Текст книги "Сповідь відьом"

Автор книги: Дебора Гаркнесс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 48 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

– Але мені не потрібна її кров – у фізичному сенсі. Я не піддамся спокусі скуштувати її крові. Бути поруч із нею – для мене не проблема. – Раптом на обличчі Метью з’явилася нещасна гримаса. – Господи, та що ж я кажу? Ми не можемо бути поруч, бо привернемо увагу звичайних людей.

– Не обов’язково. Ми ж із тобою провели досить багато часу разом, і всім до цього було байдуже, – зазначив Геміш. У перші роки знайомства вони докладали чимало зусиль, щоб маскувати від завидющих очей свою інакшість. І кожен із них окремо був постаттю достатньо помітною, щоб приваблювати цікавість звичайних людей. Коли ж вони бували удвох – схиляли один до одного свої чорняві голови, щоб поділитися жартом під час обіду, чи сиділи на подвір’ї з порожніми пляшками з-під шампанського під ногами – то їх просто не можна було не помітити.

– Це не те саме, і ти це чудово знаєш, – нетерпляче кинув Метью.

– Ой, справді, я й забув, – відказав Геміш, теж втрачаючи терпіння. – Нікому не цікаво, чим займаються демони. Але коли вампір та відьма з’являються на людях разом… Це не абищо. Як же ж це я забув: ви – і справді найповажніші створіння у цьому світі!

– Припини, Геміше! – заперечив Метью. – Ти ж чудово знаєш, що я так не вважаю.

– Ти маєш характерну для вампірів огиду до демонів, Метью. І до відьом також, мушу додати. Тому, перш ніж тягнути в ліжко відьму, ще раз добряче подумай про своє ставлення до інших створінь.

– Я не збираюся тягти Діану в ліжко, – в’їдливо зауважив Метью.

– Обід подано, сер, – на порозі стояв Джордан, якого вони досить довго не помічали.

– Слава богу, – полегшено мовив Геміш і встав із крісла. Спілкуватися з вампіром було набагато легше за можливості час від часу відволікатися на когось іншого або щось інше.

За столом у їдальні могла вміститися чималенька компанія гостей. Геміш угризся в першу страву з поданих, а Метью вертів ложкою над тарілкою з супом доти, поки той суп охолонув. Нахилившись над мискою, вампір пирхнув.

– Гриби з хересом? – поцікавився він.

– Так. Джордан хотів спробувати щось новеньке, і оскільки там не було нічого неприйнятного для тебе, я йому дозволив.

Зазвичай Метью потребував мало для додаткового харчування, коли приїздив до мисливської хатини Кедзоу-лодж, але Джордан був справжнім чарівником у приготуванні супів, а Геміш не любив їсти на самоті, хоча випити на самоті полюбляв.

– Вибач, Геміше, – мовив Метью, спостерігаючи, як їсть його приятель.

– Твоє вибачення приймається, Метью, – відповів Геміш, затримавши ложку біля рота. – Але ти просто не уявляєш собі, як це важко – змиритися з тим, що ти – демон або відьма. З вампірами все просто і однозначно: то ти вампір, то ти не вампір. Жодних запитань чи місця для сумнівів. А решта нас просто має чекати, спостерігати і дивуватися. І через це ваша вампірська перевага над нами сприймається вдвічі тяжче.

Метью вертів у пальцях ложку, немов то був жезл.

– Відьми знають, що вони відьми. Вони зовсім не такі, як демони, – похмуро відказав він.

Геміш дзенькнув ложкою і пригубив келих із вином.

– Ти чудово знаєш, що коли один із батьків – відьма, то це іще не гарантія. Можна так і лишитися звичайною непримітною людиною. А може й немовля ні з того ні з сього підпалити своє ліжечко. Ніяк не вгадаєш – коли і як проявляться надприродні здібності, й чи проявляться вони взагалі.

На відміну від Метью, Геміш мав подругу-відьму. Джанін підстригала його, і це вдавалося їй краще за інших; вона також готувала свій власний лосьйон для шкіри, який сміливо можна було назвати чудодійним. Тому Геміш мав підозру, що без чаклунства там не обходилося.

– Втім, це не так вже й дивно, – наполегливо мовив Метью. Набравши ложкою супу, він легенько подмухав на нього, щоб ще більше охолодити. – За спиною у Діани – сотні років родинного досвіду. Тому їй і близько не довелося пережити те, через що пройшов ти у підлітковому віці.

