Текст книги "Сповідь відьом"

Автор книги: Дебора Гаркнесс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 48 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

У голос вампіра заповзли нотки втоми і нудьги.

Метью Клермону було тисяча п’ятсот років.

– Не треба мені було пхати носа не у свої справи, – мовила я замість вибачення, не знаючи, про що розпитувати далі, й питаючи саму себе: з якого це дива мені здумалося, що я пізнаю вампіра краще, якщо він розповість про ті історичні події, свідком яких йому довелося бути. З пам’яті виринув рядок із Бена Джонсона. Здавалося, цей рядок характеризував Метью краще, аніж, скажімо, його розповідь про коронацію Карла Великого.

«Не старий він був, а вічний!» – промимрила я стиха.

– «Говорячи з тобою, про вік я забуваю», – відповів Метью цитатою на цитату. То був рядок із Мільтона – література сімнадцятого сторіччя.

Ми зустрілися поглядами і дивилися одне на одного стільки, скільки було змоги, витворюючи ще одну крихку хвильку магії. Я порушила її першою.

– А чим ви займалися восени тисяча вісімсот п’ятдесят дев’ятого року?

Його обличчя враз спохмурніло.

– Що вам казав про мене Пітер Нокс?

– Казав, що ви навряд чи поділитеся своїми таємницями з відьмою.

Мій голос прозвучав спокійніше, аніж я насправді почувалася.

– Ти диви, – тихо сказав Метью, і голос його теж прозвучав менш сердито, аніж він насправді почувався. – Восени тисяча вісімсот п’ятдесят дев’ятого року я проглядав манускрипти в музеї Ешмола.

– А навіщо, Метью? – спитала я і, схрестивши пальці, подумки повторила: «Скажи, будь ласка». Я спонукнула вампіра відкрити першу частину його таємниці, але хотіла, щоб решту її він розповів мені сам. «Жодних хитрощів, жодних загадок. Просто візьми – й розкажи».

– Незадовго до того я прочитав рукопис книги, який невдовзі мав вийти друком. Її написав один природознавець із Кембриджа, – сказав, ставлячи склянку.

Раптом до мене дійшла значущість дати – 1859 рік. «Походження»! Як і велика праця Ньютона в галузі фізики – «Початки», – то була книга, що не потребувала повного цитування своєї назви. Кожен, хто проходив у середній школі курс біології, знав дарвінівську працю «Про походження видів».

– Улітку попереднього року Дарвін опублікував статтю, де стисло виклав свою теорію природного відбору, але його книга була зовсім іншою. Там йому вдалося зафіксувати помітні будь-кому зміни в природі й легенько підштовхнути читача до сприйняття його революційної теорії.

– Але ж алхімія не має стосунку до еволюції. – Я взяла пляшку й налила собі ще отого дорогоцінного вина 1811 року, бо побоювалася не того, що воно випарується і щезне, а того, що я сп’янію і «розклеюся».

– Ламарк вважав, що кожен вид походить від різних попередників і розвивається незалежно до вищої форми життя. Це напрочуд схоже з поглядами алхіміків, якими ви цікавитеся: вони вважали, що філософський камінь є ефемерним кінцевим продуктом природної трансмутації простих металів до більш цінних, таких, як мідь, срібло та золото.

Метью потягнувся за вином, і я підсунула йому пляшку.

– Але Дарвін заперечував Ламарку, навіть якщо він вживав одне й те саме слово – «трансмутація» – у своїх початкових дискусіях про еволюцію.

– Так, вони розходилися в питанні про лінійну трансмутацію. Але дарвінівську теорію природного відбору таки можна розглядати як низку поєднаних між собою трансмутацій.

Може, Метью і справді мав рацію: магія була в усьому. Була вона у Ньютоновій теорії гравітації, і, можливо, в теорії Дарвіна.

– Алхімічні манускрипти є повсюдно у світі, – проголосила я, намагаючись триматися деталей, але водночас узгоджуючись із ширшою перспективою. – Чому ж вас зацікавили саме манускрипти Ешмола?

– Коли я прочитав Дарвіна і побачив, як він приміряє алхімічну теорію трансмутації до біології, я згадав розповіді про загадкову книгу, у якій пояснювалося походження наших трьох видів – демонів, відьом та вампірів. Раніше я завжди відкидав ці розповіді як фантастичні. – Метью відсьорбнув вина, трохи помовчав, а потім продовжив: – Багато хто припускав, що цю теорію сховали від людських очей у якійсь алхімічній книзі. Публікація «Походження» підштовхнула мене до пошуків цієї книги, і якби вона справді існувала, то її запросто міг придбати Еліас Ешмол. Бо він мав якусь лячну здатність вишукувати химерні манускрипти.

– І ви шукали цю книгу тут, в Оксфорді, сто п’ятдесят років тому?

– Так, – відповів Метью. – І за сто п’ятдесят років до того моменту, коли вам видали «Ешмол сімсот вісімдесят другий», мені сказали, що цей манускрипт щезнув.

Моє серце шалено закалатало, я враз почервоніла, і Метью тривожно поглянув на мене.

– Та то нічого, – махнула я рукою. – Продовжуйте.

– І відтоді я увесь час намагався прибрати її до рук. Всі решта ешмолівських манускриптів залишалися на місці, але в жодному з них не було чогось цікавого для мене. Я проглянув манускрипти в інших бібліотеках – бібліотеці герцога Августа в Німеччині, Національній бібліотеці у Франції, Бібліотеці імені Медичі у Флоренції, а також у Ватикані та Бібліотеці конгресу США.

Я здивовано закліпала очима, уявивши вампіра, що походжає коридорами Ватикану.

– Єдиним манускриптом, якого я так і не побачив, був «Ешмол сімсот вісімдесят другий». Способом простої елімінації я дійшов висновку, що саме в цьому манускрипті й міститься наша історія – якщо ця книга досі збереглася.

– Ви переглянули більше алхімічних рукописів, ніж я.

– Може й так, – погодився Метью. – Але це зовсім не означає, що я розумію їх так само добре, як і ви. Втім, всі переглянуті манускрипти містять одну спільну річ: це абсолютна впевненість у здатності алхімії перетворити одну речовину на іншу і створити нові форми життя.

– Дуже схоже на еволюцію, – зауважила я голосом, позбавленим емоцій.

– Так, – тихо погодився Метью. – І справді схоже.

Ми перейшли до диванів; я скрутилася калачиком на одному, а Метью розлігся на другому, випроставши перед собою довгі ноги. «От добре, що він приніс із собою оте вино». Тепер, коли ми вмостилися комфортніше, настав час для більшої відвертості.

– Минулого тижня я зустріла в кафе демона, Агату Вільсон. Якщо вірити Інтернету, вона – відомий дизайнер. Агата Вільсон сказала мені, що демони переконані: «Ешмол сімсот вісімдесят другий» – це історія походження всіх видів, включно з людьми. Та Пітер Нокс розповів мені інше. Сказав, що ця книга – перший гримуар та джерело відьмацької сили. Нокс вважає, що в тому манускрипті міститься секрет безсмертя. – Я поглянула на Метью і додала: – А ще там розповідається, як знищувати вампірів. Я чула варіанти цієї історії від демонів та відьом, і тепер хотіла б почути ваш варіант.

– Вампіри вважають, що той манускрипт пояснює джерело нашого довголіття та нашої сили, – почав він. – Раніше ми боялися, що коли про цей секрет дізнаються відьми, нам загрожуватиме винищення. Дехто з вампірів боїться, що наша поява пов’язана з магією і що відьми можуть знайти спосіб цю магію звести нанівець – таким чином знищити нас. Здається, ця частина легенди – реальність. – Він тихо зітхнув, і на його обличчі відбилося занепокоєння.

– Все ж я не розумію вашої впевненості в тому, що ця історія походження – чи як там її ще назвати – схована в якусь алхімічну книгу.

– Річ у тім, що книга з алхімії здатна ховати ці таємниці у всіх на виду – так само, як Пітер Нокс ховає свою справжню природу під благопристойною личиною експерта з окультних наук. Мені здається, що саме вампіри дізналися про те, що ця книга стосується алхімії. Надто вже багато збігів. Здається, алхіміки з-поміж звичайних людей, пишучи про філософський камінь, збагнули, що то насправді таке – бути вампіром. Перетворення на вампіра гарантує майже абсолютне безсмертя, робить більшість із нас багатими і дає нам змогу накопичити неймовірну кількість знань та навичок.

– Справді, все це начебто гарантує філософський камінь.

Паралелі між цією містичною речовиною та створінням, що сиділо напроти мене, були вражаючими – і моторошними.

– Але важко собі уявити, що така книга насправді існує. По-перше, всі ці історії суперечать одна одній. І треба бути дуже необережним чи просто дурним, щоб вмістити в одну книгу скільки цінної та потенційно небезпечної інформації.

– Як і в легендах про вампірів та відьом, в усіх цих історіях про манускрипт є, безсумнівно, раціональне зерно. Отже, ми маємо просто виокремити з них це раціональне зерно, а решту – викинути. Тільки тоді прийде справжнє розуміння.

На обличчі Метью не було жодної ознаки обману чи хитрощів. Підбадьорена тим, що він вжив слово «ми», я вирішила, що він заслужив на додаткову інформацію.

– Ви не помилилися стосовно «Ешмола сімсот вісімдесят другого». Книга, яку ви шукаєте, і справді міститься саме в цьому манускрипті.

– Ну-ну, продовжуйте, – обережно підбадьорив Метью, намагаючись стримувати свою цікавість.

– На перший погляд це книга з алхімії. В ілюстраціях є похибки чи навмисні помилки – я й досі невпевнена, то перше чи друге.

Намагаючись зосередитися, я мимоволі прикусила губу, і Метью відразу ж втупився поглядом у те місце, де виступила крапелька крові.

– Що ви хочете сказати – «на перший погляд це книга з алхімії»? – спитав вампір, підносячи склянку з вином ближче до свого носа.

– Це палімпсест. Але старе чорнило не змили. Магія криється в тексті. Я ледь змогла помітити таємничі слова – наскільки добре їх приховали. Та коли я перегорнула одну з сторінок, світло впало на неї під потрібним кутом – і я помітила під основним текстом рухомі рядки.

– Ви змогли їх прочитати?

– Ні, – похитала я головою. – Якщо «Ешмол» містить інформацію про те, хто ми є, звідки ми взялися, і як нас можна знищити, то ця інформація захована глибоко-глибоко.

– От і добре, що вона схована так глибоко, – похмуро мовив Метью. – Принаймні, досі. Але наближається той час, коли ця книга може нам знадобитися.

– Навіщо? І до чого такий поквап?

– Краще я вам продемонструю наочно, а не розповідатиму. Ви зможете прийти завтра до моєї лабораторії?

Я, страшенно зацікавлена, кивнула.

– Ми зможемо піти туди після обіду, – додав Клермон, підводячись і потягуючись. Ми й не помітили, як під час розмови про таємниці походження прикінчили пляшку вина, принесеного Метью. – Вже пізно. Я краще піду.

Він взявся за дверну ручку і крутнув її. Ручка заторохтіла і клямка легко відчинилася.

Вампір нахмурився.

– Ви мали раніше проблеми з вашим замком?

– Та ні, – відповіла я, посовавши механізм туди-сюди. – Якось не звертала уваги.

– Ви б попрохали начальство перевірити замки та клямки, – порадив Метью, і досі смикаючи дверні пристрої. – Інакше вони так і залишаться в такому поганому стані.

На порозі я підняла очі на Метью й помітила, що якась невловима емоція ковзнула його обличчям.

– Вибачте, що сьогоднішній вечір скінчився на такій серйозній ноті, – тихо й ніжно мовив він. – Та все одно мені у вас дуже сподобалося.

– Як вам мої страви – нормально? – спитала я. Ми розмовляли про таємниці всесвіту, але насправді мене більш цікавило, як його шлунок впорався з приготованими мною стравами.

– Більш, ніж нормально, – запевнив він.

Я розчулилася, вдивляючись у його античні риси обличчя. Хіба ж можна пройти повз нього на вулиці й не охнути від захвату? Не встигла я опам’ятатися, як вперлася голими пальцями ніг у килимок перед дверима, стала навшпиньки – і цьомкнула Метью в щоку. Його шкіра була гладенькою та холодною, як атласна тканина, і мої губи, торкнувшись його плоті, здалися мені незвично гарячими.

«Навіщо ти це зробила?» – спитала я себе і перевела погляд на ненадійну клямку, щоби приховати сконфуженість.

Усе сталося за лічені секунди, але, як я встигла переконатися, коли вдалася до магії, щоб зняти з полиці примірник «Нотаток і загадок», іноді кількох секунд цілком достатньо, щоб круто змінити життя.

Метью уважно і здивовано подивився на мене. Коли ж я не виявила ознак істерії чи бажання притьмом кинутися геть, він нахилився до мене і повільно поцілував по-французьки – раз, другий… А потім провів своїм обличчям по моєму, глибоко вдихнув мій запах вербового соку та жимолості. Коли Метью випрямився, його очі були замріяні й затуманені.

– Доброї ночі, Діано, – з усмішкою проворкотів він.

Кілька секунд по тому я, прихилившись до зачинених дверей, помітила блимання цифри 1 на автовідповідачі. Слава Богу, звук був вимкнений.

То тітка Сара хотіла поставити мені те саме запитання, яке я нещодавно ставила собі.

Але мені не хотілося на нього відповідати.

Розділ 13

Метью прийшов забрати мене після обіду – я була єдиним створінням серед людей у Сельден-Енді. Ми йшли попід відкритими балками перекриття з орнаментальним розписом, і він методично засипáв мене питаннями про роботу та про те, що я сьогодні прочитала.

В Оксфорді стало по-справжньому холодно й похмуро, і я, затремтівши на сирому повітрі, підкотила під горло комір. Метью, здавалося, було байдуже – він навіть піджака чи куртки не вдягнув. Похмура погода зробила його зовнішність не такою виразно-помітною, але й з оточуючими він не злився. Коли ми проходили центральним внутрішнім двором бібліотеки, люди оберталися і витріщалися, несхвально похитуючи головами.

– Тебе помітили, – сказала я йому.

– Я забув вдягнути куртку. До того ж вони дивляться на тебе, а не на мене, – сказав Метью і подарував мені свою сліпучу запаморочливу усмішку. Якась жіночка, помітивши Метью, аж рота роззявила і, штовхнувши ліктем свою подругу, кивнула головою на Метью і щось їй сказала.

– Ти дуже помиляєшся, – розсміялася я.

Ми подалися до Кебл-коледжу та Університетського парку, а потім звернули праворуч біля Родс-гаус і ввійшли до лабіринту сучасних споруд, призначених для лабораторій та комп’ютерних центрів. Збудовані на величному тлі Музею природничої історії, цієї гігантської будівлі з червоної цегли, справжнього храму науки, вони видавалися безликими, функціональними зразками сучасної архітектури.

Метью вказав на пункт нашого призначення – непоказну, приземкувату споруду – і намацав у кишені пластикову перепустку. Він провів нею по зчитувачу біля дверної ручки і натиснув на кнопки, набираючи коди в двох різних послідовностях. Коли ми опинилися всередині, він підвів мене до пункту пропуску, вписав моє ім’я в журнал відвідувань і подав перепустку, щоб я пришпилила її до свого светра.

– Щось забагато заходів безпеки як для університетської лабораторії, – зауважила я, вертячи в руках бейдж.

І заходи безпеки тим більше посилювалися, чимдалі ми йшли нескінченними коридорами, котрі невідомо як вмістилися за скромним, на перший погляд, фасадом. У кінці коридору Метью видобув зі своєї кишені ще одну пластикову перепустку, провів її крізь зчитувач і притиснув свій вказівний палець до скляної панелі біля дверей. Панель озвалась мелодійним звуком, і на її поверхні з’явився щиток із кнопками. Метью пробігся пальцями по кнопках, позначених цифрами. Двері стиха клацнули і відчинилися, і я відчула чистий, просякнутий антисептиками запах, що нагадував шпитальний та запах порожніх кухонь у ресторанах та кафе. Він породжувався численними квадратними метрами кахлів, іржостійкої сталі та електронного обладнання.

Перед нами розляглася шеренга кімнат зі скляними стінами. В одній був круглий стіл для зібрань, чорний прямокутник монітора та декілька комп’ютерів. В іншій стояли старий дубовий стіл та шкіряне крісло, на підлозі лежав величезний перський килим, який, напевне, коштував грубезні гроші; також там були телефони, факсові машини, комп’ютери і монітори. Далі виднілися решта приміщень: із картотечними шафами, мікроскопами, холодильниками, автоклавами, численними стійками з пробірками, центрифугами та десятками невідомо яких пристроїв та приладів.

