Текст книги "Сповідь відьом"

Автор книги: Дебора Гаркнесс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 48 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

– Звісно, не зможе, – похмуро підтвердила Сара.

– А мені й не потрібна допомога Метью Клермона, я сама в змозі за себе постояти, – відказала я.

– Діано, той вампір захищає тебе не через своє добре серце, – зауважила Ем. – У тобі є щось таке, що йому потрібно. І ти маєш дізнатися, що саме йому потрібно.

– Може, його цікавить алхімія. А може, йому просто нудно.

– Вампірам не буває нудно, – суворо відказала Сара. – Особливо тоді, коли вони чують поблизу відьмину кров.

Я збагнула, що нічого не зможу зробити, щоби розвіяти упередженість своєї тітки. У мене з’явилася спокуса розповісти їй про заняття йогою, на яких я почувалася навдивовижу вільною від страху перед рештою створінь. Але то було ні до чого.

– Усе. Годі, – рішуче урвала суперечку я. – Метью Клермона я ближче до себе не підпускатиму, і можете не переживати через те, що я знову порпатимуся в якихось зачаклованих манускриптах. Але з Оксфорда я не поїду, і це моє рішення – остаточне.

– Гаразд, – погодилася тітка. – Але якщо ситуація погіршиться, то звідси ми мало що зможемо зробити, щоб допомогти тобі.

– Знаю, Саро.

– А наступного разу, коли тобі підсунуть щось магічне, поводься як відьма, якою ти і є насправді, а не як переполохана дурнувата людина. Не ігноруй це і не намагайся переконати себе, що то тобі просто ввижається.

Войовниче невігластво та навмисне ігнорування надприродного займали перші місця у Сариному списку найгірших пороків простих людей.

– Якщо тобі трапиться щось магічне, постався до нього з належною повагою, а якщо чогось не зрозумієш, звертайся до нас по допомогу.

– Обіцяю, – швидко погодилася я, щоб уже закінчити розмову. Та Сара ще не все сказала.

– Ніколи не думала я дожити до того дня, коли представниця роду Бішопів покладатиметься на захист із боку вампіра, а не на власні сили, – проговорила вона. – Напевне, моя мати в могилі перевернулася. Ось що трапляється, якщо відмовлятися від свого єства, Діано. Ти вскочила в халепу, і сталося це тому, що тобі здалося, наче ти зможеш не зважати на свою спадщину. А так не буває.

Різкість та в’їдливість Сари псували атмосферу в моїй кімнаті ще довго після того, як я поклала слухавку.

Наступного ранку я трохи розім’ялася, виконуючи вправи з йоги, і зробила собі чаю. Ванільно-фруктовий аромат подіяв на мене заспокійливо, він достатньо добре бадьорив, щоб я не задрімала вдень, бо потім би цілу ніч очей не скліпила. Я загорнула порцеляновий чайник у рушничок, щоб зберегти тепло, і понесла його до крісла біля каміна, де зазвичай віддавалася глибоким роздумам.

Заспокоєна звичним ароматом чаю, я сіла, спершись підборіддям на коліна, і почала неквапливо аналізувати минулий тиждень. І хоч який би його момент я не брала, я однаково поверталася до останньої розмови з Метью Клермоном. Невже мої зусилля втримати магію поза межами свого життя так нічого й не дали?

Коли раніше моя дослідницька робота наштовхувалася на якусь проблему, я зазвичай уявляла перед собою білий стіл, блискучий та порожній, а потім розкладала на ньому відомі мені факти у вигляді компонентів головоломки, які треба було скласти докупи. Це послаблювало напруженість і скидалося на гру.

От і тепер я вивалила на стіл усе, що назбиралося за минулий тиждень: «Ешмол 782», Метью Клермона, скороминущу увагу Агати Вільсон, відьмака у твідовому костюмі, мою схильність ходити із заплющеними очима, істот у Бодліанській бібліотеці, «Нотатки та загадки», які я у магічний спосіб зняла з полиці, і заняття в Аміри. Я перемішала ці яскраві шматочки і, з’єднавши декотрі з них, спробувала утворити осмислений малюнок. Утім, тут зяяло надто багато дір, тому загальна картина не складалася.

Інколи я брала навмання той чи інший факт, це допомагало інтуїтивно віднайти найголовніше. Уявивши, що торкнулася руками стола, я витягнула одну фігурку, сподіваючись побачити в ній «Ешмол № 782».

Але натомість на мене втупилися чорні очі Метью Клермона.

Чому ж цей вампір має таке важливе значення? Раптом шматочки моєї головоломки закружляли самі по собі, утворюючи схеми, які мені важко простежити. Я уявила, що ляснула рукою по столу – і шматочки припинили свій танок. У моїх долонях з’явилося знайоме відчуття поколювання.

Це вже було не схоже на гру. А на магію. І якщо це було так, то виходило, що я використовувала цей магічний прийом іще у школі, потім в університеті, й ось тепер – під час дослідницької роботи. Але не було в моєму житті місця для магії, і я рішуче відмовилася визнавати, що – хоч і мимовільно, – але постійно порушувала мною ж встановлені правила.

Наступного дня я увійшла до бібліотечного гардероба в звичний час, піднялася нагору, і, звернувши за ріг біля столика замовлень, внутрішньо приготувалася побачити ЙОГО.

Та Клермона в залі не було.

– Ви щось хотіли? – спитала Міріам неприємним дратівливим голосом, і підвелася, скреготнувши стільцем по підлозі.

– А де професор Клермон?

– Поїхав на полювання, – відповіла Міріам, неприязно блиснувши на мене очима. – До Шотландії.

«На полювання!» У мене клубок підкотився до горла.

– А коли він повернеться?

– Якщо чесно, то не знаю, докторе Бішоп. – Міріам схрестила на грудях руки і виставила вперед мініатюрну ніжку.

– А я думала, що він повезе мене сьогодні увечері на заняття йогою до Старої хатинки, – розгублено мовила я тихим голосом, похапцем намагаючись придумати причину припинити розмову.

Міріам обернулася, взяла зі стола ворсистий чорний оберемок. І кинула його мені. Я ледь встигла спіймати його на льоту біля свого стегна.

– Ви забули оце в п’ятницю в його авто.

– Дякую. – Мій светр зберігав запах гвоздики та кориці.

– Будьте уважніші зі своїми речами, – невдоволено пробурмотіла Міріам. – Ви ж відьма, докторе Бішоп. Тому давайте собі раду самотужки і не ставте Метью в скрутну ситуацію.

Я крутнулася на п’ятах, і, не кажучи ні слова, пішла забрати у Шона свої манускрипти.

– Все нормально? – спитав він, несхвально зиркнувши на Міріам.

– Просто прекрасно. – Я назвала йому свій звичний номер місця, а потім подарувала усмішку, щоб розвіяти його занепокоєння.

«Чого це Міріам так зі мною розмовляє?» – кипіла я гнівом, вмощуючись на своє робоче місце.

Мої пальці свербіли так, наче під шкірою у мене повзали сотні якихось комах. Між пальцями проскакували малесенькі зелено-сині іскри; вискакуючи з мого тіла, вони лишали за собою енергетичні сліди. Я стиснула кулаки і швидко сіла на них, щоби ніхто не помітив. Бо виходило негарно. Як і всі університетські викладачі, я присягнулася не заносити до Бодліанської бібліотеки вогню чи займистих речовин. Востаннє подібне трапилося зі мною у тринадцять – тоді довелося викликати пожежну команду, щоб загасити полум’я, що спалахнуло на кухні.

Коли палюче відчуття ослабло, я озирнулася довкола – і полегшено зітхнула. У Сельден-Енді я була сама-одна. Отже, свідків улаштованого мною феєрверку не було. Вивільнивши руки, я уважно придивилася до пальців та долонь – чи не залишилося там слідів надприродної активності. Енергія відходила з моїх пальців, і блакить розрядів вщухала, перетворюючись на сріблясто-сіре тло.

Перший коробок я відкрила лише тоді, коли остаточно пересвідчилася, що не підпалю його. І вдала, що нічого незвичайного не сталося. Однак доторкнутися до комп’ютера я не наважувалася, бо боялася, що мої пальці прикиплять до пластмасової клавіатури.

Не дивно, що зосередитися мені після цього було важко, тому до обіду переді мною лежав той самий манускрипт. «Може, треба попити чаю, щоб остаточно вгамуватися?» – подумала я.

