Текст книги "Жак-фаталіст (збірка)"

Автор книги: Дені Дідро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 30 страниц)

– Візьміть пані, їй недобре! Віднесіть її до покою і допоможіть їй…

Невдовзі він послав потай довідатися про її стан. Йому сказали, що після першої млості вона опритомніла, але знову впадає в непам'ять так часто й надовго, що ручатися ні за що не можна. За годину-дві він знову послав потай довідатись про неї. Йому сказали, що вона задихається і що на неї напала така гикавка, аж у дворі чути. За третім разом, уже вранці, йому повідомили, що вона дуже плакала, гикавка втишилась, і вона сама ніби задрімала.

Наступного дня маркіз звелів запрягти коні й зник на півмісяця невідомо куди. Проте перед від'їздом він настачив матері з дочкою всього потрібного й сказав слухатися пані, як себе самого.

Цей проміжок часу дві жінки прожили вдвох на самоті, але між собою майже не розмовляли. Дочка ридала, скрикувала іноді, рвала на собі волосся, заломлювала руки, а мати не зважувалася підійти й розрадити її. Одна була образом розпуки, друга – запеклості. Не раз казала дочка матері:

– Ходімо звідси, мамо, рятуймося.

А мати раз у раз противилася цьому й відповідала:

– Ні, доню, треба лишитися, треба побачити, що буде далі. Не вб'є ж він нас…

– Ох, коли б то воля Божа була, щоб уже вбив!..

Мати відказувала їй:

– Краще б мовчали ви, ніж отакі дурниці плести.

Вернувшись, маркіз зачинився в кабінеті й написав два листи, один – дружині, другий – тещі. Теща того самого дня виїхала і вступила до кармелітського монастиря в сусідньому місті, де кілька день тому померла. А дочка прибралась і почвалала до чоловікових покоїв, куди він, певно, наказав їй прийти. Біля дверей упала зразу навколішки.

– Підведіться… – сказав їй маркіз.

Замість того вона присунулась до нього на колінах, тремтіла всім тілом, була розпатлана, вся трохи нахилилась уперед, простягнувши до нього руки, підвівши голову, втупивши погляд у його очі, обливаючись слізьми.

– Мені здається, – сказала вона, уриваючи кожне слово риданням, – що ваше справедливо обурене серце зм'якшилося і що згодом я, може бути, здобуду ласку. На Бога, пане, не поспішайте прощати мене. Чесних дівчат стільки стало безчесними жінками, що я, може, буду за приклад протилежного. Я ще не гідна, щоб ви наблизились до мене. Почекайте, дайте мені тільки надію на прощення. Тримайте мене віддалік себе. Ви побачите мою поведінку і зважите її. Я тисячу разів надмірно, надмірно буду щаслива, коли ви зводите іноді покликати мене! Відведіть у своєму домі темний куток, де я буду жити, і я житиму там, не ремствуючи. Ох, коли б я могла вирвати із себе ім'я і титул, що мене примусили вкрасти, і після того померти, щоб тої ж миті ви були задоволені! Я через слабість, через звабу, покору та погрози припустилася ганебного вчинку, але не думайте, пане, що я зла. Ні, я не така, бо ж, не вагаючись, стала перед вами, коли ви покликали мене, і зважуюсь тепер підвести до вас очі й говорити до вас. Ох, коли б ви могли читати в глибині мого серця і бачити, які далекі від мене мої колишні провини, які чужі мені звичаї подібних до мене! Зіпсуття пройшло по мені, але до мене не пристало. Я себе знаю і віддаю собі належне в тому, що своїми нахилами, почуттями і вдачею я народилася гідною честі бути вашою. Ох, коли б мені вільно було бачити вас, варт було лише одне слово сказати, і, гадаю, мені не забракло б сміливості зробити це. Розпорядіться мною, пане, як знаєте: гукніть своїх людей, хай здеруть з мене одіж, хай викинуть мене вночі на вулицю, на все погоджуюся. Хоч яку долю ви призначите мені, я скоряюся – сільська глушина, монастирський морок можуть навіки заховати мене від ваших очей: скажіть, і я піду. Ваше щастя ще не без вороття утрачене, ви зможете забути мене…

– Підведіться, – ніжно сказав їй маркіз, – я простив вас. Навіть у хвилину образи я шанував у вас свою дружину. З моїх уст не злетіло жодного слова, яке принизило б її, або, щонайменш, я в цьому каюся й заявляю, що вона не почує жодного, яке принизить її, коли пам'ятатиме, що свого чоловіка не можна зробити нещасним, самій не ставши нещасною. Будьте чесна, будьте щаслива і дбайте, щоб я теж таким був. Підведіться, прошу вас, дружино моя, підведіться й обійміть мене. Підведіться, пані маркізо, то не ваше місце. Підведіться, пані Арсизька…

Поки він казав це, вона стояла, затуливши рукою обличчя й прихиливши голову маркізові до колін, але на слові «дружина», на слові «пані Арсизька» раптово підвелася, кинулась до маркіза, пригорнулася до нього, ледве дихаючи від болю та радості. Потім відірвалась від нього, кинулась додолу й поцілувала йому ноги.

