Текст книги "Жак-фаталіст (збірка)"

Автор книги: Дені Дідро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 30 страниц)

ЖАК-ФАТАЛІСТ

Як вони зустрілись? Випадково, як і всі люди. Як їх було звати? А що це важить? Звідки вони їхали? Не здалеку. Куди їхали? А хіба знаєш, куди їдеш? Що казали? Пан мовчав, Жак казав – капітан мені говорив, що все добре й лихе, що нам трапляється на землі, написано на небі.

Пан. Не велика новина.

Жак. Капітан казав іще, що кожна куля, яка виходить з рушниці, має адресу.

Пан. І мав рацію…

По короткій паузі Жак скрикнув:

– Біс би його забрав, того шинкаря з його шинком!

Пан. Навіщо посилати до біса свого ближнього? Не по-християнському.

Жак. А через те, що, впившись його поганеньким винцем, я забув напоїти коней. Батько помітив, розгнівався. Я голову похилив, а він узяв ціпка й добренько походив ним по моїх плечах. Тут якраз полк проходив на Фантенейські позиції; я з досади й записався. Прийшли ми, розпочався бій.

Пан. І ти дістав кулю на свою адресу.

Жак. Ви вгадали. Постріл у коліно, і тільки Господь Бог знає, до яких добрих і лихих пригод цей постріл спричинився. Коли б не цей постріл, не був би я, наприклад, ні закоханим ніколи в житті, ні кривим.

Пан. Так ти був закоханий?

Жак. Ще б пак не був!

Пан. І то через постріл?

Жак. Через нього.

Пан. Про це ти ніколи нічого не казав мені.

Жак. Атож.

Пан. А чому?

Жак. Бо ні раніш, ні пізніш це не могло бути сказано.

Пан. А саме оце надійшла хвилина розказати про своє кохання?

Жак. Хтозна.

Пан. Починай усе-таки, про всяк випадок…

Жак почав історію свого кохання. Було це по обіді. Спека стояла. Пан заснув. Ніч захопила їх у полі. Ось заблукали вони. Як розгнівався ж тоді пан, як узявся щосили шмагати свого слугу батогом, а той тільки приказує щоразу:

– І це, мабуть, на небі написано…

Бачиш, читачу, – на добрій дорозі я, і тільки від мене залежить примусити тебе рік, два й три чекати повісті про кохання Жака, розлучивши його з паном і кожного з них повівши по всіх, яких тільки схочеться мені, пригодах. Що перешкодило б мені одружити пана й зробити з нього рогоносця? Спровадити Жака на острови? Вирядити туди й пана і вернути їх обох до Франції на одному кораблі? Як легко писати оповідання! Але досить з них лихої ночі, а з вас – цієї затримки.

Розвиднілося. Знову сіли вони на коні, рушили далі. Та куди ж вони їхали? Це вдруге ви вже питаєте мене про це, і вдруге я вам відповідаю: що вам до того? Якщо почну про їхню подорож, – прощай тоді Жакове кохання… Якийсь час вони їхали мовчки. Коли кожен трохи отямився від своєї печалі, пан сказав слузі:

– Ну, Жаку, на чому ж ми спинились у твоєму коханні?

Жак. Либонь, на розгромі ворожого війська. Ті тікають, ті женуться, кожен за себе дбає. Я зостався на бойовищі серед величезної купи вбитих і поранених. Другого дня мене та ще десяток інших кинули на воза й приставили до одного з наших шпиталів. Ох, пане, немає, мабуть, лютішого поранення, як у коліно!

Пан. Покинь жарти, Жаку!

Жак. Богом, пане, свідчуся, що не жартую. Там же тих кісток та сухожиль та ще всякої всячини, яку вони по-своєму якось називають.

Хтось ніби як селянин, що йшов за ними, несучи на спині якусь жінку, почув їхню мову та й собі озвався:

– Ваша, пане, правда…

Не знати, до кого саме стосувалося це звертання, але Жак та його пан зустріли його незичливо, і Жак сказав до нескромного розмовника:

– А тобі яке діло?

– Таке діло, що моє це ремесло. Я – хірург, до послуг панових, і зараз доведу вам…

Жінка, яку він ніс на спині, промовила до нього:

– Пане лікарю, ходімо своєю дорогою й облишмо цих добродіїв, бо їм доводи не до вподоби…

– Ні, – відповів їй хірург, – я хочу довести їм і доведу…

І обернувшись, щоб доводити, штовхнув свою супутницю, вивів її з рівноваги й упустив додолу, а її нога заплуталась у полах його сукмани, і спідниці закотились їй на голову. Жак злазить, визволяє ногу бідного створіння й відкочує спідниці. Не знаю вже, чи перше він спідниці відкотив, чи ногу визволив, тільки ж виходячи з того, як галасувала ця жінка, – образилася вона тяжко. А пан Жаків казав хірургові:

– Ось воно що – доводити.

А хірург:

– Ось воно що – не хотів ти доводів слухати…

А Жак до жінки, яка була впала і він її підвів:

– Заспокойтесь, моя хороша, це ж не ваша, не пана лікаря, не моя і не мого пана причина: то на небі написано, щоб сьогодні, на цій дорозі, о цій годині пан доктор був балакучий, а пан мій і я – непривітні і щоб ви голову собі забили та показали свій задок…

Чим би стала в моїх руках ця пригода, коли б мені захотілося вам допекти! Я цій жінці поважності надав би, зробив би її небогою кюре із сусіднього села, збунтував би тамтешніх селян, улаштував бійки та кохання, бо, зрештою, ця селянка гарна була під сорочкою. Жак зі своїм паном помітили це, а кохання не завжди навіть чекає такої спокусливої нагоди. Чому Жак удруге не закохався? Чому він удруге не став суперником, і то вподобаним суперником свого пана? – А хіба була вже йому така пригода? – Знову питання! Так ви не хочете, щоб Жак продовжив повість про своє кохання? Скажіть раз назавжди: цікаво вам це чи нецікаво? Якщо цікаво, – посадимо знову селянку на спину її носієві, хай собі йдуть, і вернімось до наших двох подорожніх. Цього разу заговорив Жак і сказав панові:

– Отак воно на світі буває: ви ж ніколи в житті не були зранені й не знаєте, що таке постріл у коліно, а кажете мені, в кого коліно потрощене було і хто шкутильгає вже двадцять років…

Пан. Може, й твоя правда. Але через цього нахабного хірурга ти ще й досі на возі зі своїми товаришами, далеко від шпиталю, далеко від свого одужання й далеко від свого кохання.

Жак. Хоч що ви з вашої ласки про це думаєте, а коліно мені боліло люто, від труського воза, від вибоїстого шляху біль ще збільшувався, і від кожного поштовху я кричав несамовито.

Пан. Бо тобі на небі було написано кричати?

Жак. Напевне! Я геть зійшов кров'ю, і смерть мені була б, якби наш віз, останній у валці, не зупинився коло якоїсь хатчини. Тут я попросив, щоб мене зняли, і мене поклали на землю. На порозі стояла молода жінка; вона пішла до хати та зразу й вернулась зі склянкою і пляшкою вина. Я хильнув похапцем раз чи двічі. Вози, що поперед нас, рушили. Мене збирались кинути назад до гурту, але я, міцно вчепившись у вбрання тієї жінки й у все, що було коло мене, сказав, що на воза не хочу, що коли вмирати мені, то краще помру тут, ніж за два льє далі. Сказавши це, зомлів. Коли очунявся, – побачив, що лежу роздягнений на ліжку в кутку хатчини, а коло мене стоїть селянин, господар хати, його жінка, та сама, що мене порятувала, та кілька дітлахів. Жінка намочила край фартуха в оцет і натерла мені ніс та виски.

Пан. О, ледащо! О, дурисвіте!.. Поганцю, я бачу, до чого ти ведеш!

Жак. По-моєму, нічого ви, пане, не бачите.

Пан. Хіба не в ту жінку ти закохаєшся?

Жак. А коли б і закохався, – що з того? Хіба в нашій волі закохатись чи не закохатись? А коли закохався вже, – хіба в нашій волі робити так, як ніби ти не закохався? Якби це було написано на небі, я й сам сказав би собі все, що ви збираєтесь мені сказати; та хоч надавав би собі ляпасів, хоч головою об стіну бився б, хоч волосся на собі рвав би, а нічого від того не змінилося б – дістав би мій добродійник роги.

Пан. Та коли по-твоєму міркувати, – всякий злочин можна заподіяти зі спокійною совістю.

Жак. Тим, що ви оце зауважили, я й сам голову собі не раз сушив; та хоч як я розважав, а завжди вертаюся до слів мого капітана: «Усе добре й лихе, що трапляється нам на землі, написано на небі». Чи знаєте ви, пане, якийсь спосіб стерти те писання? Чи можу я бути не собою? А бувши собою, чи можу я робити інакше, ніж я роблю? Чи можу я бути собою й іншим? І відколи я на світі, чи була хоч єдина мить, щоб воно не так було? Проповідуйте, скільки хочете, може, ваші доводи й гарні, та коли в мені або на небі написано, щоб вони для мене були погані, – що ж я тут зроблю?

Пан. Про одне думаю: чи твій добродійник рогатим став через те, що так написано на небі, чи так на небі написано через те, що ти приставив роги своєму добродійникові?

