Текст книги "Жак-фаталіст (збірка)"
Автор книги: Дені Дідро
Жанры:
Классическая проза
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 29 (всего у книги 30 страниц)
Жак. Ну, пане, чи потрібен був мені портрет тієї жінки? Хіба тепер я не знав би й так усе, що ви мені казали?
Пан. Другого дня Деглан віддав візит чарівній зрадниці й застав у неї свого суперника. Обоє вони страшенно здивувалися, побачивши в Деглана на правій щоці великий круглий пластир.
– Що це таке? – спитала вдова.
Деглан. Дрібниця.
Його суперник. Невеличкий флюс?
Деглан. Це пройде…
Поговоривши якийсь час, Деглан пішов собі, а йдучи, зробив своєму суперникові знак, який той чудово зрозумів. Суперник теж вийшов, і вони пішли. Деглан – по один бік вулиці, а його суперник – по другий, зустрілися вони поза садами чудової вдови, стали до бою, і Дегланів суперник упав на бойовищі, поранений тяжко, але не смертельно. Поки його відвозили додому, Деглан вертається до своєї вдови, сідає, вони знову починають мову про вчорашню пригоду. Вона питає, що значить величезний і смішний пластир майже на всю щоку. Він підводиться, дивиться в дзеркало.
– Справді, – каже, – він здається мені трохи завеликим…
Бере в дами ножиці, знімає пластир, трохи обрізує його з усіх боків, наліплює назад на місце й каже вдові:
– Як він вам тепер здається?
– Трохи менш смішним, ніж раніше.
– І то вже добре.
Дегланів суперник видужав. Відбулася друга дуель, знову переміг Деглан, і так п'ять чи шість разів уряд, а Деглан кожного разу обрізував свій пластир на маленьку смужку й знову наліплював його на щоку.
Жак. Чим же ця пригода скінчилася? Коли мене привезли до Деглана в замок, у нього, здається, вже не було того чорного кружальця.
Пан. Атож. Кінець цієї пригоди був кінцем чудової вдови. Довга туга, якої завдала їй ця справа, до краю зруйнувала її кволе й хистке здоров'я.
Жак. А Деглан?
Пан. Одного дня, коли ми вдвох гуляли, він дістав листа, розпечатав його й сказав:
– Він був дуже хоробрий, але з його смерті я не можу журитися…
І відразу здер із щоки решту чорного кружала, що від частого обрізування стало вже завбільшки, як звичайна мушка. Оце Дегланова історія. Жака вдоволено, і чи можу я сподіватись, що він слухатиме історію мого кохання або почне далі історію свого?
Жак. Не те й не те.
Пан. З якої причини?
Жак. Бо надворі стоїть спека, я стомився, місцевість чарівна, ми спинимось ось тут під деревами й спочинемо в холодку коло струмка.
Пан. Я згоден, але твоя нежить?
Жак. Від неї жар, а лікарі кажуть, що противне лікується противним.
Пан. Це правдиво як у царині фізичній, так і в моральній. Дивну я помітив річ: немає моральних правил, з яких не зробили б медичного афоризму, і, навпаки, мало з яких медичних афоризмів не зроблено морального правила.
Жак. Так і мусить бути.
Вони злізають з коней, простягаються на траві. Жак каже панові:
– Спатимете чи ні? Якщо ви не спатимете, я спатиму; якщо ви спатимете, я не спатиму.
Пан каже йому:
– Спи, спи.
– А чи можу я покластися, що ви не спатимете? Бо цього разу ми можемо втратити двох коней.
Пан дістав годинника й табакерку. Жак вирішив будь-що заснути, але щомиті прокидався й ляскав у повітрі руками. Пан спитав його:
– Якого ти біса?
Жак. Мушва та комарі. Хотів би я знати, на що живуть ці капосні комахи?
Пан. А як не знаєш, то думаєш, що ні на що? Природа не створила нічого марного та зайвого.
Жак. Мабуть, бо коли щось є, воно мусить бути.
Пан. Що ти робиш, коли в тебе забагато крові або зіпсута кров? Кличеш хірурга, щоб пустив її тобі. Так от, комарі, на яких ти нарікаєш, це хмара маленьких хірургів, які колять тебе своїми ланцетиками й пускають тобі кров краплю по краплі.
Жак. Це так, але ж навмання, не розбираючи, чи в мене її забагато, чи замало. Приведіть сюди сухотного й подивіться, чи не жалитимуть його маленькі крилаті хірурги. Вони дбають про себе, і все в природі дбає тільки про себе, про себе. Хай це на шкоду іншим, то байдуже, аби тільки собі було добре… – І знову ляскав у повітрі руками й казав: – До біса маленьких крилатих хірургів!
Пан. Жаку, ти знаєш байку про Гаро?[300]300
Гаро – персонаж байки Лафонтена «Жолудь та тиква», втілює незадоволеного критика.
[Закрыть]
Жак. Атож.
Пан. Якою вона тобі здається?
Жак. Поганою.
Пан. Це легко сказати.
Жак. І легко довести. Чи заснув би той дурень Гаро під дубом, якби на ньому росли гарбузи, а не жолуді? А якби він не під дубом заснув, хіба не байдуже було б для порятунку його носа, гарбузи з нього падають чи жолуді? Це ви дайте дітям читати.
Пан. Філософ із твоїм ім'ям цього не хоче.[301]301
Філософ з твоїм ім'ям цього не хоче. – Жан-Жак Руссо. У дидактичному романі «Еміль, або Про виховання» (1761) йдеться, зокрема, про коло читання для юнацтва.
[Закрыть]
Жак. Бо в кожного своя думка, і Жан-Жак – не Жак.
Пан. Тим гірше для Жака.
Жак. Хто це знає, аж поки не дійде до останнього слова в останньому рядку на сторінці, написаній йому у великому сувої?..
Пан. Про що ти думаєш?
Жак. Думаю про те, що, коли ви говорили мені, а я вам відповідав, ви говорили мені байдужкувато, а я вам байдужкувато відповідав.
Пан. Далі.
Жак. Далі? Що ми дві справжні машини, живі й мислячі.
Пан. То й що ж із того?
Жак. їй-богу, те саме знову. До того ж у обох машинах діє одна тільки пружина.
Пан. І ця пружина?..
Жак. Хай чорт мене вхопить, коли я зрозумію, що вона може діяти без причини. Мій капітан казав: дайте причину – виникне наслідок; від слабкої причини – слабкий наслідок; від хвилинної причини – хвилинний наслідок; від переривної причини – переривний наслідок; від перешкодженої причини – сповільнений наслідок; припинилась причина – ніякого наслідку.
Пан. Але, здається мені, я внутрішньо почуваю, що я вільний, як почуваю і те, що я мислю.
Жак. Мій капітан казав: так, це зараз, коли ви нічого не хочете. Але захотіть упасти з коня!
Пан. Ну й упаду.
Жак. Весело, без огиди, без зусилля, як ніби ви любенько злазите коло корчми?
Пан. Не зовсім, але що з того, аби тільки я впав і довів собі, що я вільний!
Жак. Мій капітан казав: як, хіба ви не бачите, що, коли б не моє сперечання, у вас ніколи не з'явилася б примха скрутити собі в'язи. Отже, це я беру вас за ноги й скидаю із сідла. Коли ваше падіння доводить що-небудь, то не те, що ви вільний, а що ви божевільний. Мій капітан казав також, що користування свободою, незалежною від мотиву, було б справжньою прикметою маніяка.
Пан. Це надто розумно для мене, але наперекір твоєму капітанові й тобі я гадатиму, що я хочу тоді, коли хочу.
Жак. Так коли ви є і завжди були господар свого хотіння, чому не хочете зараз покохати якусь мармузу й чому ви не перестали кохати Агату кожного разу, як цього хотіли? Пане мій, люди три чверті свого життя хочуть, не роблячи.
Пан. Це правда.
Жак. І роблять, не хочучи.
Пан. І ти мені доведеш це?
Жак. Коли ви згодні.
Пан. Згоден.
Жак. Це зробиться, побалакаймо про щось інше.
Після цих балясів та інших не менш важливих речень вони замовкли і Жак підвів трохи свого величезного капелюха, що був дощовиком у негоду, холодком у спеку, накриттям про всяку погоду, темною святинею, під якою був найкращий з мозків, що будь-коли існували, запитував у великих пригодах долю. Коли криси цього капелюха були закочені, його обличчя знаходилося приблизно посередині тіла, коли спущені – він тоді чи й бачив за десять років перед себе. Через те й була в нього звичка задирати носа і тоді можна було сказати про його капелюха:
Отож Жак підвів трохи величезні криси капелюха і, задивившись у далеч, побачив хлібороба, який марно батожив одного з коней, що йшли у парі, запряжені в плуга. Цей кінь, молодий і здоровий, ліг на борозну, і скільки хлібороб не смикав його за вуздечку, скільки не просив, не голубив, не кричав, не лаявся та не бив, лежав нерухомо й уперто не хотів підвестися.
Задумавшись трохи над цією сценою, Жак сказав панові, який теж звернув на неї увагу:
– Знаєте, пане, що там робиться?
Пан. А що ж там, по-твоєму, робиться, як не те, що я бачу?
Жак. Ви нічого не вгадуєте?
Пан. Ні. А ти що вгадуєш?
Жак. Я вгадую, що та дурна, бундючна й ледаща тварина – городянка, яка, пишаючись своїм колишнім становищем верхового коня, зневажає плуга. А щоб усе вам сказати одним словом, цей кінь – символ ось цього Жака й сили інших підлих ледарів, що покинули село задля столичної лівреї і воліють краще жебрати шмат хліба на вулиці або з голоду померти, ніж вернутись до рільництва, найкориснішого і найпочеснішого з усіх ремесел.
Пан засміявся, а Жак казав до хлібороба, що не чув його:
– Бий, бий, скільки влізе, бідолахо! Він затявся, і ти не одного наконечника на батозі зіб'єш, поки навієш цьому ледацюзі трохи справжньої гідності та смаку до праці…
Пан сміявся собі. Жак почасти від гніву, почасти від жалю, підводиться, іде до хлібороба, та не ступив він ще й двохсот кроків, як обернувсь до пана й почав кричати:
– Сюди, сюди, пане! Це ваш кінь, ваш кінь!
То справді був він. Скоро тільки пізнала тварина Жака з його паном, вона сама підвелася, струснула гривою, заіржала, стала цапа й ніжно простягла морду до морди свого товариша. А втім, обурений Жак бурмотів крізь зуби:
– Паскудо, поганцю, ледащо, дивись, як би я не дав тобі десятків зо два стусанів ногою…
Навпаки, пан цілував коня; узяв його однією рукою попід черево, другою стиха ляскав по клубах і скрикнув, мало не плачучи від радощів:
– Мій коню, мій бідний коню, я таки знайшов тебе!
Хлібороб нічогісінько не тямив.
– Бачу, панове, що це ваш кінь, але я теж дістав його не беззаконно, купив його на останнім ярмарку. Коли ви заберете його в мене за три чверті грошей, що я сплатив, зробите мені велику послугу, бо мені він ні до чого. Як треба із стайні вивести – бісова морока; як треба запрягати – ще гірше, а як на поле прийде, просто лягає і краще здохне від побоїв, ніж дасть собі надіти хомута або навантажити лантуха на спину. Може, панове, проявили б ласку й вивільнили б мене від цієї клятої худобини? Кінь добрячий, та тільки вибрикувати під верхівцем, а не до моєї справи…
Йому запропонували помінятися на одного з двох, котрий йому більше до вподоби. Він на це пристав, і наші два подорожні вернулися ступою до місця, де були спочивали, і звідти із задоволенням побачили, що кінь, якого вони відступили хліборобові, без огиди до свого нового становища впокорився.
Жак. Ну, пане?
Пан. Це вже певно, що ти натхнений, тільки від Бога чи від чорта це в тебе? Не знаю. Жаку, друже мій, боюсь, що в тобі чорт сидить.
Жак. Чому чорт?
Пан. Бо ти твориш чудеса і вчення твоє підозріле.
Жак. А що спільного між ученням, яке визнаєш, і чудесами, які твориш?
Пан. Бачу, ти не читав отця Латаста.
Жак. А що пише отець Латаст[303]303
Луї Латаст (помер біля 1754 р.) – єпископ-бенедектинець, богослов містичного напряму, відстоював думку, що з метою спокуси диявол здатний на благі вчинки.
[Закрыть], якого я не читав?
Пан. Він пише, що Бог і чорт однаково творять чудеса.
Жак. А як він відрізняє Божі чудеса від чортових?
Пан. По вченню. Якщо вчення добре, чудеса Божі, якщо воно лихе, чудеса чортові.
Жак (тут Жак засвистів, потім промовив). А хто ж навчить мене, бідного неука, добре чи лихе вчення в чудотворця? Нумо, пане, сідаймо на коні. Вас же не обходить, за допомогою Бога чи Вельзевула знайшовся ваш кінь? Хіба від цього він гірше бігатиме?
Пан. Ні. А втім, Жаку, якщо ти опанований…
Жак. То який проти цього засіб?
Пан. Засіб!.. Треба було б тобі вдатися до заклинання… пити саму тільки свячену воду.
Жак. Мені, пане, воду пити! Жакові – свячену воду! Та хай краще в моєму тілі сто тисяч чортів сидітиме, ніж я вип'ю хоч краплину води, свяченої чи не свяченої. Хіба ви досі не помітили, що я гідрофоб?
А, «гідрофоб»! Жак сказав «гідрофоб»?.. Ні, читачу, ні, визнаю, що це не його слово. Та коли так суворо критикувати, знайдіть мені таку сцену в комедії або трагедії, такий діалог, хоч як гарно написаний, де б на устах у дійової особи не прохопилось авторове слово! Жак сказав: «Хіба ви досі не помітили, пане, що від води мене сказ бере?» То що ж, висловлюючись інакше, ніж він, я був менш правдивий, зате стисліший.
Вони сіли на коні, і Жак сказав панові:
– Ви спинились у своєму коханні на тому, що, зазнавши щастя двічі, збирались, мабуть, зазнати його і втретє.
Пан. Коли це двері з коридору відчиняються, і до кімнати з галасом суне юрба людей. Я бачу свічки, чую чоловічі й жіночі голоси, що говорять усі разом. Заслону рвучко відсмикують, і я бачу батька, матір, кузенів, кузин і комісара, що казав їм поважно:
– Панове, панії, без крику. Добродія спіймано на гарячому. Він людина порядна. Є тільки один спосіб виправити зло, і добродій волітиме краще погодитися на нього своєю охотою, ніж під примусом закону…
Його на кожному слові уривав батько, що обсипав мене докорами, тітки та кузени, що посилали найприкріші епітети Агаті, яка сховалася з головою під ковдру. Я був приголомшений, не знав що казати. Комісар промовив до мене іронічно:
– Вам дуже добре, пане, а втім, будьте ласкаві встати й одягтися…
Це я й зробив, але одягнувся у своє власне вбрання, яке лежало замість убрання шевальє. Підсунули стола, комісар почав складати протокола. Тим часом матір треба було тримати за руки й ноги, щоб вона не прибила дочку, а батько казав їй:
– Тихо, дружино, тихо. Коли ти вб'єш свою дочку, лихові цим не зарадиш. Усе влаштується на краще…
Інші дійові особи посідали на стільці, завмерши у позах горя, обурення і гніву. Батько, стримуючи час од часу свою дружину, казав їй:
– Ось що значить не пильнувати доччиної поведінки…
Мати відповідала йому:
– Хто подумав би, що добродій, такий добрий і чесний з вигляду?..
Інші мовчали. Протокола складено, зачитали його мені, а що в ньому була сама тільки правда, я його підписав і вийшов з комісаром, що дуже люб'язно попросив мене сісти коло ґанку в карету і з досить численним почтом повіз мене просто до Фор-л'Евека.
Жак. До Фор-л'Евека! До в'язниці!
Пан. До в'язниці. І от почався жахливий процес. Ішлося не про що інше, як про одруження з панною Агатою. Ні про яке інше полагодження батьки й слухати не хотіли. Шевальє з'явився до мого притулку вранці. Він знав усе. Агата була в розпачі, всі родичі лютували. Він наслухавсь найжорстокіших докорів за віроломного знайомого, якого привів до них. То він був першопричиною їхнього нещастя й ослави їхньої дочки. Він попросив дозволу поговорити з Агатою окремо й насилу добився його. Агата трохи не видряпала йому очі й назвала його найгидкішими словами. Він сподівався цього, дав улягтися її шаленству. Після того спробував намовити її до чогось розсудливого, але дівчина казала йому таке, на що він не міг нічого заперечити:
– Батьки захопили мене з вашим приятелем. Чи знаєте ви, що, сплячи з ним, я гадала, що спала з вами?..
Він відповів їй:
– Але чи вірите ви по щирості, що мій приятель може одружитися з вами?..
– Ні, – казала вона, – це вас, поганця, вас, негідника, треба було б до цього змусити.
– Але, – сказав я шевальє, – тільки від вас залежить мій порятунок.
– Як це можна зробити?
– Як? Розказати, як було все насправді.
– Я погрожував цим Агаті, але, безперечно, так не зроблю. Непевна річ, чи вийде нам це на користь, а що він укриє нас ганьбою, то вже напевно. Та й ваша це провина.
– Моя провина?
– Так, ваша. Якби ви погодились на те, що я вам пропонував, Агату захопили б із двома чоловіками, і все кінчилося б інакше. Але не так сталося, і тепер треба виплутуватись із біди.
– А чи не могли б ви, шевальє, пояснити мені одну дрібницю? Замість вашого вбрання в гардеробній лежало моє. їй-богу, скільки я не думав, цю таємницю не зміг розгадати. Через це Агата здалась мені трохи підозрілою. Мені спало на думку, що вона відчула підміну й що між нею та родичами була якась змова.
– Може, вас побачили, як ви йшли. А то вже певно, що тільки ви роздяглися, мені прислали моє вбрання і зажадали ваше.
– Згодом це з'ясується…
Коли ми із шевальє отак одне одного страхали, заспокоювали, звинувачували, лаяли і перепрошували, ввійшов комісар. Шевальє зблід і зразу вийшов. Комісар був добряча душа, як то трапляється серед них часом, і, перечитуючи вдома протокола, він пригадав, що колись учився разом з юнаком, у якого було таке саме прізвище, як у мене. Йому спало на думку, що я, мабуть, родич, або син його колишнього товариша по колегії. Так воно й було. Передусім він спитав мене, хто то тікав, коли він зайшов.
– Він не тікав, – сказав я, – а вийшов. То мій найближчий приятель, шевальє де Сент-Уен.
– Ваш приятель! Чудний же у вас приятель. Чи знаєте, пане, що саме він викликав мене? З ним був батько і ще один родич.
– Він?!
– Атож.
– Ви цього певні?
– Цілковито. А як ви назвали його?
– Шевальє де Сент-Уен.
– О, шевальє де Сент-Уен, так, так! А знаєте, хто такий ваш найближчий приятель, шевальє де Сент-Уен? Шельма, помічений у сотні всіляких шахрайств. Поліція лишає на волі таких людей тільки заради послуг, які від них іноді має. Вони шахраї і виказники шахраїв. Тож і вважають, певно, що, упереджуючи та виявляючи зло, вони приносять більше користі, ніж шкодять злом, яке самі роблять…
Я розповів комісарові свою сумну пригоду, нічого не приховавши. Від того вона не здалась йому менш прикрою, бо всього того, що могло мене виправдати, не можна було ні заявити, ні довести на суді. Проте він узявся викликати батьків, притиснути дочку, пояснити справу судді й не проминути нічого, що могло б послужити до мого виправдання, але раз у раз попереджав мене, що, коли ті люди матимуть доброго порадника, влада може бути безсилою.
– Як, пане комісаре, невже я змушений буду одружитися?
– Одружитися! Це було б надто жорстоко, та я цього й не боюся. Але доведеться дати відшкодування і в цьому разі чимале…
Але ти, Жаку, здається, хочеш мені щось сказати.
Жак. Атож, хочу вам сказати, що ви були нещасніший від мене, хоч я й заплатив, не ночувавши. До того ж я, здається, зрозумів вашу історію достоту, якщо Агата була вагітна.
Пан. Не відкидайся свого здогаду, бо за якийсь час по ув'язненні комісар повідомив мені, що вона приходила заявити йому про свою вагітність.
Жак. І от ви батько дитини…
Пан. Якій я не зашкодив.
Жак. Але яку не ви зробили.
Пан. Ні заступництво судді, ні всі заходи комісара не змогли перешкодити законному ходові справи. Та дочка й батьки мали погану славу, я не одружився за ґратами. Мені присудили сплатити чималу грошову пеню на пологи та на те, щоб забезпечити життя й виховання дитини, яка виникла заходами й старанням мого приятеля шевальє де Сент-Уена і була портретом у мініатюрі. То був дебелий хлопець, якого панна Агата дуже щасливо породила між сьомим і восьмим місяцем. Йому дали добру мамку, якій я плачу досі.
Жак. А скільки вашому синові років?
Пан. Незабаром буде десять. Увесь цей час я тримав його на селі, де вчитель навчив його читати, писати й рахувати. Це недалеко звідси, і я користуюся з нагоди, щоб сплатити тим людям усе, що їм належиться, забрати його й віддати навчати якомусь ремеслу.
Жак та його пан заночували ще раз у дорозі. Вони були вже надто близько до мети своєї подорожі, щоб Жак починав далі історію свого кохання. До того ж у нього досі болить горло. Другого дня вони прибули… – Куди? – Слово честі, не знаю. – А що їм треба було робити там, куди вони їхали? – Усе, що вам завгодно. Хіба Жаків пан розказував про свої справи кому прийдеться? У всякому разі, ці справи не вимагали більше як двотижневого перебування там, куди вони приїхали. Добре чи зле вони кінчились? Знову-таки не знаю. Горло у Жака перестало боліти завдяки двом антипатичним йому засобам: дієті та спочинку.
Одного ранку пан сказав своєму слузі:
– Жаку, гнуздай і сідлай коні та наливай свою кабаківку. Треба їхати, ти знаєш куди…
Зразу так і зробили. От рушили вони до місця, де вже десять років коштом Жакового пана утримувалась дитина шевальє де Сент-Уена. На деякій відстані від житла, яке вони допіру покинули, пан звернувся до Жака з такими словами:
– Що ти скажеш, Жаку, про моє кохання?
Жак. Що дивні речі написано на небі. От зробилася бозна-як дитина. Хто знає, яку роль відіграє у світі цей байстрюк? Хто знає, чи не народився він для щастя або повалення якогось царства?
Пан. Ручуся, що ні. Я зроблю з нього доброго токаря або годинникаря. Він одружиться, матиме дітей, що точитимуть до смерті ніжки до стільців на цім світі.
Жак. Атож, коли так написано на небі. Але хіба не може вийти Кромвель з токарної майстерні? Хіба той, хто стяв голову своєму королю, не вийшов з броварні, і хіба не кажуть тепер…
Пан. Облишмо це. Ти видужав і знаєш історію мого кохання. По совісті випадає вже й тобі почати далі історію свого.
Жак. Усе цьому противиться. По-перше, їхати вже нам недовго, по-друге, я забув, на чому спинився, по-третє, маю отут бісове передчуття, що ця історія не повинна закінчитися, що це оповідання спричинить нам нещастя і що тільки-но я почну його знову, його переб'є якась щаслива чи нещаслива катастрофа.
Пан. Якщо щаслива, тим краще!
Жак. Згоден, але ось почуваю, що вона буде нещаслива.
Пан. Нещаслива! Хай. Але хіба їй завадить статися, нехай говоритимеш ти чи мовчатимеш?
Жак. Хтозна!
Пан. Тобі треба було б народитись на два-три століття раніше.
Жак. Ні, пане, я народився вчасно, як і все на світі робиться.
Пан. З тебе був би великий авгур.
Жак. Не знаю достоту, що таке авгур, та й не цікаво мені те знати.
Пан. Це ж один з важливих розділів твоєї розвідки про ворожіння.
Жак. То правда. Але її написано вже так давно, що я не пам'ятаю з неї жодного слова. Стривайте, пане, ось що тямить у цьому більше, ніж усі авгури, гуси-провісники й священні курчата республіки – кабаківка. Запитаймо кабаківку.
Жак узяв кабаківку й довго з нею радився. Пан дістав годинника й табакерку, подивився, котра година, нюхнув табаку, а Жак сказав:
– Тепер, здається мені, я бачу нашу долю менш лихою. Скажіть, де я спинився.
Пан. У Деглановому замку. Твоє коліно трохи загоїлось, і Деніза дістала від матері наказа доглядати тебе.
Жак. Деніза була слухняна. Рана в моєму коліні майже закрилася. Я міг навіть танцювати тієї ночі перед хлопчиком. Проте мене мучили іноді страшенні болі. Замковому хірургові, що розумівсь на цьому трохи більше за свого колегу, спало на думку, що причиною цих болів могла бути лише присутність стороннього тіла, що лишилось у м'язах після того, як вийняли кулі. Через те він прийшов до мене вранці, присунув до мого ліжка стола і, коли відкрили мою завісу, я побачив на тому столі силу різного інструменту, Денізу, що сиділа в головах і плакала гарячими сльозами, її матір, що сумовито стояла, склавши руки, і хірурга, який скинув плаща, закачав рукава куцини й тримав у правій руці ножа.
Пан. Ти мене лякаєш.
Жак. Я сам злякався.
– Друже, – сказав мені хірург, – вам обридло мучитись?
– Дуже обридло.
– Хочете покінчити з цим і зберегти свою ногу?
– Безперечно.
– То дайте її сюди й дозвольте мені коло неї попрацювати…
Я дав свою ногу. Хірург бере ручку свого ножа в зуби, підводить мою ногу собі під ліву руку, затискає її міцно, виймає з рота ножа, встромляє його лезо в розтин моєї рани й робить мені глибокий і широкий розріз. Я й не скривився, але Жанна відвернулася, Деніза пронизливо скрикнула й втратила свідомість…
Тут Жак урвав своє оповідання і вчинив новий напад на кабаківку. Напади були тим частіші, чим коротша відстань, тобто як кажуть геометри, обернено пропорційна до відстані. Він був у своїх вимірах такий точний, що з повної на від'їзді кабаківка ставала порожня по приїзді. Добродії з управи мостів і шляхів могли б зробити з неї чудовий шляхомір, і кожен напад на неї мав здебільшого свою достатню підставу. Цього разу його вчинено було на те, щоб опритомнити Денізу й очунятись від болісного розтину, що його зробив Жакові в коліні хірург. Коли Деніза очутилась і сам він став на силі, то повів далі.
Жак. Цей величезний розтин розкрив до глибини мою рану, звідки хірург витяг щипцями малесенький шматочок сукна від моїх штанів, що там лишився і своєю присутністю спричиняв болі й не давав рані повністю затягнутися. Після цієї операції мій стан завдяки Денізиному доглядові дедалі кращав, болі й пропасниця зникли, з'явився апетит, повернувся сон, і я відчув, що набираюся сили. Деніза перев'язувала мене надзвичайно пильно і дбайливо. Треба було бачити, як обережно й легко знімала вона мою перев'язку, як боялася завдати мені хоч трохи болю, як промивала мені рану. Я сидів край ліжка, вона стояла одним коліном на землі, моя нога лежала в неї на стегні, яке я іноді стиха натискував. Однією рукою я спирався їй на плече і зворушливо дивися на неї. їй, здається, це подобалося. Коли вона закінчувала перев'язувати, я брав її за руки, дякував, не знав, що сказати і як засвідчити свою подяку. Вона стояла, опустивши очі, і мовчки слухала мене. У кожного коробейника, що приходив до замку, я їй неодмінно купував що-небудь: то косинку, то кілька аршин ситцю чи серпанку, золотий хрестик, бавовняні панчохи, каблучку, гранатове намисто. Купивши щось, мав мороку запропонувати, а вона мала мороку прийняти. Спочатку я показував їй річ. Якщо вона їй подобалась, я казав: «Це я вам купив, Денізо…» Коли вона приймала, моя рука тремтіла, даючи їй дарунка, а її рука – беручи його. Одного дня, не знаючи вже, що їй подарувати, я купив підв'язки. Вони були шовкові, обшиті білим, синьо-червоні і з девізом. Уранці, перед тим як вона прийшла, я поклав їх на спинку стільця, що стояв коло мого ліжка. Деніза зразу їх побачила й сказала:
– О, які гарні підв'язки!
– Це моїй коханій, – відповів я.
– Так у вас є кохана, пане Жаку?
– Звичайно! Хіба я вам ще не казав?
– Ні. Вона, певно, дуже люба, правда?
– Надзвичайно.
– І ви її дуже кохаєте?
– Усім серцем.
– І вона вас так само кохає?
– Про це не знаю. Ці підв'язки – їй, і вона пообіцяла мені ласку, від якої я, мабуть, розгублюсь, коли дістану.
– Яка ж це ласка?
– Така, що із цих двох підв'язок я одну надіну власними руками…
Деніза почервоніла, не зрозуміла моїх слів, подумала, що підв'язки справді для іншої, посмутніла, робила все не до ладу, не знаходила потрібного для перев'язки, хоч воно було в неї перед очима, перекинула вино, яке поставила грітися, підійшла до мого ліжка перев'язувати, взяла мою ногу тремтячою рукою, незграбно розв'язала бинти, а коли треба було промити рану, забула все потрібне до цього, почала шукати, і, коли перев'язувала, я побачив, що вона плаче.
– Ви, здається, плачете, Денізо. Що це з вами?
– Нічого.
– Може, вас образили?
– Так.
– А хто ж це, лихий, образив вас?
– Ви.
– Я?
– А так.
– Як же це сталося?..
Замість відповіді вона показала очима на підв'язки.
– Ото, – сказав я їй, – через це ви плачете?
– Атож.
– Ет, не плачте, Денізо, я їх вам купив!
– Ви щиру правду кажете, пане Жаку?
– Щирісіньку, таку правду, що ось вони вам.
І подав їй обидві. Але одну затримав. Умить вона усміхнулася крізь сльози. Я взяв її за руку, підвів до ліжка, взяв її ногу й поставив на край, закотив їй спідниці до коліна, де вона притиснула їх обома руками, поцілував їй ногу й надів підв'язку, що тримав у руці, та тільки-но встиг надіти, як увійшла її мати Жанна.
Пан. От недоречний візит.
Жак. Може, так, може, ні. Вона звернула увагу не на наше замішання, а на підв'язку, що була в руках у її дочки.
– От гарна підв'язка, – сказала вона, – а де ж друга?
– На нозі, – відповіла Деніза. – Він сказав мені, що купив їх своїй коханій, я зміркувала, що то мені. Якщо я одну наділа, мамо, то й другу мушу собі взяти, правда?
– Ах, пане Жаку, правду Деніза каже, підв'язка потребує пари, а ви ж не схочете відібрати в неї ту, що на ній.
– Чому не схочу?
– Бо цього Деніза не схоче, та й я також.
– То помиримось на тому, що я їй другу при вас надіну.
– Ні, ні, цього не можна.
– То хай віддасть мені обидві.
– Цього теж не можна.
Але Жак та його пан в'їздили в село, де вони мали побачити дитину й годувальників дитини шевальє де Сент-Уена. Жак замовк, а пан сказав:
– Злізьмо з коней і зробімо тут паузу.
– Чому?
– Бо, скільки бачу, твоє кохання доходить до кінця.
– Не зовсім.
– Коли дійшлося до коліна, дорога вже недалека.
– У Денізи, пане, стегно було довше, ніж в інших.
– Злізьмо все-таки.
Вони злізли з коней, Жак перший мерщій кинувся допомагати панові, що не встиг опертися ногою об стремено, як ремінь порвався, і верхівець мій, перекинувшись навзнак, упав би на землю, коли б слуга не підхопив його на руки.
Пан. Он як ти пильнуєш мене, Жаку! А що якби я зламав ребро, руку, розбив голову або й на смерть убився?
Жак. Велике лихо!
Пан. Що ти кажеш, мурло? Стривай, стривай, я навчу тебе говорити…
І пан, обмотавши двічі свого батога об руку, ну гнатися за Жаком, а Жак ну бігти круг коня, регочучи, а пан ну клясти в чорта й Бога, лютувати й теж круг коня бігати, обсипаючи Жака лайкою, і бігали вони, аж поки обидва, спітнілі та знесилені, не спинилися один з одного боку коня, а другий – з другого, Жак – відсапуючи й сміючись, пан – відсапуючи й кидаючи на нього гнівні погляди. Вони ще не зовсім віддихали, як Жак сказав панові:
– Тепер ви погоджуєтесь, пане господарю?
Пан. А з чим я мушу, по-твоєму, погодитися, собако, мерзотнику, паскудо, як не з тим, що ти найлихіший із слуг, а я – найнещасніший з панів?
Жак. Хіба не очевидно доведено, що ми діємо здебільшого, не хочучи? Ану покладіть руку на серце: чи хотіли ви хоч що-небудь з того, що казали й робили півгодини? Хіба не були ви моєю лялькою і хіба не були б моїм полішинелем хоч цілий місяць, якби в мене був такий намір?
Пан. Як! Це був жарт?
Жак. Жарт.
Пан. І ти знав, що ремінь порветься?
Жак. Сам його підрізав.
Пан. І морочив мене, щоб розсердити?
Жак. Звичайно!
Пан. І твоя зухвала відповідь була навмисна?
Жак. Навмисна.
Пан. Ти небезпечний негідник.
Жак. Скажіть: завдяки моєму капітанові, що мені самому устругнув таку штуку, з мене став добрий мислитель.
Пан. А якби я поранився?
Жак. На небі і в моїй завбачливості написано, щоб цього не сталося.
Пан. Ну, сядьмо, нам треба спочити.
Вони сідають, і Жак каже:
– Трясця б його вхопила, дурня!
Пан. Ти, розуміється, про себе говориш.
Жак. Атож, про себе, бо не припас зайвого ковтка в кабаківці.
Пан. Не жалкуй, я б його випив, бо помираю від спраги.
Жак. Знову-таки трясця б його вхопила, дурня, що не припас двох!
Щоб зігнати втому та спрагу, пан благає Жака почати далі оповідання, Жак відмовляється, пан свариться, Жак на те не зважає. Нарешті, попередивши про лихо, яке з того станеться, Жак починає далі історію свого кохання й каже:
– Одного святкового дня, коли господар замку був на полюванні…
На цім слові він раптом спинився і сказав:
– Не можу, не годен далі розповідати. Знову почуваю руку долі в себе на горлі, вона душить мене. На Бога, пане, дозвольте мені мовчати.
– Та мовчи вже і спитай ось у цій хатині, де живе годувальник.
Жив він туди далі, і вони рушили, ведучи своїх коней за вуздечку. Аж ось двері в годувальника розчиняються, виходить якийсь добродій. Жаків пан скрикує й хапається за шпагу, а той добродій і собі. Від брязкоту зброї коні сполошилися, Жаків кінь порвав вуздечку і втік, і тієї самої миті добродій, що з ним бився пан, падає мертвий на землю. Збігаються селяни. Жаків пан мерщій сідає в сідло й жене геть щодуху. Жака хапають, скручують йому за спину руки й ведуть до місцевого судді, що запроторює його до в'язниці. Забитий добродій був шевальє де Сент-Уен, якого випадок саме того дня привів з Агатою до годувальниці їхньої дитини. Агата рве на собі волосся над трупом коханця. Жаків пан уже так далеко, що його й не видно. Жак, ідучи від судді до в'язниці, казав:
