Текст книги "Сповідь відьом"

Автор книги: Дебора Гаркнесс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 48 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

Дебора Гаркнесс Сповідь відьом

Дивовижні стосунки магії та науки

Спершу існувала магія, з якої постала наука. І якою б далекою не видавалась сучасна наука від знань середньовічних алхіміків, магів та окультистів, їй так і не вдалося звільнитись від них остаточно. Як християнству не вдалося позбутись остаточно язичництва попри дуже активні дії інквізиції та полювання на відьом підбурюваного Церквою натовпу. Неможливо знищити те, що пов’язує людину з природою. А магія і є якраз одним із методів пізнання природи, причому дуже ефективним.

Сучасна людина затиснута в лещата обов’язків, охоплена почуттям непевності й навіть страху перед майбутнім. Вона змушена повсякчас демонструвати протилежне – спокій, гарний настрій, оптимізм. Рано чи пізно їй доведеться платити за нехтування власною природою. Як героїні роману, що ви тримаєте у руках, Діані Бішоп, нащадку сумнозвісних Салемських відьом. Процес над жінками, звинуваченими в чаклунстві, був єдиним і найгучнішим у Новій Англії. 1692 року в містечку Салем відбувся суд над чоловіками та жінками, серед яких були Бриджет Бішоп, Сара Гуд та інші. Більшість з них повісили. Повністю звинувачення із жертв полювання на відьом зняли лише у 1957 році й навіть установили їм пам’ятник.

Американка Діана Бішоп вивчає історію алхімії й приїжджає до Кембриджа в пошуках старовинних манускриптів. Десь протягом половини роману вона опирається своєму призначенню. Хоча якщо ти вроджена відьма, тобі доведеться рано чи пізно проявити себе. Діана хотіла би бути як усі, але не може, бо її наукові здобутки приваблюють не так людей, як відьом, демонів та вампірів. Вони злітаються до затишного залу кембриджської бібліотеки й стежать за кожним її порухом. Утім, про це ви невдовзі дізнаєтесь, гортаючи сторінки цієї дуже красивої й романтичної книги.

У романі американської письменниці практично відсутні люди як персонажі. Вони навіть не здогадуються, що поруч живуть безсмертні професори-вампіри і аспіранти-демони, які студіюють генетику, хімію, мікробіологію, науки, що постали з псевдонауки алхімії. У Дебори Гаркнесс вони не налаштовані вороже щодо людей, не прагнуть заволодіти світом, бо він і так їм належить. Вони беруть з нього все, що їм потрібно: гроші, знання, часом кров. Одне слово, шляхетні істоти зі своєю корпоративною етикою. І власне сюжет роману, що в оригіналі має назву A Discovery of Witches, побудований на драматичній колізії корпоративних стосунків. Діана Бішоп закохується у вампіра Метью Клермона, що з точки зору відьомських та вампірських кланів є цілковитим мезальянсом. Мені здається, пані Гаркнесс якраз і мала на меті відтворити алхімію кохання, й історія написання цієї книги паралельно відтворює усі ці складні алхімічні перетворення.

Автобіографічні моменти у вигаданому сюжеті створюють ілюзію достовірності. Навіть зачарована книга, довкола якої закручується інтрига, в реальності має ту саму назву – Ashmole 782.

Дебора Гаркнесс викладає в Південнокаліфорнійському університеті історію і видала кілька книг з історії науки, остання The Jewel House: Elizabethan, London and the Scientific Revolution. Стосунки науки і магії – основна тема її досліджень. А в романі «Сповідь відьом» ці стосунки постають в іншому світлі: наука в романі стає на службу магії. Наприклад, біохімічні дослідження безсмертного вампіра Метью мають на меті виправдати його стосунки зі смертною Діаною. Що ж, кохання – це також магія, хто б наважився сперечатись… Розкішні описи побуту відьом та вампірів, добірні історичні деталі, вміння зберігати психологічну напругу роблять перший роман письменниці напрочуд естетичним. Естетичні навіть сцени насильства, виправданого самою природою вампіризму.

Український читач, вперше зустрівшись з творчістю американської письменниці, знайде в романі й інші приваби: багатий світ уяви, тонкий гумор, добре виписані характери персонажів… Гадаю, він сподобається передусім жінкам, бо всі ми в душі трохи відьми, завжди готові віддатися стихії пристрасті.

Галина Пагутяк

Сповідь відьом

Він починається з відсутності й бажання.

Він починається з крові та страху.

Він починається з відкриття,

Яке зробили відьми.

Розділ 1

Книга у шкіряній палітурці була непоказна. На погляд пересічного історика, вона нічим не відрізнялася від інших рукописів Бодліанської бібліотеки Оксфордського університету – старих та потертих. Але я, коли взяла її в руки, відразу ж збагнула, що є в цій книзі щось химерне.

Тієї надвечірньої вересневої години в читальному залі герцога Гамфрі було відлюдно, і замовлення на літературу виконувалися швидко, бо літній наплив візитерів-науковців уже вщух, а лихоманка осіннього семестру ще не почалася. Та я направду здивувалася, коли біля столика видавання мене зупинив Шон.

– Докторе Бішоп, ваші рукописи вже прибули, – сказав він тихо, змовницьки. На грудях на його в’язаному ромбиками светрі виднілися іржаво-жовті смуги від старих шкіряних палітурок. Він сором’язливо і квапливо їх струсив, і йому на лоба впало пасмо жовтуватого волосся.

– Дякую, – відповіла я і приязно всміхнулася. Річ у тім, що я нахабно нехтувала правила, котрі обмежували кількість книжок, які науковцеві належало замовляти впродовж одного дня. І Шон, із яким я на старших курсах випила не одну чарчину в барі напроти бібліотеки, уже з тиждень, не ремствуючи, виконував усі мої замовлення.

– І припини звати мене «доктор Бішоп». Бо мені здається, що ти звертаєшся до когось іншого.

Він вишкірився у відповідь і бухнув на подряпаний, заяложений стіл стос замовлених мною рукописів – усі з чудовими зразками алхімічних ілюстрацій із Бодліанської збірки; кожен – у захисному сірому картонному футлярі.

– О, мало не забув! Там іще один, – похватився Шон і зник у клітці ліфта. Невдовзі він повернувся з великим товстим рукописом у палітурці з плямистої телячої шкіри. Поклавши фоліант зверху на стос, він нахилився й уважно придивився до нього. У тьмяному світлі бронзової читальної лампи, прикріпленої до полиці, блиснули тонкі золочені дужки Шонових окулярів.

– Цю книгу вже давно ніхто не замовляв. Коли ти повернеш її, треба буде зробити примітку, щоб для неї зробили картонний футляр.

– Може, мені нагадати?

– Не треба. Я вже зробив позначку отут, – Шон постукав себе пучками по голові.

– Напевне, твій розум краще організований, ніж мій, – зазначила я, широко всміхнувшись.

Шон сором’язливо зиркнув на мене і смикнув вузенький аркуш замовлень, але той лишився стирчати між палітуркою та першими сторінками.

– Не хоче вилазити, – прокоментував Шон.

Порушуючи вже звичну тишу в бібліотеці, у моїх вухах раптом зазвучала приглушена розмова.

– Ти чув? – озирнулася я, спантеличена химерними голосами.

– Що чув? – спитав Шон, відриваючи погляд від рукопису.

Мені в око впали рештки позолоти, що виблискували на краях. Та ці тьмяні золотаві поблиски не пояснювали природи того райдужного мерехтіння, що струменіло від сторінок. Я закліпала очима.

– Та так, нічого. То мені здалося. – Із цими словами я підхопила рукопис, і від доторку до палітурки в мою шкіру наче вп’ялися тисячі дрібних голочок. Шон і досі тримав пальцями аркуш замовлень, і тепер ця вузенька смужка паперу легко вислизнула з лещат палітурки. Я притиснула книги підборіддям – і на мене накотилося моторошне відчуття, у якому потонули знайомий бібліотечний запах заструганих олівців та мастики для підлоги.

– Діано, з тобою все гаразд? – стурбовано перепитав Шон.

– Та все нормально. Просто трохи втомилася, – відказала я, відводячи носа подалі від книг, і швидко рушила крізь старовинну, збудовану ще в п’ятнадцятому столітті частину бібліотеки, повз читальні столи єлизаветинської доби з їхніми подряпаними поверхнями. Готичні вікна, між якими розташовувалися ці столи, спрямовували увагу читача догори, на кесонні стелі. Там впадали в око елементи трьох корон університетського герба, написані яскравою фарбою та позолотою, та зображена на ньому розгорнута книга з девізом «Бог – моя просвіта», що постійно нагадував про себе згори.

Тієї п’ятниці моїм єдиним компаньйоном у бібліотеці була американський науковець – Джиліан Чемберлен. Вона викладала класичні мови в коледжі Брін-Мора і більшість свого часу в бібліотеці проводила, переглядаючи папіруси у скляних футлярах. Аби не потрапляти їй на очі, я швидко рушила повз неї, але скрипуча підлога видала мене.

Моя шкіра засвербіла – як завжди, коли одна відьма відчуває на собі погляд іншої відьми.

– Діано? – гукнула вона з півмороку. Я зітхнула від прикрості й зупинилася.

– Привіт, Джиліан. – Раптом мене охопила незбагненна тривога за мій стос манускриптів, тож я вирішила триматися від відьми якомога далі й стала так, щоб вона не бачила моєї ноші.

– Що ти робитимеш на Мабон? – Джиліан не проминала нагоди зупинитися біля мого столика і запропонувати – поки я не поїхала з Оксфорда – скористатися нагодою і зустрітися зі своїми «сестрами». До чаклунського свята на день осіннього рівнодення лишалося кілька днів, і вона дедалі настирливіше робила спроби затягнути мене на оксфордський шабаш відьом.

– Працюватиму, – швидко відказала я.

– Ти ж знаєш, тут є кілька гарненьких відьмочок, – нагадала Джиліан із удаваним невдоволенням. – От взяла б і зустрілася з нами в понеділок.

– Гаразд, я подумаю, – відповіла я, рушаючи до Сельден-Енд – просторої прибудови сімнадцятого сторіччя, розташованої перпендикулярно читальні герцога Гамфрі. – Але я саме готую виступ на конференції, тому не надто розраховуй на мій прихід.

Тітка Сара завжди застерігала мене: відьма не може брехати відьмі, але застереження не зупинило.

Джиліан мугикнула з розумінням і провела мене поглядом.

Повернувшись на своє звичне місце навпроти аркових вікон зі свинцевою облямівкою, я стрималася, аби не гепнути важким стосом книг об стіл, бо мала зважати на поважний вік манускриптів.

Книга, яка, здавалося, неохоче відпустила свій аркуш замовлень, лежала згори. На її корінці мерехтів тиснений позолотою гербовий щит Еліаса Ешмола, знаного колекціонера та алхіміка сімнадцятого сторіччя. Його книги та папери потрапили до Бодліанської бібліотеки з музею Ешмола ще в дев’ятнадцятому сторіччі. Серед них був і цей манускрипт за номером 782. Я обережно торкнулася коричневої шкіри палітурки.

І відразу ж відчула легкий удар. Швидко відсмикнула руку, але недостатньо швидко – кольки побігли по пальцях, по руках пішла гусяча шкіра, а м’язи на плечах, шиї та спині напружилися. Кольки швидко минули, залишивши по собі відчуття нездійсненого бажання. Вражена власною реакцією, я позадкувала від стола.

Та навіть із безпечної відстані манускрипт ніби кидав мені виклик, погрожував зруйнувати стіни, якими я відгородила кар’єру науковця від успадкованих обов’язків останньої відьми з роду Бішопів. Зі здобутим тяжкою працею докторським ступенем та штатною посадою з перспективою кар’єрного росту, я витворила собі життя, що трималося на здоровому глузді та наукових здібностях, а не на ірраціональних передчуттях та заклинаннях, і відмовилася від родинної спадщини. В Оксфорді я планувала завершити один дослідницький проект і опублікувати, представити колегам свої висновки, обґрунтовані численними аналітичними викладками та виносками. Тут не було місця припущенням та здогадкам, здобутим завдяки відьмацькому «шостому» чуттю.

Та мимоволі я замовила потрібний для мого дослідження алхімічний манускрипт. І тепер виявилося, що він має надприродну силу, яку неможливо ігнорувати. Мені кортіло розгорнути його й поглянути, що ж там всередині. Але імпульс, сильніший за бажання розгорнути книгу, стримав мене, і я подумки спитала себе: яка природа моєї цікавості? Інтелектуальна, пов’язана з моєю науковою діяльністю, чи вона має стосунок до відьмацької спадщини моєї родини?

Я увібрала в легені повітря, просякнуте звичними бібліотечними пахощами, і заплющила очі, аби прояснити свої думки. Бодліанська бібліотека завжди була для мене притулком, місцем, аж ніяк не пов’язаним із родинним спадком Бішопів. Я схрестила на грудях руки, намагаючись подолати тремтіння, і витріщилася в дедалі густіших сутінках на екземпляр № 782, розмірковуючи, що ж робити.

У цій ситуації моя мати інтуїтивно знайшла б відповідь. Бішопи переважно були талановитими відьмами, але моя мати, Ребекка, була особливою. Усі так казали. Її надприродні здібності виявилися рано, і вже у старших класах вона перевершувала в чаклунстві навіть досвідченіших відьом місцевого клану завдяки своєму інтуїтивному розумінню заклинань, вражаючій проникливості та моторошній здатності бачити сутність людей і подій. Молодша сестра моєї матері, тітка Сара, теж була вправною відьмою, але її здібності мали традиційний характер: вона вправно готувала зілля і добре володіла чималою кількістю відьмацьких чар та заклинань.

Мої колеги-історики про мою родину не знали нічого, але кожен мешканець Медісона, глухого містечка в північній частині штату Нью-Йорк, де я разом із Сарою жила з семи років, знав про Бішопів усе. Мої нащадки перебралися до Медісона з Массачусетсу після Війни за незалежність. На той час минуло близько ста років відтоді, як Бріджет Бішоп стратили у Салемі. Але чутки та плітки йшли за Бішопами вслід. Накивавши п’ятами з Массачусетсу й оселившись в Медісоні, вони доклали чимало зусиль, щоб довести місцевим мешканцям користь від сусідства з відьмаками: лікували хворих та прогнозували погоду. З часом родина спромоглася закріпитися в громаді, щоби протистояти неминучим спалахам людських забобонів та страхів.

Але моя мати цікавилась навколишнім світом, і ця цікавість вивела її поза безпечні межі Медісона. Спочатку вона подалася до Гарварда, де познайомилася з молодим чаклуном на ім’я Стівен Проктор. Він теж був нащадком древнього роду чаклунів і жадав пізнати життя за межами Нової Англії, де віддавна жили – і мали чималий вплив – його родичі. Ребекка Бішоп та Стівен Проктор були чарівною парою: суто американська відвертість та прямодушність моєї матері урівноважували старомодні манери мого батька. Вони вивчилися на антропологів і, занурившись в іноземні культури та вірування, поєднували свою інтелектуальну пристрасть із глибокою відданістю одне одному. Забезпечивши собі штатні посади у місцевих вишах (мати у своїй alma mater, а батько – в коледжі Веслі), вони часто подорожували за кордон, а згодом домівкою їхньої новоствореної родини став Кембридж.

Я маю мало спогадів про своє дитинство, але кожен із них – яскравий та навдивовижу чіткий. І в кожному є батьки: м’який дотик вельвету на ліктях татка, аромат конвалій у парфумах матері, дзенькіт келихів п’ятничними вечорами, коли батьки, вклавши мене спати, сідали вечеряти при свічках. Я пам’ятаю казки, що їх розповідала мені мати на ніч, пам’ятаю стукіт батькової валізки, коли він ставив її на підлогу біля парадних дверей. Це звичайні дитячі спогади, які є в кожної людини.

Але не так було з іншими спогадами про моїх батьків. Пам’ятаю, що мати ніколи не прала білизну, але мій одяг завжди був чистий та акуратно складений. Якщо я забувала написати вчителеві прохання на дозвіл відвідати зоопарк, то вузенька смужечка паперу сама з’являлася на його столі. А батьківський кабінет зранку був бездоганно чистим, хоча увечері, коли я заходила туди цьомкнути татка і сказати «добраніч», мені здавалося, що там стався вибух, і речі безладно розлетілися навсібіч. Якось у дитсадку я спитала матір моєї подруги Аманди – навіщо завдавати собі клопоту миттям посуду, якщо можна скласти його у раковину, клацнути пальцями і прошепотіти кілька слів. Місіс Шмідт розсмішило моє дивне уявлення про хатню роботу, але я таки розгледіла в її очах спантеличення.

Увечері батьки пояснили мені, що я маю бути обережною і зважати – що я кажу про магію і кому. Мати пояснила, що звичайні люди переважають нас чисельністю, наші здібності лякають їх, а страх – найсильніше відчуття у світі. Тоді я не наважилася сказати матері, що чаклунство – особливо у її виконанні – лякало і мене.

Удень моя мама була схожа на будь-яку іншу матір у Кембриджі: трохи неохайна, дещо неорганізована і постійно стурбована проблемами, що виникали на роботі й удома. Її біляве волосся було по-модному скуйовджене, але в стилі одягу вона застрягла у 1977 році – носила довжелезні широченні спідниці, надміру широкі брюки та сорочки, а чоловічі піджаки та куртки (так само широченні), придбані у крамницях секонд-генду, робили її схожою на Енні Холл, героїню однойменної комедії. Якби ви зустріли мою матір на вулиці або стали за нею в чергу в супермаркеті, то ніщо не змусило б вас поглянути на неї вдруге.

Та у приватній атмосфері нашого будинку, при запнутих шторах та замкнених дверях, моя мати перетворювалася на іншу людину. Її рухи ставали впевненими, а не похапливими. Інколи мені навіть здавалося, що вона не йде, а пливе у повітрі. Переходячи з кімнати в кімнату, вона тихенько наспівувала, брала в руки то книжку, то плюшеву іграшку, і її обличчя поволі ставало прекрасним і неземним – моя мати світилася чарами, і від неї, було, очей не відвести.

– Наша матуся має в собі петарду, – зазвичай казав татко з поблажливою усмішкою. Але я знала, що петарди бувають не лише яскравими, вони бувають непередбачуваними, здатними спантеличити і налякати.

Якось увечері, коли батько був на лекції, матуся замірилася почистити срібний посуд і, заворожена, зупинилася перед мискою з водою, що стояла на столі в їдальні. Поки вона вдивлялася в її блискучу, як скло, поверхню, вода взялася туманом, у якому звивалися малесенькі химерні фігурки. Я аж рота роззявила від захвату. А фігурки все збільшувалися і перетворювалися на фантастичні істоти, що заполонили всю кімнату. Ось вони поповзли по шторах і перебралися на стелю. Я перелякано гукнула матір на допомогу, але вона не чула, заклякнувши перед мискою. Вона так і стояла, зосереджено вдивляючись у воду, аж поки якась істота – напівлюдина і напівтварина – підповзла до мене і вщипнула боляче за руку. Це вивело матір із трансу: вона розгнівано спалахнула потоком червоного світла, що прогнало привидів, а в помешканні лишився легкий запах смаленого пір’я. Мій батько, повернувшись додому, відразу ж почув цей запах і стривожився. Коли він зайшов у кімнату, то побачив, що ми з матір’ю лежимо, скоцюрбившись, у ліжку. А мати, як його побачила, винувато розплакалася. Відтоді у їдальні я завжди почувалася тривожно.

Відчуття безпеки щезло назавжди, коли мені виповнилося сім. Саме тоді мої батьки подалися до Африки і живими звідти не повернулися.

Я крутнула головою, проганяючи дитячі спогади, і зосередилася на теперішній дилемі. Манускрипт лежав на бібліотечному столі в кружальці світла, утвореного лампою. Його магія пробуджувала в моїй душі щось незбагненне. Я знову доторкнулася пальцями до гладенької шкіряної палітурки, і тепер легенький свербіж у тілі видався мені знайомим. Колись я вже мала схоже відчуття: проглядаючи якісь папери на столі у батьковому кабінеті.

Я відвернулася від фоліанта в шкіряній палітурці й спробувала зосередитись на більш раціональному завданні: знайти у бібліотеці потрібні алхімічні тексти зі списку, який я склала перед тим, як вирушати до Оксфорда. Цей список лежав переді мною на столі під купою аркушів – вузеньких смужок для замовлень, квитанцій, поряд з олівцями, ручками та бібліотечними планами, ретельно складеними згідно зі змістом книжкової колекції та номером, під яким зареєстрував ту чи іншу книгу бібліотекар, коли вона потрапила до Бодліанського книгосховища. Я приїхала до Оксфорда кілька тижнів тому і весь час ретельно опрацьовувала цей список. У копії опису манускрипту № 782 йшлося: «Антропологія, або трактат, що містить стислу характеристику людини з двох частин: перша – антропологічна, друга – психологічна».

Я могла взнати про цю книгу одним лише дотиком пальців, навіть не розгортаючи її. Тітонька Сара завжди за допомогою пальців дізнавалася про вміст поштового конверта, не розкриваючи його, особливо коли цей конверт містив рахунок, котрий вона не мала бажання оплачувати. А потім, розкривши конверт, удавала величезний подив через борг електроенергетичній компанії.

Позолочені цифри на корінці книги звабливо миготіли.

Я сіла і замислилася: що ж робити?

Проігнорувати магію, розгорнути манускрипт і прочитати його як звичайний вчений?

Відсунути чаклунський фоліант і піти геть?

Сара єхидно захихотіла б, дізнавшись про моє скрутне становище, бо без упину нагадувала про марність моїх спроб триматися подалі від чаклунства. А я справді намагалася триматися від нього подалі відтоді, як поховала своїх батьків. Відьми, що були серед запрошених на похорони, пильно придивлялися до мене, відшукуючи ознаки присутності у мені крові Бішопів та Прокторів. Вони зі схвальною поблажливістю поплескували мене по спині й передрікали, що невдовзі я займу місце своєї матері в медісонському відьмацькому осередку – то лише справа часу. Декотрі з них пошепки висловлювали сумнів у мудрості рішення моїх батьків побратися.

– Надто сильне подружжя вони утворили, – стиха бурмотіли вони, гадаючи, що я нічого не чую. – Вони були приречені привертати до себе увагу, навіть якби не займалися дослідженням древніх релігійних ритуалів.

Цих розмов було достатньо, щоби я пов’язала загибель своїх батьків із їхніми надприродними здібностями і почала пошуки інакшого способу життя. Відвернувшись від усього, що мало стосунок до магії, я занурилася в усе, що мало стосунок до звичайних занять, притаманних юним створінням: хлопці, танці, кінні перегони та романи про кохання. Я прагнула стати непомітною, розчинитися у гурті пересічних мешканців нашого містечка. У підлітковому віці я мала певні проблеми, пов’язані з неспокоєм та депресією. «Усе це цілком нормально», – запевнив мою тітку добросердий лікар. Він був звичайною людиною, не дотичною до відьмацького товариства, тому Сара нічого не сказала йому про голоси, які мені чулися, про мою звичку брати слухавку ще до того, як телефон задзвонив, про те, що заворожувала двері й вікна, щоби я не подалася вночі вештатися до лісу під час повного місяця. Не розповіла вона йому і про те, що коли я злилася, то всі стільці у будинку громадилися у високу хитку піраміду, яка з гуркотом обвалювалася на підлогу щойно мій настрій поліпшувався.

Коли мені виповнилося тринадцять, тітка вирішила, що настав час спрямувати частину моєї енергії на оволодіння основами чаклунства. Запалювати свічки, прошепотівши кілька магічних слів, або видаляти прищики за допомогою перевіреного віками зілля – отакими були перші кроки відьми-підлітка. Однак я була не в змозі опанувати навіть найпростіше заклинання, псувала всяке зілля, виготовлення якого мене навчала тітка, та вперто відмовлялася проходити перевірку на те, чи успадкувала я моторошну здатність моєї матері бачити все наскрізь.

Голосів, пожеж та інших несподіваних вибухових проявів значно поменшало, коли мої гормони вгамувалися, але моє небажання навчатися родинного ремесла лишилося. Тітка дуже переймалася тим, що в її хаті мешкала нетренована, ненавчена відьма, і з полегшенням зітхнула, пославши мене навчатися до невеличкого університету в штаті Мен. Окрім чаклунства, в іншому історія досягнення мною повноліття була цілком типовою.

За межі Медісона я вирвалася саме завдяки передчасному розвитку інтелекту: я навчилася говорити й читати раніше за своїх однолітків, завдяки унікальній фотографічній пам’яті я запам’ятовувала цілі розділи з підручників та буквально вистрілювала потрібну інформацію на екзаменах. Школа швидко перетворилася на місце, де я самоствердилася, не вдаючись до чаклунської спадщини своєї родини. Здавши екстерном екзамени за старші класи, у шістнадцять я поступила до університету.

Там я спробувала знайти себе на театральному факультеті, бо мою уяву вабили вистави та костюми, а мій інтелект – здатність автора за допомогою одних лише слів переносити глядача в просторі та часі. Мої перші ролі викладачі проголосили яскравими прикладами того, як талановита акторська гра здатна перетворити просту студентку на зовсім іншу людину. Перші ознаки того, що ці метаморфози відбувалися не через наявність акторського таланту, з’явилися тоді, коли мені випало грати Офелію в «Гамлеті» – моє волосся почало відростати з неприродною швидкістю і невдовзі вкрило плечі й талію хвилястою мантією. Годинами сиділа я біля університетського озерця, немов мене вабила якась нездоланна сила до його сяючої поверхні, а моє нове волосся струменіло по плечах. Хлопець, що грав Гамлета, захопився цим міражем, і між нами виник пристрасний, але небезпечний потенційними наслідками роман. Я стала поволі занурюватися в божевілля Офелії, тягнучи за собою всю акторську трупу.

Я могла б стати видатною акторкою, але з кожною новою роллю з’являлися нові проблеми. На другому курсі я потрапила у вкрай нестерпну ситуацію, коли мене призначили на роль Анабели у трагедії драматурга Джона Форда «Шкода, що вона хвойда». Як і моя героїня, я приваблювала до себе низку відданих прихильників та прихильниць (і не всі вони були «звичайними» людьми), котрі хвостом ходили за мною з одного кінця університетського містечка до іншого. Коли ж вони відмовилися залишити мене наодинці після вистави, я зрозуміла: те, що випущено на волю, вже неможливо тримати під контролем. Я не знала, яким чином чаклунство проникло у мою акторську гру, та й знати не хотіла. Я коротко обстригла волосся. Я більше не вдягала довгих хвилястих спідниць та шарованих відкритих блуз, тепер вбиралася в чорні светри й «водолазки» із закритими «черепаховими» комірцями, штани хакі та солідні туфлі на низьких підборах, що їх носили студенти-випускники юридичного факультету. І спрямувала свою надмірну енергію на царину спорту.

Відмовившись від навчання на театральному факультеті, я заходилася шукати інші профільні предмети – раціональні дисципліни, у яких не знайшлося б і макової зернини чаклунства. Для математики мені бракувало терпіння та чіткості мислення, а мої намагання у сфері біології скінчилися недоробленими лабораторними роботами і катастрофою на іспитах.

Наприкінці другого курсу відповідальний за зарахування студентів до університету суворо попередив мене, що коли я кінець кінцем не оберу профільну дисципліну, мене залишать в університеті ще на рік. Літні навчальні курси в Англії дали мені можливість безоглядно віддалитися від усієї чаклунської «бішопщини». Я закохалася в Оксфорд, у м’яке вранішнє світло його вулиць. Мої дослідження з історії охоплювали період королів та королев і їхніх славних діянь, і єдиними голосами, що стиха лунали в моїй голові, були голоси з книг, написаних у шістнадцятому та сімнадцятому сторіччях. Це можна було пояснити виключно впливом великої літератури. А найкращим було те, що в цьому університетському містечку ніхто мене не знав, а якщо того літа там і були якісь відьми, то я їх близько не бачила. Повернувшись додому, я проголосила своїм профільним предметом історію, у рекордний термін пройшла всю необхідну навчальну програму і з почесною відзнакою закінчила університет іще до того, як мені виповнилося двадцять.

Коли я вирішила здобути ступінь доктора, мій вибір цілком природно припав на Оксфорд. Оскільки моєю спеціальністю була історія науки, мої дослідження сконцентрувалися на тому періоді, коли наука витіснила магію, – тобто на добі, коли астрологія та полювання на відьом поступилися місцем універсальним законам Ньютона. Вивчення раціонального, а не надприродного порядку, відобразило мої намагання триматися поодаль від прихованого і містичного. Межі між тим, що відбувалося в моєму інтелекті, та тим, що я кревно успадкувала, стали ще виразнішими.

Дізнавшись про мій намір спеціалізуватися на хімії сімнадцятого століття, тітка Сара зневажливо пирхнула. Відверта і прямодушна, з яскраво-рудим волоссям – чіткою зовнішньою ознакою мінливої вдачі та гострого язика, вона звикла командувати і бути хазяйкою становища. Її, як визнану опору громади Медісона, часто кликали, щоб владнати проблеми – малі чи великі, – які час від часу траплялися у місті. Тепер, без щоденної дози її гострих зауважень про слабкість та непослідовність звичайних людей, наші стосунки значно поліпшилися.

Хоча нас розділяли сотні миль, тітка Сара вважала жалюгідними та сміховинними мої спроби уникнути магії та чаклунства і напрямки мені про це казала.

– Колись ми називали це алхімією, – якось завважила вона. – А в алхімії – багацько магії.

– От і ні! – гарячково заперечила я. Увесь сенс моєї наукової діяльності полягав у тому, щоби довести, що алхімія мала саме наукову природу, а не чаклунську. – Алхімія – це історія розвитку експериментаторства, а не пошуку магічного еліксиру, котрий перетворює свинець на золото та робить людей безсмертними.

– Як знаєш… – відказала тітка з сумнівом у голосі. – Але якщо ти всерйоз хочеш видавати себе за звичайну людину, то вибраний тобою предмет дослідження є досить дивним, якщо не сказати більше.

Здобувши докторський ступінь, я розпочала вперту боротьбу за посаду в Йєльському університеті, єдиному місці, де було більше англійського, аніж у самій Англії. Колеги попереджали мене, що в мене мало шансів стати штатним працівником. Я швидко видала на-гора дві праці, здобула кілька премій і кілька грантів на дослідницьку роботу і таки отримала штатну посаду. Так я довела, що всі помилялися у своїх прогнозах.

Але найважливішим було те, що тепер я жила власним життям. Жодна людина на факультеті й навіть дослідники ранньої історії Америки не пов’язували моє прізвище з прізвищем мешканки міста Салема, яку першою стратили 1692 року за чаклунство. Щоби зберегти свою тяжко здобуту незалежність, я намагалася навіть побічно не мати ані найменшого стосунку до чаклунства. Звісно, бували й винятки: якось довелося вдатися до заклинання, якого мене навчила тітка Сара, бо моя пральна машина раптом почала заповнюватися водою, загрожуючи затопити мою маленьку квартиру на Вустер-сквер. Що ж, всі ми не без гріха.

Ось тепер, потрапивши у схожу халепу, я затамувала подих, взяла манускрипт обома руками і поклала його на одну з клинуватих підставок, які слугували у бібліотеці для захисту рідкісних екземплярів. Я вже вирішила – треба поводитися як серйозний науковець і ставитися до «Ешмола № 782» як до звичайнісінького манускрипту. Я ігноруватиму пекучий свербіж у пучках, дивний запах від фоліанта і просто опишу його зміст. А опісля, з безпристрасністю солідного вченого, вирішу, чи є цей манускрипт достатньо перспективним, щоб я присвятила йому книгу. Та коли я розстібувала маленькі мідні застібки, мої пальці все одно злегка тремтіли.