Текст книги "Сповідь відьом"

Автор книги: Дебора Гаркнесс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 48 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

Розділ 9

Метью переїхав ріку Ейвон по високому арковому мосту. Знайомий пейзаж шотландського графства Ланарк – зубчасті пагорби, похмуре небо та різкі контрасти кольорів – видався йому приємним та заспокійливим. Цей куточок Шотландії був не дуже веселий та гостинний, та його сувора краса чудово відповідала його теперішньому настрою. Невдовзі він звернув із траси на липову алею, що колись вела до палацу, а зараз йшла в нікуди; такий собі химерний рудимент колишнього величного життя, яким у наші дні ніхто не хотів жити. Біля заднього входу до колишньої мисливської хатинки, де грубий коричневий камін із тильного боку різко контрастував із кремовим ліпним фасадом, Метью зупинився, вибрався зі свого «ягуара» і витягнув із багажника мішки та торби.

Ошатні білі двері хатинки гостинно відчинилися.

– Маєш жахливий вигляд, – зауважив жилавий чорнявий демон з іскристими карими очима та гачкуватим носом. Рукою він притримував клямку дверей і уважно обдивлявся свого найліпшого приятеля з ніг до голови.

Геміш Осборн познайомився з Метью в Оксфорді років двадцять тому. Як і більшість створінь, вони були навчені боятися один одного і тому не знали, як їм слід поводитися. А потім, зрозумівши, що мають схоже почуття гумору та пристрасть до всіляких нестандартних ідей, стали друзями нерозлийвода.

Вираз гніву на обличчі Метью швидко змінила покора.

– Радий тебе бачити, – хрипко буркнув він, кидаючи біля дверей свої манатки. Вампір втягнув носом повітря, упиваючись чистим прохолодним запахом будинку, в якому вгадувалися відтінки старих тиньку та деревини, а також неповторний лавандово-м’ятний аромат Геміша. Вампір відчайдушно намагався позбутися запаху відьми, що застряг у його ніздрях.

Невдовзі з’явився Джордан, дворецький Геміша, – звичайна людина. Він приніс із собою лимонної поліровки для меблів та крохмалю. Усі ці запахи разом не змогли витіснити аромат жимолості та шандри, якими пахнула Діана, але таки істотно допомогли.

– Радий вас бачити, сер, – сказав Джордан, забираючи нагору торби Метью. Джордан був дворецьким старого гарту. Навіть якби йому й не платили щедро за нерозголошення таємниць свого роботодавця, він не виказав би жодній живій душі, що Осборн – демон і він час від часу розважає вампірів. Це було б немислимо, як проговоритися про те, що його інколи просили подати до сніданку бананові сандвічі з арахісовим маслом.

– Дякую, Джордане, – мовив Метью, роблячи вигляд, що уважно вдивляється в нижній зал, щоб не зустрічатися поглядом із Гемішом. – Бачу, ти придбав іще одного Гамільтона, – сказав він, захоплено поглянувши на незнайомий пейзаж на дальній стіні.

– Зазвичай ти не помічаєш моїх нових придбань, – відказав Геміш. – Як і Метью, він мав здебільшого оксфордський акцент із невеличкою домішкою. У його випадку ця домішка являла собою гаркавість, характерну простолюдинам Глазго.

– До речі, про нові придбання. Як там почувається Милий Пролісок Вільям?

Вільям – новий коханець Геміша – був звичайним чоловіком із настільки приємною та легкою вдачею, що Метью дав йому прізвисько за назвою весняної квітки. Прізвисько прижилося. І тепер Геміш користувався ним на підтвердження своєї ніжної симпатії, а Вільям же остогид місцевим квіткарям, бо скуповував горщики з пролісками і дарував їх друзям.

– Невдоволений, – хихикнув Геміш. – Бо я пообіцяв йому, що цей уїк-енд він спокійно проведе вдома.

– Ти ж знаєш, тобі не треба було приїжджати. Я цього не чекав. – Як і Вільям, Метью теж був невдоволений.

– Та знаю, знаю. Але ми вже досить давно не бачилися, а руїни замка Кадзоу мають у цю пору року особливий вигляд.

Метью не приховував спантеличення і роздратовано вирячився на Геміша.

– Господи, тобі й справді конче необхідно було вирушати на полювання, еге ж? – тільки й спромігся мовити Геміш.

– Так, і негайно, – відповів вампір уривчастим голосом.

– Чи маємо час, щоб випити, чи ти хочеш братися за справу невідкладно?

– Гадаю, що можна спочатку випити, – відповів Метью з лячними нотками в голосі.

– От і чудово. Маю для тебе пляшку вина, а для себе – трохи віскі.

Геміш попросив Джордана принести з льоху доброго вина одразу після дзвінка Метью. Він страшенно не любив пити сам-один, а Метью терпіти не міг віскі.

– Коли вип’ємо, розкажеш мені, чому тобі так терміново закортіло податися на полювання в прекрасний вересневий уїк-енд.

Геміш повів гостя наполірованою підлогою, а потім – нагору сходами до своєї бібліотеки. У дев’ятнадцятому сторіччі тут змонтували матово-коричневі панелі, зруйнувавши початковий задум архітектора вісімнадцятого сторіччя – створити для панянок достатньо світле й просторе приміщення, де вони могли б терпляче чекати своїх чоловіків, поки ті розважалися полюванням та спортивними вправами. Залишилася тільки оригінальна біла стеля, оздоблена гірляндами та заклопотаними ангелами – як постійний докір архітекторам сучасності.

Геміш із Метью вмостилися в шкіряних кріслах біля каміна, в якому вже весело стрибало полум’я, послаблюючи осінню прохолоду. Геміш показав вампіру пляшку вина, і той схвально цмокнув язиком.

– Оце саме те, що треба.

– Ще б пак. Джентльмени в фірмі «Беррі бразерс енд Радд» запевнили мене, що напій просто бездоганний. – Геміш налив другові вина і відкрив графин із віскі.

З келихами в руках, двоє чоловіків сиділи в приязно-товариській тиші.

– Вибач, що я тебе у все це втягнув, – почав Метью. – Ситуація справді важка. І… і складна.

Геміш хихикнув.

– Як і завжди – коли йдеться про тебе.

Метью відчував до Геміша симпатію почасти через його прямоту й відвертість, почасти через розсудливість і холоднокровність, не властиві іншим демонам, – його непросто було вивести з рівноваги. За багато років Клермон мав декількох друзів-демонів, однаковою мірою благословенних своїми талантами та проклятих своїми вадами. Але з Гемішем йому було найкомфортніше – без палких і пристрасних аргументів, вибухів хаотичної активності та небезпечних депресій. Час, проведений у компанії Геміша, складався з відрізків тиші, супроводжуваних оглушливо-гострими розмовами, забарвленими його примирливо-олімпійським ставленням до життя.

Несхожість Геміша поширювалася і на його роботу, яка не стосувалася звичних для демонів царин музики та інших різновидів мистецтва. Натомість він мав талант до грошей: умів їх заробляти і вчасно помічав небезпечно слабкі місця в міжнародних фінансах і на валютних ринках. Свою творчу вдачу, притаманну всім демонам, він застосовував до написання зведеної таблиці фінансового стану тієї чи іншої компанії, а не на створення сонат; на тонкощах валютних бірж він знався так добре, що його консультації жадали президенти, монархи та прем’єр-міністри.

Ця незвична для демона схильність до економіки здивувала й зацікавила Метью – як і та легкість, із якою Геміш спілкувався зі звичайними людьми. Гемішу подобалося бути в їхній компанії; людські вади для нього поставали скоріш стимулятором діяльності, а не негативним подразником. Ось такий наслідок виховання у родині, де батьком був страховий агент, а мати – звичайна домогосподарка. Познайомившись із незворушно-холоднокровними Осборнами, Метью збагнув, звідки у Геміша така поблажлива симпатія до звичайних людей.

Потріскування дров у каміні та аромат віскі в повітрі зробили свою справу, і вампір, нарешті, розслабився та заспокоївся. Він нахилився вперед, легенько тримаючи келих між пальцями; червона рідина ясно іскрилася у світлі вогню.

– Навіть не знаю, з чого почати, – мовив він тремтячим голосом.

– Почни з кінця – ясна річ. Навіщо ти взяв слухавку і зателефонував мені?

– Мені треба було втекти від представника відьмацької породи.

Геміш на мить затримав погляд на приятелеві й помітив його очевидне збудження. Чомусь він не мав і краплини сумнівів, що цей представник був жіночої статі.

– А що в тій відьмі такого особливого?

Метью поглянув на нього з-під важких нависаючих брів.

– Все.

– Ой, ти потрапив у халепу – я правильно здогадався? – гаркавий акцент Геміша забарвився симпатією та здивуванням.

Метью розсміявся різким неприємним сміхом.

– Можна й так сказати.

– А ця відьма – вона має якесь ім’я?

– Так. Її звуть Діана. Вона історик. І американка.

– Ага. Богиня полювання, – неквапливо проказав Геміш. – А окрім древнього імені вона – звичайна відьма?

– Ні, – різко заперечив Метью. – Зовсім не звичайна.

– Авжеж. Ось у чім полягає складність ситуації. – Геміш став уважно вдивлятися в обличчя друга, шукаючи ознаки заспокоєння, а вампір сидів, як на голках.

– Вона з роду Бішопів, – сказав Метью і замовк. Бо вже давно знав, що від цього демона не сховається жоден, навіть найслабший натяк, і він неодмінно зрозуміє його значущість.

Геміш попорпався в своїй пам’яті й знайшов те, що шукав.

– Це ті, що з Салема в штаті Масачусетс?

Метью похмуро кивнув.

– Вона – остання з відьом Бішопського роду. Її батьком був такий собі Проктор.

Демон тихенько присвиснув.

– Подвійна відьма, з видатного роду поважних чаклунів. Половинчастість тебе ніколи не вдовольняла, еге ж? Звідси я роблю висновок, що це, напевне, надзвичайно потужна відьма, чи не так?

– Її мати – безсумнівно. Про її батька ж я знаю небагато. А Ребекка Бішоп – це особлива історія. У тринадцять років вона робила такі заклинання, які не під силу більшості дорослим відьмам, хоч якими б досвідченими вони не були. А її здатності провидиці, що проявилися іще в дитячому віці, просто вражали.

– А ти знав її матір, Мет? – вимушено спитав Геміш, бо Метью прожив надто багато життів і зустрічався з надто великою кількістю різних людей, щоб його приятель-демон все це добре пам’ятав.

Метью похитав головою.

– Ні. Хоча про неї багато розповідають, і значна частина цих балачок – заздрісні плітки. Ти ж знаєш, як буває з цими відьмами. – У його голосі з’явився неприємний відтінок, котрий з’являвся щоразу, коли вампір говорив про представниць цієї породи.

Геміш пропустив ремарку про відьом повз вуха і зиркнув на Метью через край келиха.

– А Діана?

– Вона стверджує, що не вдається до магії.

У цій фразі стирчали дві нитки, за які треба було смикнути. Спочатку Геміш смикнув за найлегшу.

– Як це? Зовсім не вдається до магії? Навіть тоді, коли треба знайти загублену сережку? Чи під час фарбування волосся? – недовірливо спитав Геміш.

– Вона не з тих, хто переймається сережками чи своєю зачіскою. Їй краще пробігтися три милі, а потім годину веслувати річкою в небезпечно маленькому човнику. Ось яка вона.

– Зважаючи на її походження, я щось не вірю, що вона зовсім не користується своїми магічними здібностями. – Геміш був до міри прагматиком і мрійником. Саме тому демону вдавалося так добре розпоряджатися чужими грошима. – Ти й сам в це не зовсім віриш. Ти хочеш сказати, що вона бреше?

Поставивши це запитання, Геміш смикнув за другу ниточку.

– Діана каже, що вдається до магії лише зрідка, і то з дріб’язкових приводів. – Метью завагався і замовк, а потім провів пальцями по волоссю, від чого те стало сторч, і сьорбнув вина. – Взагалі-то, я за нею стежив. Вона вдається до чаклунства більше й частіше, ніж стверджує. Я просто це нюхом чую. – Вперше з часу приїзду голос його прозвучав щиро й відверто. – Так пахне перед грозою наелектризоване повітря. Інколи я навіть можу це бачити. Діана світиться мерехтливим сяйвом, коли злиться, або з головою занурюється в роботу. «А ще – коли вона спить», – подумки додав Метью і нахмурився. – Господи, бувають навіть моменти, коли мені здається, що я відчуваю цю енергію на смак.

– Вона мерехтить?

– Це мерехтіння більше відчувається, аніж бачиться. Chatoiement, тобто її відьмацьке світіння, є дуже слабким. Іще в ті часи, коли я був молодим вампіром, мені траплялися відьми, які випромінювали ці слабкі імпульси світла. Тепер таке можна побачити лише зрідка. Діана не підозрює, що світиться, і не розуміє значущості цього феномена. – Метью здригнувся і стиснув кулак.

Демон поглянув на годинник. День тільки розпочався, але він вже знав, чому його приятель приїхав до Шотландії.

Метью Клермон закохався.

Увійшов Джордан – як завжди секунда в секунду.

– Тут на джипі приїхав помічник мисливців, сер. Я сказав йому, що сьогодні його послуги не знадобляться.

Дворецький чудово знав, що коли в полюванні бере участь вампір, то немає потреби в помічникові, який висліджуватиме оленя.

– От і добре! – Геміш підвівся й осушив свою склянку з віскі. Він із радістю пропустив би ще одну, але перед полюванням не слід розслаблятися, щоб не притупити своїх надприродних здібностей.

Метью підняв на нього погляд.

– Я піду сам-один, Геміше. Мені хочеться пополювати наодинці.

Вампір не любив ходити на полювання з теплокровними істотами, і до цієї категорії належали люди, демони та відьми. Зазвичай він робив виняток для Геміша, але сьогодні йому захотілося залишитися на самоті: так йому буде зручніше вгамувати свою пристрасть до Діани Бішоп.

– Ага, то ми не будемо полювати, – сказав Геміш, хитро блиснувши очима. – Натомість будемо підкараулювати і висліджувати.

Демон швидко придумав план. Згідно з цим планом він мав чимось зайняти голову свого приятеля, щоб той поволі розслабився і добровільно розповів йому про те, що відбувається зараз в Оксфорді. Таким чином, Гемішу не доведеться вивуджувати з нього потрібну інформацію.

– Ходімо, сьогодні прекрасний день. Ми чудово проведемо час.

Надворі Метью похмуро увібрався до пошарпаного джипа Геміша. На ньому вони полюбляли роз’їжджати в районі Кедзоу, попри те, що в елітарних мисливських колах Шотландії найпрестижнішим вважався «лендровер». Метью не заперечував проти їзди в авто з відкритим верхом у таку холоднечу, а Геміш вважав це виявом по-справжньому чоловічого характеру. Видираючись на пагорби туди, де зазвичай паслися олені, Геміш нещадно видавлював із джипа все, на що той був здатен, і Метью невдоволено морщився від завивання двигуна. Нарешті на наступному крутосхилі вампір помітив двійко оленів-самців і наказав Гемішу зупинитися. Метью тихо вибрався з авто і занишкнув біля переднього колеса, заворожено споглядаючи тварин.

Геміш усміхнувся і приєднався до нього.

Демону вже доводилося підкараулювати оленів разом із Метью, тож він знав, що тому потрібно. Вампір не завжди харчувався, хоча сьогодні Геміш був упевнений, що коли залишити Метью на самоті, він повернеться уночі ситий та наїжений, а в маєтку стане двома оленями менше. Його приятель був м’ясоїдним хижаком. Саме полювання визначало природу вампірів, а не спосіб їхнього харчування чи те, чим вони харчувалися. Інколи, коли Метью охоплювала непосидючість, він просто ішов на природу і вистежував яку завгодно істоту, але не убивав її.

Поки вампір спостерігав за оленями, демон спостерігав за вампіром. В Оксфорді щось було неладно – він це нутром відчував.

Так Метью просидів кілька наступних годин, розмірковуючи, чи варто переслідувати оленів. Надприродні нюх, зір та слух давали йому змогу слідкувати за їхніми пересуваннями, вираховувати звички тварин і передбачати кожну їхню реакцію на тріск сухої гілки чи птаха, що, змахнувши крилами, притьмом летить геть. Вампір жадібно пожирав оленів очима, але жодного разу не виявив нетерплячості. Найголовніший для Метью момент наставав тоді, коли його здобич визнавала поразку і здавалася.

Вже сутеніло, коли він нарешті підвівся і кивнув Гемішу. На перший день було досить, і хоча Метью не потребував світла, щоби бачити оленів, він знав, що світла потребує Геміш, щоби з’їхати униз із пагорбів.

Коли вони під’їжджали до особняка, було темно, хоч в око стрель, і Джордан повмикав всі лампочки, від чого споруда видалася ще більш недоречною та абсурдною, ніби примощена на узвишші посеред порожнечі.

– Ця хатинка завжди мала якийсь недоречний вигляд, – кинув Метью байдужим тоном, хоча ця ремарка мала на меті дошкулити. – Напевне, Роберт Адам із глузду з’їхав, інакше він не взяв би ліцензію на будівництво.

– Ти вже неодноразово ділився своїми думками про моє невинне марнотратство, Метью, – примирливо сказав Геміш, – і мені байдуже, чи розумієш ти краще за мене принципи архітектурного дизайну і чи ти справді вважаєш, що Адам з’їхав із глузду, якщо взявся будувати – як там ти сказав – цю «погано продуману недоречність» у дикій глушині Ланаркширу. Мені ця хатинка подобається, і, хоч щоб ти казав, я не зміню свого ставлення до неї.

Подібні розмови точилися відтоді, як Геміш заявив, що придбав мисливську хатинку – разом з умеблюванням, помічником мисливця та Джорданом – в аристократа, який не мав бажання користуватися цією спорудою і грошей, щоб її ремонтувати та підтримувати в належному стані. Метью вжахнувся, дізнавшись про це. Однак для Геміша хатинка Кедзоу-лодж була ознакою того, що він високо зійшов над своїм простонародним походженням, що міг витрачати гроші на щось непрактичне просто тому, що воно йому подобалося.

– Угу, – невдоволено буркнув Метью.

«Що ж, невдоволення – все ж таки краще за нервове збудження», – подумав Геміш. І перейшов до виконання другої частини свого плану.

– Вечерю призначено в їдальні на восьму, – оголосив він.

Метью терпіти не міг їдальні – величезного приміщення з високою стелею і постійними протягами. Але найважливіше полягало в тому, що їдальня була взірцем кричущого несмаку і мала якусь жіночу атмосферу. То було улюблене приміщення Геміша.

Метью простогнав із досади.

– Я не голодний.

– Так, не голодний. А страшенно голодний, – різко заперечив Геміш, придивляючись до кольору та текстури шкіри свого приятеля.

– Коли ти востаннє їв по-справжньому?

– Багато тижнів тому, – знизав плечима Метью, демонструючи свою звичну зневагу до плину часу. – Якщо чесно, то не пам’ятаю.

– Сьогодні підхарчуєшся вином та супом. А завтра – сам вирішуватимеш, що тобі їсти. Хочеш побути перед вечерею на самоті, чи, може, ризикнеш пограти зі мною в більярд?

Геміш надзвичайно добре грав у більярд, а ще краще в снукер – навчився ще підлітком. Свої перші гроші він заробив у більярдних залах Глазго і міг перемогти майже кожного. У снукер Метью з ним не грав, пояснюючи, що завжди програвати – то нецікаво, навіть коли програєш приятелю. Натомість вампір спробував навчити Геміша гри в карамболь – французької старовинної гри з кулями та киями; і тут навпаки – завжди перемагав Метью. Тож більярд був розумним компромісом.

Не в змозі встояти перед спокусою будь-якого змагання, Метью погодився.

– Зараз я перевдягнуся і прийду.

Повстяний більярдний стіл Геміша стояв у кімнаті напроти бібліотеки. Прийшов туди Метью в білій сорочці та джинсах, і на нього вже чекав Геміш у светрі та брюках. Зазвичай вампір уникав білого вбрання, бо мав у ньому лячний вигляд примари, але тепер то була єдина пристойна сорочка, яку він із собою взяв. Адже він збирався на полювання, а не на звану вечерю.

Озброївшись києм, він став край стола.

– Ти готовий?

Геміш кивнув.

– Домовимося, що граємо годину, гаразд? А потім підемо вип’ємо.

Двоє чоловіків із киями схилилися над столом.

– Не дуже напосідай на мене, Метью, – промимрив Геміш.

Перший удар по кулі. Вампір пирхнув, побачивши, як кульки докотилися до протилежного боку, вдарилися об борт стола і відскочили.

– Я візьму білу, – сказав Метью, коли кулі припинили обертатися, і його куля опинилася найближче. Вампір кинув другу кулю Гемішу. Демон поставив червону кулю на її мітку і відступив від стола.

Як і на полюванні, Метью не поспішав набирати очки. Він заколотив п’ятнадцять «свояків» поспіль, щоразу заганяючи червону кулю в іншу лузу.

– Прошу, – пробурмотів він, показуючи на стіл. Демон мовчки поставив свою жовту кулю.

Прості удари, в результаті яких червона куля опинялася в лузі, Метью перемежав із більш хитромудрими ударами, відомими під назвою «карамболь», котрі, втім, не були його сильною стороною. «Карамболь» означав, що Метью одним ударом кия поцілував у червону та жовту кулі Геміша одночасно. Такі удари потребували не стільки сили, скільки точності.

– А де ти надибав цю відьму? – невимушено спитав Геміш, коли Метью «закарамболив» жовту та червону кулі.

Метью витягнув із лузи свою білу кулю і приготувався до наступного удару.

– У Бодліанській бібліотеці.

Демон здивовано підняв брови.

– У Бодліанській бібліотеці? Відколи ж це ти став сумлінним читачем?

Метью спартачив, і його біла куля, перескочивши через борт, впала на підлогу.

– Я був на концерті й підслухав розмову двох відьом про якусь американку, яка роздобула якийсь манускрипт, котрий вважався давно втраченим. Але так і не зміг второпати, чому ці дві відьми так переймалися.

З цими словами він відступив від стола, роздратований своєю помилкою.

Геміш швидко розіграв п’ятнадцять «свояків». Метью виклав свою кулю на стіл і взяв крейду, щоб позначати рахунок.

– Тому ти просто увійшов до бібліотеки і завів із Діаною невимушену розмову, мовляв, скажіть, будь ласка, а звідки у вас ця книга? – спитав демон, одним ударом заганяючи в лузу три кулі відразу.

– Так, я пішов до бібліотеки, щоби там із нею зустрітися, – проговорив Метью, спостерігаючи за Гемішем, що обходив стіл. – Бо мені стало цікаво.

– Ну і як – дуже вона зраділа, побачивши тебе? – спокійно спитав Геміш і виконав ще один хитромудрий удар. Він знав, що вампіри, відьми та демони рідко коли уживалися разом, бо воліли проводити час у колективах одноплеменців. Його дружба з Метью була досить рідкісним явищем, і друзі-демони Геміша вважали за божевілля допускати вампіра до себе так близько. І йому подумалося, що в таку ніч, як ця, його друзі, можливо, мали рацію.

– Навряд чи. Спочатку Діана перелякалася, хоча й не відвела очей, коли зустрілася зі мною поглядом. А очі у неї – дивовижні: блакитно-золотаві й сіро-зелені, – замріяно мовив Метью. – А згодом їй навіть захотілося вдарити мене. Бо я нюхом відчував, яка розлючена вона була.

Геміш насилу стримався, щоб не розреготатися.

– Що ж, цілком очікувана реакція, коли в Бодліанській бібліотеці на тебе влаштовує засідку вампір. – Він вирішив пожаліти Метью і врятувати його від необхідності відповідати. Тому навмисне перебив свою жовту кулю через червону, трохи зачепивши її так, що вона теж поволі покотилася вперед і стукнулася об жовту. – От зараза! – досадливо простогнав він. – Фол.

Метью повернувся до стола, загнав до лузи кілька «свояків» і спробував виконати кілька карамболів.

– А ви бачилися за межами бібліотеки? – спитав Геміш, коли вампір дещо вгамувався.

– Насправді я нечасто з нею бачуся, навіть у бібліотеці. Я сиджу в одній секції, а вона – в другій. Втім, я вже звозив її на сніданок і на заняття до Старої хатинки, де познайомив її з Амірою.

Гемішу довелося докласти чималих зусиль, щоб не виказати здивування. Метью роками товаришував із жінками, але ніколи не возив їх до Старої хатинки. А що це за дивна манера залицятися, сидячи в різних куточках бібліотеки?

– А чи не було б краще сісти поруч із нею, якщо вона тебе зацікавила?

– Мене цікавить не вона! – вигукнув Метью, з силою торохнувши києм по білій кулі. – Мене цікавить манускрипт. Вже сотню років я хотів прибрати його до рук. А вона просто взяла, написала замовлення на смужечці паперу і – гоп! – його вже везуть їй зі сховища. – У голосі вампіра бриніли заздрісні нотки.

– Який манускрипт, Мет? – Геміш докладав зусиль, щоб зберігати спокій та терплячість, але їхня пересварка ставала нестерпною. Метью розлучався з інформацією, наче скнара з копійками. Для швидких думкою демонів було надзвичайно важко мати справу зі створіннями, котрі не сприймають всерйоз проміжок часу, що становить менше від десяти років.

– Це алхімічна книга, що належала Еліасу Ешмолу. Діана Бішоп – дуже поважний історик у галузі алхімії.

Метью знову припустився фолу через надто сильний удар. Геміш переставив кулі й, набираючи очки, потроху вгамувався. Нарешті прийшов Джордан і сказав, що внизу подано напої.

– А який там рахунок? – спитав Геміш, придивляючись до крейдяних позначок. Він знав, що виграв, але справжній джентльмен мусив спитати – принаймні так навчив його Метью.

– Звісно, ти виграв.

Метью вийшов із кімнати і загупотів униз сходами зі швидкістю, що значно перевищувала швидкість звичайних людей. Джордан стурбовано поглянув на відполіровані сходинки.

– Сьогодні у професора Клермона важкий день, Джордане.

– Та я й бачу, – пробурмотів дворецький.

– Краще принесіть ще одну пляшку червоного вина. Сьогодні на нас чекає довга ніч.

Напої були подані до колишнього приміщення для приймання гостей. Вікна виходили в парк із доглянутими квітниками, чиї розміри та пропорції були для мисливської хатинки явно недоречними – величними, і тому більше годилися для палацу, а не для скромної споруди – результату скороминущої примхи.

Тут, перед каміном, зі склянками напоїв у руках, Геміш нарешті мав можливість більш наполегливо добиратися до суті таємниці.

– Метью, розкажи мені про той манускрипт, який роздобула Діана. Що конкретно в ньому? Формула філософського каменя, що обертає свинець на золото? – спитав демон із легкою іронією в голосі. – Чи рецепт чудодійного еліксиру, що перетворює смертну плоть на безсмертну? – Та бажання іронізувати щезло в мить, коли він зустрівся поглядом із Метью. – Скажи, що ти жартуєш, – приголомшено прошепотів Геміш. Бо філософський камінь вважався легендою – як Священний Грааль чи Атлантида. Хіба ж він міг мати стосунок до реальності? Та колись він вважав, що вампіри, демони та відьми теж не існують в реальності.

– А що, схоже, що я жартую? – спитав Метью.

– Ні, – відповів демон і аж здригнувся. Метью не покидала впевненість у тому, що суто науковими засобами він зможе дізнатися, завдяки чому вампіри були такими невразливими для смерті та фізичного занепаду. І філософський камінь чітко вписувався в ці його сподівання.

– Це втрачена книга, – похмуро мовив Метью. – І я це знаю.

Як і більшість створінь, Геміш неодноразово чув ці історії. Якщо вірити одній із них, відьми викрали у вампірів безцінну книгу, що містила таємницю безсмертя. Згідно з іншою історією, вампіри викрали у відьом древню книгу із заклинаннями, а потім загубили її. Дехто натякав, що то була зовсім не книга із заклинаннями, а посібник, що описував основні риси всіх чотирьох людиноподібних створінь, що існували на землі.

Метью мав власну теорію стосовно змісту цієї книги: основну її частину складало пояснення, чому вампірів так важко убити, а пояснення, звідки на землі взялися люди та інші людиноподібні істоти було чимось на кшталт невеличкого додатку.

– Ти й справді вважаєш, що цей манускрипт – твоя книга? – спитав Геміш. Коли Метью ствердно кивнув, демон скрушно зітхнув. – Що ж, тоді не дивно, що відьми пліткують. А звідки вони дізналися, що Діана роздобула цю книгу?

Метью обернувся з перекошеним від люті обличчям.

– Та кому це потрібно? Хто це може сказати? Проблеми почалися від того, що вони не можуть тримати язика за зубами.

Цей вибух гніву вкотре нагадав Гемішу, що Метью та його родина справді дуже не любили відьом.

– Річ у тім, що не я один підслухав їх розмову про бібліотеку в неділю. Про це почули й інші вампіри. А потім і демони рознюхали, що відбувається щось цікаве, і тепер…

– І тепер увесь Оксфорд буквально кишить демонами, – закінчив за нього Геміш. – Який жах! А скоро ж почнеться семестр. І тоді про цей манускрипт дізнаються й люди. Вони сюди валом валитимуть.

– Ситуація іще гірша, ніж ти думаєш, – похмуро мовив Метью. – Цей манускрипт був не просто втрачений. Він був під закляттям, і Діана зняла його. А потім відправила назад до книгосховища і, схоже, не збирається замовляти його знову. І не лише я один чекаю, поки вона це зробить.

– Метью, – спитав Геміш із напруженою ноткою в голосі. – Ти що, захищаєш її від інших відьом?

– Схоже, вона й сама не усвідомлює власних потужних можливостей. І це наражає її на ризик. Я не можу дозволити, щоб вони добралися до неї першими, – проговорив Метью, і на його обличчі раптом з’явився вираз розпачу та вразливості.

– Слухай-но, Мет. – Геміш похитав головою. – Не втручався б ти у стосунки Діани з її одноплеменцями, га? Бо це призведе до ще більших проблем. До того ж жодна відьма не насмілиться виказувати відверту ворожість до представниці роду Бішопів.

В наші дні створіння більше не вбивали одне одного – хіба що для самозахисту. В їхньому світі вияви агресії сприймалися вкрай несхвально. Колись Метью розповідав Гемішу про старі часи, коли кривава ворожнеча та вендети між створіннями шаленіли повсюдно, постійно привертаючи увагу звичайних людей.

– Демони – неорганізовані, а вампіри не насміляться виступити проти мене. Але відьмам довіряти не можна. – Метью підвівся і, тримаючи келих у руці, підійшов до каміна.

– Дай Діані Бішоп спокій, – порадив йому Геміш. – До того ж якщо цей манускрипт справді зачаклований, ти не зможеш його прочитати.

– Зможу, якщо вона допоможе мені, – відповів Метью нарочито невимушено і поглянув на вогонь.

– Метью, – мовив демон тоном, яким він зазвичай давав знати своїм молодшим партнерам, що вони стали на небезпечно тонку кригу. – Не чіпай відьму та отой манускрипт.

Вампір обережно поставив келих на камінну полицю і відвернувся.

– Я вже не зможу, Геміше… Я… я жадаю її.

Навіть від однієї цієї фрази відчуття голоду спалахнуло й поширилося, як вогонь. Коли його голод зосереджувався, ставав таким сильним, як зараз, то самою лише кров’ю насититися було неможливо. Тіло вампіра вимагало дечого більш конкретного і специфічного. От якби він міг скуштувати – скуштувати Діану, то тоді він вдовольнився б, і болісна жага вгамувалася.

Геміш уважним поглядом обмацав напружені плечі Метью. Він не здивувався, що його друг так жадав Діани Бішоп. Для парування вампір неодмінно мав зажадати якусь іншу істоту більше за будь-що чи будь-кого, тому його жага завжди поєднувалася з тілесним потягом, була невід’ємною його частиною. І Геміш мав підозру, що Метью шукав собі пару – попри неодноразові гучні заяви, що він вже ніколи не знайде когось, здатного збурити в ньому такі почуття.

– Тоді насправді проблема, що стоїть перед тобою, полягає не в Діані й не у відьмах. І тим більше не в якомусь там древньому манускрипті, що може – чи не може – містити відповіді на твої запитання. – Геміш помовчав, щоб його слова краще дійшли до співрозмовника, а потім продовжив: – Ти, взагалі-то, розумієш, що насправді ти на неї полюєш?

Вампір зітхнув, відчувши полегшення від того, що про його пристрасть було мовлено вголос.

– Розумію. Я заліз у вікно до її помешкання, коли вона спала. Я стежу за нею на пробіжках. Вона опирається всім моїм спробам допомогти їй, і чим більше вона опирається, тим більший голод я відчуваю.

Отетерілий вигляд вампіра змусив Геміша вкусити себе за губу, щоб не розсміятися. Зазвичай жінки не опиралися Метью. Вони робили те, що він їм казав, зачаровані його зовнішністю та шармом. Тому не дивно, що його приголомшив Діанин опір.