– Я ж простив вас, – сказав маркіз, – і сказав вам це, а бачу, що ви не вірите.

– Так і мусить бути, я не повірю цьому ніколи.

Маркіз додав:

– Справді, я, мабуть, не каюся, і та Лапомрей, замість помститися, зробила мені велику послугу. Ідіть, одягніться, дружино, а я тим часом подбаю про ваші скрині. Ми поїдемо до мого маєтку і там лишатимемось, аж поки зможемо з'явитись у місті без наслідків для вас і для мене…

І в столиці їх не було майже три роки.

Жак. Закладаюсь, що ті три роки змигнули як один день і що маркіз Арсизький був найкращим у світі чоловіком і мав найкращу у світі жінку.

Пан. А я не зовсім вірю цьому. Не знаю, правда, чому; бо я не був задоволений цією дівчиною протягом усіх заходів пані де Лапомрей та її матері. Ні хвилини страху, ніяких ознак непевності, ні мук совісті. Я бачив, що вона без ніякої огиди погоджується на цю довгу бридоту. Усе, чого від неї жадали, вона завжди робила не вагаючись: ходить сповідатися, причащається, дурить релігію та її служителів. Вона здалась мені такою самою облудною, зневаженою і злою, як і ті дві… Ви досить добре розповідаєте, хазяєчко, але ще не дійшли глибин драматичного мистецтва. Якби ви хотіли, щоб ця дівчина зацікавлювала, треба було надати їй щирості й показати нам її невинною і вимушеною жертвою своєї матері та де Лапомрей. Треба було, щоб її найжорстокішим поводженням, мимо її волі, присилували сприяти упродовж року цілій низці злочинів; треба було отак підготувати замирення цієї жінки з чоловіком. Коли на кін виводять персонаж, він мусить мати єдину роль, а то я спитаю вас, чарівна хазяєчко, чи дівчина, що була у змові з двома негідницями, є та сама жінка, що благає навколішках свого чоловіка? Ви згрішили проти правил Арістотеля, Горація, Віда[258]258
  Віда Маріо Джіроламо (1480–1566) – італійський єпископ, автор художніх творів та праць з поетичного мистецтва, а також віршованого трактату латинською мовою «Поетичне мистецтво».


[Закрыть] й Боссю.[259]259
  Боссю (1631–1680) – автор класицистичного «Трактату про епічну поему», до якого схвально поставився Буало.


[Закрыть]

Хазяйка. Не знаю я ні горбатого[260]260
  Гра словами: Боссю (Bossu) – горбатий.


[Закрыть], ні рівного, розказала вам, як воно було, нічого не проминула, нічого не додала. Хто знає, що діялося в цієї дівчини в серці і чи не сушила її туга тоді, як вона, здається нам, діяла так легковажно.

Жак. Цього разу, хазяєчко, я мушу пристати на думку мого пана, який простить мені це, бо так буває дуже рідко, а також на думку його Боссю, якого я не знаю, та інших названих ним добродіїв, яких я не знаю і поготів. Якби панна Дюкенуа, колишня д'Енон, була гарна дівчина, ми б це побачили.

Хазяйка. Гарна дівчина чи ні, а жінка чудова. Чоловік нею задоволений, як король, і не проміняв би її ні на кого у світі.

Пан. З чим і вітаю його: він був більш щасливий, ніж розважливий.

Хазяйка. А я бажаю вам доброї ночі. Уже пізно, а я мушу остання лягати й перша вставати. Кляте діло! Добраніч, панове, добраніч! Я пообіцяла вам, не знаю з якої нагоди, історію кумедного одруження і, гадаю, свого слова додержала. Пане Жаку, вам, мабуть, неважко буде заснути, бо очі ваші вже зовсім стуляються. Добраніч, пане Жаку!

Пан. Ну, хазяєчко, а ваших пригод так і не можна дізнатися?

Хазяйка. Ні.

Жак. Скажена ж у вас охота до оповідань!

