Текст книги "Сповідь відьом"

Автор книги: Дебора Гаркнесс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 48 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

– Не будьте такою самовдоволеною, – застеріг мене Нокс. – Ваш успіх запросто міг бути випадковістю – може, ваша дія збіглася в часі з роковинами першого накладання закляття. Плин часу інколи впливає на чаклунство, а роковини чи ювілеї – надзвичайно непевні та скороминущі моменти. Так, ви й справді більше не замовляли цю книгу, але коли замовите, то можете з подивом для себе виявити, що наступного разу буде не так просто зламати це закляття.

– А про які роковини йдеться?

– Про сто п’ятдесяті.

Мене ще раніше мучило питання: навіщо якійсь відьмі знадобилося заворожувати отой манускрипт? Тепер я зрозуміла – тому, що хтось теж шукав його багато років. Я пополотніла.

Ми знову повернулися в розмові до Метью Клермона та манускрипту «Ешмол 782».

– Ага, бачу, ви потроху починаєте розуміти, еге ж? Наступного разу, коли зустрінетеся зі своїм вампіром, спитайте, чим він займався восени тисяча вісімсот п’ятдесят дев’ятого року. Сумніваюся, що він скаже вам правду, але відкриє вам достатньо, щоб ви й самі здогадалися.

– Я стомилася. Чому б вам прямо не сказати мені, як відьмак відьмі, що конкретно цікавить вас у манускрипті «Ешмол сімсот вісімдесят два»?

Я вже чула, чому він цікавить демонів. Навіть Метью – і той дав мені таке-сяке пояснення. Тому інтерес, який проявляв до нього Нокс, був тим шматочком головоломки, якого мені бракувало.

– Цей манускрипт належить нам, – відказав чаклун із люттю в голосі. – Ми єдині створіння, здатні збагнути його секрети, і єдині, кому ці секрети можна довірити.

– А які ж секрети в ньому містяться?! – вигукнула я, більше не в змозі стримувати гнів.

– Там найперші фундаментальні заклинання. Описи магічних дій, що тримають наш світ вкупі. – Обличчя Нокса набуло мрійливого виразу. – Секрет безсмертя. Там ідеться про те, як відьми створили першого демона. Про те, як знищити вампірів – раз і назавжди.

Він пронизав мене поглядом.

– Ця книга – джерело нашої сили, як в минулому, так і в майбутньому. Тому не можна, щоб вона потрапила до рук вампірів, демонів чи людей.

Події цього дня почали даватися взнаки, і мені довелося міцно стиснути ноги, щоб вони не трусилися.

– Ніхто не зміг би зібрати всю цю інформацію в одній книзі.

– А перша відьма змогла, – відказав Нокс. – А з часом цю справу продовжили її сини та дочки. Це наша історія, Діано. І як же ж вам не прагнути захистити її від завидющих очей?

Нарешті повернувся декан – наче до цього він увесь час чекав під дверима. Атмосфера в кімнаті була задушливою від напруги, але він, здавалося, цього зовсім не помічав, перебуваючи у блаженному невіданні.

– Скільки гармидеру через дрібницю, – мовив Марш, хитаючи своєю сивою головою. – Першокурсники незаконно заволоділи якимось яликом. Їх знайшли – вони стояли під містком, добряче напідпитку і цілком задоволені своїм життям. Уявляю, що вони брехатимуть, щоби виправдати свої дії!

– Я рада, що все скінчилося нормально, – пробурмотіла я. Годинник пробив три чверті, і я підвелася. – Мені пора, бо маю домовленість на вечерю.

– А ви не хочете повечеряти з нами? – занепокоєно спитав декан. – Пітер так хотів поговорити з вами про алхімію.

– Наші шляхи ще перетнуться. І дуже скоро, – спокійним голосом мовив Нокс. – Мій візит був несподіванкою, а в молодої жінки є заняття кращі, аніж вечеря з такими старими дідуганами, як ми.

«Стережися Метью Клермона, – пролунав у моїй голові голос Нокса. – Він убивця».

Марш усміхнувся.

– Так, звісно. Сподіваюся, ми зустрінемось знов, коли першокурсники вгамуються.

«Спитай його про 1859 рік. Цікаво, чи поділиться він своїми таємницями з відьмою».

«Якщо ви про це знаєте, то що ж це за таємниці?»

Коли я відповіла на його телепатичне попередження у так само телепатичний спосіб, на обличчі Нокса відбилося здивування. Вже вшосте цього року я вдалася до магії, але обставини були й справді екстраординарними.

– Із задоволенням, декане. Іще раз дякую вам за те, що дозволили цього року попрацювати у вашому коледжі.

Я кивнула чаклуну.

– До побачення, пане Нокс.

Забравшись із помешкання декана, я, за старою звичкою, знайшла пристанище в критій аркаді. Я залишалася там, допоки мій пульс не вгамувався. Розум займало одне питання: що мені робити тепер, коли я почула погрози аж від двох своїх одноплеменців упродовж одного лише вечора. Відповідь прийшла швидко – чітка і прозоро-однозначна.

У своєму помешканні я розшукала в торбі зіжмакану візитку Клермона, а потім набрала перший із позначених на ній номерів.

Але він не відповів.

Коли машинний голос зазначив, що можна залишати повідомлення, я заговорила:

«Метью, це Діана. Вибач, що турбую тебе, коли ти вибрався за місто». – Я увібрала повні легені повітря, намагаючись відкинути відчуття провини, бо вирішила не розповідати Клермону про Джиліан та моїх батьків, обмежившись історією про Нокса. – «Нам треба поговорити. Дещо трапилося. Йдеться про чаклуна з бібліотеки. Його звуть Пітер Нокс. Коли прослухаєш моє повідомлення, зателефонуй, будь ласка, мені».

Раніше я запевнила Сару та Емілі, що жоден вампір не втручатиметься в моє життя. Та Джиліан Чемберлен і Пітер Нокс змінили мою думку. Тремтячими руками я опустила штори, замкнула двері й укотре пожалкувала, що мені трапився отой «Ешмол 782».

Розділ 11

Тієї ночі я не змогла заснути. Спочатку я сиділа на дивані, потім на ліжку, тримаючи при собі телефон. Навіть чайник із чаєм та купа повідомлень, що надійшли електронною поштою, не відволікали від подій учорашнього дня. Сама думка про те, що відьми та відьмаки вбили моїх батьків, здавалася мені дикою і неймовірною. Вона не вміщалася у свідомості. Та згодом мені вдалося таки викинути цей кошмар із голови – коли я розмірковувала про закляття, накладене на «Ешмол 782», та цікавість до нього Нокса.

Так і не заснувши до ранку, я помилася в душі й перевдягнулася. Дивно, але сама лише думка про сніданок викликала у мене огиду. Тож я пішла до бібліотеки і просиділа під дверима до відкриття, а потім пройшла до читального залу і сіла на своє звичне місце. Телефон я настроїла на вібровиклик і поклала до кишені, хоча зазвичай мене страшенно дратувало, коли в тиші читального залу раптом ні з того, ні з сього починав дзижчати і підстрибувати на столику чийсь телефон.

О дев’ятій тридцять до приміщення увійшов Пітер Нокс і сів навпроти. Ніби збираючись здати манускрипт, я підійшла до столика замовлень, щоби перевірити, чи Міріам є в бібліотеці. Виявилося, що є – і дуже зла.

– І чому отой відьмак приперся і сів саме там?!

– Та отож. Я працюю, а він безперервно витріщається мені в спину.

– От якби я була більшою на зріст, – похмуро мовила Міріам, – я б дала йому чортів.

– Мені чомусь здається, що великого зросту буде недостатньо, щоб зупинити оту істоту, – зауважила я з кривою посмішкою.

Коли до Сельден-Енду беззвучно – і без попередження – увійшов Метью, його прибуття не позначилося звичною крижаною квіткою на моїй спині. Натомість я відчула немов легенький дотик сніжинок – на голові, плечах та спині, немов він побіжно перевіряв, чи я й досі ціла і неушкоджена.

Я мимоволі вхопилася руками за стіл. Я не наважувалася обернутися – а може, то Міріам?

Коли ж я побачила Метью, серце моє гулко тьохнуло.

Але вампір більше не дивився в мій бік, він лютим поглядом уп’ялився у Пітера Нокса.

– Метью, – тихо позвала його я, встаючи з-за стола.

Насилу відірвавши погляд від чаклуна, він підійшов до мене. Гнівний вираз обличчя вампіра засмутив мене, і я мимовільно нахмурилася, від чого він заспокійливо всміхнувся мені.

– Наскільки я розумію, тут стає дедалі цікавіше. – Він стояв так близько до мене, що прохолодність його тіла відчувалася, як легенький свіжий вітерець спекотного літнього дня.

– Та все гаразд, якось розберемося, – обережно мовила я, не забуваючи про присутність Пітера Нокса.

– А ми можемо почекати з нашою розмовою? Принаймні до кінця дня? – Метью підняв руку і злегка торкнувся якогось виступу на своїй грудній клітці, який проглядався крізь тонку тканину його светра. «Цікаво, що ж то він носить біля свого серця?» – подумала я.

– До речі, ми могли б поїхати на йогу.

Хоча я й не спала всю ніч, перспектива поїздки до Вудстока у швидкому авто з гарною шумоізоляцією, а далі година медитативних занять – видалася мені привабливою.

– Це було б чудово, – щиро відповіла я.

– А чи не хочете, щоб я попрацював тут разом із вами? – спитав Метью, нахилившись до мене. Його запах був такий сильний, що у мене запаморочилося в голові.

– Це не обов’язково, – твердо відповіла я.

– Якщо передумаєте – дайте мені знати. А як ні, то зустрінемося о шостій біля Гертфорда. – Метью кілька секунд мовчки дивився мені у вічі. А потім, з огидою глянувши в бік Пітера Нокса, повернувся на своє місце.

Коли я йшла на обід повз його столик, Метью стиха кашлянув. Міріам роздратовано кинула олівець на стіл і пішла за мною. Нокс не піде за нами до кафе – Метью про це потурбується.

День здавався нескінченним, час тягнувся з черепашачою швидкістю, і мені насилу вдавалося не заснути. На п’яту годину я була вже готова піти, бо сидіти далі не мала сил. Нокс залишився в Сельден-Енді посеред різношерстого зібрання людських істот. Метью провів мене униз, і я радо побігла підтюпцем до свого помешкання, перевдяглася і взяла циновку. Коли авто Метью під’їхало до металевої огорожі Гертфорда, я вже чекала його.

– Щось ви сьогодні рано, – зазначив він з усмішкою, забираючи в мене циновку і кладучи її до багажника. Коли він допомагав мені сісти до машини, знову різко втягнув у себе повітря.

«Цікаво, які сигнали посилає йому запах мого тіла?» – подумала я.

– Нам треба поговорити.

– Не поспішаймо. Спершу давайте виберемося з Оксфорда. – Зачинивши за мною дверцята, Метью всівся на водійське місце.

Через наплив студентів та викладачів, цього разу транспортний потік на Вудсток-роуд був значно щільнішим. Метью вправно маневрував, обганяючи авто, що повільно рухалися.

– Як провели час у Шотландії? – спитала його я, коли ми виїхали за межі міста.

Метью зиркнув на мене і знову перевів погляд на дорогу.

– Чудово.

– Міріам казала, що ви їздили на полювання.

Він тихо зітхнув і знову намацав пальцями виступ під светром.

– Не треба було їй казати про це.

– А чому?

– Бо є речі, про які не слід говорити в змішаній компанії, – відказав він із легким роздратуванням. – Хіба ж відьми розповідають іншим створінням про те, що вони щойно повернулися з чотириденної мандрівки, під час якої накладали закляття та варили кажанів?

– Відьми не варять кажанів! – обурено відказала я.

– Але це не змінює загального сенсу.

– Ви там були самі? – спитала я.

Перш ніж відповісти, Метью витримав довгу паузу.

– Ні, не сам.

– Я в Оксфорді теж була не сама, – почала я. – Створіння…

– Міріам мені розповідала. – Він міцніше стиснув кермо. – Якби я знав, що відьмака, котрий набридав вам, звуть Пітер Нокс, я ніколи б не поїхав би з Оксфорда.

– Ви мали рацію, – випалила я, бажаючи зробити своє зізнання до того, як ми почнемо говорити про Нокса. – Насправді мені ніколи не вдавалося тримати магію за межами мого життя. – Ці слова зіскочили з язика якось самі по собі. Метью мовчав, пильно вдивляючись у машини попереду. – І мені стало страшно, – додала я.

Його холодна рука торкнулася мого коліна.

– Я знаю.

– Що ж мені робити? – прошепотіла я.

– Щось придумаємо, – спокійно відповів Метью, скеровуючи авто до брами Старої хатинки. Коли ми проїжджали округлою алеєю до будинку, він уважно придивився до мого обличчя.

– Ви дуже втомлені. Чи зможете займатися йогою?

Я кивнула.

Метью вийшов і відчинив мені дверцята. Цього разу він не допоміг мені вибратися з авто. Натомість він вивудив із багажника дві циновки і, закинувши їх на плече, поніс до будинку. Решта членів групи кидали на нас зацікавлені погляди.

Метью почекав, поки ми лишилися на алеї самі, поглянув на мене вниз із висоти свого зросту, переборюючи якісь суперечливі почуття. Я нахмурилася і, схиливши голову набік, поглянула йому прямо у вічі. Щойно я зізналася йому, що все життя вдавалася до магії, навіть сама про це не підозрюючи. Що ж там було в його душі таке страшне, про що він не наважувався мені розповісти?

– Я був у Шотландії зі своїм старим приятелем, Гемішем Осборном, – нарешті сказав він.

– З тим чоловіком, кого газети закликають обиратися до парламенту, щоб мати змогу стати міністром фінансів? – здивовано спитала я.

– Геміш не обиратиметься до парламенту, – сухо відповів Метью і, скривившись від болю, поправив на плечі лямку своєї спортивної сумки.

– То він і справді «голубий»! – випалила я, пригадавши нещодавню нічну програму новин.

Метью кинув на мене спопеляючий погляд.

– Так. Але більше того: він – демон.

Я не надто добре розбиралася в усьому, пов’язаному зі світом створінь, але знала, що їм не можна займатися людською політикою та релігією.

– Ти диви! Фінанси – дивний вибір кар’єри для демона, – сказала я і на мить замислилася. – Тепер зрозуміло, чому він так добре вміє розпоряджатися грошима і прораховувати фінансові комбінації.

– Він вміє добре прораховувати все, а не лише фінанси.

Між нами запала тиша, а Метью навіть не поворухнувся в напрямку дверей.

– Мені треба було якось відволіктися, тому я подався на полювання.

Я кинула на нього нерозуміючий погляд.

– Ви забули в моєму авто свій светр, – сказав Метью так, наче це щось пояснювало.

– Міріам мені його вже віддала.

– Я знаю. Мені не можна було його у себе тримати. Ви розумієте чому?

Коли я похитала головою, він стиха вилаявся по-французьки.

– Мій автомобіль був повен вашого запаху, Діано. Тому мені й треба було поїхати з Оксфорда.

– Я нічого не розумію, – щиро зізналася я.

– Я увесь час про вас думаю, і нема на те ради. – Він пригладив пальцями волосся і поглянув на алею.

Моє серце билося нерівно, і послаблений потік крові, вочевидь, уповільнив швидкість мого мислення. Та нарешті я все збагнула.

– А ви не боїтеся поранити мене? Зробити мені боляче? – Я завжди побоювалася вампірів і мала на це підстави, але Метью здавався мені інакшим.

– Я не впевнений, – відповів він, підозріло поглянувши на мене. У його голосі прозвучала прихована загроза і попередження.

– То ви поїхали не через те, що трапилося в п’ятницю увечері? – з полегшенням зітхнула я.

– Та ні, – тихо відповів Метью. – Це не має до причини мого від’їзду жодного стосунку.

– Гей ви, двоє! Ви приєднуєтеся до групи чи вирішили займатися там, на алеї? – гукнула Аміра з порога.

Ми зайшли до приміщення, час від часу зиркаючи одне на одного, коли один із нас дивився в інший бік і не бачив. Наш перший чесний обмін інформацією багато що змінив. І ми тепер губилися в здогадках про те, що ж буде далі. Коли після занять Метью скидав через голову свій светр, мені в око впало щось сріблясте й блискуче. Цей предмет висів у нього на шиї на тоненькій шкіряній мотузці. Саме цей предмет увесь час виступав у Метью з-під светра. «Що це – талісман?»

– А що то таке? – спитала я, показуючи рукою.

– Нагадування, – коротко кинув Метью.

– Нагадування? Про що?

– Про руйнівну силу гніву.

Мабуть, недаремно Пітер Нокс сказав мені бути обережною з вампіром.

– Це, напевне, значок пілігрима? – спитала я, пригадавши, що бачила колись щось схоже в Британському музеї. Значок мав древній вигляд.

Він кивнув і зняв його, потягнувши за мотузку. Значок загойдався в його руці й блиснув, спіймавши промінчик світла.

– Насправді це сосуд із Віфанії. – Сосуд мав форму маленької труни і був достатньо великим, щоб містити в собі кілька краплин священної води.

– А, Лазар, – стиха мовила я, оглядаючи домовинку. Саме у Віфанії Христос воскресив із мертвих Лазаря. І хоча мене виховали язичницею, я знала, чому християни здійснювали паломництва. Для того, щоби полегшити тягар своїх гріхів.

Метью начепив значок паломника собі на шию і знову вдягнув светр, приховуючи талісман від решти створінь, яких у приміщенні було ще досить багато.

Ми попрощалися з Амірою і стали побіля Старої хатини, вдихаючи чисте і немовби хрустке осіннє повітря. Було темно, і лише фари авто освітлювали цегляні стіни сторожки.

– Вам покращало? – спитав Метью, перериваючи мої думки. Я кивнула. – Тоді розкажіть мені, що сталося.

– Та це все отой манускрипт. Він дуже потрібен Ноксу. Агата Вільсон – створіння, з яким я познайомилася в кафе, – каже, що демони теж хочуть прибрати його до рук. І вам він теж потрібен. Але «Ешмол сімсот вісімдесят другий» перебуває під закляттям.

– Я знаю, – коротко мовив Метью.

Перед нами низько шугонула біла сова, шумно змахнувши крилами. Я прикрилася рукою і перелякано заблимала очима, думаючи що вона ось-ось уп’ється в мене своїми пазурами та дзьобом. Та сова, втративши до мене цікавість, рвонула угору і зникла посеред дубів, що росли вздовж алеї.

Моє серце закалатало, і хвиля паніки, піднявшись від ніг, охопила все тіло. Нічого не кажучи, Метью різко відчинив задні дверцята і заштовхнув мене до авто.

– Нагніть голову і дихайте, – кинув він і став переді мною навколішки на гравій, поклавши руки мені на коліна. До горла у мене підступила жовч, бо в шлунку не було нічого, крім води. Я поперхнулася й інстинктивно затулила рот рукою, відчувши блювотний позив. Метью простягнув руку і поправив мені за вухо пасмо волосся, що впало на лоб; дотик його пальців був холодний та заспокійливий.

– Все гаразд, ви у безпеці, – сказав він.

– Вибачте, що завдаю вам клопіт. – Нудота відступила, і я витерла долонею рот. – Напади паніки почалися учора, коли я побачила Нокса.

– Може, трохи пройдемося?

– Ні, – похапливо відповіла я. Парк здавався мені тепер величезним та непроглядно-чорним, а відчуття в ногах було таке, наче їх зробили з гуми.

Метью оглянув мене пильним поглядом.

– Я відвезу вас додому. Друга частина розмови може почекати.

Витягнувши мене з заднього сидіння і притримуючи за руку, він допоміг мені сісти спереду. Коли він сідав на місце водія, я заплющила очі. Якусь мить ми просиділи в цілковитій тиші, а потім Метью повернув ключ у замку запалення. «Ягуар» миттєво ожив.

– А це часто у вас трапляється? – спитав він нейтральним тоном.

– Та ні, слава богу. Траплялося часто, коли я була малою, але зараз все набагато краще. Це просто надлишок адреналіну.

Коли я прибирала з обличчя волосся, Метью зупинився поглядом на моїх руках.

– Я знаю, – вкотре вже сказав він і, знявши авто з ручника, скерував його алеєю.

– А ви що – нюхом його чуєте?

Метью кивнув.

– Він накопичувався у вашому тілі відтоді, як ви сказали мені, що користувалися магією. Саме через це ви так багато займаєтеся спортом – бігаєте, веслуєте, ходите на йогу?

– Так. Інакше мені довелося б приймати спеціальні ліки. А я не люблю медикаменти. Від них у мене голова обертом іде.

– Мабуть, фізичні вправи і справді є більш ефективними.

– Але цього разу фізичні вправи не допомогли, – пробурмотіла я, пригадавши, як нещодавно у мене наелектризувалися руки.

Метью виїхав із території Старої хатини на головний шлях. Тихе погойдування авто заколисувало мене потроху, а Метью тим часом зосередився на дорозі.

– Чому ви зателефонували мені? – раптом спитав Метью, перериваючи мій напівсонний стан.

– Через Нокса та «Ешмол сімсот вісімдесят другий», – відповіла я і відчула, як паніка повертається разом із різкою зміною настрою.

– Я знаю це. Тому й питаю – чому ви зателефонували саме мені? У вас же, безперечно, є друзі – відьми та прості люди – до яких ви могли звернутися по допомогу.

– Не могла. Жоден із моїх друзів та подруг із-поміж звичайних людей не знає, що я – відьма. Знадобилося б кілька днів, щоб пояснити їм, що насправді відбувається в цьому світі – якщо вони стали б мене слухати і мали достатньо терпіння, щоб дослухати до кінця. У мене немає подруг серед відьом та відьмаків, а втягувати в це своїх тіток я не хочу. Це ж не їхня помилка, що я виявилася настільки дурною, що не розібралася з тим манускриптом і відіслала його назад. – Я прикусила губу. – А що – мені не треба було до вас звертатися?

– Я й сам не знаю, Діано. Ви ж сказали у п’ятницю, що відьми та вампіри не можуть бути друзями.

– Мало що я могла вам сказати у п’ятницю!

Метью помовчав, уважно придивляючись до вигинів шляху.

– Я вже не знаю, що й думати. – Я зробила паузу, ретельно обмірковуючи наступні слова. – Але одне я знаю напевне: краще сидіти в бібліотеці з вами, ніж із Пітером Ноксом.

– Вампірам не можна повністю довіряти, надто тоді, коли вони перебувають поблизу теплокровних створінь.

На якусь нетривалу і холодно-лячну мить Метью зосередив на мені свій уважний погляд.

– Теплокровних? – перепитала я, нахмурюючись.

– Ну, я маю на увазі людей, відьом та демонів, тобто – усіх не-вампірів.

– Отже, я ризикую, що ви вкусите мене, перш ніж Нокс встигне заповзти до мого мозку, щоб видобути звідти потрібну йому інформацію.

– А він вже намагався це робити? – спитав Метью спокійним тоном, але в ньому виразно почулися загрозливі нотки.

– Та то так, нічого особливого, – похапцем пояснила я. – Він застерігав мене проти вас.

– Авжеж. Нікому не вдається бути не тим, ким він є насправді. Хоч як би не старався. Ви не мусите романтизувати вампірів. Може, Нокс у душі й не є вашим доброзичливцем, але стосовно мене він має рацію.

– Інші люди не обмовляють моїх друзів – і так упереджено і фанатично, як це робить Нокс. – Мій гнів наростав, і я, відчувши поколювання в пучках, сховала руки собі під стегна.

– То ми з вами друзі – ви так гадаєте? – поцікавився Метью.

– Здається, що так. Бо друзі кажуть одне одному правду, хоч якою б важкою та неприємною та правда не була.

Спантеличена несподіваною серйозністю нашої розмови, я нервово смикнула зав’язки на своєму светрі.

– Вампіри – не надто гарні друзі, – мовив Метью з відчутним роздратуванням у голосі.

– Слухайте, якщо ви хочете, щоб я вам не набридала…

– Звісно, що не хочу, – перервав мене Метью. – Річ у тім, що стосунки з вампіром не можуть бути… простими. Так, ми здатні до заступництва, хоча часто це заступництво набуває власницького відтінку. І це вам може не сподобатися.

– Трохи заступництва мені б не завадило.

Вираз незахищеності й уразливості породила в очах Метью моя відповідь.

– Я нагадаю вам про це, коли ви знову скаржитиметеся, – сказав він, і вразливість змінила іронічна веселість.

Він скерував авто з Голівел-стрит до брами сторожки. Фред, забачивши авто, хитрувато вишкірився і чемно-обачливо відвернувся вбік. Я чекала, поки Метью обійде авто й відчинить мені дверцята, обдивилася довкола, чи нічого не забула в салоні – навіть шпильки для волосся, – щоб він, чого доброго, знову не чкурнув від мене до Шотландії.

– Але тут є ще одна, дуже важлива обставина, окрім Нокса та манускрипту, – палко прошепотіла я, коли він віддавав мені циновку. Та він поводився так, немов наді мною не збиралися хмари і натовпи створінь не підкрадалися до мене з усіх боків.

– Іншим разом, Діано. І не хвилюйтеся ви так. Наступного разу Пітер Нокс і на п’ятдесят футів не зможе до вас наблизитися, – похмуро-серйозно заспокоїв мене Клермон, торкнувшись посудини зі священною водою під своїм светром.

Нам треба було побути удвох, але на самоті, а не в бібліотеці.

– Може, прийдете до мене завтра на вечерю? – тихо спитала я. – Я хочу розповісти вам, що трапилося далі.

Метью завмер, як укопаний, і на його обличчі промайнуло сум’яття, змішане з іще якимось почуттям, яке мені важко було визначити. Він злегка стиснув пальцями знак паломника і відпустив його.

– Із задоволенням, – відповів він, розтягуючи слова.

– От і добре, – усміхнулася я. – Як вам о пів на восьму?

Він кивнув і сором’язливо всміхнувся у відповідь. Ступивши пару кроків, я згадала, що лишилося ще одне питання, яке треба вирішити до завтрашнього вечора.

– А що ви їсте? – тихо, майже пошепки спитала я, заливаючись рум’янцем.

– Я всеїдний, – відповів Метью, і його обличчя освітилося усмішкою, від якої тьохнуло моє серце.

– Тоді о сьомій тридцять. – Я відвернулася і, усміхнувшись, похитала головою – від його відповіді не було ніякого толку. – І останнє, – сказала я, знову обернувшись. – Перекажіть Міріам, хай займається своїми справами. Я в змозі за себе постояти.

– Вона каже мені те саме, – зізнався Метью, ступивши кілька кроків до водійських дверцят. – Я подумаю. Але завтра, як завжди, ви знову побачите мене в залі герцога Гамфрі.

Він сів у авто, але я й досі стояла непорушно, тож Метью опустив вікно і сказав із несхвальною ноткою в голосі:

– Я не поїду, поки ви не зникнете з моїх очей.

– От же ж ці вампіри, – пробурмотіла я, хитаючи головою, невдоволена його старомодними манерами.