Жак. І те, і те написано поряд. Усе написано заразом. Це – ніби великий сувій, що потроху розкручується.

Уявляєте, читачу, як міг би я тут роздмухати цю розмову на тему, що на неї стільки говорено й стільки писано за дві тисячі років, хоч досі не зрушено з місця? Якщо ви невдячні мені за те, що я пишу, – будьте вдячні за те, чого я не пишу.

Поки два наші теологи сперечалися, не розуміючи один одного, як воно буває в теології, заходила ніч. Вони проїздили місцевість, за всіх часів непевну, а тоді ще непевнішу, бо через кепське врядування та злидні там розвелося без ліку лиходіїв. Спинились вони в препаскудній корчмі. їм поставили пару розкладачок у кімнатці з перетинок, нещільно припасованих. Запитали вони вечерю. їм принесли брудної води, чорного хліба, й скислого вина. Вигляд у хазяїна, хазяйки, дітей і слуг був лиховісний. Поруч вони чули настримний сміх і галасливі веселощі дюжини розбійників, що випередили їх і захопили ввесь харч. Жак був досить спокійний, а його пан зовсім навпаки. Походжав занепокоєно сюди-туди, поки його слуга наминав чорний хліб і жлуктив, скривившись, погане вино. Аж ось вони почули стук у двері – то був слуга, якого ті зухвалі й небезпечні сусіди наказали віднести на тарілці двом нашим подорожнім усі маслачки від з'їденої вже курки. Обурений Жак бере панові пістолі.

– Куди ти йдеш?

– Пустіть мене.

– Куди ти йдеш, питаю тебе?

– Провчити ту погань.

– Чи знаєш ти, що їх ціла дюжина?

– Хоч би й сотня, кількість не має значення, коли на небі написано, що сила не їхня.

– Щоб тебе чорти забрали з твоєю безглуздою приказкою!..

Жак виривається з панових рук, заходить до тих шибайголів у кімнату з набитим пістолем у кожній руці.

– Лягати зразу, – каже їм, – першому, хто ворухнеться, я прострелю голову…

Вигляд і голос у Жака були такі завзяті, що ці негідники, які життям дорожили не менш, ніж чесні люди, – мовчки повставали з-за столу, пороздягались і полягали. Пан, тремтячи, чекав його, не знаючи, чим закінчиться ця пригода. Жак повернувся з манаттям тих пройдисвітів, а забрав його на те, щоб їм не кортіло вставати; світло в них погасив і на два рази замкнув їхні двері, ключа ж тримав при одному з пістолів.

– Тепер, пане, – мовив він, – треба тільки заставити ці двері ліжками й спокійно спати.

І він сам узявся присувати до дверей ліжка, байдуже й коротко розповідаючи панові подробиці свого походу.

Пан. Що ти в біса за людина, Жаку! Так ти віриш…

Жак. Не вірю і не не вірю.

Пан. А коли б вони відмовилися лягти?

Жак. Цього не могло бути.

Пан. Чому?

Жак. Бо вони ж лягли.

Пан. А як встануть?

Жак. Тим гірше або тим краще.

Пан. А якщо… якщо… і…

– Якщо, якщо! Якщо море кипить, то в ньому, кажуть, риби вареної багато. До біса, пане! Допіру ви гадали, що я наражаюсь на велику небезпеку, і то хибно було; тепер гадаєте, що ви самі в небезпеці, а це гадка, мабуть, ще хибніша. Усі ми в цій господі одне одного боїмося, а це показує, що всі ми – дурні…

І розважаючи отак, роздягся, ліг і заснув. Його пан, і собі гризучи шматок чорного хліба та п'ючи склянку поганого вина, все прислухався довкола, дивився на Жака, який хропів, і казав: «Що воно в біса за людина!» За прикладом свого слуги, пан простягся на ліжищу, але ж не заснув. Удосвіта Жак почув, що його штовхає чиясь рука – то пан гукав його стиха:

– Жаку! Жаку!

Жак. Що там?

Пан. Розвидняється.

Жак. Може бути.

Пан. Уставай же.

Жак. Чого?

Пан. Рушаймо звідси мерщій.

Жак. Чого?

Пан. Бо нам тут зле.

Жак. Хто зна, чи краще ж нам буде інде?

Пан. Жаку!

Жак. Ну, Жаку, Жаку! Що ви в біса за людина?

Пан. Що воно в біса за людина! Жаку, друже мій, прошу тебе!

Жак протер очі; позіхнув кілька разів, потягся, підвівся, одягся повагом, відсунув ліжко, вийшов з кімнати, зійшов униз до стайні, осідлав і загнуздав коні, розбудив хазяїна, що спав іще, сплатив видатки, ключі від обох кімнат лишив у себе, і от наші подорожні рушили.

Пан хотів гнати галопом, Жак хотів їхати ступою, і то все за своєю системою. Коли вони були вже на чималій відстані від сумної ночівлі, пан, почувши у Жака в кишені якийсь брязкіт, спитав його, що там таке. Жак сказав йому, що то два ключі від кімнат.

Пан. А чом їх не віддав?

Жак. Бо треба було виважити двоє дверей: до наших сусід, щоб визволити їх із в'язниці, і наші, щоб звільнити їхню одіж, а це дасть нам певний час.

Пан. Дуже добре, Жаку! Але навіщо вигравати час?

Жак. Навіщо? їй-богу, не знаю.

Пан. Якщо ти хочеш виграти час, то чому тоді їхати ступою, як ти їдеш?

Жак. Бо, не знаючи того, що на небі написано, не знаєш, ні чого хочеш, ні що робиш, а йдеш за примхою, що її ще звуть здоровим глуздом, або за здоровим глуздом, що буває часто лише небезпечною примхою, яка виходить то на добре, то на зле. Мій капітан гадав, що обачність – це таке припущення, за яким ми на підставі досвіду вважаємо обставини, що в них перебуваємо, за причини певних бажаних чи загрозливих наслідків у майбутньому.

Пан. І ти що-небудь у цьому розумієш?

Жак. Напевне, я ж помалу-малу та й принатурився до його мови. Але, казав він, хто може похвалитись, що в нього досвіду досить? Хіба ніколи не шиється в дурні той, хто має себе за найкраще досвідченого? Та й чи здатен хто-небудь вірно зважити обставини, що в них він перебуває? Обрахунок, що ми складаємо у своїй голові, і той, що до небесного реєстру заведений, то два дуже відмінні обрахунки. Хто кого веде – ми свою долю, чи вона нас? Скільки безглуздих намірів здійснилося і скільки ще здійсниться! Отак казав мені капітан після здобуття Берг-оп-Зоома[214]214
  Берг-оп-Зоом – нідерландська фортеця, захоплена французькими військами під командуванням Моріса Саксонського у 1747 p., під час війни за «австрійський спадок».


[Закрыть] й Пор-Маона[215]215
  Пор-Маон – фортеця й місто на острові Мінорка, відбите французькими військами у англійців.


[Закрыть]; і казав також, що обачність не забезпечує нам удачі, але розраджує нас і виправдує в невдачі; тому напередодні битви він спав у наметі, ніби у своїм гарнізоні, й у вогонь ішов, як на бал. От про нього ви сказали б: що то в біса за людина!

Пан. Чи можеш ти сказати мені, що таке безумець і що таке мудрець?

Жак. А чому ж!.. Безумець… Стривайте… Це – нещасний; отже, щасливий – це мудрий.

Пан. А що таке щасливий і нещасний?

Жак. Це вже легко. Щасливий той, кому щастя написано на небі; отже, кому на небі написано нещастя, той нещасний.

Пан. А хто ж то написав на небі щастя і нещастя?

Жак. А хто створив великого сувоя, де все написано? Один капітан, мого капітана приятель, охоче дав би екю, щоб про це дізнатися; а він не дав би й обола[216]216
  Обол – грецька дрібна срібна монета.


[Закрыть], та й я не більше. Бо навіщо воно? Чи я обминув би яму, де мушу звернути собі м'язи?

Пан. По-моєму, міг би.

Жак. А по-моєму, ні. Бо тоді мусив би бути хибний рядок у великому сувої, що містить істину, лише істину, і всю істину. Тоді б у великому сувої стояло: «Жак зверне собі м'язи такого-то дня» і «Жак не зверне собі м'язи». Чи це ж можливо, на вашу думку, хоч би хто там був творець великого сувою?

Пан. Про це багато можна говорити…

На цім місці вони почули ген позад себе тупотняву й крики; обернувшись, вони побачили, що до них щодуху біжить юрба людей з кілками та списами. Ви подумаєте, що то люди з корчми, їхні слуги та розбійники, про яких уже йшлося. Ви подумаєте, що вранці, через брак ключів, вони виважили двері й уявили собі, що наші подорожні дали ходу, забравши їхнє манаття. Так подумав Жак і бурмотів крізь зуби: «Будь прокляті ключі й примха або ж здоровий глузд, що примусили мене забрати їх! Будь проклята обачність» і т. ін., і т. ін. Ви подумаєте, що це невеличке військо нападе на Жака з його паном, що тут станеться криваве побоїще, посипляться вдари, залунають постріли; і тільки від мене залежало б усе це вчинити, але тоді прощай правдивість історії, прощай повість про Жакове кохання! За нашими подорожніми ніхто не гнався; що там сталося в корчмі, коли вони поїхали, – я не знаю. Вони рушили далі, усе вперед, не знаючи, куди вони їдуть, хоч і знали приблизно, куди хочуть їхати, нудьгу й втому збуваючи мовчанкою та балачкою, як це ведеться поміж тими, що їдуть, а часом і поміж тими, що сидять.