Пан. То правда; вони повчають і розважають мене. Добрий оповідач трапляється нечасто.

Жак. Саме через це я й не люблю оповідань, якщо тільки не я їх розказую.

Пан. По-твоєму, краще розказувати погано, ніж мовчати.

Жак. То правда.

Пан. А по-моєму, краще слухати погане розказування, ніж нічого не слухати.

Жак. Тому й зручно нам удвох.

Не знаю, де був розум у хазяйки, Жака та його пана, якщо вони так і не добрали нічого сказати на користь панни Дюкенуа, хоч сказати було що. Хіба дівчина перед розв'язкою розуміла що-небудь у хитрощах пані де Лапомрей? Хіба не воліла вона краще прийняти пропозиції маркізові, ніж його руку, і бути йому коханкою, а не дружиною? Хіба не була вона ввесь час під маркізиними загрозами й деспотизмом? Чи можна ганити її за її страшну огиду до безчесного становища? І коли з більшою пошаною поставитись до цього її почуття, то чи можна вимагати від неї великої делікатності й сумлінності у виборі засобів, щоб урятуватися з того становища?

І ви гадаєте, читачу, що апологію пані де Лапомрей важче скласти? Може, вам приємніше було б почути з цього приводу висловлювання Жака та його пана, але вони мають говорити про стільки цікавіших речей, що, мабуть, цією річчю знехтують. Дозвольте ж мені до неї взятись на хвилину.

Ви лютуєте на саме ім'я пані де Лапомрей і скрикуєте: «Ах, жахлива жінка! Ах, лицемірка! Ах, негідниця!..» Не треба вигуків, не треба гніву, не треба упередженості – поміркуймо. Щодня робляться ще гірші вчинки і без ніякого хисту. Ви можете ненавидіти пані де Лапомрей, можете боятися її, але ви її не зневажатимете, її помста люта, але ніяким корисливим мотивом не заплямована. Вам не сказали, що вона шпурнула маркізові межи очі чудовий діамант, що він подарував їй, але вона зробила це, я знаю з найпевніших джерел. Не йшлося ж ні про збільшення її достатку, ні про здобуття якоїсь почесті. Як! Коли б ця жінка таке вчинила, щоб дістати чоловікові нагороду по службі; коли б вона ославила себе з міністром чи навіть секретарем задля ордена чи полковництва або з охоронцем бенефіцій задля багатого абатства, це здалося б вам річчю простою, за вами був би звичай; а коли вона мститься за віроломство, ви проти неї обурюєтесь, не помічаючи того, що її злостивість вас уражає, або тому, що ви нездатні так глибоко почувати, або тому, що ви майже зовсім не шануєте жіночу чесноту. Чи подумали ви хоч трохи, скільки жертв принесла пані де Лапомрей задля маркіза? Не казатиму вже про те, що її гаманець був відкритий для нього за всякої нагоди і що кілька років він не мав ні дому, ні столу, крім як у неї, – на це ви похитаєте головою. Але вона пристосувалася до всіх його вибаганок, до всіх його смаків. Щоб подобатися йому, вона змінила своє життя. Чистотою своїх звичаїв вона здобула в світі найвищу повагу – і вона принизилась до загального рівня. Коли вона прихилилась до впадання маркізового, про неї сказали: «Нарешті чудесна пані де Лапомрей зробила так, як кожна з нас…» Вона помічала навколо себе іронічні зітхання, чула жарти і часто червоніла від них та опускала очі; вона випила ввесь келих гіркоти, приготований жінкам, що своєю доброзвичайністю надто довго були сатирою на нестатечність свого оточення; вона знесла ввесь ганебний галас, яким мстяться необачні недоторки, що вдають чесність. Вона була гонориста і краще померла б від горя, ніж після осудовища порушеної чесноти зазнати ще й посміховища покинутої жінки. Вона була в літах, коли втрата коханця вже річ непоправна. Таку вже мала вдачу, що через цю подію була приречена на нудьгу й самотність. Чоловік пронизує кинджалом другого за якийсь рух, за якусь брехню, а чесній жінці, ославленій і зрадженій, не дозволено штовхнути зрадника в обійми куртизанки? Ох, читачу, ви дуже легковажні у своїй хвалі й дуже суворі у своєму осуді. Але, скажете ви мені, ще більш, як самою помстою, я дорікаю маркізі способом цієї помсти. Мені дика така довготривала злостивість, плетиво облуди та брехні, що тягнеться мало не рік. Мені, Жакові, його панові й хазяйці так само. Але ви все прощаєте першому порухові, а я скажу вам, що коли перший порух у інших короткий, то в пані де Лапомрей і жінок її вдачі він довгий. їхня душа іноді ціле життя лишається мов би в першій хвилині образи, і що в цьому недоречного, що в цьому несправедливого? Я вбачаю в цьому лише менш буденну зраду і цілком схвалив би закон, що присуджував би куртизанкам того, хто звів і покинув чесну жінку: безликого чоловіка – безликим жінкам.

