Текст книги "Сповідь відьом"

Автор книги: Дебора Гаркнесс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 48 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

Розділ 12

У моєму кулінарному досвіді бракувало розділу про те, чим годувати вампіра, якщо він завітав до вас на гостину.

У бібліотеці я переважно вишукувала в Інтернеті рецепти з сирою їжею, поки мої забуті манускрипти сиротливо лежали на столі. Метью сказав, що він усеїдний, але такого не могло бути. Якщо вампір звик харчуватися кров’ю, то, скоріш за все, він поблажливо поставиться до сирої їжі. Але він був такий цивілізований та вихований, що, поза всяким сумнівом, їстиме все, що я поставлю перед ним на стіл. Після обширних гастрономічних досліджень я пообіді пішла з бібліотеки. Сьогодні Метью самотужки захищав «фортецю Бішоп», що, безсумнівно, дуже сподобалося Міріам. А мені дуже сподобалося те, що в залі герцога Гамфрі не було видно ані Джиліан Чемберлен, ані Пітера Нокса. Навіть Метью перебував у доброму гуморі, коли я дріботіла повз нього проходом, щоб здати свої манускрипти.

Я пройшла повз купол приватного читального залу «Камера Редкліф», де першокурсники студіювали обов’язкову для прочитання літературу, та середньовічні стіни Христового коледжу, і попрямувала в торгові ряди оксфордського критого ринку. Зі списком у руці свою першу зупинку я зробила в м’ясному відділі, щоб купити там свіжої оленини та кролятини, а потім підійшла за шотландським лососем до продавця риби.

«Цікаво, чи їдять вампіри зелень?»

Дякуючи своєму мобільному, я додзвонилася до факультету зоології і спиталася про харчові уподобання вовків. А там спитали мене – яких саме вовків? Колись давно я бачила сірих вовків під час екскурсії до Бостонського зоопарку, а оскільки це був улюблений колір Метью, то мені не знадобилося довго шукати відповідь на це запитання. Проторохтівши мені довгий список ду-у-уже апетитних ссавців та пояснивши, що вони є «улюбленим раціоном вовків», занудливий голос на тому кінці лінії повідомив також, що сірі вовки полюбляють горіхи, всіляке насіння та ягоди.

– Але вам не слід годувати їх! – попередили мене. – Це ж не хатні тварини!

– Дякую за пораду, – сказала я, намагаючись не захихотіти.

Бакалійник зі словами вибачення продав мені залишки літньої партії чорної смородини та трохи пахучих суниць. Мішечок із горіхами теж помандрував до моєї розбухлої від покупок торби.

Потім я подалася до винної крамниці, де буквально потрапила в полон до пристрасного обожнювача виноградарства та виноградних вин, котрий спитав мене, чи «знається ваш кавалер на справжньому вині». І цього було достатньо, щоб я розгубилася і впала в паніку. Скориставшись цим, клерк втулив мені страшенно дорогу пляшку досить рідкісного (як виявилося пізніше) вина від французько-німецького виробника. А потім усадовив мене в таксі, щоби я по дорозі додому оговталася від шоку через ціну придбаного вина.

У помешканні я змела всі папери зі старенького стола вісімнадцятого сторіччя, який був мені й робочим, і обіднім, і підсунула його ближче до каміна. А потім ретельно його сервірувала з допомогою старовинного порцелянового посуду та столового срібла, яке знайшла в буфеті. Я також поставила на стіл масивні кришталеві келихи – скоріш за все, залишки набору доби короля Едуарда, використовуваного колись у кімнаті відпочинку для студентів старших курсів та викладачів. Мої доброзичливі старенькі пані з кухні на нижньому поверсі позичили мені стоси серветок, якими я застелила стіл і поклала біля столового срібла; також накрила серветкою потрісканий дерев’яний піднос, на якому збиралася носити страви з кухні.

Розпочавши куховарити, я швидко збагнула, що приготування їжі для вампіра не займає багато часу. Бо фактично «куховарити» не довелося майже нічого.

На сьому годину свічки вже були запалені, їжа приготована, за винятком тієї, що треба приготувати в останній момент, і все, що мені лишилося – це приготувати саму себе.

У моєму гардеробі було обмаль речей у стилі вечеря з вампіром. Не могла ж я вдягнути на вечерю діловий костюм чи одяг, який похапцем начепила, йдучи до декана. Я мала запаморочливу кількість чорних брюк та лосин різної еластичності, але більшість із них були заляпані чаєм чи човновим мастилом, або і тим, і другим. Нарешті я знайшла шикарні чорні брюки, більше схожі на піжамні штани, тільки трохи більш стильні. Нічого, підійдуть.

В одних штанях та ліфчику, я побігла до ванни і продрала гребінцем своє довге, до плечей, солом’яне волосся. Воно не лише скуйовдилося на кінцях, а й войовничо приндилося, стаючи дибки з кожним дотиком гребінця. На якусь мить мені захотілося скористатися плойкою, але у кращому разі я встигнула б закучерявити лише половину волосся до приходу Метью. А він не спізниться. Він прийде вчасно. Це я відчувала інтуїтивно.

Чистячи зуби, я, нарешті, вирішила, що найкращий спосіб розібратися з волоссям – зачесати його назад і зав’язати у вузол. Так я і зробила. Через це підборіддя та ніс трохи загострилися, вилиці стали більш виразними, зате волосся більше не лізло в очі, а саме туди воно мірилося потрапляти в останні дні. Я заколола вузол – і одне непокірне пасмо відразу ж висмикнулося і вискочило наперед. Я зітхнула.

Із дзеркала на мене дивилося обличчя моєї матері. Я пригадала, якою красивою, гарно вбраною сідала вона за стіл до святкової вечері, й мені стало цікаво – яким же чином вдавалося їй робити свої бліді брови та вії такими виразними, і чому її широкий рот зазнавав такої чудесної трансформації, коли вона всміхалася мені або моєму батьку. Та годинник на стіні виключав будь-яку спробу досягнення аналогічного ефекту за допомогою косметичних засобів. У мене лишилося три хвилини, щоб знайти сорочку, інакше мені доведеться зустрічати відомого професора Метью Клермона в одному бюстгальтері.

Мій гардероб пропонував два варіанти: один чорний, а другий – темно-синій. Перевагою темно-синього була чистота, і це стало вирішальним фактором на його користь. Сорочка мала також кумедний комірець, який стояв сторч ззаду, немов крилами злітав до мого обличчя і спускався донизу, переходячи в V-подібне декольте. Рукава прилягали до рук досить щільно і закінчувалися довгими нееластичними манжетами, які, трохи розширюючись на кінцях, сягали мені до середини долонь. У ту мить, коли я начіпляла срібні сережки, у двері постукали.

У грудях злегка похололо, немов до мене на побачення прийшов кавалер. Але я відразу ж затоптала цю думку.

На порозі стояв Метью. Високий та стрункий, немов принц із чудесної казки. В порушення своєї звички він був геть у всьому чорному, від чого ще більше приголомшував – це був справжній вампірський вигляд.

Поки я ошелешено роздивлялася його, він терпляче чекав на сходовому майданчику.

– Господи, я зовсім забула про гарні манери! Будь ласка, заходьте, Метью! Ця фраза годиться для офіційного запрошення до мого помешкання? – Подібний вираз я десь чула по телевізору чи прочитала в якійсь книзі.

Губи Метью викривилися в усмішку.

– Забудьте все, що ви, як вам здається, знаєте про вампірів, Діано. Це звичайна ввічливість. Мене зовсім не турбує той містичний бар’єр, що начебто є межи мною та красунею.

Щоб пройти у двері, Метью трохи нахилився. Однією рукою він притискав до себе пляшку вина, а в другій руці тримав білі троянди.

– Це вам, – сказав він, окинувши мене схвальним поглядом, і подав мені квіти. – А можна куди-небудь поставити ось це до того часу, коли буде подано десерт? – І Метью показав поглядом на пляшку.

– Дякую. Я люблю троянди. Може, поставити пляшку на підвіконня? – запропонувала я, вирушаючи на кухню за вазою для квітів.

– Чудово. Нехай постоїть на підвіконні, – погодився Метью.

Під вазу я пристосувала графин, який мені приніс кілька годин тому працівник, відповідальний за вина в кімнаті відпочинку. Він зробив це після того, як я висловила йому свій сумнів стосовно наявності цього предмета серед посуду в моєму помешканні.

Коли я повернулася з квітами, Клермон вже походжав кімнатою, з цікавістю розглядаючи гравюри.

– А знаєте, вони й справді непогані, зовсім непогані, – зауважив він, коли я ставила квіти на подряпаний комод наполеонівської доби.

– На жаль, там здебільшого сцени полювання.

– Це не пройшло повз мою увагу, – іронічно-весело зазначив Метью. Я сконфужено почервоніла.

– Ви голодні? – спитала я, зовсім забувши про обов’язкові закуски та напої, які, згідно з етикетом, слід подавати перед обідом.

– Та трохи поїв би, – відповів вампір і весело вишкірився.

Повернувшись на кухню (і водночас сховавшись там від іронії Метью), я витягнула з холодильника дві тарілки. Перша страва – копчений лосось, посипаний свіжим кропом із маленькою купкою корнішонів та капарців, артистично розкладених збоку як альтернативний гарнір на той випадок, якщо вампір не їстиме зелені.

Коли я повернулася до кімнати зі стравою, Метью чекав біля крісла, що стояло найдальше від кухні. А пляшка з вином чекала у срібній підставці з високими боками, яку я раніше використовувала для збирання дрібних монет. Але той самий розпорядник, що відповідав за вино в кімнаті відпочинку, принагідно пояснив мені, що початково та підставка саме для вина й призначалася. Метью сів у крісло, а я взялася відкорковувати пляшку німецького рислінгу. Я налила два келихи, не проливши при цьому ані краплини, і приєдналася до свого гостя.

А мій гість, піднісши келих із рислінгом до свого довгого орлиного носу, зосередився і замовк. Я чекала, поки він скінчить принюхуватися до вина, і думала – скільки ж сенсорних рецепторів мають вампіри у своєму носі порівняно з собаками?

Я й справді нічогісінько не знала про вампірів.

– Дуже добре, – нарешті озвався Метью, розплющивши очі, й усміхнувся.

– Я знімаю з себе відповідальність за вино, – похапцем сказала я, розкладаючи на колінах серветку. – Це вибрав продавець у винній крамниці, тому якщо це вино виявиться поганим, то я тут ні при чім.

– Дуже добре вино, – повторив вампір, – а лосось взагалі має чудесний вигляд.

Допомагаючи собі ножем, Метью нанизав на виделку шматочок риби. Непомітно позираючи на нього з-під вій – чи буде він їсти по-справжньому, – я нанизала на свою виделку маринований огірочок, капарець та шматок лосося.

– Ви їсте не так, як їдять американці, – зауважив Клермон, відсьорбнувши вина.

– Так, – погодилася я, поглянувши на виделку в правій руці та ніж у лівій. – Мабуть, це тому, що я провела надто багато часу в Англії. А ви й справді це їстимете? – випалила я, більше не в змозі стримувати свою цікавість.

Метью розсміявся.

– Так. До речі, я полюбляю копченого лосося.

– Але ж ви їсте не все? – наполягала я, знову зосереджуючи увагу на своїй тарілці.

– Так, не все, – погодився вампір, – але можу з’їсти всього потроху. Однак мені більше до вподоби сира їжа.

– Дивно, якщо зважити на те, що вампіри мають такі бездоганні чуття. Мені здається, що будь-яка їжа смакує прекрасно. – Мій лосось своїм смаком був схожий на чисту прохолодну воду.

Метью підняв свій келих із вином і вдивився в світло-золотисту рідину.

– Це вино смакує прекрасно. Але їжа, що була вбита приготуванням на вогні, вампіру не до вподоби.

Швидко пригадавши сьогоднішнє меню, я полегшено зітхнула.

– Якщо їжа вам здебільшого не до вподоби, тоді чому ви регулярно запрошуєте мене поїсти?

Очі Метью швидко ковзнули по моїх щоках, очах і трохи затрималися на роті.

– З вами легше спілкуватися, коли ви їсте. А від запаху приготованої їжі мене нудить.

Я здивовано закліпала очима, нічого не розуміючи.

– Поки мене нудить, я не голодний, – пояснив Метью з ноткою роздратування в голосі.

– Ой! – вирвалося у мене. Мені нарешті дійшло. Я вже знала, що йому подобався мій запах. І, вочевидь, саме мій запах викликав у вампіра відчуття голоду.

Я густо почервоніла.

– А я гадав, що вам відомий цей факт про вампірів, – сказав Метью вже приязніше. – І думав, що саме через це ви й запросили мене на вечерю.

Я похитала головою і підчепила виделкою черговий добрячий шматок лосося.

– Мабуть, я знаю про вампірів менше, ніж звичайні люди. А ту дещицю відомостей, що повідала мені тітка Сара, слід сприймати з великою підозрою, зважаючи на її упереджене ставлення. Наприклад, вона не мала сумнівів стосовно вашого раціону. Сказала, що вампіри споживають кров і тільки кров, бо без неї вони не можуть жити. Але ж це неправда, еге ж?

Очі Метью звузилися, а тон раптом змінився на крижаний.

– Так. Це неправда. Ось ви, наприклад, не можете жити без води. Але ж ви не споживаєте лише воду?

– Може, мені не слід було порушувати цю тему?

Мої запитання дратували його. Я знервовано обхопила ногами ніжки крісла – і збагнула, що так і не взулася. Я приймала гостя з босими ногами.

– Розумію, ви не можете стримати вашу цікавість, – відповів нарешті Метью, що надовго замислився над моїм питанням. – Я п’ю вино і їм харчі – бажано сирі або холодну приготовану їжу, бо тоді вона не смердить.

– Але харчі й вино не насичують вас, – висловила я свою здогадку. – Ви насичуєтеся і харчуєтеся кров’ю. Всіма видами крові.

Метью аж скривився.

– І ви не зможете увійти до мого помешкання, поки я сама не запрошу вас. Що ще я неправильно зрозуміла стосовно вампірів?

Обличчя Метью набуло виразу стражденного довготерпіння. Він відкинувся на спинку крісла і простягнув руку до келиха з вином. Я трохи підвелася і перехилилася через стіл, щоб долити йому вина. Якщо я зібралася засипати його питаннями, то треба доливати йому якомога більше вина – щоб язик розв’язався. Та коли я нахилилася над свічками, у мене мало не загорілася сорочка. Метью вихопив пляшку в мене з руки.

– Я сам, добре? – сказав він. І, перш ніж відповісти на запитання, долив трохи вина собі й доверху мені.

– Більшість із того, що ви знаєте про вампірів, є витвором фантазії людей. Бо так їм легше жити. Створіння лякають їх. І я маю на увазі не лише вампірів.

– Чорні капелюхи, кажани, мітли.

Ось така була ця нечестива й моторошна трійця, обов’язковий елемент відьмацьких легенд, які сміховинно і видовищно оживали щороку на День усіх святих.

– Та отож, – кивнув Метью. – Десь у кожній із цих історій міститься зернятко істини, щось таке, що лякало людей і допомагало їм заперечувати наше існування. Найсильнішою з типових рис людських істот є їхня потужна здатність до заперечення очевидного. Я маю силу й довголіття, ви маєте надприродні здібності, демони вирізняються неймовірним творчим началом. А люди мають здатність переконувати себе, що верх – це низ, а біле – це чорне. У цьому вони неперевершені.

– А яке ж тоді раціональне зерно в історії про те, що вампір не зайде в помешкання, поки його туди не запросять? – Спочатку влаштувавши Метью допит стосовно його раціону, я перейшла до офіційної процедури входження вампіра в приміщення.

– Ми завжди поруч із людськими істотами. Вони відмовляються визнати наше існування тому, що ми не вписуємося в їхній обмежений світ. А якщо впустити нас до нього – і побачити, хто ми є насправді – то тоді, можливо, ми в тому світі залишимося. Це приблизно те ж саме, коли ви запрошуєте до себе гостя, а потім не можете його спекатися. І тоді вже нас неможливо буде ігнорувати.

– Ага, це як історії про сонячне світло, – задумливо прокоментувала я. – Річ не в тім, що ви не в змозі перебувати на сонячному світлі, а в тім, що коли ви на нього вийдете, людям важче ігнорувати вас. Замість визнати, що ви ходите серед них, люди запевняють самих себе, що сонячне світло для вас смертельне.

Метью знову кивнув.

– Звісно, їм вдається ігнорувати нас. Кажуть, що ми можемо увійти до приміщення лише після настання темряви. Та найлегше ми сприймаємося людьми саме після сутінків – і це, до речі, стосується вас також. Бачили б ви, як на вас дивляться, коли ви заходите до кімнати або йдете вулицею!

Я подумала про свою ординарну зовнішність і поглянула на нього з сумнівом. Метью хихикнув.

– Ви не вірите мені. Але це правда. Коли люди бачать створіння серед білого дня, їм стає некомфортно. Ви для них надмірні – надміру високі, надміру сильні, надміру впевнені в собі, надміру креативні, надміру дужі й надміру інакші. І тому вони цілий божий день відчайдушно намагаються вмістити нас у прокрустове ложе своїх обмежених уявлень. А вночі від нас легко відмахнутися просто як від чогось химерного.

Я прибрала тарілки, із задоволенням констатувавши, що Метью з’їв усе, окрім гарніру. Поки він доливав собі німецького вина, я пішла до холодильника по ще дві тарілки з акуратно розкладеними шматочками сирої оленини, нарізаними так тонко, що, як м’ясник пожартував, крізь них можна було читати газету «Оксфорд мейл». Вампіри не люблять зелені. Треба замінити її на коренеплоди та сир. Я швидко розклала в центрі кожної тарілки шматочки буряків і накрила їх тертим пармезаном.

Посеред стола я поставила широкодонний графин із червоним вином, і він відразу ж привабив увагу Метью.

– Дозвольте? – пожвавішав він. І, простягнувши руку до скляного графину, налив трохи вина в обидва келихи, а потім підніс графин собі до носа.

– А, Кот-Роті, – задоволено мовив він. – Одне з моїх улюблених.

Я здивовано зиркнула на простий скляний сосуд.

– Невже ви можете визначити вино за запахом?

Він розсміявся.

– Декотрі з історій про вампірів відповідають дійсності. Я маю винятково тонкий нюх, а також прекрасний зір та слух. Але навіть людська істота спроможна визначити, що це Кот-Роті. – І, заплющивши очі, Метью знову принюхався.

– Це вино дві тисячі третього року?

Я аж рота роззявила від здивування.

– Так!

Це ставало цікавішим за телевізійну гру. На етикетці виднілася маленька коронка.

– А ви можете на нюх визначити виробника цього вина?

– Так, але лише тому, що колись я бував у місцевості, де вирощується цей виноград, – сором’язливо зізнався він, наче я спіймала його за спробою надурити мене.

– Невже ви у вині чуєте запах полів та виноградників? – Я встромила носа у келих і з полегшенням зітхнула: притаманного полям запаху кінського навозу там не було.

– Інколи мені здається, що я пам’ятаю все, що коли-небудь нюхав. Може, це й марнославство з мого боку, – з сумом у голосі мовив Метью, – але запахи часто навіюють яскраві спогади. Я, наприклад, чудово пам’ятаю, коли вперше понюхав шоколад – це було наче вчора.

– Та невже? – Я аж подалася вперед у своєму кріслі.

– Так. Це було в тисяча шістсот п’ятнадцятому році. Війна ще не почалася, а французький король оженився на іспанській принцесі, яку ніхто не любив – а надто сам король.

Я всміхнулася, Метью всміхнувся мені у відповідь, але я побачила, що його внутрішній погляд зосередився на якомусь далекому образі.

– Саме вона привезла до Парижа шоколад. Він був страшенно гіркий і гнилий. Ми пили какао у чистому вигляді, змішували його з водою і додавали цукру.

Я розсміялася.

– Який жах! Дякувати Богу, хтось здогадався, що шоколад заслуговує на те, щоб бути солодким.

– Певно, то була якась людська істота, бо вампірам подобався саме гіркий та насичений.

Ми взялися за виделки і приступили до оленини.

– Іще одна шотландська їжа, – зауважила я, указавши ножем на м’ясо.

Метью відрізав шматочок і покуштував.

– Олень-марал. Судячи зі смаку – молодий самець із шотландських пагорбів.

Я здивовано похитала головою.

– Як я вже казав, декотрі з оповідок про вампірів є правдивими.

– А літати ви вмієте? – спитала я, вже наперед знаючи відповідь.

Клермон пирснув.

– Звісно, що ні. Цю справу ми залишаємо відьмам, оскільки ви здатні управляти стихіями. Але ми дужі й прудкі. Вампіри добре бігають та стрибають, от люди й думають, що ми здатні літати. А ще ми – економічні.

– Як це – економічні? – Я відклала виделку, засумнівавшись, що сира оленина мені до смаку.

– Наші тіла не витрачають багато енергії. Тому коли нам доводиться багато рухатися, ми маємо її з запасом.

– А ще ви мало дихаєте, – додала я, пригадавши заняття йогою, і відсьорбнула вина.

– Це справді так, – підтвердив Метью. – Наші серця б’ються не дуже швидко. Нам не треба багато їсти. Температура наших тіл низька, і це уповільнює більшість біологічних процесів у нашому організмі. Саме завдяки цьому ми й живемо так довго.

– А як щодо історій із домовинами? Кажуть, що ви мало спите, зате коли вже засинаєте, то спите, як мерці.

Метью весело вишкірився.

– Бачу, ви входите в курс справи.

Його тарілка вже була порожньою, і на ній лишилися буряки, моя теж була порожня, але на ній лишилася оленина. Я прибрала залишки другої страви і попросила Метью долити іще вина.

Головна страва була єдиною, яку треба було готувати на жару, хоча й небагато. Із земляних каштанів я встигла заздалегідь приготувати щось на кшталт витіювато-химерного пирога. Залишалося тільки обсмажити кролятину. Список інгредієнтів містив розмарин, часник та селеру. Я вирішила обійтися без часнику. Бо він сильним запахом заб’є решту інгредієнтів. До того ж саме в цій, часниковій, оповідці про вампірів дещиця істини таки була. Від селери також довелося відмовитися. Бо вампіри категорично не люблять овочі. Спеції ж, здавалося, не мали бути проблемою, тому я використала розмарин та посипала кролика перцем, коли той обсмажувався на сковорідці.

Залишивши кроля для Метью трохи сируватим, свого я навіть пересмажила, сподіваючись, так позбутися присмаку сирої оленини, який і досі стояв у роті. Зібравши все це в елегантну купу, я подала страву на стіл.

– На жаль, це обсмажена їжа, але зовсім трохи.

– Ви, мабуть, влаштовуєте мені щось на кшталт випробування, еге ж? – нахмурився Метью.

– Та ні, ні, – похапцем запевнила я його. – Але я не звикла догоджати вампірам.

– Радий чути, – стиха промимрив він і принюхався до кролика. – М-м-м, смачно пахне!

Коли він схилився над тарілкою, жар, що йшов від м’яса, посилив його запахи кориці та гвоздики. Він відколупав виделкою невеличкий шматочок пирога. Коли він опинився у нього в роті, очі вампіра здивовано розширилися.

– Земляні каштани?

– Нічого, окрім каштанів, оливкової олії та дещиці харчової соди.

– І солі. А також води, розмарину та перцю, – спокійно зазначив він, відщипуючи ще один шматок пирога.

– Зважаючи на ваші дієтологічні обмеження, це добре, що ви наперед знаєте, що кладете до рота, – іронічно зауважила я.

Коли більшість страв було спожито, я трохи заспокоїлася і розслабилася. Поки я прибирала порожні тарілки і ставила на стіл сир, суниці та смажені каштани, ми трохи побазікали про Оксфорд.

– Пригощайтеся, – припросила я, ставлячи перед Метью чисту порожню тарілку. Він вдихнув аромат малесеньких суниць і з усмішкою взяв у руку смажений каштан.

– А ось земляні каштани й справді смакують краще, коли їх підсмажити, – зауважив він. Вправно роздавивши твердий горіх пальцями, він висипав його вміст на тарілку. І справді – коли за столом вампір, лускунчик для горіхів, який я завбачливо приготувала, перетворюється на суто декоративне столове приладдя.

– Чим я пахну? – спитала я, грайливо взявши свій келих за ніжку.

На якусь мить мені здалося, що я так і не дочекаюся відповіді. Тиша вже ставала напруженою, та, нарешті, він поглянув на мене задумливими очима. Опустивши повіки, вампір глибоко вдихнув.

– Ви пахнете вербовим соком. А також ромашкою, яку роздавили ногою. – Він знову принюхався і сумно всміхнувся. – Я відчуваю жимолость і запах опалого дубового листя, – додав Метью, повільно випускаючи з легенів повітря. – А ще ви пахнете квітучою ліщиною та першими весняними нарцисами. І я чую давно забуті древні запахи – шандру, ладан та манжетку альпійську. Мені здавалося, що я їх вже давно забув.

Його очі повільно розплющилися, і я зазирнула в їхні сірі глибини, боячись дихнути і порушити чари, які він навіював своїми словами.

– А як стосовно мене? – спитав Метью, затримавши на мені погляд.

– Кориця, – відповіла я, трохи вагаючись. – І пряна гвоздика. Інколи мені здається, що ви пахнете червоними гвоздиками, але не тими, що продаються у квіткових крамницях, а тими, що ростуть в англійських палісадниках.

– Так, це гвоздика садова, – підтвердив Метью, і в куточках його очей блиснули іскорки. – Що ж, зовсім непогано як для відьми.

Я простягнула руку, взяла каштан у долоні. Перекочуючи його з руки в руку, я відчула, як його тепло зігріває мої раптово охололі долоні.

Метью відкинувся на спинку крісла і з цікавістю зиркнув на мене.

– А як ви вирішили – що саме слід подавати мені на стіл? – І з цими словами він жестом вказав на ягоди та горіхи, що лишилися на тарілці.

– Ну, цього разу обійшлося без магії. Мені допоміг працівник зоологічного факультету, – пояснила я.

Спочатку Метью аж отетерів, а потім вибухнув реготом.

– Ви цікавилися у працівників зоологічного факультету, що слід готувати мені на вечерю?

– Не зовсім так, – вибачливо сказала я. – В Інтернеті були кілька рецептів приготування сирої їжі, але, придбавши м’ясо, я розгубилася. А на факультеті мені розповіли, чим харчуються звичайні сірі вовки.

Метью похитав головою з осяйною усмішкою, і моє роздратування минуло.

– Дякую, – тільки й сказав він. – Уже давно мені ніхто не готував їжі.

– Нема за що. Мабуть, найгіршою складовою вечері було вино.

Очі Метью спалахнули цікавістю.

– До речі, про вино. – Він підвівся, складаючи свою серветку. – Я тут дещо приніс, щоб скуштувати після вечері.

Вампір попрохав мене принести з кухні дві склянки. Коли я повернулася, то побачила на столі старовинну, трохи кривобоку пляшку. На ній виднілася вицвіла кремова етикетка з простим написом та вінцем. Метью взяв штопор і вкручував його в потемнілий від часу крихкий корок.

Коли ж він його витягнув, то його ніздрі збуджено роздулися, а на обличчі з’явився вираз кота, який нарешті злапав давно омріяну смачнючу мишу. Вино, що полилося з пляшки, було густе, мов сироп; воно виблискувало золотавим відтінком у світлі свічок.

– Ось понюхайте, – сказав Метью, подаючи мені склянку. – І висловіть свою думку.

Я нюхнула – і аж охнула.

– Запах карамелі та ягід, – відповіла я, дивуючись – як таке жовте вино може пахнути червоними ягодами.

Цікавий щодо моєї реакції, Метью пильно вдивлявся в моє обличчя.

– Ану відсьорбніть, – запропонував він.

Солодкі аромати вина вибухнули у мене в роті. По моєму язику прокотилося щось схоже на абрикосово-ванільний крем, яким частували мене старенькі пані з кухні унизу, і, коли я ковтнула, в роті надовго лишився його присмак. Я немов магії скуштувала.

– Що це? – спитала я, коли залишковий смак, нарешті, зійшов нанівець.

– Цей напій виготовлений із винограду, зібраного дуже-дуже давно. Того року літо було сонячне й спекотне, і фермери побоювалися, що почнуться дощі й зіпсують врожай. Але суха погода втрималася, і вони встигли сховати врожай у коморах саме перед тим, як погода змінилася.

– Це вино смакує сонцем, – сказала я, і заробила іще одну чарівну посмішку від Метью.

– Під час збирання врожаю над виноградниками яскраво світилася комета. Крізь астрономічний телескоп її можна було спостерігати у всій красі впродовж кількох місяців, а в жовтні вона стала такою яскравою, що при її світлі можна було й читати. Робітники на виноградниках вважали цю комету ознакою того, що зібраний ними врожай отримав Боже благословення.

– То це було тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року? Комета Галлея, еге ж?

Метью похитав головою.

– Ні. То було тисяча вісімсот одинадцятого року.

Я спантеличено витріщилася на майже двохсотлітнє вино у своїй склянці, побоюючись, що воно зараз візьме – і щезне, випарується в мене перед очима.

– Комета Галлея була також у тисяча сімсот п’ятдесят дев’ятому та тисяча вісімсот тридцять п’ятому роках, – додав Метью. У його вустах ця назва прозвучала як «Голлі».

– А де ви його роздобули? У винній крамниці біля залізничного вокзалу таке вино не продається.

– Я придбав його в Антуана-Марі як тільки він сказав мені, що вино цього врожаю буде рідкісним, – відповів Метью з нотками ентузіазму в голосі.

Повернувши пляшку, я поглянула на тильну етикетку: шато Ікем. Навіть я, не надто добре знаючись на винах, чула про це бордоське виноробне господарство.

– І відтоді ця пляшка була у вас, – сказала я. Метью пив шоколад у Парижі у тисяча шістсот п’ятнадцятому році, отримав будівельну ліцензію від короля Генріха VIII тисяча п’ятсот тридцять шостого року, то чому б йому запросто не купити вино в тисяча вісімсот одинадцятому році? А ще отой старовинний флакон зі святою водою висів у нього на шиї з мотузком, що виднівся у нього з-за коміра.

– Метью, – обережно спитала я, боячись розсердити його. – Скажіть чесно – скільки вам років?

Його губи враз витягнулися в прямий шнурочок, але відповідь прозвучала нарочито-невимушено.

– Насправді я старший, аніж мені можна дати, судячи з моєї зовнішності.

– Знаю, – сказала я, не в змозі стримати нетерплячу цікавість.

– А чому вас цікавить мій вік? Яке це має значення?

– Я – історик. І коли хтось розповідає мені, що пам’ятає той час, коли в Парижі вперше з’явився шоколад, або комету, що пролітала над виноградниками Бордо в тисяча вісімсот одинадцятому році, то, цілком природним чином, у мене з’являється запитання: свідком іще яких подій цей чоловік міг бути? Тисяча п’ятсот тридцять шостого року ви були дорослою людиною – я бачила дату спорудження вашого маєтку. Ви були знайомі з Макіавеллі? Чи стали свідком епідемії чуми, яку прозвали Чорна Смерть? Ви вчилися в Паризькому університеті в ті часи, коли там викладав Абеляр?

Вампір мовчав. Шкіра у мене на потилиці потихеньку засвербіла, а волосся – стало сторч.

– Ваш знак пілігрима свідчить, що колись ви побували у Святій землі. Ви були учасником хрестового походу? Бачили комету Галлея, коли вона проходила над Нормандією тисяча шістдесят шостого року?

І знову мовчання.

– Ви були на коронації Карла Великого? Врятувалися після падіння Карфагена? Були серед тих, хто відбив наступ Аттіли на Рим?

Метью підняв угору правий вказівний палець.

– Падіння Карфагена – яке саме? Якого року?

– Вам краще знати!

– Чорти б тебе забрали, Геміше Осборн, – пробурмотів Метью і стиснув пальці в кулак. Вдруге за останні два дні Метью мучився, не знаючи, що сказати. Він витріщився на свічку і повільно провів пальцем крізь полум’я. Його шкіра вкрилася яскраво-червоними пухирями, а потім знову стала бездоганно-білою тієї ж миті, коли він витягнув палець із вогню. Ані тіні болю не з’явилося на його обличчі.

– Наскільки я розумію, я маю тіло людини віком майже тридцять сім років. Я народився приблизного в той час, коли Хлодвіг прийняв християнство. Про це мені розповіли мої батьки, інакше я б і гадки не мав. У ті часи не надто звертали увагу на час народження. Для простоти й точності візьмімо п’ятисотий рік нашої ери – і забудьмо.

На мить звівши на мене очі, він знову зосередив свій погляд на полум’ї свічки.

– Як вампір я народився п’ятсот тридцять сьомого року, і за винятком Аттіли, який жив до мене, ви, в основному, перелічили всі ті злети й падіння, що трапилися впродовж тисячоліття, яке проминуло відтоді й до того року, коли я виклав дату спорудження на своєму будинку у Вудстоці. Ви історик, тож мушу зізнатися, що Макіавеллі зовсім не був таким імпозантним, яким усі його уявляють. Він був одним із флорентійських політиків і до того ж не надто вправним.