Річ очевидна, що я не роман пишу, бо нехтую тим, що романіст не проминув би використати. Хто візьме моє писання за правду, мабуть, менш помилиться, ніж той, кому видається вона вигадкою.

Цього разу перший заговорив пан і розпочав зі звичного рефрену:

– Ну, Жаку, а історія твого кохання?

Жак. Не знаю, на чім спинився. Мене так часто уривали, що годилося б, мабуть, знову розказати спочатку.

Пан. Ні, ні. Ти був зомлів на порозі хатчини, а очуняв на ліжку, оточений людьми, що там жили.

Жак. Гаразд! Найпильніша була річ – покликати хірурга, а його й за льє навкруги не було. Добрий чоловік посадив на коня одного з дітей і послав його куди було ближче. Тим часом добра жінка нагріла міцного вина, подерла стару чоловікову сорочку, і коліно моє було промито, перев'язано й забинтовано. У вино, що пішло мені на перев'язку, вона кинула кілька грудочок цукру, обсмоктаного мурашнею, і я те вино випив; потім порадила мені терпіти. Було вже пізно; господарі сіли до столу вечеряти. От і повечеряли, а ні дитини, ні хірурга не було. Батько сердитися почав. Та й на вдачу він був дражливий, усе жінку гриз, усе йому не так було. Гримнув на дітей, щоб спати йшли. Дружина сіла на лаві до прядки. А він туди й сюди по хаті походжав, та все чіплявсь до неї, щоб полаятись.

– Коли б поїхали до млина, як я тобі казав, то… – і кивав головою на моє ліжко.

– Завтра поїдемо.

– Сьогодні треба було б поїхати, як я тобі казав… А солома ото в клуні – доки їй, по-твоєму, лежати?

– Завтра скидаємо.

– Бо далі вже нікуди, отак воно в нас; краще було б сьогодні скидати, як я тобі казав… А ту купу ячменю, що на горищі, ти, закладаюсь, і не подумала пересипати.

– Діти пересипали.

– Самій треба було б. Коли б була на горищі, то не стояла б на порозі…

Аж ось прибув один хірург, за ним – другий, потім – і третій разом з хлопчиною.

Пан. У тебе хірургів стало, як у святого Роха капелюхів.[217]217
  Мандрівника Святого Роха зображали з трьома капелюхами за спиною.


[Закрыть]

Жак. Першого не було дома, як хлопець до нього приїхав, але його дружина дала звістку другому, а третій з хлопцем приїхав. «Добривечір, куми, то й ви тут?» – сказав перший до тих двох. Вони дуже поспішали, спека була, спрагли вони. Сіли до столу, з якого скатертини ще не прибрали. Жінка лізе в льох, приносить пляшку. Чоловік бурчить крізь зуби: «Що вона в біса робила на порозі?..» П'ють вони, розмовляють про хвороби місцеві, починають рахувати своїх хворих. Я стогну, а мені кажуть: «Зараз ми до ваших послуг станемо». Після тої пляшки ще одну просять в рахунок мого лікування, потім третю й четверту, все в рахунок лікування, а чоловік за кожною пляшкою скрикує собі, як і перше: «І що вона в біса робила на порозі?»

Іншим он як використав би цих трьох хірургів, їхню розмову за четвертою пляшкою, численні й чудесні випадки їхнього лікування, Жакову нетерплячку, висловлювання наших сільських ескулапів з приводу Жакового коліна, різні їхні погляди, бо ж один із них казав би, що Жакові нагла смерть буде, якщо йому ноги чимшвидше не відтяти, а другий – що треба витягти кулю й шматок одежі, що вона із собою потягла, а ногу все-таки лишити цьому бідоласі. Побачили б ми, що сидить Жак на ліжку, дивиться із жалем на свою ногу й прощається з нею, як один із наших генералів між Дюфуаром[218]218
  П'єр Дюфуар (1735–1813) – хірург, автор трактату про вогнестрільні поранення.


[Закрыть] та Луї[219]219
  Луї Антуан (1723–1792) – очолював медичний розділ Енциклопедії.


[Закрыть], а третій хірург так заївся б, що між ними зчинилася б сварка, а від лайки й до чубів дійшлося б.

