Текст книги "Жак-фаталіст (збірка)"

Автор книги: Дені Дідро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 30 страниц)

– Це суща правда…

Вона пишалася з того, що саме її послали по мене, й хотіла бути мені за приятельку, тому звірила мені деякі секрети й дала мені деякі поради щодо поводження. Ці поради, мабуть, до неї пасували, але до мене аж ніяк. Не знаю, чи бачили ви Арпажонський монастир: це чотирикутна будівля, що одним боком виходить на великий шлях, а другим – на поле й сади. З кожного вікна на першому фасаді виглядало дві-три черниці. З одного цього я довідалася про лад у монастирі більше, ніж з усього того, що розказала мені черниця та її товаришка. Мабуть, відомо було, якою каретою ми їхатимемо, бо всі ті запнуті голови вмить позникали, і я прибула до брами своєї нової в'язниці. Настоятелька вийшла до мене з обіймами, поцілувала мене, взяла за руку й повела до монастирської зали, де вже було кілька черниць, а решта позбігалися.

Настоятельку цю звали пані ***. Не можу побороти в собі бажання змалювати її, перш ніж писати далі. Це – маленька, кругленька жінка, проте моторна й жвава. Голова в неї ніколи не тримається рівно на плечах, у вбранні завжди якийсь безлад. З обличчя вона не така вже й погана, очі в неї (одне з них, праве, вище й більше від другого) повні вогню й неуважності. Коли ходить, махає руками. Коли починає говорити, відкриває рота, перше ніж зібралася з думками, тому трохи заникається. Сівши, йорзає на кріслі, немов їй щось муляє, забуває всяку добропристойність, піднімає нагрудника, щоб почесати тіло, кладе ногу на ногу, питає вас, ви їй відповідаєте, а вона вас не слухає, говорить, збивається, спиняється, не знає, про що казала, гнівається, взиває вас дуркою, йолопкою, тупицею, якщо ви не наведете її на мову; іноді за панібрата з вами, навіть на ти звертається, а то владна й гордовита, аж зневажлива; моменти гідності короткі в неї: вона то вибачлива, то сувора, і в змінах її обличчя позначається вся химерність її розуму та нерівність вдачі. Тому в монастирі лад і безлад чергуються – бували дні, коли все переплутувалось: пансіонерки з послушницями, послушниці з черницями, коли починалася біганина з кімнати в кімнату, коли всі гуртом пили чай, каву, шоколад, лікери, коли службу Божу правили непристойно хапливо – і ось раптом серед цього розгардіяшу настоятелька міняється в обличчі, дзвонить дзвін, усі замикаються, розходяться, після галасу, криків і гармидеру западає найглибша тиша, так ніби все зненацька тут вимерло. Отоді хай черниця схибить хоч у будь-чому – настоятелька кличе її до себе в келію, суворо вимовляє їй, велить роздягтися й дати собі двадцять канчуків; черниця скоряється, роздягається, бере канчука, починає мордувати себе, та тільки вдарить себе разів кілька, настоятелька, розчулившись, вириває в неї спокутне знаряддя, починає плакати, каже, яка вона нещасна, що мусить карати, цілує черницю в чоло, очі, уста, плечі, голубить її, вихваляє:

– А яка в неї шкіра біла та ніжна! І повненька! Чудова шия! Чудова потилиця!.. Сестро Авґустино, та чи ти при розумі – соромитись! Спусти білизну, я ж жінка і твоя настоятелька. О, груди чудові! Які тверді! І щоб ото я дозволила шматувати їх наконечниками? Ні, ні, не буде цього…

Вона знову її цілує, підводить, сама одягає, говорить їй ніжні слова, звільняє від відправи й відсилає до келії. Лихо з такими жінками – ніколи не знаєш, чим їм догодиш, а чим прогніваєш, що треба робити, а чого уникати; правила немає ніякого, то годують до несхочу, то голодом морять, у монастирі заходить скрута, на попередження зважають мало, а то й зовсім не зважають. З настоятельками її вдачі або надто близький, або надто далекий буваєш, ні відстані, ні міри правдивої немає. З неласки потрапляєш у ласку, з ласки – у неласку, не знаючи за що. Хочете, на дрібниці покажу вам загальний приклад її врядування? Двічі на рік вона бігала з келії до келії і веліла викидати за вікно всі пляшки з лікером, які знаходила, а днів за чотири сама присилала їх більшості своїх черниць. Оце такій жінці дала я врочисту обітницю покори, бо ж ми свої обітниці переносимо з монастиря в монастир.

Я ввійшла разом з нею. Вона вела мене, обійнявши за стан. Подали фрукти, марципани, варення. Шановний архідиякон почав про мене мову, але вона перебила:

– То була помилка, атож, помилка, я це знаю…

Шановний архідиякон хотів далі казати, але настоятелька знову перебила:

– Як могли вони відпустити її? Адже вона – сама скромність та ніжність і сповнена, кажуть, талантів…

Шановний архідиякон хотів-таки провадити, але настоятелька знову перебила йому, шепнувши мені на вухо:

– Ви мені страшенно подобаєтесь, і коли ці педанти підуть, я скличу наших сестер, і ви заспіваєте нам якоїсь пісеньки, правда?

Мені кортіло засміятися. Шановний панотець трохи збентежився, і його молоді супутники посміхалися з моєї та його скрути. Проте панотець Ебер не зрадив своєї вдачі й звичайного свого поводження – він різко сказав їй сісти й помовчати. Вона сіла, але нелегко то їй було – вона крутилася на своєму місці, чесала голову, поправляла на собі одіж, хоч і не треба було, позіхала, а тим часом архідиякон розважливо промовляв про монастир, що я покинула, про прикрості, яких я зазнала в ньому, про той монастир, куди я вступала, про мою зобов'язаність перед особами, що допомогли мені. На цьому слові я глянула на пана Манурі, він опустив очі. Після того пішла загальна розмова. Важка, змушена мовчанка настоятельчина розв'язалася. Я підійшла до пана Манурі, подякувала за зроблені мені послуги. Я тремтіла, затиналася, не знала, що пообіцяти йому в подяку. Моє збентеження, замішання, розчулення – бо я справді зворушилася, – мішанина сліз і радості, увесь учинок мій сказав йому більше, ніж я могла висловити. Його відповідь теж не була доладніша від моєї мови. Він так само був збентежений. Не знаю, що саме він казав мені, розуміла тільки, що за велику винагороду йому вже те буде, що він пом'якшив мою сувору долю і що спогад про зроблене для мене буде йому ще миліший, ніж мені самій, і що дуже прикро йому, що через судові справи, які пов'язують його з Парижем, йому не можна буде часто навідуватися до Арпажона, але він сподівається, що панотець архідиякон і паніматка настоятелька дозволять йому довідуватись про моє здоров'я і становище. Архідиякон цього не чув, але настоятелька відповіла:

– Що хочете, пане. Вона робитиме все, що їй бажатиметься. Ми вже подбаємо тут загладити неприємності, яких завдали їй… – І до мене пошепки: – Так ти дуже намучилась, дитино моя? Та як тим льоншанським страховиськам достало сміливості збиткуватися над тобою? Твою настоятельку я знала, ми разом були пансіонерками в Пор-Роялі[30]30
  …пансіонерками в Пор-Роялі… – вихованками в монастирі Пор-Рояль. Пор-Рояль – жіночий монастир, заснований у 1204 р. неподалік від Парижа. Його було перенесено до Парижа у 1625 р. і розпущено у 1709 р. У 1636 р. Пор-Рояль був духовним центром янсенізму.


[Закрыть] – то був серед нас недолюдок. Ми ще побачимось, ти про все розкажеш мені…

І на цьому слові взяла мене за руку й злегка поляскала своєю рукою. Молоді церковники теж мене привітали. Було пізно. Пан Манурі поїхав, архідиякон із своїми супутниками рушили до арпажонського пана, куди їх запрошено, і я лишилась наодинці з настоятелькою. Та недовго було це: юрбою збіглися всі черниці, послушниці й пансіонерки, і за мить мене обступило душ сто. Я не знала ні кого слухати, ні кому відповідати. Навколо себе бачила різні обличчя і чула найрізноманітніші запитання. Проте завважила, що ні мої відповіді, ні моя особа ні в кого не викликала невдоволення.

Якийсь час проминув у цій докучній розмові, і, коли першу цікавість було вдоволено, юрба зменшилася, решту черниць вирядила настоятелька й сама повела мене до моєї келії. За звичаєм похвалила її, показала мені налой і мовила:

– Отут моя подруженька Богу молитиметься, та треба ж подушку покласти на приступку, щоб її колінця не натрудилися. А в кропильниці свяченої води й немає, ота сестра Доротея завжди забуде щось. А ось гляньте на крісло, спробуйте, чи зручно в ньому сидіти?

І, говорячи так, посадовила мене, відхилила мені голову на спинку й поцілувала в чоло. Тоді підійшла до вікна, пересвідчилась, чи легко воно відчиняється й зачиняється; потім до ліжка – тут відіпнула й запнула заслону, щоб побачити, чи добре вона закривається. Оглянула ковдри – вони нові. Взяла подушку, перебила її, сказала:

– Любій голівоньці дуже добре буде на ній спати; простирадла не тонкі, та такі вже у всьому монастирі; матраци хороші…

По тому підійшла до мене, обняла й вийшла. Під час цієї сцени я гадала сама собі: «От безумне створіння». І сподівалася для себе гарних і лихих днів.

Я влаштувалася в келії, ходила ввечері до церкви, була на вечері, а потім відпочивала. Деякі черниці підійшли до мене, а деякі відсторонилися; одні сподівалися від мене заступництва перед настоятелькою, а других уже тривожила прихильність, яку вона до мене виявляла. Перші хвилини минули у взаємних похвалах, розпитуванні про монастир, що я покинула, вивідуванні моєї вдачі, нахилів, смаків, розуму – вас звідусюди мацають та все мережі на вас ставлять і з усього висновки роблять якнайвірніші. Наприклад, закинуть якесь обмовницьке слово й дивляться на вас; уривають раптом якусь розповідь і чекають, чи спитаєте ви, що далі сталося, а чи так обминете; ви щось звичайнісіньке скажете, а вони його чарівним називають, хоч і знають добре, що то абищиця; силкуються довідатись ваших найпотаємніших думок, розпитують, що ви читаєте, пропонують вам книги священні й світські, помічають, які ж ви вибрали; підохочують вас порушувати в дрібницях статут, звіряються вам, закидають про настоятельчині дивацтва, все це докупи збирають, переказують, облишають вас, знову до вас беруться, вивідують ваші думки про звичаї, благочестя, світ, релігію, монастирське життя, про все.

Із цих повторних спроб постає епітет, що вас характеризує, і то вже буде вам прізвисько; отож мене прозвали – Сюзанна потайна.

Першого ж вечора до мене навідалась настоятелька. Прийшла якраз, коли час був лаштуватися спати. Скинула з мене покривало й нагрудника, зачесала мене на ніч, сама й роздягла мене. Увесь час промовляла до мене ніжно, все голубила мене, аж мені трохи ніяково було – не знаю, чому саме, бо ні я в тих пестощах не вбачала нічого лихого, ні вона так само; та й тепер навіть, коли міркую про це, – що ж можна в них убачати? Проте, коли я сказала про це своєму духівникові, він до цієї фамільярності, що здавалась та й тепер здається мені безневинною, дуже серйозно поставився і пильно заборонив мені надалі такого допускатися. Вона поцілувала мене в шию, плечі, в руки, похвалила мою повність та зріст і поклала в ліжко, підіткнула ковдру з обох боків, поцілувала в очі, запнула заслону й пішла. Забула сказати вам, що вона дозволила мені лишитися в ліжку досхочу, бо гадала, що я втомилася.

Її дозволом я скористувалась. У монастирі це була в мене, здається, єдина добра ніч. Другого дня, о дев'ятій годині, до мене у двері тихо постукали. Я ще лежала, озвалася, – зайшла черниця, яка сказала мені досить непривітно, що вже пізно й мати настоятелька мене кличе. Я встала, одяглася похапцем і пішла.

– Добридень, дитино моя, – сказала вона, – чи ж добре вам спалося? Ось кава, уже цілу годину чекає вас. Гадаю, що вона ще гарна, пийте її мерщій, а потім поговоримо…

І, кажучи це, застилала стіл серветкою, другою мене запинала, наливала каву, клала цукор у склянку. Інші черниці так само пили каву. Поки я снідала, вона говорила про моїх товаришок, малювала їх відповідно до своєї відрази чи вподобання, ущедряла мене чемностями, обкидала питаннями про монастир, що я покинула, про моїх батьків, про прикрості, що я зазнала, хвалила, гудила й жодного разу не дослухала до кінця мою відповідь. Я їй не суперечила. Вона лишилася задоволена з мого розуму, розважливості та стриманості. Тим часом одна черниця прийшла, потім друга, третя, четверта, п'ята. Заговорили про пташок паніматчиних, про погані звички в сестер, про деякі дрібні дивацтва у відсутніх, розвеселилися. У кутку в келії стояв шпінет; з неуваги я поклала на нього пальці, бо ж новенькою була в монастирі, не знала тих, з кого кпинили тут, тому й не було мені втішно. Та коли б і більше знала їх, не було б мені від того втішніше. Щоб жартувати, не треба великого розуму, та й у кого немає чогось смішного? Поки сміялись там, я брала акорди, помалу привернула до себе увагу. Настоятелька підійшла до мене, поплескала по плечі, сказала:

– Ну, сестро Сюзанно, потіш нас, спочатку заграй, а потім заспіваєш.

Я зробила те, що вона казала: заграла кілька речей, що знала напам'ять, почала свою власну фантазію, а потім заспівала кілька псалмів Мондонвіля.[31]31
  Жан Жозеф Мондонвіль (1715–1773) – французький композитор, прихильник французького напряму в музиці на противагу італійському.


[Закрыть]

– Дуже добре, – мовила настоятелька, – але святого у нас в церкві досхочу. Тут ми самі, це все приятельки мої, вони й твоїми будуть. Заспівай що-небудь веселіше.

Одна з черниць сказала:

– Та вона, може, іншого й не знає нічого. Вона втомилася з дороги, не треба силувати її, на один раз і цього досить.

– Ні, ні, – сказала настоятелька, – вона акомпанує, голос у неї найкращий у світі (справді, він у мене непоганий, вірний, ніжний, гнучкий, але не сильний і не широкий), і я не відпущу її, аж поки не виконає чогось іншого.

Слова черниці трохи мене образили. Я відповіла настоятельці, що сестер це не потішить.

– Але ж мене потішить.

Я й думала, що вона так відповість. Тож заспівала якусь ніжненьку пісеньку, і всі плескали мені, хвалили мене, обіймали, голубили, просили ще заспівати. То все було манірне вдавання, підказане настоятельчиною відповіддю. Серед них не було жодної, що мені голосу не відібрала б і пальців не поперебивала б, коли б тільки її змога. Ті, хто, мабуть, за все своє життя не чув музики, зважилися пустити про мій спів кілька смішних і прикрих зауважень, які не до серця були настоятельці.

– Мовчіть, – сказала вона їм, – вона грає й співає, як янгол, хай щодня до мене приходить. Я вміла колись трохи на клавесині, так вона й підучить мене.

– О паніматко, – озвалась я, – хто колись умів, той усього не міг забути…

– Залюбки, пусти мене…

Вона сіла, заграла щось таке безтямне, чудернацьке й безладне, як і її думки. Та попри всі хиби її виконання, я побачила, що рука в неї незрівнянно легша за мою. Сказала їй це, бо люблю хвалити й рідко проминаю нагоду похвалити когось по правді. Це ж так приємно! Черниці одна по одній позникали, лишилася сестра Тереза і я з настоятелькою поговорити про музику. Вона сиділа, я стояла. Вона взяла мене за руки й сказала, потискуючи їх:

– Крім, що вона грала гарно, у неї пальці найкращі у світі. Ось погляньте, сестро Терезо…

Сестра Тереза опустила очі, зашарілася, щось пробубоніла. А втім, гарні чи негарні в мене пальці, годилося чи не годилося настоятельці роздивлятись на них, та чим обходило це сестру? Настоятелька обняла мене за пояс і сказала, що стан у мене чудовий. Прихилила до себе, посадила собі на коліна, підвела мені голову руками й веліла подивитися на неї. Хвалила мої очі, рот, лице, шкіру. Я не відповідала нічого, понурила очі й безглуздо приймала всі ці пестощі. Сестра Тереза неуважно й стурбовано походжала туди й сюди, торкалася до всього, хоч їй нічого не було треба, не знала, де себе подіти, дивилась у вікно, і все здавалось їй, що хтось стукає у двері.

Настоятелька сказала їй:

– Сестро Терезо, можеш іти, коли нудишся.

– Я не нуджуся, паніматко.

– Мені ще так багато про що треба розпитати цю дитину.

– А звичайно.

– Я хочу знати всю її історію. Як можу я згладити заподіяні їй страждання, коли не знаю їх? Тож і хочу, щоб вона розповіла мені все, нічого не проминаючи. Я певна, що серце в мене згнітиться, що плакатиму я, але то дарма. Сестро Сюзанно, коли ж я довідаюсь про все?

– Коли накажете, паніматко.

– Я попросила б тебе розказати зараз, коли є час. Котра година?

Сестра Тереза відповіла:

– Уже п'ята, паніматко, зараз до вечірні задзвонять.

– Хай починає все-таки.

– Але ж ви, паніматко, обіцяли мені хвилинку розради перед вечірнею. Мене турбують деякі думки, мені хотілося б відкрити вам своє серце. Коли я піду так до вечірні, то не зможу молитися, буду неуважна.

– Ні, ні, – сказала настоятелька, – божевільна ти зі своїми думками. Закладаюсь, що нічого нового від тебе не почую. Поговоримо про це завтра.

– Ох матусю, – сказала сестра Тереза, кидаючись настоятельці до ніг і заливаючись слізьми, – поговорімо зараз!

– Паніматко, – сказала я, підводячись у неї з колін, де я сиділа, – погодьтесь на те, що просить сестра, утіште її страждання. Я зараз піду, матиму ще час задовольнити той інтерес, що ви зі своєї ласки до мене виявляєте. А якщо вислухаєте сестру Терезу, вона не мучитиметься.

Я хотіла вийти, але настоятелька затримала мене рукою. Сестра Тереза, стоячи навколішках, схопила її за другу руку, цілувала її, плакала, а настоятелька казала їй:

– Справді, Терезо, ти дуже набридлива зі своїми турботами. Я вже казала тобі – це мені не подобається, це мені прикро. А я прикрості не хочу мати.

– Знаю це, але не паную над своїми почуттями. Хотілося б, та не можу…

Тим часом я вийшла й покинула молоду сестру з настоятелькою. У церкві мимоволі подивилася на неї – вона так само була пригнічена й сумна. Разів кілька ми скинулись очима, і мені здалося, що вона насилу витримує мій погляд. Що ж до настоятельки, то вона заснула на своєму стільці.

Службу відправили за одну мить – церква в цьому монастирі не була, скільки я помітила, у великій пошані. З неї вийшли швидко й галасливо, мов зграя пташок, випущена з клітки, і сестри враз скупчились, сміючись та розмовляючи. Настоятелька зачинилася у своїй келії, а сестра Тереза спинилася на порозі своєї і стежила за мною, так ніби їй цікаво було знати, що я робитиму. Я пішла до себе, а двері Терезиної келії зачинилися тільки згодом, і то зачинилися тихо. Мені спало на думку, що ця молода сестра ревнує мене і боїться, щоб я не заступила її місце в настоятельчиних ласках і приязні. Протягом кількох наступних днів я спостерігала за нею, і коли завваживши її роздратування, дитячу тривогу, помітивши, як вона уперто стежить за мною, придивляється до мене, стає між настоятелькою і мною, уриває наші розмови, заперечує мої достоїнства і виставляє мої хиби, а ще більше бачачи, яка вона бліда, весь час плаче, – тоді я цілком упевнилася у своїх підозрах, пішла до неї сама і сказала їй:

– Люба сестро, що це з вами?

Вона не відповіла. Мої відвідини здивували її й стурбували – вона не знала ні що казати, ні що робити.

– Ви несправедливі до мене. Скажіть щиро: ви боїтеся, щоб я не зловжила прихильністю нашої паніматки до мене й не витіснила вас із її серця? Заспокойтеся, це не в моїй удачі – якщо мені пощастить коли-небудь мати якийсь вплив на її душу…

– Ви впливатимете на неї, як тільки схочете, вона любить вас, вона з вами тепер точнісінько така, яка зі мною була спочатку.

– Гаразд, то будьте певні, що я скористаюся з її довіри тільки на для того, щоб іще більше прихилити її до вас.

– А хіба це від вас залежатиме?

– А чому б і не залежало?

Замість того, щоб відповісти, вона кинулася мені на шию і сказала схвильовано:

– Це не ваша провина, я це добре знаю, кажу про це собі раз у раз, але пообіцяйте мені…

– Що вам пообіцяти?

– Щоб…

– Кажіть, я зроблю все, що від мене залежатиме.

Вона завагалася, затулила очі руками й сказала мені так тихо, аж я насилу розібрала:

– Щоб ви бачилися з нею якомога рідше…

Це прохання видалося мені таким дивним, що я мимоволі спитала:

– Чи вам не однаково, часто чи рідко бачитимусь я з настоятелькою? Мені ж не болить, хоч би ви й не відходили від неї, то й вам повинно боліти не більше. Хіба того не досить, що я обіцяю не шкодити ні вам, ні будь-кому?

Вона відійшла від мене, упала на ліжко й у відповідь тільки тужливо промовила:

– Я пропала!

– Пропала? Та чому ж? Певно, ви вважаєте мене за найлихіше створіння у світі?

На цьому місці ввійшла настоятелька. Вона була зайшла до моєї келії, але не застала мене й марно оббігла мало не увесь монастир – їй і на думку не спадало, що я в сестри Терези. А коли дізналася про це від тих, кого послала шукати мене, прибігла сюди. Очі й обличчя були в неї трохи стурбовані, але ж вона так рідко бувала спокійна! Сестра Тереза мовчки сиділа на ліжку, я стояла.

– Простіть, паніматонько, – сказала я їй, – що я прийшла сюди без вашого дозволу.

– То правда, – відповіла вона, – краще було б спитати в мене.

– Але мене жаль узяв до любої сестри, я бачила, що важко їй.

– А чому?

– Сказати вам? Та й чому б не сказати? Адже ця чутливість свідчить тільки про палку прихильність до вас. Ваша доброта до мене її непокоїть, її непокоїть, вона боїться щоб я не посіла її місце у вашім серці; це ревниве почуття – таке, зрештою, чесне, природне й для вас утішне, паніматінко, – стало, як я помітила, болісним для моєї сестри, і я її заспокоїла.

Вислухавши мене, настоятелька прибрала суворого й поважного вигляду й сказала їй:

– Я любила й люблю вас, сестро Терезо. Мені нема чого скаржитися на вас, а вам так само на мене. Але таких надмірних претензій я не терпітиму. Покиньте їх, якщо не хочете погасити в мені решту прихильності до себе, й пригадайте долю сестри Агати… – Потім до мене: – Це та висока й чорнява, що ви бачили поруч мене в церкві.

Знайомих у мене тут було ще небагато, адже в монастирі я була так недовго, отож на ім'я всіх сестер не знала. Вона додала:

– Я любила її, коли до нас прийшла сестра Тереза, яку я почала жалувати. Вона теж отак непокоїлася, аж до нестями. Я попередила її, вона не виправилась, і я змушена була вдатися до суворих заходів, які тривали довгенько, хоч це геть зовсім суперечило моїй вдачі – вони всі вам скажуть, що я добра й караю завжди проти свого серця… – Я тоді звернулася до сестри Терези: – Дитино моя, я не хочу прикрості і про це вже казала вам. Ви мене знаєте, тож не уривайте мені терпець.

Спершись рукою на моє плече, сказала мені:

– Ходімо, сестро Сюзанно, проведіть мене.

Ми вийшли. Сестра Тереза хотіла за нами піти, але настоятелька, недбало повернувши голову, кинула їй деспотично:

– Верніться до келії і не виходьте, поки я не дозволю вам…

Вона послухалася, грюкнула дверима й шепнула кілька слів, від яких настоятелька аж затремтіла. Не знаю вже чому, бо змісту в них не було ніякого. Побачивши, що вона гнівається, я сказала їй:

– Паніматонько, якщо ви хоч трохи добрі до мене, простіть сестру Терезу: вона не при собі, не тямить, що каже, не тямить, що робить.

– Щоб я простила її? Охоче, але що мені за це буде?

– Ох, паніматонько, я була б щаслива, коли б могла вас чимось потішити й заспокоїти.

Вона опустила очі, почервоніла й зітхнула – так, як зітхають закохані, і сказала, ніби як млосно до мене:

– Нахиліть чоло, я поцілую його.

Я нахилилась, і вона поцілувала мене в чоло.

Із цього часу, як завинить, бува, якась черниця, я заступалась за неї і певна була, що здобуду їй пільгу якоюсь безневинною ласкою – то був звичайно поцілунок або в чоло, або в шию, або в очі, або в щоку, або в уста, або в груди, або в руки, але найчастіше в уста: на її думку, віддих у мене був чистий, зуби білі, губи свіжі й червоні. Справді, я дуже гарна була б, коли б варта була хоч маленької частини того, що вона говорила про мене: чоло – біле, рівне й чарівної форми, очі – блискучі, щоки – рум'яні й ніжні, руки – маленькі й пухкі, груди – мов камінь тверді й чудової форми, плечі – краще окреслених та кругліших і бути не може, шия – такої гарної в жодної сестри немає, красою вона виняткова. Чого тільки вона мені не казала! Щось правдиве в її похвалах було таки. Багато з них я відкидала, але ж не всі. Іноді, оглядаючи мене з голови до п'ят так замилувано, як ніколи не траплялося мені бачити в жодної жінки, вона казала мені:

– Яке велике щастя, що Бог покликав її до монастиря! У світі з таким обличчям вона занапастила б усіх чоловіків, на кого б тільки подивилася, і сама загинула б разом з ними. Бог усе на добре робить.

Тим часом ми йшли до її келії. Я збиралась покинути її, але вона взяла мене за руку й сказала:

– Уже надто пізно, щоб починати вашу історію в монастирі св. Марії та Льоншанському, але все ж зайдіть, дасте мені маленький урок на клавесині.

Я ввійшла. За одну мить вона відкрила клавесин, наготувала ноти, підсунула стільця, бо була жвава. Я сіла. Вона боялася, щоб я не змерзла, зняла з крісла подушку, поклала її переді мною, нахилилась, узяла мої ноги й поставила на неї. Сама сіла позаду на стільця й схилилася на спинку. Спочатку я брала акорди, потім заграла кілька речей Куперена[32]32
  Франсуа Куперен (1668–1733) – відомий французький органіст, клавесиніст та композитор.


[Закрыть], Рамо[33]33
  Жан-Філіпп Рамо (1683–1764) – уславлений французький композитор, органіст, клавесиніст, реформатор опери, прибічник національного стилю в музиці.


[Закрыть], Скарлатті[34]34
  Доменіко Скарлатті (1685–1757) – учень свого батька Алессандро Скарлатті, композитор і клавесиніст, видатний представник неаполітанської музикальної школи.


[Закрыть] – тим часом вона підняла край покривала в мене на шиї, її рука лягла мені на голе плече, а кінці пальців дісталися моїх грудей. Вона зітхала, була ніби пригнічена, дихала важко; рука, що вона в мене на плечі тримала, спочатку дуже тиснула його, а потім зовсім перестала, так ніби не стало в ній сили й життя, і її голова впала на мою голову. Справді, ця дивачка була неймовірно чутлива і якнайпалкіше кохалася в музиці – я не знала, щоб на когось іншого музика справляла таке дивне враження.

Так розважалися ми немудро й приємно, коли це двері раптом з грюкотом розчинились. Я злякалась, настоятелька також. То була та навісна сестра Тереза, розхристана, з каламутними очима. Вона оглянула нас одну й другу з дуже чудною пильністю. Губи в неї тремтіли, вона не могла говорити. Проте схаменулась і кинулась настоятельці до ніг. Я й собі почала просити й знову здобула їй прощення, але настоятелька заявила якнайтвердіше, що це прощає сестру Терезу востаннє, принаймні провини такого роду, і ми обидві разом вийшли.

По дорозі до своїх келій я сказала їй:

– Люба сестро, стережіться, ви розгніваєте паніматку. Я вас не покину, але ви вичерпаєте мій вплив на неї, а мені тяжко буде, що не зможу нічим допомогти ні вам, ні кому іншому. Що у вас на думці?

Ніякої відповіді.

– Чому ви боїтеся мене?

Ніякої відповіді.

– Хіба паніматка не може нас обох однаково любити?

– Ні, ні, – відповіла вона мені бурхливо, – цього не може бути! Невдовзі я обридну їй, а через те з горя помру. Ох, навіщо ви прийшли сюди? Тут ви щасливою довго не будете, я певна цього, а я буду нещасною довіку.

– То велике, звісно, нещастя, – сказала я, – втратити зичливість своєї настоятельки, але я ще більше нещастя знаю – заробити таку неласку, а ви ж собі нічим не можете докорити.

– Коли б то!

– Коли ж ви самі знаєте провину за собою, то треба виправити її, а найпевніший до цього спосіб – терпляче прийняти кару за неї.

– Не можу, не можу! Та й чи їй карати мене!

– Чи їй, сестро Терезо? Хіба годиться так казати про настоятельку? Недобре це, ви втрачаєте здоровий глузд. Я певна, що ця провина багато більша за ті, якими ви собі докоряєте.

– Ох, коли б то, – мовила вона знову, – коли б то!..

І ми розлучились – вона пішла до своєї келії горювати, а я до своєї поміркувати про те, якими дивними бувають жінки. Ось вони, наслідки самотництва. Людина народжується для того, щоб жити в суспільстві. Відірвіть її, відокремте її від нього – у неї піде розлад у поняттях, характер у неї зіпсується, безліч дивних уподобань постане у неї в серці, чудернацькі думки заполонять її розум, забуяють у ньому, як терни на дикому полі. Поселіть людину в лісі – вона лютою стане, а ще гірше в монастирі, де над нею тяжить безвихідь і рабство, – адже в лісі вона вільна, а в монастирі – раб. Мабуть, для самотності потрібно більшої душевної витривалості, аніж для злиднів: злидні принижують, самотність спотворює. Як краще жити – у впослідженні чи божевіллі? Цього не зважуюсь розв'язати, але того й того треба уникати.

Настоятельчина прихильність до мене, бачила я, день у день зростала. Я весь час була у неї в келії або вона в мене. Бувало, тільки нездужається мені трохи, вона в лікарню клала мене, звільняла від відправ, посилала рано спати, забороняла молитися вранці. У хорі, в трапезній, на відпочинку – скрізь вона добирала способу виявити мені свою приязнь. Коли траплявся в хорі вірш якогось пристрасного чи ніжного змісту, вона співала його, звертаючись до мене, або дивилася на мене, коли інший хто співав. У трапезній присилала мені щось смачненьке з того, що їй подавали, на відпочинку обіймала мене за стан, казала мені ніжні й ґречні слова. З усього, що було даровано їй, я мала свою частку – із шоколаду, цукру, кави, лікерів, тютюну, білизни, хусточок. Зі своєї келії вона віддала мені естампи, посуд, меблі й усякі приємні й корисні речей, щоб я прикрасила свою келію. Тільки відлучалась я куди-небудь на хвилинку, вона майже завжди знаходила, повернувшись, якийсь дарунок. Я йшла подякувати їй, і вона така рада була, що й висловити годі – обіймала мене, голубила, на коліна мене садовила, розповідала про всякі монастирські таємниці й обіцяла, що, коли любитиму її, буду набагато щасливішою, ніж коли б жила серед мирян. По тому спинялась, дивилась на мене зворушено й казала:

– Чи любите мене, сестро Сюзанно?

– Як же можу я не любити вас? Дуже невдячна була б у мене тоді душа.

– То правда.

– Ви ж така добра.

– Скажіть – захоплена вами…

І, кажучи це, цілувала мене в очі, рука, що нею обіймала мене, дужче стискалася, а та, що на коліно мені спиралася, напружувалася; вона пригортала мене до себе, обличчям до обличчя, зітхала, відхилялася на стільці, тремтіла, – ніби звірити мені щось хотіла, тільки не зважувалась; плакала й потім казала мені:

– Ох, не любите ви мене, сестро Сюзанно!

– Я не люблю вас, паніматонько?

– Ні.

– Скажіть же мені, чим я мушу довести свою любов?

– Мусите самі здогадатися.

– Гадаю і не здогадуюсь.

Тим часом вона тягнула собі на шию покривала, клала мою руку собі на груди, мовчала, і я мовчала також; здавалось, вона величезної втіхи зазнає. Тоді просила цілувати їй чоло, щоки, очі, уста, і я слухалася – не думаю, щоб у цьому щось погане було, проте її втіха збільшувалась, а що я й не бажала нічого кращого, як отак безневинно додавати їй щастя, то знову цілувала їй щоки, лиця, очі й уста. її руки, що в мене на колінах лежали, посувалися по всій моїй одежі від кінця ніг аж до пояса, то там, то там мене потискуючи. Заникаючись, тихим, не своїм голосом вона вмовляла мене дужче голубити її, і я голубила її дужче. Зрештою, настала мить, коли вона – не знаю вже, з утіхи чи болю – зблідла як смерть, очі в неї заплющились, усе тіло враз напружилось, губи спочатку стиснулись, пойнялися ніби легенькою піною, потім рот напіврозтулився, вона глибоко зітхнула, аж подумалось мені, що вона вмирає. Я раптово підвелася, гадала, що недобре їй, хотіла вийти, гукнути. Вона кволо розплющила, очі й промовила ледве чутно:

– Невинна… То нічого. Що ви хочете робити? Спиніться.

Я дивилась на неї безтямно, не знаючи, лишитись мені чи вийти. Вона знову розплющила очі, говорити не могла зовсім, дала мені знак підійти й сісти до неї на коліна. Не знаю, що діялося в мені. Я боялася, тремтіла, серце в мене калатало, я насилу дихала, почувала себе схвильованою, пригніченою, збуреною, страшно мені було. Здавалось, я знесилію і ось-ось знепритомнію. Проте не можу сказати, щоб це почуття було болісне. Я підійшла до неї. Вона знову-таки рукою дала знак сісти до неї на коліна. Я сіла. Вона була ніби мертва, а я ніби вмирала. Довгенько сиділи ми вдвох у такому дивному стані. Коли б надійшла якась черниця, то, певно, злякалася б. Вона подумала б, що ми обидві зомліли або поснули. Тим часом добра настоятелька – адже не можна бути такою чутливою й не бути доброю – мовби стямилася. Вона так само лежала в кріслі, очі так само були сплющені, але з обличчя зійшла блідість. Вона взяла мою руку, поцілувала її, а я сказала їй: