Текст книги "Сповідь відьом"

Автор книги: Дебора Гаркнесс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 48 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

Розділ 15

У понеділок уранці повітря мало оту магічно-казкову непорушність, яка часто виникає восени. Здавалося, що увесь світ чистий та прозорий, а час немов завмер на місці. Я хутко вискочила з ліжка і, бажаючи якомога скоріше опинитися надворі, швидко натягнула на себе спортивний одяг, розкладений на стільці.

Першу годину на річці нікого не було. Коли над обрієм показалося сонце, воно з’їло туман, а його недогорілі рештки опустилися до води, тому мені довелося веслувати крізь пасма рожевого сонячного світла та туману, які перемежали одне одного.

Коли я підпливла до пристані, Метью вже чекав на мене на вигнутих сходах, що вели до балкона елінгу. Його шию прикрашав старовинний нью-коледжський шарф у коричнево-сіру смужечку. Я вибралася з човна і, взявши руки в боки, спантеличено витріщилася на нього.

– Де ти роздобув оту штуку? – спитала я, показуючи на шарф.

– Тобі слід із більшою повагою ставитися до старших працівників коледжу, – сказав він із пустотливою усмішкою і перекинув один кінець шарфа через плече. – Я купив його начебто тисяча дев’ятсот двадцятого року, але, якщо чесно, то не пам’ятаю. То було після Першої світової – це точно.

Похитавши головою, я понесла весла до елінгу. А коли я витягувала свій ялик із води, повз пристань прослизнули дві команди гребців, що веслували бездоганно, наче одним рухом. Я злегка присіла, потягнула ялик на себе і, перевернувши його догори днищем, водрузила собі на голову.

– Може, допомогти? – спитав Метью, спускаючись зі свого припічку.

– Ні за що, – відказала я і твердим кроком понесла човен у приміщення. Метью невдоволено пробурчав щось незрозуміле.

Коли ж човен опинився на своєму звичному місці, Клермон легко умовив мене поснідати в кафе Мері та Дена. Він збирався цілий день просидіти зі мною в бібліотеці, а я після ранкового веслування зголодніла. Взявшись за мій лікоть міцніше, аніж коли ми були тут минулого разу, він провів мене поміж столиків відвідувачів. Мері привітала мене, як стару подругу, а Стефані, не надто переймаючись меню, оголосила біля нашого столика, що все «як зазвичай». У її голосі не було й натяку на запитальний тон, тому коли з’явилася велика тарілка з яйцями, беконом, грибами та помідорами, я зраділа, що не стала наполягати принести мені якусь більш підхожу для жінок їжу.

Після сніданку я почимчикувала повз сторожку і піднялася до себе, щоб помитися в душі й перевдягнутися. Фред аж голову з вікна висунув, щоб подивитися, чи стоїть неподалік «ягуар» Метью. Напевне, охоронці робили ставки на те, чим скінчаться наші навдивовижу офіційні стосунки. Цього ранку мені вперше вдалося умовити свого кавалера-супровідника просто висадити мене, а не проводжати додому.

– Вже пізній ранок, і Фред просто оскаженіє, якщо ти перекриєш проїзд для фургонів доставки, що невдовзі прибудуть, – пояснила я Метью, коли той, зупинивши авто, хотів був вибратися з-за керма, щоб відчинити мені дверцята. Він невдоволено нахмурився, але погодився, що коли його авто закриє проїзд, то цього буде достатньо, щоб довго стримувати облогу, влаштовану автофургонами.

Цього ранку все в моєму рутинному розпорядку мало бути неквапливим та ретельно-продуманим. Я довго милася під душем, насолоджуючись гарячою водою, що омивала мої втомлені м’язи. Так само неквапливо я вдягнула зручні чорні брюки та светр із закритим коміром, щоб мені плечі не звело, бо у бібліотеці ставало дедалі холодніше. А щоб трохи звеселити непроглядно-чорний колір светра та брюк, я вдягнула голубий джемпер. Волосся я забрала на потилиці в низький вузол. Коротке неслухняне пасмо знову вибилося і, як зазвичай, впало мені на лоба. Я невдоволено пробурмотіла і заткнула його за вухо.

Коли я поштовхом розчинила двері бібліотеки, моя тривога зросла, хоч як би я не намагалася її стримати. Охоронець підозріло примружився у відповідь на мою незвично широку усмішку і незвично довго придивлявся то до мого обличчя, то до фото в перепустці – чи відповідають вони. Нарешті він пропустив мене, і я затупотіла сходами до залу герцога Гамфрі.

Ще й години не минуло, як ми бачилися з Метью, але я зраділа, завваживши його широкоплечу фігуру в одному з незручних «каральних» крісел середньовічного крила бібліотеки. Коли я гепнула свій ноутбук на подряпану поверхню стола, він підняв на мене погляд.

– Він тут? – прошепотіла я, не бажаючи вимовляти ім’я Нокса.

Метью похмуро кивнув.

– У Сельден-Енді.

– Як на мене, то нехай там хоч увесь день просидить, – стиха мовила я, беручи вузенький бланк замовлень із мілкого коробка на столі. На ньому я написала «МС „Ешмол № 782“» і вказала своє ім’я та читацький номер.

За столом замовлень був Шон.

– Я зарезервувала минулого разу дві книги, – з усмішкою мовила я.

Шон пішов до клітки, повернувся з двома манускриптами і простягнув руку за моїм новим замовленням. Вузенький аркуш він поклав до потертого конверта з сірого картону, який потім мав переслати до книгосховища.

– Можна переговорити з тобою пару хвилин? – спитав Шон.

– Авжеж. – Махнувши Метью, щоб він залишався на місці, я пройшла з Шоном у обертальні двері до відділу мистецтв Артс-Енд, котрий, як і Сельден-Енд, розташовувався вздовж старого приміщення бібліотеки. Біля великого вітражного вікна, що пропускало слабке ранкове світло, ми зупинилися.

– Він тобі не набридає?

– Хто? Професор Клермон? Ні. А що?

– Звісно, це не моє діло, але мені він не подобається. – Шон занепокоєно визирнув у центральний прохід, наче звідти мав вистрибнути Метью і люто вирячитися на нього. – Минулого тижня в бібліотеці було повно якихось дивних типів.

Не в змозі заперечити, я лише співчутливо поцокала язиком.

– Коли щось буде не так, даси мені знати, добре?

– Аякже, Шоне. А щодо професора Клермона не переймайся. З ним все гаразд.

Але це не переконало мого старого приятеля.

– Може, Шон і здогадується, що я – інакша, але, схоже, для нього я не настільки інакша, як ти, – сказала я Метью, коли повернулася на своє місце.

– Таких, як я – жменька, – похмуро зазначив вампір, знову беручись за свою книгу.

Я ж увімкнула комп’ютер і спробувала зосередитися на своїй роботі. На манускрипт доведеться чекати кілька годин. Але зосередитися на алхімії мені сьогодні було важче, ніж зазвичай, бо мої думки розривалися між Метью та столиком замовлень. Щоразу, коли з книгосховища надходила чергова партія книжок, я піднімала голову і придивлялася.

Після кількох фальшивих тривог із боку Сельден-Енду почулися тихі кроки. Метью напружено застиг у своєму кріслі.

До мене підійшов Пітер Нокс і зупинився.

– Здрастуйте, докторе Бішоп, – прохолодно привітався він.

– Доброго ранку, пане Нокс, – відповіла я так само прохолодно і знову зосередила свою увагу на розгорнутій книзі, що лежала переді мною. Нокс ступив до мене ще один крок.

Не відриваючи погляду від своїх паперів, Метью стиха проказав:

– Я б не радив вам підходити ближче, якщо доктор Бішоп не бажає з вами говорити.

– Я дуже зайнята, – сказала я і враз відчула наростання тиску, а в голові у мене почувся шепіт. Кожну дещицю своєї енергії я спрямувала на те, щоб не допустити відьмака до своїх думок. – Я ж сказала, що зайнята, – повторила я крижаним тоном.

Метью відклав олівець і різко встав з-за стола.

– Пан Нокс просто проходив мимо, Метью, – сказала я і, знову повернувшись до свого комп’ютера, швидко надрукувала кілька речень повної абракадабри.

– Сподіваюсь, ви розумієте, на що наважились, – раптом випалив Нокс.

Метью стиха загарчав, і я легенько взяла його за руку. Нокс прикипів очима до точки, у якій стикнулися тіла вампіра й відьми.

До цієї миті Нокс лише підозрював, що ми з Метью надто близькі, щоб відьми й відьмаки почувалися спокійно й комфортно. Тепер же він у цьому не сумнівався.

«Ти сказала йому те, що тобі відомо про нашу книгу». Лиховісний голос Нокса зазвучав у моїй голові, і хоч як я не намагалася перепинити його проникнення, чаклун був надто сильним. Не впоравшись із його натиском, я аж охнула від несподіванки.

З-за столика замовлень на нас стривожено поглянув Шон. Рука Метью під моєю долонею завібрувала, а його гарчання ставало дедалі гучнішим та загрозливішим.

– Хочете привабити увагу звичайних людей? – люто просичала я відьмаку і вщипнула Метью за руку, даючи зрозуміти, що його допомога мені не знадобиться.

Нокс неприємно вишкірився.

– Цього ранку ви привернули увагу не лише простих людей, докторе Бішоп. Ще до того як впаде ніч, кожна відьма в Оксфорді знатиме, що ви зрадниця.

М’язи Метью налилися сталлю, і він потягнувся до маленької домовинки зі священною водою.

«О Господи, – подумала я. – Невже він збирається убити відьмака тут, у Бодліанській бібліотеці?»

– Годі, – тихо сказала я Ноксу. – Якщо ви зараз не підете, то я розповім Шону, що ви чіпляєтеся до мене, і він покличе охорону.

– Щось сьогодні освітлення в Сельден-Енді заслабке, – сказав нарешті Нокс, перериваючи протистояння. – Мабуть, переберуся я до цієї частини бібліотеки, – кинув він і пішов геть.

Метью зняв мою руку зі своєї і почав збирати свої речі.

– Ми йдемо. Негайно.

– Ні, не йдемо. І не підемо, доки я не отримаю отой манускрипт.

– Ти що – не чула? – емоційно мовив Метью. – Він погрожував тобі! Мені не потрібен той манускрипт, але мені потрібна…. – він раптом замовк.

Я заштовхала Метью назад у його крісло. Шон і досі витріщався на нас, а його рука непевно зависла над телефоном. Я всміхнулася йому, похитала головою і зосередила увагу на вампірові.

– Це моя помилка. Не треба було мені торкатися тебе, коли ти тут стояв, – пробурмотіла я, поглянувши на свою руку, яку знову мимоволі поклала йому на плече.

Метью взяв мене за підборіддя холодними пальцями і зазирнув мені у вічі.

– Ти шкодуєш, що доторкнулася до мене чи через те, що це побачив відьмак?

– Я не шкодую ні про перше, ні про друге, – прошепотіла я. Вираз його сірих очей враз змінився із сумного на вкрай здивований. – Але ж ти не хочеш, щоби я поводилася нерозсудливо….

Коли до нас знову наблизився Нокс, Метью міцніше взяв мене за підборіддя, і всі свої чуття спрямував на відьмака. Коли ж той зупинився за кілька столиків від нас, вампір переключив свою увагу на мене.

– Іще хоч одне слово з його боку – і ми йдемо. І чхати мені на той манускрипт. Я серйозно, Діано.

Після цього думати про алхімічні ілюстрації стало неможливим. Застереження Джиліан стосовно того, що трапляється з тими відьмами, що мають секрети від других відьом, та тверда заява Нокса про те, що я – зрадниця, гуділи в моїй голові. Коли Метью спробував витягнути мене на обід, я відмовилася. Бо манускрипт і досі не прийшов, і ми не могли дозволити собі сидіти в кафе, коли він прийде – бо Нокс був неподалік.

– Ти що, забув, скільки я всього з’їла на сніданок? – спитала я, перериваючи настійливі прохання Метью. – Я не голодна.

Невдовзі повз мене проплив знайомий демон-любитель кави; він розмахував навушниками, тримаючи їх за шнур.

– Привіт, – кинув він і приязно помахав рукою мені та Метью.

Метью кинув на нього непривітний погляд.

– Приємно знову бачити вас обох. Можна я перевірю свою електронну пошту там, поки відьмак сидить біля вас тут?

– Як тебе звати? – спитала я, придушуючи усмішку.

– Тімоті, – відповів демон, погойдуючись на п’ятах. На ногах у нього були ковбойські чоботи різного кольору: один червоний, а другий – чорний. Очі він теж мав різнокольорові: одне блакитне, а друге – зелене.

– Ну аякже, Тімоті, можеш перевіряти свою пошту хоч до ранку.

– Ну, ти дівка хоч куди, молодець. – Схвально кивнувши мені рукою, він різко крутнувся на п’ятці червоного чобота і пішов геть.

Годину по тому я підвелася, вже не в змозі стримувати своє нетерпіння.

– На цей час манускрипт вже мав з’явитися. – І пішла до Шона.

Вампір полинув поглядом до мене через шість футів відкритого простору до столика замовлень. Цього разу дотик його очей до моєї спини відчувався, як тверді крижинки, а не м’які сніжинки.

– Привіт, Шоне. Може, перевіриш, чи не прийшов той манускрипт, який я сьогодні замовляла?

– Напевне, ним користується хтось інший, – відповів Шон. – Бо для тебе нічого немає.

– А ти впевнений? Навряд чи його хтось іще замовляв.

Погортавши бланки замовлень, Шон знайшов серед них моє. До нього було прикріплено скобкою папірець із написом: «Відсутня».

– Як це відсутня? Я ж бачила її кілька тижнів тому!

– Тоді перевіримо. – Вставши з-за стола, Шон рушив до кабінету директора. Метью відірвав погляд від своїх паперів і спостерігав, як Шон стукає в раму відчинених дверей.

– Доктор Бішоп замовила ось цей манускрипт, а він позначений, як відсутній, – пояснив Шон і подав начальнику бланк замовлення.

Пан Джонсон розгорнув книгу на столі й пробігся пальцем по рядках, заповнених поколіннями старших бібліотекарів.

– А й справді. «Ешмол сімсот вісімдесят два». Цей манускрипт відсутній із тисяча вісімсот п’ятдесят дев’ятого року. А мікрофільму в нас немає.

Метью скреготнув стільцем, підводячись з-за стола.

– Але ж я бачила його всього-на-всього кілька тижнів тому.

– Цього просто не може бути, докторе Бішоп. Ось уже сто п’ятдесят років цього манускрипту ніхто й близько не бачив, – закліпав на мене пан Джонсон із-під лінз своїх окулярів у товстій оправі.

– Докторе Бішоп, можна я вам дещо покажу, якщо ви маєте час? – Я аж підскочила від несподіванки, зачувши голос Метью.

– Так, звичайно, – сказала я, наосліп обертаючись до нього. – Дякую вам, – пошепки сказала я пану Джонсону.

– Ходімо. Негайно, – просичав мені Метью. У проході вже зібрався чималенький натовп всіляких створінь; вони витріщалися на нас з цікавістю та осудом. Серед них я побачила Нокса, Тімоті, страшненьких сестричок-вампіричок та Джиліан, хоча окрім них там було ще чимало не знайомих мені облич. Старі портрети королів, королев та інших поважних персон теж повитріщалися на нас згори з не меншим осудом.

– Він не міг щезнути, бо я недавно бачила його, – вперто повторила я. – Треба сказати працівникам, щоб перевірили.

– Не кажи – і навіть не думай про це! – Збираючи мої речі й вимикаючи мій комп’ютер, Метью так швидко замахав руками, що замість них я побачила лиш розмиту пляму.

Я слухняно почала перебирати в пам’яті імена англійських монархів, починаючи з Вільгельма Завойовника, щоб звільнити свої думки про зниклий манускрипт.

Повз нас пройшов Нокс, заклопотано набираючи на своєму телефоні якийсь текст. За ним слідком поспішали страшненькі сестрички, іще похмуріші, ніж зазвичай.

– Чому вони йдуть? – спитала я у Метью.

– Тобі не вдалося отримати «Ешмол сімсот вісімдесят другий», от вони й перегруповуються. – Метью посунув мені мій комп’ютер та торбу, а сам узяв два манускрипти, над якими я працювала. Вільною рукою він стиснув мене за лікоть і спрямував до столика замовлень. Тімоті сумно помахав мені з Сельден-Енду, символічно стиснув на прощання дві руки і відвернувся.

– Шоне, доктор Бішоп повертається зі мною до коледжу, щоби допомогти вирішити проблему стосовно паперів Нідхема. До кінця сьогоднішнього дня ці манускрипти їй не знадобляться. Я теж сьогодні вже не повернуся.

З цими словами Метью подав манускрипти в коробках. Шон похмуро зиркнув на вампіра, склав манускрипти більш акуратно і поніс їх до замкненого тимчасового сховища.

Спускаючись сходами, ми не зронили ані слова, а коли проштовхалися крізь скляні двері до внутрішнього двору, я була готова вибухнути купою запитань.

Біля бронзової статуї Вільяма Герберта, обпершись об металеву огорожу, стояв Пітер Нокс. Метью різко зупинився, став попереду і провів мене повз відьмака, затуляючи своєю чималенькою фігурою.

– Ага, докторе Бішоп, не вийшло прибрати до рук манускрипт, – зловтішно кинув Нокс. – Я ж казав, що то була випадковість. Навіть представниця роду Бішопів не зможе зламати оте закляття без належної підготовки у відьмацькому ремеслі. Це вдалося б вашій матері, але вам, здається, бракує її талантів.

Метью прикусив губу, але промовчав. Він намагався не втручатися в стосунки двох представників відьмацького племені, однак не можна без кінця притлумлювати бажання придушити Нокса.

– Манускрипт щез. Так, моя мати була талановитою, але вона була відьмою, а не мисливським собакою, – вибухнула я, і Метью підніс руку, щоб вгамувати мене.

– Так, на певний час цей манускрипт зник, але ви віднайшли його, – сказав Нокс. – Втім, добре вже й те, що вам не вдалося зламати те закляття вдруге.

– Ну і що ж у цьому доброго? – роздратовано спитала я.

– Ми не можемо допустити, щоб наша історія потрапила до рук таких тварюк, як він. Відьми та вампіри не товаришують, докторе Бішоп. І для цього є більш, ніж вагомі підстави. Не забувайте, хто ви є. А якщо забудете, то неодмінно пожалкуєте.

«Відьма не мусить мати секретів від інших відьом. Коли вона не дослухається до цієї поради, то трапляється лихо». Голос Джиліан відлунням промчав у моїй голові, й мені здалося, що стіни бібліотеки загрозливо насуваються на мене. Я насилу придушила паніку, що вирувала в мені, загрожуючи вихлюпнутися на поверхню.

– Іще одна погроза – і я вб’ю тебе на місці, – тихо мовив Метью, але отетерілий погляд якогось туриста, що проходив повз нас, засвідчив, що обличчя вампіра видало надзвичайно сильні емоції.

– Метью, – попросила я. – Тільки не тут.

– Що, вже переключився на відьом, Клермоне? – саркастично спитав Нокс. – Тобі що, для лихих справ бракує людей та вампірів?

– Облиш її. – Повторив Метью так само спокійним тоном, але я відчула, як напружилося його тіло, готове напасти на Нокса тієї ж миті, коли він хоч пальцем поворухне в моєму напрямку.

Обличчя відьмака перекосилося.

– За жодних обставин. Вона належить нам, а не тобі. І манускрипт – також.

– Метью, – повторила я більш настійливо. Біля нас зупинився підліток-людина з кільцем у ніздрі та прищами на обличчі, і з цікавістю вилупився на вампіра. – Ходімо, бо на нас люди витріщаються.

Він повернувся і схопив мене за руку. Шок від дотику його холодної шкіри та усвідомлення того, що тепер я прикута до нього, мов ланцюгом, уразили мене одночасно. Метью потягнув мене, підхопивши під пахву, як мішок.

Нокс презирливо гмикнув.

– Цього буде замало, щоб уберегти її, Клермоне! Вона роздобуде той манускрипт, але для нас. Ми про це потурбуємося.

Не кажучи ні слова, Метью протягнув мене через квадрат внутрішнього двору і виніс на широкий брукований тротуар довкола Камери Редкліф. Окинувши оком замкнену браму коледжу Всіх Душ, він швидко та емоційно вилаявся, а потім повів мене далі до центральної вулиці.

– Вже недалеко, – кинув він, міцніше стискаючи мою руку.

Навіть біля сторожки Метью не випустив моєї руки, прямуючи до свого помешкання, і злегка кивнув у привітанні охоронцю. Ми піднялися до його мансарди, де було так само тепло й затишно, як і увечері минулої суботи.

Метью кинув ключі на буфет, досить безцеремонно опустив мене на софу, а сам пішов на кухню. Невдовзі він повернувся зі склянкою води і подав її мені. Я тримала склянку, але не пила, аж поки він вирячився на мене так, що я перелякано відсьорбнула – і поперхнулася.

– Чому ж мені не вдалося роздобути той манускрипт вдруге? – ніяк не могла заспокоїтися я, буквально ошелешена тим, що Нокс сказав правду.

– Треба було мені керуватися своєю інтуїцією, – озвався Метью від вікна; він то стискав, то розтискав свою праву руку, не звертаючи на мене анінайменшої уваги. – Ми не розуміємо, який стосунок ти маєш до того закляття, ось у чім річ. Відтоді, як ти побачила «Ешмол сімсот вісімдесят другий», над тобою нависла серйозна небезпека.

– Метью, хоч як би Нокс і не погрожував мені, він не такий ідіот, щоб утнути щось дурне на очах у багатьох свідків.

– Кілька днів ти проведеш у Вудстоці. Я хочу, щоб ти була подалі від Нокса – щоб ти, не доведи Господи, випадково не зустріла його в коледжі або у бібліотеці.

– Нокс мав рацію: я не в змозі дістати той манускрипт ще раз. Тому я йому більше не цікава.

– Ти видаєш бажане за дійсне, Діано. Ноксу не менше, аніж тобі чи мені, хочеться розкрити секрети «Ешмола сімсот вісімдесят другого».

Зазвичай бездоганний зовнішній вигляд Метью зазнав певних втрат. Нервуючи, він раз по раз проводив пальцями по волоссю, і воно тепер стало сторч, немов у опудала.

– А звідки у нього й у тебе така впевненість у тому, що прихований текст того манускрипту містить якісь секрети? – запитала я, присуваючись до каміна. – Це ж книга з алхімії. І, цілком можливо, нічого, окрім хімії, там і немає.

– Алхімія – це історія творення й світобудови, розказана мовою хімії. А створіння – це хімія, покладена на біологію.

– Але в ті часи, коли створювався «Ешмол сімсот вісімдесят другий», ніхто іще не знав, що таке біологія і не мав твого рівня знань у галузі хімії та належного усвідомлення її справжньої ролі.

Очі Метью враз перетворилися на хитрі вузенькі щілини.

– Діано Бішоп, я прикро вражений вашою обмеженістю.

Я побачила, що він не жартує.

– Створіння, які написали той манускрипт, могли й не знати про ДНК, але чим ти доведеш, що вони не ставили ті ж самі запитання стосовно світобудови, що й сучасні науковці?

– Алхімічні тексти – це алегорії, а не докладні інструкції, – кинула я, спрямовуючи на нього увесь страх та пригніченість, що накопилися в мені за останні кілька днів. – Може, вони й натякають на якісь важливіші істини, але на їх основі навіть не можна провести жодного точного експерименту.

– А я й ніколи не казав, що можна, – відповів Метью з очима і досі темними від придушеного роздратування. – Але ми говоримо про потенційних читачів, тобто відьом, демонів та вампірів. Потрібно трохи надприродної здатності розуміти текст, трохи потойбічної креативності й трохи доброї пам’яті, щоби заповнити порожні місця. І все це разом може дати створінням ту інформацію, яку ми не хочемо бачити в їхніх руках.

– Яку ти не хочеш бачити в їхніх руках! – Я пригадала обіцянку, яку дала Агаті Вільсон, і рішучим голосом сказала: – Ти не кращий за Нокса. Тобі потрібен «Ешмол сімсот вісімдесят другий» лише для того, щоб задовольнити свою власну цікавість – і все.

Я схопила свої речі, й відчула, як у мене засвербіли руки.

– Заспокойся. – У його голосі прослизнула нотка, яка мені не сподобалася.

– Годі попихати мною, – відказала я, відчуваючи, як посилюється свербіж у руках.

Я поглянула на пальці – між ними проскакували маленькі дуги синюватого вогню, які шкварчали на краях, немов бенгальські вогні в святковому торті. Кинувши комп’ютер, я підняла руки угору.

Я сподівалася побачити на обличчі Метью страх. А натомість побачила величезний інтерес.

– З тобою часто таке трапляється? – спитав він обережно-нейтральним тоном.

– Ой, ні! – скрикнула я і побігла на кухню, розсипаючи іскри.

Метью наздогнав мене біля дверей.

– Тільки не водою, – суворо наказав він. – Бо твої руки пахнуть електрикою.

Ага. Тепер зрозуміло, чому минулого разу я підпалила кухню.

Я мовчки завмерла, тримаючи руки піднятими догори. І ми чекали, поки голубизна щезла з кінчиків моїх пальців. Іскри згасли, залишивши після себе виразний запах горілої електропроводки.

Коли феєрверк остаточно завершився, Метью прихилився до одвірка з невимушеним виглядом аристократа доби Відродження, який зібрався позувати для власного портрета.

– Ну-ну, – мовив він із непорушністю орла, готового шугонути на свою здобич. – Цікаво – нічого не скажеш. Ти завжди така, коли злишся?

– І зовсім я не злюся! – відрізала я, одвертаючись від Метью. Але його рука рвучко вихопилася вперед і крутнула мене обличчям до нього.

– Ти так легко не відкрутишся. – Голос Метью прозвучав тихо, але у ньому знову з’явилася жорстока нотка. – Ти злишся – ще й як! Я сам щойно бачив. Є навіть доказ: ти пропалила щонайменше одну дірку в моєму килимі.

– Відпусти! – Мій рот скривився в гримасу, яку Сара саркастично називала «скажена миша». Її одної було достатньо, щоб мої студенти задрижали від страху. А в цю конкретну мить я сподівалася змусити Метью скоцюрбитися в клубок і покотитися геть. Щонайменше, я хотіла, щоб він відпустив мою руку, і вирватися звідси.

– Я попереджав тебе. Дружба з вампірами обтяжена ускладненнями та неприємними несподіванками. Наразі я не можу тебе відпустити – навіть якби хотів.

Я повільно опустила погляд на його руку. Метью роздратовано пирхнув і прибрав її, тож я повернулася і схопила свою торбу.

Та не слід було мені під час сварки з вампіром повертатися до нього спиною!

Метью рвучко обхопив мене руками ззаду і притиснув до своїх грудей так міцно, що я відчула кожен його напружений м’яз.

– А тепер, – проказав він мені прямо у вухо, – ми поговоримо як цивілізовані створіння про те, що сталося. Від цього ти нікуди не дінешся – і від мене також.

– Метью, відпусти, – сказала я і запручалася в його руках.

– Ні.

Ще ніколи жоден чоловік не відмовляв мені, коли я просила його щось припинити – чи то шмаркати носом у бібліотеці, чи то залазити мені під спідницю під час кіносеансу. Я знову запручалася. Але руки Метью ще міцніше стиснули мене.

– Припини борсатися, – сказав він, і мені здалося, що в його голосі прозвучали веселі нотки. – Ти втомишся раніше ніж втомлюсь я, запевняю тебе.

Коли я ходила на заняття жіночої самооборони, мене навчили, що треба робити, коли тебе хапають ззаду. Я підняла ногу, щоб гепнути його по пальцях ноги. Та Метью вчасно прибрав ногу, і натомість я щосили гепнула підлогу.

– Якщо хочеш, ми можемо робити отак цілий вечір, – пробурмотів він. – Але я щиро не рекомендую тобі цього робити. Бо моя реакція набагато швидша за твою.

– Відпусти – і ми поговоримо, – просичала я крізь стиснуті зуби.

Вампір тихо розсміявся, і його пряний віддих лоскотно торкнувся оголеної шкіри на моїй шиї.

– Так переговори не починають, Діано. Ні, ми говоритимемо саме в такому положенні. І я хочу знати, чи часто твої пальці палають блакитним вогнем.

– Нечасто. – На заняттях мій наставник вчив, що коли тебе хапають ззаду, то треба розслабитися і гнучко вислизнути з рук нападника. Та Метью натомість іще міцніше вчепився в мене. – Коли я була малою, я кілька разів підпалювала всілякі речі, здебільшого – кухонні шафи, але то траплялося, мабуть, через те, що я намагалася загасити руки, встромивши їх у раковину, а від цього вогонь тільки сильніше розгорявся. Ну, разів зо два підпалила штори у себе в спальні. І дерево біля будинку, але то було всього-на-всього лише маленьке деревце.

– А коли таке трапилося останній раз?

– Минулого тижня, коли мене розізлила Міріам.

– І як саме їй це вдалося? – поцікавився Метью, притиснувшись щокою до моєї голови. Це було приємно і заспокійливо – якщо не зважати на той факт, що тримав він мене силоміць.

– Вона сказала, що я маю навчитися сама себе захищати і не покладатися на тебе як на свого захисника. Фактично вона звинуватила мене в тому, що я поводжуся, мов викрадена лиходієм юна принцеса, що чекає на прекрасного принца, який визволить її з неволі. – Від одного спогаду про цей епізод кров моя скипіла, а руки знову засвербіли.

– Ти буваєш всякою, Діано, але засмучена юна принцеса – це точно не про тебе. Така реакція проявилася в тебе двічі впродовж менш, ніж тижня, – задумливо мовив Метью. – Що ж цікаво, дуже цікаво.

– Я так не вважаю.

– Та я й не сумніваюся, що ти так не вважаєш, але однаково це цікаво, – сказав Метью. – А тепер перейдімо до іншої теми.

Його рот повільно притулився до мого вуха, і я спробувала – але невдало – відхилитися від нього.

– Скажи мені, будь ласка, що це ще за дурниці про те, що мене не цікавить нічого, окрім древнього манускрипту?

Я спалахнула. Це вже було надто принизливо.

– Сара та Емілі сказали, що ти спілкуєшся зі мною лише тому, що тобі щось потрібно. І я вважаю, що це «щось» і є манускрипт «Ешмол сімсот вісімдесят другий».

– Але ж це неправда, невже ти не бачиш? – сказав Метью, ніжно провівши губами та щокою по моєму волоссю. І у відповідь моя кров заспівала. Це чула навіть я. Він знову розсміявся, цього разу – із задоволенням. – Не думаю, що ти в це повірила. Але я хочу знати напевне – повірила чи ні?

Я розслабилася, і обперлася об нього.

– Метью… – почала було я.

– Я відпускаю тебе, – перервав мене він. – Але не кидайся прожогом до дверей. Зрозуміло?

Ми знову стали здобиччю та хижаком. Якщо я побіжу, то його інстинкт скомандує йому наздогнати мене. Я кивнула, і він відпустив мене. Я стояла, злегка погойдуючись, бо відчувала химерну непевність у ногах.

– Що ж мені з тобою робити? – Він став руки в боки з кривою посмішкою на вустах. – Ти найнестерпніше і найбільш дратівливе створіння з усіх, що мені траплялися.

– Ще ніхто й ніколи не знав, що зі мною робити.

– О, в це я вірю! – сказав Метью і на мить затримав на мені уважний погляд. – Їдемо до Вудстока.

– Ні! У коледжі я в повній безпеці. – Якось Метью попереджав мене про вампірів та їхню схильність до надмірного покровительства. І мав рацію – мені це не сподобалося.

– Нічого подібного, – відказав він, сердито блиснувши очима. – Хтось намагався вломитися в твоє помешкання.

– Що? – я отетеріло роззявила рота.

– А то! Пам’ятаєш розхитаний замок?

І справді – на залізній поверхні замка з’явилося кілька подряпин. Але тоді я вирішила, що Метью не обов’язково про це знати.

– Ти залишатимешся у Вудстоці, поки Пітер Нокс не поїде з Оксфорда.

Я промовчала, але, мабуть, вираз обличчя видав мій переляк.

– Це не буде так жахливо, як тобі здається, – лагідно мовив Метью. – До того ж ти зможеш там скільки завгодно займатися йогою.

Метью вже увійшов у роль охоронця, тому особливого вибору я не мала. І якщо він мав рацію – а я підозрювала, що він має рацію – хтось таки примудрився прошмигнути повз Фреда і проникнути до мого помешкання.

– Ходімо, – сказав вампір, піднімаючи мою торбу з комп’ютером. – Я почекаю, поки ти зберешся. Але нашу розмову про зв’язок «Ешмола сімсот вісімдесят два» та твоїх іскристих пальців зовсім не закінчено, – попередив він, настійливо вдивляючись мені в очі. – Вона тільки-но починається.

Ми вийшли на автостоянку для працівників коледжу, і Метью вигнав свого «ягуара», котрий стояв поміж скромним голубим «воксхолом» та старим «пежо». Зважаючи на велику кількість обмежувальних дорожніх знаків у місті, їзда автомобілем зайняла вдвічі більше часу, аніж прогулянка пішки.

Метью зупинився біля сторожки.

– Я туди й назад, – сказала я, накидаючи на плече торбу з комп’ютером, коли Метью висадив мене з «ягуара».

– Докторе Бішоп, вам пошта, – гукнув зі сторожки Фред.

Я витягнула вміст своєї поштової «шпаківні», помахала стосом паперів Метью, і, відчуваючи, як гупає у скронях кров від тривоги і стресу, рушила до свого помешкання.

За порогом я скинула туфлі, потерла скроні й зиркнула на автовідповідач. Дякувати Богу, він не блимав. Пошта не містила нічого особливого, окрім рахунків та великого коричневого конверта, на якому було надруковане моє ім’я. Марки на конверті не було – отже, він надійшов від когось із мешканців університетського містечка. Підсунувши палець під клапан, я розкрила конверт і витягнула його вміст.