Текст книги "Сповідь відьом"

Автор книги: Дебора Гаркнесс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 48 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

Прокинулась я о пів на четверту ранку з калатаючим серцем, закляклою шиєю та різким присмаком гвоздики у роті.

Я налила собі склянку води і зачинила вікно на кухні. Надворі було прохолодно, і від дотику вологого повітря я аж здригнулася.

Я порахувала час і вирішила зателефонувати додому. Там була десята тридцять ранку, і Сара та Ем, що, як кажани, були нічними створіннями, ще, мабуть, спали, як убиті. Я швидко пройшлась по кімнатах, повимикала скрізь світло, за винятком спальні, й узяла свій мобільний телефон. Ні, спочатку треба скинути з себе брудний одяг – і де так можна було вимазатися в бібліотеці? Я вдягла старі спортивні штани та чорний светр із розтягнутим коміром – зручніше за будь-яку піжаму.

Тверде ліжко приємно запрошувало на дотик; я вмостилася зручніше, щоб майже переконати себе: телефонувати додому непотрібно. Але вода, яку я щойно випила, так і не вимила з рота рештки гвоздичного запаху, тож я знову взяла телефон і набрала номер.

«А ми чекали на твій дзвінок» – такі були перші слова, які я почула.

Ще б пак – відьми!

Я зітхнула:

– Саро, у мене все гаразд.

– Всі ознаки вказують на протилежне.

Як і зазвичай, молодша сестра моєї матері не збиралася зі мною церемонитися.

– Табіта увесь вечір місця собі не знаходила, Емі чітко ввижалося, що ти заблукала у густому лісі, а я з самого сніданку до їжі не доторкнулася через тривогу.

Насправді вся проблема полягала в отій бісовій кішці. Табіта була улюбленицею Сари і з лячною точністю фіксувала геть усі негаразди, що виникали в нашій родині.

– Ще раз кажу – у мене все нормально. Просто сьогодні в бібліотеці я несподівано натрапила на одну істоту, тільки й того.

На лінії клацнуло – то Ем підняла другу слухавку.

– Чому ти не святкуєш Мабон? – спитала вона.

Скільки я себе пам’ятаю, Емілі Мазер була незмінним атрибутом мого життя. Вони познайомилися з Ребеккою Бішоп іще студентками, коли працювали влітку в етнографічному музеї «Плімут Плантейшн», де рили ями і тягали тачки, допомагаючи на розкопках археологам. Вони стали подругами-нерозлийвода, а потім – інтенсивно листувалися, коли моя мати подалася до Гарварда, а Емілі – до елітарного Вассарського коледжу. Згодом подруги знову возз’єдналися в Кембриджі, де Ем влаштувалася на роботу в дитячу бібліотеку. Після смерті моїх батьків Ем стала майже кожен уїк-енд проводити в Медісоні, і невдовзі знайшла собі роботу в місцевій початковій школі. Вони з Сарою стали нерозлучними партнерками, хоча Емілі досі винаймала собі квартиру, і солодка парочка ревно слідкувала, щоб я – у підлітковому віці – не бачила, як вони прямують удвох до спальні. Та це не обмануло ні мене, ні сусідів, ні будь-кого з мешканців міста. Всі ставилися до них саме як до сексуальних партнерів, незалежно від того, в яку спальню вони заходили. Коли я виїхала з будинку Бішопів, до нього перебралася Ем, там вона і лишилася. Так само, як моя мати й тітка, Ем була спадкоємницею древнього відьмацького роду.

– Мене запросили на шабаш, але я відмовилася і натомість вирішила попрацювати.

– А ота відьма з Брін-Мора запрошувала тебе на вечірку? – Емілі цікавилася дослідницею класичних мов здебільшого тому, що колись у неї був роман із матір’ю Джиліан (про це я випадково дізналася одного літнього вечора, коли Ем добряче хильнула вина). «То було давно, іще в шістдесятих роках», – стисло пояснила вона тоді.

– Так, запрошувала, – стурбовано відповіла я. Сара та Емілі мали тверде переконання, що в голові у мене нарешті проясниться, і тепер, коли мене прийняли на штатну посаду, я ставитимусь до успадкованого чаклунства з усією серйозністю. Ніщо не могло похитнути їхнє надумане пророцтво, і вони завжди заінтриговано трепетали, коли я мала хоч найменший контакт із якоюсь відьмою.

– Але натомість я провела вечір у компанії з Еліасом Ешмолом.

– А хто це такий? – спитала Ем у Сари.

– Та отой померлий чолов’яга, що колекціонував книги з алхімії, – почулася приглушена відповідь Сари.

– Гей ви, я з вами розмовляю, чи з ким? – гукнула я в слухавку.

– І хто ж насмілився потурбувати твій спокій? – поцікавилася Сара.

Зважаючи на те, що мої співрозмовниці були відьмами, сенсу щось приховувати не було.

– У бібліотеці я натрапила на вампіра, якого раніше не зустрічала. Його звуть Метью Клермон.

На тому боці слухавки запала тиша – то Емілі подумки перебирала свою картотеку відомих представників нечистої сили. Сара теж трохи помовчала, зважаючи – вибухнути гнівною тирадою чи ні.

– Сподіваюся, його легше буде спекатися, аніж тих демонів, яких ти так полюбляєш до себе приваблювати! – різко кинула вона.

– Демони не турбували мене відтоді, як я кинула грати у виставах, – відказала я.

– Е, ні, був іще один демон, котрий проник за тобою до бібліотеки Байнеке, коли ти тільки-но розпочала свою роботу в Йєльському університеті, – нагадала мені Ем. – Він просто блукав вулицями – і надибав тебе.

– Він же був психічно неврівноважений! – заперечила я. Як і випадкове застосування чаклунства до зламаної пральної машини, той факт, що я привернула увагу поодинокого допитливого демона не міг, на мою думку, зараховуватися мені в пасив.

– Всяка нечисть тягнеться до тебе, немов бджоли на мед, Діано. Але демони і близько не стоять біля вампірів у плані небезпечності. Тому тримайся подалі від того Метью Клермона, – жорстко наказала Сара.

– А з якого дива я буду прагнути його компанії? – спитала я, інстинктивно торкнувшись пальцями шиї. – Між нами немає нічого спільного.

– Справа не в цьому, – відказала Сара, підвищуючи голос. – Відьмам, вампірам та демонам не можна сходитися. І ти це знаєш. Коли це відбувається, то звичайним людям легше нас виявити. Тому жоден демон чи вампір не вартий того, щоби наражати себе на такий ризик.

Єдиними істотами у світі, яких Сара сприймала всерйоз, були інші відьми. До звичайних людей вона ставилася роздратовано-поблажливо як до дрібних істот, сліпих до навколишнього світу. Демони були для неї як вічні підлітки, яким не можна довіряти. Вампіри ж у її ієрархії нечисті стояли набагато нижче котів і, принаймні, на одну сходинку нижче звичайних дворняг.

– Ти вже розповідала мені про правила, Саро, – нагадала я.

– Але не кожен дотримується правил, мила моя, – зауважила Ем. – Що він від тебе хотів?

– Сказав, що цікавиться моєю науковою роботою. Але він – не науковець, тому в це важко повірити, – відповіла я, нервово смикаючи пальцями стьобану ковдру на ліжку. – До речі, запросив мене на вечерю.

– На вечерю? – здивовано запитала Сара.

Емілі розсміялася.

– У ресторанному меню мало страв, котрі сподобаються вампіру.

– Але я впевнена, що більше його не побачу. Якщо вірити його візитній картці, він керує роботою аж трьох лабораторій і обіймає посади на двох факультетах.

– Що ж, для вампірів це типово, – задумливо промимрила Сара. – Таке буває, коли маєш у розпорядженні майже необмежений час. І облиш смикати ковдру, бо скоро дірку в ній просмикаєш. – Тітка, вочевидь, увімкнула свій відьмацький радар на всю потужність і тепер не лише чула мене, а й бачила.

– Не схоже, що цей вампір цупить гроші у підстаркуватих жінок і проциндрює чужі статки на фондовому ринку, граючи на курсах акцій, – відказала я. Тітці завжди не давав спокою той факт, що вампіри мали репутацію казково багатих істот. – Він займається біохімією, а ще – якоюсь лікарською діяльністю; його цікавить мозок людини.

– Все це справді дуже цікаво, Діано, але що він від тебе хотів? – моє роздратування Сара урівноважила своєю нетерплячістю – всі відьми з роду Бішопів прекрасно володіли цією комбінацією захисних ударів.

– Не до ресторану сходити, ясна річ, – сказала Емілі з упевненістю в голосі.

Сара пирхнула.

– Він щось хотів. Вампіри та відьми не ходять на побачення. Звісно, якщо він не хотів повечеряти тобою. Вампіри більше за все полюбляють смак відьмацької крові.

– Може, йому просто стало цікаво. А можливо, йому справді подобається твоя наукова робота, – зауважила Ем із таким сарказмом у голосі, що я мимоволі розсміялася.

– Цієї розмови між нами не було б, якби ти застосувала хоч якісь елементарні засоби безпеки, – суворо мовила Сара. – Наприклад, захисне закляття, чи вдалася до своїх талантів провидиці, а також…

– Я не збираюся користуватися магією чи чаклунством, аби дізнатися, навіщо вампір запросив мене на вечерю, – твердо відказала я. – Про це навіть мови не має бути, Саро.

– Тоді не телефонуй нам і не питай у нас порад, якщо ти не бажаєш їх чути, – гнівно відрізала тітка, відома своєю вибуховою вдачею. І поклала слухавку, перш ніж я встигла їй відповісти.

– Сара дуже за тебе турбується, ти ж знаєш, – вибачливо мовила Емілі. – І їй незрозуміло, чому ти не бажаєш вдатися до власних талантів хоча б для самозахисту.

Я вже колись пояснювала їм: бо мої таланти потягнуть за собою небажані наслідки. І спробувала пояснити ще раз.

– Це небезпечна справа, Ем. Сьогодні я захищу себе від вампіра у бібліотеці, завтра захищу себе від незручного запитання на лекції… І невдовзі почну свідомо підбирати такі теми досліджень, які неодмінно – а я знатиму це наперед – забезпечать мені отримання грантів. А мені важливо, щоб я здобула репутацію самотужки. Якщо я почну користуватися магією, то мій успіх вже не належатиме повністю мені одній. Я не хочу бути ще однією відьмою з роду Бішопів.

Я була розтулила рота, щоб розповісти Емілі про манускрипт «Ешмол № 782», але щось змусило мене змовчати.

– Та знаю, знаю, дорогенька, – заспокійливо мовила Ем. – Я все прекрасно розумію. Але Сара не може не турбуватися про твою безпеку. Ти – єдина рідня, яка у неї лишилася.

Я провела руками по волоссю, і мої пальці завмерли на скронях. Ці розмови завжди змушували мене згадати про батька й матір. Я завагалася, бо мені не хотілося розповідати про тривожне відчуття, яке не давало мені спокою.

– Що? Ти щось хочеш сказати? – спитала Емілі, інстинктивно відчувши мій неспокій.

– Він звідкись знав моє ім’я. Я його ніколи раніш не бачила, але він знав, хто я.

Ем швидко перебрала можливі варіанти.

– Може, він бачив твоє фото у твоїй останній книзі?

Я з полегшенням зітхнула, навіть не усвідомлюючи, що аж дух затамувала.

– Та отож. Напевне, так воно й було. Просто я раніш не докумекала. От дурепа! Передай Сарі мій поцілунок, добре?

– Аякже. І все ж таки, Діано, будь обережна. Цілком можливо, що англійські вампіри поводяться з відьмами не так чемно й виховано, як американські.

Я всміхнулася, пригадавши уклін, із яким Метью Клермон зі мною попрощався.

– Гаразд, буду. Але не турбуйтеся. Скоріш за все, я його більше не побачу.

Емілі промовчала.

– Ем, що таке? – спитала я її.

– Та нічого. Я б не робила такого висновку. Час покаже.

Ема не мала таланту провидиці, яким славилася моя мати, але щось не давало їй спокою. Переконати іншу відьму в справедливості своїх лихих передчуттів було справою майже безнадійною. Тому Емілі й не сказала мені про свої побоювання стосовно Метью Клермона.

Поки що не сказала.

Розділ 3

Вампір сидів у затінку критого аркового мосту над Нью-Коледж-лейн, що з’єднував частини Гертфордського коледжу. Спиною він прихилився до кам’яної стіни однієї з новіших будівель коледжу, а ногами вперся в дах мосту.

Ось внизу з’явилася відьма. Вона навдивовижу впевнено йшла нерівною бруківкою, що починалася за межами Бодліанської бібліотеки. Прискорюючи крок, вона пройшла під вампіром. Нервозність робила її молодшою, ніж вона насправді була, і підкреслювала її вразливість та незахищеність.

«Так он яка вона, ця знаменита жінка-історик», – саркастично пхикнув вампір, подумки гортаючи сторінки її життя. Метью бачив її фото, але очікував, що доктор Бішоп виявиться старшою, враховуючи її професійні досягнення.

Попри хвилювання, Діана Бішоп ішла, випрямивши спину і розправивши плечі. Може, її й не так легко залякати. Це можна передбачити з її поведінки у бібліотеці. Вона зустріла його погляд без найменшого натяку на страх, який він уже звик бачити в очах не-вампірів. І вампірів також.

Коли відьма зайшла за ріг, Метью по даху прокрався до стіни, що позначала межі району Нью-Коледж і тихо прослизнув на його територію. Вампір добре знав схему цього району, тому заздалегідь вирахував здогадне розташування квартири, де мешкала Діана Бішоп. І встиг сховатися за одвірок напроти сходів, коли відьма йшла нагору.

Метью простежив за нею поглядом: Діана Бішоп ходила з кімнати в кімнату, вмикаючи світло, потім прочинила вікно в кухні й пішла.

«От і добре! Мені не доведеться розбивати вікно чи відмикати замок у дверях», – подумав вампір.

Він швидко перетнув провулок і видерся по стіні на будівлю, де мешкала відьма. Вампір швидко знаходив надійні зачіпки у старому будівельному розчині, що з’єднував каміння: то мідні водостічні труби, то товсті стебла повзучих рослин, і нарешті зайняв вигідну позицію. Тут він чітко відчув виразний запах відьми і шерхіт сторінок, які вона гортала. Витягнувши шию, Метью зазирнув у кімнату.

Діана Бішоп читала. «Тепер її обличчя розслаблене, воно інакше», – подумки відзначив він. Здавалося, її шкіра щільно прилягала до кісток черепа. Ось її голова почала похитуватися – відьма куняла. Нарешті вона тихо і втомлено зітхнула і розпростерлася на диванчику, спершись головою об валик. Невдовзі тихе і рівномірне дихання засвідчило, що відьма заснула.

Умить злетівши зі стіни, він проскочив у вікно ногами уперед. Уже давно вампір не мав нагоди проникати до жіночого помешкання. А взагалі, таке траплялося нечасто і загалом миттєво, коли його охоплювала нездоланна любовна пристрасть. Цього ж разу причина була іншою. Та однаково – якби хтось застукав його тут, йому довелося б довго виправдовуватися.

Метью треба було дізнатися, чи й досі манускрипт «Ешмол № 782» є у Діани Бішоп. Він не зміг обшукати її столик у бібліотеці, але побіжний огляд засвідчив, що серед книг, якими відьма сьогодні користувалася, того фоліанта не було. Однак навряд чи відьма – та ще й представниця роду Бішопів – отак просто пропустила б цей манускрипт крізь пальці. Нечутним крокам пройшовся Метью квартирою. Ані в спальні, ані у ванній книги не знайшлося. Він тихо прокрався повз диванчик, на якому спала відьма.

Її повіки час від часу здригалися, немов вона дивилася якийсь фільм, відомий лише їй. Одна її рука стиснулася в кулак, а ноги раз по раз смикалися, немов у танці. Але обличчя Діани Бішоп було спокійне, не потривожене тим, що відбувалося з рештою її тіла.

Щось було не так. Він відчув це тієї ж миті, коли побачив доктора Бішоп у бібліотеці. Метью став, схрестивши руки на грудях й уважно придивився до неї, але так і не зміг нічого визначити. Від цієї відьми не йшов звичний відьмацький запах – запах блекоти, сірки та шавлію. «Щось вона приховує, – подумав він. – Щось набагато важливіше, аніж втрачений манускрипт».

Метью пошукав поглядом обідній стіл, який вона використовувала як робочий. Помітити його було нескладно – завалений книгами та паперами. «Отам вона, скоріш за все, і залишила поцуплений із бібліотеки фоліант», – подумав Метью. Та не встиг він ступити крок до стола, як відчув хвилю електричного струму і завмер, як укопаний.

Із тіла Діани Бішоп стиха струменіло світло – блідо-блакитне, майже біле; у перші секунди воно утворило довкола відьми щось на кшталт хмари. На мить здалося навіть, що відьма мерехтить. Метью спантеличено труснув головою. Цього просто не може бути! Вже кілька сторіч не бачив він, щоб відьма так світилася!

Але його настійно кликали важливіші справи, тому Метью знову заходився шукати манускрипт, швидко переглядаючи предмети, розкладені на столі. Він пригнічено пригладив долонею волосся. Запах відьми був усюди, він заважав йому зосередитися. Вампір повернувся поглядом до кушетки. Діана Бішоп заворушилася, підтягнула коліна до грудей. І знову з’явилося світіння – померехтіло кілька секунд і щезло.

Метью нахмурився, спантеличений невідповідністю між тим, що він підслухав минулого вечора, і тим, що він побачив на власні очі. Двоє відьом теревенили про «Ешмол № 782» та відьму, яка його замовила. Одна з них висловила думку, що ця жінка-історик з Америки не вдавалася до своїх магічних здібностей. Але Метью сам бачив, що вона робила в Бодліанській бібліотеці, а тепер спостерігав, як ця магічна сила вирує в тілі сплячої відьми. Він мав підозри, що у своїй роботі вона частенько користувалася чаклунством. Багато чоловіків, про яких вона писала у своїх працях, були його добрими знайомими: Корнелій Дреббель, Андреас Лібавій, Ісаак Ньютон… Вона чітко визначила їхні примхи та манії. А хіба може звичайна жінка, не вдаючись до магії, так добре зрозуміти чоловіків, які жили сотні років тому? У голові Метью промайнула несподівана думка: «А може, вона й мене розуміє з такою самою лячною чіткістю?»

Годинник Оксфорда вдарив третю, і вампір аж підскочив від несподіванки. Його горло вмить пересохло і стало схоже на пергамент. Він збагнув, що непорушно стояв кілька годин і дивився на сплячу відьму, спостерігаючи припливи і відпливи її магічної енергії. На мить він замислився – а чи не скуштувати йому відьминої крові? Але стримався. Бо лише бажання знайти манускрипт «Ешмол № 782» привело його до помешкання Діани Бішоп, і ніщо інше.

Якщо манускрипту немає в її квартирі, значить, він і досі в бібліотеці.

Метью почимчикував до кухні, вислизнув крізь вікно і розчинився в нічній темряві.

Розділ 4

Я прокинулася за чотири години – лежала на стьобаній ковдрі й досі стискала в руці телефон; моя права нога звисала з ліжка, а капець з неї впав додолу. Я поглянула на годинник і простогнала з досади. Часу для звичної ранкової подорожі до річки не лишилося, не було часу навіть для пробіжки.

Довелося скорочувати ранковий ритуал: я помилася в душі, висушила феном волосся, час від часу підсьорбуючи гарячущий чай. Волосся я мала солом’яно-світле й неслухняне, хоч як би не розчісувала його гребінцем. Це проблема більшості відьом – важко відростити волосся, щоб воно трималося рівно і гладенько. Сара пояснювала це пригніченою магією і заспокоювала мене, приказуючи, що коли я почну регулярно користуватися своїми магічними здібностями, у моєму волоссі не накопичуватиметься статичний струм, і воно стане більш слухняним.

Почистивши зуби, я вдягнула джинси, свіжу білу блузку і чорну жакетку. Та сьогодні від цих звичних процедур, звичного одягу мені було некомфортно. Одежа немов стримувала мене, і я почувалася ніяково. Я обсмикнула жакетку, але хіба можна у такий нехитрий спосіб позбутися вад покрою?

Я подивилася в дзеркало, і звідти на мене глянуло обличчя моєї матері. Я вже не могла пригадати, з якого часу з’явилася та схожість. Може, іще в коледжі? Ніхто мені про це не казав, аж поки я, студентка першого курсу, приїхала додому на День подяки. І відтоді я тільки й чула про свою схожість із Ребеккою Бішоп від тих, хто її знав.

Сьогоднішня перевірка у дзеркалі засвідчила, що від недосипання моя шкіра зблідла. Через це успадковане від батька ластовиння проступило ще виразніше, хоча темні кола під очима дещо послабили цей ефект. Від втоми мій ніс видовжився, а вилиці стали більш западистими. Мені пригадався бездоганно красивий професор Клермон. «Цікаво, а який він на вигляд відразу ж, коли прокинеться? – подумалося мені. – Напевне, свіжий, як огірочок. Так само гарний, як і учора в бібліотеці – от сучий вилупок!» Невдоволена собою, я скривила лице.

На порозі спальні я зупинилася й оглянула свою оселю. Щось бентежило мене – чи то забута справа, чи то недотримання кінцевого терміну… Мені бракувало чогось важливого. Відчуття неспокою наче обхопило мене за живіт, стиснуло, і відпустило. Я перевірила на столі список зустрічей та стос отриманої пошти і, списавши неприємне відчуття на порожній шлунок, пішла униз. Біля кухні люб’язні літні жіночки почастували мене грінками. Вони пам’ятали мене ще першокурсницею і досі клопоталися і поспішали нагодувати заварним кремом та пирогом із яблуками, якщо я мала зголоднілий і стомлений вигляд.

Наминаючи грінки, я почимчикувала бруківкою провулку Нью-Коледж-лейн, остаточно переконавши себе, що учора мені просто щось наверзлося. Волосся лоскотно торкалося шиї, я на повні груди вдихала хрустке ранкове повітря і втішалася. Вранці Оксфорд – звичайнісіньке містечко з припаркованими біля кухонь коледжу розвізними фургонами, з ароматом смаженої кави і вологої бруківки та з променями вранішнього сонця, що пробиваються крізь імлу. Він зовсім не скидався на місце, де водилися вампіри.

Одягнений у блакитну куртку працівник Бодліанської бібліотеки зі звичною прискіпливістю придивився до моєї читацької картки, наче ніколи мене раніш не бачив і мав підозри, що я – вправний крадій рідкісних книжок. Нарешті він махнув рукою – проходьте! Я витягла зі своєї торби гаманець, комп’ютер та нотатки, щоб залишити її в спеціальній ніші біля дверей, і рушила звивистими дубовими сходами на третій поверх.

Бібліотечний запах завжди піднімав мені настрій – оця неповторна комбінація старого каменю, пилу, поточеного хробаками дерева та паперу, старанно виготовленого колись із ганчір’я. На сходових майданчиках у променях сонця пропливали часточки пилу, а на древніх стінах висіли витіювато виписані оголошення про цикли лекцій наприкінці останнього семестру. Нові оголошення ще не з’явилися, але чекати лишилося недовго – за кілька днів шлюзи відкриються, і, порушуючи сонний спокій містечка, його поглине бурхливий потік першокурсників.

Мугикаючи собі під ніс бадьору пісеньку, я кивком привіталася з бюстами Томаса Бодлі та короля Карла Першого, котрі обрамляли арковий вхід до читального залу герцога Гамфрі, і проштовхнулася крізь обертальні дверцята перед столиком замовлень.

– Сьогодні доведеться посадити його в секції Сельден-Енд, – сказав контролер із нотками відчаю в голосі.

Бібліотека відкрилася лише кілька хвилин тому, а пан Джонсон та його підлеглі були «на вухах». Якось я вже була свідком такої поведінки – у випадках, коли очікувалося прибуття якогось надзвичайно великого цабе зі світу науки.

– Він вже зробив замовлення і чекає на них. – Незнайома мені чергова, що працювала також учора ввечері, невдоволено скривилася на мене і зручніше вхопилася за стос книг, які тримала у руках. – Це теж його книги. Він замовив їх у Новому читальному залі Бодліанської бібліотеки і прислав сюди.

У тому залі зберігалися книги зі Східної Азії. То була не моя спеціальність, і я швидко втратила інтерес до розмови.

– Негайно віднесіть йому оці книги, і перекажіть, що манускрипти він отримає протягом години, – наказав контролер і, перелякано роззирнувшись, покрокував до свого кабінету.

Коли я підійшла до столика замовлень, Шон підкотив під лоба очі.

– Привіт, Діано. Тобі потрібні манускрипти, які ти замовила учора?

– Так, дякую за турботу, – пошепки відповіла я, з солодким нетерпінням чекаючи зустрічі зі стосом замовлених книг. – Сьогодні важливий день, еге ж?

– На те схоже, – сухо відповів Шон і зник у замкненій клітині, де тимчасово зберігалися видані манускрипти. Невдовзі він повернувся з моїми безцінними скарбами. – Ось, тримай. Який у тебе номер місця?

– А-чотири, – відповіла я. То було моє постійне місце – у дальньому південно-східному закутку Сельден-Енду, де природне світло було найяскравішим.

До мене похапцем підскочив пан Джонсон.

– До речі, докторе Бішоп, ми посадовили професора Клермона на місце А-три. Може, ви забажаєте перебратися на місце А-один або ж А-шість? – Із цими словами він нервово переступив із ноги на ногу і, поправивши на переніссі окуляри, закліпав на мене крізь товсте скло.

Я спантеличено витріщилася на нього.

– Професор Клермон?

– Так. Він працює над паперами Нідхема, і попросив, щоб йому забезпечили добре освітлення й достатньо місця, щоб випростати ноги.

– Над паперами Джозефа Нідхема, історика китайської науки? – перепитала я, відчуваючи в грудях лячний холодок.

– Так. Він теж був біохіміком, і тому зацікавив професора Клермона, – пояснив мені пан Джонсон, потроху заспокоюючись. – Ну, то як – сядете на А-один?

– Краще на А-шість. – Думка про те, щоб сидіти поруч із вампіром, навіть через одне місце, мене знервувала. Сидіти напроти, в А-чотири, теж було просто немислимо. Як же зосередитися, якщо постійно думати – що ж там помітили ці химерні очі? Якби столи у середньовічному відділі були хоч трохи зручнішими, я сіла б під однією з тих химерних скульптур, що стояли на чатах біля вузьких вікон, і наразилася б на відвертий осуд із боку Джиліан Чемберлен.

– От і добре. Дякую за виказане вами розуміння, – полегшено зітхнув пан Джонсон.

Увійшовши до яскраво освітленого Сельден-Енду, я мимоволі примружилася. Бліда шкіра Клермона різко контрастувала з темним волоссям, але на вигляд він був бездоганний і бадьорий. Цього разу на ньому був светр із зеленими цятками, а комір трохи відкопилювався на шиї. Я кинула швидкий погляд під стіл і помітила темно-сірі брюки, так само темні шкарпетки та чорні черевики, що, безсумнівно, коштували більше за весь гардероб пересічного науковця.

До мене знову повернулося тривожне відчуття. Що Клермон робить у цій бібліотеці? Чому він не у своїй лабораторії?

Не завдаючи собі клопоту приглушувати власні кроки, я рушила у бік вампіра. Клермон, що сидів у дальньому кутку, продовжив читати, немов і не чув мого наближення. Я гепнула свій пластиковий пакет і манускрипти на місце А-п’ять, позначаючи таким чином зовнішні межі своїх володінь.

Він підняв очі й здивовано вигнув брови.

– Доброго ранку, докторе Бішоп.

– Доброго ранку, професоре Клермон. – Я второпала, що він чув усе, що говорилося про нього біля столика замовлень, бо мав слух, як у кажана. Щоб не зустрічатися з ним поглядом, я почала видобувати зі свого пакета все необхідне для роботи і розкладати на столі так, щоб звести невеличкий захисний редут межи мною та вампіром. Клермон спостерігав за мною, аж поки у мене скінчилося письмове приладдя, а потім зосереджено зсунув брови і знову занурився в читання.

Витягнувши шнур свого комп’ютера, я пірнула під стіл, щоби встромити його у розетку. Коли я випрямилася, вампір і досі читав, але на губах у нього грала іронічна усмішка.

– Тобі, безперечно, було б набагато зручніше, якби ти всівся на північному кутку, – стиха промимрила я, витягуючи свій список манускриптів.

Клермон підвів голову, зіниці його розширилися, і очі враз зробилися темними, як вуглини.

– Я вам заважаю, докторе Бішоп?

– Звісно, що ні, – похапцем відказала я, і в мене перехопило дух від гвоздичного аромату, що супроводив його слова. – Просто я здивована, що світло з південного боку видалося вам більш комфортним.

– Ви ж не вірите всьому, що читаєте? – Одна його чорна брова піднялася у вигляді знака запитання.

– А ви гадали, ніби я сподівалася, що ви спалахнете полум’ям тієї ж миті, коли на вас впаде сонячне світло. Помиляєтеся. Вампіри не згоряють від контакту з сонячним промінням і вони не мають іклів. Усе це міфи, придумані людьми. Але мені вперше трапляється… представник вашої породи, котрий насолоджується сонячним світлом.

Тіло Клермона не поворухнулося, але я могла б побитися об заклад, що він насилу стримався, щоб не розсміятися.

– А чи часто вам траплялися, як ви кажете, «представники моєї породи», докторе Бішоп?

Звідки ж він знає, що вампіри мені траплялися нечасто? Адже вампіри, безперечно, володіючи надприродними здібностями, не мали неприродних талантів – наприклад, здатності читати думки або передбачати події. Подібні здібності притаманні відьмам, та інколи проявлялися у демонів. Так було заведено в природі. Принаймні, саме так пояснювала мені в дитинстві моя тітка, коли я, лягаючи спати, боялася, що прийде злий вампір, вкраде мої думки і шмигоне з ними у вікно.

Я зміряла його пильним поглядом.

– Річ у тім, професоре Клермон, що навіть багатий досвід спілкування з вам подібними не підкаже, що я маю думати саме в цю мить.

– Я був би радий відповісти на це запитання – якби міг. – Він згорнув книгу, поклав її на стіл і мовчки чекав із терплячістю вчителя, що вислухує не надто здібного, але зухвалого учня.

– Що потрібно особисто вам?

Клермон відкинувся на спинку крісла і поклав руки на підлокітники.

– Особисто мені потрібно уважно вивчити папери доктора Нідхема і дослідити еволюцію його поглядів на морфогенез.

– Морфогенез?

– Так, на зміни зародкових клітин залежно від зміни…

– Я знаю, що таке морфогенез, професоре Клермон. І я питаю не про це.

Його рот судомно смикнувся. Я схрестила на грудях руки, немов захищалася.

– Зрозуміло. – Вампір склав свої довгі пальці човником і сперся ліктями на підлокітник.

– Минулого вечора я прибув до бібліотеки Бодлі, щоб замовити певні манускрипти. Опинившись всередині, я вирішив трохи роздивитися довкола, бо волію добре знати своє оточення – ви розумієте, про що йдеться, – тим більше, що я тут не частий гість. І раптом помітив вас на галереї. А те, що я побачив наступної миті, привернуло мою увагу, бо трапилося абсолютно несподівано. – З цими словами його рот знову судомно смикнувся.

Я почервоніла, як буряк, від думки про те, що вдалася до магії лише для того, щоб дістати з полиці книгу. І спробувала не дати йому обеззброїти мене старомодним виразом «Бібліотека Бодлі». Але моя спроба виявилася не дуже вдалою.

«Обережно, Діано. Він намагається зачарувати тебе».

– Тобто ви хочете сказати, що це випадковий збіг обставин, унаслідок якого вампір і відьма сидять собі одне напроти одного в бібліотеці й переглядають книги, немов звичайні читачі?

– Не думаю, що той, хто мав би достатньо часу, щоб уважно до мене придивитися, визнав би мене пересічним і звичайним, чи не так? – І без того тихий голос Клермона стишився до саркастичного шепоту. Він подався вперед у своєму кріслі, на його бліду шкіру впав промінь світла, і мені здалося, що вона зажевріла. – Стосовно ж решти сказаного – так, це низка випадковостей, що мають прості пояснення.

– А я гадала, що науковці тепер не вірять у випадковості.

Клермон тихо розсміявся.

– Декотрим доводиться в них вірити.

Він не зводив із мене широко розкритих очей, і це надзвичайно мене нервувало. Працівниця бібліотеки підкотила до його крісла старезний дерев’яний возик із картонними коробками манускриптів, ретельно розкладеними на його поличках.

Вампір неохоче відірвав очі від мого обличчя.

– Дякую, Валері. Я дуже ціную вашу допомогу.

– Нема за що, професоре Клермон, – пролопотіла Валері, й, зачаровано поглянувши на нього, густо почервоніла. Вампір заворожив її звичайним «дякую». Я зневажливо пирхнула.

– Коли вам іще щось знадобиться, дайте нам знати, – сказала працівниця, повертаючись до своєї кабінки на вході.