Та не буду мучити вас тим, що ви знайдете в романах, у старій комедії і на людях. Коли я почув, як хазяїн скрикує про дружину: «Що вона в біса робила на порозі?» – так і пригадав собі Мольєрового Гарпагона[220]220
  Дідро приписує наведене далі речення Гарпагонові, героєві комедії «Скнара», але належить воно персонажеві іншої Мольєрової комедії «Скапенові викрутні» Жеронтові (дія II, ява 11).


[Закрыть], коли він каже синові: «Чого він поліз на ту галеру?» І зрозумів, що йдеться не про те тільки, щоб бути правдивим, а що треба ще й бути втішним, тим-то й казатимуть довіку: «Чого він поліз на ту галеру?» – а мого селянина слова – що вона робила на порозі[221]221
  «Що вона в біса робила на порозі?» – Дідро помилково приписує цю репліку Гарпагонові, героєві комедії «Скнара», вона належить персонажеві іншої комедії Мольера («Скапенові викрутні») – Жеронтові (дія II, ява XI).


[Закрыть] – приказкою не зробляться.

Жак не повівся зі своїм паном так стримано, як я з вами; він не проминув жодної обставини, ризикуючи ще раз його приспати. Хворим заволодів коли не найвправніший із трьох хірургів, то, в усякому разі, найдужчий.

Чи не збираєтесь ви, скаже мені читач, витягати перед нашими очима бістуреї[222]222
  Хірургічні ножі.


[Закрыть], різати м'ясо, точити кров і показати хірургічну операцію? А по-вашому, то кепський смак? Ну, то облишмо й операцію, але ж дозвольте все-таки Жакові сказати до свого пана:

– Ох, пане, яке то страшне діло – направити потрощене коліно!..

А його панові відповісти, як і перше:

– Покинь ти жартувати, Жаку!..

Та вже ні за яке золото у світі не можу обминути того, що скоро тільки Жаків пан доказав свою зухвалу відповідь, як його кінь спіткнувся й упав, а він боляче вдарився коліном об гострий камінь і закричав на все горло:

– Смерть моя! Розбив коліно!..

Хоч Жак, чоловік добрячий, був ніжно прив'язаний до свого пана, а хотілося б мені знати, що скоїлось у глибині його душі, коли не першої хвилини, то принаймні тоді, як він пересвідчився, що з цього падіння ніякого лиха не буде, і чи міг він стримати легенький порух таємної радості від випадку, який навчив його пана, що то є рана в коліні. І ще одне хотілося б мені почути від вас, читачу, – чи не волів би краще його пан поранитись хоч би й трохи тяжче, тільки не в коліно і чи не допікав йому сором більше, ніж самий біль?

Очунявши трохи від падіння та страху, пан сів у сідло й разів кілька вдарив острогами коня, що помчав як блискавка; а за ним і Жаків кінь, бо між тими тваринами приязнь була така сама, як і між їхніми вершниками; то були дві пари друзів.

Коли задихані коні знову пішли своєю звичайною ходою, Жак промовив до пана:

– Ну, пане, що ж ви про це думаєте?

Пан. Про що?

Жак. Про рану в коліні.

Пан. Згоден з тобою, що то одна з найтяжчих.

Жак. У вашому?

Пан. Ні, ні! У твоєму, у моєму, і в усіх колінах на світі.

Жак. Пане, пане, то ви не гаразд роздивилися: повірте, що ми завжди тільки себе жаліємо.

Пан. Що за вигадка!

Жак. Ох, коли б то я вмів так говорити, як думати вмію! Та так воно на кебі написано, щоб у голові в мене було, а слів щоб бракувало.

Тут Жак пустився в запаморочливу, та, мабуть, правдиву-таки метафізику. Він силкувався пояснити своєму панові, що слово «біль» – беззмістовне і що означати що-небудь воно починає лише тоді, коли викликає в нашій пам'яті пізнане нами відчуття. Пан запитав його, чи траплялось йому родити дитину.

– Ні, – відповів Жак.

– А як, по-твоєму, дуже боляче родити?

– Напевне!

– Шкода тобі жінок у пологах?

– Дуже.

– Виходить, ти не тільки себе жалієш?

– Жалію тих, хто заломлює руки, волосся на собі рве й кричить, бо з досвіду знаю, що такого без муки не роблять; однак властивого жіночого болю в пологах не розумію, бо не знаю його, слава Богу! Але вертаючись до страждання, обом нам відомого, історія мого коліна, що стала й вашою історією після того, як ви впали…

Пан. Ні, Жаку: історія твого кохання, що стала моєю через мої колишні жалі.

Жак. Ось перев'язали мене, трохи полегшало; хірург пішов, пішли й хазяї спати. їхня кімната від моєї відділялась тільки нещільною перетинкою, обліпленою сірим папером з барвистими малюнками. Я не спав і почув, як жінка казала своєму чоловікові:

– Облиш, мені не до смішок. Он за дверима той нещасний помирає!..

– Потім розказуватимеш.

– Ні, не буде цього. Якщо не перестанеш, – я встану. Мені це не до втіхи, коли на серці тяжко.

– О, коли ти така прохана, – тобі ж гірше буде.

– Не тому, що я прохана, а тому, що ти нелюдський буваєш часом… тому… тому…

По короткій мовчанці чоловік сказав:

– Погодься ж хоч тепер, жінко, що через своє недоречне співчуття ти завела нас у скруту, з якої, мабуть, і порятунку немає. Рік поганий, насилу на себе та на дітей настачаємо. Хліба не докупишся! Вина й не питай. Ще чи й роботу знайдеш; багач і без наймита обходиться, а бідному заробітку нема; день працюєш, а чотири без діла сидиш. Ніхто тобі боргу не платить, а позичальники тебе за горло беруть, – і от об такій порі ти приймаєш до себе якогось зайду, чужака, що житиме в нас, поки Богу завгодно та лікареві, а цей його гоїти не поспішатиме, бо ж лікарі хворобу лікують якомога довше; грошей у нього Біг дасть, а видаток наш через нього вдвоє або втроє збільшиться. Як же ти, жінко, його спекаєшся? Говори, жінко, скажи мені що путнє.

– Хіба з тобою можна говорити?

– Ти кажеш – на вдачу я лихий, гризу тебе. А хто б то добрий був, хто б не гриз тебе? Було ще трохи вина в льоху; бозна, до чого воно ще дійдеться! А лікарі за один вечір випили його більше, ніж ми й діти наші за цілий тиждень випиваємо. А лікар задурно не ходитиме, хто ж йому, по-твоєму, платитиме?

– Ото ж то й воно! Бо ти в цих злиднях тільки дітей мені робиш, неначе ще мало їх у нас.

– Та ні ж бо!

– Та так бо! Я певна, що завагітнію.

– Це ти щоразу кажеш.

– І ніколи не помиляюсь, коли мені вухо свербить після того, а воно свербить, як ніколи.

– Бреше твоє вухо.

– Не чіпай мене! Облиш моє вухо! Облиш-но, чоловіче, чи не збожеволів ти? Лихо тобі буде.

– Ні, ні, це ж я вперше після Івана Купала.

– То й зробиш так щиро, що… А через місяць гризтимеш, мене, ніби то моя провина.

– Ні, ні.

– А через дев'ять місяців ще гірше буде.

– Ні, ні.

– Так ти цього хочеш?

– Так, так.

– Не забудеш? Не казатимеш того, що раніш кожного разу казав?

– Так, так…

І отак, нікаючи й такаючи, цей чоловік, розгніваний на свою жінку за те, що вона зворушилася людяним почуттям…

Пан. Це саме і я думав.

Жак. Чоловік той був не дуже послідовний, певна річ, але він був молодий, а його жінка гарна. Адже в злиднях найщедріше діти народжуються.

Пан. Ніхто так не плодиться, як жебраки.

Жак. Зайва дитина – то ніщо для них, адже їх годує благодійність. Та й потім, це ж єдина втіха, яка нічого не коштує; тож і розважаються вони безкоштовно вночі після денних злигоднів… Проте той чоловік, зрештою, непогано міркував. Поки я це думав сам собі, коліно мені люто заболіло і я скрикнув: «Ох, коліно!..» І чоловік скрикнув: «Ох, жінко!..» І жінка скрикнула: «Ох, чоловіче!.. Але… але… Там же той!»

– Ну то що ж?

– Він, мабуть, чув нас!

– Хай собі чує.

– Завтра мені сором буде йому в очі глянути.

– Це ж чого? Хіба ти не жінка мені? А я тобі не чоловік? Нащо ж тоді жінка чоловікові й чоловік жінці?

– Ой, ой!

– Та що тобі?

– Вухо…

– Та що вухо?

– Гірше, як коли-небудь.

– Спи, воно пройде.

– Не засну. Ой, вухо, вухо!

– Вухо, вухо! Аби тільки язиком молоти.

Жак. Не скажу вам, що там між ними діялося, але жінка кілька разів підряд проказала тихо й поквапно: «Вухо, вухо», потім почала уривчасто бурмотіти по складах: «Ву…у…хо», а після цього «Ву…у…хо» вже й не знати що шепотіла, тільки ж по тиші, яка настала, я уявив собі, що біль у її вусі втишився, байдуже, яким саме чином; це було мені приємно.

Пан. А їй? Жаку, покладіть руку на серце й заприсягніться мені, що ви не в цю жінку закохались.

Жак. Присягаюсь.

