Текст книги "Жак-фаталіст (збірка)"

Автор книги: Дені Дідро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 30 страниц)

– Я був із Сузанною у клуні, наодинці.

Пан. І не без діла?

Жак. Еге ж. Нагодився вікарій, розгнівався, почав лаятись, присікавсь до Сузанни, – що вона робить наодинці з найрозпуснішим у селі хлопцем так далеко від хати?

Пан. Ти вже мав репутацію, я бачу.

Жак. І досить заслужену. Він справді-таки розсердився. До цих слів він додав ще менш прихильних. Я й собі розсердився. Лайка по лайці, дійшлося до рук. Схопив я вила, просунув йому між ноги, розгойдав та й викинув його на сінник, як куль соломи.

Пан. А сінник який заввишки?

Жак. Футів десять, не менше, і чоловічок собі в'язи скрутив би, якби злазив.

Пан. Потім?

Жак. Потім відгорнув Сузанні косинку, взяв за груди та й гладжу, вона собі борониться потроху. Там лежав ослячий в'юк, що його зручність ми вже звідали, я й потрутив її на того в'юка.

Пан. Закочуєш їй спідниці.

Жак. Закочую.

Пан. І вікарій бачить це.

Жак. Як я вас бачу.

Пан. І мовчить?

Жак. Ні, прошу вас. Не задовольняючись гнівом, він почав кричати: «Ря…я…туйте! У…у…бивець! По…о…жежа! З…з…злодій!» Ось прибігає її чоловік, який, ми думали, далеко.

Пан. Яка шкода! Не люблю попів.

Жак. І ви були б потішені, що в попа перед очима…

Пан. Згоден.

Жак. Сузанна встигла підвестися, я опорядивсь, дав тягу, і що далі було, розказала мені Сузанна. Чоловік, побачивши вікарія на сіннику, почав реготати. Вікарій казав йому:

– Ре…ре…гочись, д…д…дурень ти…

Чоловік не від того, ще більш регочеться та й питає, хто його завдав туди.

Вікарій. 3…з…сади ме…є…не…до…долу.

Чоловік знов-таки регочеться та й питає, як же це зробити.

Вікарій. Я…як і сю… сюди. ди. з…з…садили, на…а ви…и…вилах.

– Ваша правда, побий мене грім! Ось що воно значить – ученість!

Чоловік бере вила, подає вікарієві, той настромляється на них, як я його був настромив, чоловік обкружляв його раз чи двічі по клуні на кінці цього знаряддя, супроводячи прогулянку співом на церковний глас. А вікарій кричав:

– З…з…сади ме…не…не, ме…p…p…мерзото, ти з…з…са…а…диш ме…не?

А чоловік казав йому:

– А чому б мені, пане вікарію, не поносити вас отак по всіх вулицях на селі? Такого гарного походу ніколи ще не бувало…

Проте вікарій відбувся самим страхом і чоловік поставив його на землю. Не знаю, що вже він казав тоді чоловікові, бо Сузанна втекла, але я почув:

– Не…є…нещасний! Ти…ти… б'є…є… б'єш свяще-ни…н…н…ка, я…я…я… від…ід…лучаю те…бе…бе, ти…ти… бу…у…деш про…про…клятий…

То кричав куцак, а чоловік гнав його вилами. Тут і я з людьми прибіг. Побачивши мене здалека, чоловік наставив вила й сказав мені:

– Іди-но, йди сюди!

Пан. А Сузанна?

Жак. Виплуталась.

Пан. Зле?

Жак. Ні, жінки завжди добре виплутуються, як їх не спіймано на гарячому. Чого ви смієтесь?

Пан. Того, чого сміятимусь, як і ти, щоразу, коли згадуватиму попика в чоловіка на вилах.

Жак. Невдовзі по цій пригоді, за яку й батько почув та сміявся, я найнявся, казав уже вам…

Після кількох хвилин мовчанки й кашляння Жака, кажуть одні, чи ще раз посміявшись, кажуть інші, пан сказав Жакові:

– А історія твого кохання?

Жак похитав головою і нічого не відповів.

Яка може бути втіха розумній, доброзвичайній, причетній до філософії людині розповідати такі соромітні байки? Передусім, читачу, це не байки, а бувальщина, і я, пишучи Жакові дурниці, завинив не більше, а може й менше, як Светоній, розповідаючи про бешкети Тіберія. Проте ви читаєте Светонія й нічого йому не закидаєте. Чому ви не хмуритесь на Катулла, Маршала, Горація, Ювенала, Петронія й багатьох інших? Чому не кажете стоїкові Сенеці: «Навіщо нам банкетування вашої рабині з увігнутими дзеркалами?» Чому ви вибачливі тільки до мертвих? Якби ви поміркували трохи про цю свою сторонність, то побачили б, що вона постає з якоїсь хибної засади. Якщо ви невинний, не читайте мене; якщо ви зіпсутий, ви читатимете мене без шкоди. А коли те, що я кажу вам, вас не задовольняє, розгорніть передмову Жана-Батіста Руссо[280]280
  Жан Батіст Руссо (1670–1741) – французький ліричний поет.


[Закрыть], і ви знайдете в ній мою апологію. Хто з вас насмілиться ганити Вольтера за те, що він написав «Діву»? Ніхто. Так у вас, виходить, є дві ваги на людські вчинки? Але, скажете ви, Вольтерова «Діва» – шедевр. Тим гірше, бо через це її більш читатимуть. А ваш «Жак» – нудна збиранина фактів, дійсних та вигаданих, написаних непринадно й безладно розташованих. Тим краще, через це мого «Жака» менш читатимуть. З якого не візьметесь боку, ви неправі. Якщо мій твір гарний, він завдасть вам утіхи; якщо він поганий, не завдасть вам лиха. Немає невиннішої книги, як погана. Мені приємно описувати під прибраними іменами дурниці, які ви робите. Ваші дурниці смішать мене! Моє писання вас гнівить. Сказати щиро, читачу, я вважаю, що з нас двох не я лихіший. Який би я був радий, коли б мені так легко було вбезпечитись від ваших гидот, як вам – від нудьги й небезпеки мого твору! Дайте мені спокій, підлі лицеміри. Злягайтесь, як бахури, але дозвольте мені про це говорити. Я дарую вам дію, даруйте мені слово. Ви сміливо вимовляєте – вбивати, красти, зраджувати, а те слово хіба крізь зуби скажете! Може, чим менш віддаєте ви ці гадані паскудства словами, тим більш вам у думці лишається? І що зробила вам загальна, така природна, доконечна й справедлива дія, щоб виключати її означення зі своїх розмов і уявляти, що воно споганило б ваші уста, зір і слух? То й добре, що найменш уживані, найменш писані й найбільш замовчувані вислови є найкраще знані й найзагальніш відомі. Так воно і є. Тому слово futuo[281]281
  Плоджуся (лат.).


[Закрыть] не менш звичне, як і слово «хліб». Його знає старе й мале, його не позбавлене жодна говірка, воно має тисячу синонімів у всіх мовах, воно відтискується в кожній мові, невисловне, безголосе, безлице, і стать, яка його найбільше робить, має звичай найбільше замовчувати його. Знову чую, ви кричите: «Фу, цинік! Фу, соромітник! Фу, софіст!» Сміливіше! Ображайте шановного автора, якого ви раз у раз берете до рук і якого я тут тільки переказую. Вільність його стилю мені майже запорука чистоти його звичаїв. Це – Монтень. Lasciva est noblis pagina, vita proba.[282]282
  Від того, що я написав хтиву сторінку, не стає менш чистим моє життя (лат.). Див. «Нариси» Монтеня, кн. II, розд. V, звідки наслідувано цей вислів.


[Закрыть]

Жак та його пан збули решту дня, не розтуляючи рота. Жак кашляв, а його пан казав: «От лютий кашель!», дививсь на годинника, не бачачи, відчиняв табакерку, не тямлячи, нюхав табаку, не відчуваючи запаху. А що це так було, я бачу з того, що він робив ці речі три-чотири рази вряд і в тому самому порядку. За хвилину Жак знову кашляв, а його пан казав:

– Чортів кашель! Ти насмоктавсь у хазяйки вина по саму зав'язку. Учора ввечері теж не жалів себе із секретарем. Коли вийшов, хитався, верз казна-що і сьогодні робив з десяток причалів. Закладаюсь, що у твоїй кабаківці не зосталось і краплини вина…

Потім бурчав крізь зуби, дививсь на годинника й частував свої ніздрі.

Забув вам сказати, читачу, що Жак ніколи не їздив без кабаківки доброго вина. Вона висіла коло його сідла. Щоразу, як пан уривав його оповідання трохи довгим запитанням, він відчіпляв кабаківку, хилив із неї і вішав на місце тільки тоді, коли його пан переставав говорити. Знов-таки забув вам сказати, що у випадках, які потребували міркування, першим його рухом було запитати кабаківку. Чи треба було розв'язати яке моральне питання, обговорити подію, визначити кращу дорогу, розпочати, провадити чи покинути справу, зважити вигоди й невигоди політичної операції, торговельної або фінансової спекуляції, мудрість і безглуздя закону, долю війни, вибрати корчму, в корчмі – кімнату, в кімнаті – ліжко, його перше слово було: «Запитаймо кабаківку», а останнє: «Такої думки кабаківка і я». Коли доля в його голові німувала, він розбирався за допомогою кабаківки. То була ніби портативна піфія, що замовкала зразу, як спорожнялася. У Дельфах піфія, закотивши спідниці й сидячи голим задом на триногах, діставала натхнення знизу вгору; Жак на коні, підвівши до неба голову, з відіткнутою кабаківкою й нахиленою до рота шийкою, діставав натхнення згори вниз. Піфія і Жак, коли вирікали свої оракули, обоє були п'яні. Він твердив, що Святий Дух зійшов на апостолів у кабаківку й Зелені свята називав святом кабаківок. Він залишив невеличку розправу про всіляку ворожбу, – глибоку розправу, в якій дає перевагу ворожінню за допомогою Бакбуки[283]283
  Бакбук (іврит) – пляшка. Так в «Гаргантюа та Пантагрюелі» звати жрицю храму Священної Пляшки.


[Закрыть], або кабаківки. Попри всю свою пошану, він заперечує медонському кюре[284]284
  Медонський кюре – так називали письменника Франсуа Рабле (близько 1494–1553), який деякий час виконував обов'язки кюре в Медоні, передмісті Парижа.


[Закрыть], що запитував діву Бакбуку, або кабаківкі поштовхом у пузце. «Я люблю Рабле, – казав він, – але більше від Рабле люблю істину». Він називає його єретиком-енгастримітом[285]285
  Черевомовець.


[Закрыть] і доводить сотнею підстав, одна від одної кращими, що правдиві оракули Бакбуки, або кабаківки, дають почути себе через шийку. До визначних послідовників Бакбуки, до правдиво натхнених кабаківкою, він за останніх століть залічує Рабле, Лафара, Шапеля, Шольє, Лафонтена, Мольєра, Панара, Галле, Ваде[286]286
  Французькі поети XVII–XVIII ст., перераховані тут поряд з Рабле, Лафонтеном, Мольєром, були послідовниками епікурейського вчення в його гедоністичному трактуванні (культу чуттєвої насолоди).


[Закрыть]. А Платон і Жан-Жак Руссо, що вихваляли добре вино, не п'ючи його, були, на його думку, лжебратами кабаківки. Кабаківка мала колись кілька славетних святинь – Пом-де-Пен[287]287
  Пом-де-Пен («Ялинова шишка») – улюблений шинок французького поета Франсуа Війона.


[Закрыть], Тампль, Генгет. Історію останньої святині він написав окремо. Він пречудово змальовує ентузіазм, запал, вогонь, який охоплював і охоплює ще й за наших днів бакбукійців, або кабаківців, коли наприкінці бенкету з'являлася їм дива Бакбука, або священна кабаківка, ставала серед них, шипіла, відкидала геть свій чепець і окривала своїх поклонників пророчою піною. Його рукопис оздоблено двома портретами, що під ними підписано: «Анакреон і Рабле, перший у давніх, другий у сучасних найвищий жрець кабаківки».

І Жак ужив терміна – енгастриміт? Чому ні? Жаків капітан був бакбукієць, він міг знати цей вислів, а Жак, переймаючи все те, що казав капітан, міг запам'ятати це слово; але насправді «енгастриміт» – від мене; а в оригінальному тексті читаємо: черевомовець.

Усе це дуже добре, скажете ви, але Жакове кохання? Жакове кохання тільки Жак один знає, а його, бачите, мучить біль у горлі, що примушує пана обмежуватись годинником і табакеркою. Ця злиденність його засмучує так само, як і вас. Що ж з нами буде? їй-Богу, не знаю. Отут якраз годилося б запитати діву Бакбуку, або священну кабаківку, але її культ занепадає, її храми стоять порожні. Як по народженні нашого Божественного Спасителя замовкли поганські пророцтва, так по смерті Галле занімували Бакбучині пророцтва. Тому немає вже великих поем, немає вже величних і проречистих уривків, немає вже творів, позначених сп'янінням і генієм. Усе – розсудливе, вимірене, академічне й плоске. О диво Бакбуко! О священна кабаківко! О Жакові божества! Верніться до нас!.. Мені хочеться, читачу, поговорити з вами про народження діви Бакбуки, про чудеса, що сталися під час і після нього, про дива її панування і злигодні її відвороту. І коли в нашого приятеля Жака далі болітиме горло, а його пан уперто мовчатиме, ви змушені будете задовольнитися із цього епізоду, який я подбаю довести до тої хвилини, коли Жак видужає і знову розпочне історію свого кохання…

Тут у розмові Жака з його паном справді є сумна прогалина. Колись її, може бути, заповнить нащадок Нодо[288]288
  Нодо – автор літературної містифікації, начебто знайденого ним у Белграді повного тексту роману Петронія «Сатирикон».


[Закрыть], президента де Броса[289]289
  Шарль де Бросс (1709–1777) – французький історик, археолог, співробітник «Енциклопедії», автор «Історії VII століття Римської республіки», в якій намагався реконструювати фрагменти «Історії» Саллюстія, що відносяться до подій 78–66 pp. до н. е.


[Закрыть], Фрейнсгемія[290]290
  Іоганн Фрейнсгеймський (1608–1660) – німецький філософ, філолог, коментатор творів римського історика Квінта Курція.


[Закрыть] або отця Бротьє[291]291
  Габріель Бротьє (1723–1789) – коментатор та перекладач Тацита.


[Закрыть], а власники рукопису, нащадки Жака чи його пана, добре посміються із цієї вставки. Здається, Жак, змушений мовчати через свій біль у горлі, облишив на якийсь час історію свого кохання, а його пан почав історію свого. Це – лише здогад, нічого більше. Після кількох рядків крапок, що свідчать за прогалину, читаємо: «Немає у світі сумнішого, як бути дурнем…» Чи це Жак виголошує цю апофтегму[292]292
  Апофегма (в перекладі з давньогрецької) – заява.


[Закрыть]? Чи його пан? Це було б предметом довгої і трудної розправи. Якщо Жакові не забракло б зухвалості звернутися із цими словами до пана, то й панові не забракло б щирості звернутися з ними до самого себе. У всякому разі, річ очевидна, річ найочевидніша, що далі мову мовить пан.

Пан. Завтра її іменини, а в мене грошей немає. Для шевальє де Сент-Уена, мого найближчого приятеля, труднощів ніколи не бувало.

– У тебе грошей немає? – каже він мені.

– Немає.

– То треба їх зробити.

– А ти знаєш, як їх роблять?

– Звичайно.

Я одягаюсь, ми виходимо, і він веде мене обхідними вулицями до похмурого будиночка, де ми піднімаємося брудними східцями на третій поверх, а там заходимо в досить просторе й незвичайно умебльоване помешкання. Серед інших речей там стояло вряд три комоди, усі три різної форми. За тим, що посередині, – велике дзеркало з надто високим для стелі капітелей, так що комод затуляв це дзеркало на добрих півфута. На цих комодах – усілякого ґатунку крам, два триктраки, навколо попід стіною – досить гарні стільці, але жодного до пари; у ногах ліжка без заслони – чудовий шезлонг; коло одного з вікон – пташарня без птахів, але новісінька. Біля другого вікна висіла на мітлищі люстра, а мітлище двома кінцями лежало на двох поганеньких плетених стільцях, а далі, праворуч і ліворуч, – картини, які на стінах, які купою.

Жак. Від цього тхне жмикрутом на ціле льє.

Пан. Ти вгадав. Як кинуться шевальє та пан Лебрен (так звали нашого тандитника і лихваря) одне одному в обійми…

– А, це ви, пане шевальє!

– Атож я, пане Лебрен.

– Та що ж з вами сталося? Цілу вічність вас не видно. Часи дуже сумні, хіба не так?

– Дуже сумні, мій любий Лебрене. Але не про те мова. Ось слухайте, маю вам дещо сказати…

Я сів. Шевальє з Лебреном відійшли в куток і розмовляють. З їхньої розмови я можу передати лише кілька слів, підхоплених на льоту…

– Він добрий?

– Чудовий.

– Повнолітній?

– Цілковито.

– Це син?

– Син.

– Чи знаєте, що наші останні дві справи…

– Говоріть тихіше.

– Батько?

– Багатий.

– Старий?

– І немічний.

Лебрен голосно:

– Слухайте, пане шевальє, я не хочу більш ні в що втручатися, це завжди призводить до прикрих наслідків. Це ваш приятель, на добрий час! Він виглядає цілком порядною людиною, але…

– Любий Лебрене!

– У мене немає грошей.

– Але ви маєте знайомства!

– То все дурисвіти, шахраї неприторенні. Вам ще не обридло, пане шевальє, плутатись у їхніх лапах?

– Нужда закон змінює.

– Нужда, що вас штовхає, це гра, зальоти, краля.

– Любий друже…

– Я завжди слабий, як дитя, а ви хоч із кого зробите кривоприсяжника. Ну, подзвоніть же, треба довідатись, чи вдома Фуржо… Ні, не дзвоніть, Фуржо поведе вас до Мерваля.

– Чому не ви?

– Я? Я заприсягся, що той огидний Мерваль не працюватиме ні для мене, ні для моїх друзів. Ви мусите поручитися за цього пана, який, може, й справді чесна людина, я поручуся за вас перед Фуржо, а Фуржо поручиться за мене перед Мервалем…

Тим часом увійшла покоївка, кажучи:

– Це до пана Фуржо?

Лебрен (до покоївки). Ні, це ні до кого… Пане шевальє, я не можу, ніяк не можу.

Шевальє його обнімає, голубить:

– Мій любий Лебрене, друже любий…

Я підходжу, долучаю і своє прохання:

– Пане Лебрене! Пане-добродію!..

Лебрен дає себе переконати. Покоївка, що посміхалась на цю комедію, іде геть і вмить з'являється з клишоногим, заїкуватим чоловічком у чорному вбранні, із ціпочком у руці, із сухим, зморшкуватим обличчям та жвавими очима. Шевальє повертається до нього й каже:

– Ну, пане Матьє де Фуржо, нам не можна й хвилинки гаяти. Ведіть нас мерщій…

Фуржо, ніби не слухаючи його, розв'язував замшевий гаманець.

Шевальє (до Фуржо). Ви жартуєте, це наша справа…

Я підходжу, виймаю екю і даю його шевальє, а він – покоївці, провівши їй рукою під підборіддям. Тим часом Лебрен казав до Фуржо:

– Я вам забороняю вести туди цих добродіїв.

Фуржо. А чому, пане Лебрене?

– Це шахрай, це дурисвіт.

– Я знаю, що пан де Мерваль… Але без гріха та без лиха не проживеш. Та я й не знаю, у кого, крім нього, є зараз гроші.

Лебрен. Робіть що знаєте, пане Фуржо. Панове, я вмиваю руки.

Фуржо (до Лебрена). Хіба ви не підете з нами, пане Лебрене?

Лебрен. Я? Боронь Боже! Це негідник, якого мої очі більш не бачитимуть.

Фуржо. Але без вас ми нічого не зможемо зробити.

Шевальє. Це правда. Ходімо, мій любий Лебрене, ідеться про послугу мені, ідеться про допомогу порядній людині, що потрапила в скруту. Ви мені не відмовите, ви підете.

Лебрен. Що б я пішов до Мерваля! Я! Я!

Шевальє. Так, ви, ви підете задля мене…

Під тиском прохань Лебрен дає себе повести, і от ми – я, Лебрен, шевальє та Матьє де Фуржо – рушаємо. Шевальє по-приятельськи б'є Лебрена по руці й каже мені:

– Це чудова людина, найпослужливіша у світі, найкращий знайомий…

Лебрен. Мабуть, пан шевальє зробив би мене навіть фальшивомонетником…

От ми у Мерваля.

Жак. Матьє де Фуржо…

Пан. Що ти хочеш цим сказати?

Жак. Матьє де Фуржо!.. Хочу сказати, що пан шевальє де Сент-Уен знає тих людців на ім'я та прізвище і що він – махляр, який знається з тією поганню.

Пан. Може, ти й мав би рацію… Годі знайти людину лагіднішу, чемнішу, чеснішу, ввічливішу, милосерднішу, спочутливішу, некорисливішу, як пан де Мерваль. Коли було встановлено мою повнолітність і спроможність, пан де Мерваль прибрав щирого та сумного виразу обличчя і сказав нам зворушено, що він у розпачі, що цього ранку він був змушений порятувати одного свого приятеля в пекучій скруті і що зараз у нього на гроші сухо. Потім додав, звертаючись до мене:

– Не нарікайте на себе, пане, що не прийшли раніше. Мені гірко було б вам відмовити, але я зробив би це: дружба передусім…

Ми всі приголомшені. Шевальє, сам Лебрен і Фуржо навколішках благають де Мерваля, а пан де Мерваль каже їм:

– Ви всі мене, знаєте, панове. Я люблю допомогти і стараюсь не псувати враження від своїх послуг, примушуючи їх випрошувати. Але, слово честі, у мене в хаті чотири луї…

У мене був вигляд, як у людини, якій зачитали вирок. Я сказав шевальє:

– Ходімо, шевальє, ці добродії нічим не зможуть нам допомогти…

А шевальє, відвівши мене вбік, мовив:

– Ти подумай, завтра ж її іменини. Я сказав їй, попереджаю тебе, і вона чекає від тебе якогось подарунка. Ти її знаєш: це не значить, що вона корислива, але, як і всі вони, не любить помилятися у своїх сподіванках. Вона вже похвалилася цим батькові, матері, тіткам, подругам, і не мати чого показати їм після цього – це ж поразка!..

Потім знову підходить до Мерваля, напосідає ще завзятіше. Давши себе на розтерзання, Мерваль каже:

– У мене найдурніше у світі серце, не можу бачити людей у скруті. Мені спала одна думка.

Шевальє. Яка думка?

Мерваль. Чому б вам не взяти краму?

Шевальє. Він у вас є?

Мерваль. Ні, але я знаю жінку, яка вам його дасть, чесну й порядну жінку.

Лебрен. Так, але вона постачить нам лахміття, за яке добряче злупить, а ми чи збудемо його.

Мерваль. Аж ніяк, то будуть прегарні тканини, золоті та срібні коштовності, різноманітні шовкові тканини, перли, самоцвіти. На цих речах важко втратити. Ця добра душа задовольниться малим, бо крам той випадковий, дешево їй обходиться. Зрештою, подивіться самі, за огляд грошей не правлять…

Я сказав Мервалеві й шевальє, що продавати крам мені не личить і коли б навіть таке полагодження справи не було мені відразливе, моє становище не дає мені часу скористатися з нього. Послужливі Лебрен і Матьє де Фуржо скрикнули в один голос:

– За цим діло не стане, ми за вас продамо. Це клопоту на якихось півдня…

І засідання відкладено до післяполудня в пана де Мерваля, який, б'ючи мене злегка по плечі, казав мені солодко й переконливо:

– Я дуже радий прислужитися, пане, але послухайте мене, не робіть часто таких позичок. Вони завжди кінчаються розоренням. У нашому краї вам хіба що дивом якимось трапиться ще раз мати діло з такими чесними людьми, як добродії Лебрен та Матьє де Фуржо…

Лебрен і Фуржо де Матьє чи Матьє де Фуржо подякували йому, вклонившись, і сказали, що він дуже добрий, що досі вони старались провадити свою маленьку комерцію совісно і за це їх нема чого хвалити.

Мерваль. Ви помиляєтесь, панове, бо в кого ж тепер є совість? Спитайте в пана шевальє де Сент-Уена, він мусить на цьому трохи розумітися…

От ми вийшли від Мерваля, який на сходах спитав нас, чи може на нас розраховувати й закликати свою торговку. Ми відповіли йому ствердно і пішли вчотирьох обідати до сусідньої корчми, чекаючи години побачення.

Обід замовив Матьє де Фуржо. За десертом до нашого столу підійшло двоє дівчаток з лірами. Лебрен посадив їх до столу, їх почастували, завели з ними балачку, попросили заграти. Поки троє моїх гостей підмовяли одну з них собі на розвагу, її товаришка, що була поруч мене, шепнула мені:

– Ви в дуже поганому товаристві, пане. Серед цих людей немає жодного, що не був би записаний у червоній книзі.[293]293
  Поліційний реєстр.


[Закрыть]

Призначеної години ми покинули корчму й пішли до Мерваля. Забув сказати тобі, що цей обід вичерпав мій і шевальє гаманець і що по дорозі Лебрен сказав шевальє, а він мені переказав, що Матьє де Фуржо вимагає десять луї комісійного, що це найменше, скільки можна йому дати, що, коли він буде задоволений нами, ми матимемо крам зовсім дешево і що ми легко покриємо цю суму з продажу.

От ми в Мерваля, де торговка вже випередила нас зі своїм крамом. Панна Брідуа (так її звали) обсипала нас чемностями та реверансами і розклала перед нами тканини, мережива, каблучки, діаманти, золоті скриньки. Ми всього взяли. Ціну визначали Лебрен, Матьє де Фуржо та шевальє, а Лебрен записував. Підсумок виносив дев'ятнадцять тисяч сімсот сімдесят п'ять ліврів, на які я збирався уже дати розписку, коли панна Брідуа сказала мені, зробивши реверанс (бо вона ніколи ні до кого не зверталась без реверансу):

– Ви, пане, сплачуватимете ваші розписки в строк?

– Безперечно, – відповів я.

– У такому разі, – сказала вона, – вам байдуже, що дати мені: розписки чи векселі?

На слові «вексель» я зблід. Шевальє помітив це й сказав панні Брідуа:

– Векселі, пані! Але ж векселі йдуть в обіг і невідомо, до яких рук вони потраплять.

– Ви жартуєте, пане шевальє. Ми ж розуміємося трохи, яка шана належить особам вашого рангу…

Вона добуває з кишені блокнота, читає силу прізвищ усякого стану й становища. Шевальє підходить до мене й каже:

– Векселі! Це річ до біса серйозна. Міркуй, що маєш робити. Ця жінка здається мені чесною. До того ж ще перед строком ти будеш при грошах або я.

Жак. І ви підписали векселі?

Пан. Атож.

Жак. Батьки, коли їхні діти їдуть до столиці, мають звичай брати з них невеличку присягу. Не водіться з поганим товариством, догоджайте начальникам ретельним виконанням обов'язків, держіться своєї віри, цурайтеся дівчат лихої поведінки, усяких пройдисвітів, а над усе – не підписуйте векселів.

Пан. Що ж поробиш, я зробив, як усі: перше, про що я забув, так це про батькову науку. Отож постачили мені краму на продаж, але нам треба було грошей. Було там кілька пар прегарних манжет з мереживом. Шевальє взяв їх по своїй ціні, сказавши мені:

– Оце вже частина твоїх покупок, на якій ти нічого не втратиш.

Матьє де Фуржо взяв годинника й дві золоті скриньки, вартість яких мав зразу принести мені; решту взяв Лебрен до себе на схов. Я поклав у кишеню чудовий гарнітур із манжетами. То була одна з квіток того букета, що я мав подарувати. Матьє де Фуржо вмить вернувся з шістдесятьма луї, десять він вивернув собі, а я одержав п'ятдесят. Він сказав мені, що не продав ні годинника, ні двох скриньок, але заставив їх.

Жак. Заставив?

Пан. Так.

Жак. Я знаю де.

Пан. Де?

Жак. У панни з реверансами, у Брідуа.

Пан. Це правда. З парою манжет та гарнітуром я взяв іще гарненьку каблучку та до неї скриньку з мушками, викладену золотом. У гаманці я мав п'ятдесят луї, і ми з шевальє тішились та раділи.

Жак. От і гаразд. У всьому цьому тільки одне мене цікавить: Лебренова некорисливість. Хіба таки він не взяв ніякої участі у здобичі?

Пан. Та ви глузуєте, Жаку, ви не знаєте пана Лебрена! Я запропонував йому подякувати за послугу, він розгнівавсь і відповів, що я вважаю його, мабуть, за якогось Матьє де Фуржо і що він ніколи не простягав руку.

– Мій любий Лебрен завжди такий! – скрикнув шевальє. – Але сором нам був би, якби він був чесніший від нас…

І вмить він узяв з нашого краму дві дюжини носовичків та штуку серпанку й примусив його прийняти їх для дружини та дочки. Лебрен почав розглядати носовички й серпанок, які здалися йому такими чудовими й тонкими. Подарунок був запропонований так люб'язно, і йому випадала така близька нагода віддячити нам продажем речей, які в нього лишилися, що він дав себе переконати; і ми рушили, щодуху помчали візником до житла тієї, яку я кохав і якій призначені були гарнітур, манжети й каблучка. Подарунок мав величезний успіх. Вона була чарівна. Зразу приміряла гарнітур і манжети; каблучка ніби зроблена була на її палець. Повечеряли весело, як ти й гадаєш.

Жак. І ви заночували там?

Пан. Ні.

Жак. Невже шевальє?

Пан. Здається.

Жак. Якщо й далі вас так скубтимуть, ваших півсотні луї ненадовго стане.

Пан. Атож. Через тиждень ми рушили до Лебрена подивитись, що дала нам решта наших речей.

Жак. Нічого або мало. Лебрен був сумний, напався на Мерваля й панну з реверансами, назвав їх дурисвітами, негідниками, шахраями, ще раз зарікся будь-коли з ними мати справу й дав вам сім-вісім сотень франків.

Пан… Приблизно; вісімсот сімдесят ліврів.

Жак. Отож, якщо я вмію трохи рахувати, вісімсот сімдесят ліврів від Лебрена, п'ятдесят луї від Мерваля чи Фуржо, гарнітур, манжети й каблучка, хай ще п'ятдесят луї, – оце й усе, що ви дістали за свій крам на дев'ятнадцять тисяч шістсот сімдесят п'ять ліврів. Чорт, чиста робота! Мав рацію Мерваль: не щодня маєш діло з такими гідними людьми.

Пан. Ти забуваєш манжети, що взяв по своїй ціні шевальє.

Жак. Бо й шевальє вам про них ніколи не згадував.

Пан. Погоджуюсь. І про дві золоті скриньки та годинника, що заставив Матьє, ти теж нічого не кажеш.

Жак. Бо не знаю, що про них сказати.

Пан. Тим чарам прийшов строк векселям.

Жак. А гроші не прийшли ні вам, ні шевальє.

Пан. Я змушений був ховатися. Повідомили моїх батьків; один з моїх дядьків приїхав до Парижа. Він подав на всіх цих шахраїв заяву до поліції. Цю заяву передано одному урядовцеві, а цей урядовець був підкупленим заступником Мерваля. На заяву відповіли, що справа юридично правильна і що поліція тут безсила. Позичальник, якому Матьє заставив дві золоті скриньки й годинника, заклав позов на Матьє. Я втрутився у процес. Судові витрати були такі величезні, що після продажу годинника й скриньок бракувало ще п'ять-шість сотень франків, яких не було чим сплатити.

Ви в це не вірите, читачу. Так я розкажу вам, що якийсь час тому помер мій сусіда-лимонадник і покинув двох бідних малолітніх сиріт. До небіжчика з'явився комісар, наклав печать. Зняли печать, списали майно, продали, дістали з продажу вісімсот-дев'ятсот франків. Із цих дев'ятисот франків, коли стягли судові витрати, на кожну сироту лишилося по два су. їм дали кожній два су в руки й відвели до шпиталю.

Пан. Це гидота.

Жак. А так воно й досі.

Пан. Тим часом помер мій батько. Я сплатив векселі й вийшов зі схованки, де, треба віддати їм належне, шевальє та моя кохана досить вірно підтримували мені товариство.

Жак. І ви точнісінько так, як і раніш, закохані в шевальє та свою кралю, але ваша краля гне кирпу вище, ніж коли-небудь.

Пан. А чому це, Жаку?

Жак. Чому? Бо з вас, господаря своєї особи й власника чесного достатку, треба було зробити цілковитого дурня – шлюбного чоловіка.

Пан. їй-богу, такий, здається, і був у них намір, але вони схибили.

Жак. Вам дуже пощастило, або вони дуже невміло повелися.

Пан. Але мені здається, що голос у тебе менше хрипить і говориш ти вільніше.

Жак. То вам тільки здається.

Пан. Чи не міг би почати далі історію свого кохання?

Жак. Ні.

Пан. Так, по-твоєму, мені далі розказувати про своє?

Жак. По-моєму, треба зробити паузу й зазирнути в кабаківку.

Пан. Як! Ти, не зважаючи на те, що в тебе болить горло, налив-таки кабаківку?

Жак. Еге ж, але, стонадцять чортів, відвару налив! Тому нема в мене думок, я – йолоп і буду йолопом, поки в кабаківці буде відвар.

Пан. Що ти робиш?

Жак. Виливаю відвар на землю, боюсь, що він нам приносить нещастя.

Пан. Ти божевільний.

Жак. При розумі чи божевільний, а в кабаківці не лишиться ні краплини.

Поки Жак спорожняє на землю свою кабаківку, його пан дивиться на годинника, розчиняє табакерку й збирається розповідати далі історію свого кохання. А мені, читачу, хочеться заткнути йому рота, показавши віддалік або старого, зігнутого військовця, що їде верхи риссю, або молоду селянку в брилику та червоній спідниці, що мандрує пішки чи на ослі. І чому б старому військовцеві не бути або Жаковим капітаном, або товаришем його капітана? – Але ж він помер. – Ви гадаєте?.. Чому б молодій селянці не бути або пані Сузанною, або пані Маргаритою, або господинею «Великого оленя», або матір'ю Жанною, або навіть її дочкою Денізою? У романороба за цим діло не стало б, але я не люблю романів, якщо це тільки не Річардсонові. Я пишу бувальщину; цікава чи нецікава буде ця бувальщина, то вже не мій клопіт. Мій намір – бути правдивим, і я його виконав. Отже, я не заверну брата Жана з Лісабона. Той гладкий чернець, що їде назустріч нам кабріолетом з молодою гарною жінкою, не буде абатом Юдсоном. – Але ж абат Юдсон помер? – Ви гадаєте? Ви були на його похороні? – Ні. – Не бачили, як його в яму клали? – Ні. – То він живий чи мертвий, як мені буде до вподоби. Тільки від мене залежить спинити цей кабріолет і разом з ченцем та його подорожньою товаришкою зсадити з нього низку подій, унаслідок яких ви не знатимете ні Жакового, ні його пана кохання. Але я такі способи зневажаю. Я бачу, що, мавши трохи уяви та стилю, немає нічого легшого, як написати роман. Держімося правди, і поки у Жака болить горло, даймо говорити його панові.

Пан. Одного ранку шевальє прийшов до мене дуже сумний. Це було наступного дня після того, як ми – шевальє, його чи моя подруга, а може, й подруга нас обох, батько, мати, тітки, кузини та я – їздили за місто. Він спитав мене, чи не припустився я якої нескромності, що зрадила б перед батьками мою пристрасть. Він повідомив мені, що батько й мати, стривожені моїм учащанням, запитали із цього приводу свою дочку; що, коли в мене чесні наміри, найпростіше було б у них признатися, що на цих умовах мене прийняли б з честю, а коли я не порозуміюся ясно протягом двох тижнів, мене попросять припинити одвідини, які впадають в око, про які вже говорять і які шкодять їхній дочці, відвертаючи від неї вигідні партії, що могли нагодитися, коли б не страх відмови.

Жак. Ну, що ж, пане мій, є в Жака нюх?

Пан. Шевальє додав:

– Протягом двох тижнів! Строк досить короткий. Ви кохаєте, вас кохають. Що ж ви зробите через два тижні?

Я без манівців відповів шевальє, що відступлюся.

– Відступитесь? Так ви, виходить, не кохаєте?

– Кохаю, і дуже. Але маю батьків, ім'я, становище, плани і ніколи не зважуся закопати всі ці переваги в крамниці якоїсь міщаночки.

– І мені сказати їм це?

– Як хочете. Але, шевальє, надмірна прискіпливість цих людей мене дивує. Вони дозволяли своїй дочці приймати від мене подарунки; вони двадцять разів лишали мене з нею наодинці; вона тиняється по балах, асамблеях, виставах, по гульбищах за містом і в місті з першим-ліпшим, хто може запропонувати їй добрий екіпаж; вони непробудно сплять, коли в неї займаються музикою та розмовами; ти буваєш у їхній господі, коли хочеш, а між нами, шевальє, коли тебе прийнято в домі, то й іншого можна прийняти. Про їхню дочку погана слава йде. Я не вірю й не заперечую того, що про неї кажуть, але погодься, що батьки могли б раніше надуматись дбати за честь своєї дитини. Хочеш, скажу тобі правду? Мене вважають за тюхтія, якого задумали привести за носа до ніг парафіяльного кюре. Вони помилилися. Панну Агату я маю за чарівну, мені голова від неї паморочиться, це й видно, гадаю, із жахливих видатків, які я задля неї зробив. Не відмовляюсь від них і надалі, але мушу також мати певність, що вона буде трохи менш сувора в майбутньому.