Здавалося, на цьому просторі не було жодної людини, хоча звідкись долітали акорди концерту Баха для віолончелі, якась пісня, страшенно схожа на ті, що виконувалися у фіналі останнього конкурсу Євробачення.

Коли ми проходили повз два адміністративно-службових приміщення, Метью кивнув рукою на ту, що з перським килимом.

– То мій офіс, – пояснив він. І з цими словами спрямував мене до першої ж лабораторії з лівого боку. Кожна ділянка її поверхні містила ту чи іншу комбінацію з комп’ютерів, мікроскопів та вмістищ для зразків, акуратно розставлених на стійках. Картотечні шафи стояли попід стінами. На одній із шухляд виднілася позначка «0».

– Ласкаво просимо до історичної лабораторії. – У блакитному світлі обличчя Метью здавалося білішим, а волосся – чорнішим.

– Саме тут ми вивчаємо еволюцію. Ми беремо матеріально існуючі види з древніх поховань, розкопок, скам’янілих решток та живих істот, і видобуваємо зразки ДНК із цих зразків.

Метью витягнув іще якусь шухляду і видобув звідти оберемок тек.

– Ми – лише одна з сотень лабораторій в усьому світі, де застосовують генетику для дослідження проблем, пов’язаних із появою та зникненням видів. Різниця ж із рештою лабораторій полягає в тім, що люди – не єдиний вид, який ми досліджуємо.

Його слова, холодні та чіткі, обрушилися на мене, немов каменепад.

– Ви досліджуєте генетику вампірів?

– А також демонів та відьом. – Метью, зігнувши ногу гачком, підсунув обертальний стільчик і лагідно усадовив мене на нього.

Якийсь вампір у спортивних черевиках із високими халявами прожогом вискочив з-за рогу і, верескнувши підошвами по підлозі, став вдягати на руки латексні рукавички. Йому було під тридцять, і він мав русяве волосся та блакитні очі типового каліфорнійського серфінгіста. Стоячи поруч із Метью, він, зі своїм середнім ростом та статурою, здавався маленьким та тендітним, але насправді його тіло було жилавим та енергійним.

– Антитіл не виявлено, – мовив він і кинув на мене сповнений захвату погляд. – Ти диви, яка знахідка! – додав він і, заплющивши очі, глибоко вдихнув. – Та ще й відьма!

– Маркусе Вітмор, знайомся, це Діана Бішоп, професор історії з Йєльського університету, – сказав Метью, несхвально поглянувши на молодого вампіра, – і вона у нас – гість, а не піддослідний об’єкт.

– Ясно, – розчаровано сказав Маркус, але відразу ж оживився. – А ви не будете заперечувати, коли я таки візьму у вас кров на аналіз?

– Звісно, що буду. – Мені зовсім не хотілося, щоб мене обмацував та штрикав голкою якийсь вампір-ексфузіоніст.

Маркус присвиснув.

– Як агресивно ви реагуєте, докторе Бішоп! І скільки адреналіну! Я його нюхом відчуваю.

– Що тут відбувається? – почулося вже знайоме мені сопрано. І через кілька секунд перед нами виникла крихітна фігурка Міріам.

– Доктор Бішоп приголомшена нашою лабораторією, Міріам.

– Вибачте, я просто не відразу збагнула, що це вона, – спалахнула Міріам. – Вона має інший запах. Це що – адреналін?

Маркус кивнув.

– Еге ж. А ви завжди такі? Всі в адреналіні й нема куди скинути його надлишок?

– Маркусе. – Метью проявив дивовижну здатність висловлювати лячне попередження всього лише невеличкою зміною інтонації.

– З семи років, – відповіла я, зустрівшись поглядом із його вражаючими блакитними очима.

Маркус знову присвиснув.

– Тепер ясно. Жоден вампір не зможе пройти мимо. – Він мав на увазі не мої фізичні дані, хоча й кивнув у моєму напрямку.

– Що ви маєте на увазі? – спитала я, бо моя цікавість переважила роздратування.

Метью злегка смикнув волосся у себе на скронях і вирячився на Маркуса таким лютим поглядом, від якого, здавалося, молоко скисло б.

Маркус враз напустив на себе байдужо-відсторонений вигляд, мовляв, та то я так, і гучно хруснув пальцями. Від різкого звуку я аж підскочила.

– Вампіри – хижаки, Діано, – пояснив Метью. – І нас приваблюють агресивні реакції типу «бийся-або-тікай». Коли люди чи тварини хвилюються, ми це відчуваємо на нюх.

– І на смак також. Від адреналіну кров іще смачніша, – додав Маркус. – Пряна, шовковиста, а потім у ній з’являється солодкий присмак. Дуже смачна штука.

У горлі Метью почулося низьке гарчання. Його губи піднялися, оголивши гострі зуби, – і Маркус перелякано позадкував. Міріам міцно схопила його за лікоть.

– Що? А я нічого, я не голодний! – запротестував Маркус, відкидаючи її руку.

– Доктор Бішоп може й не знати, що вампіру не обов’язково бути фізично голодним, щоби відчувати адреналін, Маркусе, – сказав Метью, з видимим зусиллям беручи себе в руки.

– Вампіри не завжди потребують харчування, але ми постійно прагнемо полювати і відчувати адреналінову реакцію здобичі на хижака.

Через мої зусилля тримати під контролем тривогу, не дивно, що Метью завжди запрошував мене кудись на обід чи вечерю. Бо голодним він ставав аж ніяк не від мого запаху жимолості, а від надміру мого адреналіну.

– Дякую, що пояснили, Метью. – Навіть після учорашнього вечора я залишалася відносно необізнаною стосовно вампірів. – Я спробую заспокоїтися.

– Нема потреби, – коротко кинув він. – Це не ви маєте себе заспокоювати. Це ми мусимо виявляти необхідну ввічливість і самоконтроль. – Він іще раз люто вирячився на Маркуса і витягнув одну з тек.

Міріам занепокоєно зиркнула на мене.

– Може, почнемо з самого початку?

– Ні, гадаю, що краще почати з кінця, – відказав Метью, розгортаючи теку.

– А вони знають про «Ешмол сімсот вісімдесят два»? – спитала я, побачивши, що Міріам та Маркус і не збираються йти. Метью кивнув. – І ви розповіли їм про те, що я побачила? – Він знову кивнув.

– А ви ще кому-небудь розповідали? – спитала Міріам, і в її погляді відбилася вікова недовіра вампірів до відьом.

– Якщо ви маєте на увазі Пітера Нокса, то ні. Знають лише моя тітка та її партнерка, Емілі.

– Три відьми та троє вампірів знають таємницю, – задумливо мовив Маркус, глянувши на Метью. – Цікаво.

– Сподіваймося, що нам краще вдасться зберегти цю таємницю, аніж у нас вийшло з ось цією. – І Метью підсунув мені теку.

Я розгорнула теку – і три пари вампірських очей пильно спостерігали за мною.

У ЛОНДОНІ ШАЛЕНІЄ ВАМПІР, криком кричав газетний заголовок. У животі у мене похолонуло, і я відклала газетну вирізку вбік. Під нею виявилося газетне повідомлення про ще одне загадкове вбивство, де фігурував знекровлений труп. А нижче лежала журнальна стаття зі знімком, який робив зрозумілим її зміст попри моє невміння читати по-російськи. Горлянка жертви була розірвана від нижньої щелепи до сонної артерії.

Далі були повідомлення всілякими мовами про десятки інших убивств. У декотрих випадках жертви були без голови. У декотрих із трупів було висмоктано всю кров, і при цьому жодної краплини на місці вбивства не виявили. Через жахливі рани, залишені на тулубі та шиї, у деяких репортажах ішлося про ймовірний напад якоїсь тварини.

– Ми вимираємо, – сказав Метью, коли я відклала останню вирізку.

– Не знаю, як ви, а що помирають люди – це точно, – різко кинула я.

– І не лише люди, – сказав він. – Виходячи з цих свідчень, вампіри виявляють ознаки свого занепаду як виду.

– І оце те, що ви хотіли мені показати? – спитала я, і мій голос затремтів. – Який стосунок це має до походження видів та манускрипту «Ешмол сімсот вісімдесят два»?!

Погроза-попередження, яке я почула від Джиліан, сколихнуло в моїй душі болісні спогади, а щойно побачені жахливі фото лише загострили їх і зробили більш чіткими.

– Вислухайте мене, – тихо мовив Метью – Будь ласка.

Може, все це й видавалося недоречним, але я бачила, що він не намагався мене навмисне залякати. Напевне, Метью мав вагомі підстави поділитися зі мною вмістом цієї теки. Обхопивши її руками, я мовчки сіла на стілець.

– Ці вбивства, – почав він, забираючи в мене теку, – стали результатом халтурних і невдалих спроб обернути людей на вампірів. Те, що було колись нашою другою натурою, тепер стало важко реалізовувати. Наша кров дедалі більше виявляє нездатність витворити нове життя зі смерті.

Нездатність до відтворення призводить до вимирання виду. Однак щойно побачені знімки свідчили, що вампіри в цьому світі непотрібні.

– Це легше робити старшим вампірам, таким як я, бо молодим я харчувався переважно кров’ю людей, – продовжив Метью. – Однак коли вампір старіє, його мотивація творити нових вампірів слабшає. З молодими ж вампірами все інакше. Їм хочеться заводити сім’ї, щоби якось розвіяти самотність новонабутого життя. Коли ж вони знаходять собі для пари просту людину, з якою хотіли б жити і народжувати дітей, дехто з них виявляє, що їхня кров є недостатньо потужною для необхідної трансформації.

– Ви сказали, що ми всі вимираємо, – зауважила я, не впоравшись до кінця зі своїм гнівом.

– Сучасні відьми не такі сильні, як їхні предки, – діловим тоном взялася пояснювати Міріам. – І ви вже не народжуєте стільки дітей, як у минулому.

– Це не схоже на доказ, на свідчення про тенденцію. Це просто суб’єктивна оцінка, – відказала я.

– Хочете побачити докази? Прошу. – Міріам витягнула ще дві теки і штовхнула їх лискучою поверхнею стола з такою силою, що вони аж влипли мені в руки. – Ось. Хоча я сумніваюся, що ви зрозумієте.

Одна з папок мала обведену пурпуровим кольором бирку з чітко надрукованим написом «Бенвенгуда». Друга мала бирку з червоними краями та іменем «Беатриса Гуд». У тих теках не містилося нічого, окрім графіків та схем. Верхні, яскраво-кольорові, мали вигляд обруча. А внизу було багато графіків із чорними та сірими стовпчиками, що марширували білим папером.

– Це не чесно, – заперечив Маркус. – Тут жоден історик не розбереться.

– Це послідовні низки ДНК, – сказала я, показуючи на чорно-білі зображення. – А до чого тут кольорові графіки?

Метью обперся ліктями на стіл поруч зі мною.

– Це результати генетичних тестів, – пояснив він, підсовуючи ближче аркуш із вигнутими графіками. – Тут йдеться про мітохондріальні ДНК жінки на ім’я Бенвенгуда, котрі вона успадкувала від своєї матері, та від матері своєї матері, а також кожної своєї попередниці. Ці ДНК розповідають нам її генеалогію по жіночий лінії.

– А як стосовно генетичної спадщини її батька?

Метью взяв аркуші з чорно-білими результатами ДНК-тестів.

– Батько Бенвенгуди, котрий був звичайною людиною, теж присутній у цих графіках. Ось він тут, у ядерній ДНК, тобто в її геномі – разом із її матір’ю-відьмою. – І Метью знову повернувся до кольорових обручів. – Але мітохондріальні ДНК поза межами ядра клітини відображають лише її спадковість по материнській лінії.

– Чому ж тоді ви досліджуєте і її геном, і її мітохондріальні ДНК?

Про геном я вже чула раніше, але мітохондріальні ДНК були для мене новою цариною.

– Ваша ядерна ДНК розповідає про вас як про унікального індивіда – яким чином генетична спадщина вашої матері та батька переінакшилася і витворила вас. Бо саме комбінація генів вашого батька та матері дала вам блакитні очі, русяве волосся та ластовиння. Мітохондріальні ж ДНК допомагають нам краще зрозуміти історію всього виду.

– Це означає, що походження та еволюція виду зафіксована в кожному з нас, – повільно проказала я. – Вони – в нашій крові та кожній клітині нашого тіла.

Метью кивнув.

– Але кожна історія походження розповідає іще одну історію – не про початок, а про кінець, про занепад.

– Знову ми повернулися до Дарвіна, – насупилася я. В його «Походженні видів» йшлося не лише про те, звідки взялися ті чи інші види, а й про природний відбір та відмирання тих чи інших видів.

– У певному сенсі можна сказати, що в «Походженні» йдеться здебільшого про вимирання видів, – зауважив Маркус, підкотившись на своєму стільці до протилежного кінця лабораторного стола.

Я поглянула на яскраві обручі Бенвенгуди.

– Ким вона була?

– Вона була дуже сильною відьмою, – пояснила Міріам. – Ця відьма жила в Британії в сьомому сторіччі. Вона була справжнім чудом у добу, коли чудеса траплялися на кожному кроці. А Беатриса Гуд – остання з її відомих нащадків.

– А родина Беатриси Гуд часом не з Салема походить? – пошепки спитала я, торкаючись теки. Бо я знала, що там, разом із Прокторами й Бішопами, мешкала також і родина Гудів.

– До родоводу Беатриси входять Сара та Дороті Гуд із Салема, – мовив Метью, підтверджуючи мою несподівану здогадку. Він розкрив теку Беатриси і поклав її мітохондріальні графіки разом із обручами Бенвенгуди.

– Але ж вони – різні, – мовила я. – Це видно зі структури та забарвлення.

– Не такі вже вони й різні, – підправив мене Метью. – Ядерна ДНК Беатриси має менше маркерів, притаманних відьмам. І це свідчить про те, що її предки, сторіччями намагаючись вижити і пристосуватися до несприятливого середовища, дедалі менше покладалися на магію та чаклунство. Зміна потреб спричинили мутації ДНК, і ці мутації відсунули магію на другий план.

Його висновок прозвучав як суто наукове твердження, але воно стосувалося особисто мене.

– Те, що предки Беатриси відкинули магію, в кінцевому підсумку і привело родину до занепаду – я правильно розумію?

– Це не зовсім провина відьом. Тут винувата й природа, – з сумом мовив Метью. – Здається, відьми, як і вампіри, теж зазнавали дедалі сильнішого тиску, який чинив на них світ звичайних людей, і їм доводилося докладати чималих зусиль, щоб вижити. Так само й демони. Геніальні здібності, якими вони відрізнялися від простих людей, трапляються серед них дедалі рідше. А божевілля – дедалі частіше.

– А люди не вимирають? – поцікавилася я.

– І так, і ні, – відповів Метью. – Ми дійшли думки, що на цей час люди виявили більшу здатність до адаптації. Їхня імунна система є більш гнучкою, і вони мають сильнішу мотивацію до розмноження, аніж вампіри чи відьми. Колись світ був більш рівномірно поділений між людьми та створіннями. Але тепер люди значно переважають, а створіння складають лише десять відсотків світового населення.

– Світ був зовсім іншим, коли нас було стільки ж, скільки людей, – зазначила Міріам із жалем, що баланс у колоді карт природи змістився не на нашу користь. – Але колись чутливість та гнучкість імунної системи людей проти них же й обернеться.

– А настільки сильно ми, створіння, відрізняємося від людей?

– Істотно відрізняємося. Принаймні – на генетичному рівні. На перший погляд ми схожі, але склад наших хромосом різниться.

Метью швидко нарисував графік на обкладинці теки Беатриси Гуд.

– Люди мають двадцять три хромосомні пари в кожному ядрі клітини, і кожна з них структурована в довгі послідовні низки кодів. Вампіри ж та відьми мають двадцять чотири хромосомні пари.

– Більше, ніж у людей, винограду піно нуар та свиней, – кивнув Маркус.

– А у демонів?

– Вони мають таку ж саму кількість хромосом, що й люди, – пояснив Метью, але на додачу в них є окрема додаткова хромосома. Наскільки я можу судити, саме ця хромосома й робить ці створіння демонічними – і схильними до психічної нестабільності.

Коли я придивлялася до ескізу Метью, мені на очі впало з лоба пасмо волосся, і я його роздратовано відкинула.

– А чим характерні ці додаткові хромосоми? Що вони містять?

Тепер, коли Метью вийшов за межі курсу біології для студентів коледжу, мені було важко угнатися за ходом думки Метью.