Текст книги "Зворотний бік світів"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 19 страниц)

Старий чоловік урочисто став на одне коліно, схилив голову і простягнув мені патерицю. Я у відповідь, наче телепень, не докумекавши, що тре’ встати, кивнув і, промимривши «Дякую…», прийняв її. І лишень потім зірвався на ноги. Я стояв, не знаючи, що далі робити. Старий ще раз уклонився, дістав з кишені свого довгого балахона щось кругле, тицьнув мені в руку, ще раз схилився в поклоні та урочисто промовив: «Ключ-оберіг відчиняє потрібні двері. Відчинити ті двері може рука того, хто досі вірить, хто по-справжньому любить, хто вміє творити, хто відчуває серцем».

Я йшов у сірому світі тією дорогою, якою мене вела патериця. Не знаю, як довго. Та коли відчув під ногами пісок, то зрозумів, що прийшов. Переді мною лежало Біловоддя. Це патериця привела мене сюди. Це я знаю точно, як і те, що слухає вона тільки руку Оракула й вірно йому служить.

Мальва розгублено дістала з кишені дзеркало-оберіг. Ще уважніше розглядала його:

– Це я знайшла під сукенкою. Хто вірить, хто любить, хто відчуває серцем… Ти думаєш, що це?..

– Більше, моя хороша. Я торкнувся білого каменя. Я знаю, що саме ти можеш усе змінити. І знаю, хто у всьому винен і як твій батько намагається все виправити, хоч і мертвий. Знаю про смерть Птахи і падіння Чорного Храму, про те, хто став початком усіх бід і хто стане їхнім закінченням.

– Закінченням? Але ж… усе й так закінчено. Мертвих не воскресити. Храму Чоронобогового не відбудувати. Хаоса в клітку не загнати: бо нікому і нікуди. Темницю зруйновано. Усі двері та брами навстіж. Протяги гуляють світами. Та найгірше, що ти тепер не ти.

Остап поклав свою долоню на руку Мальви, котра тримала оберіг-ключ-дзеркало.

– Ні, я – це я. Але я, як і ти, не бажав собі такого майбутнього. Я просто скоряюся волі Творця. Ти можеш відмовитися, звісно, але не зробиш цього.

– Я… – Мальва підняла на Остапа очі, повні сліз. Як шкода, що він не може бачити того, як зараз ридає її душа, оплакуючи їхнє кохання.

– Тихо, моя сильна дівчинко, – Остап притулився чолом до її.

І вона відчула, так – відчула, як жалісно та гаряче квилить його серце. Йому теж болить, попри високі та правильні слова, які він, як Оракул, мусить говорити. Стишилася.

Він гаряче зашепотів:

– Не всі двері та брами навстіж, серденько. Отримавши патерицю, я отримав не лишень дар пророцтва. Я отримав знання про долі всіх попередніх Оракулів. Схожі ситуації в історії Всесвіту вже траплялися, на жаль… – Остап трішки відсторонився від Мальви. Він зараз посміхався, та усмішка його була сумна. – Люба, той, хто знає все… уже не може і не вміє плакати, бо не має чим, тому змушений завжди посміхатися… Сумно посміхатися. Та, зрештою, усе буде добре. Як Оракул я це знаю.

– А як же ми? Ти і я? Наше кохання? Я сюди більше ніколи не повернуся, так?

– Ніколи не кажи «ніколи», Мальвочко. Я теж тебе кохаю і кохатиму завжди. Ми обов’язково з тобою зустрінемося. Обіцяю. А зараз треба дещо виправити.

– Бо коли все погано, то це ще не кінець?

– Так, це ще не кінець. І ось що ти маєш зробити…

9. Зламана шовковиця

Мальва стояла на Кортумовій горі в рідному місті Львові, поряд із Янівським цвинтарем. Хотілося одного: щоб усе швидше закінчилося. Світ Єдиного Бога, її рідний світ, помирав. Мальва знала, що то наслідки падіння Чорнобогового Храму. Щойно він зруйнується до кінця, світ Єдиного Бога зникне. Наче в голлівудський фільм жахів потрапила, у якому техногенні катастрофи ланцюгово спрацьовували. Почалося все з природних катаклізмів: масові виверження вулканів і на суші, і у воді… Земля наче сказилася. Землетруси руйнували міста та села. Пожежі випалювали ліси, а ще безконечні повені, шторми, торнадо, буревії, піщані бурі, тайфуни. В одних місцях планети нещадна спека випалювала все живе, в інших дощі, котрі не припинялися місяцями, затоплювали і змивали міста, наче добрий господар нечистоти… Усе зупинилося. Світ зупинився. Люди помирали від голоду, холоду, спеки та хвороб. Активізувалися всі знані й незнані до цього інфекції. Звичайна застуда вбивала, прісної питної води майже не залишилося. Усі електростанції світу були виведені з ладу. Атомні теж… Чорнобиль здавався іграшкою на тлі того, що відбувалося з іншими АЕС. Не літали літаки, не їздив транспорт, окрім старого перевіреного воза з кіньми. Надмірна активність на Сонці спричиняла підвищення радіаційного фону на Землі. А докорінно погіршили ситуацію два метеорити, які впали майже водночас. Один – у Тунгусі, інший – в Аргентині. Ані в Росії, ані в Південній Америці не вижив майже ніхто. Світ помирав, і тільки Мальва знала чому… Ні, вона не читала стрічки новин на телеекранах і не слухала радіо. Про яке телебачення чи радіо могла бути мова? Під час переходу вона все побачила у своїй голові. Це було страшно.

Остап відправив її у світ Єдиного Бога до брами переходу. Усього таких брам вісім, і одна з них у світі Єдиного Бога, у Львові. Решта світів, які мають брами, вже зруйновані чи перебувають на грані смерті. До того ж Львів – її рідне місто, і дати собі раду вона тут зможе краще, аніж деінде. Мальва знала, що не має права на сантименти, і пообіцяла Остапу не займатися пошуками ані батьків, ані бабусі у світі Єдиного Бога. Бо кожна хвилина на вагу золота.

Мальва стояла на Кортумовій горі сердита і здивована. Жодних натяків на браму. Дістала з кишені ключ, поводила-покрутила довкола – нічого. Ні поколювання в руці, ані бодай якогось натяку-напрямку чи підказки. Відчула, як піднімається розпач. Люто струсила із себе відчай. Паніка ні до чого доброго не приведе.

Так, думай. У Львові повинні ж залишитися хоч якісь люди. Може, і батьки її живі та щось знають, хай з місцевих легенд, про ту браму. Тато ж у неї історик. Вона знайде батька, і він обов’язково їй підкаже або направить до знавця. А якщо батько мертвий? Стоп! Думаємо тільки позитивно, хоч це й нелегко. Їй би тут бабуся Горпина допомогла. Та вона далеко, у лісах. Чи жива?

Ще раз уважно оглянула територію. Неподалік між напіврозвалених надгробків наче угледіла тінь. Їй давно здавалося, що за нею спостерігають цікаві очі. Енергетика від того погляду була доброю, тому й не турбувалася. Придивилася пильніше. Невже вовк? Нічого дивного, у здичавілому місті можна і на ведмедя натрапити. Згадала Симаргла з Порубіжжя. Симаргл? Та ні, здалося. Усі вовки схожі. Бо що забув той собака у вмираючому світі? Порубіжжя завжди існуватиме на відміну від світів зі смертними. Про всяк випадок гукнула: «Симаргле, агов! Йди до мене, друже!»

Вовк, зачувши її голос, перелякано позадкував. Тю, то звичайний дворовий песик, а не вовк, і вже точно – без крил.

Поки вона блукала світами, батьки купили нову квартиру зовсім поряд на вулиці Єрошенка. Більшу та просторішу. Іти не дуже далеко. Їй туди.

Остап її попереджав, що буде нелегко прийняти дійсність, бо світ Єдиного Бога незворотно змінився. І в ньому час дуже прискорився – замість декількох днів там промайнув десяток років. Так, вона все розуміла, і в голові малювала собі страшні картини… Але очікування не дотягувало до реальності.

Мальва йшла порожніми вуличками занедбаного та напівзруйнованого міста Лева. Півміста затопила легендарна і ще вчора, здавалося, приручена та майже вбита людьми річка Полтва. Від дощів, що лили три місяці поспіль, вона не просто воскресла. Річка перетворилася на несамовиту, норовливу та жорстоку жінку, яка мстилася людям за наругу. Центр міста частково затоплений, частково зруйнований. Старі, ще австрійські будинки, перелякано та приречено дивилися на світ. Їх жах легко зрозуміти, бо поряд нові будинки падали від землетрусу, як зламані сірники, складалися, наче карткові вежі. Не було кому розбирати завали. Люди так і залишалися похованими в братських могилах під руїнами. Ті одиниці, що врятувалися, тікали з міста світ за очі. Переважно розбрелися по селах. Віддавалася перевага тим, котрі розташовані на рівнинах, де немає поряд великої річки, високої гори чи дрімучого лісу з дикими звірами. Неврожай робив своє. Відчай наполегливо стукав у двері до вцілілих. Холодна й голодна зима, пекуче та сухе літо також робили свою хижу справу.

Лінія міста тепер була умовною. Кущі та дерева проростали крізь потрісканий асфальт, уламки будинків, напівзруйновані автівки… Аж морозом сипонуло від розуміння, що тут майже не лишилося людей.

Нарешті допленталася до квартири. Жодної живої душі, навіть кота чи пса, дорогою не зустріла. Проте здавалося, що хтось за нею слідкує, але ті очі не були злими, швидше наляканими, і зовсім не шкодили Мальві. Геть без оптимізму постукала у двері. І їй, о диво, відчинили одразу, навіть не запитуючи: «Хто там?» На порозі стояла дуже постаріла бабуся Горпина. Вона не стала лементувати на радощах, що бачить живою свою онуку, навіть не дуже здивувалася її приходу, бо то була її бабуся – завжди сильна та мужня. Вона міцно пригорнула Мальву, поцілувала в обидві щоки, тоді в лоба та повела всередину.

Сиділи в кухні, гомоніли. Бабуся завжди з радістю відчиняє двері, коли хтось стукає. Вона нікого не боїться, бо їй уже багато років, щоб когось боятися і тим більше в такий час. Та й хто прийде? Кому вона цікава? Хіба що випадковий божевільний. Але вони геть не страшні. Самі всього бояться. Якийсь час шастали квартирами мародери. Оті були небезпечні: і вбивали, і ґвалтували, і знущалися. Але світ продовжував валитися, і вони, напевне, загинули разом з ним.

Батьки Мальви та братик загинули. Мальва так мріяла хоч разочок побачити його. Лишилися тільки кольорові світлини, з яких беззубим ротом посміхається щасливе маля.

– Були люди, онучко, і не стало… То трапилося під час одного із землетрусів. Пішли з малям до поліклініки, медогляд, щеплення. Руйнації були такої сили, що частина мікрорайону була повністю знищена… На порох. А потім… Тиждень лив дощ, з блискавками та громовицями. І тільки зібралися служби розчищати завали, як повторні поштовхи. Тож… Не було кого і ховати, тільки оплакувати. Але й цієї можливості люди не отримали, бо лихо посипалося, як горох з дірявого лантуха. Горе та нещастя породили відчай… Відчай ковтнула паніка. І зрештою все перетворилося на байдужість. Ані любов, ані віра з надією, не говорячи про всі на світі релігії, найбільші та найрозкішніші меси, не рятували світ.

Бабуся побожно перехрестилася, зітхнула, звела вологі очі на онуку:

– Цей світ гине, Мальво, і тобі, очевидно, відома причина. І тому ти тут. Я чекала на когось із вас. Після зустрічі з Мороком та Птахою я зібрала сякий-такий нехитрий скарб та переїхала до Львова. Сказала Назару та Олі, що хочу допомогти їм із малим. Вони дуже втішилися з цього, бо давно кликали до себе. Ну, ти ж знаєш. А потім… Світ наче здурів.

– Що? Розмова з Птахою та Мороком? – Мальва уважно дивилася на бабусю. – Птаха говорила з вами? Якщо не секрет, про що?

– Не секрет, звісно. Вона прийшла саме вчасно. Перед нею до мене на гостину завітав Морок. Усе чіплявся до мене з розпитуваннями щодо проклятого, твого служки. Його цікавило, як я ним керувала. І, певно, не залишив би мене цей негідник живою, якби не Птаха. Він хотів убити мене, бо звинувачував у твоїй смерті. Птаха вчасно нагодилася. Ти б її бачила. Вона так ударила світлою кулею, що темний довго оговтувався. А потім Птаха спровадила мене на вулицю, узявши попередньо обіцянку з Мора, що той мене не чіпатиме: ані він, ані його служки. І він пообіцяв. Ох, яка це жінка! Справжній воїн. Я вийшла на вулицю, була налякана і збентежена після «розмови» з Мороком. Нарешті Мор та Птаха вийшли з хати. І я здивовано побачила, що вони одне до одного приязно посміхаються. Мор пішов, і Птаха почала розпитувати щодо проклятого, який допомагав тобі тікати зі світу темних. Колись дуже давно він зрадив свій рід, убив усю рідню, а згодом перетворився на найманого вбивцю, котрий занапастив власну душу і став через це проклятим. Чорна смоляна душа, якою він легко торгував і віддавав її за можливість прожити ще трішки, бо боявся померти, врешті змаліла до зернинки. Історії проклятих дуже схожі. Птаха запитала, чи не мав він при собі якогось кулона, оберега чи ланцюжка. Я показала їй персня, який знайшла в могилі проклятого. Птаха його впізнала. Вона плакала над перснем і шепотіла ім’я…

– Боривітер, – промовила Мальва.

– Так, Боривітер. Її рідний брат. Ти йому повернула душу, Мальво, дарувала можливість почати спочатку. Боривітер колись мав чималу родину: маму, сестру, багато тіток та дядьків, двоюрідних братів та сестер. Тато загинув у битві як воїн, а Боривітер залишився жити разом з мамою, жрицею Аратою. Мама хлопчини була вродливою жінкою і ще досить молодою. Закохалася, народила дівчинку… А Боривітер мов дурману напився. Ревнував малу до матері, йому все здавалося, що всі довкола його недооцінюють, зневажають, не люблять, а найбільше злився на матір, яка проміняла його на чужинця.

– І тоді він зрадив, так? – запитала Мальва.

– Так. Результат зради – спалене Оселище, убиті люди.

– Щось мені ця історія дуже нагадує, – криво посміхнулася Мальва, пригадуючи знищений Храм темного бога.

– Загинули всі, крім маленької дівчинки, яку врятувала Мара. Дівчинку звали Птаха. Боривітер – її рідний брат. Уявляєш, Мальво! Як вона здогадалася? Вона відчула це, щойно Мара розповіла їй дивну історію твого порятунку. Тому і прийшла до мене з розпитуваннями, бо то я Боривітра знайшла на проклятому цвинтарі та послала у світ Відтіні, щоб допомагав тобі.

– І Птаха, звичайно, усе брату простила, а потім пішла на могилу, запалила свічку і заспівала поминальну пісню? – Мальва чи то запитувала, чи то стверджувала.

Горпина погоджуючись кивнула.

– Так і було. А на прощання мені сказала, що надходять важкі та небезпечні часи і що мені слід триматися ближче до рідних.

– І тому, бабусю, ви тут?

– Так. І тому я досі не мертва, бо чекаю… Я знаю, що мені ще не час. Що відбувається, Мальво? Чому ти сама? Де Птаха?

Мальва скривилася і холодно відповіла:

– Птаха мертва. Темний світ повністю знищено. Усі світи приречені. І світ Єдиного Бога теж.

– Чим я можу допомогти?

Їй потрібен чистий та зручний одяг. Гарна біла сукня, у якій Мальва причимчикувала з Біловоддя, виглядала геть недоречною в помираючому світі.

Бабуся Горпина нічого не знала про існування у світі Єдиного Бога брами переходу. Але знала чоловіка, який міг щось про це чути.

– Тільки б він був живий, онучко! Він мешкає недалеко, на вулиці Шевченка, у старому двоповерховому будинку. Той пан колись до мене привозив на лікування свого сина. Виховував його без дружини, яка чогось від них пішла. Син став пити, і то сильно. Спинитися ніяк не міг. Традиційні лікарі не дуже допомагали. Тож мої травички та замовляння – остання надія на порятунок. Ми розговорилися. І він мені дуже багато цікавого розповів про Львів, про його сакральні пагорби з річками та підземними морями, про старі капища та святилища. Згадував він і легенди, у яких були присутні багатоголові змії та часові переходи. Слухала то, як казку… Зрештою, моє лікування теж можна казкою назвати, правда ж? Останній раз ми з ним бачилися, коли ти в перший клас ішла. На твоїй першій шкільній лінійці. А його онук тоді школу закінчував. Випускник. Батьки не змогли прийти, якісь в обох справи були, то дідуся спровадили. Хвалився успіхами сина. Моє лікування допомогло. Син таки кинув пити. Дав мені свою адресу, сказав, щоб при нагоді заходила в гості. Більше десяти років минуло. Звати його Ігор Васильович. Може, він там уже й не живе? Та треба спробувати. Усе ж якась надія.

Добре, що не довелося Мальві з бабунею переправлятися через норовливу Полтву. Вони мешкали на одному березі з паном Ігорем. Рушили негайно. Мальва добре розуміла – часу майже не залишилося.

Двері відчинив на диво моложавий світлоокий пан. Вбраний у потріпані джинси, бруднувату картату сорочку та сіру безрукавку. Мальва навіть подумала, що пан незле зберігся, якщо взяти до уваги те, що за віком він трохи старший від бабусі Горпини. Чоловік крізь ледь прочинені двері строго запитав:

– Вам кого, шановні?

У нього за спиною насторожено гавкнув пес, тоді знайшов шпаринку між дверима та ногами господаря, гавкнув ще раз та висунув свого носа, вивчаючи непроханих гостей.

Мальві пес дуже нагадав того, котрого вона бачила вранці на Кортумовій горі. «У тебе глюки. То ти Симаргла бачиш, то пси тобі двояться. Це звичайний дворовий пес, а вони доволі подібні», – заспокоювала себе.

– Ану вмовкни! – цитьнув господар. Пес для годиться ще раз гавкнув та позадкував углиб помешкання.

Бабуся, котра стояла за спиною Мальви, трохи знічено заговорила:

– Доброго дня, Юрію! Ми до пана Ігоря, можна його? Синку, ти мене не впізнаєш?

Бабуся Горпина вийшла на світло, так, щоб чоловік міг її розгледіти.

Він якусь мить пильно вивчав жінку, відтак розчахнув двері та почав радісно посміхатися:

– Пані Горпино, це ви? Вибачте, не впізнав. Поки ви не заговорили. Темно ж на сходах. Дуже радий вас бачити! Заходьте, заходьте, не будемо ж на порозі розмовляти. Не годиться. А це ваша онука, так? О, тато розповідав, що зустрів вас у школі, коли ви привели її до першого класу. Хм… Як час летить! Уже доросла панночка!

Зайшли в помешкання. Вузький коридор, що вміщав вішак та невеличку шафку для взуття, привів їх до просторої кімнати з величезними вікнами. Колись, певно, це була вітальня. Тепер вона служила пану Юрію і складом, і кухнею, і спальнею. Була аж по стелю напхана різним антикварним мотлохом: вазами, фаянсовим посудом, срібними тарелями, ножами та ложечками. Колись цінне тепер укривалося пилюкою у ящиках, на шафах, у прочинених навстіж антресолях. Книжкові полиці, запнуті павутинням, були забиті старими фоліантами. Ніхто давно в них не зазирав. Мальві стало сумно від споглядання такої розкоші, розкиданої по квартирі і зараз не потрібної нікому. Стіни завішані старими картинами, з-під яких звисають брудні смуги старих шпалер. Картини, мабуть, перекочували до помешкання пана Юрія з картинної галереї або приватних колекцій. Бо деякі Мальва впізнала як колишні експонати палацу Потоцьких, що на Коперника. Але ані картинної галереї, ані самої вулиці Коперника у Львові вже не було. Полтва та землетрус поховали їх назавжди.

Під вікном звичайний кухонний стіл із табуретками. Під столом розлігся пес пана Юрка. Мальві здалося, що собака уважно стежить за нею. Старалася не зважати на це. У куті невелике ліжко, закладене брудним одягом. Усе це та й пліснява, котра густо вкривала кути кімнати, створювало неприємний запах.

Мальва аж здригнулася від розуміння, що коли вона не зможе нічого змінити, то ця квартира із мотлохом стане останнім нагадуванням про існування колись прекрасного світу Єдиного Бога. Але для кого? Усе гинуло.

Пан Юрій радісно метушився біля кухонного столу. Заходився їх пригощати. Певно, не часто в нього бувають гості. Мальва одразу звернула увагу на розкішний перстень на вказівному пальці лівої руки чоловіка. Вона точно його вже десь бачила. Зрештою, усе можливо. Пан Юрко любив старі речі, таку слабкість можна пробачити, особливо коли помирає світ. Тим часом господар вихвалявся чаєм. Казав, що назбирав трави в околиці, насушив і ягід, і грушок з яблуками. Смачний чай у нього. Запашний. А грубка-буржуйка – ще та помічниця, на якій і зварити можна, і зігрітися. Невибаглива. Деревом палить, інколи вугіллям. Тут неподалік, несподівано для себе, натрапив на закинутий склад з брикетами та вугіллям. Перебрався в одну кімнату жити. Так зручніше. Скільки йому треба? Аби з ранку до ночі. Що їсть? Городик невеличкий під вікнами має. Тож овочі свої є. А за м’ясом до лісу ходить. Там сильце поставить, там капкан. Та й пес йому дуже допомагає. Справжній друг. Зрештою, дикий звір частенько блукає вулицями міста чи то ліпше сказати – того, що залишилося від міста. Чоловік розповів, що його батька, як і дружини сином, немає в живих. Залишився тільки він, але то до пори до часу. Змирився зі своїм існуванням. Не треба прискорювати те, що неминуче станеться. Вони не стали розпитувати, як померли його рідні. До смертей тут звикли, бо всі ці історії дуже схожі.

Горпина навіть не знала, з чого почати розмову, як запитати пана Юрія про те, що колись повідав його батько. Вона намагалася пояснювати, добирала слова, але, певно, чоловік її не дуже добре розумів. Пан Юрій розгублено кривився. Він не міг утямити, чого від нього хоче ця стара жінка. Пес тим часом нашорошив вуха, сів і невдоволено вищирився.

Пан Юрій цикнув на нього і продовжив здивовано видивлятися на Горпину. Та щось у цій картині не давало Мальві спокою. Отже, пан Юрій мав родину і втратив її. Так? Так. А де хоч одне фото з його рідними? На стіні, чи на столі, чи бодай у серванті між горнятами. Порожньо. Чи не дивина? І раптом вона згадала сторінку з Тестаменту Чорнобога, у якій описувалися верхні боги, діти Сварога. Знову глипнула на перстень пана Юрія. Звісно, легко подумати, що це антикваріат. Як і картини на стінах, посуд на стелажах чи книжки в шкіряних палітурках… Таки вона тугодумка. Як насправді все просто… Чоловік, собака…

Горпина далі розпитувала пана Юрія. Той грав вар’ята, котрий ніц не розуміє і в очікуванні, коли непрошені гості врешті заберуться, трохи занервово крутить перстень на пальці. Зрештою Мальва не втрималася. Її ця комедія дістала:

– Як звати вашого пса, пане Юрку?

– Е, перепрошую? – здивовано покосився в бік Мальви чоловік.

– Як звати вашого пса? – спокійно повторила Мальва.

– Що? – господар нашорошився.

– Вас Юрко звати, а собаку свого ви як кличете? Кажете, що він ваш вірний друг і помічник. Невже він не має імені? – Мальва вдавано чемно посміхалася.

Пан Юрко продовжував блазнювати:

– Люба дівчинко, я ніяк не доберу, що саме вас цікавить: історія Львова чи мій пес? Даруйте, але в такий час цікавитися історією міста, якого вже майже нема, безглуздо. І пес мій вам у цьому не допоможе. Я втомлений життям чоловік. Мені потрібен спокій. До завтра я можу не дожити, а тут ви з незрозумілими допитами. Я нічого не знаю. Усі свої знання покійний батечко забрав із собою в могилу.

– А де фотографії вашого батька? Дивно, довкола повно коштовного мотлоху, а знімків найрідніших катма, – не вгавала Мальва.

– Що ви собі дозволяєте? – чоловік зірвався з місця і затрусив над головою Мальви рукою з перснем. – Я прибрав усі світлини рідних, аби не роз’ятрювати рану, яка й без того болить! Змилуйтеся, люба дівчинко! Побійтеся Бога, не тривожте душу.

– Якого? – різко запитала Мальва. Зірвалася з місця так стрімко, що її стільчик перевернувся, а горня з чаєм злетіло зі стола, дзвінко хряпнувши на долівку.

Під столом невдоволено гавкнув пес. Мальва не зважала, вона пильно дивилася в очі панові Юрію. Горпина перелякано переводила погляд з чоловіка на онуку. Вона геть нічого не розуміла.

Мальва тим часом запхала руку до кишені джинсів, витягнула амулет-люстерко і поклала його перед Юрієм. Хрестом догори.

– Шановний пане! Годі ламати комедію. Мені потрібна брама, яку відчиняє цей ключ. Скажіть, куди ви її заховали і навіщо?

На превеликий подив Горпини, Юрій геть не здивувався. Він хмикнув та криво посміхнувся. Пес невдоволено загарчав на Мальву. Та присіла, стукнула його по носі та гаркнула:

– Симаргле, заткайся! Твій співмешканець бовдур, який вирішив з дідьком у карти зіграти.

Тоді нахилилася над вухом пса і щось йому прошепотіла. Той ліг, заскавулів, ображено поклав голову на лапи й заплющив очі.

Пан Юрій зацікавлено взяв до рук амулета, покрутив його, кілька разів прицмокнув, поклав на місце. Мальва похапцем його підібрала й уважно зазирнула в дзеркало. Скривилася. Пан Юрій устромився поглядом у Мальву.

– Яка талановита мала! І як ти мене розкусила, дівчино? Га? Ну, зізнайся. Я ж так добре граю свою роль бідного нещасного смертного. Навчився навіть узвар варити.

– А я вас і не кусала, навіть не збиралася кусати. І поняття зеленого не мала, коли йшла до вас та, зрештою, і тоді, коли ми сідали з вами чай пити, хто ви. Хоч мене і здивувало те, що я не бачу ваших емоцій. Є у мене такий талант – бачити людські емоції. Страхи там, образи, радість. Усі почування літають хмарками-сніжинками довкола людей. Ваші ж емоції ніби за завісою. Думала, що ви просто вмієте ховатися, як дехто зі смертних. І раптом згадала своє навчання в школі діда Мора. Я, може, і не дуже гарна учениця, а проте не двієчниця. Тестамент Чорнобога, сторінка, здається, сто п’ять. Числобог – володар часу. Зовнішність, звісно, ви підправили. Та символ влади і пес незмінні. Зрештою, де ще може перебувати Числобог, як не біля брами переходу?

– Символ влади? – перепитав чоловік та уважно подивився на свій перстень. На ньому було зображено серпик місяця, що росте, та сонце з двадцятьма чотирма променями. – Звісно, можна й так його назвати.

Числобог поважно підвівся з крісла, схилив голову та урочисто промовив:

– Йменням Сварожого кола вітаю тебе!

– І я вас вітаю, бажаю розсудливості та мудрості, славний володарю часової брами, – відповіла Мальва.

Пан Юрій кивнув та показав Мальві, що вона може сідати.

– Хм… Дуже цікаво, як ти так на мене вийшла? Треба було взяти іншу машкару. Ну, та вже пізно. Ця сім’я була завжди особлива. Вони, як і я, любили старі речі. От мені й плата за цю особливість. Гаразд, зараз не про це. Я розумію, що ти шукаєш, тільки не знаю для чого. Навряд чи це щось змінить. Хоча… Оракул абикому ключі від брами не передає. Дивно, що старий довірив цю місію недосвідченому дівчиську. Що, там… – і він тицьнув вказівним пальцем угору, – і справді все так паскудно, якщо тебе прислали? І чого ви безсмертні не поділили? Задумали вкатрупити світ Єдиного Бога? Та він не дуже й поганий, є гірші.

Мальва криво посміхнулася.

– Та невже? Ой, не треба вдавати із себе сліпого та глухого. Ви все добре знаєте. Просто дехто, вважаючи себе винятково кращим, захотів стати наймогутнішим. А як це зробити? Дуже просто. Ні-ні, поневолювати нікого не треба, бо в історії траплялися випадки, коли раби повставали і вбивали свого власника. То що придумав наш Пан Винятковість? Просто знищити всіх. Тоді й конкуренції немає, ані ворогів, ані друзів… Стоп. У таких не буває друзів. Є тільки ті, кого можна використати для досягнення певної мети. От, наприклад, вас.

– Я не розумію, про що ти говориш, – нервово сіпнувся пан Юрій.

Мальва зробила невеличку паузу, узяла з полиці порожнє горня, протерла його рушником та налила собі чаю. Відсьорбнула і спокійно запитала:

– Тю на вас, «Оскара» вам не бачити. Зараз ви граєте геть паскудно, шановний Числобоже. Ну то що? Скажете, врешті, куди зникла брама?

– Брама якраз не проблема, шановна, – відповідав запопадливо пан Юрій. – Але зараз її не відчинити. Потрібен сприятливий час. А до наступного рівнодення чи то сонцестояння чекати довгенько. А з такими темпами руйнації… боюся, у нас нема стільки часу.

Мальва уважно подивилася на пана Юрія.

– Любий Числобоже! Хай вас не вводять в оману мої вицвілі джинси, стара футболка та хлоп’яча зачіска. Чи ви думаєте, що я не здогадуюся, хто й за скільки вас купив? Просто покажіть мені браму і все… А відчиниться вона чи ні, то моя справа.

Посмішка з обличчя пана Юрка сповзла, наче й не було. Навіть колір очей змінився: з блакитного на чорний. Але то були не лихі очі, чоловік із ще більшою цікавістю роздивлявся Мальву.

Пан Юрій почухав потилицю, а тоді, примружившись, запитав:

– А це у якій книжці вичитала?

– У вашій бібліотеці її нема. Скажіть краще, що ви знаєте про ключ Оракула? Ви його раніше тримали в руках.

– Тримав, – одразу відповів пан Юрій. – І що?

– Отже, ви вже проходили перевірку ключем, однак про це навіть не здогадувалися. Коли я показала його, ви зацікавлено взяли ключа до рук, і це нормальна реакція будь-кого. Але ж це ключ Оракула, не забувайте. На його звороті дзеркало, і воно бачить минуле того, хто до нього торкається. Хочете знати, що побачило люстерко? Точніше, кого, крім вас?

Числобог скривився та заперечливо хитнув головою:

– Так, важко бути старим богом. Ніде не заховаєшся, усе одно знатимуть.

– Що вам сірі пообіцяли за те, що ви заховаєте браму?

Числобог примружився, сьорбнув чаю, посміхнувся хитро і відповів:

– Чудовий чай. Напевне, єдине, чого мені бракуватиме, коли цей світ нарешті помре. Ой, ще може трішки жінок… У світі Єдиного Бога вони особливі. Ну, ти це знаєш, бо майже місцева. – Чоловік знову скуштував чаю, сперся об спинку крісла, дістав люльку з шухляди, неквапно набив її тютюном, припалив і затягнувся.

Мальва чекала продовження. Знала, що буде. Пан Юрій навмисне перевіряв її терпіння чи нетерпіння. Вона мовчала, поклавши під столом долоню на руку Горпини, відчуваючи, що та хоче щось сказати. Бабуся була перелякана і заскочена несподіваними відкриттями. Син її приятеля – Числобог.

– Хм… Кепські справи, геть кепські… Як гадаєш, юна безсмертна, що вони там не поділили, га? – Юрій зиркнув угору. Мабуть, це було риторичне запитання, бо він продовжив. – Цікава історія, дівчино! Як же несправедливо сидіти без діла та стерегти час. Ніхто з тобою не радиться. Навіть трошки образливо. На збори Великого Гласу старійшин узагалі забули запросити. І то п’ять разів поспіль. Темні теж не кращі. На свої збіговиська теж не кличуть і не вибачаються. «Ти ж не темний, чого ми тебе маємо кликати?» Ну, не темний я і не зовсім світлий. То що? Он і Мара, і Перун теж до жодного берега не пристали. Місія інша. Але їх чомусь кличуть, шанують, поважають… Забули, який я важливий, так? Я посередині, між світами, так би мовити. Тримаю їх у часових рамках, стежу за гармонією. Хоч би хтось дякую сказав.

– Ага, у рамках, – не втрималася Мальва. – Ну ви й козел! З часом повна дупа, а ви надулися, як індик тупоголовий, і ще ображаєтеся…

– Що? – Числобог аж закашлявся після почутого. Затягнувся саме, а тут йому в лоба. Дим повалив і з носа, і навіть з вух.

– Те, що чуєте, – не вгавала Мальва. – Дитячий садок, молодша група, блін, а не бог.

– А, маєш! Хто тебе навчив так говорити? Тю! – врешті відкашлявся Юрій, витираючи долонею очі, які від кашлю сльозилися. – Ледве не вдавився димом через тебе, бідосю! Я свою справу добре знаю. І часом важко керувати, бо ви між собою ніяк не домовитеся. Вежу вони підірвали, Хаоса випустили… Заженіть Хаоса назад до темниці, і час перестане штормити. Я вмиваю руки. Годі! Чи ти мені накажеш вручну всіма брамами керувати? Це неможливо, коли панує у Всесвіті Хаос. Чого причепилася?

– Я?! До вас?! Ви, здається, не розумієте чи вдаєте, що не розумієте, трагізму ситуації. Усесвіт валиться. Скоро взагалі нічого і нікого не залишиться. Пустеля. І часу не буде теж, ви зникнете… Гаразд-гаразд, ви залишитеся: однісінький і нещасненький. О, забула, може, ще сірим вдасться свій світ уберегти. Але не факт. Без часових брам, які створювали у Всесвіті зірку Сварога, час зупиниться. Кому цікавий світ, що наче засушений вазонок на столі.