Текст книги "Сповідь відьом"

Автор книги: Дебора Гаркнесс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 48 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

– Додаткові хромосоми містять генетичний матеріал, який відрізняє нас від людей, – сказав Клермон, а також матеріал, що регулює функції клітини; науковці ще називають його ДНК-непотріб.

– Втім, це зовсім не непотріб, – втрутився Маркус. – Увесь цей генетичний матеріал залишився в результаті попереднього відбору не просто так, а з якоюсь метою, можливо, він перебуває в режимі очікування, щоби бути використаним на вищому щаблі еволюції. Ми просто ще не знаємо, у чому саме ця мета. Поки що не знаємо.

– Стривайте, – перервала я його. – Відьми та демони народжуються. Але ж вампіри не народжуються, вас, так би мовити, виробляють, із людських ДНК. Звідки ж ви берете оцю додаткову хромосомну пару?

– Коли звичайна людина відроджується як вампір, творець спершу видаляє геть усю її кров, що призводить до колапсу органів. Але до настання смерті творець віддає свою кров тому, хто відроджується, – пояснив Метью. – Наскільки ми можемо судити, притік вампірської крові спричиняє форсовані генетичні мутації в кожній клітині колишньої людини.

Вчора Метью вжив слово «відроджуваний», але слово «творець» стосовно вампірів я почула вперше.

– Кров творця потрапляє до судинної системи відроджуваного і несе з собою нову генетичну інформацію, – сказала Міріам. – Щось схоже трапляється під час переливання крові від однієї людини до іншої. Але кров вампіра спричинює в ДНК сотні модифікацій.

– Ми почали вивчати геном на предмет доказу таких різких вибухових змін, – пояснив Метью. – І знайшли такий доказ: це мутації, які доводять, що всі нові вампіри, щоб вижити, проходили процес спонтанної адаптації, коли всотували в себе кров свого творця. Саме це й підводить до думки про виникнення й розвиток додаткової хромосомної пари.

– Ага, це як теорія Великого вибуху в генетиці. Вампір – як галактика, що виникає із гаснучої зірки. За кілька секунд ваші гени перетворюють вас на дещо інше, відмінне від людини. Дещо нелюдське й жорстоке. – Я запитально поглянула на Метью.

– Вам стало зле? – спитав він. – Може, зробимо перерву?

– Можна води попити?

– Зараз принесу, – підхопився Маркус зі свого стільця. – У холодильнику зі зразками є трохи води.

– Завдяки людям вдалося отримати перший доказ того, що саме різкий клітинний стрес у результаті впливу бактерій та інших форм генетичного «бомбардування» здатен дати поштовх швидким мутаціям, а зовсім не процес природного відбору, який відбувається вкрай повільно. – Міріам витягнула з шухляди ще одну теку. Розгорнувши її, вона показала на розділ із чорно-білими схемами та графіками.

– Цей чоловік помер тисяча триста сімдесят п’ятого року. Він пережив віспу, але хвороба призвела до форсованої мутації третьої хромосоми, хоча його організм швидко впорався з напливом бактерій.

Повернувся Маркус і приніс мені води. Я відкрутила пробку і спрагло припала до пляшки.

– У ДНК вампіра багато схожих мутацій, спричинених опором, який чинив хворобам його організм. І, можливо, саме ці зміни і призводять до нашого вимирання. – На обличчі Метью з’явився занепокоєний вираз. – Тепер ми намагаємося зосередити наші зусилля і дізнатися, яка саме властивість крові вампіра започатковує процес генерації нових хромосом. І відповідь може бути саме в мітохондріях.

Міріам похитала головою.

– Аж ніяк. Відповідь у ядерній ДНК. Коли тіло людини зазнає різкого впливу вампірської крові, в ньому, напевне, починається реакція, яка дає тілу можливість швидко трансформуватися і адаптуватися до різких змін.

– Може, й так, але в такому разі нам слід детальніше дослідити й оту «зайву» ДНК. Напевне, саме вона відповідальна за вироблення нових хромосом, – наполягав Маркус.

Поки вони утрьох сперечалися, я закочувала свій рукав. Коли з-під тканини показався мій лікоть, а вени на руці відчули прохолодне повітря в лабораторії, вампіри замовкли і спрямували свою увагу на мою шкіру. Мені стало лячно.

– Діано, – холодно сказав Метью, торкнувшись свого паломницького знака. – Що ти робиш?

– Ви маєте ще чисті рукавички, Маркусе? – спитала я, закочуючи рукав.

Маркус весело вишкірився.

– Авжеж. – Він підвівся і видобув із сусіднього стола пару латексних рукавичок.

– Тобі не слід цього робити. – Слова Метью застряли у нього в горлі.

– Та знаю. Але хочу. – У світлі лабораторних ламп мої вени здавалися ще синішими, ніж зазвичай.

– Якщо це буде для тебе проблемою, Метью, то можеш почекати за дверима, – спокійно сказала я.

– Перш ніж зробити це, я хочу, щоб ти добряче подумала, – мовив Метью і схилився наді мною, немов захищаючи – так само, як і тоді, коли в Бодліанській бібліотеці до мене наближався Пітер Нокс. – Ми не можемо передбачити, що покажуть аналізи крові. Все твоє життя, вся історія твоєї родини буде викладена чорно-білими графіками. Ти абсолютно впевнена, що тобі потрібне таке ретельне дослідження?

– Що ти хочеш сказати – «все моє життя»? – Під його прискіпливим поглядом я аж скорчилася.

– Ці аналізи розкажуть нам набагато більше, ніж колір твого волосся та твоїх очей. Вони вкажуть – які іще риси передали тобі твої мати та батько. Не кажучи вже про риси, що їх передали тобі твої предки по жіночій лінії.

Ми обмінялися довгими мовчазними поглядами.

– Саме тому я й хочу, щоб ви взяли мою кров на аналіз, – спокійно мовила я.

На його обличчі на мить відбилося сум’яття.

– Усе життя мені хотілося знати, що ж там поробляє кров Бішопів, циркулюючи у моїх венах. І всім, хто знав мою родину, теж цікаво було знати. І ось тепер ми узнаємо.

Усе здавалося мені надзвичайно простим: моя кров розповість Метью те, про що я сама не знала і про що ризикувала дізнатися цілком випадково в несприятливій для мене ситуації. Мені не хотілося підпалювати меблі, літати між дерев чи подумати про когось погано, а потім дізнатися, що два дні по тому ця людина смертельно захворіла. Нехай Метью думає, що здавати кров на аналіз – ризикована справа. Мені це видалося справою абсолютно безпечною та надійною, бо я врахувала й зважила всі обставини.

– До того ж ти сам сказав мені, що відьми вимирають. А я – остання з роду Бішопів. Може, моя кров і допоможе тобі знайти відповідь на питання – чому відьми вимирають.

Наші погляди схрестилися – відьми і вампіра. Міріам та Маркус терпляче й мовчки чекали. Нарешті Метью сказав із відчаєм у голосі:

– Маркусе, принеси набір необхідних інструментів.

– Я сам це можу зробити, – вперто заперечив Маркус, ляснувши краєм рукавички об п’ясть. Міріам хотіла була його втримати, але він уже рушив до мене з коробкою пробірок та спеціальних голок.

– Маркусе, – застережливо мовила Міріам.

Метью вихопив приладдя у молодого вампіра і зупинив його холодним моторошним поглядом.

– Вибач, Маркусе. Але якщо вже хтось і буде брати у Діани кров – то це я.

Взявши мою п’ясть своїми холодними пальцями, він кілька разів зігнув і розігнув мені руку, а потім випростав її і лагідно, обережно поклав на прохолодну поверхню стола з іржостійкої сталі й обмотав мою руку над ліктем гумовим джгутом. Мушу сказати, коли вампір уводить голку вам у вену, то є в цьому щось зловісне й моторошне.

– Стисни руку в кулак, – тихо мовив він, натягуючи рукавички і готуючи порожнисту голку та першу пробірку.

Я зробила, як він сказав – і дивилася, як набухають мої вени. Метью не завдав собі клопоту попередженням, що зараз буде боляче. Він просто нахилився і без зайвих церемоній увів гостру металеву голку в моє передпліччя.

– Вправна робота, – сказала я і розслабила кулак. Тепер я спостерігала, як кров вільно побігла у пробірку.

Міняючи пробірки, Метью міцно стиснув рот у тоненьку ниточку. Скінчивши, він висмикнув голку і кинув її до цупкого пакета, призначеного для біологічно небезпечних відходів. Маркус зібрав пробірки і передав їх Міріам, а та позначила їх маленькими акуратними літерами. Метью наклав марлеву пов’язку на місце введення голки і притримав її своїми дужими холодними пальцями. А другою рукою взяв липку стрічку і приліпив марлю мені до руки.

– Дата народження? – спитала Міріам.

– Тринадцяте серпня тисяча дев’ятсот сімдесят шостого року.

Міріам здивовано витріщилася на мене.

– Тринадцяте серпня?

– Так, а що?

– Та нічого, просто перепитала для впевненості, – промимрила вона.

– У більшості випадків ми беремо також і ротовий мазок. – Метью розкрив пакунок і витяг із нього два шматочки білої пластмаси у формі мініатюрних весел, а їхні широкі кінці були злегка шершаві.

Не кажучи ні слова, я роззявила рот і дозволила Метью мазнути по внутрішній стороні щоки спочатку однією паличкою, а потім – другою. Кожна паличка зайняла місце в герметичній пластиковій рурці.

– Готово.

Окинувши поглядом лабораторію з голубими світильниками, я подумала про алхіміків, які наполегливо трудилися в тьмяному світлі вогнищ із деревного вугілля, чаклуючи над своїм імпровізованим устаткуванням та тріснутими глиняними тиглями. Вони, мабуть, все віддали б заради того, щоб мати можливість працювати в такій лабораторії з таким устаткуванням, яке значно полегшило б їм процес пізнання таємниць світобудови.

– А ви що – займаєтеся пошуками першого вампіра? – спитала я, кивнувши на шафу з шухлядами.

– Інколи, – повільно мовив Метью. – Здебільшого ж ми фіксуємо, як харчування та хвороби впливають на вид, і як та коли всихають певні генеалогічні гілки.

– А це правда, що ми є чотирма окремими видами, чи все ж демони, вампіри, відьми та люди мають одного спільного предка?

Мені завжди здавалося, що впевненість моєї тітки Сари в тому, що відьми мають мало спільного з людьми та іншими створіннями, ґрунтувалася не більше, ніж на традиціях та намаганні видати бажане за дійсне. В часи Дарвіна вважалося неможливим, що двійко звичайних предків-людей здатні були породити так багато різних расових типів. Коли декотрі європейці бачили чорних африканців, то вони, ясна річ, приставали на теорію полігенізму, згідно з якою раси походять від різних, не споріднених між собою предків.

– На генетичному рівні демони, люди вампіри та відьми можуть істотно відрізнятися, – відповів Метью, обпікши мене пронизливим поглядом. Він зрозумів, чому я про це питала, але від прямої відповіді ухилився.

– Якщо ваші дослідження доведуть, що ми – не різні види, а лише різні генеалогічні гілки одного й того самого виду, то це спричинить зміни всієї концепції, – застерегла я.

– З часом ми зможемо дізнатися, яким чином ми споріднені – якщо споріднені взагалі. До остаточного висновку нам іще треба пройти довгий шлях, – відповів, підводячись, Метью. – Гадаю, що на сьогодні вже досить науки.

Я попрощалася з Міріам та Маркусом, і Метью відвіз мене до Нью-Коледжу, а потім вирушив додому перевдягнутися. Увечері він забрав мене на йогу. До Вудстока ми їхали майже мовчки, заглибившись у власні роздуми.

Біля Старої хатини Метью, як і завжди, висадив мене, а потім витягнув із багажника наші циновки і кинув їх собі на плече.

Двійко вампірів швидко промайнули повз нас. Один із них мимоволі злегка доторкнувся до мене, і Метью блискавично взяв мене за руку й переплів свої пальці з моїми. Контраст між нами вражав – його шкіра була бліда й холодна, моя ж, на відміну, жива й тепла.

Метью тулився до мене аж поки ми не увійшли до будинку. Після занять ми поїхали назад до Оксфорда, а по дорозі спочатку поговорили про Аміру, а потім – про одного демона, який утнув дуже характерну для представників свого виду витівку. Проїхавши крізь браму Нью-Коледжу, Метью зупинив авто і перед тим, як висадити мене, вимкнув двигун, чого він раніше ніколи не робив.

Коли вампір підійшов до скляної перегородки сторожки, Фред відірвав погляд від моніторів спостереження і, відсунувши скло, сказав:

– Слухаю вас.

– Я хотів би провести доктора Бішоп до її помешкання. Нічого, якщо я залишу авто тут – разом із ключами, якщо вам доведеться переміщати його на інше місце?

Фред зиркнув на табличку шпиталю Джона Редкліфа на авто і кивнув. Метью кинув йому крізь вікно ключі.

– Метью, – поспішно й схвильовано сказала я. – До мого помешкання лише два кроки ступити. Не треба проводжати мене додому.

– Треба. І я це вже роблю, – відказав він безапеляційно. Коли ми пройшли крізь арку сторожки і віддалилися від неї достатньо, щоб нас не бачив охоронець, Метью знову вчепився за мою руку. Цього разу шок від холоду його руки поєднався з різким і бентежним припливом тепла внизу живота – немов мене там язиком лизнули.

Біля підніжжя сходів я обернулася і впритул глянула на Метью – він і досі тримав мене за руку.

– Дякую, що звозив мене на йогу.

– Та нема за що. – Він заправив мені за вухо неслухняне пасмо волосся і трохи затримав свої довгі пальці у мене на шиї.

– Приходь завтра на вечерю, – тихо й ніжно мовив він. – Тепер моя черга пригощати. Можна тебе забрати завтра тут о пів на восьму?

Моє серце тіпнулося. «Скажи НІ!» – суворо наказала я сама собі, долаючи хвилювання.

– Аякже, – вирвалося натомість у мене.

Вампір притиснув свої холодні губи спочатку до однієї моєї щоки, а потім – до другої.

– Ma vaillante fille[2]2
  Моя хоробра дівчинко.


[Закрыть], – прошепотів він французькою.

Його запаморочливий звабливий запах заповнив мої ніздрі.

Нагорі хтось уже закріпив, як і належить, ручку дверей, і я насилу впоралася з замком. Мене привітало блимання автовідповідача, нагадуючи, що прийшло ще одне повідомлення від Сари. Я перетнула кімнату, визирнула у вікно – і побачила, що знизу на мене дивиться Метью. Я помахала йому. Він усміхнувся, засунув руки в кишені й попрямував до сторожки. Через кілька секунд вампір розчинився у темряві, наче у рідній стихії.

Розділ 14

О сьомій тридцять Метью чекав мене біля сторожки – як завжди бездоганний у своєму майже однобарвному сіро-чорному вбранні. Він оголив нерівну лінію волосся на лобі, зачесавши назад свою хвилясту чорну чуприну. Вампір спокійно відреагував на прискіпливий погляд нового охоронця, який пропустив мене з чемним кивком голови і застережливо зауважив: «Сподіваюся, ви повернетеся не надто пізно, докторе Бішоп».

– У тебе просто талант полохати людей, – пробурмотів Метью, коли ми проходили у браму.

– А куди ми йдемо? – спитала я, ніде не побачивши автомобіля.

– Сьогодні ми вечеряємо в коледжі, – відповів Метью, кивнувши убік Бодліанської бібліотеки. А я чомусь ні на мить не сумнівалася, що він повезе мене до Вудстока чи до якогось помешкання в одній із вікторіанських будівель, що громадилися в Північному Оксфорді. Мені якось і на думку не спадало, що він запросто міг жити у коледжі.

– Де? В університетській їдальні за столом для професорів та викладачів? – спитала я і, раптом відчувши себе вдягненою неналежним для такого випадку чином, інстинктивно обсмикнула коротку спідницю.

Метью іронічно схилив набік голову і розсміявся.

– Я намагаюся уникати їдальні. Звісно, я не збираюся тебе ввести туди, щоб ти сиділа там як у «погибельному кріслі» за столом короля Артура, а на тебе з цікавістю витріщалися б мої приятелі та колеги.

Звернувши за ріг, ми подалися до «Камери Редкліф». Коли ми, не зупиняючись, проминули вхід до Гертфордського коледжу, я притримала Метью за руку: був лише один коледж у Оксфорді, відомий своєю винятковістю та суворим дотриманням протоколів.

– Ні. Ми туди не підемо.

Метью зупинився.

– Яка різниця, до якого коледжу я належу? – сказав він, відвертаючи погляд. – Розумію – ти почувалася б комфортніше в іншій компанії, це однозначно.

– Я не боюся, що ти з’їси мене на вечерю, Метью. Просто я там іще ніколи не була.

Вхід до його коледжу охороняла прикрашена завитками брама – немов то був вхід до Країни чудес. Метью невдоволено гмикнув і вхопив мене за руку, щоб я, було, не стала піддивлятися в шпарину – що ж там, за брамою?

– У кількох древніх будівлях там мешкає окрема спільнота людей – тільки й того.

Його різкість не завадила мені пригадати, що Метью був одним із шістдесяти працівників коледжу, де зовсім не було студентів.

– До того ж ми підемо до мого помешкання.

Решту відстані ми подолали мовчки. Занурюючись у темряву, Метью з кожним кроком почувався дедалі розкутіше та комфортніше, немов зустрівся зі старим приятелем. Ми пройшли у низькі дерев’яні двері, що відгороджували публіку від затишку його коледжу. У сторожці сидів охоронець, а на лавках у квадратному дворику не видно було ані старшокурсників, ані випускників. Там було так тихо, немов у коледжі й справді працювали самі «душі всіх правовірних, що спочили в мирі в Оксфорді».

Метью поглянув на мене зверху вниз і сором’язливо всміхнувся.

– Гостинно запрошую до коледжу Всіх Душ.

Коледж Всіх Душ був шедевром готичної архітектури. Своїми граціозно-ефемерними шпилями та вишуканим муруванням він нагадував кафедральний собор. А ще він був схожий на елегантну фігурку незаконнонародженої дитинки у весільному торті. Я лиш зітхнула, не знаючи, що й казати. Але згодом Метью має багато чого мені пояснити.

– Привіт, Джеймсе, – поздоровкався він з охоронцем. Той поглянув поверх двофокусних окулярів і кивнув. Метью простягнув руку – і на його вказівному пальці з’явився древній ключ на шкіряному мотузочку. – Я ненадовго.

– Гаразд, професоре Клермон.

Метью знову взяв мене за руку.

– Ходімо. Маємо продовжити твою освіту.

І з цими словами він потягнув мене вперед, немов пустотливий хлопчик, що зібрався на пошуки скарбів. Пригнувшись, ми пройшли у потріскані й почорнілі від віку двері, й Метью увімкнув світло. Його бліда шкіра враз вихопилася з темряви – і кожен квадратний дюйм його постаті нагадав мені, що він – вампір.

– Добре, що я – відьма, – через силу зіронізувала я. – Звичайна людина, забачивши тебе зараз, до смерті перелякалася б.

Ми підійшли до підніжжя сходів і Метью набрав на захисній панелі довгий код, а потім натиснув на кнопку, позначену зірочкою. Тихо клацнув замок, і вампір відчинив двері. Запах плісняви та старини, змішаний з іще чимось, чого я не змогла визначити, хвилею накотився на мене. За слабким світлом сходових світильників стояла непроглядна темрява.

– Усе як у готичному романі жахів. Куди ти мене ведеш?

– Спокійно, Діано. Тут недалеко.

На жаль, спокій був відсутній серед чеснот жінок із роду Бішопів.

Метью простягнув руку над моїм плечем і клацнув іще одним вимикачем. Маленькі кружальця тьмяного світла від древніх лампочок, що висіли під стелею на дротах, немов артисти на трапеції у цирку, освітили приміщення, схоже на стайню для мініатюрних шетлендських конячок.

У моєму погляді, спрямованому на Метью, завмерла сотня запитань.

– Після вас, – сказав він і елегантно уклонився.

Ступивши кілька кроків уперед, я упізнала запах. То був несвіжий запах алкоголю – як у барі у неділю вранці.

– Вино?

– Вино.

Ми пройшли повз десятки маленьких кабінок із пляшками на полицях та в ящиках; декотрі були складені купами. Кожна мала на собі маленьку сланцеву бирочку з роком, позначеним крейдою. У ящиках зберігалося вино часів обох світових воєн, а також пляшки, котрі уславлена медсестра Флоренс Найтінгейл могла прихопити з собою, повертаючись із Кримської війни. Там були вина року спорудження Берлінської стіни і року її зруйнування. Чимдалі вглиб льоху, тим частіше нашкрябані на бирках цифри на позначення років змінялися такими широкими категоріями, як «Старовинне кларе» або «Старий портвейн найвищої якості».

Нарешті ми дісталися до кінця льоху. Я побачила перед собою кілька маленьких дверей – всі наглухо закриті й замкнені. Метью відімкнув і відчинив одну із них. Електрики тут не було, тому Клермон взяв свічу, вставив її в мідний канделябр і запалив.

Інтер’єр приміщення був так само бездоганно-акуратний, як і сам Метью, якби не шар пилу. Пляшки зберігалися тут на щільно розташованих дерев’яних полицях на достатній висоті від підлоги. Це давало можливість безпечно витягувати якусь одну пляшку без ризику завалити усю конструкцію. За багато років біля підставки, де розбризкувалося вино, утворилося кілька червоних плям. Повітря повнилося запахами старого винограду, корків та цвілі.

– Це твоє? – ошелешено спитала я, не вірячи своїм очам.

– Так, моє. Лише жменька працівників коледжу мають приватні льохи.

– А що ж тут у тебе може бути такого, чого немає там?

Мені здавалося, що головне приміщення, розташоване за маленькими дверима, містило всі пляшки усіх вин, які виробило людство впродовж своєї історії. Порівняно з цією колекцією найкраща винна крамниця Оксфорда видавалася жалюгідно-нецікавою і мала вкрай обмежений асортимент.

Метью загадково всміхнувся.

– Та є дещо цікаве.

Він швидко походжав маленькою кімнатою, зі щасливим виглядом то тут, то там витягував із полиць пляшки з вином. Потім подав мені важку темну пляшку із золотистою етикеткою та дротяним кошиком над корком. То було шампанське «Дом Періньйон».

Наступна пляшка була зроблена з темно-зеленого скла і мала просту кремову наліпку з чорним написом. Метью з дещо награною урочистістю подав її мені, і я побачила дату: 1976.

– Ой, та це ж рік мого народження! – сказала я.

А Метью дістав іще дві пляшки: одна з довгастою восьмикутною етикеткою із зображенням шато, запечатана червоним сургучем; друга – кривобока та темна, без етикетки, запечатана чимось схожим на смолу. До її горла старою засмальцьованою мотузкою кріпилася бирка з цупкого коричневого паперу.

– Ну що – почнемо? – спитав Метью, задуваючи свічу. Обережно тримаючи обидві пляшки в лівій руці, він ретельно зачинив та замкнув за собою двері й укинув ключ до кишені. Ми знову спустилися до головного приміщення, полишивши комірчину, просякнуту чарівним ароматом вин.

У напівтемряві льоху Метью з двома пляшками вина, здавалося, аж світився від радості.

– Яка прекрасна ніч, – щасливо мовив він.

І ми пішли до його помешкання, яке певною мірою вразило більше, ніж я очікувала, а в дечому – менше. Кімнати на горішньому поверсі одного з найстаріших багатоквартирних будинків у коледжі Всіх Душ були меншими за мої у Нью-Коледжі; цей будинок мав характерні несподівані вигини та оригінально-химерні контури. Хоча стеля й була високою, та при чималенькому зрості Метью кімнати таки здавалися замалими для вампіра. У дверях йому доводилося пригинатися, а підвіконники повсюдно ледь сягали його колін.

Брак розмірів кімнат із лишком компенсувався меблюванням та убранством. На долівці розтягнувся бляклий обюсонський килим, закріплений по кутах оригінальними меблями від відомого дизайнера дев’ятнадцятого сторіччя Вільяма Морріса. Якимось незбагненним чином споруда п’ятнадцятого сторіччя, килим вісімнадцятого сторіччя та грубі дубові меблі сторіччя дев’ятнадцятого чудово пасували одне до одного і створювали в помешканні атмосферу вишуканого джентльменського клубу доби короля Едуарда. У дальньому закутку головної кімнати стояв широченний обідній стіл; з одного його боку лежали акуратно складені газети, книги та ретельно розсортовані атрибути життя науковця: нотатки щодо головних напрямків подальших досліджень, періодичні наукові часописи, запити на літературу та рецензії праць колег. Кожен стос паперів притискав якийсь предмет: справжнє прес-пап’є з товстого дутого скла, стара цеглина, бронзова медаль (безсумнівно, одна з його нагород) та невеличка кочерга. Протилежний бік стола був накритий гладенькою лляною скатертиною, притиснутою до дерев’яної поверхні стола надзвичайно красивими срібними канделябрами георгіанської доби. Раніше такі вишукані канделябри я бачила тільки в музеї. Над простими білими тарілками та срібними приборами тієї ж георгіанської доби застигли, немов охоронці, численні винні келихи різної форми.

– Як гарно! – сказала я, захоплено озираючись довкола. У цій кімнаті жоден предмет меблювання, жодна прикраса не належали коледжу. Все це, вочевидь, зібрав Метью, і воно відображало його внутрішню сутність.

– Сідай. – Вчасно врятувавши дві пляшки вина із моїх непевних пальців, він швидко відніс їх до чогось схожого на невеличку господарчу комірчину.

– Начальство коледжу Всіх Душ вважає, що працівникам не слід харчуватися у помешканнях, – пояснив він, побачивши, що я з цікавістю розглядаю нехитре кухонне приладдя. – Та нічого, якось управимося.

Я вже не сумнівалася, що невдовзі мене почастують мало не найвишуканішою вечерею, яку тільки можна знайти в Оксфорді.

Метью поклав шампанське в срібне відерце з льодом і всівся біля мене в зручне крісло напроти давно згаслого каміна.

– В Оксфорді вже не дозволяють розпалювати каміни, – сказав він із сумом у голосі, кивнувши рукою на порожню кам’яну конструкцію. – Бо коли розпалювали всі каміни, місто перетворювалося на суцільне кострище.

– А коли ти вперше приїхав до Оксфорда? – спитала я, сподіваючись відвертістю свого тону запевнити Метью, що я зовсім не намагаюся зазирнути в одне з тих численних життів, які йому довелося прожити впродовж сотень років.

– Цього разу це сталося 1989 року. – Полегшено зітхнувши, він випростав свої довгі ноги. – Я приїхав до Оріеля навчатися точним наукам, а опісля залишився працювати над докторською дисертацією. Коли ж за відмінні успіхи «Всі Душі» призначили мені стипендію, я на кілька років перебрався сюди. Після того як я отримав ступінь доктора, університет запропонував мені посаду, а його члени обрали мене науковим працівником.

Щоразу, коли він розкривав рот, звідти вискакувало щось нове для мене й цікаве. Стипендія за відмінні успіхи? Їх призначали лише дві на рік.

– А у «Всіх Душах» ти вперше? – Я прикусила губу, збагнувши, що бовкнула дурницю, і він розсміявся.

– Зараз розберемося, – відповів Метью і, піднявши руки, почав загинати пальці. – По одному разу я був працівником Мертонського, Магдалинського та Університетського коледжів. По два рази я був працівником Оріельського коледжу та Нью-Коледжу. Але «Всі Душі» тільки тепер звернули на мене хоч якусь увагу.

Помноживши ці відомості на коефіцієнт Кембриджа, Парижа, Падуа та Монпельє, де, на мою думку, хоч раз числився студент на ім’я Метью Клермон (або під одним із варіантів цього імені), я здобула запаморочливу кількість наукових титулів та звань. Що ж він вивчав усі ці нескінченні роки і з ким навчався?

– Діано? – веселий голос Метью пронизав мої думки. – Ти мене чуєш?

– Так, вибач. – Я заплющила очі й стиснула руками коліна, намагаючись стримати свою уяву. – Це вже якась напасть. Коли ти починаєш щось пригадувати, я не можу стримати свою цікавість.

– Розумію. Це одна з проблем, із котрими зіштовхується вампір, спілкуючись із відьмою, яка досліджує історію. – Вуста Метью саркастично вигнулися, але його очі блищали, мов дві чорні зірки.

– Якщо ти хочеш уникнути подібних проблем у майбутньому, то тобі краще не заходити до довідкового палеографічного відділу Бодліанської бібліотеки, – в’їдливо відказала я.

– Просто тепер мене більше цікавить не історія, а одна жінка, що її досліджує. – Метью поволі підвівся. – Я питав, чи не голодна ти.

Для мене лишалося загадкою: чому він про це постійно питає? Хіба ж бувало таке, щоб я не була голодна?

– Так, – відповіла я, намагаючись виборсатися з глибокого й пухкого крісла. Метью подав мені руку. Я вхопилася за неї, і він із легкістю підняв мене.

Ми опинилися одне проти одного, майже торкаючись своїми тілами. Я зосередила увагу на виступ під светром Метью, де висіла маленька пляшечка зі священною водою.

Його очі бігали по мені, залишали за собою сліди – маленькі холодні сніжинки.

– Маєш чудовий вигляд, – мовив він стиха.

Я нагнула голову, і те саме пасмо звично впало мені на лоба. Метью простягнув руку і заправив пасмо за вухо. Цього разу його пальці ковзнули далі – аж до шиї. Піднявши пасмо волосся, він пропустив його крізь пальці, мов воду. Я здригнулася – то холодне повітря торкнулося моєї оголеної шиї.

– Мені подобається твоє волосся, – стиха пробурмотів Метью. – Воно має всі можливі кольори – навіть пасма чорного та червоного.

Я почула, як вампір глибоко увібрав у себе повітря – то він віднайшов у мені якийсь новий запах.

– Що ж ти там винюхав? – спитала я хрипким голосом, не наважуючись поглянути йому в очі.

– Тебе, – видихнув Метью.

Я повільно і невпевнено підняла голову, і наші погляди зустрілися.

– Може, повечеряємо?

Після цього скороминущого емоційного напливу мені було важко зосередитися на їжі, але я старалася, як могла. Метью підсунув крісло з ротангу так, щоб мені було добре видно всю теплу й затишну кімнату. З мікроскопічного холодильника він витягнув дві тарілки. На кожній поверх шару розкришеного льоду лежали по шість устриць – немов промені зірки.

– Лекція номер один у курсі твого навчання стосуватиметься устриць та шампанського. – Метью сів і підняв палець, наче професор, що приступає до викладання свого улюбленого предмета. Він потягнувся за пляшкою вина, яка перебувала в зоні «розмаху крил» його довгих рук, і взяв її з відерця. Одним поворотом п’ясті Метью витягнув корок із горла пляшки.

– Зазвичай це вдається мені важче, – сухо прокоментував він, обдивляючись свої сильні елегантні пальці. – Якщо хочеш, можу навчити тебе збивати корок мечем, – весело вишкірився Метью. – Звісно, підійде й ніж, якщо поруч не знайдеться меча. – І з цими словами він розлив вино по келихах, де воно зашипіло, затанцювало і заіскрилося у світлі свічок.

Він підняв свій келих і простягнув до мене.

– A la tienne[3]3
  Твоє здоров’я.


[Закрыть].

– A la tienne, – відповіла я і підняла свій келих, щоб подивитися, як лопаються бульбашки, піднімаючись на поверхню. – А чому бульбашки такі маленькі?

– Тому що вино таке старе. Більшість шампанських вин довго не залежуються, бо їх досить швидко споживають. Але я особисто полюбляю саме старе вино – воно нагадує мені те, як смакувало шампанське в давнину.

– А це шампанське – дуже старе?

– Старше за тебе, – відповів Метью. Він саме розділяв половинки устриць голими руками – хоча для цього зазвичай був потрібен дуже гострий ніж та неабияка вправність – і кидав оболонки до скляної миски посеред стола. Він подав мені одну тарілку.

– Це шампанське тисяча дев’ятсот шістдесят першого.

– Будь ласка, скажи, що це найстаріше вино з тих, які ми сьогодні питимемо, – сказала я, пригадавши вино, яке Метью приніс минулого разу на вечерю. У пляшці з-під нього на моєму туалетному столику і досі стояли білі троянди, які він мені приніс.

– І не подумаю, – єхидно всміхнувся Клермон.

Я обережно скуштувала шматочок того, що містилося в оболонці устриці. І враз у мене очі мало на лоба не вискочили – мій рот наповнився присмаком Атлантичного океану.

– А тепер випий. – Метью підняв свій келих і спостерігав, як я відсьорбнула трохи золотистої рідини. – Що ти відчуваєш на смак?

Кремоподібна консистенція вина та устриці, зіштовхнувшись із присмаком морської солі, витворила щось абсолютно фантастичне і чаруюче.

– Таке враження, що у мене в роті – увесь океан, – відповіла я, і знову відсьорбнула вина.