Текст книги "Жак-фаталіст (збірка)"

Автор книги: Дені Дідро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 30 страниц)

– Ну, Жаку, історія твого кохання?

А Жак, замість відповіді, скрикнув:

– К бісу історію мого кохання! Адже я забув…

Пан. Що ти забув?

А Жак, замість відповіді, вивертав кишені й скрізь марно себе обшукував. Він забув свого дорожнього гамана в головах ліжка, і не встиг ще він признатися в цьому своєму панові, як той скрикнув:

– К бісу історію твого кохання! Адже я забув годинника на каміні.

Жак не дав себе просити, зразу завернув і поїхав назад ступою, бо ж не поспішав ніколи… До величезного замку? Ні, ні. Вибирайте самі, котра з можливих і неможливих ночівель, названих мною раніше, найкраще пасує до наявних обставин.

Тим часом його пан усе їхав уперед; але пан зі слугою тепер розлучилися, і я не знаю, кому з них приділити свою увагу. Коли ви хочете стежити за Жаком, – стережіться; шукання гамана та годинника може так задлятись і ускладнитися, що він довго не прилучиться до свого пана, єдиного свого вірника, і прощай тоді Жакове кохання! Якщо ж, покинувши його самого в розшуках гамана та годинника, ви наважитесь товаришувати з його паном, – це буде ввічливо, але нудно без краю; ви ще не знаєте цього нікчему. У голові в нього думок негусто; коли й трапляється йому сказати щось розумне, то лише з чужого голосу або з натхнення. Очі в нього є, як і в нас з вами, але ж не знати, чи дивиться він здебільшого. Він не спить і не пильнує, він існує собі – це його звичайна життьова функція. То їхав перед себе автомат, вряди-годи оглядаючись, чи не вертається Жак; злазив з коня і йшов пішки, знову сідав на тварину, проїздив чверть льє, знову злазив і сідав на землю, тримаючи коня за вуздечку й похиливши голову на руки. Коли втомлювався від такої пози, підводився і дивився в далечінь, чи не видно Жака. Жака не було. Тоді сердився і, не знаючи гаразд, говорить він чи ні, казав:

– Катюга! Собака! Шахрай! Де він? Що робить? Хіба стільки часу треба, щоб забрати гамана й годинника? Ой, натовчу ж його, атож, натовчу напевне.

Потім шукав годинника в кишеньці, де його не було, і зрештою впадав у розпач, бо не знав, що робити без годинника, без табакерки й без Жака: це були три великі підпори його життя, яке спливало в тому, що він нюхав табаку, дивився, котра година, розпитував Жака, і то в усіх комбінаціях. Тож, позбувшись годинника, йому лишалася тільки табакерка, яку він раз у раз відчиняв і зачиняв, як і я роблю, коли нудьгую. Надвечір рештки табаку в моїй табакерці прямо пропорційні розвазі й обернено – нудьзі мого дня. Благаю вас, читачу, призвичаїтись до цього способу вислову, запозиченого з геометрії, бо я вважаю його за точний і часто ним користуватимусь.

Та досить уже з вас пана, а що слуга до нас не вертається, то, може, ми до нього підемо? Бідний Жак! Коли ми оце про нього говоримо, він якраз скрикував скорботно:

– Виходить, так на небі написано, щоб мене одного й того самого дня заарештували як розбійника з великого шляху, що по ньому в'язниця плаче, і обвинуватили у звабленні дівчини!

Коли він під'їздив ступою до замку, – не до місця свого останнього ночування, – назустріч йому трапився один з тих мандрівних торгівців, що звуться коробейниками, і гукнув йому:

– Підв'язки, пане вершнику, пояси, шнурки до годинника, табакерки останньої моди, справжні жабаки[224]224
  В Парижі часів Дідро широкою популярністю користувалась галантерейна торгівля Жабака, ім'я якого стало називним для оригінальних ювелірних виробів та коштовних дрібничок.


[Закрыть], каблучки й годинник; годинник, пане, щирозлотий, різьблений, з подвійною покришкою, як новісінький…

А Жак йому:

– Шукаю я годинника, тільки не твого.

І далі поїхав, усе ступою. їдучи, він ніби на небі написаним побачив, що годинник, якого той пропонував йому, то і є його пана годинник. Він вернувсь і сказав коробейникові:

– Друже, а покажіть-но свого золотого годинника, – так здається мені, що він мені підійде.

– Їй-богу, не здивуюсь, коли так воно й буде, – сказав коробейник. – Він же гарний-прегарний, Жульєнової[225]225
  Жюльєн Леруа (1686–1759), славетний паризький годинникар.


