Текст книги "Жак-фаталіст (збірка)"

Автор книги: Дені Дідро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 30 страниц)

Пан (розчинивши табакерку й сховавши годинника). Чого ж вони поїхали до Лісабона?

Жак. Щоб зазнати землетрусу[234]234
  У Лісабоні 1755 р. стався страшної сили землетрус, який знищив мало не все місто.


[Закрыть], який не міг без них обійтися; щоб їх розчавило, поглинуло й спалило, як на небі написано.

Пан. Ох, ченці, ченці!

Жак. Найліпший ламаного шеляга не вартий.

Пан. Я це краще від тебе знаю.

Жак. Хіба й ви побували в їхніх руках?

Пан. Хай іншим разом розкажу.

Жак. Але чому вони такі злі?

Пан. Мабуть, тому, що вони ченці… А тепер вертаймося до твого кохання.

Жак. Ні, пане, не вертаймося.

Пан. Хіба не хочеш уже, щоб я знав про нього?

Жак. Я то хочу, але доля не хоче. Хіба не бачите, що скоро тільки я розкриваю про своє кохання рота, так і втручається якийсь біс, якась пригода раз у раз трапляється й уриває мене на слові? Отож і не докінчу я, кажу вам, бо так на небі написано.

Пан. Спробуй, друже.

Жак. А що якби ви про своє кохання почали? Може, це розбило б чари, а потім і з моїм коханням пішлося б краще. По-моєму, в цьому вся причина; знаєте, мені здається іноді, що зо мною доля говорить.

Пан. І ти гадаєш, що то завжди добре слухати її?

Жак. Атож, про це свідчить той день, коли вона сказала мені, що ваш годинник на спині в коробейника…

Пан почав позіхати; позіхаючи, стукав пальцями по табакерці, а стукаючи по табакерці, дивився в далеч, а дивлячись у далеч, сказав Жакові:

– Чи не бачиш ти чогось ліворуч?

Жак. Бачу і закладаюсь, що те щось не схоче ні щоб я розказував далі свою історію, ні щоб ви свою розпочинали…

Жак мав рацію. Як те щось, побачене ними, посувалось до них, а вони посувались до нього, то ці два поступання в протилежному напрямку скоротили відстань, і невдовзі вони помітили чорний повіз, запряжений четвериком коней у чорних попонах, що закривали їм голови й звисали до ніг; позаду – двох слуг у чорному, далі ще двох у чорній одежі на чорних конях у чорних попонах; на передку повоза – чорного фурмана у виложистому капелюху, оповитому довгим крепом, що спадав йому на ліве плече. Фурман той похилив голову, попустив віжки, і коні правили ним більше, ніж він ними. Ось порівнялись наші мандрівці з тими марами. Ту ж мить Жак скрикує, як не падає з коня, рве на собі волосся, качається по землі, вигукуючи:

– Мій капітан, мій бідний капітан! Це ж він самісінький, он і герб його…

Справді, на марах була довга труна під погребним покривалом, на погребному покривалі – шпага зі шнурком, а поруч труни – з молитовником священик, що читав псалми. Мари їхали собі, Жак ішов за ними голосячи, пан за Жаком лаючись, а слуги впевняли Жака, що це і є жалібний похід його капітана, який помер у сусідньому місті, звідки його везуть до гробниці його предків. Відколи цей військовець через смерть свого приятеля, капітана того самого полку, позбувся втіхи битися щонайменш раз на тиждень, він упав у тугу, яка сточила його за кілька місяців. Віддавши своєму капітанові останню данину шани, жалю й сліз, Жак перепросив свого пана, сів на коня, і вони поїхали далі мовчки.

Але на Бога, авторе, куди ж вони їхали?.. – Але на Бога, читачу, відповім я вам, хіба ж знаєш, куди йдеш? От ви – знаєте, куди йдете? Чи мушу нагадати вам Езопову пригоду? Його пан Ксантіп якось увечері – влітку чи взимку, бо греки купались об усякій порі – сказав йому: «Сходи, Езопе, до лазень; якщо там людей не багато, ми скупаємось». Пішов Езоп. Дорогою перестріває афінську сторожу. «Куди йдеш?» – «Не знаю», – відповідає Езоп. «Ти не знаєш? То йди до в'язниці!» – «Чи ж не казав я вам, – відказує Езоп, – що не знаю, куди йду? Хотів до лазень іти, а от іду до в'язниці…» Жак ішов за своїм паном, як ви за своїм, а його пан за своїм ішов, як Жак за ним. – Але ж хто був пан Жакового пана? – Ото! Хіба таки бракує на цім світі пана? У Жакового пана їх була ціла сотня, як і у вас, але серед них жодного доброго, бо він їх щодня міняв. – Він був людина. Людина пристрасна, як і ви, читачу; людина цікава, як і ви читачу, людина набридлива, як і ви, читачу; людина допитлива, як і ви, читачу. – А чому він питав? – Добре питання! Питав, щоб дізнатися й переповісти, як і ви, читачу…

Пан сказав Жакові:

– Ти, здається, несхильний розповідати історію свого кохання?

Жак. Мій бідний капітан! Він іде туди, куди ми всі йдемо, ще й дивуватись треба, що він раніш туди не прибув. О-о… О-о…

Пан. Та ви, Жаку, здається, плачете?.. «Плачте ж незмушено, бо ви можете плакати, не соромлячись; його смерть звільнила вас від дражливої добропристойності, що стримувала вас під час його життя. Затаювати горе у вас немає тих причин, з яких ви затаювали своє щастя; нікому на думку не спаде робити з ваших сліз ті висновки, що були б зроблені раніше з вашої радості. Нещастя прощають. Крім того, в цю хвилину треба показати себе чулим або невдячним, а, по добрій розвазі, краще виявити свою слабість, ніж дати запідозріти себе в пороку. Хай ваша скарга буде вільна, щоб бути менш болісною, і бурхлива, щоб бути менш тривалою. Пригадайте, навіть прибільшіть його якості; його проникливість в осягненні найглибших матерій; його тонкість в обговоренні найвищих; його непохитний нахил до найважливіших; його здатність запліднювати наймарніші; пригадайте, з якою майстерністю він боронив винних: вибачливість надавала йому без міри більшого розуму, ніж винному – інтерес і самолюбство; він був суворий лише до себе самого. Невеличким похибкам, що траплялись у нього, він не тільки не шукав пробачення, але з усією злостивістю ворога прибільшував їх перед собою, а ціну своїх чеснот – з усією спритністю заздрісника применшував пильним розглядом мотивів, що, може бути, спричинили їх поза його свідомістю. Не обмежуйте своїх жалів ніяким терміном, крім того терміну, що призначить їм час. Утрачаючи друзів наших, корімося світовому ладові, як скоримося йому й тоді, коли він захоче розпорядитися нами; приймаймо без розпачу осудний вирок долі над ними, як приймемо його без опору й тоді, коли він буде ухвалений над нами. Погребні обов'язки – це не останні обов'язки живих. Над тліном вашого коханого зараз зімкнеться земля, але ваша душа збереже всю свою чутливість».

Жак. Це чудово, пане мій, але на якого воно біса? Я втратив свого капітана, я горюю, а ви, як папуга, торочите мені уривок розради, яку чоловік чи жінка давали іншій жінці, що втратила коханця.

Пан. По-моєму, жінка.

Жак. А по-моєму, чоловік. Але чоловік то, чи жінка – знову-таки, на якого воно біса? Чи не вважаєте ви мене за коханку мого капітана? Мій капітан, пане, був порядна людина, а я завжди був чесний хлопець.

Пан. Та хто ж це заперечує, Жаку?

Жак. На якого ж тоді біса ваша чоловіча чи жіноча розрада засмученій жінці? Може, скажете мені, питаю вас?

Пан. Ні, Жаку, сам мусиш додуматись.

Жак. Хоч би до кінця життя свого думав, не здогадаюсь, навіть до Страшного Суду.

Пан. Мені здавалося, Жаку, що ви уважно слухали моє читання.

Жак. Завжди уважно слухаєш, коли тобі смішно.

Пан. Дуже добре, Жаку!

Жак. Я замалим не зареготав на тому місці, де ото про сувору добропристойність, яка стримувала мене за капітанового життя і від якої я звільнився по його смерті.

Пан. Дуже добре, Жаку! Отже, я досяг того, що мав на увазі. Скажіть мені, чи можна було добрати кращого способу, щоб вас розрадити? Ви плакали. Коли б я говорив вам про мету вашого горя, до чого це привело б? Ви плакали б ще більше, і я вкрай вас зажурив би. Я вас ошукав і смішністю своєї погребної промови, і невеличкою суперечкою, що з неї постала. Погодьтесь, що тепер думка про вашого капітана від вас так само далека, як і мари, що везуть його до останньої домівки. Отже, гадаю, ви можете продовжити історію свого кохання.

Жак. Я теж так гадаю.

– Докторе, – сказав я хірургові, – ви далеко звідси живете?

– За добрих чверть льє, щонайменш.

– Чи вигідне у вас помешкання?

– Досить вигідне.

– Чи є у вас зайве ліжко?

– Ні.

– Як! Навіть за плату, за добру плату?

– О, за плату й за добру плату, пробачте! Але, друже, ви не здаєтесь мені спроможним платити, і ще менше – платити добре.

– Це моя справа. І догляд за мною буде невеличкий?

– Якнайкращий. Моя жінка все життя хворих доглядала, а старша дочка, що голить кого хочете, перев'яже вас не гірш від мене.

– Скільки ви кладете мені за квартиру, харч і ваше лікування?

Хірург промовив, чухаючи вухо:

– Квартира… харч… лікування… Але хто ж поручиться за плату?

– Я плататиму поденно.

– Оце мені подобається, але… Та ви, пане, здається, не слухаєте.

Пан. Ні, Жаку, так на небі написано, щоб цього разу, певно, що не останній, ти говорив і тебе не слухали.

Жак. Коли не слухають того, хто говорить, то або ні про що не думають, або думають про щось інше – а ви як саме?

Пан. Про інше. Я гадав про те, що один із чорних слуг, які супроводили мари, казав тобі, що твій капітан через смерть свого приятеля позбувся втіхи битися щонайменш раз на тиждень. Чи добрав ти що-небудь у цьому?

Жак. Аякже!

Пан. Для мене це загадка, яку було б ласкаво з твого боку пояснити мені.

Жак. А на якого воно вам біса?

Пан. Не на великого; та коли ти розповідатимеш, то, мабуть, захочеш, щоб тебе слухали?

Жак. Зрозуміла річ.

Пан. Так от, по щирості, я не можу за це поручитися, поки ті незрозумілі слова мулятимуть мені мозок. Порятуй мене, прошу.

Жак. Час добрий! Та хоч заприсягніться ж мені, що не перебиватимете.

Пан. Присягаюсь про всяк випадок.

Жак. Річ у тім, що мій капітан, людина добра, порядна, непересічна, один з найкращих офіцерів у корпусі, але трохи химерний, здибався й заприязнився з іншим офіцером того самого корпусу, людиною теж доброю, порядною і непересічною, теж добрим офіцером, але теж химерним…

Жак починав отак історію свого капітана, аж раптом вони почули позад себе тупіт коней і гомін юрби. То повертались назад ті самі мари. Вони були оточені… – Польовою сторожею? – Ні. – Жандармами? – Може бути. У всякому разі, попереду йшов священик у сутані й стихарі зі скрученими за спиною руками; чорний фурман зі скрученими за спиною руками і двоє чорних слуг зі скрученими за спиною руками. Хто вкрай здивувався? Жак, який скрикнув:

– Мій капітан, мій бідний капітан не вмер! Слава Богу!..

Потім Жак завертає коня, дає йому остроги, мчить щодуху назустріч гаданому походові. Не доїхав він і на тридцять кроків, як польова сторожа чи жандарми націляються в нього й кричать:

– Стій! Назад! Стрілятимемо!..

Жак з розгону спиняється, питається думкою долі; йому здається, що доля каже йому: «Вертай назад», так він і зробив. Пан каже йому:

– Ну, що там, Жаку?

Жак. їй-богу, не знаю.

Пан. А чому?

Жак. Більш нічого не знаю.

Пан. Побачиш, коли то не пачкарі, що наклали в труну забороненого краму, а їх продали сторожі ті самі, в кого вони його купили.

Жак. Та чому ж на труні герб мого капітана?

Пан. Або це викрад. У труні сховали якусь жінку, дівчину, черницю. Саван ще мерця не робить.

Жак. Та чому ж на труні герб мого капітана?

Пан. Це вже міркуй, як знаєш; але докажи історію свого капітана.

Жак. Вам іще цікава ця історія? Але мій капітан, може, живий ще.

Пан. А яка різниця?

Жак. Не люблю про живих говорити, бо часом доводиться червоніти за добре й лихе, сказане про них, бо добре вони псують, а лихе виправляють.

Пан. Не будь ні солодким хвалієм, ні гірким осудником; кажи так, як воно є.

Жак. Це не легко. Хіба нема в людини вдачі, інтересу, смаку, пристрастей, які змушують перебільшувати й применшувати? Казати так, як воно є!.. Такого, мабуть, не трапляється двічі на день у великому місті. Хіба той, хто слухає, має кращі нахили, ніж той, хто говорить? Ні. Звідки й мусить випливати, що у всякому великому місті від сили двічі на день тебе розуміють так, як ти кажеш.

Пан. До біса, Жаку! З такими засадами добре тільки заборонити користуватись язиком та вухами, заборонити говорити й слухати будь-що і будь-чому вірити! Проте говори так, як я говорю; я тебе слухатиму так, як я слухаю, і повірю тобі так, як я зможу.

Жак. Якщо в цім світі не можна сказати майже нічого, що зрозуміли б так, як його кажеш, то ще гірше те, що не можна зробити майже нічого, що про нього судили б так, як його робили.

Пан. Мабуть, під небом немає другої такої голови, що містила б стільки парадоксів, як твоя.

Жак. А яке в цьому лихо? Парадокс не завжди фальш.

Пан. То правда.

Жак. Переїхали ми з капітаном до Орлеана. У місті тільки й мови було про недавню пригоду з одним громадянином, Лепельтьє на прізвище, який так співчував нещасним, що, витративши на щедру милостиню свій чималий достаток, ходив тепер по хатах, шукаючи допомоги в чужих кишенях, бо його власні були порожні.

Пан. І ти гадаєш, що може бути дві думки про його поведінку?

Жак. Серед бідних – ні; але багаті, майже без винятку, мали його за божевільного, і родичі ладні були віддати його під опіку, як марнотратця. Поки ми сиділи у корчмі, біля одного оповідача, вуличного цирульника, зібралося чимало цікавих, які просили його: «Ви ж були там, розкажіть нам, як воно все було». – «Залюбки, – відказав він, бо був з тих, кого медом не годуй, а дай поговорити. – Один з моїх клієнтів, пан Оберто, будинок якого навпроти капуцинської церкви, стояв в себе на порозі; підходить до нього пан Лепельтьє та й каже: «Чи не дасте ви мені що-небудь для моїх друзів, пане Оберто?» А друзями, він, як ви знаєте, називає бідних. «Сьогодні ні, пане Лепельтьє». Пан Лепельтьє напосідає: «Якби ви знали, для кого я звертаюсь до вашої милосердності! Для бідної жінки, що породила допіру й не має тряпчини, щоб сповити дитину». – «Не можу». – «Для вродливої дівчини, в якої немає роботи, а значить, шматка хліба і яку ваша щедрість, може, врятує від розпусти». – «Не можу». – «Для робітника, що заробляє на прожиток тільки власними руками й оце зламав ногу, впавши з риштовання». – «Не можу, кажу вам». – «Ну ж бо, пане Оберто, згляньтеся, повірте, ніколи вам не трапиться нагоди зробити такий благородний учинок». – «Не можу, не можу». – «Мій добрий, мій милосердний пане Оберто!..» – «Дайте мені спокій, пане Лепельтьє; коли я хочу дати, то мене не треба просити…» На цім слові пан Оберто повертається, іде до дверей у крамницю, і пан Лепельтьє за ним, а далі в кімнату при крамниці, звідти й до помешкання; тут пан Оберто, якому терпець урвався від напосідання пана Лепельтьє, дає йому ляпаса…» Тут мій капітан раптово підводиться і каже оповідачеві: «І він його не вбив?» – «Ні, пане, хіба такі вбивають?»– «Ляпас же, сто чортів, ляпас! То що ж він зробив?» – «Що зробив, діставши ляпаса? Посміхнувсь і сказав панові Оберто: «Це мені, а моїм бідним?..» – На цім слові всі слухачі скрикнули від захоплення, крім мого капітана, який казав їм: «Ваш Лепельтьє, панове, шарпак, ледащо, боягуз, негідник, проте ця шпага вчинила б за нього розправу, коли б я був там; а вашому Оберто велике щастя було б, якби він відбувся самим тільки носом та парою вух». – Цирульник відказав йому на те: «Бачу, пане, що ви навіть не дали б зухвальцеві часу визнати свою помилку, впасти навколішки перед паном Лепельтьє і віддати йому свій гаманець». – «А певно, що ні!» – «Ви військовий, а пан Лепельтьє християнин; у вас різні поняття про ляпас». – «Щока у всіх чесних людей однакова». – «Євангеліє про це іншої думки». – «Євангеліє у мене в серці та в піхвах, іншого я не знаю… А ваше, пане мій, не знати де; моє – на небі написане; у кожного своє сприйняття образи й добродійства».

Пан. Далі, клятий балакуне, далі…

Коли пан гнівався, Жак замовкав, поринав у задуму й часто порушував тишу словами, що снувалися в його голові, але в розмові були недоладні, як ті речення, висмикнуті з книги. Отак і тепер він промовив:

– Паночку мій…

Пан. А, нарешті тобі вернулася мова! Дуже радію за нас обох, бо я вже занудьгував без твоєї балачки. Кажи ж бо…

Жак. Паночку мій, життя минає в непорозуміннях. Є непорозуміння в коханні, непорозуміння в приязні, непорозуміння в політиці, фінансах, церкві, суді, торгівлі, жінках, чоловіках…

Пан. Ет, облиш ти ці непорозуміння і спробуй втямити, що найприкріше непорозуміння – вдаватися до моралі, коли йдеться про історичний факт. Історія твого капітана?

Жак хотів був уже почати історію свого капітана, аж це вдруге його кінь правує зі шляху, несе його по довгій рівнині за добрих чверть льє і знову спиняється коло шибениці… Коло шибениці!.. Що за дивний норов у коня – везти свого вершника до шибениці!..

– Може, кінь – провісник долі? – казав Жак.

Пан. Не майте у цьому сумніву, друже. Ваш кінь – вістун, і найприкріше те, що з усіх цих провіщань, прозрінь і видив у снах нема ніякого зиску – те, що має статися, станеться. Любий друже, раджу вам упорядкувати гаразд свою совість, влаштувати свої справи і якомога скоріше повернутися до історії вашого капітана і свого кохання, бо мені шкода було б розлучитися з вами, не дослухавши їх до кінця. Коли б ви навіть непокоїлися ще більше, ніж ви непокоїтесь, все одно – яка з того користь? Ніякої. Вирок долі, двічі виголошений вам через коня, здійсниться. Подумайте, чи не винні чогось ви кому-небудь? Звірте мені свою останню волю й не майте сумніву, що вона буде достоту виконана. Якщо ви в мене щось узяли, я вам це дарую, попросіть тільки в Бога за це прощення, і протягом того довшого чи коротшого часу, що ми маємо ще прожити вкупі, не обкрадайте мене більше.

Жак. Марно перебираю я своє минуле, бо не бачу в ньому причин для позовів до правосуддя. Я не вбив, не зґвалтував нікого, а також нічого не вкрав.

Пан. Тим гірше; якщо добре думати, то краще було б, щоб злочин лишився в минулому, а не мав би статися в майбутньому, і то не без причини.

Жак. Але ж може бути, пане, що мене повісять не за моє, а чуже діло?

Пан. Можливо.

Жак. А може, повісять мене вже після смерті?

Пан. Теж можливо.

Жак. А може, й зовсім не повісять?

Пан. Сумніваюсь.

Жак. Може, на небі написано, що я тільки буду при тому, як вішатимуть когось іншого, а хтозна, пане, далеко чи близько той інший?

Пан. Пане Жаку, будьте повішені, коли так велить доля й відає ваш кінь, але не будьте нахабою; облиште ваші зухвалі здогади й розповідайте мені швидше історію вашого капітана.

Жак. Не гнівайтесь, пане; іноді вішають дуже чесних людей. Буває непорозуміння і у правосудця.

Пан. Це сумне непорозуміння. Говорімо про інше.

Жак, трохи заспокоївши себе різними тлумаченнями конячого провіщення, промовив:

– Коли я вступив до полку, в ньому було два офіцери приблизно одного віку, роду, служби й заслуг. Єдина різниця між ними полягала в тому, що один був багатий, а другий – невеликого статку. Мій капітан був багатий. Між ними могла виникнуть як глибока симпатія, так і антипатія…

(Тут Жак спинився і не раз спинявся під час своєї розповіді, як тільки його кінь повертав голову праворуч чи ліворуч. Тоді, ведучи свою розповідь далі, він проказував ще раз останнє речення, немов у нього була гикавка.)

– …так і антипатія. Один день вони були найкращими друзями у світі, а на другий – уже смертельними ворогами. То вони шукали, вітали один одного, обіймалися, розповідали про свої болі, втіхи, потреби; радилися про своє найпотаємніше, про свої інтереси, надії, побоювання й честолюбні наміри. А то обминали один одного, поглянувши скоса, або дивилися спогорда, називали один одного «паном», казали один одному прикрощі, бралися до шпаг і билися. Коли траплялось так, що одного поранено, другий кидався до свого товариша, плакав, побивався, проводив його додому й не відходив від ліжка, аж поки той не одужував. Через тиждень, два тижні, місяць усе починалося знову і два щирі приятелі щохвилини ризикували один одного вбити, і, певна річ, не мертвого з цих двох треба було б тоді більше жаліти. їм не раз казали про дивну їхню поведінку; я сам – бо капітан дозволив мені – говорив йому: «А якби вам трапилося вбити його, пане?..» На цьому слові він починав плакати, затуляв очі руками і, мов божевільний, біг до своєї кімнати. А за дві години або його вели пораненого, або він ранив свого товариша. Ні мої умовляння ані чужі ні до чого не приводили; єдине, що можна було зробити, щоб запобігти лиха, – розлучити їх. Про їхні дивні крайнощі повідомили військовому міністрові, і мого капітана призначили комендантом, наказавши негайно з'явитись на свій пост і заборонивши покидати його; друга заборона прип'яла його товариша до полку… Мабуть, збожеволію через цього клятого коня… Тільки-но надійшли міністрові накази, мій капітан, немов щоб подякувати за одержану ласку, поїхав до двору й заявив, що він – багатий і що його вбогий товариш має таке саме право на королівську милість; що пост, на який його призначено, був би Божою милістю для його приятеля, поповнив би його невеличкий достаток і дав би йому величезну втіху. Позаяк міністр мав на меті лише розлучити цих диваків, а до того ж великодушні вчинки завжди зворушують, то й ухвалили… Чи триматимеш ти прямо голову, проклята тварюко?.. То й ухвалили залишити мого капітана в полку, а його приятеля призначити на коменданта.

«Ледве розлучилися вони, як відчули свою потребу один в одному; зажурилися вони дуже. Мій капітан випросив піврічну відпустку, щоб відвідати батьківщину; але за два льє від гарнізону він продав коня, перебрався на селянина й попростував до фортеці, де був комендантом його приятель. Здається, про це вони змовилися. Прибув він… Та їдь ти, куди знаєш! Хіба знову десь є шибениця, і тобі кортить її навідати?.. Смійтеся, пане, воно справді дуже втішно… Прибув він; але на небі було написано, щоб, не зважаючи на перестороги, з якими вони приховували свою втіху від побачення і при зустрічі додержували зовні належної субординації між селянином і комендантом, у солдатів і декого з офіцерів, що випадково нагодилися на їхні сходини й знали про їхню пригоду, виникли сумніви, про які вони й повідомили плац-майора.

«А цей, людина обережна, посміхнувся на повідомлення, але надав йому всієї належної ваги. Він приставив до коменданта шпигунів. Уже у своєму першому рапорті вони повідомили про те, що комендант з дому виходить рідко, а селянин не виходить зовсім. То була річ неможлива, щоб вони прожили вкупі цілий тиждень і щоб їх не опанувала їхня дивна манія; так воно й сталося невдовзі».

Чи бачите, читачу, який я ґречний; адже лише від мене залежало б підхльоснути батогом коней, що везли мари, зібрати докупи Жака, його пана, польову сторожу, жандармів і решту процесії на порозі майбутньої ночівлі, урвати історію Жакового капітана й досхочу роз'ятрити ваше нетерпіння; але для цього треба було б брехати, а я брехні не люблю, хіба що тільки коли вона вкрай необхідна. Факт той, що Жак із паном не побачили вже тих мар і що Жак, усе ще стривожений норовом свого коня, вів далі своє оповідання.

– Одного дня шпигуни сповістили майорові, що між комендантом і селянином сталася дуже палка суперечка, що після того вони обидва вийшли – селянин попереду, а комендант за ним зовсім неохоче – і що подалися вони до міського банкіра, де й зараз перебувають.

Згодом дізналися, що вони, не сподіваючись більше побачитись, вирішили битися на смерть, і мій капітан, людина багата, казав я вже, пильнуючи обов'язки найніжнішої приязні навіть у хвилину нечуваної люті, зажадав від свого товариша, щоб він прийняв від нього вексель на вісімдесят тисяч ліврів, який задав би йому можливість прожити за кордоном, якщо той капітан уб'є його; інакше він не погоджувався битися, а його товариш відповідав на цю пропозицію: «Хіба ти гадаєш, друже, що я житиму, коли уб'ю тебе?..» Сподіваюсь, пане, ви не змусите мене до кінця нашої подорожі їхати на цій незрозумілій тварині…

Вони вийшли від банкіра й попрямували до міської брами. Аж тут їх оточили майор з кількома офіцерами. Хоч ця зустріч і мала вигляд зовсім випадкової, проте наших двох приятелів, чи наших двох ворогів – як хочете назвіть їх – вона не здивувала. Селянин признався, хто він такий. Ніч вони перебули в хатині на околиці. А другого дня на світанку мій капітан, поцілувавшись кілька разів зі своїм товаришем, розлучився з ним, щоб більше вже його ніколи не побачити, – повернувшись додому, він відразу помер.

Пан. А хто тобі сказав, що він помер?

Жак. А труна? А мари з його гербом? Мій бідний капітан помер, я в цім не сумніваюсь.

Пан. А священик зі скрученими за спиною руками; а слуги зі скрученими за спиною руками; а польова сторожа й жандарми, а те, що жалібний похід повертав у бік міста? Твій капітан живий, я в цім не маю сумніву; а чи не знаєш ти чого про його товариша?

Жак. Історія його товариша – чудовий рядок великого сувою або того, що написано на небі.

Пан. Сподіваюсь…

Жаків кінь не дав йому доказати; він майнув блискавкою, не праворуч і не ліворуч, а просто перед себе. Жак зник з очей, а його пан, бувши певний, що шлях веде до шибениці, взявся за боки від реготу. Та що Жак і його пан цікаві лише вкупі й нічого не варті нарізно, – як і дон Кіхот без Санчо та Річардо без Феррагюса, чого повною мірою не збагнув продовжувач Сервантеса[235]235
  У 1614 р. було опубліковано анонімне продовження першої частини «Дон Кіхота».


[Закрыть] і наслідувач Аріосто сеньйор Форті-Гверра[236]236
  Форті-Гверра (Фортегверрі) (1674–1735) – італійський поет, автор поеми «Річардатто», що становила продовження «Шаленого Роланда» Аріосто.


[Закрыть], – то поговорімо, читачу, між собою, поки вони знову не з'єднаються.

Ви сприймете історію Жакового капітана як казку, і ви помилитесь. Кажу вам, що таке саме оповідання, як він розказав своєму панові, я сам чув від інвалідів, не пам'ятаю, якого року, в день св. Луї за столом у пана де Сент-Етьєна, і оповідач, який говорив при багатьох інших офіцерах, котрі знали цю історію, був особою поважною, що зовсім не скидалася на базіку. Кажу вам знову цей раз і надалі: будьте обачні, коли в розмові між Жаком та його паном не хочете брати правду за вигадку й вигадку за правду. Тепер вас попереджено і я вмиваю руки. То це, скажете ви мені, дві геть зовсім незвичайні людини! Так через це ви віри не діймаєте? По-перше, природа така різноманітна, надто ж в інстинктах та характерах, що в поетовій уяві не буває нічого такого химерного, до чого досвід і спостереження не дали б вам у природі зразка. Мені самому трапилося здибати пару до лікаря мимоволі[237]237
  «Лікар мимоволі» (1671) – комедія Мольєра.


[Закрыть], якого я вважав доти за найхимернішу та найвеселішу вигадку.

– Що? Пару до чоловіка, якому дружина каже: «У мене троє дітей на руках», а він їй відповідає: «Поклади їх додолу…» – «Вони в мене хліба просять». – «Дай їм чосу!»

Саме такого. Ось його розмова з моєю дружиною.

– Це ви, пане Гус?

– Так, пані, я і не хтось інший.

– Звідки ви?

– Куди ходив.

– А що ви робили там?

– Лагодив млина, що працював погано.

– Чий це млин?

– Не знаю, я ж не мірошника лагодив.

– Проти звичаю, ви дуже добре вдягнені; чому ж у вас під таким чистим фраком брудна сорочка?

– Бо вона в мене одна.

– А чому вона у вас одна?

– Бо в мене тільки одне тіло.

– Мого чоловіка немає вдома, але це не перешкодить вам пообідати в нас.

– Звичайно, адже я не віддав йому ні свого шлунка, ні свого апетиту.

– Як ся має ваша дружина?

– Як їй хочеться, це її справа.

– А діти?

– Чудово!

– А той, що в нього очі такі гарні, той повненький, з такою гарною шкірою?

– Багато краще від інших; він помер.

– Ви вчите їх чому-небудь?

– Ні, пані.

– Як? Ні читати, ні писати, ні катехизису?

– Ні читати, ні писати, ні катехизису.

– Чому ж це так?

– Бо й мене не вчили нічого, і я від того не став більшим неуком. Якщо вони розумні, – зроблять так, як я, а якщо дурні, то від мого вчення ще дурніші будуть…

Якщо зустрінете коли-небудь цього дивака, підійдіть до нього, хоч і незнайомі. Запросіть його до шинку, розкажіть свою справу, запропонуйте поїхати за двадцять льє, він поїде; використавши, відрядіть його без єдиного су, він вернеться задоволений. Ви чули про такого Премонваля[238]238
  П'єр Премонваль (1716–1764) автор трактатів з прикладної математики, член Прусської академії. Викладав в Парижі та в Берліні.


[Закрыть], що читав у Парижі публічні лекції з математики? То його приятель… Але Жак зі своїм паном, мабуть, уже з'єдналися – хочете, до них підемо, а чи лишитеся зо мною?.. Гус із Премонвалем держали вкупі школу. Серед учнів, що плавом до них пливли, була одна дівчина, панна Піжон[239]239
  Марія Анна Вікторія Піжон (1724–1767) – дружина Премонваля. Була читцею дружини Генріха Пруського.


[Закрыть] на прізвище, дочка того вправного майстра, що зробив дві чудові планісфери, які перенесено в королівський сад до зали академії наук. Панна Піжон ходила до тої школи щоранку з ранцем під рукою та готувальнею в муфті. Один з учителів, саме Премонваль, закохався у свою школярку, і під час теорем про тверді тіла, вписані у сферу, в них утворилася дитина. Батько Піжон був не з таких, щоб спокійно визнати правильність цього висновку. Коханці потрапили у скрутне становище; вони обговорили його, але який міг бути наслідок їхнього обговорення, коли в них не було нічого, анічогісінько? Гукнули вони по допомогу свого приятеля Гуса. Той мовчки спродує все що має, – білизну, одежу, прилади, меблі, книжки, збирає якісь гроші, садовить коханців у поштову карету й везе їх скоріше до Альп; там висипає з гаманця рештки грошей, дає їх коханцям, цілує їх, зичить щасливої подорожі, а сам повертається додому пішки, просячи милостиню аж до Ліона, де він, розмалювавши стіни в одному монастирі, щось заробив, щоб добутись до Парижа, не жебраючи.

– Благородний вчинок.

– Безперечно! І після цього героїчного вчинку ви гадаєте, що Гус – людина глибокої моральності? Так знайте, що її в нього було не більше, як у голові в якогось щупака.

– Це неможливо.

– А проте так. Він якось зробив дещо для мене, і я дав йому за це доручення одержати вісімдесят франків у моїх вірителів; сума була написана цифрами. Що він робить? Дописує нуля й дістає вісімсот франків.

– Яка гидота!

– Він не був ні безчесний, обкрадаючи мене, ні чесний, віддаючи все своє майно приятелеві; це – безпринципний дивак. Тих вісімдесят франків йому не вистачало, він розчерком пера добув собі вісімсот франків, яких потребував. А цінні книги, що він дарував мені?

– Що то за книги?

Але Жак з його паном? Але Жакове кохання? Ох, читачу, та терплячість, з якою ви слухаєте мене, доводить, як ви мало цікавитесь моїми двома персонажами, аж мені хочеться покинути їх та й годі…

Мені потрібна була одна цінна книга, він приніс мені; трохи згодом мені потрібна була ще одна цінна книга, він знову приніс мені; я хотів заплатити, він відмовився. Потрібна мені ще й третя цінна книга. «А цієї, – каже він, – уже не матимете, запізно сказали, мій сорбонський учений помер».

– А що спільного між вашим сорбонським ученим і потрібною мені книгою? Хіба ви ті дві взяли в його бібліотеці?

– Напевне!

– Без його дозволу?

– Ет, нащо мені той дозвіл, щоб учинити справедливий розподіл. Я ж лише перемістив книги – переніс їх з того місця, де їх не торкалися, до того, де вони конче потрібні…

От і міркуйте після цього про людську поведінку! А яка цікава історія була в Гуса з його дружиною… Я вас розумію, з вас досить, і вам хочеться приєднатись уже до наших двох мандрівців. Ви зі мною, як з автоматом, поводитесь, читачу, нечемно це – розказуйте про Жакове кохання, я хочу послухати Гусову історію, годі вже з мене… Певна річ, я мушу іноді коритися вашим примхам, але мушу ж іноді коритись і своїм, не згадуючи вже про те, що жодний слухач, який дозволяє мені почати оповідання, таким чином зобов'язується дослухати його до кінця.