Зазвичай на початку семестру в середньовічній секції читального залу імені герцога Гамфрі можна було зустріти кількох нечисленних відвідувачів-людей. Сьогодні ж там був лише один: літня жінка, представниця простих людей. Вона сиділа, роздивляючись освітлений манускрипт крізь збільшувальне скло. Минулого тижня вона сиділа, затиснута поміж незнайомим демоном та жінками-вампірами. Була там і Джиліан Чемберлен. Разом із чотирма іншими відьмами вона витріщалася на мене з такою злобою, наче я підвела усю нашу відьмацьку породу.

Швидко проходячи повз них, я зупинилася біля столика, за яким сиділа Міріам.

– Гадаю, ви маєте вказівки йти слідком за мною на обід. Ви йдете? Бо вже час.

Вона з нарочитою обережність поклала на столик олівець.

– Тільки після вас.

Та коли я дійшла до сходів із тильного боку, Міріам вже була там і показувала на сходи.

– Спускайтеся там, – сказала вона.

– З якого це дива? Яка різниця?

– Робіть, як знаєте, – знизала плечима Міріам.

Я пішла вниз на один сходовий марш, я глянула у маленьке віконце в обертальних дверях, що вели до Верхнього читального залу – і мені дух перехопило.

Зал аж репався від створінь. Вони розділилися між собою. За довгим столом сиділи лише демони, але перед ними не лежало жодної книжки – ні згорнутої, ні розгорнутої. Вампіри із непорушно закляклими тілами та немиготливими очима сиділи за іншим столом. Відьми, здавалося, наполегливо й старанно працювали, але їхні насуплені брови були, скоріш, ознакою не зосередженості, а роздратування тим, що вампіри й демони випередили їх і зайняли місця ближче до сходів.

– То чи слід нам водитися разом? Чи думаєте, люди цього не помітять, – зауважила Міріам.

– І що ж я зробила не так цього разу? – пошепки спитала я.

– Нічого. Тут немає Метью, – діловито-спокійно пояснила Міріам.

– Чому ж вони так бояться його?

– Вам цікаво – ви й спитайте в нього. Я не знаю, бо зазвичай вампіри не пліткують. Але не переймайтеся, – сказала вона після невеличкої паузи, оголяючи гострі білі зубки. – Вони занурені в роботу, тож вам нема чого боятися.

Я сунула руки в кишені й застукотіла сходами, потім проштовхалася крізь натовп туристів, що зібралися в чотирикутнику першого поверху. У кафе я проковтнула сандвіч та випила пляшку мінералки. Коли я вирушала до виходу, в око мені впала Міріам – вона саме згорнула роман про загадкове вбивство і намірилася йти за мною.

– Діано, – звернулася вона до мене біля бібліотечної брами. – Що ви замислили?

– Не ваше діло, – відрізала я, і Міріам зітхнула.

У залі герцога Гамфрі я помітила відьмака в твідовому костюмі. Міріам непорушно, мов статуя, завмерла в центральному проході й спостерігала за мною.

– Ви тут за старшого?

Він ствердно кивнув.

– Мене звуть Діана Бішоп, – мовила я, простягаючи руку.

– Пітер Нокс. І я прекрасно знаю, хто ви. Ви донька Ребекки та Стівена, – сказав він, легенько торкаючись моєї руки пучками. Перед ним на столі лежав гримуар – книга заклинань дев’ятнадцятого століття, а збоку стос довідкової літератури.

Це ім’я здалося мені знайомим, та я не могла з точністю пригадати, а те, що з вуст відьмака злетіли імена моїх батьків, мене занепокоїло. Я ковтнула клубок, що підступив до горла.

– Будь ласка, заберіть із бібліотеки ваших… е-е-е, ваших друзів. Сьогодні на заняття прибувають студенти, і нам не варто їх лякати.

– Хотілося б поговорити з вами наодинці, докторе Бішоп. Гадаю, ми дійдемо певного консенсусу, – запропонував відьмак і поправив окуляри на переніссі.

Я наближалася до Нокса і відчувала, як зростає небезпека. Шкіра під нігтями загрозливо засвербіла.

– Вам нема чого мене боятися, – мовив він із докором. – Навпаки – отого вампіра слід…

– Вам здається, ніби я знайшла щось таке, що належить відьмам, – перервала я його. – Так от – тієї речі у мене більше немає. Якщо вам потрібен «Ешмол сімсот вісімдесят другий», то перед вами на столі – аркуші для замовлень. Вперед!