– Еге ж, весело було, – погодився Геміш, пригадуючи декотрі з епізодів своєї ранньої юності, про які він ніколи нікому не розповідав.

Коли Гемішу було дванадцять, його життя перевернулося догори дригом в один день. Довгої шотландської осені йому вистачило для того, щоб зрозуміти, що він – набагато розумніший за своїх вчителів. У дванадцятирічному віці схожі підозри виникають у більшості дітей, але у Геміша це були не просто підозри, а тверда впевненість, яка страшенно засмутила його батьків. На це відкриття він відреагував тим, що став прикидатися хворим, щоб не ходити на заняття, а коли цей трюк не спрацював, він заходився виконувати шкільні завдання з неймовірною швидкістю, відкинувши всілякі претензії на нормальність. Директор школи впав у відчай і звернувся до університетського математичного факультету з проханням прислати кого-небудь й оцінити лячну здатність Геміша за кілька хвилин розв’язувати складні задачі, над якими його ровесники-школярі билися тижнями й більше.

Джеку Вотсону, молодому демону з університету Глазго, вистачило одного погляду на юного Геміша Осборна, щоби зрозуміти, що цей хлопчик – теж демон. Виконавши офіційну процедуру оцінки здібностей, яка стала очікуваним документальним підтвердженням того, що Геміш – математичний вундеркінд із розумом, що не вписується в нормальні параметри, Вотсон запросив хлопця відвідувати лекції в університеті. Він пояснив директору, що дитину не можна тримати в звичайному класі, інакше вона стане піроманьяком або чимось іще гіршим.

Після цього Вотсон відвідав скромне помешкання Осборнів і розповів спантеличеній родині, як насправді влаштований світ і які створіння в ньому живуть. Персі Осборн, який народився в сім’ї затятих пресвітеріанців, довго не сприймав ідею про численних надприродних та неприродних створінь, аж поки дружина пояснила йому: якщо тебе навчили вірити у відьом, то чому б тобі не повірити і в існування демонів та вампірів? Геміш розплакався від полегшення, бо він більше не почувався в цьому світі самотнім. Мати міцно обняла його і сказала, що завжди знала: її син – не такий, як усі.

І поки Вотсон сидів разом із її чоловіком та сином і попивав чай біля електричного каміна, Джессіка Осборн вирішила, що, мабуть, варто розповісти Гемішу й про інші аспекти його життя, які дадуть йому можливість почуватися інакшим. За чаєм із шоколадним печивом вона повідомила своєму сину, що він навряд чи зможе одружитися з сусідською дівчинкою, яка мліла за ним. Бо насправді Геміша приваблював брат цієї дівчинки – здоровенний хлопець п’ятнадцяти років, який міг забуцнути футбольний м’яч далі, ніж будь-хто в їхньому мікрорайоні. Здавалося, ані Персі, ані Джек не здивувалися і не засмутилися такому відкриттю.

– Однак, – зауважив Метью, сьорбнувши першу ложку теплуватого супу, – вся родина Діани, напевне, сподівалася, що вона народиться відьмою – і Діана таки є відьмою, незалежно від того, вдається вона до магії чи ні.

– Висловлю припущення, що це було б так само погано, як і перебувати в компанії безтолкових та неосвічених людей. Уявляєш собі, який це психологічний тиск? Не кажучи вже про усвідомлення того, що твоє життя тобі не належить? – аж здригнувся Геміш. – Я б віддав перевагу сліпій та безтолковій неосвіченості.

– А як ти почувався, – вагаючись, спитав Метью, – того дня, коли вперше прокинувся з думкою, що ти – демон?

Зазвичай вампір не ставив таких відвертих запитань.

– Немов знову на світ народився, – відповів Геміш. – Це так само потужне та бентежне відчуття, як і тоді, коли ти, наприклад, прокинувся з жагою крові й гостро відчуваючи, як росте трава, стеблина за стеблиною. Все сприймалося абсолютно по-іншому. Більшість часу я щасливо усміхався, мов бовдур, що несподівано виграв у лотерею, а решту часу рюмсав у своїй кімнаті. Але все ж таки я до кінця не вірив у це – ну, по-справжньому ще не вірив – аж поки ти не провів мене потайки до шпиталю.

Коли вони потоваришували, першими подарунками Метью були пляшка шампанського «Круг» та поїздка до шпиталю імені Джона Редкліфа. Там Метью повів демона на магнітно-резонансну томографію, під час якої поставив йому кілька запитань, а потім порівняв знімки Геміша зі знімками видатного нейрохірурга, що працював у шпиталі. Геміш, вдягнений у хірургічний халат, попросив Метью кілька разів прокрутити ті знімки і щоразу дивувався з того, як його мозок спалахував світлом, наче автомат для гри в пінбол, навіть коли він відповідав на найпростіші запитання. При цьому друзі попивали шампанське. То був найкращий з усіх подарунків, які він отримував на свій день народження.

– Зі сказаного тобою я роблю висновок, що Діана тепер на тій стадії, на якій перебував я до того, як ти зводив мене на томографію, – зауважив Геміш. – Вона знає, що є відьмою. Але вона й досі веде подвійне життя.

– Вона справді веде подвійне життя, – невдоволено пробурчав Метью, сьорбнувши ще ложку супу. – Діана вдає, що вона – людина.

– А хіба не цікаво було б дізнатися, навіщо вона це робить? А ще важливіше ось що: чи буде тобі комфортно поруч із такою істотою? Ти ж не любиш, коли прикидаються і брешуть.

Метью замислився, але нічого не сказав.

– Тут є ще один момент, – правив своє Геміш. – Ти не любиш брехні, але сам приховуєш чимало таємниць. Якщо ця відьма потрібна тобі – неважливо для чого – ти маєш завоювати її довіру. А єдиний спосіб досягти це – розповісти їй те, чого ти не хочеш їй розповідати. Вона збудила твої захисні інстинкти, і тобі доведеться їх долати.

Поки Метью неквапливо обмізковував ситуацію, Геміш змінив тему розмови і завівся про нещодавні фінансові катастрофи в лондонському Сіті та уряді. Вампір остаточно заспокоївся, захопившись тонкощами фінансів та політики.

– Гадаю, ти вже чув про оті вбивства у Вестмінстері, – сказав Геміш, побачивши, що Метью повністю розслабився.

– Чув. Комусь доведеться покласти цьому край.

– Може, ти цим займешся?

– Це не мій обов’язок. Поки що.

Геміш знав, що Метью має гіпотезу стосовно цих убивств, пов’язану з його науковими дослідженнями.

– Ти й досі гадаєш, що ці вбивства є ознакою поступового вимирання вампірів?

– Так. – Метью тримався думки, що всі створіння поступово вимирали. Спершу Геміш відкинув цю гіпотезу свого приятеля, але тепер йому здавалося, що Метью таки мав рацію.

Вони перейшли до менш дражливих тем розмови, а після вечері піднялися нагору. Демон розділив одну з вільних приймалень хатини на гостьову кімнату і спальню. В гостьовій кімнаті основним елементом інтер’єру була велика древня шахівниця з різьбленими елементами зі слонової кістки та чорного дерева, гідна місця в музеї під захисним склом, а не в гігантській їдальні з постійними протягами. Як і магнітно-резонансна томографія, ця шахівниця була подарунком від Метью. Довгими вечорами, коли вони грали в шахи та обговорювали свою роботу, їхня дружба міцніла й поглиблювалася. Одного вечора Метью почав розповідати Гемішу історії про свої колишні звитяги. Тепер у Метью Клермона залишилося мало секретів від Геміша, і вампір був єдиним зі знайомих демону створінь, хто не боявся його потужного інтелекту.

Геміш, за звичкою, сів грати чорними.

– А ми завершили нашу попередню партію? – спитав Метью, зобразивши подив, коли побачив фігури, акуратно виставлені в початкову позицію.

– Так, завершили. І ти виграв, – коротко кинув Геміш, заслуживши широку всмішку друга, що траплялося досить рідко.

Вони рухали фігури. Метью – неквапливо, а Геміш – швидко й рішуче, коли наставала його черга. Було тихо, тільки дрова потріскували в каміні, та годинник цокав на стіні.

За годину гри у шахи Геміш перейшов до реалізації завершального етапу свого плану.

– Маю до тебе запитання, – обережно мовив він, чекаючи, коли його приятель зробить свій наступний хід. – Ця відьма – вона потрібна тобі сама по собі, чи як істота, що має владу над отим манускриптом?

– Та не потрібна мені її влада! – вибухнув Метью і зробив хибний хід турою, яку Геміш швидко взяв. Вампір схилив голову, від чого став іще більше схожий на ангела з картини доби Відродження, що замислився над якоюсь всесвітньою проблемою. – Господи, я й сам не знаю, чого хочу.

Геміш доклав зусиль, щоб зберегти непорушність своєї пози.

– А мені здається, що знаєш, Метью.

Вампір зробив хід пішаком і нічого не відповів.

– Оті інші створіння в Оксфорді, – продовжив Геміш, – невдовзі вони дізнаються, якщо вже не дізналися, що тебе цікавить дещо більше, аніж ота древня книга. До чого ти прагнеш?

– Не знаю, – прошепотів вампір.

– Кохати її? Скуштувати її? Зробити її подібною собі?

Замість відповіді Метью загарчав.

– Дуже страшно, – кинув Геміш знудженим тоном.

– Є багато такого, чого я не розумію, Геміше, але є й таке, що я знаю, і в чому я не сумніваюся, – напружено проговорив Метью і взяв келих, що стояв на підлозі біля його ніг. – Я не піддамся своїй жазі до її крові. Я не хочу і не збираюся брати під контроль її силу та здібності. І я, безперечно, не хочу робити з неї вампіра. – Від думки про це Метью аж здригнувся.

– Що ж, тоді залишається одне кохання. Нарешті ти маєш відповідь на свої запитання. Насправді ти добре знаєш, що тобі потрібно.

Метью відпив ковток вина.

– Я бажаю того, чого мені не слід бажати, і жадаю ту, яка ніколи не стане моєю.

– А ти не боїшся поранити її? – тихо спитав Геміш. – Ти ж раніше мав стосунки з теплокровними жінками і ніколи не завдав шкоди жодній із них.

Важкий кришталевий келих у руці Метью хруснув навпіл. Верхня частина його впала на підлогу, і вино розлилося по килиму. Геміш побачив, як тьмяно блиснули дрібні скалки скла між вказівним та великим пальцями вампіра.

– Ой, Мет! А ти мені раніш про це не розповідав! Чому? – Геміш миттю взяв під ретельний контроль вираз кожної риси свого обличчя, щоб не видати вампіру ані краплини того потрясіння, яке він відчув.

– Як я міг про це розповісти?! – Метью дивився на свої руки, потім розтирав скалки кінчиками пальців доти, поки вони не заблищали темно-червоною сумішшю крові та скла.

– Ти завжди думав про мене краще, ніж я на те заслуговую.

– Хто була та жінка?

– Її звали Елеонора. – Вимовляючи це ім’я, Метью мимоволі затнувся. І різко провів перед очима тильною стороною долоні, немов намагався стерти з уяви її обличчя.

– Якось ми з братом билися. Зараз я навіть не пам’ятаю, через що ми з ним посварилися. А тоді мені хотілося задушити його голими руками. Елеонора закликала мене до здорового глузду. Вона стала між нами і… – Голос вампіра затремтів і перервався. Він обхопив голову руками, навіть не завдаючи собі клопоту стерти кров із порізаних пальців, які вже встигли загоїтися. – Я так її любив – і я убив її.

– Коли це було? – прошепотів Геміш.

Метью опустив руки і, повернувши долонями догори, пильно поглянув на свої довгі дужі пальці.

– Сотні років тому. А може, вчора. Яка різниця? – спитав він із типовою для вампірів зневагою до часу.

– Велика різниця, якщо ти зробив цю помилку ще новоспеченим вампіром і не мав змоги контролювати власні інстинкти та голод.

– А, он як. Тоді я вбив іще одну жінку – Сесілію Мартін. Це сталося трохи більше ніж сторіччя тому. І тоді я вже не був, як ти кажеш, «новоспеченим вампіром».

Метью підвівся з крісла і підійшов до вікон. Йому хотілося вистрибнути в темряву і щезнути там, аби тільки не бачити жаху в очах Геміша.

– Кого ти ще убив? – різко спитав демон.

Метью похитав головою.

– Більше нікого. Дві – це вже й так занадто. Третьої бути не може. Ніколи.

– Розкажи мені про Сесілію, – сказав Геміш тоном наказу, подавшись уперед у своєму кріслі.

– Вона була дружиною банкіра, – неохоче почав Метью. – Я побачив її в оперному театрі – і буквально захворів нею. У ті часи кожен чоловік у Парижі був до нестями закоханий у чужу дружину. – Він намалював пальцем обрис жіночого обличчя на спітнілому склі вікна.

– Переді мною не поставала проблема завоювання її серця для самоствердження, ні. Просто мені захотілося її скуштувати, і тієї ж ночі я подався до її будинку. Та раз почавши, я вже не міг зупинитися. Не міг я і дозволити їй померти – вона була моєю і я не збирався її втрачати. Тому саме вчасно зупинився, коли пив її кров. Господи, як їй не сподобалося бути вампіром! Сесілія увійшла до палаючого будинку, і я не встиг її зупинити.

Геміш нахмурився.

– Тоді це означає, що ти не вбивав її, Мет. Вона сама себе вбила.

– Я пив її кров, аж поки ця жінка опинилася на краю загибелі, потім змусив її пити мою кров, і перетворив її на створіння без її дозволу, бо я був переляканим егоїстом, – сказав Метью з люттю в голосі. – Як це я не вбив її? Звісно, що вбив: забрав її життя, її особистість, її життєву силу. Це ж смерть, Геміше.

– А чому ти приховав це від мене? – спитав демон, намагаючись спокійно сприймати розповіді друга, але це було непросто.

– Навіть вампірам буває соромно, – напружено проговорив Метью. – Я ненавиджу себе – і мушу ненавидіти – за те, що скоїв із цими жінками.

– Саме тому кажу: годі приховувати якісь таємниці, Мет. Бо вони тебе знищать. – Геміш пригадав те, що хотів сказати раніш, і продовжив: – Ти не збирався навмисне убивати Елеонору та Сесілію. Тому ти – не вбивця.

Метью торкнувся пучками білої шибки і вперся лобом у холодне скло. Коли він заговорив, голос його був глухим і позбавленим життя.

– Ні, я потвора. Жахлива потвора. Елеонора простила мене. А Сесілія – ні.

– Ти – не потвора. – Геміша непокоїв тон друга.

– Може, й ні, та я таки небезпечний. – Він обернувся і впритул поглянув на Геміша. – Особливо для Діани. Навіть Елеонора – і та не збуджувала в мені таких почуттів. – Від самої лише згадки про Діану його жага враз повернулася, а від серця до живота поширилося заціпеніння. Вампір аж почорнів, намагаючись взяти себе в руки.

– Ходімо дограємо в шахи, – хрипко сказав Геміш.

– Мабуть, мені треба їхати, – якось непевно мовив Метью. – Тобі не слід спати зі мною під одним дахом.

– Не будь ідіотом, – різко кинув Геміш, немов батогом ляснув. – Нікуди ти не поїдеш.

Метью сів у крісло.

– Не розумію, як ти, знаючи тепер про Елеонору та Сесілію, можеш так до мене ставитися. Ти ж мусиш ненавидіти мене, – мовив він після кількахвилинного мовчання.

– Я навіть не уявляю, що ти маєш зробити, щоб я почав ненавидіти тебе, Метью. Я люблю тебе, як брата, і любитиму до останньої миті життя.

– Дякую тобі, – видихнув Метью із серйозним та суворим виразом обличчя. – Я спробую заслужити таке ставлення до себе.

– І не намагайся. Просто будь собою, – хрипко мовив Геміш. – До речі, ти зараз втратиш свого слона.

Двоє створінь насилу зосередили увагу на шахах, а коли вранці Джордан приніс каву для Геміша і пляшку портвейну для Метью, вони й досі грали. Дворецький мовчки підняв із підлоги залишки роздавленого келиха, і демон відіслав його спати.

Джордан пішов, а Геміш поглянув на шахівницю і зробив завершальний хід.

– Шах і мат.

Метью зітхнув, і, відкинувшись на спинку крісла, уп’ялив погляд на шахівницю. Його королева стояла в оточенні його власних фігур – пішаків, коня та тури. А на протилежному боці шахівниці скромний чорний пішак поставив мат його королю. Гра завершилася, і він програв.

– Гра полягає не лише в тім, щоб захистити свою королеву, – зауважив Геміш. – Чому тобі так важко запам’ятати, що найважливіша фігура – це король?

– Тому що король сидить собі на троні й ходить лише на одну клітину. А королева – вона пересувається так вільно! Тому мені краще програти гру, аніж пожертвувати її свободою.

«Цікаво – це він про шахи говорить чи про Діану?», – подумав Геміш.

– А чи варта вона такої пожертви, Мет? – тихо спитав він.

– Так, – відповів Метью без тіні вагання, взяв королеву з шахівниці й затис її між пальцями.

– Я так і думав, – мовив Геміш. – Може, ти ще не до кінця збагнув, але тобі дуже поталанило, що ти, нарешті, її знайшов.

Очі вампіра заблищали, а його рот вигнувся кривою посмішкою.

– Але чи поталанило їй, Геміше? Чи поталанило їй, що її переслідує таке створіння, як я?

– Все залежить від тебе. Лишень пам’ятай – ніяких таємниць! Абсолютно ніяких – якщо ти її справді кохаєш.

Метью зазирнув у спокійне й смиренне обличчя своєї королеви, і огорнув різьблену фігурку пальцями, наче захищав її.

Коли зійшло сонце, він так і тримав фігуру, від того часу, як Геміш пішов спати.

Розділ 10

Намагаючись струсити зі спини кригу від довгого погляду Метью, яким він мене проводжав, я відчинила двері до свого помешкання. Автовідповідач зустрів мене блиманням червоної цифри «13». На моєму мобільному додалося дев’ять нових повідомлень. Усі від Сари. Це свідчило про її тривогу, вона шостим чуттям здогадалася, що в Оксфорді відбувається щось лихе.

До відвертої розмови з тітками я не була готова, тому я приглушила звук автовідповідача, вимкнула гучність звуку в обох телефонів і стомлено заповзла у ліжко.

Уранці, коли я йшла на пробіжку повз сторожку, Фред помахав мені стосом поштових повідомлень.

– Я заберу їх, коли повертатимуся! – гукнула йому я, і він сигналізував мені свою згоду встромленим угору великим пальцем.

І мої ноги знову затупотіли по знайомих ґрунтових стежинах, що тягнулися через поля та торф’яники на північ від міста. Пробіжка допомогла приглушити відчуття провини за те, що я не зателефонувала тіткам, і викинути з голови спогади про холодне обличчя Метью.

Я забрала повідомлення – і кинула їх до сміттєвого кошика. І знову відклала неминучий дзвінок, відволікшись на любі моєму серцю ритуали, які я виконувала кожного уїк-енду: зварила яйце, заварила чай і зібрала докупи всі безладно розкидані по столах папірці. Так я змарнувала майже увесь ранковий час, тож тепер мені нічого не лишилося, як телефонувати до Нью-Йорка. Там була ще рання година, але навряд чи тітки й досі спали.

– Що ти собі думаєш, Діано? – сердито спитала мене Сара замість привітатися.

– Доброго ранку, Саро. – Я сіла в крісло біля згаслого каміна і схрестила ноги, поклавши їх на найближчу книжкову полицю. Бо розмова мала бути довгою.

– Не певна, що ранок сьогодні добрий, – в’їдливо відказала Сара. – Ми самі не свої. Що там у тебе відбувається?

Ем підняла другу слухавку.

– Привіт, Ем, – сказала я, змінюючи положення ніг. От тепер справді вийде дуже довга розмова.

– Той вампір – він дуже тобі набридає? – стурбовано спитала Емілі.

– Та ні, не дуже.

– Ми знаємо, що ти проводиш час із вампірами та демонами, – нетерпляче втрутилася моя тітка. – Ти що, з глузду з’їхала чи сталося щось по-справжньому серйозне?

– З глузду я не з’їхала і нічого серйозного не сталося. – Друга частина речення була відвертою брехнею, але я схрестила пальці, сподіваючись на краще.

– Невже ти й справді гадаєш, що тобі вдасться нас обдурити? Як можна брехати колезі-відьмі?! – вигукнула Сара. – Нумо, швидко зізнавайся, що там у тебе відбувається?!

Що ж, від цього плану доведеться відмовитися.

– Дай їй говорити, Саро, – втрутилася Емілі. – Ми ж довіряємо Діані й сподіваємося, що вона сама зробить правильний висновок, ти не забула?

Тиша, що запала після цієї фрази, наштовхнула мене на думку, що між тітками немає повної згоди.

Сара вже була набрала в груди повітря, але Ем випередила її.

– Де ти була минулої ночі?

– На йозі. – Намагатися уникнути цього прискіпливого допиту – марна справа, але я могла покращити свої позиції, відповідаючи стисло і по суті.

– На йозі? – ошелешено спитала Сара. – А навіщо ти займаєшся йогою разом із тими створіннями? Ти ж знаєш, що водитися з вампірами та демонами небезпечно.

– Заняття вела відьма! – з обуренням вигукнула я, пригадавши приязне й добре обличчя Аміри.

– Ці заняття йогою – то була його ідея? – спитала Ем.

– Так. Заняття проводяться в будинку Клермона.

Сара зневажливо пирхнула.

– Я ж казала тобі, що то все він, – пробурмотіла Ем, звертаючись до моєї тітки. А потім знову напустилася на мене. – Я бачу вампіра, що стоїть між тобою та… ще чимось чи кимось. Я не зовсім впевнена, не можу роздивитися.

– Кажу тобі, Емілі, все це – дурниці. Вампіри не захищають відьом, – заперечила Сара категорично.

– А цей захищає, – озвалася я.

– Що? – спитала Ем і скрикнула Сара в унісон.

– Він займається цим уже кілька днів. – Я прикусила губу, не знаючи, як краще розповісти їм цю історію, але потім взяла – і враз наважилася. – У бібліотеці щось трапилося. Я замовила манускрипт, а він був зачаклований.

На тому боці лінії запала тиша.

– Зачаклована книга, – проказала Сара, і в її голосі почувся гострий інтерес. – Це що – книга заклинань? – Вона була фахівцем із подібних книг, які ще звалися «гримуарами», і її найулюбленішим надбанням був древній фоліант заклинань, що передавався в родині Бішопів із покоління в покоління.

– Ні. Не думаю, що це гримуар, – сказала я. – Усе, що було там видимого, – це алхімічні ілюстрації.

– А що там іще було? – Моя тітка знала, що коли йшлося про зачакловані тексти, то видиме було лише початком.

– Хтось зачаклував текст того манускрипту. В ньому слабко проступали написані рядки – вони шар за шаром накладалися один на одного і рухалися під поверхнею сторінок.

Я почула, як далеко в Нью-Йорку Сара грюкнула чашкою об стіл.

– А це сталося до чи після того, як з’явився Метью Клермон?

– До того, – прошепотіла я.

– А чи не подумалося тобі, що про це варто було сказати відразу, тоді, коли ти розповідала нам, що познайомилася з вампіром? – Сара вже й не намагалася приховати свого гніву. – Господи милосердний, Діано, як можна бути такою необачною та нерозсудливою? А в який саме спосіб ця книга була зачаклована? Тільки не кажи, що ти не знаєш.

– Вона мала якийсь дивовижний запах. Він був якийсь… якийсь не такий. Неправильний. Спочатку я елементарно не змогла підняти обкладинку книги. І поклала на неї долоню. – З цими словами я перевернула свою руку долонею догори і поклала її на коліно, викликаючи в пам’яті оте відчуття миттєвого розпізнання, котре виникло межи мною та манускриптом. При цьому в душі я сподівалася побачити на руці те мерехтіння, про яке казав мені Метью.

– І що? – нетерпляче спитала Сара.

– Книга викликала поколювання в моїй руці, потім зітхнула і… і розслабилася. Я це відчула крізь шкіру та дерев’яні пластинки.

– А як ти примудрилася зняти це закляття? Ти сказала якісь слова? Про що саме ти думала в ту мить? – розпитувала Сара з інтересом.

– Я не вдавалася до чаклунства, Саро. Мені треба було зазирнути в книгу суто з науковою метою, тому я пласко поклала на неї долоню – от і все. – Я набрала повні легені повітря. – А розгорнувши її, зробила декілька нотаток, а потім згорнула і повернула манускрипт до книгосховища.

– Ти його повернула?! – Почувся гучний стукіт – то Сара впустила телефон на підлогу. Я скривилася і відсунула слухавку від вуха, але я таки чула ті квітчасті вирази, якими вона супроводжувала щойно почуте.

– Діано? – тихенько спитала Емілі. – Ти мене чуєш?

– Так, чую, – різко відповіла я.

– Діано Бішоп, звісно, тобі видніше, – з докором мовила Сара, – але як ти могла відіслати назад магічний предмет, у якому не розібралася до кінця?

Моя тітка колись навчила мене розпізнавати зачаровані чи зачакловані предмети – і що з ними слід робити.

– Допоки ти достеменно не дізнаєшся про дію їхньої магії, торкатися їх не можна. Бо закляття є складні та багатогранні, з численними вбудованими в них механізмами захисту.

– А що я мала робити, Саро? – відказала я, стаючи в оборону. – Відмовитися виходити з бібліотеки, аж поки ви самі не оглянете книгу? То було увечері в п’ятницю, і мені дуже хотілося додому.

– А що трапилося, коли ти її повернула? – прискіпливо спитала тітка.

– Та атмосфера якось дивно змінилася, – підтвердила я. – А ще мені здалося, що бібліотека на якусь мить наче зморщилася.

– Ти відіслала книгу назад – і закляття відновило свою дію, – пояснила Сара і знову вилаялася. – Кількох відьом цілком достатньо, щоб накласти закляття, яке автоматично відновлюється, якщо його зламати. Значить, ти маєш справу не з аматором.

– До Оксфорда їх привабила саме енергія, – сказала я, раптом усе збагнувши. – Це сталося не через те, що я розгорнула той манускрипт. А через те, що закляття поновило свою дію. Створіння не тільки ходять на йогу, Саро. У Бодліанській бібліотеці мене з усіх боків оточують вампіри та демони. Клермон з’явився в бібліотеці увечері в понеділок, сподіваючись хоч краєм ока побачити манускрипт. Він підслухав розмову двох відьом про нього. А у вівторок бібліотека вже кишіла всілякими істотами.

– Ну от, приїхали, – скрушно зітхнула Сара. – Не мине й місяця, як демони прителіпаються й до Медісона і переслідуватимуть тебе тут.

– Там мають бути відьми, на чию допомогу можна розраховувати. – Ем силувалася говорити спокійно, але я відчувала тривогу.

– Так, тут є відьми, – підтвердила я після невеличкої паузи, – але навряд чи вони допоможуть мені. Навпаки, якийсь чаклун у коричневому твідовому піджаку намагався втиснутися мені в голову. І йому б це вдалося, якби не Метью.

– Вампір став поміж тобою і ще одним відьмаком? – вжахнулася Емілі. – Цього не може бути! Тому, хто не є одним із нас, не можна втручатися у справи відьом.

– На вашому місці я була б йому вдячна! – Може, мені й не подобалися повчання Клермона, може, я більше не піду з ним на сніданок, але вампір заслуговував на похвалу. – Якби не він, я навіть не знаю, що б сталося. Жоден відьмак чи відьма не намагалися раніше проникнути в мене з такою настирністю.

– Може, тобі слід на якийсь час поїхати з Оксфорда, – запропонувала Емілі.

– Я не збираюся їхати звідси лише тому, що в місті живе відьмак, не навчений гарних манер.

Ем та Сара про щось тишкували, прикривши долонями слухавки.

– Мені це страх як не подобається, – сказала нарешті моя тітка таким тоном, наче світ ось-ось мав розвалитися на шматки. – Зачакловані книги? Демони, що переслідують тебе? Вампіри, що возять тебе на заняття йогою? Відьми, що погрожують представниці роду Бішопів? Між іншим, Діано, відьмам слід сидіти тишком-нишком і не висовуватися. Навіть звичайні люди можуть невдовзі здогадатися, що відбувається щось не те.

– Якщо ти збираєшся лишитися в Оксфорді, тобі треба менше бути на людях, – погодилася Ем. – Не буде нічого поганого в тім, що ти якийсь час посидиш вдома, щоб ситуація, якщо вона стане зовсім нестерпною, трохи розрядилася. Манускрипту в тебе нема. Є надія, що створіння поступово втратять до тебе інтерес і відчепляться.

Та ніхто з нас не повірив у реальність такого варіанта.

– Не збираюся я ні від кого тікати.

– Не переч нам, – сказала Емілі.

– Буду перечити. – «І я не збираюся демонструвати навіть дещицю боягузтва, якщо поруч зі мною буде Метью Клермон», – додала подумки.

– Він не зможе бути поруч із тобою кожну хвилину кожного дня, люба моя, – сумно мовила Емілі, зачувши мої невисловлені думки.