Пан. Тим гірше для тебе.

Жак. Тим гірше або краще. Ви, мабуть, гадаєте, що жінки з таким вухом охочі слухати про кохання?

Пан. Я гадаю, що так на небі написано.

Жак. Я гадаю, що там далі написано, що вони недовго одного слухають і трошечки схильні послухати й другого.

Пан. То теж можливо.

І пустились вони в нескінченну суперечку про жінок, бо один казав, що вони добрі, другий – злі, і обидва мали рацію; один – дурні, другий – розумні, і обидва мали рацію; один – облудні, другий – щирі, і обидва мали рацію; один – скупі, другий – щедрі, і обидва мали рацію; один – вродливі, другий – бридкі, і обидва мали рацію; один – балакучі, другий – стримані; один – відверті, другий – затайливі; один – темні, другий – освічені; один – доброчесні, другий – розпусні; один – шалені, другий – розважливі; один – високі, другий – низькі, і обидва мали рацію.

За цією суперечкою, з якою вони могли б об'їхати навколо світу, ні на мить не вмовкаючи і не дійшовши згоди, їх захопила гроза й примусила їх звернути… Куди? – Куди? Та й набридлива ж у вас, читачу, цікавість! Де воно в біса у вас береться? Чи полегшало б вам, якби я сказав – до Сен-Жермена, до Нотр-Дам-де-Лорет або до Сен-Жак-де-Компостеля[223]223
  Сен-Жермен, Нотр-Дам-де-Лорет, Сен-Жак-де-Компостель – французькі міста, де знаходяться католицькі святині.


[Закрыть]? Коли ви наполягаєте, я скажу вам, що звернули вони до… атож, чому б і не так?.. до величезного замку, де на фронтисписі стояло: «Я належу всім і нікому. Ви вже в мені перед тим, як зайшли, і ще в мені після того, як вийдете». – І що ж, зайшли вони в цей замок? – Ні, або напис був хибний, або вони вже були в замку перед тим, як зайшли. – Та чи ж хоч вийшли вони з нього? – Ні, або напис був хибний, або вони ще були в замку після того, як вийшли. – Що ж вони там робили? Жак казав те, що на небі написано, а його пан – те, що йому хотілось, і обидва мали рацію. – Яке товариство знайшли вони в замку? – Мішане. – Що в ньому говорили? – Трохи правди й багато брехні. – Чи були там розумні люди? – А де ж їх немає? І також прокляті розпитувачі, що від них тікають, як від чуми. Найбільше ж уразило Жака з його паном, коли вони ходили там… – Так там ходили? – Тільки те й робили, коли не сиділи й не лежали. Найбільше вразило Жака з його паном те, що вони побачили там десятків зо два зухвальців, які захопили собі найкращі покої, де їм усе ще тісно було; наперекір звичаєвому праву й правдивому сенсові напису, вони твердили, що цей замок відписано їм у власність, і за допомогою певного числа підплачених негідників переконали в цьому багатьох інших підплачених негідників, що за дрібну монету ладні були повісити й забити першого-ліпшого, хто зважився б їм суперечити; проте, за часів Жака та його пана дехто зважувався. – Безкарно? – Це вже як випаде.

Ви скажете, що я морочу вас і, не знаючи, що робити зі своїми мандрівцями, вдаюся до алегорії, – звичайний засіб безплідних розумів. Я пожертвую задля вас своєю алегорією і всіма багатствами, які міг з неї добути; я погоджуся з усім, що ви хочете, але за умови, що ви не мучитимете мене із цією останньою ночівлею Жака та його пана, – чи там доїхали вони до великого міста й ночували в повій; чи перебули ніч у давнього приятеля, який частував їх якнайкраще; чи прихистилися в жебрущих ченців, де з любові Божої їх зле спати поклали й зле нагодували; чи прийнято їх у вельможній господі, де серед надлишку їм бракувало потрібного; чи вранці вийшли вони з великої корчми, де їх примусили дорого заплатити за погану вечерю, подану на срібних тарелях, і за ніч, проведену між одамашковими заслонами й вогкими збористими простирадлами; чи дістали вони гостинність у заможного сільського панотця, що побіг стягати данину з пташарень своїх парафіян, щоб почастувати їх яєшнею та смаженими курчатами; чи впивались вони чудовим вином, розкошували стравами й дістали належне нестравлення в багатому бернардинському абатстві, – бо, хоч усе це й здається вам однаково можливим, Жак думав інакше: дійсно можливим було лише написане на небі. Правда тільки те, що хоч з якого місця забажається вам вирядити їх у дальшу путь, не проїхали вони й двадцяти кроків, як пан, нюхнувши своїм звичаєм табаку, сказав до Жака: