Текст книги "Зворотний бік світів"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 19 страниц)

9. Бабуся Невра

– Трапилося це доволі давно. Ще твого татуся, Остапку, і в планах не було. Я і мама Дужа, прекрасна та світла Дзеванна, жили собі не тужили в нашому рідному та привітному світі Сонячної Брами, тобто у Яровороті. Дзеванна була з родини світлих безсмертних. Донька Миха, повелителя та опікуна лісових звірів, та прекрасної Діванни, повелительки плодючості. Я ж отримав Перемінника від Мари не за заслуги своїх батьків… А тому, що отримав.

Мирослад сумно посміхнувся і продовжив. Певно, те, хто твої батьки – смертні чи безсмертні, – при виборі в безсмертні таки беруть до уваги… Хто? Остап зараз по це не думатиме, бо навряд чи знайде відповідь.

– Тобі, напевне, любий мій хлопчику, уже всі вуха продзижчали ліричною історією палкого кохання нечистокровного Мирослада та величної красуні Дзеванни, за почуття та серце якої билася чи не половина Світлого світу?

Остап ствердно кивнув, згадуючи оповідь Посолоня.

– Не питатиму хто, бо здогадуюся. Очевидно, що Посолонь, який досі кохає Дзеванну. Так, визнаю – вчинив недобре, бо не відкрив усієї правди про цю жорстоку та підступну жінку. Про всі її недобрі вчинки, крім мене, знає ще один чоловік. Це Оракул. То він порадив мовчати. Надто дзвінке ім’я у Дзеванни. Думалося: хто ж мені повірить? Вона від народження світла. А я? Досі на роздоріжжі. До того ж пані Дзеванна доволі легко може нашкодити світу неврів, якщо дуже захоче. Отака неофіційна домовленість існує досі між нами: я мовчу, а Дзеванна не шкодить неврам. Але ти, мій любий онучку, мусиш знати правду. Мусиш…

Мирослад уважно подивився на Остапа. В очах старого чоловіка, крім звичного впевненого вогню, цього разу виднівся ще й біль. Оповідь мала бути гіркою.

– Мені Дзеванна колись подобалася. Вона і справді народилася особливою – розумницею та вродливицею, – Мирослад трохи перечепився на словах та виправився: – Тобто вона й досі красуня. Світла безсмертна з прихованою люттю всередині. Але про це я дізнаюся згодом, а тоді… Струнка світлокоса дівчина, з небесними очиськами та ніжним голоском крутила чоловіками, наче Сварог сонцем. Це була чарівна магія дівочої вроди, чистої та незайманої. Принаймні всі так вважали. Приємно ж дивитися на мальовничий краєвид чи на прегарну троянду? Чому Дзеванна обрала саме мене поміж великої пастви своїх прихильників, я досі не втямлю. Посолонь, Дажбог, Хорс, Купайло, Коляда, Переплут… О, це не повний список приречених на вічні муки невзаємного кохання. Але Дзеванна, наче розпещена дитина, захотіла отримати те, що не могло їй належати. Моє серце. Я завжди вважав її просто добрим другом: доброзичливим, вірним, справжнім. І чому я, телепень, тоді не зауважив, що вона дивиться на мене не очима приятельки, а геть по-іншому? Розуміти це я почав лишень тоді, коли сам по-справжньому закохався.

Так, Дзеванна й справді талановита безсмертна. Вміння володіти мистецтвом полювання – то від батька Миха. Вона вправно читає мову слідів тварин та птахів, насліпо з лука бездоганно потрапляє в ціль, ножем легко вражає серце птаха на льоту чи будь-якого звіра в русі. У цьому їй рівних немає. Вона багато чого мене навчила, відчинила в пізнанні світу природи такі двері, що самотужки мені навряд чи вдалося б їх відчинити. Я навчився від неї розуміти мову не тільки птиць чи тварин, а й мову комах, безмовних риб та німих черв’яків у земній тверді. Це вона відкрила мені світ неврів, у якому доволі довго владарював її батько, постійно сперечаючись зі світом Шума-Шумлячого: хто важливіший та потрібніший – світ рослин чи світ тварин. Мих був рідним сином Шума. Одвічна суперечка між батьками та дітьми. Безглузда, звісно. Це те саме, що запитати, хто важливіший для народження дитини – батько чи мати. Без неї та без нього дитина не народиться. У той час світ неврів називався світом Шума.

Суперечки припинилися, щойно у світі Шума з’явилася Дзеванна. Мих усе хитро підлаштував. Дідусь Шум любив свою онучку, бо та не сперечалася з ним. Мила красуня завжди привітно посміхалася і чинила по-своєму. Можливо, Дзеванна тоді й справді кохала мене, бо дозволила нечистокровному Миросладу порядкувати у світі Шума. І ми з Дзеванною оселилися в цьому дуже дикому та дуже чистому світі, де ще не було людей.

І там я зустрів її. Меншу доньку Шума та Матінки Сирої Землі, молодшу сестру Миха і рідну тітку Дзеванни. Звали її Невра. То Дзеванна познайомила нас. Можливо, хотіла, щоб я врешті зрозумів, який вона бездоганний скарб і які поганки інші жінки, якщо порівнювати з нею. Так, у зовнішній красі Невра програвала Дзеванні. Непомітна, наче день, який приходить після світанку, тиха, наче вода в криниці, без отих буревіїв та стрімких атак, які зазвичай мають усі річки, не тільки гірські. Та щойно я глянув у мрійливі очі Неври і зазирнув у її щиру душу, як одразу пропав. Невра для мене стала Всесвітом: жінка – погідне тепле літо, зі спокійним небом, усіяним зорями-блискітками і з сестрою Місяцівною у високості. І я покохав. Серце сказало: це твоя доля. Я повірив йому. Бо моє серце чекало на неї. Невра навчила мене не просто бачити та читати сліди звіра, вона навчила мене ставати звіром. Невра відчинила для мене нові двері в розумінні природи всього живого. Усі ми – діти Творця: і трава, котра тримає небо, і звірина, котра тримає гармонію у світі, і людина, яка може стати і травою, і гармонією будь-якого світу. Кожна жива істота при потребі може змінювати свою подобу. Це розширяє її внутрішні горизонти, води твоєї річки виходять з берегів, міняють русла, гори твоєї душі стають вулканами, лави яких можуть спалити, а можуть дарувати стільки тепла, особливо коли холодно.

З часом у світі Шума з’явилися перші люди. Тільки їх не вистачало для гармонії в цьому світі. І привела їх у той світ донька Шума-Шумлячого, сестра Миха, чарівна Невра. І цей світ від того часу стали називати Невридією.

У голосі Мирослада чувся розпач і велике розчулення. До горла Остапа підкотився гіркий клубок. Він уже розумів, що ця історія – історія великого кохання, жахливих потрясінь та страшного лиха.

– Дзеванна довго та вперто відмовлялася бачити очевидне. Її любий Мирослад кохав іншу. Таке красуні Дзеванні навіть у найстрашнішому сні не могло наснитися. Я освідчився Неврі, вона сказала так. Сталося це тоді, коли Дзеванну покликали до Яровороту батьки. Вигадавши якусь дуже поважну причину. Потім з’ясується, що матінка з батьком майже силою тримали її у Яровороті, аби дитина якнайдовше не верталася у світ неврів. Ні, про Невру і про мене вони поки нічого не знали. Вони просто вважали, що я не той, хто потрібен красуні Дзеванні. Для них я був і залишився нечистокровним безсмертним. Невра стала моєю дружиною. Від великої любові, Остапку, завжди народжуються діти. Діти бажані, діти красиві, талановиті та розумні. Дзеванна дізналася і про весілля, і про вагітність Неври. Немає нічого страшнішого від ображеної жінки, яка почувається зрадженою. Хоч жодної зради не було. Я ніколи нічого не обіцяв Дзеванні, ніколи до неї не торкався й пальцем як до жінки. Якщо й пригортав чи цілував цнотливо в щічку, то лишень як друга. Навіть слів ніжності між нами ніколи не було. Та Дзеванна думала по-іншому. І вона почала мстити. У світі неврів з’явилися андрофаги.

– То, виходить, що андрофаги не місцеві, так? – розпитував Остап. – Дзеванна звідкись їх привела? З якогось Темного світу викрала і вам підкинула?

– Ні, вони місцеві. Навіть дуже місцеві. – Мирослад сумно дивився на Остапа. – Вони з тих, хто не пройшов обряду перенародження, переходу, ініціації… Більшість з них не повернулися з лісу додому після першого випробування. Вони спаровувалися з тими, хто народився з якимись хибами. У той час такі особини вважалися нелюдьми. Їх відводили в ліс і там залишали як пожертва духу лісу. Це жорстоко, я знаю. Але ми з Неврою вирішили, що маємо дозволити дітям-неврам творити власний світ самостійно. Світ неврів таким чином себе захищав, відкидаючи калік, виродків та хворих. Природний добір, Остапку. Діти тих, хто не пройшов школу перетворення, та діти калік стали андрофагами.

– А звідки ви довідалися, Учителю, що Дзеванна до цього причетна?

Мирослад зітхнув:

– Я нізащо не повірив би в таке. Світла сонячна Дзеванна й андрофаги. Але… Вона сама зізналася. Навіть не так. Вона не зізнавалася. Вона хизувалася, вихвалялася своєю помстою, називала андрофагів своїми дітьми.

– Дітьми?

– Ні-ні, я думаю що не буквально, швидше образно. Хоча… Хтозна, може і буквально. Але про це достеменно знає тільки Дзеванна.

– І що було далі, Учителю? – Остап розумів, що це ще далеко не вся правда.

– Далі? Світ неврів почав звикати до сусідства андрофагів. Ті були недолугою бракованою гілкою. І все здавалося, ще трохи – і та суха гілка сама загнеться. А бачиш. Досі жива, хоч і не зовсім здорова. Не падає…

Коли народився наш синочок Шепіт, я був найщасливішим чоловіком у Всесвіті. Розумник, красень, талант, який успадкував від батьків усе найкраще. Я так вважав. Урешті й Дзеванна заспокоїлася. Так принаймні мені здавалося. Вона вийшла заміж, народила сина. І я тішився, що не я один можу почуватися щасливим. А потім мій син отримав від Мари Перемінника і Невра майже змусила мене віддати його до школи Яровороту. Як я того не хотів, наче відчував, що то буде початком чогось недоброго та лихого. Дзеванна мені не простила «зради». Вона вирішила помститися по-іншому, доволі вишукано, по-жіночому.

Шепотом ми назвали твого батька, бо так заходів Шум. Шепіт – наче велика і прекрасна молитва до живого неба, до зір, до сонця. Шепіт – наче музика лісу, шепіт – пісня річки, шепіт – слова, котрі застигли мелодією на губах коханої. Шелестіння-жебоніння слів, поцілунків, обіймів, життя… Шепіт на відмінно закінчив школу у Яровороті, то він порадив світлим безсмертним давати на навчання у світ неврів позначених Перемінником дітей. Він був дуже доброю дитиною, як і його мама. Ми з Неврою не відмовилися. Світ неврів із задоволенням почав ділитися знаннями зі світом світлих. А потім…

Вона померла уві сні. Просто заснула і не прокинулася. Мене тоді не було вдома. Морок покликав мене на перемовини, переконував брати на навчання у світ неврів не тільки учнів зі Світлого світу. Наводив різні аргументи, ми сперечалися. А тим часом…

Мирослад умовк. Остап повернув голову в бік діда. Той плакав. Вода текла його обличчям, він не витирав її, плечі час від часу здригалися, стогін виривався з грудей на волю. Остап обійняв Мирослада за плечі. Притулив до його мокрої щоки свою і сказав:

– Не плачте. Я люблю вас. І нікому не дозволю вас скривдити.

Після почутих слів Мирослад трохи стишився, даючи лад внутрішньому болю. Останній раз він плакав, коли ховав Невру.

– Дзеванна закохала в себе Шепота. Робила це з умислом. Наївний молодий хлопчисько, найкращий учень школи Яровороту, найкращий учень світу неврів. І поруч така спокуслива й така витончена пані. А він був готовий заради неї на все. Навіть на вбивство рідної матінки… О, Дзеванна розповіла йому страшну і трагічну історію свого кохання. Розповіла про те, як Невра, рідна тітка, рідна кров, рідна сестра її батька, жорстока та ненависна, познущалася з неї, забравши її чоловіка. Так, Дзвеванна вже дуже постаралася, щоб Яроворотом ходили легенди про щире й велике кохання Мирослада та красуні Дзеванни. Вона вміє бути переконливою. Де мовою лестощів, а де мовою тіла. Не дивися так на мене, хлопче. Це не вигадки, вона сама потім чесно в усьому зізналася. І що придумала наша вигадниця Дзеванночка? Вона дала довірливому закоханому юнакові так званий «еліксир правди». Сказала, що якщо кілька крапель еліксиру додати до вечері, то на ранок людина, яка його вжила, скаже тобі всю правду, про що б ти її не запитував. А оскільки люблячий син усе ж сумнівався в правдивості розповіді Дзеванни, то таким чином він усе перевірить та зрозуміє. Знаєш, я завинив перед сином, бо його внутрішній неспокій чи тривогу завжди перекладав на його юний вік. Ну, дорослішає хлопчик, хвилюється, і коли він мені одного разу зізнався, що закохався, то я щиро тішився з того. Я теж був молодим і завзятим, і в мене було перше кохання. Яке потім стало чужим… Воно було платонічним і таким ніжним та трепетним, наче перші проліски серед снігів у лісі. А потрібно ж було запитати: «Хто вона, синку?» І я б запитав. Та Невра не дозволила. Вона була чудовою мамою. Говорила, що син сам скаже, якщо вважатиме за потрібне.

І Шепіт підлив у вечірній напій матусі еліксиру. Еліксиру, котрий дарує вічний сон безсмертному. Такий еліксир роблять тільки в одному місці, у світі мертвих. Не просто отримати щось із цього світу. Потрібно багато чим пожертвувати. І Дзеванна пожертвувала. Вона віддала безсмертні сили власного сина в обмін на таке. І вона досі вважається світлою безсмертною, онучку. Моторошна та жорстока пані, котра нікого, крім себе, не любить: ані чоловіка, ані сина, ані батьків. Вона досі мстить. За інерцією, напевно. Цього разу безцільно, бо по-іншому жити не може. Коли вона почула, що з’явився ти, то наче сказилася. Прилетіла до мене, стала погрожувати: «Не навчиш Дужа перевертництва, то вб’ю онука». А вона може, я знаю. Звісно, йому безсмертних сил я не поверну, однак перевертництва постараюся навчити. Навіть смертним опанувати цю науку до снаги. Принаймні поки Дуж тут, вона тебе не чіпатиме.

– А що з Шепотом?

– А нічого з Шепотом. Коли той зрозумів, що накоїв, то дуже злякався. Й утік… досі від мене бігає… Бачиш, як воно його повело? Відрікся і від світлих, і від темних, натомість придумав власну віру. І впевнений на сто відсотків у своїй правоті. Якщо мільйон разів сказати на пісок сніг, то він, мабуть, стане називатися снігом, хоча на нього й не перетвориться. Дзвеванна вбила в серці Шепота будь-яку любов. Вона використала почуття юнака як зброю для помсти. Але вона не розуміла тоді, що зраджене розтоптане кохання може не просто вбити тіло, як ото вона витворила з Неврою. Воно іноді перетворює серце на сутінки.

– Що далі було, Учителю? – Остап відчував біль свого діда. Йому хотілося якнайшвидше закінчити цю розповідь, щоб той біль від спогадів стишити.

– Після цього я дав згоду Мороку на те, щоб у світі неврів навчалися і темні учні. Чим вони гірші від світлих, таких як Дзеванна, наприклад, скажи? Я робив якісь намагання розповісти правду про те, що зробила з моїм життям Дзеванна. Пішов до Оракула. А далі ти знаєш. Зрештою, Творцеві й так усе відомо, і якщо досі винний не покараний, на се в батька свої причини. Чи не так?

Мирослад кілька хвилин мовчав, тоді подивився Остапу просто в очі та розважливо мовив:

– Твоя бабуся Невра, онучку, не вміла перетворюватися на інших тварин, вона не вміла ставати травою, не вміла бути хмарами. Вона знала, як це робити, але не вміла, бо в ній жив інший, ще більший талант. Його маєш і ти. Ти можеш ставати будь-яким птахом, звіром чи комахою, не видозмінюючи свого тіла. Ти знаєш, як через очі звіра дивитися на світ. Ти можеш вільно керувати звіром. При бажанні ти зможеш відчути себе вовком і полювати на козулю, але якщо накажеш вовку зупинитися, то він зупиниться. Ти можеш бути соколом, який полює на мишу. Але коли ти даси йому наказ летіти на сонце, тобто на вірну смерть, він, не замислюючись, полетить. Ти легко зможеш відшукати лікувальну траву від опіків, наприклад, якщо вселишся всередину лисиці, яка попекла лапи під час пожежі. Ти станеш жабою в студеній воді й спокійно перебудеш холод. Ти легко вистежиш ворога, бо навіть метелик, який пурхає в нього над головою, дивитиметься твоїми очима. Ти готовий відкрити своє серце для розуміння цього таланту, мій любий онучку Остапку?

– Так.

– Тоді слухай уважно і запам’ятовуй…

10. На межі

Мальва обережно та повільно рухалася подвір’ям Ягілки. Стримувалася, щоб не озирнутися. Чомусь сама для себе це постановила. Так буде правильно. Не хотілося побачити в проймі освітлених дверей хати згорблену постать потворної старої Яги. Нехай Ягілка залишиться у її пам’яті самотньою красивою жінкою. Мальва була їй безмежно вдячна за те, що допомагала. І незабаром вона побачить Птаху і свого любого Остапа. Він теж безсмертний. Він син та онук безсмертних. Отже, стовідсотково він їй рівня. Навіть Морок не заперечуватиме. Морок поважав Мирослада. Чула це на власні вуха. А чи підслухала? Не мало значення. Її Остап особливий. Її Остап. Посміхалася сама до себе, і темрява ночі не видавалася вже аж такою гнітючою.

Стежка від хатинки Ягілки і до воріт здавалася доволі довгою. Напевне, ніч її такою робила. Вершечки частоколу поблискували недобрим вогнем. То світилися очниці людських черепів. Можливо, Ягілка розраховувала на те, що Мальва злякається цих страшків-вогників та повернеться в хатинку на курячих ніжках. Бо можна ж було спровадити Мальву ще завидна, чи то, навпаки, залишити до ранку. Не обов’язково ж то робити з приходом ночі. Але внутрішній голос підказував Мальві – так правильно. Бо, очевидно, що на ніч у хаті Яги, де невідомо хто чи що варить, пече, прибирає, сукає нитки життя, залишатися небезпечно. Можна і не вибратися. Мальва рухалася повільно, не піддаючись спокусі побігти. Нитка в руках вела за собою. Десь на півдорозі, коли наче вже замирилася з мертвими червоними вогнями черепів та смолянистою густою темрявою довкола, хтось чи щось різко вхопило її за ногу. З несподіванки перечепилася, упала та добряче забила коліна. Обмацала руками простір довкола себе. Нічого. Лишень вогка трава під ногами. Схоже, у світі Ягілки впала роса. Не думала навіть зупинятися надовго та досліджувати, хто міг так неприємно пожартувати з нею. Натомість стала обережнішою. Кроки робила чіткі та впевнені. Нитку тримала ще міцніше.

Нитка в руці шарпала її в бік стежки, і Мальва чемно слухалася тих зазивань, неспішно пересуваючись далі. І тільки подумала, що вона майже вибралася, як нитка у її руках просто завмерла. Мальва легко шарпнула її на себе. Нитка натягнулась як тятива, але не зрушила. Мальва обережно, намотуючи її собі на зап’ясток, рухалася до того місця, де застряг її сірий клубок. Нитка привела її під частокіл. Зверху на неї моторошно впивалися червоні вогні очниць черепа. Мальвина уява образно малювала в голові не лишень обриси самого черепа, якого в темряві ледве було видно, а й того, хто був його власником. Стріпнула із себе видіння і заходилася навпомацки намацувати клубок ниток. Він закотився, мабуть, під частокіл та застряг у шпаринці. Але рука дівчини ніяк не могла пролізти в дірку, яка стала справжньою пасткою для Мальвиного ниткового поводиря. Невже доведеться чекати світанку? Цього їй геть не хотілося. Мальва з ще більшим завзяттям заходилася діставати клубок. Руки пекли. Очевидно, стесала їх до крові, проте тим зараз не журилася. Хай. Головне – дістати той злощасний клубок та не порвати нитку. Клубок усе не піддавався. Ледве не плакала. Випрямилася на повний зріст, щоб відхекатися. Нічого, ще трішки, вона це обов’язково зробить. От якби можна було знайти якусь суху гілку та пошарудіти нею… Роззирнулася. Темно, нічогісінько не видно. Очі Мальви знову втупилися в червоні вогники черепа і… Мальва відчула, як на голові в неї заворушилося волосся, червоні вогники занявчали. «Щоб тобі, почваро, клята!» – вилаялася перелякана Мальва. То нявчали не вогники, то нявчав Ягілчин кіт. Ось він вже треться біля ноги Мальви та заклично муркоче. І раптом котяра робить таке, чого вона точно від нього не сподівалася. Хоч було геть темно, та відблиски від вогнів черепів усе ж давали трохи світла, і Мальва побачила, як котяра запхав свою лапу в шпару та дістав клубок ниток. А потім лапою підштовхнув його до Мальви. Дівчина нахилилася та погладила котяру по спині:

– Дякую, друже! З мене риба, і не одна, якщо зустрінемося. Дякую.

Котяра задоволено вигнув спинку, голосно замуркотів і, нявкнувши на прощання, розчинився в темряві. Мальва встигла лишень подумати, що добре все-таки інколи не слухати старших та годувати котів забороненою їжею. Клубок знову тягнув її за собою.

Щойно вийшла за ворота Ягілчиного обійстя, як зачало сіріти. Ніч відступила. Наставав ранок. Частокіл наче виріс, став удвічі вищим, аніж напередодні, тож ані хатки Яги, ані її даху видно не було. З полегшенням зітхнула, нехай з маленькими заминками, та подвір’я Ягілки її випустило. Брама з гучним скреготом захряснулася. Вороття немає.

Почала обдивлятися навкруги. Густі старі дерева щільною стіною обступили її. Клубок завмер, наче обдумував, куди його котитися. Тоді враз заворушився, стрепенувся. Нитка в руках Мальви натягнулася. Клубок кликав її за собою. І Мальва чемно йшла за ним. Відбувалися дивні речі, які вона логічно не могла пояснити. Зрештою, вона вже давно нічого не могла логічно розтлумачити. Бо все, що з нею відбувалося, відбувалося на рівні інстинктів, почуттів, емоцій, але не логіки… Щойно клубок наближався до густої стіни з непролазних хабазів, як ті перед ним розступалася, дозволяючи пройти. Нехай це був геть вузький лаз, бо гілки дерев та кущів зачіпали, роздирали ноги та руки аж до крові непроханій гості, але все ж це була стежка, а не здичавіла гущавина, якою мала б рухатися, якби не клубок Ягілки.

Ліс не тішив око. Довкола висіли сутінки, густі та байдужі. Наче то був не переддень дня, а навпаки: от-от мала настати ніч. Очевидно, через надто густу та пишну крону дерев та кущів сонця тут, унизу, майже ніколи не бувало. Навіть його промінчики випадкові не зазирали. Тішило єдине – клубок справно виконував свою роботу, вибираючи в хащах прохідні шляхи. Уже не раз пошкодувала про те, що заплатила Ягіліці за допомогу варганом. Ох, відчувала, зараз він би допоміг переміститися.

Несподівано з’явилося багато часу для міркувань. Думала й про батька, жаліла його, лаяла, потім знову шкодувала. Однозначно ненавиділа Морока. Поки не знала, як себе поводити з Марою. Любити чи зневажати? Вирішила наразі почекати і з тим, і з іншим. Сумувала за Остапом. І тоді ніжне трепетне тепло заливало все тіло. Десь колись почула такі слова: «Справжня любов – це те, що починається від живота і проходить через серце аж до голови». На фізичному рівні зараз це відчувала. Любов до Остапа йшла через серце.

Вкотре перечепилася через гілку і ледве не обірвала нитку. Якби то були звичайні нитки, то вже давно б порвалися. А ці, слава Сварогу, міцні! Йшлося довго та важко. Часом густі силуети дерев рідшали, натомість їхнє місце займали болотяні заплави. Смерділи застояною водою та гниллю. Болото було мертвим та занедбаним, як і ліс. Ні шелесту у верховітті, ні крику пташиного чи бодай дзижчання комашні. Просто напружена мертва тиша. І Мальва посеред тої тиші, загублена в хащах. І навіть над болотами вона не бачила сонця. Сіра імла висіла над цим світом. Як його назвала Ягілка? Міжчасся? Так, схоже, час тут також стояв на місці.

Коли здавалося, що ноги вже не можуть далі йти, клубок просто зупинився біля великої старої дуплистої сосни. Зазирнула досередини. Дупло було величезне. Купа хвої, старе сухе листя, запах тліну. Але втома в ногах була такою неймовірною, що Мальва на запахи не зважала. Ухопила клубок у руки, залізла в дупло, згорнулася калачиком та моментально заснула.

Доокіл розстелився давній безмовний ліс. Йому було байдуже до мандрівниці. Він стояв тут уже не одну тисячу літ. Ліс Міжчасся. Ліс, котрий на відмінно виконував своє призначення. Не пускав чужинців, добре заплутував чужі сліди, чужі думки та вбивав лихі наміри.