[Закрыть] роботи. Оце хвилин лише кілька, як він у мене; я придбав його за шмат хліба й добре ним побаришую. Люблю я заробляти потроху, та часто, але час тепер злиденний, я й через три місяці не матиму такої знахідки. Ви здаєтесь мені людиною порядною, то й любіш мені, щоб ви з нього покористувались, а не хто інший…

Отак балакаючи, торговець поставив свого короба на землю, відчинив його, добув годинника, якого Жак пізнав відразу ж, ні трохи не здивувавшись; бо коли він не поспішав ніколи, то й дивувався рідко. Роздивився він на годинника. «Так, це він», – подумав сам собі. Тоді до коробейника:

– Ваша правда, гарний він, прегарний, і я знаю, що він путящий.

Потім поклав його в кишеню, а до коробейника мовив:

– Красно дякую, друже!

– Як то красно дякую?

– А так, що це мого пана годинник.

– Не знаю я вашого пана; це годинник мій, я його купив і заплатив за нього…

І схопивши Жака за комір, став доправлятись годинника. Жак підійшов до коня, взяв одного пістоля, наставив його коробейникові в груди:

– Геть, а то вб'ю, – сказав йому.

Переляканий коробейник пустив його. Жак сідає на коня й рушає ступою далі до міста, сам собі думаючи: «Годинника знайдено, тепер ще гаман…»

Коробейник чимшвидше зачиняє свого короба, бере його на плечі, іде за Жаком і гукає:

– Злодій! Держіть злодія! Убивця! Ґвалт! Рятуйте!

Були жнива, на степу працівників повнісінько. Усі кидають серпи, збігаються до коробейника й питають, де ж злодій, де вбійник.

– Он він! Он він!

– Як? Отой, що їде ступою до міської брами?

– Він самий.

– Та ви божевільний, хіба злодії так їздять?

– Кажу ж вам, що злодій, він у мене золотого годинника заграбастав…

Женці не знали, на що їм здатися – чи на крики коробейника, чи на спокійну Жакову ходу.

– Це розор мені, хлопці, як ви не допоможете, – провадив коробейник, – годинник коштує тридцять луї, як один ліар. Допоможіть мені, він забрав мого годинника, і, коли надасть ходу, мій годинник пропав…

Якщо Жак не міг почути цих криків, то легко міг побачити стовпище, але швидше не поїхав. Пообіцявши нагороду, коробейник підохотив селян погнатися за Жаком. Отож юрба чоловіків, жінок і дітей рушили, гукаючи:

– Тримайте злодія! Злодія! Тримайте вбивцю!

І коробейник, поспішаючи за ними, скільки дозволяв йому короб, теж галасував:

– Тримайте злодія! Злодія! Вбивцю!..

Вони ввійшли до міста, бо Жак зі своїм паном ночували напередодні в місті, я допіру пригадав це. Жителі покидають будинки, пристають до селян та коробейника й сунуть, гукаючи в один голос:

– Тримайте злодія! Злодія! Тримайте убивцю!

Усі разом наздоганяють Жака. Коробейник кинувся до нього, але Жак почастував його закаблуком так, що той укрився п'ятами, але кричав невгаваючи:

– Шахрай, махляр, негідник! Віддай мого годинника, ти віддаси його, ще й на шибениці зависнеш…

Жак, заховуючи спокій, звернувся до юрби, що дедалі більшала, і мовив:

– Тут є суддя в поліції, ведіть мене до нього; там я доведу, що я не шахрай, а от чи він чесний, то побачимо. То правда, годинника я в нього взяв, але це мого пана годинник. Мене в цьому місті знають, позавчора ввечері ми прибули сюди з моїм паном і спинялись у пана губернатора, пайового давнього приятеля.

Я не сказав вам раніш, що Жак зі своїм паном проїздили через Конш і замешкали в тамтешнього губернатора, бо раніш це не спало мені на думку.

– Ведіть мене до пана губернатора, – казав Жак злазячи з коня.

Він з конем і коробейник стали в центрі походу. Вони йшли і прийшли до воріт губернаторського будинку. Жак з конем і коробейник увійшли, тримаючи один одного за петельки. Юрба лишилася на вулиці.

Що ж робив тим часом Жаків пан? Він заснув край великого шляху, накинувши вуздечку на руку, а кінь попасався в траві круг сплячого, скільки дозволяла довжина вуздечки.

Побачивши Жака, губернатор скрикнув:

– А, це ти, мій бідний Жаку! Що привело тебе сюди самого?

– Годинник мого пана: він забув його, повісивши на ріжок каміна, а я знайшов його в коробі ось цієї людини; а також наш гаман, що я забув у головах ліжка; він знайдеться, якщо ви накажете пошукати…

– І якщо так написано на небі, – додав суддя.

Він зразу звелів покликати свою челядь, і зразу коробейник сказав, показавши на високого шалигана, нещодавно найнятого:

– Оцей продав мені годинника.

