Текст книги "Сповідь відьом"

Автор книги: Дебора Гаркнесс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 48 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

Покінчивши з устрицями, ми перейшли до гігантського салату. Там були всі дорогі овочі, які тільки знало людство, а також горіхи, ягоди. До салату йшла смачна приправа з шампанського оцту та оливкової олії, яку Метью приготував, наколотивши її прямо за столом. Страву прикрашали тоненько нарізані шматочки м’яса куріпок, впольованих у лісі побіля Старої хатинки. Ми скуштували трохи напою, який Метью назвав «моє вино на день народження». Це вино мало запах ароматизованого лимоном поліролю для підлоги, а на смак було як крейда вперемішку з ірисками.

Наступною стравою був гуляш із великими шматками м’яса в ароматному соусі. Щойно скуштувавши його, я здогадалася, що це – телятина з яблуками та невеличкою кількістю сметани, накладеної поверх рису. Спостерігаючи, як я їм, Метью всміхнувся: я скривилася, коли мені вперше трапилося кисле яблуко.

– Це старий рецепт із Нормандії, – пояснив він. – Тобі подобається?

– Просто чудово. А ти сам це приготував?

– Ні, – зізнався Метью. – Гуляш приготував мені шеф-кухар із ресторану готелю «Стара пасторська оселя» і спорядив чіткими інструкціями як не перепалити його під час підігрівання.

– Можеш підігрівати його коли завгодно, – зазначила я, відчуваючи, як тепло гуляшу розливається по всьому моєму тілу. – А чому ти не їси?

– Не їм, бо не голодний. – Якийсь час Метью знову дивився, як я їм, а потім пішов на кухню, щоби принести ще вина. То була пляшка, запечатана червоним сургучем. Розрізавши сургуч, він відкоркував пляшку.

– Прекрасно, – прокоментував Клермон, наливаючи яскраво-червону рідину в графин.

– Ти вже чуєш запах? – спитала я, і досі до кінця не впевнена в надприродній силі його органів чуття.

– Хіба ж можна не чути запах такого вина! – Метью налив напою мені у келих, і трохи хлюпнув собі. – Ти готова скуштувати дещо абсолютно фантастичне? – спитав він. Я кивнула. – Це «шато Марго» з одного приголомшливого збору. Дехто вважає його найкращим із коли-небудь вироблених червоних вин.

Ми підняли наші келихи, і я скопіювала кожен рух Метью. Він встромив носа у свою склянку, а я – у свою. І враз мене огорнув аромат фіалок. А перше враження від смаку було таке, наче я випила шовковистий оксамит. За оксамитом пішли присмаки молочного шоколаду та ягід, а опісля – цілий потік начебто випадкових і не пов’язаних один з одним смаків, що нагадали мені давно забутий запах батькового кабінету після того, як він там курив, а також стружки від заточеного олівця, що їх я викидала до сміттєвого кошика, коли вчилася ще в другому класі. Останнє, що я у тім вині помітила, був пряний присмак, який нагадав мені про Метью.

– Воно смакує як ти!

– А чому?

– Бо пряне, – відповіла я і раптом вся почервоніла, як буряк.

– Просто пряне – і все?

– Ні. Спершу мені здалося, що воно смакуватиме квітами – фіалками, – бо саме фіалками воно й пахло. Але потім чого я тільки там не розкуштувала! А як воно тобі на смак?

На мою думку, його відповідь мала бути набагато цікавішою та менш спантеличеною, аніж моя реакція. Метью понюхав вино, крутнув його в келиху і покуштував.

– Фіалки – так, тут я з тобою згоден. Оті пурпурові фіалки в цукрі. Єлизавета Тюдор полюбляла цукровані фіалки, і вони зруйнували її зуби. – Метью знову пригубив келих. – Дим добрих сигар, на кшталт тих, що були в моді в клубі «Мальборо», коли там бував принц Уельський. Ожина, зібрана в чагарниках побіля стайні в Старій хатині та порічки, замочені в бренді.

Напевне, спостереження за тим, як вампір користується своїми надприродними чуттєвими здібностями, є одним із найбільш сюрреалістичних переживань для будь-кого. Вражало не те, що Метью бачив, чув і відчував нюхом те, чого не могла відчувати й бачити я. Вражала гострота і точність його сприйняття, коли щось потрапляло в поле дії органів його чуття. Скажімо, він розпізнав не просто ожину, а конкретну ожину, зібрану в конкретному місці та в конкретний час.

Метью попивав своє вино, а я тим часом прикінчила гуляш. Наситившись, я задоволено зітхнула, взяла свій келих із вином і почала бавитися – обернула його за ніжку так, що він спіймав відблиск свічок.

– А як ти гадаєш, яка я на смак? – спитала я нарочито грайливим тоном.

Метью блискавично схопився на ноги, його обличчя зблідло і перекосилося від гніву. Він не помітив навіть, що його серветка упала на підлогу. Вена у нього на лобі набухла, але швидко спала.

Я сказала щось не те.

Не встигла я й оком моргнути, як він опинився поруч і витягнув мене з крісла. Його пальці впилися мені в лікті.

– Залишилася одна легенда про вампірів, яку ми з тобою ще не обговорили, чи не так?

Очі Клермона були якісь химерні, обличчя – страшне. Я спробувала вирватися з його хватки, але він іще сильніше загнав у мене свої пальці.

– Ту легенду, де йдеться про вампіра, який так зачаровується жінкою, що вже не може себе стримати!

Я швидко пригадала, що сталося. Він спитав мене, що я відчула на смак. Я відповіла, що вино на смак таке ж, як і він. А потім вампір розповів, що він відчув на смак, а я…

– Ой, Метью, – прошепотіла я.

– Хочеш знати, що я відчуватиму, коли тебе скуштую? – Голос вампіра знизився і перейшов у загрозливе гарчання. На якусь мить я відчула до нього огиду.

Та не встигло це відчуття зміцніти, і вирости, як він відпустив мої руки. Я не мала часу ані відсахнутися, ані якось відреагувати. Просунувши пальці крізь моє волосся, вампір схопив мене за шию і вдавив великі пальці мені в горло. Я знову була у пастці, й відчуття заціпеніння, яке йшло від його холодних пальців, розповзлося моїм тілом. Невже я так сп’яніла від двох склянок вина? Чи, може, він чимось мене опоїв? Чим іще можна було пояснити відчуття приреченості, впевненості в тім, що мені не вдасться вивільнитися?

– Мені подобається не лише твій аромат. Я чую, як біжить венами твоя відьмина кров, – прошепотів Метью, притиснувшись своїми холодними губами мені до вуха. Віддих його був легкий та солодкий. – А ти знала, що кров відьми звучить, мов музика? Вона – як та сирена, чий спів змушує завороженого моряка спрямовувати свій корабель на скелі; поклик твоєї крові може стати моєю погибеллю – і твоєю також.

Губи вампіра почали торкатися мого підборіддя – чимдалі, тим швидше. І щоразу місце їхнього дотику спочатку холонуло, мов крига, а потім враз обпікало – то моя кров різко приливала до поверхні шкіри.

– Метью, – насилу мовила я, потерпаючи через хватку на своєму горлі. Не в змозі – і не бажаючи – навіть поворухнутися, я заплющила очі, очікуючи, що зуби вампіра ось-ось вп’ються мені в шию.

Натомість зголоднілі губи Метью притиснулися до моїх губ. Він оповив мене руками й обхопив долонями мою потилицю, міцно притиснувши до себе. З руками, затиснутими між його та моїми грудьми, я під тиском розтулила губи. І відчула, як під моєю долонею стукнуло його серце – один раз.

Разом з ударом серця його поцілунок змінився. Він не став менш настирливим, але голодна жага дотику змінилася на гірко-солодку. Він повільно відірвав долоні від моєї потилиці, на якусь мить потримав у них моє лице, а потім неохоче відсахнувся. Вперше я почула тихий уривчастий звук. То було не схоже на дихання людини. То був звук мізерних порцій кисню, що прокачувалися крізь потужні легені вампіра.

– Я зловжив твоїм страхом. Мені не слід було цього робити, – прошепотів він.

А я й досі стояла із заплющеними очима, зачарована ароматом кориці та гвоздики, який перебивав залишки фіалкового аромату вина. Та невдовзі оговталася і нервово завовтузилася в його міцних, як лещата, обіймах.

– Ані руш, – попередив він мене хрипким голосом. – Якщо ти ступиш хоч крок назад, я можу втратити над собою контроль.

Метью вже попереджав мене в лабораторії про стосунки хижака та жертви. Зараз він намагався змусити мене вдати, що я мертва, щоб отой хижак, що у ньому жив, втратив до мене інтерес.

Але я не була мертва.

Я швидко розплющила очі. І безпомилково визначила жорстокий вираз його обличчя. То був вираз пожадливості й голоду. Тепер Метью був створінням, що повністю потрапило під владу інстинктів. Але я теж мала власні інстинкти.

– З тобою я почуваюся у безпеці, – проказала я самими губами, що одночасно замерзали і вогнем горіли, бо не звикли до поцілунків вампіра.

– Відьма – і почувається безпечно з вампіром? Так не буває і бути не може. Бо все може трапитися за мить. Якщо я нападу, то ти не зможеш захиститися, а я не зможу стримати себе.

Наші погляди зустрілися і ми прикипіли одне до одного очима; кожен старався не блимнути першим. Метью тихо присвиснув від подиву.

– Ну ти й хоробра!

– Я ніколи не була хороброю.

– Коли ти наважилася здати кров у лабораторії, те, як ти дивишся вампіру в очі, як ти вигнала істот із бібліотеки, навіть те, що ти ходиш туди день за днем на зло тим людям, що хочуть завадити тобі робити те, що ти хочеш робити, – усе це зветься хоробрість.

– Це впертість, – заперечила я, згадавши, що багато років тому Сара пояснила мені різницю між впертістю та хоробрістю.

– Мені вже доводилося бачити таку, як у тебе, хоробрість, здебільшого – у жінок, – продовжив Метью, немов не чуючи мене. – Чоловіки її не мають. Наша рішучість породжується, в основному, страхом. Це звичайна бравада. – Його погляд вкрив мене сніжинками, що танули і перетворювалися на прохолоду в ту ж саму мить, коли вони мене торкалися. Холодним пальцем Метью змахнув із куточка мого ока сльозу і з сумом опустив мене у плетене крісло, сам став навколішки переді мною, поклавши одну руку мені на коліно, а другою взявшись за підлокітник крісла, – таким чином він утворив щось на кшталт захисного кола.

– Пообіцяй мені, що ти ніколи не жартуватимеш із вампіром – не лише зі мною – стосовно крові або того, яка ти на смак.

– Вибач, – прошепотіла я, намагаючись не відвертати погляду.

Метью похитав головою.

– Ти вже казала мені раніше, що знаєш про вампірів небагато. Тобі слід усвідомити ось що: жоден вампір не застрахований від того, що піддасться такій спокусі. Вампіри з розвиненою самосвідомістю більшість часу намагаються не уявляти собі, як смакуватиме та чи інша людина. Якщо тобі трапиться несвідомий вампір – а ця категорія досить чисельна – тільки на Бога покладайся.

– Я просто не подумала. – Мені й зараз важко думалося – моя голова і досі паморочилася від спогадів про його поцілунок, його несамовиту лють і його майже фізично відчутний голод.

Він схилив голову мені на плече. Домовинка з Віфанії випала у нього з-під светра і заколихалася, мов маятник, поблискуючи в мерехтінні свічок.

Метью заговорив так тихо, що я напружила слух, щоб почути його.

– Відьми та вампіри не повинні мати таких почуттів. Зараз я переживаю емоції, котрі я ніколи… – Метью перервався й замовк.

– Знаю, – тихо сказала я, обережно притискаючись щокою до його волосся. На дотик воно виявилося так само шовковистим, як і на вигляд. – Я теж переживаю ті самі емоції.

До цієї миті руки Метью залишалася там, де й були: одна – на підлокітнику крісла, а друга – у мене на коліні. Та після моїх слів він повільно пересунув їх і міцно обхопив мене за талію. Холод його плоті мов ножем прорізав мою одежу, але я не тільки не здригнулася, а ще й присунулася до нього ближче і поклала руки йому на плечі.

Вочевидь, вампіру було б зручно залишатися у такій позі цілими днями. Але для звичайної відьми це був не найкращий варіант. Коли я потихеньку поворухнулася, Метью сконфужено зиркнув на мене, і його обличчя просвітліло – він все зрозумів.

– Я й забув, – сказав він, підводячись зі своєю звичною елегантною легкістю і відступаючи від мене. Я виставила спочатку одну ногу, а потім – другу, відновлюючи кровообіг у ступнях.

Подавши мені мій келих із вином, Метью повернувся на своє місце. Коли він там вмостився, я спробувала дати йому іншу поживу для роздумів, аніж міркування про те, якою я можу бути на смак.

– А яким було п’яте запитання на конкурсі за стипендію?

Претендентів запрошували здати екзамен, що містив чотири запитання, що поєднували в собі спонукаючу до думки ширину з глибиною воістину диявольської складності. І якщо претенденту вдавалося «пережити» перші чотири питання, то йому ставили знамените «п’яте питання». Насправді це було зовсім не питання, а одне-єдине слово типу «вода» чи «відсутність». Претендент сам вирішував, як відповідати, і лише найталановитіша відповідь забезпечувала йому місце у коледжі Всіх Душ.

Метью нахилився над столом – при цьому примудрившись не спалахнути від свічки – і долив мені в келих вина.

– «Пристрасть», – відповів він, ретельно уникаючи моїх очей.

Що ж, мій план із відвернення уваги Метью не вдався. Доведеться його швиденько облишити.

– Пристрасть? І що ж ти написав?

– Наскільки я можу судити, існують лише дві емоції, завдяки яким із року в рік тримається наш світ. – Він трохи повагався, а потім продовжив: – Одна з них страх. А друга – пристрасть. Саме це я й написав.

Я подумки відмітила, що любов не фігурувала в його відповіді. То була жорстока картина світу, безперервне перетягування каната між двома рівносильними, але протилежними імпульсами. Однак правди в цій картині було більше, аніж в прилизано-лубочному «світом править любов». Метью раз по раз натякав мені, що його пристрасть, а конкретніше – пристрасне бажання крові – є таким сильним, що наражає на ризик все інше.

Але вампіри – не єдині істоти, котрим доводилося тримати під контролем сильні імпульси. Значна частина того, що кваліфікувалося як магія, насправді було пристрастю, втіленою в практику. Інакше з відьмацьким чаклунством: воно вимагало заклинань та ритуалів. Але ж магія? Бажання, потреба та голод, надто сильні, щоб їх заперечувати і відкидати, можуть обернутися на конкретні справи, якщо вони спадуть на думку відьмі.

І якщо Метью збирався поділитися зі мною своїми секретами, то було б несправедливо приховувати від нього мої.

– Магія – це здійснене бажання. Саме так я й зняла з полиці примірник «Нотаток та загадок» у той вечір, коли ми познайомилися, – повільно мовила я. – Якщо відьма зосереджується на чомусь, що їй потрібно, а потім уявляє собі, як це трапиться, то вона й справді змусить це трапитися. Саме через це я й маю бути дуже обережною стосовно моєї роботи. – Я відсьорбнула вина, притримуючи келих тремтячою рукою.

– Ось ти кажеш, що більшість часу намагаєшся переконати себе не хотіти того чи іншого – зовсім як я. Здебільшого, з тих самих причин.

Я відчула, як погляд Метью сніжинками розсипався у мене по щоках.

– Якщо ти маєш на увазі страх того, що коли я почну, то вже не зможу зупинитися – то це справді так. Я не хочу пригадувати ті періоди мого життя, коли я все брав силою, а не заслуговував по справедливості.

– То тепер ти все заслуговуєш двічі. Перший раз тим, що не береш силоміць, а другий – коли заробляєш тривалими зусиллями та працею.

Метью гірко всміхнувся.

– Переваги приналежності до потойбічних істот не такі вже й вагомі, якщо вдуматися, еге ж?

Метью запропонував переміститися до каміна без вогню. Я зручно вмостилася на софі, і він приніс мені бісквітів із горіхами, поставив їх на столик поруч. І знову щез на кухні. Метью повернувся з невеличкою тацею з древньою чорною пляшкою – вже з витягнутим корком – та двома склянками з янтарною рідиною. Одну з них він подав мені.

– Заплющ очі й скажи, який запах ти відчуваєш, – наказав він мені типовим голосом оксфордського викладача. Мої повіки слухняно опустилися.

Вино здалося мені одночасно і старим, і трепетно-живим. Воно пахло квітами, горіхами, цукрованими лимонами та ще чимось із того давно минулого світу, про який я могла дізнаватися – до знайомства з Метью – лише зі своєї уяви або з книжок.

– Воно пахне минулим. Але не мертвим минулим. Бо це вино – воно таке живе!

– А тепер розплющ очі й зроби ковток.

Солодка, яскраво-жовта рідина полилася мені в горло, і щось древнє та потужне влилося в потік моєї крові. «Напевне, так смакує кров вампіра», – подумала я, але не стала озвучувати цю думку.

– Може, ти сам мені скажеш, що це таке? – спитала я Метью, насолоджуючись присмаками, що залишило це чудове вино в моєму роті.

– Мальвазія, – відповів він із веселою усмішкою. – Дуже-дуже стара мальвазія.

– А скільки ж їй років? – підозріло спитала я. – Стільки ж, скільки й тобі?

Метью розсміявся.

– Ні. Тобі не захочеться пити щось так само старе, як і я. Це вино тисяча сімсот дев’яносто п’ятого року, з урожаю, зібраного на острові Мадейра. Колись воно було дуже популярним, але зараз про нього майже ніхто не згадує.

– От і добре, – пожадливо кинула я. – Тим більше мені дістанеться.

Метью розсміявся і невимушено примостився в одному зі своїх морісівських крісел.

Ми поговорили про те, чим він займався в коледжі Всіх Душ, про Геміша – як виявилося, він теж виборов місцеву стипендію – та про їхні походеньки в Оксфорді. Я сміялася з його оповідок про те, як він спочатку обідав у їдальні, а потім прожогом мчав до свого маєтку у Вудстоці, щоб виполоскати з рота присмак пересмаженого біфштекса.

– У тебе стомлений вигляд, – сказав він, підводячись після ще одного келиха мальвазії та ще однієї години розмов.

– Я й справді втомилася. – Та попри втому я ще хотіла про дещо сказати йому, перш ніж він відведе мене додому. Я повільно поставила келих на стіл і сказала: – Я прийняла рішення, Метью. У понеділок я знову замовлю манускрипт «Ешмол сімсот вісімдесят два».

Від несподіванки вампір як стояв, так і сів.

– Не знаю, як першого разу мені вдалося зламати закляття, але я спробую зробити це знову. Нокс не надто сподівається, що у мене це вийде вдруге. – Я презирливо скривила губи. – Хто б казав?! Він навіть один раз не зміг зламати те закляття. Можливо, тобі вдасться розібрати слова магічного палімпсеста під ілюстраціями.

– Як це так – ти не знала, яким чином тобі вдалося зламати закляття? – сконфужено наморщив лоба Метью. – Якими словами ти користувалася? Які сили кликала собі на допомогу?

– Я зламала те закляття, сама того не підозрюючи, – пояснила я.

– Господи, Діано! – вигукнув Метью, скочивши на ноги. – А Нокс знає, що ти не вдавалася до чаклунства?

– Якщо й знає, то це не я йому сказала. До того ж яке це має значення? – знизала я плечима.

– Це має значення, бо якщо ти не зламала заклинання, то це означає, що ти підпала під його вимоги. Тепер створіння чекають на те чи інше антизакляття, яким ти скористаєшся, щоб – якщо вийде – скопіювати його, а потім самим заволодіти манускриптом «Ешмол сімсот вісімдесят два». Коли твої колеги-відьми дізнаються, що закляття знялося саме по собі, то вони не будуть такими терплячими та добре вихованими.

Перед очима пропливло сердите обличчя Джиліан, супроводжуване виразними спогадами про ті екстраординарні заходи, яких, за її словами, вжили відьми та відьмаки, щоб вивідати таємниці моїх батьків. У животі в мене похолонуло. Та я відкинула неприємні думки і зосередилася на вадах в аргументації Метью.

– Те закляття було скомпоноване більш, ніж за сторіччя до мого народження. Тому те, що ти кажеш, – це просто неможливо.

– Коли щось здається неможливим, то це ще не означає, що воно – хибне, – похмуро відказав він. – Ньютон про це добре знав. Я навіть думати боюся, до яких капостей вдасться Нокс, коли дізнається про твій зв’язок із цим закляттям.

– Я й так у небезпеці – замовлятиму я цей манускрипт знову чи ні, – зазначила я. – І Нокс зробить усе, щоб цього не сталося – я правильно кажу?

– Авжеж, – неохоче погодився Метью. – І він без вагань застосує проти тебе магію, навіть якщо всі люди, присутні в Бодліанській бібліотеці, стануть свідками його дій. А я можу й не встигнути прийти тобі на допомогу.

І справді, вампіри – швидкі й моторні, але магія – швидша.

– Тоді я сяду біля тебе за сусідній столик. А як тільки манускрипт доставлять, ми про все дізнаємося.

– Не подобається мені це, Діано, – занепокоєно мовив Метью. – Слід чітко розрізняти хоробрість та нерозсудливість.

– Це не нерозсудливість. Я просто хочу повернути собі своє життя.

– Ну й що з того? – спитав Клермон. – А що, як тобі потім не вдасться тримати магію на безпечній відстані від себе?

– Певно, її частини я залишу при собі. – Пригадавши його поцілунок та те раптове сильне відчуття життєвої сили, що його супроводжувало, я поглянула Метью прямо у вічі, даючи йому зрозуміти, що серед тих «певних частин» є місце і для нього. – Але мене не залякати.

Проводжаючи мене додому, Метью раз по раз висловлював побоювання стосовно мого плану. Коли ж я звернула у Нью-Коледж-лейн, щоб пройти до свого помешкання у задні двері, Метью схопив мене за руку.

– Не здумай! – заперечив він. – Ти бачила, як на мене поглянув сторож? Я хочу, щоб він знав, що ти цілою й неушкодженою повернулася додому.

Ми йшли кривими тротуарами Голівел-стрит повз бар «Терф», а потім перетнули браму Нью-Коледжу, й досі тримаючись за руки, ми пройшли повз невсипущого сторожа.

– Ти підеш завтра веслувати? – спитав Метью, вже спустившись до підніжжя сходів.

Я досадливо простогнала.

– Та ні, бо мені завтра треба цілу купу рекомендаційних листів писати. Тому доведеться сидіти вдома і розгрібати паперові завали у себе на столі.

– А я поїду до Вудстока пополювати, – невимушеним тоном повідомив Метью.

– Тоді вдалого полювання, – так само невимушено сказала я.

– Бачу, тебе зовсім не турбує, що я буду відбраковувати власних оленів? – отетеріло спитав Метью.

– Інколи я їм куріпок. Інколи ти харчуєшся оленями, – знизала я плечима. – Якщо чесно, то я не бачу тут великої різниці.

Очі Метью заблищали. Він трохи розтиснув пальці, та руки моєї не випустив, а натомість повільно підняв її, підніс до своїх вуст і так само повільно поцілував ніжну плоть у западинці моєї долоні.

– Йди спати, – прошепотів він, відпускаючи мої пальці. Його очі, ковзнувши не лише по моєму обличчю, а й по всьому тілу, залишили по собі сліди – крижинки та сніжинки.

Не кажучи ні слова, я підняла на нього очі, вражена тим, що поцілунок у долоню може бути настільки інтимним.

– Доброї ночі, – видихнула я. – Побачимося в понеділок.

Я піднялася вузькими сходами до свого помешкання. Той, хто прикручував і ущільнював дверну ручку, подряпавши її металеву поверхню та дерево довкола неї, досяг прямо протилежного результату: тепер замок погано відмикався. Переступивши поріг, я увімкнула світло. Ясна річ – автовідповідач блимав. Я підійшла до вікна і підняла руку: мовляв, все нормально, я у квартирі.

Кілька секунд по тому я ще раз вдивилася в темряву, та Метью вже не було.