Текст книги "Жак-фаталіст (збірка)"

Автор книги: Дені Дідро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 30 страниц)

Я сказав вам: «по-перше», а сказати «по-перше», значить, заповісти, щонайменш, «по-друге». Отже, по-друге… Слухайте чи не слухайте, я й сам говоритиму… Жакового капітана з його товаришем могла мучити також шалена й потайна заздрість; дружба не завжди гасить це почуття. Нічого не буває так важко простити, як заслугу. Може бути, вони боялися, що одному з них випаде нагорода, яка обох їх однаково образила б, і старались здихатися небезпечного конкурента заради майбутньої нагоди. Але як можна подумати таке про того, хто так великодушно відступив своє комендантство вбогому приятелеві? Він відступив, то правда, та коли б не його на коменданта призначили, він, може, виборював би те право шпагою. Несправедлива нагорода серед військових не вславляє того, кому вона випадає, але знеславлює його суперника. Та облишимо все це й станьмо на тому, що то було їхнє божевілля. Хіба ж не божеволіє кожен по-своєму? Божевілля наших двох офіцерів протягом кількох століть було божевіллям усієї Європи; звалося воно лицарським духом. Усе те блискуче, озброєне з голови до п'ят і оздоблене різноманітними відзнаками кохання лицарство, що скакало на пишних конях зі списом у руці, з піднесеним чи спущеним забралом, що дивилось одне на одного спогорда, виміряло одне одного очима, загрожувало одне одному й одне одного стирало на порох, посипаючи широке турнірне поле уламками розбитої зброї, – то теж були приятелі, заздрі на модну славу. Тієї хвилини, як ці приятелі, наставивши списи, стискали острогами боки своїх скакунів на протилежних кінцях біговища, вони ставали найзапеклішими ворогами; вони нападали один на одного з такою самою люттю, яка опанувала б їх на бойовищі. Отож, наші два офіцери й були двома паладинами, які народились за наших днів із давніми звичаями. Кожна чеснота й кожна вада постають і виходять із моди. Була мода на силу тіла, також і на спритність у вправах. Завзятість то більше, то менше шанується; що звичайніша вона, то менш гонориста, то менш її вихваляють. Придивіться до нахилів у людей, і ви побачите серед них таких, які прийшли у світ мовби запізно, які належать до іншого віку. І що заважає гадати, що наші два офіцери вчиняли ці щоденні й небезпечні поєдинки з одним бажанням – знайти слабке місце в суперника й вивищитися над ним? У суспільстві поєдинки тривають у різних формах – між священиками, урядовцями, письменниками, філософами; кожен стан має свого списа й лицарів, і наші найшановніші і найутішніші збори являють собою лише маленькі турніри, що на них з'являються іноді з любовними відзнаками в глибині серця, якщо не на плечі. Що більше там глядачів, то завзятіше змагання; присутність жінок доводить його запал і затятість до останньої межі, і ганьба поразки перед ними ніколи не забувається.

А Жак?.. Жак промчав крізь міську браму, пробіг вулицями під вигуки дітей і дістався аж у кінець протилежного передмістя, де кінь, кинувшись у маленькі й низькі ворота, спричинив між наголовнем тих воріт і Жаковою головою страшне зіткнення, від якого або наголовень мусив уломитися, або Жак дати сторчака; сталося, як ви й гадаєте, останнє. Жак упав непритомний з розбитою головою. Його підвели, очутили нашатирем; я гадаю, що хазяїн дому навіть пустив кров йому.

– Так то був хірург?

– Ні.

Тим часом під'їхав і його пан, почав розпитувати про нього всіх зустрічних.

– Чи не бачили високого худого хлопчину на пістрявому коні?

– Оце проїхав зараз, мов чорти його несли; мабуть, він уже у свого пана.

– А хто ж його пан?

– Кат.

– Кат!?

– Атож, кінь його.

– Де живе кат?

– Далеченько, тільки нема чого вам туди забиватись, бо ось його челядники несуть, мабуть, того худого хлопчину, що ви питаєте; ми, бач, думали, що то його слуга…

А хто розмовляв отак з Жаковим паном? Корчмар, що біля його дверей пан спинився; він був куций і гладкий, як бочка; у закачаній по лікті сорочці, у бавовняному ковпаку, куховарському фартусі і з ножем при боці.

– Мерщій, мерщій ліжко для цього бідолахи, – сказав йому Жаків пан, – хірурга, лікаря, аптекаря!..

Тим часом до його ніг поклали Жака з грубим і величезним компресом на голові; очі його були заплющені.

– Жаку! Жаку!

– Це ви, пане?

– Так, це я, глянь же на мене.

– Не можу.

– Що сталося?

– Ох, той кінь, той проклятий кінь! Та я вам завтра розкажу, якщо не помру вночі…

Поки його переносили до кімнати, пан керував походом і кричав:

– Обережно, тихіше, тихіше, сто чортів, ви пораните його! Ти, що за ноги тримаєш, поверни праворуч, а ти, що за голову, ліворуч…

А Жак шепотів:

– Виходить, на небі написано…

Ледве поклали Жака на ліжко, він одразу міцно заснув. Пан просидів ніч у нього в головах, мацаючи йому пульс і раз у раз змочуючи компрес цілющою водою. Прокинувшись, Жак застав його при цьому ділі й спитав:

– Що ви там робите?

Пан. Пильную тебе. Ти мій слуга, коли я хворий і здоровий, а коли ти нездужаєш, я твій слуга.

Жак. Мені дуже приємно бачити, що ви такий милосердний; не часто це буває з панами щодо своїх слуг.

Пан. Як твоя голова?

Жак. Не гірше за наголовень, об який вона стукнулась.

Пан. Візьми ось простирадло в зуби й потруси ним. – Що ти відчуваєш?

Жак. Нічого; здається, макітра не тріснула.

Пан. От і добре. Ти хочеш, мабуть, устати?

Жак. А що я мушу робити?

Пан. Я хочу, щоб ти відпочив.

Жак. А по-моєму, нам треба поснідати й рушати.

Пан. А кінь?

Жак. Коня я покинув у його хазяїна, чесної, порядної людини, що відкупив його за те, що й продав.

Пан. А ти знаєш, хто він – ота чесна та порядна людина?

Жак. Ні.

Пан. Я скажу тобі це по дорозі.

Жак. А чому не зараз? Це таємниця?

Пан. Таємниця чи ні, але яка тобі різниця, дізнаєшся ти про нього зараз чи згодом?

Жак. Ніякої.

Пан. Однак тобі потрібен кінь.

Жак. Корчмар, мабуть, залюбки продасть нам котрогось зі своїх.

Пан. Поспи ще трохи, я зараз розвідаю про все.

Жаків пан вийшов, замовив сніданок, купив коня, а коли вернувся, застав Жака одягнутого. Поснідали вони та й рушили; Жак казав, що то нечесно – поїхати геть, не зробивши візиту ввічливості громадянинові, що об його ворота він трохи не вбився і що так ласкаво його порятував. Пан заспокоїв його, запевнивши, що щедро нагородив челядників, які принесли його до корчми. Жак, проте, наполягав на тому, що гроші, які його пан дав слугам, не звільняють його від обов'язку перед паном тих слуг, що таким чином можна тільки відбити бажання у людей робити добрі діла, а самому нажити слави невдячного.

– Я чую, пане, що він каже про мене, бо й я сам те саме казав би про нього, коли б він був на моїм місці, а я – на його…

Виїхавши за місто, вони зустріли високого й кремезного добродія у вишиваному капелюсі й гаптованому сукмані. Поперед нього бігли два великі собаки. Ледве уздрів його Жак, як ураз сплигнув з коня, крикнув – це він! – і кинувся зустрічному на шию. Жакові пестощі того, здається, дуже спантеличили; він злегка відсторонився й сказав:

– То для мене завелика честь, пане.

– Та де ж! Я зобов'язаний вам життям, тут скільки не дякуй, усе буде мало.

– Ви не знаєте, хто я такий?

– Хіба ви не той послужливий громадянин, який врятував мене, пустив мені кров і перев'язав мене, коли мій кінь…

– То правда.

– Хіба ви не той чесний громадянин, що відкупив того коня за ту саму ціну, за яку й продав?

– Також правда.

І Жак ну його ще раз цілувати в одну щоку та в другу, а його пан посміхається, а собаки вгору морди попідводили, немов зачудувалися з видовища, яке вперше бачили. Додавши до виявів своєї вдячності силу поклонів, на які його добродійник не відповів, і силу побажань, які той прийняв холодно, Жак сів знову на коня й мовив до свого пана:

– Я почуваю найглибшу пошану до цього добродія, і ви мусите сказати мені, хто він такий.

Пан. А чому він такий шановний у твоїх очах, Жаку?

Жак. Бо він мусить з удачі бути послужливий і мати добру звичку до добродійності, коли не надає ніякої ваги своїм послугам.

Пан. А з чого ти це бачиш?

Жак. З того, як байдуже й холодно прийняв він мою подяку; він мені не вклонився, не сказав ні слова; він ніби й не пізнав мене, а зараз, мабуть, думає сам собі з почуттям зневаги: «Певно, добродійність зовсім не властива цьому подорожньому й справедливі вчинки не звичні для нього, коли вони його так зворушують…» Хіба в моїх словах є щось безглузде, що ви так щиро регочете?.. У всякому разі, скажіть мені ім'я того добродія, щоб воно закарбувалося в моїй пам'яті.

Пан. Залюбки.

Жак. Кажіть.

Пан. Повторюй за мною: найглибшу пошану я почуваю…

Жак. Я почуваю….

Пан. До…

Жак. До…

Пан. ***ського ката.

Жак. Ката!?

Пан. Еге ж, ката.

Жак. Може, скажете, в чому суть цього жарту?

Пан. Я зовсім не жартую. Простеж за всіма ланками цього ланцюга. Тобі потрібен кінь, доля послала тобі подорожнього, а цей подорожній – кат. Цей кінь двічі підвозить тебе до шибениці, а за третім разом приставляє тебе до ката; там ти мало не спустив дух. Звідти тебе приносять – куди? – до корчми, до громадського житла й притулку. Чи знаєш ти, Жаку, історію Сократової смерті?

Жак. Ні.

Пан. То був афінський мудрець. Уже здавна роль мудреця серед божевільних – небезпечна. Співгромадяни присудили йому випити отруту. Сократ зробив так, як ти допіру, – він повівся з катом, що подав йому отруту, так само ввічливо, як і ти. Погодься, Жаку, що ти – мов той філософ. А я добре знаю, як не люблять їх вельможі (за те, що перед ними вони не схиляють коліна); судді – ці офіційні заступники марновірства (з ними мудреці борються); священики (не часто бачать вони їх біля підніжжя своїх олтарів); поети, люди безпринципні, які не від великого розуму вважають філософію нищителькою красних мистецтв, не кажучи вже про тих, хто вправляється в огидному жанрі сатири, – то відверті підлабузники; народи, що за всіх часів були рабами тиранів, які їх гноблять, шахраїв, які їх ошукують, і блазнів, які їх розважають. Отож я знаю, як ти бачиш, всю небезпечність такої професії і всю важливість признання, що його прошу у тебе, але я не зловживатиму твою таємницю. Жаку, друже мій, ти – філософ, і мені прикро за тебе; та коли дозволено читати в теперішніх подіях ті події, що мусять колись настати, і коли написане на небі постає перед людьми іноді задовго до його здійснення, то я висновую, що твоя смерть буде філософська і що ти приймеш шнурок так само гідно, як Сократ – келеха з отрутою.

Жак. Сам пророк, пане, не сказав би краще; але, на щастя…

Пан. Ти в це не дуже віриш, і це надає остаточної сили моєму передчуттю.

Жак. А ви самі, пане, вірите?

Пай. Вірю, але не вірив би, коли б це нічого не важило.

Жак. А чому?

Пан. Бо небезпека існує лише для тих, хто говорить, а я мовчу.

Жак. А в передчуття?

Пан. Я сміюся з них, але, визнаю, з острахом. Адже вони бувають такі разючі! Ще з дитинства розповідають нам ці байки! Якщо ваші сни здійснювалися п'ять-шість разів і якщо вам наснилося, що ваш приятель помер, ви мерщій підете вранці довідатись, що з ним? І вже зовсім не можна боротися з передчуттями, що стосуються до чогось далекого від нас і мають характер символу.

Жак. Ви іноді такий глибоко– і високомовний, що я вас не розумію. Чи не можете пояснити мені це на якомусь прикладі?

Пан. Річ неважка. Одна жінка жила з вісімдесятилітнім чоловіком, що слабував на камінь. Чоловік кидає жінку і їде до міста оперуватися. Напередодні операції він пише дружині: «У той час як ви одержите цього листа, я буду на операційному столі у брата Козьми[240]240
  Чернече ім’я французького хірурга Жана Базейлака (1703–1781).


[Закрыть]…» Ти знаєш ті обручки, які складаються з двох половин, а на кожній з них вирізьблено ім'я чоловіка й дружини? Так у тої жінки теж була така обручка на пальці, коли вона розкрила чоловікового листа. Ту ж мить обручка розпалася на дві половини – та, що з її ім'ям, лишилась у неї на пальці, а та, що з ім'ям її чоловіка, впала на листа, що його вона читала… Скажи мені, Жаку, чи є така міцна голова чи така міцна душа, яку лишив би байдужою такий випадок, ще й за таких обставин? Отож жінка трохи не померла з переляку. Жах не покидав її до наступного дня, поки чоловік не написав їй у листі, що операція минула щасливо, що йому не загрожує ніяка небезпека і що він сподівається обняти її ще до кінця місяця.

Жак. І справді обняв?

Пан. Так.

Жак. Я запитав вас про це, бо не раз спостерігав, що доля буває облудною. Зразу кажеш їй, що вона збрехала, а за хвилину бачиш, що її правда. Отже, пане, ви маєте щодо мене символічне передчуття і поза власною волею гадаєте, що мені загрожує філософська смерть?

Пан. Не можу цього від тебе потаїти, але чи не міг би ти, щоб відволіктися від цих сумних думок…

Жак. Почати далі історію свого кохання?..

Жак почав далі історію свого кохання. Ми покинули його, здається, з хірургом.

Хірург. Але боюсь, що з вашим коліном буде клопоту не на один день.

Жак. Клопоту буде саме на той час, як про те на небі написано. Що вас непокоїть?

Хірург. А те, що квартира, харч і лікування становитиме певну суму.

Жак. Докторе, йдеться не про суму за ввесь час. Мене цікавить сума за день.

Хірург. Двадцять п'ять су – не багато буде?

Жак. Дуже багато; ну ж бо, докторе, я бідак; тому скиньмо половину та й забирайте мене швидше до себе.

Хірург. Дванадцять з половиною су – це небагато. Тринадцять покладете?

Жак. Дванадцять з половиною, тринадцять… Згода.

Хірург. І ви плататимете поденно?

Жак. Така умова.

Хірург. У мене жінка сувора, вона не любить жартувати, чуєте?

Жак. Ех, докторе, забирайте мене мерщій до вашої суворої жінки.

Хірург. Місяць по тринадцять су щоденно – це дев'ятнадцять франків десять су. Покладете двадцять франків?

Жак. Хай двадцять.

Хірург. Ви хочете добре харчуватися, добре лікуватись і швидко видужати. Крім харчу, квартири та лікування потрібно ж іще, мабуть, медикаменти, білизна та ще…

Жак. Далі?

Хірург. їй-богу, все це коштуватиме добрих двадцять чотири франки.

Жак. Хай буде двадцять чотири, тільки без гаку.

Хірург. За місяць двадцять чотири, за два – сорок вісім, за три – сімдесят два франки. Ох, яка б задоволена була пані докторова, коли б ви могли наперед сплатити їй половину цих сімдесяти двох франків!

Жак. Я згоден.

Хірург. Вона була б ще задоволеніша…

Жак. Коли б я за всі три місяці сплатив? Сплачу.

Жак вів далі:

– Хірург пішов до моїх господарів, повідомив їх про нашу згоду, і за хвилину чоловік, жінка й діти зібралися коло мене з ясними обличчями; усі переймалися моїм здоров'ям і коліном, посипалися похвали їхньому кумові-хірургові та його дружині, нескінченні побажання, найкращі вболівання, цікавість, готовність служити мені! Проте хірург не сказав їм, що я маю трохи грошей, але ж вони його знали; коли він брав мене до себе, то їм неважко було догадатись. Я сплатив цим людям те, що був винен, і дітям дав дещо, але батько з матір'ю не довго лишили їм у руках ці подарунки. Був ранок. Хазяїн пішов у степ, хазяйка взяла на плечі коша й теж пішла; діти зникли, засмучені й невдоволені з того, що їх пограбовано, і, коли дійшлося підвести мене з ліжища, одягти й покласти на ноші, зостався тільки лікар; він почав щодуху когось гукати, але ніхто його не почув.

Пан. І Жак, що любить сам із собою розмовляти, казав, мабуть: «Ніколи не плати наперед, якщо не хочеш запопасти лиха».

Жак. Ні, пане, мені було не до моралізування. Я обурився, лаявся, але потім і мораль прочитав; а поки я читав мораль, лікар, покинувши мене самого, привів двох селян, яких найняв перенести мене моїм коштом, про що мене й повідомив. Ці люди зробили мені все потрібне для того, щоб покласти мене на ноші, змайстровані з матраца, покладеного на жердини.

Пан. Слава Богу! Ось ти вже у хірурга в господі і закохуєшся в його дружину чи дочку.

Жак. По-моєму, ви помиляєтесь, пане.

Пан. Так, по-твоєму, я сидітиму три місяці у лікаревій хаті раніш, як почую перше слово про твоє кохання? О, це вже зовсім неможливо, Жаку! Звільни мене, прошу, і від опису будинку, і від лікаревого характеру, і від лихої вдачі його дружини, і від того, як ти одужував; перестрибни все це. До діла, берімось до діла. Ось твоє коліно майже загоїлось, ти зміцнів і закохався.

Жак. Та закохався, коли ви так женете мене.

Пан. У кого ж?

Жак. У високу чорняву дівчину вісімнадцяти років, як намальовану, з великими чорними очима, червоними устами, чудовими руками… Ох, пане, які гарні руки!.. Бо ті руки…

Пан. Тобі здається, що ти й досі тримаєш їх?

Жак. Бо ви їх не раз брали й тримали нишком, і тільки від них залежало, що ви не зробили все те, чого вам хотілося.

Пан. їй-богу, Жаку, я й не хотів від неї нічого.

Жак. Я теж.

Пан. Скільки не думаю, не пригадую ні високої чорнявої дівчини, ні гарних рук; спробуй пояснити мені.

Жак. Згоден, але за умови, що ми вернемось назад і зайдемо до хірурга в хату.

Пан. По-твоєму, так на небі написано?

Жак. Це вже ви мені скажете, але на землі написано: chi va piano, va sano.

Пан. I chi va sano, va lontano[241]241
  Тихше їдеш, далі будеш (італ.). Досл.: хто їде тихо, той їде здоровий, хто їде здоровий, їде далеко.


[Закрыть], а мені дуже хотілося б доїхати.

Жак. То що ви вирішили?

Пан. Роби як знаєш.

Жак. У такому разі, ми знову в хірурга, і на небі написано, щоб ми туди вернулись. Лікар, його дружина й діти так одностайно заповзялися спорожнити мій гаманець дрібними грабунками, що невдовзі цього домоглися. Моє коліно нібито добре загоїлось, хоч на ділі й не так було, рана майже затяглася, я міг уже ходити на милиці, і лишалося в мене ще вісімнадцять франків. Ніхто так не любить точити теревені, як недоріки, і ніхто так не любить ходити, як кульгаві. Одного погожого осіннього дня по обіді я замислив далеку подорож; з того села, де я жив, до сусіднього було милі зо дві.

Пан. А як те село звалося?

Жак. Якби я сказав, ви б про все дізналися! Добувшись туди, я зайшов до шинку, спочив і поїв. Починало вже смеркати, і я збирався вертатись додому, коли це почув пронизливі жіночі крики. Я вийшов; коло жінки вже зібралась юрба. Вона лежала долі, рвала на собі волосся й казала, показуючи на череп'я великого глека: «Бідна я, бідна! Місяць роботи… А хто ж той місяць моїх бідних дітей годуватиме? В управителя серце за камінь твердіше, він мені й одного су не подарує. Нещасна я! Бідна я, бідна…» Усі жаліли її, тільки й чути було навкруги: «Бідна жінка!» – але ніхто й не рипнувся до кишені. Я зразу підійшов і спитав її: «Що з вами трапилося, тітонько?» – «Що трапилося! Хіба не бачите? Послали мене купити глек олії, я оступилась, упала, глек розбився, а олія з нього…» На цю мить прибігли діти тієї жінки; вони були майже голі, та й лахміття материне свідчило про злидні в родини; і діти почали кричати разом з матір'ю. Ви мене знаєте, тож і десятої частини вистачило б, щоб мене зворушити; груди мої здушило від співчуття, на очі сльози навернулися. Я уривчасто спитав у жінки, на скільки було в глеку олії. «На скільки? – відповіла вона, зводячи вгору руки. – На десять франків, на більше, ніж я можу заробити за місяць…» Я тої ж миті розв'язав свій гаманець, кинув їй два великі екю. «Маєте, тітонько, ось вам дванадцять», і, не чекаючи подяки, рушив із села.

Пан. Добру справу ви зробили, Жаку.

Жак. Дурницю зробив, даруйте на слові. Ще не відійшов я сотні кроків від села, як сказав собі це; на півдорозі я сказав це собі ще голосніше, а вернувшись до хірурга з порожньою кишенею, ще й не так це відчув.

Пан. Може, й правда твоя, і моя похвала, мабуть, така сама недоречна, як і твоє співчуття… Ні, ні, Жаку, я своєї першої думки таки не кидаю; і головне у твоєму вчинку те, що ти забув про свою власну потребу. Я бачу його наслідки: ти зазнаєш немилосердності хірурга з його дружиною; вони тебе виженуть з хати, та коли б ти мусив навіть померти біля їхніх дверей на купі гною, то й там би ти був задоволений собою.

Жак. Не стало б у мене сили на це, пане. Я йшов собі накульгаючи, і – ніде правди діти – шкодував за тими двома екю, псуючи тим зроблене. Зовсім звечоріло вже, коли я був на половині дороги між селами, аж тут із чагарника, що край шляху, вискакує троє бандитів, кидаються на мене, валять мене на землю, обшукують мене й дивом дивуються, що так мало в мене грошей. Вони сподівалися кращої здобичі; побачивши, яку милостиню я подав на селі, вони уявили собі, що в того, хто так легко може викинути півлуї, мусить принаймні бути двадцять луї. Лютуючи від зрадженої надії й небезпеки поламати кості на ешафоті за якусь жменю мідяків, якщо я їх викажу, їх затримають, і я їх пізнаю, вони думали, чи не вбити мене. На щастя, бандитів щось налякало і вони втекли, а я відбувся кількома подряпинами, що їх дістав від падіння і в той час, як мене грабували. Коли бандити втекли, я підвівся і поплуганив до села. Доплентався я туди о другій годині ночі, блідий, розбитий, коліно собі страшенно роз'ятрив, ще й тіло боліло від ударів, що я їх дістав. Лікар… Та що це ви, пане? Ви зціпили зуби й хвилюєтесь, немов перед вами ворог.

Пан. Він справді переді мною; у мене шпага в руці, я кидаюсь на тих розбійників і мщуся за тебе. Скажи ж мені, як це той, хто написав великого сувоя, міг написати, щоб така була нагорода за великодушний вчинок? Ось я, нікчемний грішник, а й то стаю тобі в оборону, а він спокійно дивився, як на тебе напали, повалили, поглумилися, стоптали під ноги, – він, хто вібрав усі чесноти!..

Жак. Тихіше, тихіше, пане: ваші слова страшенно пашать вогнищем.[242]242
  Тобто ваші слова єретичні, такі, що можуть довести до вогнища.


[Закрыть]

Пан. Що це ти дивишся?

Жак. Дивлюсь, чи немає кого поблизу, щоб не почув, бува… Лікар помацав мій пульс і сказав, що в мене пропасниця. Я й словом не обмовившись про свою пригоду, замислився, лежачи у своїм лігві, і серце у мене краялось. Боже, як краялося! Не мати жодного су, і ніякого сумніву, що вранці з мене зажадають умовлену поденну плату!

На цьому місці пан обняв свого слугу обома руками за шию, скрикнувши:

– Що ж ти робитимеш, мій бідний Жаку? Що з тобою буде? Твоє становище лякає мене.

Жак. Заспокойтесь, пане, я ж ось.

Пан. Я не про те думаю; я був уранці коло тебе в лікаря в ту хвилину, як ти прокинувся і в тебе ось-ось мають зажадати грошей.

Жак. У житті невідомо, з чого радіти, а з чого журитися, пане. Добро лихо веде, а лихо – добро. Ми йдемо поночі під тим, що на небі написано, однаково нерозумні у своїх бажаннях, радості й тузі. Коли я плачу, то бачу іноді, що я – дурень.

Пан. А коли смієшся?

Жак. Знову-таки бачу, що дурень; проте не можу втриматися ні від плачу, ні від сміху, і це лютить мене. Не раз я пробував… Уночі я й очей не скліпив…

Пан. Ні, ні, скажи, що ти пробував.

Жак. Усім нехтувати. Коли б то я міг цього дійти!

Пан. А навіщо тобі це?

Жак. Щоб звільнитися від турбот, щоб нічого не потребувати, щоб мати повну владу над собою, щоб моїй голові на камені серед вулиці було так, як на м'якій подушці. Таким я й буваю іноді, але, сто бісів йому, недовго: у великих пригодах я твердий і міцний мов скеля, а от якась притичина, дрібничка якась мене пантеличить; так би й надавав собі ляпасів. Я від цього відмовився, вирішив бути таким, який є, і побачив, розміркувавши трохи, що воно майже на те саме виходить. Справді, навіщо перейматися яким мені бути? Краще про це не думати, так легше і зручніше.

Пан. Якщо так, то й добре.

Жак. Уранці хірург відхилив завісу коло мого ліжка й сказав мені:

– Ну, друже, давайте ваше коліно, бо я мушу далеченько поїхати.

– Я сплю, лікаре, – кажу йому тужно.

– Тим краще, це добрий знак.

– Дайте мені поспати, мені до перев'язки байдуже.

– Та й то невелике лихо; спіть…

По цій мові він закриває заслону, а я не сплю. Через годину відхиляє заслону лікарева жінка й каже:

– Ну, друже, їжте ваші грінки на цукрі.

– Мені не хочеться їсти, пані докторова, – відповідаю їй тужно.

– Їжте, їжте, гроші ж однаково платити.

– Не хочеться.

– Тим краще! Дітям буде та мені…

По цій мові вона закриває заслону, гукає на дітей, і вони разом беруться вминати мої грінки на цукрі.

Читачу, коли я зроблю тут паузу і звернусь до історії людини, яка мала одну сорочку через те, що в неї тільки одне тіло, то цікаво мені знати, що ви про це подумаєте?

Подумаєте, що я зайшов у глухий кут, звідки не знаю, як вийти, і хапаюся за втішну небилицю, щоб вигадати час і добрати способу виплутатися з оповідання, яке був почав. Так ви, читачу, помиляєтесь. Я чудово знаю, як порятується Жак зі своєї скрути, і те, що я хочу розказати вам про Гуса, про людину, яка мала одну сорочку через те, що в неї тільки одне тіло, аж ніяк не є небилиця.

Якось на Зелені свята вранці я дістав від Гуса записку, де він благав одвідати його у в'язниці, куди його замкнули. Одягаючись, я міркував про його пригоду і гадав, що його кравець, пекар, винар або хазяїн дістав і виконав наказа про його арешт. Приходжу й застаю його в спільній камері ще з кількома особами злочинного вигляду. Спитав у нього, що то за люди.

– Той старий, що з окулярами на носі, це спритний чоловік, що добре знається на лічбі й добирає способу погодити записи в касовій книзі з виданими рахунками. Це – справа важка, я говорив з ним, але не сумніваюсь, що він свого дійде.

– А ото хто?

– Дурень.

– А ще що?

– Дурень, що винайшов машину підробляти паперові гроші, погану, нікчемну машину, яка кульгає на всі чотири.

– А той третій у лівреї, що грає на віолончелі?

– Він тут тимчасово, сьогодні ввечері, а може, завтра вранці його переведуть до Бісетру[243]243
  Бісетр – замок неподалік від Парижу, де розміщалися шпиталь та божевільня.


[Закрыть], бо справа його марна.

– А у вас?

– У мене? Ще марніша.

Відказавши так, він підводиться, кладе шапку на ліжко, і ту ж мить його троє товаришів у в'язниці зникають. Коли я ввійшов, Гус сидів у халаті коло столика й креслив геометричні фігури, працюючи спокійно, ніби вдома. Лишилися ми насамоті.

– А ви що тут робите?

– Працюю, як бачите.

– А хто вас сюди завдав?

– Я.

– Як то ви?

– Та так, я.

– Як же ви спровадили себе сюди?

– Так, як іншого спровадив би. Я вчинив на самого себе позов, виграв його і внаслідок вироку, що його я одержав проти себе самого, і наказу про арешт мене затримано й приведено сюди.

– Ви не божевільний?

– Ні, пане, кажу вам так, як воно було.

– Чи не могли б ви учинити на себе ще один позов, виграти його і внаслідок другого вироку й другого наказу звільнитися?

– Ні, пане.

У Гуса була гарненька служниця, що правила йому за половину частіш, ніж законна. Від цього нерівного розподілу порушився хатній спокій. Хоч як важко було дошкулити цій людині, яку пересуди аж ніяк не лякали, проте Гус надумав покинути дружину й жити зі служницею. Але ввесь його достаток був у меблях, приладах, рисунках, інструменті й іншому рухомому майні, і він волів краще покинути голою свою дружину, ніж самому піти з порожніми руками; через те й уклав він ось такий план: видати служниці векселі, за якими вона правитиме гроші й добуде наказа про арешт і продаж його майна, що із Сен-Мішельського мосту мусило перейти до того помешкання, де він гадав з нею оселитися. Ця думка запала йому в голові; він видав векселі, заклав на себе позов, найняв двох повірених. Почав бігати від одного до другого, переслідуючи себе з усім можливим запалом, нападаючи добре, обороняючись кепсько; от йому присудили сплатити під страхом законної кари; от думкою він володів уже всім, що тільки було в його господі, та не так воно сталося. Він мав діло з хитрющою шахрайкою, яка, замість того, щоб домагатися заарештувати його меблі, повернула позов на нього самого й завдала його до в'язниці; отож, хоч які чудні були його загадкові відповіді в розмові зі мною, вони були все-таки правдиві.

Поки ми розповідали цю історію, яка здається вам небилицею…

– А історія того в лівреї, що на віолончелі цигикав?

– Обіцяю вам її, читачу, слово честі, вона вас не мине, але дозвольте мені вернутися до Жака з його паном.

Жак зі своїм паном добувся до пристановища, де вони мали переночувати. Було пізно; міську браму вже замкнули, тому й змушені були вони спинитися на околиці. Тут чую я галас…

– Облиште! Вас там не було, не про вас мова.

То правда. Ну, Жак, його пан… Почувся страшенний галас. Я бачу двох…

– Ви нічого не бачите. Не про вас мова, вас там не було.

То правда. Двоє добродіїв досить спокійно розмовляли на порозі кімнати, яку вони займали; якась жінка, взявшись у боки, шпетила їх на всі заставки, а Жак намагався заспокоїти ту жінку, але вона на його миролюбні намови зважала не більше, як і ті двоє – на її клятьбу.

– Ну ж бо, тітонько, тихіше, – казав їй Жак, – угамуйтеся. Що воно там? Ці добродії, здається мені, порядні люди.

– Вони – порядні люди? Це тварюки, безжальні, немилосердні, бездушні! Ох, що їм зробила бідна Ніколь, що вони отак знівечили її? Через них вона калікою, мабуть, буде на все життя.

– Може, лихо не таке вже й велике, як ви гадаєте?

– Кажу ж вам, що її покалічено, люто побито.

– Треба подивитися, треба по хірурга послати.

– Пішли вже.

– Покласти її в ліжко.

– Уже лежить і кричить, аж серце крається. Бідна моя Ніколь!..

Посеред цього голосіння з одного боку дзвонили й кричали:

– Хазяйко, вина!

– Зараз, – відповідала вона.

З другого боку дзвонили й кричали:

– Хазяйко, білизну!..

– Зараз, – відповідала вона.

– Котлети й качку.

– Зараз.

– Глек на воду й горщика!

– Зараз, зараз…

А з другого кінця помешкання хтось кричав несамовито:

– Проклятий балакун! Базікало неприторенне! Яке тобі там діло? Чи я, по-твоєму, до ранку тебе чекатиму? Жаку! Жаку!

Хазяйка, трохи стямившись від свого горя й люті, сказала Жакові:

– Облиште мене, пане, ви надто добрий.

– Жаку! Жаку!

– Біжіть швидше. Ох, коли б ви знали всі нещастя цього бідного створіння…

– Жаку! Жаку!

– Ідіть же, то, мабуть, пан вас гукає.

– Жаку! Жаку!

То справді був Жаків пан, якому довелося роздягнутися самому. Він помирав від голоду й гнівався, що йому не подають їсти. Прийшов Жак, а за хвилину й сама хазяйка, що справді здавалася пригніченою.

– Вибачте, будь ласка, – мовила вона до Жакового пана, – адже буває в житті таке, чого несила стерпіти. Що ви бажаєте? Можна курчат, голубів, спинку чудового зайця, кролів, ця округа кролями славиться. А може, вподобаєте дичину?..

Жак замовив вечерю панові на свій смак, як звичайно робив. Подали страву, і пан, уминаючи її, казав Жакові:

– Що ти там у біса робив?

Жак. Може, добре, може, лихе, хтозна.

Пан. А що саме доброго чи лихого?

Жак. Не давав цій жінці довести до того, щоб і її побили два добродії, які щонайменше поламали руку її служниці.

Пан. А може, для неї добре було б, якби її побили…

Жак. З багатьох причин, одна від одної кращих. У моєму житті, кажу я вам, не траплялося мені більшого щастя, як…

Пан. Побиття?.. Налий!

Жак. Так, пане, побиття, побиття на великій дорозі, вночі, коли я повертався, як розказував вам, із села, зробивши, по-моєму, дурницю, а по-вашому – благородний вчинок, віддати свої гроші.

Пан. Пригадую… Налий!.. А яка ж причина суперечки, яку ти втамував, і жорстокого поводження з хазяйчиною дівчиною чи служницею?