, і здивування тих жінок. Після частування – танці, після танців молоді йдуть спати, дарують підв'язку[279]279
  Звичай дарувати всім присутнім на весіллі шматочок стрічки, знятої з ноги в нареченої.


[Закрыть]. Я у своє ліжко, а скалозуби – у своє та розповідають своїм жінкам незбагненну, неймовірну річ, що у двадцять два роки такий здоровань, як я, з лиця непоганий, моторний і недурний, а зелений-зеленісінький, як мале дитя. І жінки разом з чоловіками дивом дивуються. Але другого дня Сузанна кивнула на мене пальцем та й каже:

– Ти щось робиш, Жаку?

– Ні, сусідко! Може, вам що треба?

– Мені хотілося б… мені хотілося б… – і, кажучи «мені хотілося б», стискала мені руку й дивилася на мене так незвичайно, – мені хотілося б, щоб ти взяв нашого різака й пішов зо мною в ліс та допоміг нарізати дві-три в'язки прутів, бо мені самій важка ця робота.

– Залюбки, пані Сузанно…

Беру різака, йдемо ми. Дорогою Сузанна клала мені голову на плече, брала мене за підборіддя, смикала за вуха, щипала за боки. Прийшли ми. Місцина була пагориста. Сузанна лягла на горбку, ноги геть розсунула, руки поклала під голову. Я стояв нижче від неї, цюкаючи різаком у чагарях, а Сузанна зігнула ноги, зблизивши п'яти до сиднів, спідниці її закотилися на піднятих колінах, а я все цюкав різаком у чагарях, мало й дививсь, куди влучаю, так що не влучав частенько. Аж ось Сузанна каже мені:

– Чи скоро вже ти кінчиш, Жаку?

– Коли вам завгодно, пані Сузанно.

– Хіба ти не бачиш, – сказала вона стиха, – що я хочу, щоб ти кінчив?..

Тож я кінчив, передихнув, та й знову кінчив. А Сузанна… Пан. Відбирала тобі незайманість, якої ти не мав?

Жак. То правда, але Сузанна на цім не помилилась, посміхнулась та й каже мені:

– Добре ж пошив ти в дурні мого чоловіка, шахраю!

– Що ви хочете сказати, пані Сузанно?

– Нічого, нічого, сам розумієш. А все-таки обдури мене ще разів кілька, я прощаю тобі…

Я зв'язав її прути, взяв їх на спину, і ми вернулись – вона до своєї хати, а я до своєї.

Пан. Не зробивши дорогою зупинки?

Жак. Ні.

Пан. Хіба від лісу до села недалеко було?

Жак. Не далі, як від села до лісу.

Пан. Вона більшого не була варта?

Жак. Може, й більшого варта була для іншого або іншого дня. Кожна хвилина має свою вартість.

За кілька днів пані Маргариті, дружині нашого другого скалозуба, треба було змолоти зерно, а їхати до млина їй не було часу. Прийшла вона до мого батька просити, щоб котрийсь із хлопців поїхав замість неї. Позаяк я був найстарший, вона певна була, що батьків вибір впаде на мене. Так воно й сталося. Пані Маргарита вийшла, я за нею. Навантажив лантуха на її осла й повів його сам до млина. Ось змололося її зерно, вертаюсь я з ослом невеселий, бо гадав, що дурно тільки ноги трудив. Помилився я. Між селом та млином треба було пройти гайок. Отам і знайшов я пані Маргариту, що сиділа край шляху. Вечоріло вже.

– Нарешті ось і ти, Жаку, – сказала вона. – Знаєш, я тебе вже нескінченну годину чекаю!..

Ви теж надто причепливий, читачу. Згоден, нескінченна година – це в міських дам, а в пані Маргарити – цілісінька година.

Жак. Бо вода мала, млин робить потиху, а мірошник п'яний. Хоч як я квапився, а раніш не міг вернутись.

Маргарита. Сядь, поговори трохи зі мною.

Жак. Залюбки, пані Маргарите…

Сів я коло неї, щоб поговорити, а проте ми обоє мовчали. Тож я й сказав їй:

– Але ж, пані Маргарито, ви до мене не говорите.

Маргарита. Бо я думаю про те, що мені чоловік казав про тебе.

Жак. Не вірте тому, що вам чоловік казав, то він глузував.

Маргарита. Він запевняв мене, що ти ніколи не був закоханий.

Жак. О, тут він правду сказав.

Маргарита. Як? Зроду-віку?

Жак. Зроду-віку.

Маргарита. Як! Ти у твоїх літах ще не знаєш жінки?

Жак. Даруйте, пані Маргарито.

Маргарита. І що таке жінка?

Жак. Жінка?..

Маргарита. Атож, жінка.

Жак. Стривайте… Це – людина в спідниці, в чепці й з великими цицьками.

Пан. Ах, негіднику!..

Жак. Та не помилилась, так я хотів, щоб хоч ця помилилася. На мою відповідь пані Маргарита почала без кінця реготати, а я, геть спантеличений, питав у неї, чого вона сміється. Пані Маргарита сказала, що сміється з мого простацтва.

– Як! Отакий виріс, а справді-таки більш нічого не знаєш?

– Ні, пані Маргарито.

На цьому пані Маргарита замовкла, я теж.

– Але ж, пані Маргарито, – сказав я знову, – ми сіли поговорити, а ви нічого мені не кажете, і ми не говоримо. Що з вами, пані Маргарито? Ви задумались.

Маргарита. Атож, я думаю… думаю…

Коли казала ці «думаю», груди її здіймалися, голос ослаб, тіло тремтіло, очі заплющились, рот напіврозтулився. Вона глибоко зітхнула, вона зомліла, а я, немов гадаючи, що вона вмерла, почав злякано кричати:

– Пані Маргарито, пані Маргарите, та скажіть же що-небудь! Ви зле почуваєтесь, пані Маргарито?

Маргарита. Ні, моє серденько, дай мені на хвилину спокій… Не знаю, що це мені… Воно так раптово сталося…

Пан. Вона брехала.

Жак. Еге ж, брехала.

Маргарита. Бо я думала…

Жак. Ви отак і вночі коло чоловіка думаєте?

Маргарита. Іноді.

Жак. Це його лякає, мабуть.

Маргарита. Він звик…

Маргарита потроху очутилася зі своєї млості й сказала:

– Я думала, що тиждень тому на весіллі мій чоловік і Сузаннин глузували з тебе. Жаль мене взяв, і я страшно обурилась.

Жак. Ви дуже добра.

Маргарита. Не люблю, як глузують. І думала, що вони при першій же нагоді знову почнуть свої кпини і я знову розсерджусь.

Жак. Але ж від вас самої залежить, щоб більш ви не сердилися.

Маргарита. Як саме?

Жак. Навчіть мене…

Маргарита. Чого навчити?

Жак. Того, чого я не знаю і з чого так сміється ваш чоловік та Сузаннин. Тоді вони не сміятимуться.

Маргарита. О, ні, ні! Я знаю, що ти хлопець гарний і нікому не розказав би, але не зважуюсь.

Жак. Чому?

Маргарита. А так, не зважуюсь.

Жак. Ах, пані Маргарито, навчіть мене, я вам не знаю як дякуватиму, навчіть мене…

Благаючи її отак, я стискував її руки, і вона мої теж. Я цілував її в очі, а вона мене в губи. Тим часом зовсім смеркло. Тож я сказав їй:

– Бачу, пані Маргарито, не така ви добра до мене, щоб навчити мене, і дуже мені сумно. То вставаймо, ходімо додому…

Пані Маргарита мовчки взяла мою руку, – не скажу, куди її засунула, але факт той, що я скрикнув:

– Там нічого немає! Там нічого немає!

Пан. Негідник! Несосвітенний негідник!

Жак. Факт той, що вона була дуже роздягнена, та й я не менше. Факт той, що моя рука все трималася там, де в неї не було нічого, а вона свою руку поклала туди, де в мене було не зовсім так. Факт той, що я опинився під нею, отже вона на мені. Факт той, що вона, не дістаючи ніякої підмоги, мусила цілком усю працю перебрати на себе. Факт той, що вона взялася навчати мене так щиро, аж настала мить, коли вона сама від науки, я думав, опрягнеться. Факт той, що я, зворушившись не менш від неї і не тямлячи своїх слів, скрикнув:

– Ох, пані Сузанно, як приємно ви мені робите!

Пан. Ти хочеш сказати: пані Маргарите.

Жак. Ні, ні. Факт той, що я переплутав імена і замість «пані Маргарите» сказав «пані Сузанно». Факт той, що я признався пані Маргариті, що того, чого вона гадала навчити мене, мене навчила трохи інакше, щоправда, пані Сузанна три-чотири дні тому. Факт той, що вона сказала мені: «Як! Сузанна, а не я?» Факт той, що я відповів їй: «Не та й не та». Факт той, що вона, глузуючи із себе, Сузанни, обох чоловіків і мене трохи лаючи, опинилась підо мною, отже, я на ній, але сказала, що хоч і дуже їй приємно, але не так, як іншим робом, і опинилась на мені, отже, я під нею. Факт той, що, перепочивши якийсь час, ні я не опинивсь зверху, ні вона знизу, ні я знизу, ні вона зверху, бо ми були одне з одним поруч, і вона, нахиливши вперед толову, прип'ялася сиднями до моїх стегон. Факт той, що якби я був менш учений, добра пані Маргарита навчила б мене всього, чого можна навчити. Факт той, що вертатись на село нам було важкенько. Факт той, що горло мені ще більш заболіло, і я, мабуть, тижнів зо два не зможу говорити.

Пан. І ти знову бачився із цими жінками?

Жак. Даруйте, ще й не раз.

Пан. З обома?

Жак. З обома.

Пан. Вони не посварились?

Жак. Вони ще більш заприязнилися, бо були одна одній в пригоді.

Пан. Наші жінки теж так зробили б, але кожна зі своїм… Ти смієшся.

Жак. Завжди сміятимусь, як згадаю чоловічка, що кричить, лається, кипить, пручається головою, ногами, руками, всім тілом і як не кинеться додолу із сінника, важачи своїм життям.

Пан. Хто ж цей чоловічок? Пані Сузаннин чоловік?

Жак. Ні.

Пан. Пані Маргаритин чоловік?

Жак. Ні… Завжди те саме: так уже йому до смерті написано.

Пан. Та хто ж він?

Жак на це питання не відповів, і пан промовив:

– Скажи мені тільки, хто той чоловічок.

Жак. Одного дня сидів коло прилавка у швачки хлопчик і кричав скільки духу. Обрид їй цей галас, питає вона:

– Чого ти, серденько, кричиш?

– Бо вони хочуть, щоб я сказав «А».

– А чому ти не хочеш сказати «А»?

«– Бо тільки я скажу «А», вони захочуть, щоб я сказав Б»… Так і я – тільки скажу вам, хто той чоловічок, муситиму й решту сказати.

Пан. Може бути.

Жак. Напевне.

Пан. Ну бо, Жаку, друже мій, скажи мені, хто той чоловічок. Тобі ж самому кортить до смерті, правда? Задовольни себе.

Жак. То був куцак, горбатий, клишоногий, заїкуватий, одноокий, ревнивий, хтивий, закоханий у Сузанну, а може, й вона в нього. Сільський вікарій.

Жак скидався на шваччину дитину, як викапаний, з тою різницею, що, відколи в нього боліло горло, його важко було примусити тільки сказати «А», але почавши, він уже сам виголошував до кінця всю абетку.