Текст книги "Жак-фаталіст (збірка)"

Автор книги: Дені Дідро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 30 страниц)

Я не маю наміру й надалі марнувати біля її ніг час, достаток і зітхання, що їх міг би використати з більшою користю. Перекажи останні слова панні Агаті, а попередні – її батькам… Або наші стосунки припиняться, або хай приймають мене інакше і панна Агата хай поводиться зі мною краще, ніж робила це досі. Погодьтеся, шевальє, коли ви знайомили мене з нею, ви дали мені надію на певну сталість стосунків, чого я не знайшов. Шевальє, ви мене трохи ошукали.

Шевальє. їй-богу, я теж ошуканий. Хто б міг подумати, що ця легковажна пустунка, вільна та весела, покаже себе драконом чесноти?

Жак. Ото чорт! Вухам своїм, пане, не вірю. Так і ви були сміливий раз у житті?

Пан. Бувають такі дні. Допекла мені пригода з лихварями, ховання в Сен-Жан-де-Латрані від панни Брідуа, а найгірше – Агатина суворість. Обридло вже мені жданиками годуватися.

Жак. І що ж зробили ви після того, як звернулися з такою сміливою мовою до свого приятеля, шевальє де Сент-Уена?

Пан. Додержав слова, припинив одвідини.

Жак. Bravo, bravo, mio саго maestro![294]294
  Браво, браво, мій любий пане (італ.).


[Закрыть]

Пан. Минуло два тижні, і я нічого не знав би, якби не шевальє, що достотно повідомляє мені про наслідки моєї відсутності в родині і заохочує мене і далі так триматися. Він казав мені:

«Починають дивуватися, переглядаються, говорять, питають одне одного про причини твого незадоволення. Дівчинка вдає гідність, каже з робленою байдужістю, під якою легко побачити, що вона вражена: «Того добродія не бачимо, мабуть, тому, що він не хоче, щоб його бачили; на добрий час, це його справа…» І потім обкрутиться, починає наспівувати, підходить до вікна, вертається, але з червоними очима. Усі помічають, що вона плакала.

– Що – вона плакала!

– Потім сідає, бере свою роботу, хоче працювати, але не працює. Усі розмовляють, вона мовчить. її хочуть розважити, вона сердиться. Пропонують їй гру, прогулянку, виставу – вона погоджується, а коли все готове, їй чогось іншого захочеться, та зразу й перехочеться. О, та ти, бачу, хвилюєшся! Нічого більш не скажу.

– Так ви, шевальє, гадаєте, що, якби я знову з'явився…

– Гадаю, що ти був би дурень. Треба стояти на своєму, треба бути сміливим. Якщо вернешся некликаний, ти загинув. Тих людців треба провчити.

– А як мене не покличуть?

– Покличуть.

– А як не покличуть дуже довго?

– Покличуть невдовзі. Такого, як ти, нелегко замінити. Якщо ти повернешся сам, тебе картатимуть, примусять дорого заплатити за свій вибрик, накладуть на тебе яку тільки самі схочуть повинність і ти муситимеш скоритися, муситимеш схилити коліна. Чим хочеш бути – паном чи рабом, і то рабом упослідженим? Вибирай. Щиро сказати, твої заходи були надто поспішні, у цьому закоханого не переконаєш, але що зроблено, то зроблено, і коли з того можна добути добру користь, не треба дати маху.

– Вона плакала!

– То що ж? Краще хай вона плаче, ніж ти.

– А як мене не покличуть?

– Покличуть, кажу тобі. Коли я приходжу, про тебе не згадую, ніби тебе на світі немає. Мені закидають, я поза вухами пускаю. Нарешті питають, чи бачив я тебе. Я відповідаю байдуже – так або ні, потім вони говорять про інше, але невдовзі знову вертаються до твого зникнення. Першим словом прохоплюється або батько, або мати, або тітка, або Агата, і починається: «Після того як ми виявили до нього таку уважність! Таку участь узяли в його останній справі! Після такої приязні з боку моєї небоги! Чемностей, якими я ущедряв його! Його власних запевнень у прихильності! Як після цього вірити людям!.. Відчиняйте після цього свою господу тим, хто приходить знайомитися!.. Вірте приятелям!..»

– А що ж Агата?

– Вони просто приголомшені, запевняю тебе.

– А що ж Агата? – я питаю вас.

– Агата відводить мене набік і каже: «Шевальє, що з вашим приятелем? Ви розумієте що-небудь? Ви стільки разів запевняли мене, що він мене кохає. Ви, певно, вірили в це, та й чому б не вірити? Я сама вірила!..» І потім спиняється, голос у неї тремтить, очі зволожуються… Е, та й з тобою, бачу, те саме робиться! Не казатиму тобі більш нічого, це вирішено. Бачу, чого тобі хочеться, та тільки не буде цього, ні в якому разі. Коли ти зробив уже дурницю, що покинув їх з доброго дива, то я не хочу, щоб ти ще збільшив цю дурницю, кинувшись їм на шию. Треба використати цей випадок, щоб посунути вперед твої справи з панною Агатою! Хай вона побачить, що не тримає тебе так міцно, щоб ти не вирвався, якщо тільки вона не пильнуватиме тебе обачніше. Після того, що ти зробив, та ще руки їй цілувати! Але руку на серце, ми ж друзі, і ти можеш, не бувши нескромному, порозумітися зі мною. Справді, ти нічого від неї не дістав?

– Ні.

– Брешеш, делікатного вдаєш.

– Може, вдавав би, якби було чого, але присягаюсь, що не маю щастя брехати.

– Це неймовірно, адже ти, зрештою, хлопець кмітливий. Як! Невже й на мить не втратила пильністі?

– Ні.

– То ти не помітив і через те схибив. Боюсь, що ти був трохи тюхтіюватим. З такими чесними, делікатними та ніжними, як ти, це іноді трапляється.

– Але ж ви, шевальє, що там робите? – питаю його.

– Нічого.

– У вас не було ніяких намірів?

– Вибачте, будь ласка, і вони тривали досить довго, але ти прийшов, побачив і переміг. Я помітив, що на тебе дуже задивляються, а на мене зовсім не дивляться, а я людина тямуща. У нас лишилися стосунки. Мені звіряють свої думки, іноді прислухаються до моїх порад, і за браком кращого я пристав на другорядну роль, до якої ти мене звів.

Жак. Два слова, пане, – передусім мені ніколи так не було, щоб мою історію той чи той біс не перепиняв, а ваша як з гори котиться. Отак воно в житті ведеться: один через терни біжить не поколовшись, а другий – скільки не додивляється, куди ногу ставить, знай шпички заганяє на рівній дорозі і додому приходить геть скривавлений.

Пан. Хіба забув свій приспів? А великий сувій, а написане на небі?

Жак. По-друге, я наполягаю на тому, що ваш шевальє де Сент-Уен великий шахрай, що він, поділившись вашими грішми з лихварями Лебреном, Мервалем, Матьє де Фуржо чи Фуржо де Матьє та Брідуа, намагається навантажити вас своєю коханкою, як закон велить, розуміється, перед нотарем та кюре, щоб поділяти з вами ще й вашу жінку… Ой, горло!..

Пан. Знаєш, що ти робиш зараз? Дуже звичайну і зухвалу річ.

Жак. Це я можу.

Пан. Скаржишся, що тебе перебивають, а сам перебиваєш.

Жак. Це наслідок поганого прикладу, що ви мені подали. Матері хочеться женихатися, а дочка щоб цнотлива була; батькові хочеться марнотратити, а син щоб ощадливий був; панові хочеться…

Пан. Перебивати свого слугу, перебивати, скільки завгодно, а щоб його самого не перебивали.

Читачу, чи не боїтесь ви, що тут повториться сцена в корчмі, де один кричав «ти підеш», другий «не піду»? Чому б вам не почути зараз з моєї ласки: «перебиватиму», «не перебиватимеш?» Певна річ, варт мені тільки трохи розсердити Жака чи його пана, от і почнеться сварка, а як почну її я, хтозна тоді, коли вона скінчиться! Але насправді Жак покірно відповів панові:

– Я не перебиваю вас, пане, а розмовляю з вами, як ви самі й дозволили.

Пан. Хай так, але це не все.

Жак. Яку ще похибку міг я зробити?

Пан. Ти біжиш попереду оповідача і відбираєш у нього його належну втіху від твого здивування. А коли ти задля пихи зовсім недоречної проникливості відгадав те, що оповідач мав тобі сказати, йому лишається тільки мовчати, і я мовчу.

Жан. Ох, пане мій!

Пан. Будь прокляті розумні люди!

Жак. Згоден. Але ж ви не будете такий жорстокий…

Пан. Погодься, що ти цього вартий.

Жак. Згоден. Але попри все те ви подивитесь, котра година, понюхаєте табаки, гнів ваш ущухне, і ви почнете далі свою історію.

Пан. Це ледащо робить зі мною що йому заманеться…

За кілька днів по цій розмові шевальє знову прийшов до мене. Виглядав він переможцем.

– Ну, друже, віритимете наступного разу в мої завбачення? Казав же я вам, що ми дужчі, і ось лист від Агати. Так, лист, лист від неї…

Лист був дуже ніжний; докори, скарги і таке інше. І от я знову почав у них бувати.

Читачу, ви відклали книжечку. У чім же річ? Я, здається, зрозумів вас: вам хочеться побачити того листа. Пані Ріккобоні[295]295
  Марія Жанна Ріккобоні (1713–1792) – актриса театру «Італійської комедії» в Парижі, поетеса і драматург. Тут міститься натяк на помсту Ріккобоні коханцеві за зраду: вона оприлюднила в романі «Листи міс Фані Бетлер» інтимне листування з коханцем-зрадником.


[Закрыть] не проминула б показати його вам. Певно, ви пожалкували й за тим листом, що пані де Лапомрей продиктувала двом святобожницям. Хоч написати того листа багато важче, ніж Агатиного, і хоч про свій хист я не надто високої думки, проте гадаю, що з цим упорався б, але лист не був би оригінальний, він виглядав би так само, як величні промови Тіта Лівія[296]296
  Tim Лівій (59 р. до н. е. – 17 р. н. е.) – римський історик, автор «Римської історії від заснування Міста».


[Закрыть] в його «Римській історії» або кардинала Бентівольо[297]297
  Гвідо Бентівольо (1570–1644) – кардинал, автор історичних мемуарів.


[Закрыть] в його «Фландрських війнах». Читати їх приємно, але вони нищать ілюзію. Історик, що домислює своїм персонажам слова, яких вони не казали, може домислити їм і вчинки, яких вони не робили. Отож благаю вас ласкаво обійтись без цих двох листів і читати далі.

Пан. Мене спитали про причину мого зникнення, я сказав те, що мені забажалося. З моїх слів задовольнились, і все пішло далі звичайним ладом.

Жак. Тобто ви далі витрачались, а ваші любовні справи вперед не просувалися.

Пан. Шевальє розпитував мене про них і аж ніби гнівався.

Жак. Він, може, й справді гнівався.

Пан. А чому?

Жак. Чому? Тому…

Пан. Закінчуй же свою думку.

Жак. Остережуся; треба дати оповідачеві…

Пан. Моя наука тобі на користь, дуже радий… Одного дня шевальє запропонував удвох погуляти. Ми поїхали на цілий день за місто. Вирушили рано. Пообідали в корчмі й повечеряли. Вино було чудове, пили ми багато, говорячи про уряд, релігію та любощі. Шевальє ніколи ще не виявляв до мене такої довіри, такої приязні. Він розповів мені всі пригоди свого життя напрочуд відверто, не втаївши ні доброго, ні лихого. Він пив, обнімав мене, плакав від ніжності. Я пив, обнімав його та й собі плакав. У всій своїй минулій поведінці він дорікав собі тільки одним учинком. За цей учинок, казав він, його мучитиме совість до могили.

– Звіртеся своєму приятелеві, шевальє, це допоможе вам. У чім річ? Якийсь грішок, що його вагу ви перебільшуєте через свою делікатність.

– Ні, ні! – скрикнув шевальє, похиливши голову на руки й затуливши від сорому обличчя. – Це гидота, непрощенна гидота. Чи повірите? Я, шевальє де Сент-Уен, один раз обдурив, атож – обдурив, обдурив свого приятеля.

– Як же це трапилось?

– Лишенько! Ми бували в одному домі, як я з вами. Там була дівчина, як Агата. Він закохався в неї, а вона мене кохала. Він витрачав гроші задля неї, а я тішився її ласками.

Мені ніколи не ставало сміливості признатись йому в цьому, та коли б ми знову здибались, я б сказав йому все. Ця огидна таємниця, що я ношу в глибині свого серця, гнітить мене, це – тягар, від якого я доконечно мушу звільнитись.

– Добре зробите, шевальє.

– Ви мені радите це?

– Безумовно раджу.

– А як, на вашу думку, поставиться до цього мій приятель?

– Якщо він вам приятель, якщо він справедливий, він знайде вибачення вам у собі самому. Його зворушить ваша щирість і ваше каяття, він обніме вас і зробить те, що я зробив би на його місці.

– Ви так гадаєте?

– Я так гадаю.

– І ви так зробили б?

– Безперечно…

Умить шевальє підводиться, підходить до мене, розкривши обійми, і каже мені:

– Так обніміть же мене, мій друже.

– Як, шевальє?! – сказав я йому. – Це ви? Це я? Це та пройдисвітка Агата?

– Атож, друже. Але я звільняю вас від вашого слова, ви вільні вчинити зі мною як знаєте. Коли ви гадаєте, як і я, що образу, якої я вам завдав, вибачити не можна, то підведіться, залиште мене, дивіться на мене довіку з презирством, покиньте мене на поталу моєму сумлінню та ганьбі. Ох, друже, коли б ви знали, яку владу здобуло над моїм серцем це зіпсуте створіння! Я народився чесним. Подумайте, як я мусив страждати від негідної ролі, яку мені було накинуто. Скільки разів відвертав я очі від неї і втупляв їх у вас, стогнучи від її і моєї зради. Неймовірна річ, що ви цього ніколи не помічали…

Тим часом я стояв непорушний, як скам'янілий стовп. Я ледве чув, що каже шевальє. Я скрикнув:

– Ох, негіднице! О, шевальє, – ви, ви, мій приятель?

– Так, я був і досі є вашим приятелем, бо, щоб вирвати вас із тенет тієї особи, я розкрию секрет, причому більше її, ніж мій. Я не можу змиритися з тим, що ви нічого не дістали від неї в нагороду за все зроблене для неї… (Тут Жак засміявся і засвистів.)

Але ж це «Правда у вині» Колле[298]298
  Шарль Колле (1709–1783) – поет, драматург, комедіограф.


[Закрыть]… – Ви не розумієте, що кажете, читачу. Ви хочете показати свій розум, а насправді ви – дурень. Це правди у вині мало, бо, навпаки, у вині – брехня. Я сказав вам грубість, читачу, мені прикро, перепрошую.

Пан. Мій гнів угамувавсь потроху. Я обняв шевальє; він знову сів, спершись ліктями на стіл і затуливши кулаками очі. На мене він не зважувався глянути.

Жак. Він був такий зажурений, і вам стало його жаль, ви здобрились і ви втішили його?.. (І Жак засвистів знову.)

Пан. Найкраще було, по-моєму, повернути справу на жарт. За кожним веселим словом спантеличений шевальє казав мені:

– Другого такого, як ви, немає. Ви – єдиний, ви в сто разів кращий від мене. Я не певен, чи стало б мені великодушності й сили простити вам таку образу, а ви жартуєте. Друже, що мені зробити, щоб її виправити? Ах, ні, ні, цього не виправиш! Ніколи, ніколи не забуду ні свого злочину, ні вашої вибачливості. Ці два вчинки глибоко вкарбувалися в мою душу і серце: один я пам'ятатиму, щоб себе ненавидіти, а другий – щоб бути ще більш прихильним до вас.

– Та не думайте про це, шевальє, ви завеликої ваги надаєте своєму й моєму вчинкові. Випиймо за ваше здоров'я. Ну, за моє, коли не хочете за ваше…

Шевальє потроху збадьорився. Він розказав мені всі подробиці своєї зради, наділяючи сам себе найтяжчими епітетами! Він на гамуз потовк і дочку, і матір, і батька, і тіток, і всю родину, яку показав мені, як зграю наволочі, негідної мене, але цілком гідної його. Це були його власні слова.

Жак. Ось чому й раджу я жінкам ніколи не спати з людьми, що впиваються. За нескромність у коханні я вашого шевальє зневажаю ніяк не менше, як і за віроломство в дружбі. Що за чорт! Йому треба було тільки… бути чесним і сказати вам зразу… Але слухайте, пане, я наполягаю на тому, що він негідник, несосвітенний негідник. Не знаю вже, чим воно скінчиться. Боюсь, що, виводячи вас з омани, він знову заманює вас. Забирайте мене й самі тікайте мерщій з тієї корчми і з товариства тієї людини…

Тут Жак узявсь до кабаківки, забувши, що в ній немає ні відвару, ні вина. Пан засміявся. Жак кашляв півчверті години вряд. Пан добув годинника і табакерку й повів далі свою історію, яку я переб'ю, коли ваша згода, хоч би на те, щоб розсердити Жака, довівши йому, що на небі не написано, як він гадав, щоб його завжди перебивали, а його пана ніколи.

Пан (до шевальє). Після того, що ви сказали мені, я сподіваюсь, ви з ними більш не бачитиметесь.

– Та я б не бачився!.. Але ж мене розпач бере, що я піду, не помстившись. Вони могли зрадити; пошити мене в дурні, ославити, обібрати одну порядну людину; зловжити пристрастю і слабкістю другої порядної людини (бо я ще смію вважати себе за таку), щоб затягти її в цілу низку гидотних історій; довести двох приятелів до ненависті, а може, й душогубства, бо, зрештою, погодьтесь, мій друже, що, коли б викрили ви мою негідну поведінку, ви ж хоробрий, ви, може, так озлилися б…

– Ні, до цього не дійшло б. Та й за що? За кого? За провину, від якої ніхто не може застерегтися? Хіба то дружина моя? А хоч би й так? Хіба дочка? Ні, то паплюжка, і ви гадаєте, що за паплюжку… Ну бо, друже, облишмо це та випиймо. Агата молода, жвава, біла, повна, пухка, тіло пружне, чи не так, шкіра ніжна? Солодко, мабуть, було розкошувати, і в її обіймах, я уявляю, ви були досить щасливі, щоб забути за приятелів.

– Коли розкоші й насолода можуть зменшувати провину, то, певно, під небом немає менш провинної людини, яка б звинила менше за мене.

– Он як, шевальє! Тоді я беру назад своє слово, касую своє пробачення і для забуття вашої зради хочу поставити одну умову.

– Говоріть, друже, наказуйте, кажіть. Що я маю зробити: з вікна кинутися, повіситись, утопитись, простромити груди оцим ножем?..

І шевальє вмить хапає ножа, що був на столі, зриває комір, розстібає сорочку і, водячи очима, наставляє правою рукою вістря в ямку під шиєю і, здавалось, чекає тільки мого наказу, щоб загнати себе на той світ.

– Не про те йдеться, шевальє, облиште цей клятий ніж.

– Не облишу, я заробив це покарання. Дайте тільки знак.

– Облиште цей клятий ніж, кажу вам, я не вимагаю від вас такої великої спокути…

Проте, вістря ножа все ще зависало над ямкою нижче шиї. Я схопив його за руку, вирвав ножа й пошпурив його геть. Потім, підсунувши пляшку до його склянки й наливши повну, сказав йому:

– Спочатку випиймо, а потім ви дізнаєтеся, з якою страшною умовою я пов'язую ваше прощення. Так Агата дуже соковита, дуже солодка?

– Ох, друже, як жаль, що ви цього не зазнали, так, як зазнав цього я.

– Стривай, хай ось принесуть нам пляшку шампанського, і ти розкажеш мені про одну з твоїх ночей. Твоє прощення – на кінці цього оповідання, любий зраднику. Ну, починай. Хіба не чуєш?

– Чую.

– Мій вирок здається тобі надто суворим?

– Ні.

– Ти замислився?

– Замислився!

– Що я в тебе просив?

– Розповісти про одну з моїх ночей з Агатою?

– Атож…

Тим часом шевальє міряв мене очима з голови до ніг і казав сам собі:

– Зріст однаковий, вік приблизно однаковий, а коли й буде якась різниця, то темно ж, вона наперед думатиме, що це я, і нічого не помітить.

– Та про що ж ти думаєш, шевальє? Твоя склянка стоїть повна, і ти не починаєш!

– Думаю, друже, надумавсь та й кінець! Обніми мене, ми помстимося, а так, помстимося! З мого боку це паскудство! Якщо воно негідне мене, то гідне тієї особи. Ви просите в мене розповісти про одну з моїх ночей?

– Так; хіба це надмірна вимога?

– Ні! А якби замість оповідання я дав вам саму ніч?

– Це було б трохи вартісніше. (Жак засвистів.)

Шевальє враз виймає з кишені пару ключів, малого й великого.

– Малий, – каже мені, – від надвірніх дверей, великий – від Агатиного передпокою. Обидва вони до ваших послуг. Ось як я роблю щодня вже півроку. Зробіть і ви так. її вікна, як ви знаєте, з фасаду. Я походжаю по вулиці, поки вони освітлені. Виставлений надвір горщик з васильками – умовний знак. Тоді я підходжу до вхідних дверей, відмикаю їх, заходжу, замикаю знову, іду якомога тихше сходами, повертаю в коридорчик, що праворуч. Перші двері ліворуч у цьому коридорі – її, як ти знаєш. Я відмикаю ці двері великим ключем, проходжу в маленьку гардеробну праворуч, там знаходжу нічну лампу і при ній любенько роздягаюся. Агата лишає двері зі своєї кімнати непричиненими. Я проходжу і лягаю до неї в ліжко. Розумієте це?

– Дуже добре!

– Якщо проходить хто, то мовчимо.

– Та й маєте, гадаю, цікавіше діло, ніж балачка.

– У разі якогось випадку я можу схопитися з ліжка й зачинитись у гардеробні. Але такого не траплялося ніколи. Ми звичайно розлучаємось о четвертій вранці. Коли ж утіха чи спочинок заводять нас далі, ми встаємо разом. Вона виходить, я лишаюсь у гардеробні, одягаюсь, читаю, опочиваю, чекаю години, коли мені можна з'явитися. Тоді виходжу, вітаюся, немов оце допіру прийшов.

– Сю ніч вас чекають?

– Мене чекають щоночі.

– І ви відступаєте мені своє місце?

– Від щирого серця. Що ви волієте краще ніч, ніж оповідання, – це мене не турбує, але я хотів би, щоб…

– Закінчуйте фразу. Я ладен зважитись на будь-що, аби вам прислужитися.

– Щоб ви залишились у її обіймах до ранку. Я прийшов би й захопив би вас.

– О ні, шевальє, це було б надто жорстоко!

– Надто жорстоко? Я не такий жорстокий, як ви гадаєте. Перед тим я роздягнувся б у гардеробні.

– Ну, шевальє, ви біс, не людина. Та й неможлива це річ. У вас же не буде ключів, якщо ви мені їх віддасте.

– Який же ви наївний, мій друже!

– Не надто, мені здається.

– А чому б нам не ввійти вдвох разом? Ви підете до Агати, а я чекатиму в гардеробній кімнаті, поки ви не подасте мені якийсь умовний знак.

– Їй-богу, це так утішно, так весело, що я ладен погодитись. Але, шевальє, добре розваживши, я волію краще перенести цю витівку на котрусь із наступних ночей.

– А, розумію, ви маєте намір не один раз помститись.

– Ви його схвалюєте?

– Цілковито.

Жак. Ваш шевальє плутає мені всі здогади. Я уявляв…

Пан. Що уявляв?

Жак. Ні, пане, можете казати далі.

Пан. Ми пили, блазнювали щодо наступної ночі, і щодо того подальшого, коли Агата опиниться між шевальє та мною. Шевальє знову був напрочуд веселий, і зміст нашої розмови не був сумний. Він викладав мені правила нічної поведінки, що з них не всіх однаково легко було додержати. Але після довгої низки добре використаних ночей я міг підтримати честь шевальє з першої ж ночі, хоч яким спритним він виставляв себе. А далі – нескінченні подробиці про Агатині здібності й досконалості. Шевальє з неймовірною майстерністю поєднував сп'янілість від пристрасті і сп'янілість від вина. Хвилина пригоди й помсти наближалася, здавалось нам, поволі, проте ми встали з-за столу. Заплатив шевальє, і це він зробив уперше. Ми сіли в нашу карету. Ми були п'яні, а наш візничий та слуги ще більше захмілілі.

Читачу, що перешкоджає мені перекинути тут візничого, коні, карету, панів і слуг у баюру? Коли ви боїтесь баюри, що перешкоджає мені приставити їх живих та цілих до міста, а там зчепити їхню карету з іншою, в яку теж посадити п'яних юнаків? Виникла б суперечка – образливі слова, шпаги, бійка за всіма правилами. Що перешкоджає мені, коли бійки вам не подобаються, підмінити нашим юнакам Агату на одну з її тіток? Але нічого цього не було. Шевальє із Жаковим паном прибули до Парижа. Пан перебрався в одежу шевальє. Опівночі вони були під Агатиними вікнами. Світло гасне, горщик з васильками на місці. Вони ще раз проходять з кінця в кінець вулиці, шевальє торочить приятелеві свою лекцію. Підходять до дверей, шевальє відмикає їх, упроваджує Жакового пана, ключа від надвірних дверей лишає в себе, йому ж дає ключа від коридору, замикає вхідні двері, іде геть, і після цієї маленької подробиці, лаконічно переказаної, Жаків пан так повів мову:

– Помешкання було мені відоме. Іду навшпиньки сходами, відчиняю двері до коридору, замикаю їх, заходжу до гардеробної, де знаходжу нічну лампу, роздягаюсь. Двері до кімнати були непричинені, я прокрадаюсь, іду до алькова, де Агата ще не спала. Відсуваю заслону, і вмить мене оповивають, горнуть до себе дві голі руки. Я піддаюся, лягаю, на мене сипляться пестощі, і я на них відповідаю. Ось я найщасливіший у світі смертний і був ним, коли це….

Коли це Жаків пан помітив, що Жак спав або прикидався сплячим.

– Ти спиш, – сказав він йому, – спиш, мурло, в найцікавішу хвилину моєї історії!.. – Цієї хвилини Жак саме й сподівався. – Ти прокинешся?

– Мабуть, що ні.

– Чому?

– Бо як я прокинуся, може також прокинутись і біль у моїм горлі, а я гадаю, що краще нам обом спочивати…

І Жакова голова падає вперед.

– Ти собі в'язи скрутиш.

– Напевне, якщо так написано на небі. Адже ви в панни Агати в обіймах?

– Так.

– Адже вам гарно в них?

– Дуже.

– То й лишайтесь у них.

– Легко тобі сказати – лишайтесь.

– Принаймні доти, доки я не дізнаюсь історії Дегланового пластиру.

Пан. Ти мстишся, зраднику.

Жак. А коли б і так, пане, то хіба після того, як ви уривали історію мого кохання тисячею питань та забаганок без найменшого з мого боку ремства, я не можу благати вас спинитися й розказати мені історію пластиру того доброго Деглана, якому я так зобов'язаний, який визволив мене від хірурга в ту хвилину, коли я, не маючи грошей, не знав уже, що й робити, і в якого я познайомився з Денізою – Денізою, що без неї я й слова не промовив би вам за всю нашу подорож? Пане, паночку мій, історію Дегланового пластиру! Ви будете такий стислий, як вам завгодно, а тим часом розвіється дрімота, що мене змагає, і ви зможете розраховувати на мою цілковиту уважність.

Пан (знизавши плечима). По-сусідськи з Дегланом жила чарівна вдова, що мала багато якостей, властивих одній славетній куртизанці минулого століття[299]299
  …славетній куртизанці минулого століття. – Нанон де Ланкло.


[Закрыть]. Розсудлива, але на вдачу розпусна, вона тепер гірко каялася за вчорашні пустощі і все життя гризота в неї приходила на зміну втіхи, а втіха – на зміну гризоті, та все одно ні звичка до втіхи не перемагала в ній гризоти, ні звичка до гризоти не перемагала нахилу до втіхи. Я знав її в останні дні її життя. Вона казала, що нарешті позбавилася своїх двох великих ворогів. її чоловік, вибачливий до єдиної хиби, якою він міг їй докоряти, жалів її за життя і довго шкодував за нею по смерті. Він казав, що не давати його дружині кохати з його боку було б так само смішно, як і не давати їй пити. Він прощав їй велику кількість її перемог за вишуканий добір коханців. Вона ніколи не вподобала дурня або злого: її ласки завжди були нагородою за талант або чесність. Сказати, що хтось є чи був її коханець, це було все одно, що твердити про непересічність тієї людини. Знаючи свою легковажність, вона не зобов'язувалась бути вірною. «Я, – казала вона, – тільки одну кривоприсягу склала у своєму житті, а саме – першу». Чи сам хто-небудь утрачав почуття, яке мав до неї, чи вона втрачала те почуття, що навіювалося, все одно вони лишались друзями. Годі побачити разючіший приклад розбіжності між чесністю та моральністю. Не можна було сказати, що вона моральна, а кожен визнавав, що важко знайти чеснішу за неї людину. Кюре рідко бачив її в церкві, але повсякчас її гаманець був відкритий йому для бідних. Вона казала жартома, що релігія і закони, то пара милиць, яких не треба відбирати тим, у кого слабі ноги. Жінки боялися її стосунків зі своїми чоловіками і бажали їх для своїх дітей.

Жак (буркнувши крізь зуби: «Ти мені заплатиш за цей портрет»). І ви розгубилися, дивлячись на цю жінку?

Пан. Напевно розгубився б, якби Деглан мене не випередив. Деглан закохався в неї…

Жак. Хіба історія його пластиру і його кохання так між собою пов'язані, що їх не можна роз'єднати?

Пан. Роз'єднати можна; пластир – випадок, а історія – оповідання про все, що сталося під час їхнього кохання.

Жак. А сталося багато чого?

Пан. Багато.

Жак. У такому разі, якщо ви кожну пригоду розписуватимете так, як портрет героїні, ми не впораємось і до Зелених свят. Тоді кінець моєму коханню і вашому.

Пан. Навіщо ж ви мене збили, Жаку?.. Ти бачив у Деглана хлопчика?

Жак. Злого, упертого, зухвалого й недолугого? Бачив.

Пан. То позашлюбний син Деглана і чудової вдови.

Жак. Цей хлопець завдасть йому великої туги. Він одинак, а це вже добра підстава, щоб бути ледащо. Він знає, що буде багатий, – друга добра підстава, щоб бути ледащо.

Пан. А що він недолугий, то його нічому не вчать, його ні в чому не стримують, йому все дозволяють – третя добра підстава, щоб бути ледащо.

Жак. Якось уночі навісний хлопчина почав не своїм голосом кричати. Увесь дім переполахав, усі збіглися до нього. Він хоче, щоб прийшов його тато.

– Ваш тато спить.

– Байдуже, я хочу, щоб він прийшов, хочу, хочу.

– Він хворий.

– Байдуже, хай прийде, хочу, хочу…

Збудили Деглана. Він бере наопашки халат, приходить.

– Ось я, мій любенький, що ти хочеш?

– Хочу, щоб їх покликали.

– Кого?

– Усіх, хто є в замку.

Покликали їх – панів, слуг, гостей, застільників, Жанну, Денізу, мене з хворим коліном, усіх, крім старої, немічної воротарки, якій дали притулок у хатині за чверть льє від замку. Він хоче, щоб і її привели.

– Але ж, дитино моя, вже північ.

– Хочу, хочу.

– Ти знаєш, що вона живе далеченько.

– Хочу, хочу.

– Що вона літня і не може ходити.

– Хочу, хочу.

Мусили послати по бідну воротарку. Принесли її, бо їй легше було б землі наїстися, ніж ходити. Коли ми всі зібралися, він хоче, щоб його підвели й одягли. Підвели й одягли його. Він хоче, щоб ми перейшли до великої зали, а його щоб посадовили у велике таткове крісло. Зробили це. Він хоче, щоб ми всі взялися за руки. Зробили це. Він хоче, щоб ми танцювали колом, і ми пішли танцювати колом. А кінець уже зовсім неймовірний…

Пан. Сподіваюся, ти звільниш мене від кінця?

Жак. Ні, ні, пане, ви й кінець почуєте… Він гадає, що може безкарно малювати мені портрет матері на чотири аршини завдовжки…

Пан. Жаку, я розбещую тебе.

Жак. Тим гірше для вас.

Пан. Вам допік довгий і нудний портрет удови, але ви мені, гадаю, добре віддячили довгим і нудним оповіданням про забаганку її сина.

Жак. Коли така ваша думка, починайте далі історію батька. Але без портретів, пане, я їх ненавиджу до смерті..

Пан. А чому ви ненавидите портрети?

Жак. Бо вони такі малоподібні, що коли випадково трапиться зустріти оригінали, їх не пізнаєш. Розповідайте мені факти, передавайте правильно мову, а я й сам зміркую, з ким маю діло. Одне слово, один рух іноді давали моєму розумові більше, ніж балаканина цілого міста.

Пан. Одного дня Деглан…

Жак. Коли вас немає вдома, я заходжу часом до вашої бібліотеки, беру книгу, а то звичайно книга історична.

Пан. Одного дня Деглан…

Жак. Усі портрети я читаю через п'яте-десяте.

Пан. Одного дня Деглан…

Жак. Вибачте, пане, машина була накручена й мусила допрацювати до кінця.

Пан. Уже допрацювала?

Жак. Уже.

Пан. Одного дня Деглан запросив обідати чудову вдову й кількох шляхтичів з околиці. Пануванню Деглановому надходив кінець, і серед його гостей був той, до кого починала схилятися її непостійність. За столом Деглан і його суперник сиділи поруч навпроти чудової вдови. Деглан докладав усіх своїх зусиль, щоб пожвавити розвагу, звертався до вдови з найґречнішими словами, але вона не слухала його й не зводила очей з його суперника. Деглан тримав у руці сире яйце. Від ревнощів він конвульсійно стиснув кулак, яйце бризнуло зі шкаралупи й заляпало його сусіді обличчя. Той зробив рух рукою: Деглан бере його зап'ястя, спиняє і каже йому на вухо: «Пане, вважаю його за одержаний…» Западає глибока мовчанка. Чудова вдова почулася зле. Бенкет був сумний і короткий. Коли встали від столу, вона покликала Деглана з його суперником до окремої кімнати і, щоб їх замирити, зробила все, що тільки дозволяє пристойність зробити жінці: благала, плакала, знепритомніла, але насправді стискала руки Дегланові, на його суперника дивилася повними сліз очима. «Ви мене кохаєте», – казала одному. «Ви мене кохали», – казала другому, потім до обох: «І ви хочете мене занапастити, хочете ославити мене, зробити мене об'єктом ненависті й зневаги для всієї округи! Хто б із вас двох не відібрав життя своєму ворогові, він мене ніколи не побачить; він не може бути ні другом мені, ні коханцем, – я почуватиму до нього ненависть, яка не кінчиться, поки мого життя…» Потім знову зомліла й, зомліваючи, казала: «Жорстокі, добудьте ваші шпаги й простроміть ними мої груди. Якщо, вмираючи, я побачу, що ви обнялися, я помру неремстиво!» Деглан і його суперник стояли нерухомо або допомагали їй, і самі трохи заплакали. Проте треба було розходитися. Чудову вдову відвезли додому ні живу ні мертву.