Суддя, прибравши суворого виразу, сказав коробейникові й лакеєві:

– Обидва ви заробили на каторгу, ти – за те, що продав, а ти – за те, що купив годинника… – До лакея: —Віддай йому гроші і негайно скинь убрання… – До коробейника: – Забирайся мерщій геть з цього краю, якщо не хочеш сісти тут навіки. Ви обидва таке діло робите, яке призводить до лиха… Тепер ідеться про твого гамана, Жаку…

Та, що привласнила його, зголосилась без запрошення – висока ладна дівчина.

– Гаман, пане, в мене, – сказала вона своєму господареві, – але я не вкрала, він сам мені його дав.

– Я вам дав гаман?

– Атож.

– Може бути, тільки хай чорт мене забере, коли я про це пам'ятаю…

– Ну, Жаку, не з'ясовуймо цього далі, – сказав де нього суддя.

– Пане…

– Вона ж гарна й, бачу я, здатлива…

– Присягаюсь вам, пане…

– Скільки було в гамані?

– Ліврів дев'ятсот сімнадцять.

– Ох, Жавотто! Дев'ятсот сімнадцять ліврів за ніч – це забагато для вас і для нього. Дайте мені гамана…

Висока дівчина віддала панові гамана, а той вийняв з нього шестифранковик.

– Маєте, – сказав він, кинувши їй гроші, – оце вам за послуги. Ви варті кращого, але не для такого, як Жак. Бажаю вам удвоє більше щодня, тільки не в моїй господі, чуєте? А ти, Жаку, сідай мерщій на коня й вертай до пана.

Жак уклонився судді й мовчки пішов геть, але сам собі казав:

– Нахаба! Дурисвітка! Виходить, так на небі написано, щоб хтось ночував з нею, а Жак щоб платив?.. Та заспокойся, Жаку, – хіба ж не велике тобі щастя, що завернув панового гамана та годинника, ще й так дешево відбувся?

Жак сідає на коня й розтинає стовпище, що зібралося коло будинку судді. А що йому прикро було, що стільки люду мають його за шахрая, він добув годинника з кишені й поглянув, котра година. Потім підострожив коня, що з цього дива помчав як шалений. Бо звичайно Жак цілком здавався на його волю в їзді, уважаючи за недоречне спиняти його, коли він біг, і підгонити його, коли він ішов поволі.

Нам здається, що ми керуємо долею, але завжди керує нами вона, а долею для Жака було все, до чого він торкався й наближався – кінь, пан, чернець, собака, жінка, мул, ворон. Отож, кінь щодуху мчав його до пана, що заснув край шляху, накинувши вуздечку від свого коня на руку, як я вже казав. Тоді кінь був при вуздечці, а коли прибув Жак, вуздечка лишилась на місці, а коня вже не було. Певно, якийсь шахрай підкрався до сплячого, тихцем перерізав вуздечку й забрав тварину. Від тупоту Жакового коня пан прокинувся, і перше його слово було:

– Іди, іди, псявіро, ось я тобі…

Тут він узявся позіхати на ввесь рот.

– Позіхайте, позіхайте, пане, досхочу, – сказав йому Жак, – тільки ж де ваш кінь?

– Мій кінь?

– Атож, кінь…

Помітив тоді пан, що коня в нього вкрадено, і намірився вже оперіщити Жака вуздечкою, але той сказав йому:

– Стривайте, пане, у мене не такий сьогодні настрій, щоб терпіти побої; перший удар прийму, але, присягаюсь, за другим підострожу коня, і лишайтесь тут здорові…

Ця Жакова загроза зразу втишила панові гнів, і він спитав лагідніше:

– А годинник?

– Ось він.

– А гаман?

– Ось він.

– Довго ти прогаявся.

– Не дуже, бо діла багато було. Ось слухайте. Я їхав, бився, збурив усіх селян у полі, збурив усіх жителів у місті, мене прийняли за злодія з великого шляху, повели до судді, вчинили мені два допити; через мене двох людей замалим не повісили, вигнали одного лакея й одну покоївку; обвинуватили мене в тому, що я ночував із кралею, якої я ніколи в вічі не бачив, а проте мусив заплатити; і ось я приїхав.

– А я, чекаючи тебе…

– На небі написано, щоб ви, чекаючи мене, заснули і щоб у вас украли коня. Що ж, пане, годі про це гадати! Кінь пропав, а може, на небі написано, що він і знайдеться.

– Коню мій! Мій бідний коню!

– Хоч ви й до завтра лементуватимете, користі з того не буде.

– Що ж робити?

– Я візьму вас на крижі, або, коли вам більше до вподоби, скинемо чоботи, почепимо їх до мого коня на сідло, а самі рушимо пішки.

– Коню мій, мій бідний коню!

Вони вирішили йти пішки; пан скрикував уряди-годи: «Коню мій, мій бідний коню», а Жак розповідав докладніше про свої пригоди. Коли він дійшов до дівчининого звинувачення, пан сказав йому:

– Ти й справді, Жак, з нею не ночував?

Жак. Ні, пане.

Пан. А заплатив їй?

Жак. Напевне.

Пан. Мені один раз ще гірше довелося.

Жак. Заплатили, переночувавши?

Пан. Так воно й було.

Жак. Може, розкажете?

Пан. Перш як починати історію мого кохання, треба кінчити історію твого. Атож, Жаку, твого кохання, яке я матиму за перше і єдине у твоєму житті, не зважаючи на пригоду з покоївкою коншського губернатора, бо коли ти й заночував із нею, то не став від цього закоханим. Адже щодня ночують із жінками, яких не кохають, і не ночують із жінками, яких кохають. Але…

Жак. Що там за але?

Пан. Коню мій!.. Не гнівайся, Жаку, друже мій, постав себе на місце мого коня, припусти, що я втратив тебе, і скажи мені, хіба не став би ти більше мене шанувати, коли б почув мої крики: «Жаку мій! Мій бідний Жаку!»

Жак посміхнувся і сказав:

– Я спинився, здається, на розмові мого хазяїна із жінкою тої ночі, що настала після мого першого перев'язання. Я трохи заснув.

Пан. Природна річ.

Жак. Прокинувшись, я відсунув заслону й побачив, що хазяїн із жінкою та хірургом нишком розмовляють коло вікна. Після того, що я почув уночі, мені неважко було здогадатись, про що там була мова. Я кашлянув. Хірург сказав чоловікові:

– Він прокинувся; сходіть-но, куме, до льоху, вип'ємо чарку, це додає певності руці; потім я зніму перев'язку, а там далі побачимо.

Пляшку принесли й випили, бо мовою митців випити чарку – це є, щонайменш, спорожнити цілу пляшку; тоді хірург підійшов до мого ліжка й запитав:

– Ну, як уночі було?

– Непогано.

– Вашу руку… Добре, добре, пульс непоганий, жару вже майже немає. Треба побачити коліно… кумо, – сказав він до хазяйки, що стояла в ногах мого ліжка за заслоною, – допоможіть нам…

Хазяйка гукнула одного з дітей.

– Нам тут не дитина потрібна, а ви; через невдалий рух матимемо роботи на місяць. Ідіть-но…

Хазяйка підійшла, опустивши очі….

– Держіть оцю ногу, серденько, а я до другої візьмуся. Тихше, тихше… До мене, ще трохи до мене… Поверніться трохи праворуч, друже, праворуч, кажу вам, отак…

Я держався обома руками за матраца, скреготав зубами, піт мені проступив на обличчі.

– Воно не солодко, друже.

– Почуваю.

– Отак. Покиньте, кумо, ногу, візьміть подушку; підсуньте стільця, покладіть на нього подушку… Надто близько… Трохи далеко… Дайте мені, друже, руку, обійміть мене міцніш. Кумо, станьте за ліжком і тримайте його під руку… Чудово… У пляшці нічого не лишилося, куме?

– Ні.

– То заступіть свою жінку, хай ще по одну сходить… Добре, добре, наливайте повну… Облиште чоловіка, кумо, та йдіть до мене…

Хазяйка знову гукнула одного з дітей.

– Ет, сто чортів, казав же ж я вам, що тут дитина ні до чого. Станьте навколішки, просуньте руку під литку… Кумо, ви тремтите, ніби злочин який заподіяли; ну ж бо, сміливіш… А ліву внизу стегна, отам, над бандажем… Дуже добре!..

Ось шов розрізано, бинти скручено, перев'язку знято й мою рану відкрито. Лікар мацає зверху і знизу, з усіх боків, та й приказує, доторкаючись до мене:

– Неук! Осел! Дурбас! І воно сіпається до хірургії! Оцю ногу та щоб різати? Вона ще й другу переживе, за це я ручуся.

– Я видужаю?

– У мене не один уже видужав.

– Ходитиму?

– Ходитимете.

– Не кульгаючи?

– Це інша річ. Який-бо ви в біса швидкий, друже мій! З вас того недосить, що я врятував вам ногу? А втім, хоч і кульгатимете, то річ пуста. Танці любите?

– Дуже.

– Якщо ходитимете трохи гірше, то танцюватимете ще краще… Кумо, гарячого вина… Ні, того спочатку: ще скляночку, і вашому перев'язанню воно на добре вийде…

Випив він; принесли гарячого вина, промили мені рану, наклали перев'язку, поклали мене на ліжко, порадили заснути, коли можу, закрили заслону, допили почату пляшку, принесли ще одну, і між хірургом, хазяїном та хазяйкою далі повелася розмова.

Хазяїн. Чи довго ж воно буде, куме?

Лікар. Довгенько… За ваше, куме!

Хазяїн. Та скільки ж? Місяць?

Лікар. Місяць! Кладіть два, три, чотири, хтозна! Колінна чашка, кульковий суглоб, велика гомілка… За ваше, куме!

Хазяїн. Чотири місяці! Боже милий! Навіщо було брати його? Що вона в біса робила на порозі?

Лікар. За моє, бо я ж таки попрацював.

Хазяйка. Знову ти, друже, тієї самої! Не те ти обіцяв мені сьогодні вночі, та дарма, ще ж тобі прийдеться.

Хазяїн. Та скажи мені, що з ним робити? Коли б хоч рік не такий лихий!

Хазяйка. Коли хочеш, я піду до кюре.

Хазяїн. Якщо хоч нога твоя там буде, скатую.

Лікар. А чому ж то, куме? Моя ходить.

Хазяїн. То ваша справа.

Лікар. За хрещеницю! Як там вона ся має?

Хазяйка. Дуже добре!

Лікар. Ну, куме, за вашу й мою жінку; обидві вони добрячі.

Хазяїн. Ваша розсудливіша, вона дурниці не зробила б…

Хазяйка. Але ж є, куме, сестри-жалібниці!

Лікар. Ох, кумо, чоловік, чоловік та щоб у сестер! Крім того, є маленька перешкода, завбільшки з палець… Випиймо за сестер, то добрі дівчата.

Хазяйка. Яка перешкода?

Лікар. Ваш чоловік не хоче, щоб ви ходили до кюре, а моя жінка не хоче, щоб я ходив до сестер… Але, куме, ще чарку, вона, може, порадить нас. А його самого ви питали? Може, в нього кошт якийсь є?

Хазяїн. У солдата?

Лікар. У солдата є батько, мати, брати, сестри, родичі, друзі, хтось такий під небом… Випиймо ще чарку, а ви йдіть, здайтеся на мене.

Така була дослівно розмова між хірургом, хазяїном та хазяйкою, але як би я міг повернути її, впровадивши якогось негідника серед цих добрих людей! За мить Жак побачив би себе, або ви Жака побачили б стягнутого з ліжка й викинутого на шлях або в рівчак. – Чому не вбитого? – Убитого, ні. Я зумів би гукнути когось йому на допомогу й цей хтось був би солдат із його сотні, але це до нудоти тхнуло б «Клівлендом»[226]226
  «Клівленд» – скоречена назва роману абата Прево (XVIII ст.) «Англійський філософ, або Історія Клівленда, позашлюбного сина Кромвеля» (1732), улюбленого твору Дідро.


[Закрыть]. Правда, правда! Правда, скажете ви мені, часто буває холодна, утерта й плоска; наприклад, ваше оце оповідання про Жакове перев'язування правдиве, але що в ньому цікавого? – Нічого. Згоден. Коли й треба бути правдивим, то так, як Мольєр, Реньяр[227]227
  Жан Франсуа Реньяр (1655–1709) – французький комедіограф доби Класицизму.


[Закрыть], Річардсон[228]228
  Семюел Річардсон (1689–1761) – англійський романіст доби Просвітництва, започаткував жанр сімейно-побутововго роману.


[Закрыть], Седен; у правди є втішний вік, що його помічаєш, коли маєш хист. – Так, коли маєш хист, а коли його бракує? – Коли бракує, не треба писати. – А коли, собі на лихо, подібний до того поета, що я послав його до Пондішері[229]229
  Пондішері – центр володінь французької Ост-Індської компанії (1664–1719), яку пізніше поглинула створена Джоном Лоу (1671–1729) Індійська компанія, що монополізувала майже всю заморську торгівлю Франції.


[Закрыть]? – Що то за поет? – Цей поет… Та коли ви перебиватимете мене, читачу, і коли я сам себе раз у раз перебиватиму, що ж станеться із Жаковим коханням? Повірте мені, облишмо поета…

Хазяїн з хазяйкою пішли собі…

– Ні, ні, історію поета з Пондішері!

Лікар приступив до Жакового ліжка…

– Історію поета з Пондішері, історію поета з Пондішері!

Якось прийшов до мене молодий поет, як і щодня вони до мене ходять… Але ж, читачу, яке відношення має це до подорожі Жака-фаталіста з його паном?

– Історію поета з Пондішері!

Після звичайних компліментів моєму розумові, хистові, смакові, добродійності та інших слів, яким я аж ніяк не йму віри, хоч мені кажуть їх уже більш, як років двадцять, може, й щиро, молодий поет добуває з кишені зошита. «Це мої вірші», – каже.

– Вірші!

– Так, пане, і я сподіваюсь, що ви будете ласкаві висловити про них свою думку.

– Ви правду любите?

– Так, пане, і хочу правди.

– Ви її знатимете.

– Як, то вам забракло розуму і ви повірили, що поет прийшов до вас шукати правди?

– Так.

– І навіть сказали йому правду?

– Напевне.

– Без пощади?

– Атож: пощада, хоч би й найкраще присмачена, була б грубою образою; коли її правильно витлумачити, вона означала б – поет із вас поганий, ще й людина нікчемна, бо я не добачаю у вас сили вислухати правду.

– І вам завжди щастило з відвертістю?

– Майже завжди…

Прочитав я вірші того молодого поета й кажу йому:

– Ваші вірші не тільки погані, а ще й доводять мені, що ви ніколи хороших не напишете.

– Значить, муситиму погані писати, бо не писати їх не можу.

– Що за жахливе прокляття! Чи розумієте ви, пане, до якого впослідження ви дійдете? «Ні боги, ні люди, ні колони[230]230
  Де вивішували об'яву про книжки.


[Закрыть] не прощають поетам пересічності»[231]231
  Горацій «Мистецтво поетичне», вірш 373.


[Закрыть], – так сказав Горацій.

– Я це знаю.

– Ви багатий?

– Ні.

– Бідний?

– Ще й дуже.

– І ви до бідності хочете долучити ще й славу поганого поета; ви змарнуєте життя, постарієтесь. Старий, бідний і поганий поет – ох, пане, що за роль!

– Я розумію це, але мене пориває проти волі… (Тут Жак сказав би: «Але так на небі написано».)

– Батьки у вас є?

– Є.

– Хто вони такі?

– Ювеліри.

– Допоможуть вони вам?

– Мабуть.

– Так от, зустріньтеся з батьками й попросіть у них трохи коштовностей. Рушайте кораблем до Пондішері, подорож зіб'є бажання писати погані вірші, а приїхавши, ви зіб'єте достаток. Коли матимете достаток, повернетеся сюди й писатимете погані вірші досхочу, аби тільки не друкували їх, бо ж не треба нікому псувати смак…

Минуло вже років з дванадцять, відколи я дав таку пораду тому юнакові, аж ось він став у мене на порозі, – я його й не пізнав.

– Це я, пане, – сказав він, – той, кого ви послали до Пондішері. Я був там, набрав якусь сотню тисяч франків. Тепер повернувся, знову взявся до віршів, і ось приніс вам… Що вони, погані так само?

– Так само, але ж ви влаштовували свою долю і я не заперечую, щоб ви писали погані вірші.

– Так і я гадаю…

Коли лікар підійшов до Жакового ліжка, той не дав йому й слова мовити.

– Я все чув, – сказав він.

Потім, звертаючись до пана, додав…

Хотів додати, але його пан зупинився. Він стомився йти й сів край дороги, повернувши голову до якогось подорожнього, що йшов пішки назустріч їм, ведучи за вуздечку коня.

Ви подумаєте, читачу, що цей кінь – той самий, що вкрадено в Жакового пана, і ви помилитесь. У романі воно справді так трапилося б рано чи пізно, таким чи таким робом, але це не роман, я вже казав вам це і кажу ще раз.

– Бачиш, до нас іде хтось?

Жак. Бачу.

Пан. Кінь у нього, здається, добрий.

Жак. Я в піхоті служив, на конях не знаюся.

Пан. А я кіннотою командував і знаюся на них.

Жак. Далі.

Пан. Далі? Мені хочеться, щоб ти пішов і запропонував йому відступити нам коня, за гроші, звісно.

Жак. Річ безглузда, але я піду. Скільки ви за нього дасте?

Пан. Близько сотні екю.

Порадивши панові не спати, Жак вийшов назустріч подорожньому, запропонував купити в нього коня, заплатив і привів його.

– Ну, Жаку, – сказав йому пан, – якщо в тебе є передчуття, то в мене теж. Кінь – чудовий, баришник заприсягнеться тобі, що він без ґанджу, але в кінській справі всі люди – гендлярі.

Жак. А в якій справі вони не гендлярі?

Пан. На ньому ти їхатимеш, а мені даси свого.

Жак. Згода.

От обидва вони на конях, і Жак провадив:

– Коли я кидав рідну хату, батько, мати й родичі дали мені дещицю, кожен по своїй малій спромозі; та ще було в мене в запасі п'ять луї, що мій старший брат Жан подарував мені, коли від'їздив у нещасну подорож до Лісабона… (Тут Жак почав плакати, а пан – виставляти йому, що так на небі було написано.) То правда, пане, я сам не раз собі отак казав, а все-таки сльози ллються…

Отож Жак ридав і плакав від щирого серця, а його пан нюхнув табаку та поглянув на годинника, котра воно година.

Узявши вуздечку від коня між зуби й утерши обома руками сльози, Жак повів далі:

– З п'ятьох Жанових луї, з платні та родичівських і приятельських подарунків утворилась у мене калитка, з якої я не витратив і шеляга. От вона й знадобилась… Що ви кажете, пане?

Пан. Тобі не можна було лишатись довше в тій хатчині.

Жак. Навіть платячи.

Пан. Але чого твій брат Жан подався до Лісабона?

Жак. Здається, ви заповзялися мене збивати з дороги. З вашими питаннями ми навкруги світу об'їдемо, а не дійдемо кінця в моєму коханні.

Пан. А що з того? Аби ти тільки говорив, а я слухав. Хіба ж не в цих двох речах уся справа? Ти докоряєш мені, а ще мусив би подякувати.

Жак. Брат мій до Лісабона подався шукати спокою. Жан був хлопець розумний, у цьому було його лихо; краще було б йому, коли б він був такий дурень, як я, але так на небі було написано. Там написано було, щоб кармелітський прохач, який кожної пори року приходив до нашого села жебрати яйця, вовну, прядиво, овочі та вино, мешкав у мого батька, щоб він звабив мого брата Жана і щоб мій брат Жан пішов у ченці.

Пан. Твій брат Жан був кармелітом?

Жак. Так, пане, і то босоногим кармелітом[232]232
  …босоногим кармелітом… – католицький чернечий орден кармелітів був заснований у другій половині XII ст… в Палестині на горі Кармель. З 1245 р. він стає європейським орденом мандрівних ченців. З 1564 р. від ордену відгалужується «Братство босоногих кармелітів», які носили сандалії на босу ногу.


[Закрыть]. Він був завзятий, розумний, промітний, адвокатував на все село. Умів читати й писати і ще за молодих літ розбирав та списував старі пергамени. Усі посади в ордені він пройшов, був воротарем, шафарем, ключарем, помічником куратора, скарбничим; йому там так ішлося, що він усіх нас збагатив би. Він віддав заміж, і добре віддав, двох наших сестер і ще кількох сільських дівчат. Як іде, було, вулицею, зразу до нього батьки, матері, діти сходяться та кричать: «Добридень, брате Жане! Як ся маєте, брате Жане?» То вже певно було, що, коли він заходив десь у хату, за ним і благословення небесне сходило, і як була в тій хаті дівчина, то через два місяці по його одвідинах уже виходила заміж. Бідний брат Жан! Честолюбство погубило його. Куратор манастирський, у котрого він помічникував, був старий. Ченці казали, що він задумав заступити його по смерті, що для цього поплутав увесь архів, попалив старі реєстри і нові склав, щоб по смерті старого куратора сам біс нічого не добрав у документах громади. Коли потрібен був якийсь папірець, – мусили його цілий місяць шукати, та ще й не знаходили незрідка. Отці збагнули хитрощі брата Жана і його намір; повелися вони круто, і брата Жана, замість сподіваного кураторства, посадили на хліб та воду й давали канчуків, аж паки він не сказав, як добрати ладу в реєстрах. Ченці ж немилосердні. Добувши від брата Жана потрібні відомості, його настановили носити вугілля в лабораторії, де виробляють кармську воду[233]233
  Кармська, або мелісова вода – алкогольний препарат, уживаний як збуджувальний засіб.


[Закрыть]. Брат Жан, колишній скарбничий ордену й помічник куратора, тепер за вугляра! Брат Жан був запальний, він не міг знести такої втрати поважності й пишноти і чекав лише нагоди, щоб здихатися цього впослідження.

На цей час прибув до того манастиря молодий чернець, що на ввесь орден славився своїм промовницьким хистом; звався він брат Анж. Мав гарні очі, гарне обличчя, руки й ноги мов різьблені. От він проповідує-проповідує, сповідає-сповідає, а святохи покидають своїх старих духівників і прихиляються до брата Анжа. Проти неділь та великих свят у брата Анжа коло крамнички покутників та покутниць повно, а старі отці марно чекали покупця у своїх порожніх крамничках і дуже цим журилися… Та коли б я, пане, облишив Жанову історію й узявся знову до свого кохання, воно було б, мабуть, веселіше.

Пан. Ні, ні; понюхаймо табаку, погляньмо, котра година, та й далі кажи.

Жак. Погоджуюсь, якщо на те ваша воля…

Але кінь Жаків був іншої думки – зненацька він закусив вудила й кинувся в рівчак. Даремно стискував його Жак коліньми та тягнув за вуздечку. Норовиста тварина вихопилася з рівчака й прожогом вискочила на горбок, де стала, наче прикипіла, а Жак, озирнувшись навкруги, побачив коло себе шибеницю.

Інший не проминув би, читачу, почепити на цю шибеницю здобич і припас би для Жака сумне впізнення. Якби я це написав, ви, мабуть, повірили б, бо бувають же дивні випадки, але правда від того потерпіла б: ця шибениця була порожня.

Жак дав віддихати коневі, що сам без принуки зійшов з гори, вибрався з рівчака й підвіз Жака до пана, який сказав йому:

– Ох, друже мій, потерпав же я за тебе! Гадав, кінець тобі… Але ти невеселий, про що ти думаєш?

Жак. Про те, що на горі побачив.

Пан. Що ж ти там побачив?

Жак. Шибеницю.

Пан. Чорт, поганий знак! Але пригадай своє вчення. Коли це на небі написано, то хоч що робитимеш, а будеш повішений; а коли це на небі не написано, кінь збрехав. Якщо це не кінь-віщун, то, значить, норовистий, треба його остерігатись…

По хвилинній мовчанці Жак потер собі чоло й труснув головою, як то роблять, коли хочуть прогнати від себе прикру думку, і раптово повів далі:

– Ці старі ченці вчинили між собою раду й ухвалили за всяку ціну й усяким способом здихатись молодика, що їх принижує. Знаєте, що вони зробили?.. Та ви не слухаєте, пане.

Пан. Слухаю, слухаю, кажи.

Жак. Вони підкупили воротаря, що теж був, як і вони, старий шахрай. Цей старий шахрай обвинуватив молодого панотця, що він вільно поводився з однією святохою в приймальні і потвердив присягою, що сам те бачив. Може, то й правда була, може, брехня, хтозна. Цікаво те, що наступного дня після цього обвинувачення пріору того монастиря за порадою одного лікаря дали право допомагати в лікуванні й догляді того негідника-воротаря, хворого на венеричну хворобу… Але ви, пане, не слухаєте, і я знаю, що вам муляє; закладаюсь, що шибениця.

Пан. Не можу заперечувати.

Жак. Я помітив, що ви вдивляєтесь мені в обличчя; хіба щось лиховісне в мені вбачаєте?

Пан. Ні, ні.

Жак. Тобто: так, так. Що ж, коли я лякаю вас, то нам лишається тільки розлучитись.

Пан. Та ти, Жаку, з глузду зсунувся, хіба ти себе непевен?

Жак. Ні, пане, та й хто себе певен?

Пан. Усяка добра людина. Хіба Жак, чесний Жак, не почуває огиди до злочину?.. Ну ж бо, кінчаймо цю розмову і вертайсь до свого оповідання.

Жак. Через ці наклепи й обмовництво воротареве бідного брата Анжа так зганьбили й обплутали, що аж у голові в нього заморочилось. Тоді покликали підкупленого лікаря, який посвідчив, що чернець цей – божевільний і що йому треба дихнути рідним повітрям. Коли б ішлось тільки про те, щоб спровадити чи замкнути брата Анжа, то з цим не забарилися б; але серед святох, що за ним упадали, були великі панії, що на них мусили зважати. їм говорили про їхнього духівника з лицемірним співчуттям: «Ох, бідний брат Анж, яка шкода! Це був орел нашої монастирської громади. Та що ж йому трапилось?» На це питання лише глибоко зітхали, підводили догори очі; коли ж ті не відступались, вони схиляли голову й мовчали. До цього кривляння додавали іноді: «Ох, Боже ж ти наш!.. Іноді ще бувають у нього дивні хвилини… виблиски генія… Може, воно й минеться, але надії мало… Яка втрата для релігії…» – Тим часом підступи ще збільшувались; нічим не гребували, щоб довести брата Анжа до стану, який закидали йому; та й довели б, мабуть, коли б брат Жан не зворушився ним. Що ж вам іще сказати? Якось увечері, коли ми всі вже поснули, хтось постукав до нас у двері; ми встали й відчинили – то був отець Анж і брат мій, перевдягнені. Наступний день вони перебули в хаті, а другого дня вдосвіта подалися. Ішли вони не з порожніми руками, бо Жан, прощаючись зі мною, сказав мені: «Я віддав заміж твоїх сестер, і коли б лишився ще два роки в монастирі тим, ким був, ти був би одним з найбагатших фермерів в окрузі, але все змінилось, і ось що тільки я для тебе маю. Прощай, Жаку. Якщо мені з панотцем поталанить, то я тебе не забуду». І тицьнув мені в руку ті п'ять луї, що я казав, та ще п'ять для дівчини, яку він останню віддав заміж і яка породила щойно опецька, схожого, як викопаного, на брата Жана.