Текст книги "Сповідь відьом"

Автор книги: Дебора Гаркнесс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 48 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

– Кого її? – тихо спитала я.

– Книгу, – так само тихо відповіла вона зі змовницькими нотками в голосі.

– А, книгу… – повторила я навмисне байдужим голосом.

– Так, після того, що скоїли з нею відьми, ми вже не сподівалися побачити її хоч краєм ока.

Жінка-демон говорила, зосередивши погляд на якійсь точці посеред приміщення.

– Звісно, ви теж відьма. Може, мені й не слід із вами розмовляти. Втім, як на мене, то хто-хто, а ви, як непроста відьма, зможете розібратися, що вони утнули з цією книгою. А тут іще ось це, – з сумом додала вона, піднімаючи кинуту кимось газету і подаючи її мені.

Сенсаційний заголовок відразу ж привернув мою увагу: У ЛОНДОНІ ШАЛЕНІЄ ВАМПІР. Я похапцем прочитала повідомлення про те, що столична поліція досі не має зачіпок у справі вбивства двох чоловіків у Вестмінстері. Тіла Даніеля Беннета, 22 років, та Джейсона Енрайта, 28 років, знайшов у провулку за баром «Білий олень» на Сен-Альбан-стрит у неділю вранці власник цього ж бару Ред Скотт. Обидва загиблих мали перерізані сонні артерії та чисельні порізи на шиї, руках та тулубі. Судово-медична експертиза встановила, що смерть сталася через втрату крові, хоча слідів крові на місці злочину не виявили.

Представники влади, що розслідують «вампірські вбивства», як їх уже встигли охрестити місцеві мешканці, звернулися за порадою до Пітера Нокса – автора бестселерів, серед яких «Темні справи: Диявол наших днів та магічне воскресіння – потреба зловісної загадковості в добу науки й техніки», до якого досить часто звертаються слідчі з усього світу в справах про сатанистів та серійних убивць.

«Немає доказів того, що це ритуальне убивство, – сказав Пітер Нокс репортерам під час прес-конференції. – Несхоже це і на роботу серійного вбивці», – виснував він, хоча насправді подібними є убивства Крістіани Нільсон минулого літа в Копенгагені та Сергія Морозова в Петербурзі восени 2007 року. Під тиском численних запитань Нокс припустив, що це лондонське вбивство може бути справою рук вбивці-імітатора або групи таких убивць.

Занепокоєні мешканці започаткували громадське патрулювання, а місцева поліція розпочала ознайомчу компанію «від дверей до дверей», щоб попередити про небезпеку, відповісти на запитання та надати підтримку й допомогу. Чиновники закликають мешканців Лондона проявляти посилену пильність, особливо в нічну годину.

– Ця замітка – звичайний витвір редактора газети, якому потрібна сенсація, – сказала я, віддаючи газету жінці-демону. – Бо преса живиться людськими страхами.

– Хтозна, – мовила вона, озирнувшись довкола. – Я не впевнена. Мені здається, що тут щось значно серйозніше. Вампіри – непередбачувані створіння. Вони стоять на одну сходинку вище за тварин. – І Агата Вільсон скривила рот гидливою гримасою. – А ви, відьми, гадаєте, що непередбачувані та мінливі – саме ми. Хай там що, а всім нам небезпечно привертати увагу звичайних людей.

Мені подумалося, що ми надто багато говоримо про відьом та вампірів у залюдненому громадському закладі. Однак старшокурсник поруч і досі слухав щось у своїх навушниках, а решта завсідників були поглинуті власними думками або розмовами з сусідами по столику.

– Мені нічого не відомо про манускрипт і про те, що з ним скоїли відьми, міс Вільсон. І в мене його немає, – похапцем мовила я, на той випадок, якщо вона теж думала, що я його поцупила.

– Краще звіть мене Агата, – сказала вона, зосереджено поглянувши на візерунок килима. – То ця книга в бібліотеці? Це вони вам сказали повернути її туди?

«Кого вона мала на увазі? Відьом? Працівників бібліотеки? Чи вампірів?» – подумки перебрала я найімовірніших зловмисників.

– Хто – вони? Відьми? – пошепки спитала я.

Агата кивнула, ковзнувши поглядом по приміщенню.

– Ні. Просто я переглянула манускрипт і повернула його до сховища.

– Ага, до сховища, – з розумінням кивнула Агата. – Усі вважають, що бібліотека – це лише будівля, але вони помиляються. Це не просто будівля.

Мені знову пригадався химерно-лиховісний тиск, який я відчула, коли Шон поклав манускрипт на стрічку конвеєра.

– Бібліотека буде тим, чим захочуть її бачити відьми, – проказала вона. – Але ця книга не належить вам. Відьми не мають права вирішувати, де її зберігати і кому її бачити.

– А що такого незвичайного у цьому манускрипті?

– У ньому пояснюється, чому ми існуємо, – відповіла вона з мимовільною ноткою відчаю в голосі. – Там розповідається наша історія: її початок, середина і навіть кінець. Нам, демонам, треба зрозуміти своє місце у світі. І наша потреба сильніша за потребу відьом чи вампірів. – У моїй співрозмовниці тепер не лишилося нічого загадкового і незрозумілого. Вона була, як камера з порушеною різкістю, варто було лише настроїти в ній лінзи.

– А хіба ж ви не знаєте свого місця у світі? – почала я. – Існують чотири типи створінь: люди, демони, вампіри і відьми.

– А звідки тоді беруться демони? Хто нас створює? Навіщо ми тут, у цьому світі? – Вона блиснула на мене брунатними очима. – А чи знаєте ви, звідки береться ваша енергія? Знаєте, чи ні?

– Ні, не знаю, – прошепотіла я, похитавши головою.

– Ніхто не знає, – задумливо мовила Агата. – Щодня ми ставимо перед собою ці запитання. Спочатку люди вважали, що демони – це ангели-хранителі. Потім вони гадали, що ми – боги, прив’язані до землі жертви власних згубних пристрастей. Люди ненавиділи нас, бо ми – не такі як вони, і кидали власних дітей, якщо ті виявлялися демонами. Вони звинувачували нас у тому, що ми заволодіваємо їхніми душами і робимо їх божевільними. Демони – талановиті та розумні, але ми – не лихі, ми не такі, як вампіри. – Тепер у її словах виразно чувся гнів, хоча вона жодного разу не підвищила голос, бо весь час говорила майже пошепки. – Ми ніколи й нікого не доводимо до божевілля. Ми є жертвами людських страхів та заздрощів навіть більше, ніж відьми.

– Ну, у відьом вистачає своєї щедрої порції лихих та неправдивих легенд, – уставила я, пригадавши полювання на відьом і страти.

– Відьом народжують відьми. Вампіри витворюють нових вампірів. Коли вам самотньо, коли вас охоплює розпач, ви знаходите втіху в сімейних легендах та переказах. Ми ж не маємо нічого, окрім казок, котрі розповідають нам люди. Не дивно, що навкруги так багато демонів зі зламаною психікою. Представникові нашої породи тільки й лишається сподіватися, що одного дня він випадково зустріне іншого демона і зрозуміє, ким він є насправді. Мій син був одним із небагатьох, кому поталанило. Матір’ю Натаніеля була жінка-демон, яка розгледіла ознаки демона в сині й допомогла йому зорієнтуватися в навколишньому світі.

Агата на мить відвернулася, вгамовуючи емоції. Коли її очі знову зустрілися з моїми, з них вихлюпнувся смуток.

– Можливо, люди мають рацію. Може, ми й справді одержимі. Мені бачаться видіння, Діано. Я бачу те, чого мені не слід бачити.

Я знала, що демони здатні бути провидцями. Та ніхто не знає, наскільки точними бувають їхні пророцтва, так само, до речі, як і пророцтва відьом.

– Я бачу кров та страх. Я бачу вас, – провадила вона далі, і її погляд знову втратив зосередженість. – Інколи я бачу вампіра. Він вже давно хоче заволодіти цією книгою. Натомість він знайшов вас. Дивно.

– А навіщо Метью Клермону та книга?

Агата знизала плечима.

– Вампіри та відьми не діляться з нами своїми думками. Навіть ваш приятель-вампір – і той не розповідає нам того, що знає, хоча до демонів він ставиться набагато краще, аніж інші представники його породи. В наші дні так багато таємниць, так багато розумних людей… Якщо ми не остерігатимемося, то вони швидко нас виявлять. Люди люблять владу – і таємниці теж.

– Він не мій приятель, – зашарілася я.

– А ви певні? – спитала Агата, уп’явши погляд у хромовану поверхню кавового автомата, немов у дзеркало.

– Так, впевнена, – сказала я вже жорсткішим тоном.

– У маленькій книзі може міститись велика таємниця, що здатна круто змінити світ. Ви – відьма. Кому, як не вам, знати про силу слова. І якби ваш вампір знав цю таємницю, ви йому були б непотрібні. – Погляд Агати раптом став зворушливий та співчутливий.

– Якщо Метью Клермону так потрібна ця книга, то він може замовити її сам. – Від думки про те, що, можливо, саме це він і робить просто зараз, мені чомусь стало лячно.

– Коли ця книга знову опиниться у ваших руках, – гаряче мовила жінка-демон, вхопивши мене за руку, – обіцяйте, що пам’ ятатимете: ви, відьми, не єдині, кому конче необхідно пізнати її таємниці. Демони теж мають до неї безпосередній стосунок. Пообіцяйте мені.

У її дотику я відчула панічний трепет і раптом усвідомила, що в приміщенні дуже жарко й велелюдно. Інстинктивно шукаючи очима вихід, я зосередилася на своєму диханні, щоб придушити перші симптоми синдрому «борись або ж тікай».

– Обіцяю, – невпевнено промимрила я, не надто добре розуміючи, що саме я обіцяю.

– От і добре, – з відсутнім виразом сказала Агата, відпустила мою руку і поволі відвела очі.

– Так люб’язно з вашого боку поговорити зі мною. – З цими словами вона знову уп’яла погляд у килим. – Ми ще побачимося. Пам’ятайте: є обіцянки, що важать набагато більше за інші.

Виходячи з кафе, я поклала чайник та чашку в сірий пластиковий контейнер зі сміттям і викинула пакет із-під бутерброда. Наостанок я озирнулася і побачила, що Агата читає спортивний розділ щоденної лондонської газети, залишеної викладачем історії.

За порогом книгарні мережі «Блеквел» я не побачила Міріам, але відчула на собі її погляд.

Поки мене не було, Сельден-Енд наповнився звичайними людьми; усі вони заклопотано займалися власною роботою і, здавалося, не помічали велелюдного зібрання створінь довкола себе. Я позаздрила їхньому незнанню і, взявши манускрипт, рішуче намірилася зосередитися на ньому, але натомість спіймала себе на прокручуванні подумки розмови з Агатою в кафе та подій останніх днів. На перший погляд, ілюстрації в фоліанті «Ешмол № 782» не мали стосунку до того, що Агата Вільсон розповіла про його зміст. Цікаво, чому ж Метью Клермон та жінка-демон не замовили цей манускрипт самі, якщо він так їх цікавить?

Я заплющила очі, пригадуючи подробиці першої зустрічі з цією книгою, намагаючись укласти події останніх днів у певну схему. Я викинула з голови зайву інформацію й уявила проблему як загадку-мозаїку, розкладену на білому столі, й заходилася збирати докупи її різнокольорові компоненти. Та хоч як би я не тулила їх один до одного, цілісної картини не виходило. Я роздратовано відсунула крісло від стола і рушила до виходу.

– Чи будуть нові замовлення? – спитав Шон, приймаючи манускрипти у мене з рук. Я подала йому пишний букет свіжозаповнених смужок-замовлень. Шон усміхнувся, але нічого не сказав.

Перш ніж піти я мала зробити дві речі. Перша була справою ввічливості. Не знаю, як це їм вдалося, але вампіри примудрилися не дати натовпу створінь, що зібрався в Сельден-Енді, відволікти мене від моєї роботи. Відьмам і вампірам нечасто випадає нагода скласти одне одному подяку, але протягом останніх двох днів Клермон двічі захистив мене. Я твердо вирішила не бути невдячною або ж упередженою, як Сара та її подруги з медісонської відьомської спільноти.

– Професоре Клермон?

Вампір підняв голову.

– Дякую вам, – просто сказала я і, зустрівшись із ним поглядом, не відводила очей доти, поки він не поглянув убік.

– Нема за що, – пробурмотів він із легким здивуванням у голосі.

Друга справа була більш складною. Якщо я потрібна Метью Клермону, то він теж мені потрібен. Я хотіла, щоб він пояснив мені, чому «Ешмол № 782» приваблював до себе таку велику увагу.

– Можете звати мене Діана, – похапцем проказала я, побоюючись втратити самовладання.

Метью Клермон усміхнувся. На якусь часточку секунди серце моє спинилося. То був не звичайний стриманий усміх ввічливості, до якого я вже звикнула. Його рот розтягнувся мало не до вух, а все обличчя наче заіскрилося. «Господи, який же ж він гарний», – знову подумала я, і мені світ пішов обертом.

– Гаразд, – тихо мовив він, – але і вам доведеться звати мене Метью.

Я кивнула на знак згоди, відчуваючи, що серце і досі відбиває хаотичний ритм. Наче якась хвиля розтеклася моїм тілом, змиваючи рештки тривоги після несподіваної зустрічі з Агатою Вільсон.

Ніс Метью легенько смикнувся. Усмішка розпливлася по обличчю. Хай там що відбувалося в моєму тілі, він відчув це нюхом. Більше того, здавалося, він дав цьому явищу чітке визначення.

Я враз почервоніла.

– Приємного вам вечора, Діано. – Він навмисне розтягнув моє ім’я, смакуючи його як щось дивовижне й екзотичне.

– Доброї ночі, Метью, – відповіла я і похапливо ретирувалася.

Веслуючи того вечора тихими водами ріки, я спостерігала, як вечірня зоря перетворюється на сутінки і час від часу помічала на прибережній стежині розмиту димчасту пляму, котра трималася трохи попереду мене – немов якась темна зірка, що вела мене додому.

Розділ 7

О другій п’ятнадцять жахливе відчуття, що я потопаю, вихопило мене зі сну. Насилу виборсавшись із-під ковдри, силою сну перетвореної на заплутані водорості, я рвонула до світлішої води над головою. Та саме в цю мить, коли я майже вибралася, щось схопило мене за литку і потягнуло назад, на глибину.

Як це буває у кошмарах, я різко прокинулася, не збагнувши, що ж то вхопило мене за ногу. Кілька хвилин я лежала, дезорієнтована, тіло моє змокріло від рясного поту, а серце шалено гупало, відлунюючи у грудній клітці.

Нарешті я обережно сіла, спершись на подушку.

Із вікна на мене витріщалося якесь бліде обличчя з темними впалими очима.

Я не відразу здогадалася, що то моє власне відображення у віконному склі. Я насилу допленталася до ванни, і там мене знудило. Наступні півгодини я лежала, скрутившись калачиком на кахляній підлозі, клянучи Метью Клермона та іншу нечисть за свій тривожний стан. Нарешті я заповзла назад до ліжка і проспала кілька годин, а вранці насилу вбралася в спортивний одяг і зібралася на веслування.

Коли я підійшла до сторожки, охоронець поглянув на мене з неприхованим подивом.

– Невже ви зібралися веслувати в такий туман, докторе Бішоп? Якщо хочете знати мою думку, то ви палите свічку з обох кінців відразу. Чи не краще б добряче виспатися, га? До завтра ж ріка нікуди не дінеться.

Я замислилася на мить над порадою Фреда і похитала головою.

– Ні, так мені буде краще. До того ж цього тижня студенти повертаються на заняття, і річка кишітиме човнами.

На обличчі сторожа промайнув вираз сумніву.

Тротуар був слизький від вологи, тому я бігла повільніше, ніж зазвичай, бо мала зважати на погоду та втому після нічного кошмару. Мій звичний маршрут пролягав повз коледж Оріел та високу чорну браму між Мертоном та коледжем Святого Тіла. Від сутінків до світанку ця брама замкнена, щоб люди не ходили по луках біля річки, але перше, чого навчався кожен, хто займався веслуванням в Оксфорді, – перелізати через неї. Що я з легкістю й зробила.

Звичний ритуал спуску човна на воду. Коли відштовхувалася від пристані, я почувалася майже в нормі.

У тумані веслування стає схожим на політ. Сире повітря приглушує цвірінчання пташок та шерхіт автомобільних шин, але посилює плескіт весел об воду та легенький посвист вітру в закутках біля сидінь човна. Веслувальник не бачить берегів та інших знайомих орієнтирів, тож змушений плисти, керуючись лише власним інстинктом.

Сидячи в ялику, я вийшла на легкий розмашистий ритм, настроїла слух на найменші зміни плескоту весел, щоб визначити наближення до берега, а зір налаштувала на те, щоби вчасно помітити тінь зустрічного човна і уникнути зіткнення. У тому густому тумані раптом виникло бажання повернутися назад, але надто вже спокусливою була перспектива тривалої збадьорливої річкової прогулянки.

Неподалік таверни я обачливо звернула вбік: за течією мчали два веслувальники і в запалі обговорювали нову техніку веслування, яка дала б змогу успішно боротися на змаганнях зі специфічним оксфордським стилем, так званою бовтанкою.

– Ви підете попереду мене? – гукнула я.

– Аякже! – почулася швидка відповідь. Не перериваючи ритму, двійко пронеслися повз мене.

Невдовзі плескіт їхніх весел ущух вдалині. Я вирішила «пошабашити» і повернутися до елінгу. Навіть така нетривала прогулянка допомогла зняти онімілість у тілі після недосипання третю ніч поспіль.

Я замкнула приладдя в елінгу і не поспішаючи пішла назад до міста. Навкруги в густому ранковому тумані було тихо, наче простір та час припинили існувати. Я заплющила очі й уявила, що мене немає – ні в Оксфорді, ні в будь-якому іншому місці, що має конкретну назву.

Коли ж я розплющила їх, переді мною виріс якийсь темний силует. Я аж охнула від страху. Силует кинувся до мене і я, інстинктивно захищаючись, виставила вперед руки.

– Вибачте Діано, мені здалося, що ви мене помітили, – стурбовано промовив Метью Клермон.

– Я йшла із заплющеними очима, – відказала я, мимовільно прикриваючи долонею комір свого светра. Вампір відійшов назад на два кроки, а я прихилилася до дерева, постояла, поки дихання поверталося до норми.

– Можна у вас дещо спитати? – поцікавився Клермон, коли моє серце вгамувалося і вже не калатало.

– Ні, не можна, якщо ви збираєтеся спитати, чому я подалася на річку в такий туман, знаючи, що за мною слідкують вампіри, демони та відьми. – Мені не хотілося вислуховувати лекцію – принаймні цього ранку.

– Ні, – відповів він із ноткою ядучого сарказму в голосі, – хоча це справді цікава тема. Я ось що хотів спитати: чому ви йшли із заплющеними очима?

Я розсміялася.

– А ви що – не ходите інколи із заплющеними очима?

Метью похитав головою.

– Ми, вампіри, маємо лише п’ять чуттів. І вважаємо за краще користуватися всіма одночасно, – іронічно відказав він.

– Нічого магічного в ходінні з заплющеними очима немає, Метью. Це лише гра, у яку я бавилася ще малою. Моя тітка аж казилася од злості – я завжди поверталася додому подряпана, з розбитими колінами, бо бігала, заплющивши очі, серед дерев та кущів.

Вампір замовк і, засунувши руки у кишені сіро-голубих брюк, замислено вдивлявся в туман. Сьогодні він був без пальта, в сіро-блакитному светрі, який робив його постать темнішою. Раптом я відчула себе скуйовдженою та неохайною, бо помітила зліва на своїх спортивних штанях дірочку, яку я прорвала, зачепившись за кочет у ялику.

– Як вам сьогодні веслувалося? – нарешті спитав Клермон, наче сам не знав. Адже він не просто вийшов свіжим повітрям подихати.

– Нормально, – стисло відповіла я.

– Удосвіта тут небагато людей.

– Так, але мені подобається, коли на воді мало човнів.

– А хіба ж це не ризиковано – веслувати в таку погоду, коли довкола майже немає людей? – Він говорив спокійно, і коли б не був він упирем, що стежив за кожним моїм поглядом, його запитання могло видатися незграбною спробою розпочати розмову.

– Тобто – ризиковано?

– Тобто, коли щось трапиться, цього може ніхто не помітити.

Раніш я ніколи не відчувала на річці страху, але він мав рацію. Та я знизала плечима, мовляв, мені байдуже.

– Із понеділка тут буде повно студентів. Тому я насолоджуюся тишею та спокоєм, допоки маю таку можливість.

– А що – наступного тижня й справді розпочинається семестр? – спитав Клермон із непідробним подивом.

– Та ви ж начебто викладач на факультеті? – розсміялася я.

– Офіційно – так, але насправді я студентів майже не бачу. Я перебуваю тут, здебільшого, як дослідник. – Його губи стиснулися в тонку лінію. Клермону не подобалося, коли з нього сміються.

– Ви щасливчик, – сказала я, уявивши свою вступну лекцію в аудиторії на триста місць перед отими непосидючими першокурсниками.

– Справді, так спокійніше. Моє лабораторне устаткування не ставить мені запитань, чому я подовгу засиджуюся на своєму робочому місці. До того ж мені допомагає доктор Шепард і ще один асистент – доктор Вітмор.

Було вогко, я змерзла. Стояти з вампіром у молочно-білому тумані й обмінюватися світськими люб’язностями – в цьому було щось неприродне.

– Мені вже додому треба.

– Може, вас підвезти?

Чотири дні тому я відмовилася б, якби вампір запропонував мене підвезти, але зараз це видалося мені прекрасною ідеєю. До того ж так я мала чудову нагоду спитати в біохіміка, чому його так цікавить старовинний алхімічній манускрипт.

– Так, звичайно, – відповіла я.

Сором’язливо-задоволений вигляд Клермона став для мене абсолютною – і роззбройною – несподіванкою.

– Моє авто тут неподалік, – він кивнув убік коледжу Крайст-Черч. Кілька хвилин ми йшли мовчки, огорнуті сіруватим туманом. Химерна картина – самотні вампір та відьма. Клермон навмисне стишив ходу, щоб іти зі мною в ногу; тут, надворі, він здавався менш скутим, аніж у бібліотеці.

– А ви що, працюєте в тому коледжі?

– Ні, я там іще не викладав. – Слово іще змусило мене замислитися: а в яких коледжах він уже попрацював? А потім спробувала вирахувати, скільки ж йому років. Інколи мені здавалося, що не менше, ніж самому Оксфорду.

– Діано, – мовив Клермон, зупинившись.

– Гм-м, що? – Я вже трохи віддалилася від нього в напрямку автостоянки.

– Нам сюди, – сказав він, показуючи в протилежному напрямку, і підвів мене до невеличкого огородженого стінами майданчика. Під яскраво-жовтою табличкою СТОЯНКА КАТЕГОРИЧНО ЗАБОРОНЕНА стояв низький чорний «ягуар». Із дзеркала заднього виду звисала картка дозволу на в’їзд до шпиталю Джона Редкліфа.

– Все ясно, – іронічно прокоментувала я, взявши руки в боки. – Ви паркуєтеся там, де хочете.

– Щодо паркування я зазвичай законослухняний громадянин, але сьогодні вранці погода зробила корективи в моїй поведінці. Це виняток, – винувато пояснив Метью і простягнув повз мене руку, щоб відімкнути дверцята. Його «ягуар» був досить старої моделі – без таких сучасних штучок, як центральний замок та навігаційна система, але вигляд мав, наче щойно з вітрини автосалону. Метью відчинив дверцята, я увібралася всередину – і сидіння з брунатної шкіри комфортно огорнуло моє тіло.

Іще ніколи не доводилося мені бути в такому розкішному авто. Найгірші підозри Сари стосовно вампірів неодмінно справдилися б, якби вона дізналася, що вони роз’їжджають на «ягуарах», а вона змушена пересуватися на старій, колись пурпуровій, таратайці «Хонда Сивік», яка вже вицвіла до кольору смаженого баклажана.

Клермон спрямував авто під’їзною дорогою до брами коледжу Крайст-Черч, де йому довелося чекати, поки утвориться проміжок у вранішньому транспортному потоці розвізних вантажівок, автобусів та велосипедів.

– Чи бажаєте підснідати перед тим, як я відвезу вас додому? – невимушено спитав вампір, стиснувши руками поліроване кермо. – Напевне ви зголодніли після інтенсивного тренування.

Це було друге запрошення від Клермона поїсти разом із ним. А може, це притаманна всім вампірам риса? Може, вони полюбляють спостерігати, як їдять інші люди? Кожен на цій планеті знає, що вампіри харчуються людською кров’ю. Та чи харчуються вони лише нею? Раптом мені подумалося, що роз’їжджати в одному авто з вампіром – то не така вже й гарна ідея, і я, застебнувши комір шерстяного пуловера, трохи відсунулася до дверей.

– Ну то як, Діано? – наполягав Клермон.

– Та можна було б трохи попоїсти, – відповіла я, вагаючись. – А заради чашки чаю я готова убити.

Він кивнув, зосередивши погляд на транспортному потоці.

– Я знаю один підходящий заклад.

Клермон скерував авто угору пагорбом, а потім звернув праворуч на Хай-стрит. Ми проїхали повз статую дружини короля Георга II під куполом Квінз-коледжу і рушили до Оксфордського ботанічного саду. Із приглушено-замкненого простору автомобіля місто Оксфорд, із його шпилями і вежами, що вигулькнули нам назустріч із тиші й туману, мало більш потойбічний і таємничий вигляд, ніж зазвичай.

Ми не розмовляли, і через непорушність вампіра я збагнула, що сама, на відміну від нього, постійно вовтузилася, шмигала носом та кліпала очима. А Клермон – ні. Він жодного разу і оком не моргнув, і майже не дихав. Поворот керма та натискання педалі – його рухи були скупими та максимально економними, немов вампір намагався зберегти якомога більше енергії на своє дуже-дуже довге життя. І знову мене розбирала цікавість: скільки ж Клермону років?

Вампір різко звернув до бокової вулички і зупинився біля крихітного кафе, де численні місцеві мешканці похапцем натоптувалися їжею. Декотрі не поспішали – читали газети або базікали зі знайомими за сусідніми столиками. А ще я із задоволенням помітила, що всі вони пили чай із величезних чашок.

– А я й не знала про це кафе, – вирвалося у мене.

– Це сувора таємниця, – мовив вампір із грайливою усмішкою. – Місцеві завсідники не хочуть, щоб університетське начальство псувало своєю присутністю тутешню атмосферу.

Я механічно повернулася, щоб відчинити дверцята, та не встигла й до ручки доторкнутися, як Клермон, несподівано опинившись із протилежного боку дверей, вже відчиняв їх для мене.

– Як ви так швидко туди дісталися? – спитала я з ноткою невдоволення в голосі.

– Звичайна магія, – відповів вампір із напускною скромністю. Вочевидь, Клермон не лише не любив, коли жінки сперечалися з ним, а й коли вони самотужки намагалися відчинити дверцята його авто.

– Я й сама в змозі відчинити собі двері, – вперто сказала я, виходячи з машини.

– А чому сучасним жінкам так хочеться відчиняти дверцята неодмінно самотужки? Чому це для них так важливо? – різко спитав він. – Вам, мабуть, здається, що це свідчення вашої фізичної сили?

– Ні, це ознака нашої незалежності та самостійності, – відказала я, схрестивши руки на грудях. Я не люблю, коли мені перечать, але в цю мить я пригадала розповідь Кріса про те, як обійшовся Клермон із жінкою, яка ставила йому на прес-конференції надто багато запитань.

Вампір мовчки зачинив за мною дверцята авто і відчинив двері кафе. Але я не поворушилася, очікуючи, поки він піде всередину першим. Хвиля теплого вологого повітря винесла з кафе запах бекону та підсмаженого хліба. У мене побігла слина.

– Ви жахливо старомодна людина, – мовила я і, зітхнувши, вирішила не опиратися. Він хоче нагодувати мене гарячим сніданком, то нехай відчиняє переді мною двері хоч увесь ранок.

– Тільки після вас, – наполегливо сказав вампір.

Ми пішли вглиб кафе, петляючи між занятими столиками. У різкому яскравому світлі стельових ламп шкіра Клермона, яка в тумані здавалася майже нормальною, набула виразно блідого кольору. Такого виразного, що двоє людей озирнулися, коли ми проходили повз них. Вампір заціпенів.

«Не варто було сюди заходити», – майнула тривожна думка, коли я помітила, що дедалі більше людей витріщалися на нас.

– Здоровенький був, Метью, – почувся за шинквасом бадьорий жіночий голос. – Сніданок на двох?

Клермон розслабився, і його обличчя освітила легка посмішка.

– Так, Мері, на двох. Як там Ден?

– Досить здоровий, щоби скаржитися, що йому осточортіло стирчати в ліжку. Одужує потроху.

– Чудова новина, – прокоментував Клермон. – Коли звільнишся, принеси оцій дамі чаю, добре? Бо вона каже, що заради чашки чаю готова на вбивство.

– Тобі не доведеться цього робити, дорогенька, – усміхнулася мені Мері. – Ми тут подаємо чай, не вдаючись до кровопролиття. – Вивільнивши своє огрядне тіло з-за прилавку, вона повела нас до стола в закутку біля дверей на кухню. Два ламіновані аркуші меню з виляском впали на його поверхню. – Тут на тебе ніхто не витріщатиметься, Метью. Незабаром Стефані принесе вам чаю. Залишайтеся тут, скільки вам треба.

Клермон навмисне посадив мене спиною до стіни. А сам сів напроти, спиною до решти приміщення. Він нервував – скручував і розкручував ламіноване меню. У присутності інших людей вампір почувався знервовано і неспокійно, як і раніш у бібліотеці. І тільки коли ми залишалися удвох, йому було комфортніше.

Сенс його поведінки я збагнула завдяки своїм знанням про норвезьких вовків: Клермон захищав мене.

– Метью, вам здається, що від когось виходить загроза? Я ж говорила, що спроможна за себе постояти. – Цю фразу я сказала більш уїдливо, аніж хотіла.

– Я в цьому певен, звісно можете, – відказав він, але в його голосі бриніли нотки сумніву.

– Послухайте, – я намагалася говорити спокійно і розважливо. – Ви не підпустили їх до мене, щоб я могла працювати. – Сусідні столики були надто близько, тож я мала говорити непрямо. – І я вам за це дуже вдячна. Але тут повно звичайних людей. Єдина загроза може становити хіба що їхня надмірна увага до вас. Тому розслабтеся і вважайте, що у вас офіційний вихідний день.

Клермон кивнув убік касового апарата.

– Отой чоловік сказав своєму приятелеві, що ви маєте «смачний» вигляд.

Вампір намагався сказати цей жарт відповідним тоном, але при цих словах його обличчя спохмурніло і я ледь стрималася, щоб не розсміятися.

– Не думаю, що він збирається відкусити від мене шматочок.

Вампір аж посірів.

– З того що мені відомо про сучасний сленг англійської, «смачна» жінка – це комплімент, а не погроза, – додала я.

Клермон наприндився ще більше.

– Якщо вам не подобається те, що кажуть інші люди, припиніть прислухатися до їхніх розмов, – порадила я, злегка роздратована його демонстративними ревнощами.

– Це легше сказати, аніж зробити, – зауважив він і зосередив увагу на соуснику.

До нашого столика підійшла молодша та дещо тендітніша копія Мері. Вона тримала тацю, на якій стояв величезний керамічний чайник та дві чашки.

– Молоко та цукор на столі, Метью, – кинула вона, обмацуючи мене цікавим поглядом.

Метью довелося вдатися до офіційних умовностей.

– Стеф, знайомся, це Діана. Вона приїхала з Америки.

– Та невже? А ви, бува, не з Каліфорнії? Мені страх як хочеться побувати в Каліфорнії.

– Ні, я живу в Коннектикуті, – відповіла я з жалем у голосі.

– Це один з отих невеличких штатів, еге ж? – розчаровано спитала вона.

– Так. І взимку там сніжить.

– Мені більше подобаються пальми та сонце.

При згадці про сніг вона втратила до мене всякий інтерес.

– Що замовлятимете?

– Я дуже-дуже голодна, – винувато мовила я і замовила подвійну яєчню, чотири грінки й чотири порції бекону.

Стефані, яка, безсумнівно, чула й «жахливіші» замовлення, записала моє без коментарів і забрала зі стола меню.

– Тобі тільки чай, Метью?

Вампір кивнув.

Коли Стефані відійшла подалі, я перехилилася через столик і змовницьким тоном спитала:

– А вони знають, хто ви насправді?

Клермон теж подався вперед, тепер його обличчя було за фут від мого. Сьогодні вранці він мав більш солодкий парфум, наче зі щойно зірваних гвоздик. Я мимоволі глибоко вдихнула цей запах.

– Вони знають, що я трохи не такий. Мері, може, й підозрює, що я «дуже» не такий, але вона переконана, що я врятував життя Дена, тому вирішила, що моя відмінність не має значення.

– А як ви врятували її чоловіка? – спитала я, бо назагал вважається, що вампіри позбавляють людей життя, а не рятують їх.