Поки я розважаю, Жаків пан хропе так, ніби він чує мене, а Жак, що йому м'язи на ногах відмовлялися служити, никає по кімнаті босоніж, у сорочці, перекидає все, що йому трапляється, і розбуджує свого пана, що каже йому з-за заслони:

– Ти п'яний, Жаку.

– Або замалим не п'яний.

– О котрій годині ти надумав лягати?

– Зараз, пане, але тут є… тут є…

– Що там є?

– Недопиток у пляшці, а він же видихнеться. Я терпіти не можу недопитих пляшок. Коли б ліг, воно б пахтіло мені, а щоб не дати мені заснути, більшого й не треба. Наша хазяйка, їй-богу, чудова жінка, її шампанське – чудове вино, і шкода було б дати йому видихнутись. Ось зараз його сховаємо… і воно не видихатиметься…

Отак белькочучи, Жак, босоніж, у сорочці, хильнув двічі-тричі без розділових, мовляв він, знаків, тобто з пляшки в склянку, а зі склянки в рот. Є дві версії про те, що сталося після того, як погасили світло. Одні твердять, що він почав мацати вздовж стін, не в змозі знайти ліжко, і казав:

– їй-богу, його немає, а якщо воно і є, то мені на небі написано не знайти його. Так чи так, а треба без нього обійтися, – і він вирішив лягти на стільцях.

Інші ж твердять, що йому на небі було написано перечепитися через стільці, впасти на підлогу та долі й лишитись. Завтра чи позавтра ви на свіжу голову виберете з цих двох версій ту, що більше вам до вподоби.

Обидва наші подорожні, полягавши не рано ще й з гарячою від вина головою, спали до пізнього ранку – Жак долі або на стільцях, як до вподобаної вами версії, а пан вигідніше – на ліжку. Прийшла хазяйка й повідомила їм, що надворі хмарно, що, коли й дозволить погода вирушити в дорогу, вони муситимуть або важити своїм життям, або спинитися через повінь на річці, яку їм треба переїхати, і що кілька вершників, які не схотіли послухати її, змушені були повернутись назад. Пан спитав Жака:

– Що ж нам робити?

Жак відповів:

– Поснідаємо спочатку з хазяєчкою, а там видно буде.

Хазяйка побожилася, що це мудра думка. Подали сніданок. Хазяйка нічого кращого не бажала, як бути веселою, і Жаків пан був не від того, але Жакові нездужалось – він їв неохоче, не пив, мовчав. Найгірший був якраз останній симптом, наслідок лихої ночі й лихого ліжка. Він скаржився на біль у тілі, а його хрипкий голос свідчив про біль і в горлі. Пан порадив йому лягти, та він не схотів ніяк. Хазяйка пропонувала йому юшку з цибулею. Він попросив запалити в кімнаті, бо його морозило, приготувати йому відвар і принести пляшку білого вина – усе це негайно було виконано. Ось пішла хазяйка, лишилися Жак із паном удвох. Пан підходив до вікна, казав: «Що за бісова негода!», дивився на годинника (бо тільки своєму він довіряв), котра воно година, нюхав табаку, знов починав те саме, щоразу скрикуючи: «Що за бісова негода!», та казав до Жака:

– Чудова нагода почати далі й закінчити історію твого кохання! Але про кохання і про інше погано розказувати, коли нездужаєш. Подивись, помацай себе. Якщо можеш продовжувати, – продовжуй, а ні – то випий відвару й спи.

Жак заявив, що мовчати йому нездорово, що він тварина балакуча і що головна, найдорожча перевага його становища – це вільна змога надолужити ті дванадцять років, що він прожив із затичкою у свого діда, царство йому небесне.

Пан. То говори, адже це обом нам за втіху. Ти спинився на якійсь, не пам'ятаю вже, нечесній пропозиції хірургової дружини. Здається, мова була про те, щоб вигнати із замку лікаря й посадити натомість її чоловіка.

Жак. Я зараз, одну хвилинку, будь ласка. Промочимо горлянку.

Жак налив у велику склянку відвару, долив білим вином і випив. Цього рецепта він дізнавсь від свого капітана, і пан Тіссо[261]261
  Сімон Андре Тіссо (1727–1797) – швейцарський лікар, автор популярної книги «Порадник народові про його здоров'я».


[Закрыть], що дізнавсь його від Жака, рекомендує його у своєму трактаті про народні хвороби. Біле вино, казали Жак і пан Тіссо, є сечогінне, воно перебиває нудкість відвару, підтримує міць шлунку й нутрощів. Випивши склянку відвару, Жак повів далі:

– Ось вийшов я з хірургової хати, сів у карету, прибув до замку, а там усі мешканці замку мене обступили.

Пан. Хіба тебе там знали?

Жак. Напевне! Пригадуєте ту жінку, що з глеком олії?

Пан. Аякже!

Жак. Та жінка була на послугах в управителя та слуг. Жанна розголосила по замку про мій великодушний вчинок. Моє добродійництво дійшло до панових вух, розказали йому й про побої, якими те добродійництво було нагороджене на великій дорозі. Він наказав розшукати мене й приставити до нього. От я й з'явився. Дивляться на мене, розпитують, дивуються. «Помістіть його вигідно, – сказав пан своїм людям, – і щоб йому нічого не бракувало. – А домовому хірургові: – Ви ж пильно його одвідуйте…» Усе це було виконано точка в точку. Ну, пане мій, чи ж знає хто, що на небі написано? Хай кажуть тепер, що добре чи зле віддавати свої гроші, що то нещастя бути побитому… Коли б не ці дві події, пан Деглан ніколи не почув би про Жака.

Пан. Пан Деглан, мірмонський дідич! Так ти в Мірмонському замку? У мого давнього приятеля, в батька пана Дефоржа, управителя провінції?

Жак. Суща правда. А чорнява дівчина з легким станом та чорними очима…

Пан. Це Деніза, Жаннина дочка?

Жак. Вона сама.

Пан. Маєш рацію, це одне з найкращих і найчесніших створінь на двадцять льє навкруги. Я і більшість тих, хто бував у Деглановому замку, все пускали в діло, щоб звабити її, та тільки ж надаремно; кожен з нас ладен був зробити найбільші дурниці, аби з нею поженихатись.

Тут Жак перестав говорити, а пан спитав його:

– Про що ти думаєш? Що робиш?

Жак. Молюся.

Пан. Хіба ти молишся?

Жак. Іноді.

Пан. Як же ти молишся?

Жак. Молюся: «Який би не був ти, що створив великий сувій і своїм пальцем накреслив усе написане на небі, ти споконвіку знав, чого я потребую; хай буде воля твоя, амінь».

Пан. Хіба гірше було б, якби ти помовчав?

Жак. Може, так, може, ні. Я молюся про всяк випадок. І хоч що мені трапиться, я не радію і не нарікаю, якщо володію собою, але ж я непослідовний і шалений, забуваю свої засади й науку мого капітана й сміюся та плачу, як дурень.

Пан. А твій капітан хіба не плакав і не сміявся ніколи?

Жак. Рідко… Одного ранку Жанна привела до мене Денізу й сказала спочатку до мене: «От ви, пане, в гарному замку, де вам буде трохи краще, як у вашого хірурга… Надто ж на початку – о, вас доглядатимуть чудово! Але я знаю слуг, бо давно вже живу тут. Помалу їхній щирий запал прохолоне. Пани про вас не думатимуть, і якщо хвороба ваша продовжуватиметься, про вас забудуть, так забудуть, що коли вам спаде на думку померти з голоду, то вам у цьому поталанить…» Потім звернулась до дочки: «Слухай, Денізо, я хочу, щоб ти навідувалася до цієї чесної людини чотири рази на день – уранці, в обід, о п'ятій годині і коли вечеря. Хочу, щоб ти слухалася його, як мене. І ти мого слова пильнуй».

Пан. А знаєш, що сталося з бідним Дегланом?

Жак. Ні, пане. Але коли не здійснились йому мої побажання благоденства, то не тому, що були вони нещирі. Адже він віддав мене командорові де Лабуле, що загинув по дорозі до Мальти. А командор де Лабуле віддав мене своєму старшому братові, капітанові, що, мабуть, помер тепер від фістули. А цей капітан віддав мене своєму найменшому братові, тулузькому генеральному адвокатові, що збожеволів і родина замкнула його. А пан Паскаль, генеральний тулузький адвокат, віддав мене графові де Турвіль, що волів краще відростити собі бороду в капуцинській рясі, ніж важити своїм життям. А граф де Турвіль віддав мене маркізі дю Беллуа, що втекла до Лондону з одним чужоземцем. А маркіза дю Беллуа віддала мене одному зі своїх кузенів, що розорився через жінок і потрапив на острови. А цей кузен порекомендував мене панові Еріссану, лихвареві за фахом, що порядкував коштами пана Рюзе, доктора Сорбонни, який приставив мене до панни Іслен, що ви утримували й що примістила мене до вас, кому я завдячуватиму шматком хліба на старості, бо ж ви пообіцяли мені це, якщо я щиро прихилюсь до вас, а воно не скидається на те, щоб ми розлучились. Жака створено для вас, а вас створено для Жака.

Пан. Але ти, Жаку, у багатьох домах побував за досить короткий час.

Жак. То правда. Мене іноді виганяли.

Пан. Чому?

Жак. Бо я балакуном народився, а всі ті люди вимагали мовчанки. Не те що ви – ви другого ж дня попрощалися б зі мною, якби я мовчав. У мене якраз така вада, що вам пасує. Але що ж сталося з паном Дегланом? Розкажіть мені, поки я зготую склянку відвару.

Пан. Ти жив у його замку й нічого не чув про його пластир?

Жак. Ні.

Пан. Ця пригода хай буде на дорогу, а друга пригода коротка. Він забагатів на грі. Зійшовся він з жінкою, яку ти міг бачити в замку, жінкою розумною, але поважною, мовчазною, чудною й жорстокою. Одного разу ця жінка сказала йому: «Або ви мене любите більше, як гру, – тоді дайте мені слово честі, що не гратимете ніколи; або ви гру любите більше від мене, – тоді не говоріть мені про своє кохання і грайте досхочу…» Деглан дав слово честі, що більше не гратиме. «Ні по великій, ні по малій?» – «Ні по великій, ні по малій». Років з десять прожили вони вкупі в замку, який ти знаєш, аж ось Деглан, поїхавши до міста в грошовій справі, мав нещастя зустріти у свого нотаря одного зі своїх колишніх партнерів у брелані[262]262
  Картярська гра.


[Закрыть], який затяг його обідати до картярні, де він одним заходом програв увесь свій достаток. Його коханка була невблаганна. Вона була багата, призначила Дегланові маленьку пенсію і розлучилася з ним назавжди.

Жак. Мені дуже прикро, то була порядна людина.

Пан. Як горло?

Жак. Зле.

Пан. Бо ти говориш багато, а п'єш недосить.

Жак. Бо не люблю відвару, а люблю говорити.

Пан. Ну, Жаку, от ти в Деглана, коло Денізи, і мати дозволила Денізі навідуватися до тебе щонайменше чотири рази на день. Крутійка! Уподобати якогось Жака!

Жак. Якогось Жака! Якийсь Жак, пане, така людина, як і хто інший.

Пан. Помиляєшся: якийсь Жак не така людина, як хто інший.

Жак. Він іноді кращий від кого іншого.

Пан. Жаку, ти забуваєшся. Вертайся до історії свого кохання й пам'ятай, що ти був і будеш завжди лише якимсь Жаком.

Жак. Якби в халупі, де ми застали шахраїв, Жак не показав себе трохи кращим від свого пана…

Пан. Жак, ти нахаба, ти зловживаєш моєю добротою. Якщо я мав дурість змінити твоє місце, то зумію й назад тебе відрядити. Жаку, забери свою пляшку й казанок і йди униз.

Жак. Це ви тільки так кажете, пане. Мені добре тут, і вниз я не піду.

Пан. А я тобі кажу, що підеш.

Жак. Я певен, що ви нещиро кажете. Як же це, пане, ви десять років привчали мене жити вкупі по-товариському…

Пан. Я хочу припинити це.

Жак. Терпіли всі мої зухвальства…

Пан. Більш не хочу терпіти.

Жак. Садовили мене поруч себе до столу, називали своїм другом…

Пан. Ти не знаєш, що то значить – друг, – коли ним начальник називає підлеглого.

Жак. І коли всі знають, що ваші накази ламаного шеляга не варті, якщо їх не ствердить Жак; коли ваше ім'я так з моїм зліпилося, що одне без одного ніколи не вживається і всі кажуть – Жак та його пан, – тепер ви раптом хочете розлучити їх! Ні, пане, цього не буде. На небі написано, що поки житиме Жак і поки житиме його пан і навіть коли вони помруть обидва, люди казатимуть: Жак та його пан.

Пан. А я кажу, Жаку, щоб ти йшов униз і щоб ішов негайно, бо я тобі наказую це.

Жак. Накажіть, пане, щось інше, коли хочете, щоб я послухався.

Тут пан Жаків підводиться, бере його за петельки й каже йому поважно:

– Іди вниз.

Жак холодно відповідає йому:

– Не піду.

Пан трусить його дуже, каже йому:

– Іди вниз, мугирю, слухайся мене!

Жак відказує йому ще холодніше:

– Мугир, скільки вам завгодно, але мугир не піде. Слухайте, пане, у мене душа, як то кажуть, не в п'ятах. Даремно ви розпалюєтесь. Жак лишиться там, де він є, і вниз не піде.

А потім Жак та його пан, що досі стримувались, скипають обидва разом і починають на все горло кричати:

– Ти підеш!

– Не піду!

– Ти підеш!

– Не піду!

На цей галас прийшла хазяйка і запитала, в чому річ; але вони не зразу відповіли їй, кричали далі:

– Ти підеш!

– Не піду!

Потім пан, розпачливо походжаючи по кімнаті, почав бурчати:

– Чи ви бачили коли-небудь щось подібне?

Хазяйка стояла спантеличена:

– Та що у вас сталося, панове?

Жак до хазяйки незворушно:

– Панові в голові замакітрилось, божевільний він.

Пан. Ти хочеш сказати – дурний?

Жак. Як вам завгодно.

Пан до хазяйки:

– Ви чули?

Хазяйка. Він не правий; але спокій, спокій! Кажіть один і другий, щоб я знала, в чому річ.

Пан до Жака:

– Кажи, мугирю.

Жак до пана:

– Самі кажіть.

Хазяйка до Жака:

– Ну бо, кажіть, пане Жаку, адже пан вам наказує; зрештою, пан є пан…

Жак виклав хазяйці суть справи. Вислухавши, хазяйка сказала їм:

– Панове, хочете взяти мене за суддю?

Жак та його пан в один голос:

– Залюбки, залюбки, хазяєчко!

– І ви честю ручитесь виконати мій присуд?

Жак та його пан:

– Честю, честю…

Тоді хазяйка промовила, сівши на стіл і прибравши тону та поводження поважного судді:

«Заслухавши пана Жака заяву і взявши до уваги факти, які доводять, що його пан є добрий, предобрий і найдобріший пан і що Жак слуга непоганий, хоч схильний плутати абсолютне й непорушне володіння з тимчасовим і дарованим посіданням, я касую рівність, що встановилася між ними з плином часу, і зразу її відновлюю. Жак піде вниз, а коли зійде вниз, вийде зразу назад нагору й обійме всі прерогативи, з яких досі користувався. Пан подасть йому руку й скаже приязно: «Добридень, Жаку, дуже радий тебе бачити…» Жак відповість йому: «Мені теж дуже приємно, пане, здибатися з вами…» І забороняю їм будь-коли піднімати питання про цю справу й обговорювати надалі прерогативу пана та слуги. Волимо, щоб один наказував, а другий корився, кожен по своїй щирості, і щоб про можність одного та повинність другого лишалася та сама невиразність, що й досі».

Коли вона докінчила цей присуд, позичений з якогось тодішнього твору, що вийшов з нагоди цілком подібної суперечки й розголосився з кінця в кінець королівства, пан як крикне на слугу:

– Іди вниз!

А слуга й собі:

– Не піду!

– Ну бо, – мовила вона тоді до Жака, – дайте мені руку без зайвої балачки…

Жак скрикнув болісно:

– Виходить, мені на небі написано піти вниз!..

Хазяйка до Жака:

– На небі написано, щоб, найнявшись до пана, ходити вниз, угору, вперед і назад та на місці стояти і щоб ногам ніколи не було вільно переступати волю голови. Дайте ж мені руку і хай доконається мій наказ…

Жак дав хазяйці руку, але тільки переступили вони поріг кімнати, пан кинувся до Жака й поцілував його. Облишивши Жака, він поцілував хазяйку і, цілуючи їх обох, казав:

– На небі написано, щоб я ніколи не здихався цього типа і щоб, поки мого життя, він був моїм паном, а я його слугою…

Хазяйка докинула:

– І, скільки бачу, вам обом від того не зле.

Утихомиривши цю суперечку, як вона гадала першу, хоч то була вже сота такого ґатунку, і відновивши Жака на його посаді, хазяйка пішла за своїми справами, а пан сказав Жакові:

– Тепер, коли ми заспокоїлись і здатні розважливо міркувати, хіба ти не визнаєш…

Жак. Я визнаю, що, давши слово честі, треба додержувати його. І коли ми під словом честі пообіцяли нашому судді не вертатись до цієї справи, то не треба більше про неї говорити.

Пан. Твоя правда.

Жак. Але, не повертаючись до цієї справи, чи не змогли б ми запобігти сотні інших справ якоюсь розсудливою угодою?

Пан. Погоджуюсь.

Жак. Постановімо: 1) зважаючи на те, що мені на небі написано бути вам доконечним і що я розумію і знаю, що обійтися без мене ви не можете, я зловживатиму ці переваги всякого і кожного разу, коли трапиться така нагода.

Пан. Але, Жаку, ніколи нічого подібного не постановлялось.

Жак. Постановлялось чи ні, а так робилося споконвіку, робиться тепер і робитиметься, поки світу. Думаєте, що інші не силкувались ухилитися від цього наказу і що ви з усіх найспритніший? Викиньте з голови цю думку й підкоріться законові потреби, від якого не ваша змога звільнитися.

«Постановімо: 2) зважаючи на те, що Жак не може не знати свого впливу на пана й своєї влади над ним, як і пан не може не знати своєї слабкості й звільнитись від своєї поблажливості, мусить Жак бути зухвалий, а його пан задля спокою того не помічати. Усе це погоджено поза нашою свідомістю і стверджено на небі печаттю тої миті, як природа створила Жака та його пана. Ухвалено, щоб ви мали право, а я – річ. Якщо ви схочете противитись водінню природи, то буде тільки дурний клопіт.

Пан. Але в такому разі твоя доля краща за мою.

Жак. Хто це заперечує?

Пан. Але в такому разі мені лишається тільки стати на твоє місце, а тебе поставити на своє.

Жак. Знаєте, що тоді сталося б? Ви втратили б право, а вигоди не здобули б. Лишімось, як ми є, обом нам дуже добре, і вживімо решту нашого життя на те, щоб стати приказкою.

Пан. Якою приказкою?

Жак. Жак своїм паном керує. Ми будемо перші, про кого скажуть так, але казатимуть ще про тисячу інших, що важать більше за нас.

Пан. По-моєму, це жорстоко, дуже жорстоко.

Жак. Пане, любий пане, навіщо відбрикуватись від штрикала[263]263
  У Франції штрикалом (aiguillon) поганяють волів.


[Закрыть], яке тоді ще болючіше колотиме? Так оце умовлено поміж нами.

Пан. А що важить наша згода на доконечний закон?

Жак. Багато. Хіба, по-вашому, не корисно хоч раз виразно та ясно усвідомити, чого дотримуватися? Усі наші суперечки досі виникали лише через те, що ми ще не сказали сами собі як слід – ви, що зватиметесь моїм паном, а я – що буду вашим паном. А тепер порозумілися, надалі тільки треба відповідно поводитись.

Пан. Але звідки ти в біса дізнався про все це?

Жак. З великої книги. Ах, пане мій, хоч скільки обмірковуй, обмислюй та вивчай усі книги у світі, а будеш завжди тільки писарчуком, коли не прочитав великої книги.

По обіді сонце прояснилось. Дехто з подорожніх запевняв, що річку можна перебрести. Жак зійшов униз, його пан дуже щедро заплатив хазяйці. Коло воріт корчми чимало пасажирів, затриманих негодою, збирались у подальшу путь, серед них і Жак зі своїм паном та герой кумедного одруження зі своїм супутником. Пішоходці беруть свої ціпки й сакви; інші сідають у фургони та карети, верхівці вже на конях і п'ють прощальну склянку. Привітна хазяйка тримає пляшку в руці, подає склянки, наливає їх, не забуваючи й своєї; їй говорять люб'язні слова, вона відповідає ввічливо й весело. Підострожують коней, прощаються і рушають.

Трапилося так, що Жакові з його паном і маркізові Арсизькому з його подорожнім товаришем було по дорозі. Останній з цих чотирьох персонажів вам незнайомий. Йому від сили було років двадцять два – двадцять три. З обличчя видно було, що він несміливий, голову він трохи схиляв на ліве плече, був мовчазний, на світському звичаю не знався. Коли вклонявся, – згинав верхню частину тулуба, не поворухнувши ногами; сидячи, мав погану звичку брати поли своєї сукмани й перехрещувати їх на стегнах, тримати під полами руки й слухати розмову, майже заплющивши очі. Жак, запримітивши особливості його поведінки, шепнув панові на вухо: