Текст книги "Сповідь відьом"

Автор книги: Дебора Гаркнесс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 48 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

Я рахувала його вдихи. За двохсотим разом його груди піднялися і завмерли. І після цього вампір довго-довго не видихав.

Нарешті Аміра наказала групі возз’єднатися з навколишнім світом. Метью перевернувся до мене і розплющив очі. Вираз його обличчя пом’якшав, і мого – також. Довкола нас розпочався рух, але присутні й не думали заважати мені своєю увагою. Я далі лежала, вдивляючись в очі вампіра. Метью чекав – він абсолютно непорушно лежав і спостерігав, як я спостерігаю за ним. Коли ж я сіла на підлозі, у мене закрутилася голова від різкого припливу крові до тіла.

Нарешті кімната припинила свої запаморочливі оберти. Аміра завершила вправи медитативним співом і покалатала якимись маленькими дзвіночками на своїх пальцях. Заняття скінчилося.

У кімнаті почулося тихеньке бурмотіння – то вампір вітався з вампіром, а відьма – з відьмою. Демони ж поводилися більш емоційно: вони домовлялися про нічні зустрічі в оксфордських клубах і перепитували один одного, де можна найвеселіше погуляти та «відтягнутися». Я збагнула, що то їх захопив потік енергії, пригадала розповідь Агати про те, що рухає душею демона, й усміхнулася. Двоє банкірів-інвесторів, обидва – вампіри – обговорювали нещодавній сплеск загадкових убивств у Лондоні. Я відразу ж пригадала Вестмінстер, і мені стало тривожно на душі. Метью зиркнув на них невдоволено, і банкіри змінили тему – почали обговорювати плани на завтрашній обід.

Кожен, хто покидав зал, проходив повз нас, бо ми стояли біля дверей. Відьми з інтересом кивали в наш бік головами. Навіть демони – і ті зустрічалися з нами поглядами; вони весело вишкірялися і обмінювалися значущими поглядами. Вампіри старанно оминали мене, але жоден не проминув сказати Клермону «привіт» або «бувай».

Нарешті у приміщенні залишилися тільки я, Метью й Аміра. Згорнувши свою циновку, вона неквапливо рушила до нас.

– У вас добре виходило, Діано, – сказала вона.

– Дякую, Аміро, я довго пам’ятатиму це заняття.

– Можете приходити коли завгодно. З Метью, або ж без нього – нема різниці, – додала вона, поплескавши Клермона по плечу. – Тобі слід було попередити її.

– Я боявся, що тоді Діана відмовиться. І мені здавалося, що їй сподобаються заняття, якщо вона хоч раз спробує. – Він сором’язливо поглянув на мене.

– Коли виходитимете, вимкніть світло, добре? – гукнула з порога через плече Аміра.

Я окинула поглядом великий, схожий на бездоганну перлину, зал.

– Це справді стало для мене несподіванкою, – сухо мовила я, іще не готова так просто подарувати Метью його витівку.

Він виріс позаду мене, як завжди миттєво й безшумно.

– Сподіваюся, що це була приємна несподіванка. Вам же сподобалися заняття?

Я повільно кивнула й обернулася, щоб відповісти. Вампір стояв бентежно близько, і через різницю в зрості мені, щоб не уп’ялити погляд йому в груди, довелося високо закинути голову.

– Так, сподобалися.

Обличчя Метью спалахнуло його характерною усмішкою, від якої у мене серце зупинялося.

– Я дуже радий.

Важко було протистояти притягальній силі його погляду, тож, щоб нейтралізувати її магічний потяг, я нахилилася і почала скручувати циновку. Метью вимкнув світло і скрутив свою. У галереї, де вогонь у каміні вже ледь жеврів, ми повзувалися.

Метью підняв зі стола ключі.

– Чи не хотілося б вам попити чаю перед тим, як вирушимо назад до Оксфорда?

– А де?

– Підемо до сторожки, – по-діловому відповів Метью.

– Там що – кафе?

– Ні, але там є кухня. І є де посидіти. Я теж вмію готувати добрий чай, – іронічно додав він.

– Метью, – спитала я, шокована несподіваною здогадкою. – Це ваш будинок?

Ми були саме в дверях, що вели у внутрішній двір, коли над брамою будинку я побачила ключовий камінь: 1536.

– Так, це я його збудував, – відповів вампір, пильно вдивляючись у мене.

Отже, Метью Клермону було щонайменше п’ятсот років.

– Здобич часів Реформації, – продовжив він. – Король Генріх пожалував мені землю за умови, що я знесу монастир і побудуюся на його місці. Звісно, я врятував те, що зміг, але залишити багато – і проскочити непокараним – було дуже важко. Того року в короля часто бував поганий настрій. То тут, то там залишилися поодинокі ангели, а також елементи мурування, знищити які у мене рука не піднялася. А в решті – це нова споруда.

– Я ще ніколи не чула, щоб про будівлю шістнадцятого століття казали «нова споруда».

Я спробувала поглянути на будинок не просто очима Метью, а немов від його імені. Ось у якому будинку хотілося йому жити майже п’ятсот років тому! Тепер я краще пізнала його. Маєток був некрикливий та солідний – такий самий, як і Метью. Більше того, він був міцним та надійним. Тут не було нічого зайвого – ні прикрас, ні декоративних деталей.

– Прекрасний будинок, – тільки й мовила я.

– Тепер він надто великий, щоб у ньому жити, – зауважив Метью, – не кажучи вже про його надто ветхий стан. Кожного разу, коли я відчиняю вікно, щось неодмінно відпадає, попри ретельні й регулярні ремонти. Я дозволив Амірі жити в декотрих кімнатах і кілька разів на тиждень відчиняти будинок для її учнів.

– А ви живете в сторожці? – спитала я, крокуючи до авто бруківкою, вимощеною камінням впереміш із цеглинами.

– Частково. У будні дні я мешкаю в Оксфорді, а на вихідні приїжджаю сюди. Бо тут тихіше й спокійніше.

Мені подумалося, що вампіру, напевне, досить некомфортно жити посеред гамірливих старшокурсників, чиї розмови він просто не може не підслуховувати.

Увібравшись до авто, ми трохи проїхалися до сторожки. Колись вона була обличчям маєтку, тому мала дещо більше декоративних елементів, ніж основний будинок. Я уважно придивилася до кручених димарів та вишуканих візерунків цегельного мурування.

Метью простогнав із досади.

– Та знаю, знаю. Оці димарі – то була моя помилка. Муляру надто вже кортіло продемонструвати на них свою майстерність. Його родич працював у Гемптон-корті на кардинала Томаса Вулсі, і цей чолов’яга навіть чути не хотів слова «ні».

Він клацнув умикачем біля дверей – і головна кімната сторожки заповнилася золотавим світлом. Долівка із замінних кам’яних плит, великий камін – достатньо великий, щоб у ньому можна було засмажити бика.

– Вам не холодно? – спитався Метью, йдучи до тієї частини приміщення, яку він перетворив на шикарну сучасну кухню. Головним її елементом була не піч, а холодильник. Я заборонила собі думати про те, що він міг у тому холодильнику зберігати.

– Та трохи змерзла, – відповіла я, загортаючись у светр. В Оксфорді було доволі тепло, але я спітніла після інтенсивних фізичних вправ, і тому нічне повітря здавалося мені холодним.

– Тоді розпаліть камін, – запропонував Метью. Дрова були заготовлені в каміні, і я підпалила їх довгим сірником, який взяла з антикварного олов’яного горщика.

Метью поставив на вогонь чайник, а я походжала кімнатою, придивлялася до меблювання і намагалася так оцінити його смаки. Виявилося, що вампір мав велику схильність до коричневої шкіри та темного полірованого дерева, котрі здавалися приголомшливо красивими на тлі долівки з піску. Певне кольорове забарвлення створював старий килим із неяскравими відтінками червоного, блакитного та охри. На камінній плиті стояв величезний портрет чорнявої красуні сімнадцятого сторіччя в жовтому платті. Безсумнівно, це був портрет роботи сера Пітера Лелі[1]1
  Англійський живописець XVII століття.


[Закрыть].

Метью помітив мій інтерес.

– То моя сестра Луїза, – пояснив він, йдучи від кухонного стола з чайною тацею. Він із легким сумом поглянув на портрет.

– Господи, яка ж вона була гарна.

– А що з нею сталося?

– Вона подалася до Барбадосу, збираючись стати королевою Вест-Індії. Ми намагалися переконати її, що притаманна їй схильність до молодих джентльменів не залишиться непоміченою на такому маленькому острові, але вона й слухати не хотіла. Луїзі подобалося життя на плантаціях. Вона вклала гроші в цукор – і в рабів.

По його обличчю пробіглася тінь.

– Під час одного з бунтів, що спалахнув на острові, її сусіди-плантатори, здогадавшись, хто вона така, вирішили спекатися її. Вони відрізали їй голову, а тіло порубали на шматки. А потім спалили – і в усьому звинуватили рабів.

– Який жах, мені так шкода її, – мовила я, знаючи, що слова зайві перед лицем такої втрати.

Метью зобразив на обличчі подобу посмішки.

– Ця смерть була страшною, як і та жінка, яку вона спіткала. Я любив свою сестру, але від цього мені не легше. Бо вона увібрала в себе всі пороки кожної доби, у якій їй довелося жити. Якщо десь мало статися якесь безчинство чи якась крайність, Луїза неодмінно була там.

Труснувши головою, Метью насилу відірвав погляд від холодно-прекрасного обличчя сестри.

– Самі наллєте? – спитав він, ставлячи тацю на низенький дубовий столик перед каміном поміж двох аж надто м’яких шкіряних диванів.

Я погодилася, аби розрядити гнітючий настрій, хоча питань у мене накопичилося не на одну вечірню розмову. Величезні чорні очі Луїзи невідступно слідкували за мною, а я старалася не пролити ані краплі чаю на поліровану поверхню столика, бо, цілком можливо, колись він належав їй. Метью вже бачив, як я готую велику чашку чаю з молоком та цукром, і я корпіла над чаєм доти, поки він не набув належного забарвлення та консистенції. А потім, радісно зітхнувши, всілася на м’який диван.

Метью ввічливо тримав свою чашку з чаєм, так жодного разу й не пригубивши її.

– Якщо ви робите це заради мене, то краще не треба, – сказала я, поглянувши на його чашку.

– Та нічого, – знизав він плечима. – Це звичка і заспокійлива світська процедура.

– А коли ви почали займатися йогою? – спитала я, змінюючи тему.

– Тоді ж, коли Луїза подалася до Барбадосу. Я ж вирушив у іншому напрямку – на Ост-Індійські острови – і в сезон мусонів опинився в Гоа. Там не було великого вибору занять: або багато пити, або вивчати Індію. Йога була тоді дещо іншою, більш духовною, аніж тепер. З Амірою я познайомився кілька років тому, коли виступав на конференції в Мумбаї. Дізнавшись, що вона веде групу, я збагнув, що ця наставниця зберегла підходи й методи древніх йогів. До того ж вона не поділяла підозріло-ворожого ставлення декотрих відьом до спілкування з вампірами.

У його голосі вчулася гірка нотка.

– І ви запросили її до Англії?

– Я пояснив їй тутешні перспективи, і вона вирішила спробувати. Відтоді минуло майже десять років, і тепер на заняттях щоразу повно відвідувачів. Звісно, Аміра дає також приватні уроки, здебільшого – звичайним людям.

– Я не звикла бачити, як відьми, вампіри та демони роблять щось разом – тим паче йогою займаються, – зізналася я. Мої табу на спілкування з іншими створіннями були дуже сильними. – Якби ви сказали мені, що це можливо, я не повірила б.

– Аміра – оптиміст і їй подобається долати проблеми. Спочатку їй було нелегко. У перші дні вампіри відмовлялися перебувати в одній кімнаті з демонами, а коли на заняттях з’явилися відьми, звісно, недовіра зашкалила. – Мимоволі Метью інтонацією видав власну глибоко закарбовану упередженість. – Але тепер більшість присутніх добре сприймають думку, що ми маємо більше схожого, аніж відмінного, і ставляться один до одного чемно і ввічливо.

– Може, ми й справді схожі на вигляд, – зауважила я, відсьорбнувши чаю, і підтягнула коліна до грудей. – Але не почуваємося схожими – це однозначно.

– Що ви хочете сказати? – спитав Метью, уважно поглянувши на мене.

– Я про те, яким чином ми дізнаємося, що хтось є одним із нас, тобто створінням, – сконфужено відповіла я. – Через легенькі поштовхи, поколювання та раптово відчутий холод.

Метью похитав головою.

– Ні, мені це невідомо. Я ж не відьмак.

– То коли я на вас дивлюся, ви цього не відчуваєте? – спитала я.

– Ні. А ви – коли я на вас дивлюся? – Його простодушний погляд викликав уже знайому реакцію моєї шкіри.

– Відчуваю, – кивнула я.

– Розкажіть мені, як воно проявляється, – сказав Метью і подався вперед. Все відбувалося абсолютно буденно і спокійно, але я відчула, як для мене готується пастка.

– Ну… з’являється холод, – повільно проказала я, не впевнена, чи варто про це розповідати взагалі. – Немов під шкірою розростається крижана квітка.

– Судячи з ваших слів, це досить неприємно, – сказав Метью, злегка нахмурившись.

– Та ні, – щиро заперечила я. – Просто трохи дивно. З демонами ж гірше: коли вони на мене витріщаються, я відчуваю немов поцілунок. – Я скорчила огидну гримасу.

Метью розсміявся і поставив свій чай на стіл. Упершись ліктями в коліна, він подався всім тілом до мене.

– То ви таки трохи користуєтеся своїми здібностями відьми.

Пастка замкнулася.

Відчувши, як спалахнули мої щоки, я з люттю втупилася на підлогу.

– Краще б я ніколи не розгортала отой «Ешмол сімсот вісімдесят другий» і ніколи не брала з полиці отой чортів журнал! Це вп’яте за увесь рік я скористалася чаклунством, не враховуючи пральної машини, бо якби я не зупинила потік води, то затопила б квартиру на поверх нижче!

Благальним жестом Метью скинув угору обидві руки.

– Діано, мені байдуже, користуєтеся ви магією чи ні. Мене просто дивує, що ви це робите досить часто.

– Я не вдаюся до магії, відьмацької сили чи як ви там це називаєте. Я не така. – На моїх щоках запалахкотіли дві червоні плями.

– Ні, ви – така. Це у вашій крові, у ваших кістках. Ви народилися відьмою, і це так само природно, як народитися зі світлим волоссям та блакитними очима.

Мені ніколи не вдавалося до пуття пояснити, чому я уникаю магії. Сара й Ем так і не зрозуміли моїх аргументів. І Метью не зрозуміє. Мій чай вже охолонув, а я сиділа, згорнувшись калачиком, і щосили намагалася уникнути пильного погляду Клермона та його запитань.

– Мені це не потрібно, – сказала, нарешті, я крізь стиснуті зуби. – І ніколи не було потрібно.

– А що в цьому поганого? Сьогодні вам сподобалася здатність Аміри до співпереживання, хіба ні? І це головна складова її магії. Талант відьми нічим не кращий або гірший за талант писати музику чи вірші. Він просто інакший.

– А мені не хочеться бути інакшою, – роздратовано кинула я. – Я хочу жити простим буденним життям… яким живуть звичайні люди. «Там, де не буде вбивств, небезпеки та страху, що тебе викриють», – подумала я, зціпивши зуби, щоб ці слова не вискочили назовні. – Кожному хочеться бути нормальним, як усі.

– Як науковець мушу сказати вам, Діано, що такого явища, як «нормальність», не існує. – Ці слова Клермон промовив уже менш лагідним і терплячим тоном. – «Нормальність» – це дитяча казочка, яку звичайні люди розповідають собі для самозаспокоєння, коли стикаються з лавиною фактів, котрі свідчать про те, що світ довкола аж ніяк не є нормальним.

Але ніщо зі сказаного ним не послабило моєї впевненості в тому, що небезпечно бути створінням у світі, де панують звичайні люди.

– Погляньте на мене, Діано.

Я підвела очі – супроти власної інтуїції та бажання.

– Ви намагаєтеся відкинути магію так само, як – на вашу думку – це зробили ваші науковці сотні років тому. Та проблема полягає в тім, – тихо казав далі Метью, – що цей підхід не спрацював. Він зазнав фіаско. Навіть звичайні люди – і ті не можуть повністю виштовхати магію зі свого світу. Ви ж самі про це говорили. Магія щоразу повертається.

– Тут є одна невеличка різниця, – прошепотіла я. – Йдеться про моє життя. І я хочу бути його хазяйкою, хочу його контролювати.

– Немає тут жодної різниці, – заперечив вампір спокійним та впевненим голосом. – Хоч як би ви не намагалися відкинути магію, у вас нічого не вийде, так само, як це не вийшло у Роберта Гука та Ісака Ньютона. Вони обидва чудово знали, що світ без магії не існує. Гук був талановитим дослідником і мав здатність обмірковувати наукові проблеми відразу в трьох вимірах, він створював прилади і здійснював експерименти. Але він так і не зреалізував свій потенціал до кінця, бо боявся таємниць природи. А Ньютон? Цей чоловік мав найбезстрашніший розум, який я тільки знав. Він не боявся того, чого не можна побачити або легко пояснити. Він все це охоплював своїм інтелектом. Як історик ви знаєте, що саме алхімія та його переконаність в існуванні невидимих потужних сил зростання та змін і підвели його до теорії гравітації.

– Тоді я на боці Роберта Гука, – виснувала я. – Мені не хочеться бути легендою на кшталт Ньютона. «Або моєї матері», – подумки додала я.

– Страхи, що мучили Гука, зробили його злим та заздрісним, – застережливо мовив Метью. – Усе своє життя він перелякано озирався через плече і готував експерименти для інших дослідників. Так жити не можна.

– Я не допускаю магію до своєї роботи, – вперто відказала я.

– Але ж ви не Гук, Діано, – жорстко зазначив Метью. – Він був звичайною людиною і зруйнував власне життя, намагаючись протистояти спокусливому блиску магії. Ви – відьма. Якщо ви робитимете те ж саме, що й Гук, то знищите себе.

Страх заповз хробаком у мої думки і почав відштовхувати мене від Метью Клермона. Він зваблював мене, стверджуючи, що можна бути істотою без докорів сумління та тривог. Але він був вампіром, тому не заслуговував на довіру. А стосовно магії він помилявся. Мусив помилятися. Інакше все моє життя було нічим іншим, як марною, наперед програшною битвою з уявним ворогом.

І я помилялася, що боялася. Супроти своїх же власних правил я впустила магію у своє життя – і вампір прокрався разом із нею. А слідком за ним натовпом повалили десятки інших створінь. Магія спричинила загибель моїх батьків, пригадала я, і одразу відчула на спині крижані моцаки паніки і поколювання шкіри.

– Жити без магії – це єдиний відомий мені спосіб лишитися живою в цьому світі, Метью. – Я намагалася дихати повільно, щоб емоції не взяли гору над здоровим глуздом, але це було важко зробити тепер, коли в кімнаті з’явилися привиди мого батька та матері.

– Ви живете по брехні, згідно з брехнею, до того ж ця брехня – абсолютно непереконлива. Вам здається, що ви успішно видаєте себе за звичайну людину, – сказав Метью спокійно-діловим тоном, немов лікар, що звертається до пацієнта. – Нікого ви не обдурите, окрім самої себе. Я ж мав можливість спостерігати, як вони на вас дивляться. Вони знають, що ви – інакша.

– Дурниці.

– Щоразу, коли ви кидаєте погляд на Шона, ви доводите його до безсловесного стану.

– Просто він нестямно закохався в мене, коли я була старшокурсницею, – зневажливо відкинула я цей аргумент.

– Він і досі до нестями у вас закоханий – але не в цім річ. А пан Джонсон тоді хто – теж ваш обожнювач? Бо ви маєте на нього майже так само паралізуючий вплив, як і на Шона: він тремтить від кожної зміни вашого настрою і страшенно хвилюється, щоб ви, не доведи Господи, сіли не за той столик. І мова йде не лише про звичайних людей. Ви мало не до смерті налякали дона Берно, коли різко обернулися і люто витріщилися на нього.

– Це ви про отого монаха в бібліотеці? – ошелешено спитала я. – Та то ж ви налякали його, а не я!

– Дона Берно я знаю з тисяча сімсот вісімнадцятого року, – сухо зауважив Метью. – І він теж надто добре знає мене, щоби мене боятися. Ми з ним познайомилися на приватному прийомі у герцога Шандоського, де він виконував партію Дамона в опері Генделя «Ацис і Галатея». Запевняю вас, його налякала саме ваша потужна енергія, а не моя.

– Це світ реальних людей, а не казка, Метью. Звичайні люди мають над нами чисельну перевагу, хоча й бояться нас. І нема нічого потужнішого за людський страх – ні магії, ні сили вампірів.

– Нічого. Страх та схильність до заперечення очевидного – ось що вдається людям найкраще, Діано, але негоже відьмі копіювати їхню поведінку.

– Я нічого не боюся.

– Ні, боїтеся, – спокійно заперечив Клермон, підводячись із дивана. – Втім, мені здається, що вже час відвезти вас додому.

– Послухайте-но, – похапцем мовила я, бо потреба дізнатися більше про загадковий манускрипт відсунула на задній план решту моїх думок. – Ми обидва маємо цікавість до «Ешмола сімсот вісімдесят другого». Вампір та відьма не можуть стати друзями, але чому б їм не співпрацювати?

– Не знаю, не впевнений, – безпристрасно і спокійно мовив він.

Усю дорогу до Оксфорда ми мовчали.

«Звичайні люди не розуміються на вампірах, – подумала я. – Щоби зробити їх страшними, люди уявляли їх кровожерними». Мене ж лякало не це, а якась психологічна віддаленість Метью та різкі зміни його настрою і раптові спалахи люті. Ми під’їхали до сторожки Нью-Коледжу, і Метью поквапився витягти з багажника мою циновку.

– Добрих вам вихідних, – сказав він голосом, позбавленим емоцій.

– Доброї ночі, Метью. Дякую, що звозили мене на йогу.

Мій голос був так само неемоційний, як і його, і я твердо вирішила не обертатися, хоча відчувала, як він проводжав мене своїм холодним поглядом.