Текст книги "Жак-фаталіст (збірка)"

Автор книги: Дені Дідро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 30 страниц)

Потім почав удавати свого типа. Сів на стільця – голова мов скам'яніла, капелюх аж на повіки насунувся, очі приплющив, руки спустив, щелепою ворушить, як автомат, і каже: «Атож, ваша рація, панно, у цьому тонкість потрібна».

– Бо воно міркує, міркує без упину й угаву – ввечері, вранці, за туалетом, за обідом, за кавою, за грою, у театрі, у ліжку і, прости Господи, мабуть, і в обіймах коханчиних. Цих останніх міркувань я не мав спромоги почути, але й інші мені обридли достобіса… Сумний, понурий, як доля, – отакий наш хазяїн.

Навпроти нього – така собі принда недоторкана, якій не гріх навіть сказати, що вона гарна, бо таки гарна ще, хоч обличчя вже там і там пооране, а тіла набереться й на пані Бувійон[118]118
  Надзвичайна товстуха, персонаж твору Поля Скаррона (1610–1660) «Критичний роман».


[Закрыть]. Люблю тілеса, коли вони гарні, але ж занадто – то занадто, та й рух же матерії притаманний!.. Item[119]119
  Крім того (лат.).


[Закрыть], вона лихіша, бундючніша й дурніша за гуску. Item, хоче бути розумною. Item, треба її переконати, що вона розумна, як ніхто. Item, вона нічого не тямить, а теж міркує. Item, треба плескати її міркуванням руками й ногами, скакати з радощів, дубіти від захвату: «Як це чудово, делікатно, влучно сказано, тонко постережено, незвичайно відчуто! І звідки воно береться в жінок? Без вивчення, самою силою інстинкту, самим природним глуздом! Диво та й годі. А нам торочать, що досвід, наука, мислення та виховання щось там важать!..» І такі інші дурниці, і плакати від утіхи; десять разів згинатися, коліно вперед схиливши, а другу ногу назад подавши, простягати до богині руки, шукати бажання в її погляді, не зводити очей з її рота, чекати її наказу й блискавкою виконувати його. Хто може стати на таку роль, як не бідолаха, що двічі-тричі на тиждень знаходить там, чим угамувати журу своїх нутрощів! Що ж думати про інших, приміром про Паліссо, Фрерона, Пуенсіне[120]120
  Луї Пуенсіне де Сіврі – поет-трагік, та Анрі Пуенсіне де Нуарвіль.


[Закрыть], Бакюляра[121]121
  Франсуа Тома Бакюляр (1718–1805) – французький письменник, користувався заступництвом Вольтера, друг Пуенсіне де Нуарвіля. Наприкінці життя став приживалою в багатих домах Парижа.


[Закрыть], які мають дещо і чию підлоту не можна виправдати урчанням страдницького шлунку?

Я. Не думав я, що ви такий вимогливий.

Він. Та ні. Спочатку я дивився, як інші роблять, і собі так робив, навіть трохи краще, бо я щиріший, до того ж, кращий комедіант, голодніший, обдарований кращими легенями. Певно, я походжу по прямій лінії від славетного Стентора[122]122
  …від славетного Стентора… – персонаж «Іліади» Гомера, мав надзвичайно гучний голос.


[Закрыть]…

І щоб дати мені відповідне поняття про силу своєї утроби, він почав так кашляти, аж шибки в кафе трохи не посипались і шахісти покинули грати.

Я. Але до чого цей хист?

Він. Не здогадуєтесь?

Я. Ні, я трохи обмежений.

Він. Припустімо, зайшла суперечка й перемога непевна. Я підводжусь і рикаю громогласно: «Так воно, як панна каже… Оце зветься міркувати! Хоч у заклад з усіма нашими розумниками піду. Геніальний вислів». Тільки ж не треба завжди отак-о схвалювати: одноманітно було б, фальшиво, приїлося б. Тут розважливість, різноманітність потрібна. Треба вміти підготувати й розташувати свої мажорні й рішучі тони, влучити нагоду й момент. Приміром, коли думки поділились, коли суперечка доходить останньої точки шаленства, коли ніхто вже нікого не слухає і всі говорять разом – треба сидіти осторонь, десь у найдальшому від бойовища кутку, підготувати свій вибух довгою мовчанкою і впасти раптово, як бомба, в середину суперечників. У цій майстерності рівного мені немає. А де я справді дивний, так це в майстерності протилежній: маю дрібні вібрації в голосі, якими посмішку супроводжу, маю безмежну різноманітність ухвальних мін: ніс, рот, чоло, очі – усе йде в діло; маю хвисткість у крижах, свій спосіб вигинати спину, зводити й спускати плечі, витягати пальці, схиляти голову, сплющувати очі й бути враженим, немовби голос ангельський і Божий мені з небес зійшов, – а це облещує. Не знаю, чи гаразд ви тямите всю силу цієї пози. Не я її винайшов, але ніхто мене в ній не перевершив. Ось гляньте, гляньте.

Я. Справді, щось виняткове.

Він. То як, по-вашому, чи встоїть проти цього мозок у жінки хоч трохи гонористої?

Я. Ні, треба визнати, що ви хист блазенства й приниження довели так далеко, як тільки можна.

Він. Хай вони всі гамузом хоч з-під шкури пнуться, а такого не осягнуть ніколи. Найкращий з них, Паліссо, наприклад, завжди буде лише добрим учнем. Та коли ця роль і розважає спочатку, коли й зазнаєш деякої втіхи, глузуючи в душі з дурості тих, кого вона захоплює, то згодом воно вже не вражає; крім того, після певного числа винаходів мусиш повторюватись, розум і мистецтво мають свої межі. Тільки Богові та деяким рідкісним геніям шлях стелиться все далі в міру того, як вони йдуть вперед. Такий, мабуть, Буре[123]123
  Етьен Мішель Буре (1710–1777), генеральний відкупщик при дворі Людовіка XV, мав надзвичайно великий статок, відрізнявся надмірним марнотратством та лакейською догідливістю перед двором короля.


[Закрыть]: у нього є такі штуки, що мене – так, мене самого, – вкрай зворушують. Собачка, книга блаженства, смолоскипи на версальському шляху[124]124
  Одного разу, коли Людовік XV відвідав Буре в його заміському маєтку, королю піднесли книгу під назвою «Справжнє блаженство», на першій сторінці якої було написано: «Король відвідав Буре». Іншим разом, по дорозі короля з Версаля до маєтку Буре, останній наказав розставити людей зі смолоскипами.


[Закрыть] – це речі, що мене приголомшують і впосліджують; через таке й охоту до ремесла утратиш.

Я. А що то за собачка?

Він. Та звідки ви? Невже ви таки справді не знаєте, як учинила ця рідкісна людина, щоб віднадити від себе й принадити до міністра-хранителя королівської печатки[125]125
  Міністр-хранитель королівської печатки – мається на увазі хранитель королівської печатки Жан-Батіст Мажо Дарнувіль (1701–1794), колишній головний контролер фінансів за Людовіка XV. Мажо протегував Буре за його послуги.


[Закрыть] собачку, який тому подобався?

Я. Не знаю, кажу щиро.

Він. Тим краще. Це – з усіх вигадок одна з найкращих. Уся Європа була з неї зачудована, немає такого царедворця, що на неї не позаздрив би. От вам не бракує проникливості, побачимо, як би ви вчинили на його місці. Знайте, що собачка любив Буре, знайте, що чудернацьке міністрове вбрання лякало цуцика, знайте, що на подолання труднощів був лише тиждень часу. Треба знати всі умови проблеми, щоб зрозуміти заслугу її розв'язання. Ну!

Я. Ну, мушу зізнатися, що в цій галузі й найлегші речі мені сутужні.

Він. Слухайте (каже він, плескаючи мене злегка по плечі, бо він фамільярний), слухайте й дивуйтеся. Він зробив собі машкару, підхожу до міністра юстиції, позичив у камердинера широчезну сімару[126]126
  Сімара – мантія.


[Закрыть], надів машкару й сімару. Кличе свого собаку, гладить його, дає йому тістечко; потім зненацька міняє декорацію – це вже не міністер юстиції, а Буре кличе собаку й батожить. Менш як за два-три дні цієї вправи, що тривала з ранку до вечора, собака почав тікати від Буре-фінансиста й бігти до Буре-міністра. Але я надто добрий. Ви – профан, який не годен знати про дива, що діються навколо.

Я. А втім, прошу вас, що то за книга й смолоскипи?

Він. Ні, ні. Про такі речі вам перший-ліпший з вулиці розкаже, а ви скористуйтесь з обставин, які звели нас, щоб довідатись про таке, чого ніхто, крім мене, не знає.

Я. Маєте рацію.

Він. Позичити вбрання й перуку – от про перуку міністрову й забув! Зробити собі підхожу машкару – машкара найбільш мене запаморочує. Тому й тішиться ця людина з найбільшої пошани, тому й має вона мільйони. Є кавалери орденів, що хліба не мають, – навіщо ж тоді вганяти за орденами, важачи надвередитись, а не звернутись до безпечного діла, що його ніколи не минає нагорода? Ось що зву я – грати по великій. Такі зразки хоч кого знеохотять – жаль бере до себе, нудно стає. Машкара! Машкара! Пальця дав би собі втяти, тільки б знайти машкару.

Я. Та хіба ви, з вашим поривом до майстерності і з легкістю вашого хисту, так-таки й не винайшли нічого?

Він. Вибачте. Наприклад, чудовий вигин спини, що я допіру казав вам, я вважаю за свій, хоч заздрісники, може, й заперечуватимуть. Певно, його вживали й раніше, але хто зрозумів, який він зручний, щоб глузувати потай з того, з кого захоплюєшся? Я маю понад сотню способів зваблювати молоду дівчину при матері так, що ця мати не помічає нічогісінько, і навіть зробити її співучасницею. Уже на самому початку своєї кар'єри я відкинув усі вульгарні способи втручувати любовну записку. Я маю десять способів робити так, щоб її в мене виривали, і серед цих способів, тішу себе думкою, є й нові. Надто ж володію я талантом підбадьорювати боязкого хлопця. Коли б це списати, у мене, гадаю, визнали б певний хист.

Я. І честь велику.

Він. Напевно.

Я. На вашім місці, я поклав би все це на папір. Шкода буде, якщо воно загине.

Він. То правда, але ви не уявляєте, як мало дорожу я методом і правилами. Кому потрібен протокол, той не піде далеко. Генії мало читають, багато діють і самі собою робляться. Подивіться на Цезаря, Тюрена[127]127
  Анрі де ла Тур д'Овернь, віконт де Тюрен (1611–1675) – видатний полководець, маршал Франції.


[Закрыть], Вобана[128]128
  Себастьян Лепретр де Вобан (1633–1707) – маршал Франції.


[Закрыть], маркіза де Тансена[129]129
  Клодіна-Александра Терен, маркіза де Тансен (1682–1749) – французька письменниця, мати д'Аламбера. Хазяйка літературного салону, мала великий вплив при дворі завдяки своїм зв'язкам з регентом та кардиналом Дюбуа.


[Закрыть], його брата кардинала[130]130
  …його брата кардинала… – мається на увазі брат маркізи, кардинал П'єр Герен де Тансен (1680–1758).


[Закрыть] і секретаря цього брата, абата Трюбле. А Буре? Хто вчив Буре? Ніхто. Цих рідкісних людей творить сама природа. Може, гадаєте, що історія із собакою та машкарою десь написана?

Я. Але ж у ті хвилини, коли ваш порожній шлунок, або, навпаки, переобтяжений, не дає вам заснути…

Він. Подумаю про це. Краще писати велике, ніж робити дрібне. Тоді душа підноситься, уява спалахує, розпалюється й ширяє. А коли дивишся на маленьку Юс, або дивуєшся, чому це дурна публіка нагороджує оплесками маніжну Данжвіль[131]131
  Данжевіль (справжнє ім'я Анна Марія Бото, 1714–1796), актриса «Комеді Франсез», виконувала ролі субреток. Рамо натякає на випадок, який стався в цьому театрі у 1772 році. Під час відновлення постановки трагедії Тома Корнеля «Граф Ессекс», Аделаїда Юс взяла на себе роль герцогині, якої домагалася Клерон. Тоді остання вибрала для себе маленьку роль наперсниці. Глядач зустрів її гучними оплесками та освистав Юс.


[Закрыть], що так погано грає, а по сцені ходить, майже зігнувшись навпіл, яка своє кривляння за вишуканість уважає, а своє дріботіння за грацію, або спостерігаєш за бундючною Клерон – худу, вимушену, штучну, тоді душа блякне і звужується. Безглуздий партер ляскає їм, як не лусне, а того й не помічає, що ми – клубок приємності (щоправда, клубок грубшає потроху, але що з того?), що в нас – найкраща шкіра, найкращі очі, найгарніший ротик, щоправда – душі небагато, хода важенька, але ж вона не така незграбна, як то здається людям. Зате почуттями ми он які багаті!

Я. Це ви кажете з іронією, чи не так?

Він. От лише шкода, що бісове почуття – усередині все, зовні його не побачиш. Але, кажу вам я, – знаю, і знаю добре, що вона його має. Якщо не зовсім почуття, то щось схоже на нього. Годі подивитися, як ми з лакеями поводимося, коли у нас лихий настрій, яких лящів даємо покоївкам, якими ляпасами спроваджуємо свого любчика, як тільки він переступить у чомусь і не виявить нам належну пошану. Це – чортеня, кажу вам, сповнене гідності й почуття… Та ви не знаєте, що думати, адже так?

Я. Так, не можу зрозуміти, щиро чи зозла ви говорите. Я людина проста, будь ласка, облиште свої образи, кажіть мені все без викрутасів.

Він. Це те, що ми торочимо маленькій Юс про Данжвіль та Клерон, та ще до того слів декілька, які вас збентежили. Я згоден, щоб ви за пройдисвіта мене мали, але ж не за дурня, та тільки дурень або безтямно закоханий міг би бути таким зухвалим.

Я. Та як можна зважитися таке казати?

Він. Це не відразу робиться, помалу доходиш. Ingenii largitor venter.[132]132
  Шлунок – великий натхненник (лат.).


[Закрыть]

Я. Мабуть, дуже таки голод мусить дошкулити.

Він. Можливо. Проте, хоч яким несвітським здається вам це зухвальство, повірте, що тим, до кого з ним звертаєшся, чути його звичніші, ніж нам його висловлювати.

Я. Хіба хоч комусь стане сміливості пристати на вашу думку?

Він. Що ви називаєте – комусь? Це – думка й мова всього товариства.

Я. Ті з вас, хто не великий пройдисвіт, мусять бути великими дурнями.

Він. Дурнями? Присягаюсь вам, що дурень є тільки один – той, хто вітає нас, щоб самому ошукатися.

Я. Але як можна ошукатися так грубо? Бо, зрештою, вищість талантів Данжвіль і Клерон – незаперечна.

Він. Облесливу брехню п'ють повними ковтками, а гірку правду цідять по краплині. Крім того, у нас такий переконаний, такий щирий вигляд.

Я. Та, мабуть, ви таки згрішили разок проти своїх принципів і прохопилися необачно якоюсь образливою гіркою правдою, бо, усупереч нікчемній, ницій, підлій, огидній ролі, що ви її граєте, мені здається, що у своїй суті ви – чула душа.

Він. Я – аж ніяк. Чорти б мене взяли, коли я знаю, що таке я у своїй суті. Узагалі думка в мене пряма і вдача щира. Ніколи не брешу, якщо маю інтерес казати правду, ніколи не кажу правди, якщо маю інтерес брехати. Кажу те, що в голову спадає: розумне – тим краще, зухвале – на це не зважають. Я, звісно, користуюся зі свого щиромовства. Ніколи в житті я не думав ні перед, ні після того, як сказав. Тому нікого й не ображаю?

Я. А все ж таки це трапилося з людьми, в яких ви жили і які були до вас такі добрі.

Він. Що робити? Це – нещастя, лихий випадок, як то буває в житті. Постійного щастя немає. Мені було надто добре, це не могло довго тривати. У нас, ви знаєте, товариство найчисленніше і найдобірніше. Це – школа людяності, відновлення античної гостинності: ми підбираємо всіх поетів-невдах; ми прихистили Паліссо після «Зари»[133]133
  «Зара» (1751) – трагедія Паліссо, витримала тільки три вистави.


[Закрыть], Бре після «Великодушних облудників»[134]134
  «Великодушні облудники» – комедія «Сирота, або Великодушний облудник» (1758) Антуана Бре (1717–1792), маловідомого автора та драматурга, не мала успіху.


[Закрыть], усіх невизнаних музик, усіх обсвистаних акторок, усіх затюканих акторів, силу-силенну сором'язливих бідаків, ницих паразитів, що на чолі їх я маю честь стояти, хоробрий ватажок полохливого війська. Коли вони приходять уперше, я вмовляю, щоб вони поїли, я й пити їм припрошую – а це ж така дрібнота! Кілька обдертих юнаків, які не знають, де голову прихилити, а з обличчя гарні. Інші – мерзотники, що влещують і присипляють хазяїна, щоб потім у хазяйки поживитися. Здаємося ми веселими, а всередині – кипить злоба й вирує апетит. Вовки не такі голодні, тигри не такі жорстокі. Ми пожираємо, як вовки в довгу зиму, ми шматуємо, як тигри, усе, що тільки має успіх. Іноді збираються докупи зграї Бертена, Монсожа[135]135
  Тіре де Монсож – відкупщик пошти за Людовіка XV, як і Вільмор'єн, був зятем генерального відкупщика Буре.


[Закрыть], Вільмор'єна – отоді ревище стоїть у звіринці! Понуріших, бурчливіших, лихіших і лютіших звірів ніде не побачиш. Тільки й чути, що імена Бюффона, Дюкло, Монтеск'є, Руссо, Вольтера, д'Аламбера та Дідро. І бозна яких тільки епітетів до них не прикладають. Розум ми визнаємо лише в таких дурнях, як і самі. Там зародився план комедії «Філософи»[136]136
  «Філософи» (1760) – комедія Паліссо, пасквіль на просвітників. У сцені з рознощиком в наклепницькому контексті згадується ім'я Дідро.


[Закрыть], а сцену з розносником подав я особисто за «Збабілою теологією»[137]137
  «Збабіла теологія, або Жінка-лікарь» (1731), комедія Гійома-Гіацинта Бужана, сатира на янсеністів.


[Закрыть]. Вас теж там не помилувано, як й інших.

Я. Тим краще! Мабуть, мені надали більше честі, ніж я того вартий. То була б ганьба для мене, якби ті, що стільки поганого говорять про талановитих і чесних людей, наважились говорити про мене добре.

Він. Нас багато, і кожен повинен оплатити свою частину – принісши в жертву великих тварин, ми заколюємо дрібніших.

Я. Ображати науку й чесноту, аби жити, – дорогенький це хліб!

Він. Я ж казав уже вам, що шкоди з нас ніякої: ми всіх ображаємо й нікому не робимо лиха. Іноді буває в нас тяжкотілий абат Олів'є, гладкий абат Леблан[138]138
  Абат Леблан (1707–1781) – посередній французький автор.


[Закрыть], лицемір Батте[139]139
  Шарль Батте (1713–1780) – письменник та теоретик мистецтва, у працях якого висувалась концепція наслідування природи в поєднанні з естетикою умовності рококо. Дідро вважав головний твір Батте «Витончені мистецтва, зведені до єдиного принципу» (1746) позбавленим наукової послідовності.


[Закрыть]; гладкий абат лихий тільки перед обідом. А напившись кави, поринає в крісло, кладе ноги на лавочку при каміні й засинає, як старий папуга на своїй жердині. Коли починають надто вже галасувати, він позіхає, потягається, протирає очі й каже: «Ну, що там, що там?»

– Мова про те, чи розумніший Пірон[140]140
  Алексіс Пірон (1689–1773) – французький поет та драматург, відомий представник так званої «легкої поезії», автор комедії «Метроманія» (1738), яка мала успіх.


[Закрыть] від Вольтера.

– У вас про розум мова? Не про смак? Бо смаку ваш Пірон і не нюхав.

– Не нюхав?

– Ні…

І от пускаємося ми в суперечку про смак. Тоді хазяїн дає знак рукою, щоб його вислухали, бо якраз смаком він найбільш пишається. «Смак, – каже він, – це така річ…» їй-богу, не знаю, що то за річ, та й він сам не більше.

Буває в нас іноді й приятель Роббе – він частує нас двозначними оповіданнячками, чудесами фанатиків, що їх сам на власні очі бачив, уривками зі своєї поеми на тему, в якій він знається досконало[141]141
  …уривками зі своєї поеми на тему, в якій він знається досконало. – поема Роббе де Бовезе була написана на тему сифілісу, з цього приводу Пірон заявив, що автор «весь з'їдений сифілісом»


[Закрыть]. Його вірші я ненавиджу, але люблю слухати, як він читає, – стає тоді мов причинний. Усі навколо кричать: «Оце справді поет!..» Між нами, ця поезія – шаламатня всіляких невиразних шелестів, дика цвенькотнява мешканців вавилонської башти.

Ходить до нас і один телепень, що виглядає тупим і придуркуватим, а розумніший від чорта й хитріший за стару мавпу. Це – одне з тих облич, що викликають жарти й глум і що Бог створив їх на науку людям, які судять по фізіономії і яких їхнє свічадо мусило б навчити, що бути розумним і виглядати дурнем так само легко, як і ховати дурість під розумним обличчям. Паплюжити добру людину на втіху іншим – підлота дуже поширена, тому на нашого простачка й накидаються звичайно. Це – пастка, яку ми ставимо на новоприбулих, і не бувало так, щоб хоч один у неї не піймався…

Мене не раз дивували точні зауваження цього божевільця про людей та характери, і я йому це засвідчив.

Бо з лихого товариства, як і з розпусти, є пожиток, – відповів він. – Утрату незайманості надолужуєш утратою забобонів: у лихому товаристві, де порок показується без машкари, навчаєшся його пізнавати; крім того, я читав трохи.

Я. Що ж ви читали?

Він. Я читав, читаю і перечитую раз у раз Теофраста[142]142
  Теофраст (372–287 до н. е.) – давньогрецький філософ та мораліст, природознавець, автор збірки нарисів «Характери», де надані описи людських типів («Про скупість», «Про улесливість», «Про марнославство» тощо).


[Закрыть], Лабрюйера[143]143
  Жан де Лабрюйєр (1645–1696), французький автор доби Класицизму, переклав французькою збірку Теофраста «Характери», у власній книзі «Характери, або Звичаї цього століття» (1688–1696) критично зобразив сучасне йому суспільство.


[Закрыть] та Мольєра.

Я. Це добірні книжки.

Він. Вони ще кращі, ніж гадають. Але хто вміє їх читати?

Я. Усі, відповідно до обсягу свого розуму.

Він. Майже ніхто. От скажіть мені – чого в них шукають?

Я. Розваги й науки.

Він. Але якої науки? У цьому вся річ.

Я. Знання своїх обов'язків, любові до чесноти, ненависті до пороку.

Він. А я визбирую в них усе, що треба робити, і все, чого не треба казати. Отож, коли читаю «Скупця», гадаю собі: «Будь скупець, коли хочеш, але остерігайся говорити по-скупецьки». Коли читаю «Тартюфа», гадаю собі: «Будь лицеміром, коли хочеш, але не говори по-лицемірськи. Плекай пороки, корисні тобі, але не май ні їхньої мови, ні їхньої подоби, а то смішний будеш». Щоб убезпечити себе від цієї мови й подоби, треба їх знати, а ці письменники дали чудові їх малюнки. Я – це я і лишаюся тим, що я є, але дію і говорю як годиться. Я не з тих, що зневажають моралістів – у них багато чого можна повчитись, а надто в тих, що запроваджували мораль у дію. Порок дошкуляє людям тільки вряди-годи, а порочний характер – з ранку до ночі. Мабуть, краще бути нахабою, ніж мати нахабну фізіономію, – нахабність характеру ображає лише десь-колись, а нахабність обличчя – увесь час. Не думайте, зрештою, що я єдиний читач такого ґатунку. Моя заслуга в тім лише, що я систематично, розважливо й обмірковано роблю те, що інші роблять інстинктивно. Через те читання не робить їх кращими за мене, але, наперекір собі, вони все-таки лишаються смішними. Натомість я буваю смішним тільки тоді, як хочу, і тоді вже лишаю їх далеко позад себе, – бо те саме лицемірство, яке вчить мене уникати бути смішним в одних обставинах, вчить мене наражатися на те, щоб бути таким в обставинах інших. Я згадую тоді все, що інші казали, все, що читав, і додаю ще те, до чого сам дійшов, а щодо цього я людина метикувата.

Я. Добре зробили, що розкрили мені ці таємниці, а то я гадав би, що ви самі собі суперечите.

Він. Ніколи, бо на один раз, коли треба уникнути бути смішним, випадає, на щастя, сто разів, коли треба вдавати смішного. Найкраща роль при вельможах – блазенська. У короля довго був вправний блазень, а вправного мудреця не було ніколи. Я – блазень Бертена й багатьох інших, може, й ваш зараз, а може, ви мій – мудрий блазня не триматиме – отже, хто має блазня, той не мудрець; коли ж не мудрець – то він блазень, а може, хай навіть і король, – блазень свого блазня. Пригадайте, зрештою, що в такій мінливій справі, як звичаї, немає нічого абсолютно, суто й загально правдивого чи хибного, крім того, що треба бути таким, яким інтерес велить бути, – добрим чи лихим, мудрецем чи блазнем, пристойним чи смішним, чесним чи порочним. Якби чеснота якимсь чином приводила до багатства, я або був би доброчесним, або вдавав би чесноту, як інші. Але всі хотіли бачити мене смішним, – я й став таким, що ж до порочності, то за це подбала сама природа. Коли кажу «порочність», то вашою мовою висловлююсь, бо якби ми порозумілися, то могло б статися, що порок по-вашому – це те, що по-моєму чеснота, а чеснота те, що по-моєму порок.

Бувають у нас також автори з «Опера Комік»[144]144
  «Опера Комік» – театр в Парижі.


[Закрыть], їхні актори й акторки, а частіше їхні антрепренери – Корбі, Моет усе люди заможні й високодостойні. Забув ще великих критиків та літераторів, «Аван-Кур'є», «Птіт-Афіш», «Анне літтерер», «Обсерватер літтерер», «Сансер ебдомадер»[145]145
  «Аван-Кур'єр», «Птіт-Афіш», «Анне літтерер», «Обсерватер літтерер», «Сансер ебдомадер» – періодичні видання, які виступали проти просвітників.


[Закрыть], усю ту зграю писак.

Я. «Анне літтерер»! «Обсерватер літтерер»! Це неможливо, вони ж одне одного ненавидять.

Він. То правда, але коло миски всі жебраки миряться. Щоб його біс ухопив, того проклятого «Обсерватер літтерера» з його газетою вкупі! Цей собака, скнарий, смердючий і зажерливий попик[146]146
  …зажерливий попик… – йдеться про абата Жозефа де Лапорта.


[Закрыть], і спричинився до моєї недолі. Він учора тільки вперше з'явився на нашім обрії, прийшов саме тієї години, коли ми збігаємось зі своїх лігов на обіди. Коли негода, щасливий той із нас, у кого в кишені є двадцять соль, щоб узяти візника! Той глузує зі свого товариша, що вдень прибув, заболочений по пояс і мокрий до кісток, і ввечері вертається додому в тому самому стані. Один з таких, не знаю вже, хто саме, мав кілька місяців тому скажену суперечку із савояром, що засів коло наших дверей: у них рахунок був, позичальник жадав, щоб боржник віддав борг, а в нього в кишені вітер свистів. Так той і ушкварив його на проході.

Накривають, абатові шану дають, на покуті садять. Заходжу я, бачу його. «О, та ви головуєте, панотче? – кажу йому. – Сьогодні воно то добре, а от завтра ви зсунетесь, прошу вас, на тарілку, позавтра – ще на одну, і так з тарілки до тарілки, сунутиметесь праворуч чи ліворуч, аж поки після місця, яке я посідав один раз перед вами, Фрерон – один раз після мене, Дора[147]147
  Клод Жозеф Дора (1734–1780) – поет та драматург, творець фривольної, еротичної поезії.


[Закрыть] – один раз після Фрерона, Паліссо – один раз після Дора, ви не осядетеся міцно коло мене, такого, як і ви, сердеги безталанного, що siedo sempre come un maestoso cazzo fra duoi coglioni[148]148
  Сидить наче великий пройдисвіт між двох шахраїв (італ.).


[Закрыть]. Абат, чоловік-добряга, не злий до слова, засміявся; панна, вражена моєю спостережливістю і вірністю мого порівняння, засміялась; усі, хто сидів праворуч та ліворуч від абата й кого він зсунув на один ступінь, – засміялись. Усі сміються, крім пана, що гнівається і каже мені слова, які нічого не важили б, коли б ми були на самоті: «Рамо, ви – нахаба!»

– Гаразд це знаю, із цією умовою ви й прийняли мене.

– Пройдисвіт.

– Як й інші.

– Шарпак.

– Хіба я був би тут інакше?

– Я прожену вас.

– Після обіду я й сам піду.

– Раджу вам.

Пообідали. Мого рота ніщо не минуло. Добре попоївши й досхочу попивши, – бо, зрештою, від їжі я з досади не відмовляюся ніколи, – лаштуюся йти, адже дав слово так прилюдно, що треба було його додержати. Чимало часу блукав по господі, шукаючи ціпка й капелюха там, де їх не клав, і все сподіваючись, що хазяїн вибухне новою зливою образ, що хтось утрутиться й ми, врешті-решт, замиримося, погнівавшись одне на одного. Я крутивсь, крутивсь, бо на серці в мене не було нічого, але хазяїн, – похмуріший і чорніший від Гомерового Аполлона, коли той пускає стріли в грецьке військо, насунувши ще глибше, ніж звичайно, ковпака, – поглядав сюди й туди, підперши підборіддя кулаком. Підходить до мене панна. «Та що це таке сталось, панно? Хіба сьогодні я не такий, як завжди?»

– Він хоче, щоб ви пішли.

– Я піду… Я його не зневажив.

– Вибачте: абата запросили, а ви…

– То він сам себе зневажив, запросивши абата, приймаючи мене й ще купу таких нікчем, як я.

– Ну ж бо, любий Рамо, треба попросити пробачення в пана абата.

– Ні до чого мені його пробачення.

– Ну, ну, все втишиться…

Беруть мене за руку, тягнуть до крісла, де абат. Я простягаю руку, дивлюсь на абата з якимсь захопленням, бо хто ж таки просив коли-небудь у абата пробачення? «Панотче, кажу йому, панотче, адже все це дуже смішно, правда?» І як засміюсь, теж і абат. Отож з цього боку вже пробачено, але треба приступитись до другого, тут мова зовсім інша. Не тямлю вже, як я там перепрошував.

– Ось, пане, цей безумець…

– Він давно вже допікає мені, не хочу й слухати про нього.

– Йому прикро…

– Так, мені дуже прикро.

– Цього більше не трапиться.

Не знаю, чи в нього був один з тих днів чорного настрою, коли панна боїться підступитись до нього і зважується торкатись до нього лише в оксамитових рукавичках, чи він кепсько зрозумів мої слова, чи я сам кепсько говорив, але було ще гірш, як перед тим. Що за чорт! Та хіба він мене не знає? Хіба не знає, що я, мов дитина, і що за певних обставин зі мною можна робити, що хочеш? До того ж, прости Господи, треба ж і мені перепочити. Навіть сталевий танцюрист зіпсується, коли смикати його за нитку від ранку до вечора й з вечора до рання. Я мушу тішити їх, така умова, але мушу ж і я іноді розважитися. Серед цього шарварку мені в голову вдарила згубна думка, думка, що пихи додала мені, навіяла гонору й зухвальства – це що без мене не обійдуться, що я – людина незамінна.

Я. Так, по-моєму, ви для них дуже корисні, але вони для вас – ще більше. Такі добрі господи на дорозі не валяються, а ось вони замість одного сотню блазнів знайдуть.

Він. Сотню таких, як я! Пане філософе, таких, як я, не густо. Так, нездарних блазнів. Адже дурощі куди важчі від таланту й чесноти. Я – рідкісний у своєму роді, так, дуже рідкісний. Що вони роблять тепер, коли мене немає? Як собаки нудяться. Я – невичерпна торба зухвальства. Щомить я стружу такі штуки, аж вони до сліз регочуться. Я був для них цілою божевільнею.

Я. За те мали стіл, ліжко, пальто, піджак і штани, черевики й пістоль на місяць.

Він. Куди ж пак, чи й не зиск! А обов'язки? Про них ви нічичирк! Передусім скоро піде поголоска про нову п'єсу, і хоч би яка була погода, треба облазити всі паризькі горища, аж поки не знайду автора, поки не залучу того твору на прочитання, поки не закину спритно, що є в ньому роль, яку чудово зіграла б одна моя знайома.

– А хто саме, прошу вас?

– Хто? Що за питання! Це – сама грація, милість і витонченість.

– Ви про панну Данжвіль? Може, знаєте її часом?

– Так, трохи, тільки ж не вона.

– А хто ж?

Називаю пошепки.

– Вона!

– Атож, вона, – проказую трохи ніяково, бо й мені соромно буває, і треба бачити, як витягується від цього імені обличчя у поета або як він регочеться мені у вічі іншим разом. А втім, по волі чи по неволі, я мушу привести його на обід, – його, що боїться зобов'язатися, губу копилить, дякує. Треба бачити, як мене трактують, коли не пощастить мені в заходах: я й дурбас, і йолоп, і тюхтій, і нікчема, склянки води мені дати не варто. А ще гірше, коли заграли таки і я повинен серед тюкання публіки, що судить добре, хоч що казати, хоробро гриміти своїми самотніми оплесками, привертати до себе погляди, іноді й викликати посвисти на акторку й чути коло себе шепіт: «Це перевдягнений лакей її полюбовника. Та чи замовкне ця паскуда?..» Нікому не втямки, що саме до цього приневолює, гадають – дурняцтво, а тут причина, яка все виправдує.

Я. Навіть порушення цивільних законів.

Він. Мене, зрештою, почали пізнавати, казали: «О, та це Рамо…» Я міг тоді хіба що кинути кілька іронічних слів, які хоч трохи виправдували б моє самотнє й криво тлумачене плескання. Погодьтесь, що великого треба інтересу, щоб отак зневажати громадянство, і що така панщина більшого варта, ніж якесь там поганеньке екю.

Я. А чому ви не попросите підмоги?

Він. Таке бувало, та тоді мало що мені перепадало. Ідучи на тортури, треба було убгати собі в голову всі блискучі місця, де важливо дати тон. Якщо траплялося забути їх або переплутати, тоді мене аж трясло, коли вертався: то така була буча, що ви й уявити негодні. Крім того, у домі ціла зграя псів, яких треба доглядати, – щоправда, нерозумно взяв я на себе це завдання, – коти, що при них я був за головного дозорця. То вже величезне було мені щастя, коли Міку зводить так шкрябонути мене пазурами, аж рукава й руку роздере. Крікетту[149]149
  Міку, Крікет – прізвиська кицьок актриси Данжевіль.


[Закрыть] за живіт узяло – я чухаю їй черево. Учора в панни запаморока, сьогодні – нерви. Не згадую вже про легкі нездужання, що з ними переді мною не соромилися. Та це нехай, я ніколи й не хотів будь-кому сорому завдавати. Десь я читав, що якийсь князь, прозваний Великим, стояв іноді, схилившись на спинку стільчака своєї любки. З близькими друзями поводяться просто, а я ж був тоді з усіх найближчий. Я – апостол простоти й невимушеності. Я проповідував їх там прикладом, і ніхто на це не ображався. А мені тільки й треба цього. Я змалював вам хазяїна. Тепер ваги набирає панна, тож треба розказати, які побрехеньки про неї ходять.

Я. Ви не з таких!

Він. Чому?

Я. Бо це, щонайменш, непристойно – висміювати своїх добродійників.

Він. А хіба не гірше – на підставі добродійства принижувати свого піклуванця?

Я. Та коли б піклуванець не був сам ниций, він не дав би заступникові такого права.

Він. Та коли б ті люди не були самі смішні, про них не ходило б побрехеньок. Та й чи моя в тім провина, що вони з наволоччю водяться? Чи моя причина, що їх ганьблять, зраджують, беруть на глузи? Коли ти сповна розуму зважуєшся жити з такими, як я, то вже й не сказати, якої бридоти мусиш начуватися. Коли беруть нас, то хіба не знають, хто ми такі, які ми корисливі, підлі й віроломні душі? Є мовчазна угода, що нам робитимуть добро і що рано чи пізно ми віддамо злом за добро, нам зроблене. Хіба не така угода між людиною і її мавпою та папугою? Лебрен[150]150
  Лебрен де Гранвіль (помер близько 1765 р.) – редактор журналу «Літературна слава» (1761), був близьким до кола Фрерона та Паліссо.


[Закрыть] репетує, що Паліссо, його гість і приятель, куплети склав на нього. Паліссо мусив скласти куплети, то Лебренова провина. Пуансіне репетує, що Паліссо звернув на нього куплети, які склав на Лебрена. Паліссо мусив звернути на Пуансіне куплети, які він склав на Лебрена, то провина Пуансіне. Панотчик Рей[151]151
  Рей – богослов, автор книги «Філософські роздуми про християнство» (1785).


[Закрыть] репетує, що його приятель Паліссо переманив у нього коханку, з якою він сам того Паліссо познайомив. От не треба було знайомити Паліссо із своєю коханкою або наперед зважитися втратити її. Паліссо виконав свій обов'язок, то панотця Рея провина. Видавець Давид[152]152
  Мішель Антуан Давід – книговидавець, брав участь у виданні Енциклопедії, паралельно з цим допомагав Паліссо видавати його газету.


[Закрыть] репетує, що його спільник Паліссо ночував чи хотів переночувати з його дружиною; а дружина видавця Давида репетує, що Паліссо пускає поголоску, ніби він з нею ночував. Важко встановити, ночував чи не ночував Паліссо з дружиною видавця Давида, бо дружина мусить заперечувати те, що було, а Паліссо може пустити поголоску про те, чого не було; у всякому разі Паліссо виконує свою роль, то Давидова та його дружини провина. Он Гельвецій[153]153
  Клод-Адріан Гельвецій (1715–1771) – французький філософ-просвітник, друг Дідро. Співпрацював в Енциклопедії. Паліссо вивів його разом з Дідро у «Філософах».


[Закрыть] репетує, що Паліссо вивів його на сцені як нечесну людину – його, кому Паліссо й досі винен гроші, які він позичив йому на лікування, харчі та одежу. А чи мусив він сподіватися іншого поводження від людини, заплямованої якою тільки є ганьбою, яка знічев'я примушує свого приятеля зректися релігії[154]154
  …знічев'я примушує свого приятеля зректись релігії… – натяк на містифікацію Паліссо, який запевняв свого приятеля Пуансіне, що прусський король надасть останньому місце вихователя свого сина, якщо Пуансіне перейде в протестантство.


[Закрыть], яка захоплює майно своїх спільників, для якої немає ні віри, ні закону, ні переконань, яка збиває собі достаток per fas et nefas[155]155
  Правдами і неправдами (лат.).


[Закрыть], яка свої дні лічить за своїми підлотами й сама себе вивела на сцені як одного з найнебезпечніших шахраїв[156]156
  Натяк на комедію Паліссо «Небезпечна людина» (1770), в якій Паліссо зобразив сам себе. Комедію було видано анонімно, у такий спосіб Паліссо сподівався забезпечити собі скандальний успіх. Він сам домігся заборони цього твору, після чого видав його за кордоном, але п'єса зазнала невдачі.


[Закрыть] – гадаю, що другого прикладу такого зухвальства не було в минулому й не буде в майбутньому? Ні, виходить, то не Паліссо, а Гельвецієва провина. Якщо молодого провінціала повели до версальського звіринця і він з дурного розуму просунув руку в клітку до тигра чи пантери, то, коли рука юнакова залишилась у пащеці лютого звіра, чия це провина? Усе це записано в мовчазній угоді. Тим гірше для того, хто її не знає або забуває. Цією всеосяжною і священною угодою я виправдовую людей, яких винуватять у злостивості, замість того, що винуватити себе в дурості. Так, гладка графине[157]157
  …гладка графіне… – мається на увазі графиня де Ламарк, заступниця Паліссо.


[Закрыть], то ваша провина, коли ви збираєте коло себе тих, кого серед людей вашого штибу називають нікчемами, і коли ці нікчеми роблять вам гидоти, вас призводять робити їх і накликають на вас злобу чесних людей. Чесні люди роблять те, що мусять робити, нікчеми – теж, і то ваша провина, що ви приймаєте їх. Коли б Бертен жив тихо й лагідно зі своєю коханкою, коли б, маючи чесні характери, вони завели б чесні знайомства, зібрали б коло себе людей талановитих, людей, відомих у суспільстві своїми чеснотами, й приділили б невеличкому, освіченому й вибраному товариству години розваги, відриваючи їх від своєї солодкої самотності, від свого кохання й розмов про нього в тиші, на відлюдді, – то хіба, по-вашому, точилися б плітки про них? Що з ними сталося? Те, чого вони варті, їх покарано за їхню необачність, і якраз нам споконвіку призначило провидіння карати теперішніх Бертенів, а нашим подобам серед нащадків наших призначило воно карати Монсожів та Бертенів майбутніх. А тим часом як ми виконуємо його справедливі вироки над дурістю, ви, що змальовуєте нас такими, які ми є, виконуєте його справедливі вироки над нами. Що ви подумали б про нас, якби ми з нашими ганебними звичаями твердили, що користуємося з громадської пошани? Що ми божевільні. А чи мудрі ж ті, хто сподівається чесного поводження від людей, що народилися порочними, від підлих і ницих характерів? Кожному на землі – справедлива відплата. Генеральних прокурорів два є – один той, що за вашими дверима карає провини проти суспільства, а другий – природа. Цьому прокуророві відомі всі пороки, що уникають законів. Ви займаєтеся розпустою із жінками – на водянку заслабнете, пиячите – сухітний будете, пускаєте до себе шалапутів, водитеся з ними – будете зраджені, осміяні, зневажені, найпростіше – це скоритись справедливості цих вироків і сказати собі самому: так і треба, схаменутись і виправитись або лишитись таким, як є, але на вищезазначених умовах.