– Ви не розумієте усієї складності ситуації.

– Так, не розумію. І не хочу розуміти. Тому, будь ласка, дайте мені спокій.

– Зовнішньо ви так схожі на свою матір! – мовив Нокс, змірявши мене поглядом. – Але я бачу, що ви успадкували й притаманну Стівену впертість і затятість.

Я відчула вже звичні для мене роздратування та заздрощі, що з’являлися щоразу, коли відьмак згадував імена моїх батьків чи факти з історії нашої родини – немов мав на це не менше право, аніж я сама.

– Зараз я спробую вам все пояснити, але не впевнений, що спроможуся контролювати отих тварюк. – І з цими словами він махнув рукою по той бік проходу, де жінка-вампір із цікавістю спостерігала за мною та Ноксом. Трохи повагавшись, я підійшла до її стола.

– Я впевнена, що ви чули нашу розмову, але ви мусите знати, що за мною вже наглядають двоє вампірів. Якщо хочете залишитися – ласкаво просимо, якщо ви не довіряєте Метью та Міріам. Але виженіть решту з Верхнього читального залу.

– Зазвичай відьми не варті того, щоби вампіри витрачали на них свій дорогоцінний час, але сьогодні ви видаєте нам сюрприз за сюрпризом, Діано Бішоп. Зачекайте – зараз я розповім своїй сестрі Кларисі те, що вона пропустила.

Ці слова вампірка мовила неквапливим низьким голосом із багатою інтонацією, що свідчило про бездоганні манери та освіту. Вона всміхнулася, блиснувши зубами в тьмяному світлі середньовічного крила бібліотеки.

– Проти Нокса виступає таке дитинча, як ви? Ну-ну. Моя сестра із задоволенням послухає мою розповідь.

Насилу відірвавши погляд від бездоганних рис її обличчя, я пішла шукати знайомого демона.

Цей демон, любитель кави-латте, невимушено походжав між комп’ютерними терміналами з навушниками на голові й стиха мугикав нечутну мені мелодію; з’єднувальний шнур теліпався у нього на рівні талії. Коли він витягнув із вух маленькі пластмасові навушники, я спробувала швиденько донести до нього всю серйозність ситуації.

– Послухайте, можете насолоджуватися тут, мандруючи Інтернетом, але у нас внизу виникла одна проблема. Зовсім необов’язково, щоби за мною слідкували аж два десятки демонів.

Демон поблажливо гмикнув.

– Невдовзі ви про все дізнаєтеся.

– А чи не могли б вони стежити за мною здалеку? Скажімо, з Шелдонського театру? Або з бару «Білий кінь»? – спробувала я полегшити їм завдання. – Якщо ви цього не зробите, читачі з-поміж звичайних людей невдовзі почнуть цікавитися неприємними питаннями. У них виникнуть підозри.

– Ми не такі, як ви, – замріяно-відсторонено мовив демон.

– Це означає, що ви не можете допомогти чи не хочете? – спитала я, приховуючи роздратування.

– І перше, і друге. Ми теж маємо право знати.

Ситуація ставала нестерпною.

– Я буду дуже вам вдячна, якщо ви зробите хоч що-небудь, щоби розрядити напруженість у залі.

Міріам і досі спостерігала за мною. Ігноруючи її, я повернулася за свій стіл.

Наприкінці цього геть непродуктивного дня я потерла перенісся, стиха вилаялася і зібрала свої манатки.

Наступного ранку відвідувачів у Бодліанській бібліотеці істотно поменшало. Міріам щось завзято шкрябала у нотатнику і навіть не підвела на мене очей, коли я пройшла повз неї. А Клермона знову не було видно. Та навіть у такій ситуації всі дотримувалися правил, які він недвозначно – хоча й мовчки – запровадив: створіння трималися за межами Сельден-Енду. Джиліан корпіла над своїми папірусами в середньовічному крилі; там перебували і двоє сестричок-вампіричок та кілька демонів. За винятком Джиліан, яка справді працювала, решта з респектабельністю лише робили вигляд, що працюють. А коли я, попивши перед обідом гарячого чаю, зазирнула до Верхнього читального залу, то на мене підняли очі лише кілька створінь. Серед них був і отой музичний демон-каволюб. Вітаючись, він злегка кивнув мені рукою і втаємничено підморгнув.

Я виконала досить великий обсяг роботи, хоча так і не надолужила те, що згаяла вчора. Почала я з прочитання алхімічних віршів – дуже заплутаних текстів, присвячених Марії, сестрі Мойсея. В одному рядку були такі слова: «З’єднаються наприкінці три речі, мов ланцюг, якщо ти три години поспіль пильнуватимеш». Зміст цих віршів залишався для мене таємницею, хоча, скоріш за все, тут ішлося про хімічну сполуку срібла, золота і ртуті. «Чи зможе Кріс влаштувати експеримент, описаний у цьому вірші?» – майнула думка, коли я розмірковувала над можливими хімічними процесами, які доведеться застосувати.

Я взялася за ще один анонімний твір, названий «Вірш про триєдиний софічний вогонь», і враз побачила аналогії між його візуальними образами та баченим мною вчора малюнком алхімічної гори, геть пронизаної копальнями, де шахтарі видобували дорогоцінні метали та камені.

Два древніх каменя знайшли у цій копальні,

Яку Священним місцем звали в давнину;

Тому, хто взнає їхню Силу, Обсяг і Ціну

Природу із природою зуміє пов’язати,

І з самородним золотом чи сріблом поєднати,

Відкриють ці два камені свої скарби.

Я мало не застогнала з досади. Якщо доведеться у своїх дослідженнях поєднувати не лише мистецтво з наукою, а й мистецтво з поезією, складності моєї роботи не позаздриш.

– Напевне, важко зосередитися над дослідженням, коли за тобою спостерігають вампіри.

Біля мене стояла Джиліан Чемберлен, недоброзичливо поблискуючи своїми світло-карими очима.

– Чого тобі, Джиліан?

– Просто висловлюю своє співчуття. Ми ж усі сестри, пам’ятаєш? – Її блискуче гладеньке чорне волосся акуратно прикривало комірець. Невже її не турбували сплески статичного електроструму? Напевне, вона якимось чином регулярно позбувалася надлишків своєї енергії. Я мимоволі здригнулася.

– Я не маю сестер, Джиліан. Я була єдиною дитиною в сім’ї.

– І це не так вже й погано. Твоя сім’я накоїла чимало лиха. Згадай, що трапилося в Салемі. У тому була винна лише Бріджет Бішоп, і ніхто інший, – злобно кинула Джиліан.

«Ну от, почалося», – подумала я, згортаючи фоліант. Я вже звикла до того, що Бішопи були й досі залишаються темою для розмов.

– Що ти верзеш, Джиліан? – різко кинула я. – Бріджет Бішоп визнали винною в чаклунстві й стратили. Не вона розпочала полювання на відьом: вона лишень стала його жертвою – як і багато інших. Ти прекрасно це знаєш, і не лише ти, а й кожна відьма у цій бібліотеці.

– Бріджет Бішоп привабила увагу людей своїми ляльками, своїм спокусливим вбранням та аморальною поведінкою. Якби не вона, то людська істерія поступово вщухла.

– Її визнали невинуватою, – нагадала я.

– Так, визнали – тисяча шістсот вісімдесятого року, але ніхто в це не повірив. Та і як можна повірити, коли в стіні її комірчини знайшли пронизаних голками ляльок із відірваними головами. А пізніше вона не зробила анічогісінько, щоб захистити своїх подруг-відьом від підозр. Бо вона, бач, була такою незалежною! – Джиліан стишила голос. – Цю фатальну помилку зробила і твоя мати.

– Облиш, Джиліан. – Раптом мені здалося, що повітря довкола нас стало холодним та прозорим.

– Твої мати й батько були зарозумілими і пихатими, точнісінько як і ти, і гадали, що після одруження вони вже не потребують підтримки кембриджської відьмацької спільноти. І вони дорого за це заплатили, хіба ж не так?

Я заплющила очі, щоб заблокувати у свідомості образ, якого намагалася позбутися впродовж свого життя: мої батько та мати лежать посеред обведеного крейдою кола десь у Нігерії; їхні тіла понівечені та скривавлені. Моя тітка не стала ділитися зі мною подробицями обставин їхньої смерті, тому я проникла до громадської бібліотеки, щоб дізнатися про них із газет. Саме там я й побачила це фото та сенсаційно-зловісний заголовок, що його супроводжував. І відтоді кошмари переслідували мене роками.

– Кембриджська спільнота ніяк не змогла б перепинити вбивство моїх батьків. Їх убили на іншому континенті перелякані люди. – Я вхопилася за підлокітники свого крісла, щоб Джиліан не побачила моїх побілілих пальців.

– Їх убили не люди, – розсміялася вона різким неприємним сміхом. – Тоді б їхніх убивць спіймали б і належним чином покарали. – Вона присіла біля стола, і її обличчя опинилося дуже близько від мого. – Ребекка Бішоп та Стівен Проктор мали таємниці, котрі вони приховували від решти відьом. Нам треба їх розкрити. Смерть твоїх батьків була трагічною, але необхідною. Твій батько мав таку силу та енергію, що нам і не снилося.

– Припини говорити про мою родину та моїх батьків так, наче вони належать тобі, – попередила я. – Їх убили людські істоти. – У моїх вухах загуло і заревло, а холод довкола нас посилився.

– А ти впевнена? – прошепотіла Джиліан так, що у мене мурашки по спині побігли. – Ти, як відьма, мала б відчувати, коли я брешу, а коли – кажу правду.

Я взяла під контроль вираз свого обличчя, намагаючись не видати свого сум’яття. Те, що сказала Джиліан про моїх батьків, не могло бути правдою, утім, я не помітила жодної з типових ознак, якими супроводжується брехня між двома відьмами: іскра гніву та почуття огиди.

– Наступного разу, перш ніж відкинути запрошення на зібрання відьмацької спільноти, згадай, що трапилося з Бріджет Бішоп та твоїми батьками, – промимрила Джиліан, піднісши свої вуста так близько до мого вуха, що її видих війнув по моїй шкірі. – Відьмі не варто мати секрети від інших відьом. Бо коли вона так робить, трапляється лихо.

Джиліан випрямилася і на кілька секунд втупилася в мене поглядом, що викликав усе сильніше поколювання під шкірою. Я ж, навмисне уникаючи її погляду, втупилася в манускрипт, що лежав переді мною на столі.

Вона пішла, і температура довколишнього повітря повернулася до норми. Коли моє серце перестало гепати, а шум у вухах ущух, я тремтячими руками зібрала свої манатки, бо мені страх як захотілося побути вдома самій. У моєму тілі виявився надмір адреналіну, і я не знала, скільки ще зможу стримувати свою паніку.

Я примудрилася вислизнути з бібліотеки без пригод, уникнувши гострого погляду Міріам. Якщо Джиліан має рацію, то мені слід боятися ревнощів із боку своїх родичок-відьом, а не людських істот. А від згадки Джиліан про екстраординарні здібності мого батька з закутків моєї пам’яті виринула якась невиразна згадка і хутко зникла, перш ніж я встигла сконцентрувати на ній свою увагу.

А в Нью-Коледжі Фред привітав мене стосом нової пошти. Нагорі лежав кремовий конверт, від якого йшов виразно чутний емоційний заряд.

То був лист від декана коледжу, яким він запрошував мене на чарку перед обідом.

Дійшовши до свого помешкання, я подумала була: може, зателефонувати його секретарці чи вдати, що захворіла, аби уникнути цього запрошення? Голова й досі обертом ішла, і я мала великий сумнів, що втримаю в собі навіть краплину хересу в такому стані.

Утім, керівництво коледжу повелося цілком пристойно, коли я попрохала надати мені підходяще помешкання. Тому мінімум, що я могла зробити, – це висловити свою вдячність особисто. Почуття професійного обов’язку поволі витіснило тривогу, яку посіяла в моїй душі Джиліан. Ухопившись за свою личину науковця як за рятівний круг, я вирішила засвідчити свою вдячність.

Перевдягнувшись, я пішла до помешкання декана і подзвонила. Двері відчинив викладач коледжу, запросив мене всередину і провів до вітальні.

– Здрастуйте, докторе Бішоп. – Блакитні очі Ніколаса Марша взялися в куточках зморшками, а сніжно-біле волосся та червоні щоки робили його схожим на Санта-Клауса. Заспокоєна його приязністю та захищена почуттям професійного обов’язку, я всміхнулася.

– Здрастуйте, професоре Марш, – я простягнула руку для вітання. – Дякую, що запросили.

– Боюся, я вже давно прострочив це запрошення. Але ж ви знаєте, що я був в Італії.

– Так, знаю – скарбник коледжу казав мені про це.

– То ви вже пробачили мені за те, що я так довго вас ігнорував? – уточнив він. – Сподіваюся компенсувати це. Хочу познайомити вас зі своїм старим приятелем, який приїхав до Оксфорда на кілька днів. Він – відомий автор і пише на теми, які можуть вас зацікавити.

Марш відступив убік, даючи мені змогу побачити густу кучму каштанового волосся з рідкою сивиною та рукав коричневого твідового костюма. Від сум’яття, що охопило мене, я аж заціпеніла.

– Ходімо, я познайомлю вас із Пітером Ноксом, – сказав декан, легенько беручи мене під лікоть. – Він знайомий із вашими працями.

Чаклун підвівся. І тут нарешті я згадала те, що так довго вертілося у мене на думці. Ім’я Нокса було в отій газетній історії про вбивства, начебто скоєні вампіром. Він був тим самим експертом, до чиєї консультації вдалася поліція, щоб розслідувати убивства з окультним відтінком. У мене засвербіли пальці.

– Здрастуйте, докторе Бішоп, – сказав Нокс, простягаючи руку. – Здається, ми з вами вже зустрічалися в Бодліанській бібліотеці.

– Так, здається, зустрічалися, – я простягнула руку і з приємним подивом констатувала, що з неї не вискакують іскри. Ми потиснули одне одному руки настільки коротко, наскільки змогли. Його пальці ледь помітно здригнулися, злегка стиснулися і розтиснулися так, що цього не помітила б жодна людська істота. Це нагадало мені дитинство, коли моя мати так само струшувала пальцями, стискаючи та розтискаючи їх, щоб видати вже готові млинці або змусити білизну самотужки скластися.

Я заплющила очі й приготувалася, що зараз почнеться магія.

Задзвонив телефон.

– Мушу відповісти на дзвінок, – вибачливо мовив Марш. – А ви сідайте, будь ласка.

Я сіла якомога далі від Нокса, примостившись скраєчку дерев’яного стільця з прямою спинкою, на який зазвичай садовили першокурсників, що проштрафилися.

Поки Марш такав і ойкав по телефону, ми з Ноксом мовчали. Потім декан натиснув кнопку на панелі й підійшов до мене зі склянкою хересу в руці.

– Це телефонував ректор. Зникли двоє салаг, – сказав він, скориставшись сленговим словом, яким називали студентів-першокурсників. – Ви тут поговоріть, а я піду до кабінету і займусь цим питанням. Вибачте, будь ласка.

Десь далеко відчинилися і зачинилися двері, почулася приглушена розмова, а потім настала тиша.

– Пропали студенти? – ошелешено спитала я. Ясна річ, Нокс якимось чином організував і цю проблему, і дзвінок від ректора, щоб Марш не заважав нам говорити.

– Дуже шкода, що університетське начальство матиме клопіт зі зникненням двох дітлахів. Але це, докторе Бішоп, дає нам можливість поговорити тет-а-тет.

– А про що нам говорити? – Я принюхалася до свого хересу, благаючи Бога, щоб декан повернувся якомога швидше.

– Багато про що.

Я поглянула на двері.

– Поки ми не скінчимо розмову, Ніколас буде страшенно занятий.

– Тоді давайте швидко обговоримо те, що вас цікавить, щоб декан міг повернутися до свого вина.

– Як скажете, – відповів Нокс. – Розкажіть мені, що привело вас до Оксфорда, докторе Бішоп.

– Алхімія. – Я внутрішньо погодилася відповідати на запитання цього чоловіка, аби тільки Марш повернувся до кімнати, але я не збиралася розповідати йому більше, ніж слід.

– Ви, напевне, знали, що «Ешмол сімсот вісімдесят другий» зачаклований. Кожен, хто має в собі хоч краплину крові Бішопів, просто не міг цього не помітити. Навіщо ви відіслали його назад до сховища? – спитав Нокс, пронизуючи мене гострим поглядом. Я зрозуміла, що він хотів роздобути той манускрипт не менше, ніж Метью Клермон – якщо не більше.

– Я його повністю продивилася, – відповіла я, насилу зберігаючи невимушеність своєї інтонації.

– Невже в тому манускрипті не було нічого такого, що викликало б вашу цікавість?

– Нічого.

Пітер Нокс скривив рота огидною гримасою. Він знав, що я збрехала.

– А ви поділилися своїми враженнями з вампіром?

– Наскільки я розумію, ви маєте на увазі професора Клермона? – Коли створіння навмисне уникає називати когось на ім’я, це означає, що воно не вважає його за рівню.

Пальці Нокса знову стиснулися й розтиснулися. Мені здалося, що він тицьне ними в мене, та натомість чаклун схопився за підлокітник крісла.

– Ми всі поважаємо вашу родину і ваші почуття щодо пережитої трагедії. Однак у нас виникли питання стосовно ваших «оригінальних» стосунків із цією істотою. Своєю егоїстичною поведінкою ви зраджуєте своїх предків. Це мусить припинитися.

– Професор Клермон – мій колега, – відказала я, спрямовуючи розмову від своєї родини, – а про той манускрипт я нічого не знаю. Він був у моїх руках лише кілька хвилин, не більше. Так, я знала, що він під дією заклинання. Але мені було до цього байдуже, бо перш за все мене цікавив зміст книги.

– Вампір розшукував цю книгу більш, ніж сторіччя, – зі злобою в голосі кинув Нокс. – Не можна допустити, щоб він нею заволодів.

– Чому? – спитала я надтріснутим від притлумленого гніву голосом. – Бо цей манускрипт належить відьмам? Бо ж вампіри та демони нездатні накладати закляття на предмети. Якась відьма наклала на цей манускрипт закляття, і тепер це закляття відновилося. Чому ж ви так занепокоєні?

– Навряд чи вам вдасться усвідомити чому, докторе Бішоп.

– Та я вже якось спробую, пане Нокс, – іронічно відказала я. Відьмак аж скривився від злості, коли я підкреслила, що він у науковому світі – ніхто. Щоразу, коли чаклун називав мій науковий титул, це звучало як глузлива насмішка. Нокс таким чином немов підкреслював, що саме він є справжнім фахівцем, а не я. Так, може, я й не вдавалася до використання своїх магічних здібностей, не вдавалася до багатої спадщини своєї родини, але поблажливо-зверхній тон із боку якогось відьмака терпіти не збиралася.

– Мене тривожить те, що ви, представниця роду Бішопів, водитеся з вампіром. Вас невдовзі з ним асоціюватимуть. – Він підняв руку, стримуючи бурхливий протест, готовий зірватися з моїх вуст. – Не будьмо ображати одне одного несправедливими звинуваченнями. Замість природної огиди, яку ви маєте відчувати до цієї тварюки, ви почуваєтеся вдячною йому.

Я нічого не сказала, закипаючи від гніву.

– А ще я стривожений тим, що ми небезпечно наблизилися до тієї межі, коли на нас стануть звертати увагу звичайні люди, – продовжив він.

– Я намагалася вигнати істот із бібліотеки.

– Знаю, але ж ідеться не лише про бібліотеку, невже ви не знаєте? Вампір залишає по собі висмоктані безкровні трупи по всьому Вестмінстеру. А демони – вони й так невгамовні й непосидючі, вразливі до власного божевілля та коливань світової енергії. Ми не можемо собі дозволити, щоб нас помітили.

– Ви ж сказали репортерам, що в цих смертях немає нічого надприродного.

Нокс спантеличено поглянув на мене.

– А по-вашому, я мав розповісти людським істотам геть усе?

– А чому б ні? Вам же платять за ваші послуги експерта.

– Ви не лише егоїстка, ви ще й дурепа, докторе Бішоп. Ви дивуєте мене. Бо ваш батько славився своїм розумом і здоровим глуздом.

– У мене був важкий день. Ви все сказали? – Я різко підвелася і рушила до дверей. Навіть у нормальних умовах мені важко було чути, як хтось, окрім Сари та Емілі, говорив про моїх батьків. А тепер – особливо після сказаного Джиліан – ця тема стала майже непристойною.

– Ні, не все, – відповів Нокс з огидними нотками в голосі. – Я надзвичайно заінтригований тим фактом, що необізнана відьма без будь-якої попередньої підготовки змогла зламати закляття, яке не піддавалося зусиллям тих, до чиїх здібностей вам ніколи не дорости?

– А, он чому ви всі за мною стежите. – Я знову сіла на стілець і прихилилася до його твердої спинки.