355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Дара Корний » Зворотний бік світів » Текст книги (страница 16)
Зворотний бік світів
  • Текст добавлен: 24 марта 2017, 11:30

Текст книги "Зворотний бік світів"


Автор книги: Дара Корний



сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 19 страниц)

– Але ж це не правильно! Батьку, ти помреш, щойно знімеш Перемінника, – заперечила Мальва. – Можливо, є інший спосіб. Ходімо зі мною, будь ласка. Мені набридло все робити самій.

– Біловоддя мене не впустить. Я надто багато накоїв. Зрештою, я заслуговую смерті. То нехай вона не буде марною.

Стрибог затиснув Мальвину долоню, котра тримала мушлю, та повів до брами.

– Я не знаю, що чи хто чекатиме тебе в Біловодді. З’ясуєш все на місці. Та це наша остання надія на порятунок.

Вони зупинилися перед воротами. Стрибог міцно обійняв Мальву:

– Я люблю тебе, дитинко. Бережи себе. Птаха помилялася: я маю в серці любов. Я – найтемніший з найтемніших, але в серці моєму вона таки бачила вогник, а не зблиск стріли. Навіть два вогники: ти і вона. Один я загасив, а другий мусить жити. Прощавай, дитино, і вибач, що був нікудишнім батьком. Я не встиг стати добрим. Люблю тебе.

Стрибог розчахнув на грудях сорочку, вчепився в сонячне сплетіння, прошипів щось прамовою, розітнув закляттям груди і вирвав щось пульсуюче, закривавлене та блискуче. Простягнув його Мальві. Та дивилася в очі батька, які з живих робилися скляними. Щойно на її очах всесильний Стрибог убив себе. Вона схопила те, що тримала слабнуча батькова рука. Стрибог повільно опустився на землю. Останній раз видихнув та завмер. Мальва діяла далі інстинктивно. У лівиці стискала мушлю та горнула її до серця, у правиці на розпростертій долоні лежав закривавлений Перемінник Стрибога. Перемінник Стрибога – це Сварга смерті?! Мальва не здивувалася. Згадала слова Птахи: «Смерть – це не завжди кінець історії, це шанс для того, щоб повернутися ще раз та спробувати все змінити. Повертатися можна безкінечно, а можна і не вертатися. Усе залежить від твого бажання – виправляти помилки, щоб більше їх не робити, чи не виправляти». Підійшла впритул до брами. Не озиралася. У неї геть немає часу для сантиментів. Потім, усе потім. Вона оплаче і смерть Птахи, і смерть батька, і, може, навіть смерть Остапа, хоча серцем відчувала, що він досі живий.

Брама Темного світу відчинилася. Простягнула перед собою ліву руку із затиснутою мушлею, тоді праву з Перемінником Стрибога. Розкрила долоні обох рук. Заговорила прамовою:

– Брамо переходу! Жертвую тобі життя свого батька, скинуте через Перемінник, і вимагаю відкрити мені вхід до Біловоддя, світ, який існує над світами, поза світами, у світах.

Замружилася, ступила вперед. Не хотіла зараз бачити ані своєї смерті, якщо слова та Перемінник не спрацюють, ані того, хто переводитиме її до світу Біловоддя, якщо все спрацює. Відчула, як хтось легко торкнувся руки, забираючи Перемінника, а потім обережно потягнув її за ліву. Зробила крок, другий, третій. І все припинилося. Стояла ще мить замружившись, слухаючи довкілля. Розуміла, що перемістилася. Скрегіт помираючого Темного світу змовк, сморід від горілого та їдкого пропав. Натомість її огорнула цілковита тиша, а всередині запанував спокій.

Опустила руки. Мушля теж зникла. Розплющила очі. Вона стояла на березі великої води.

8. Той, що все знає… майже все

Мальва стояла на березі великої води. І аж рота роззявила від здивування та величі побаченого. Де її лише не носило, але такого неймовірного казкового видива вона ще не зустрічала. Навіть кольори та відчуття від світу Вередів чи світу Оранти блякли порівняно з цим.

– Біловоддя, – прошепотіла. – Вода в річці біла, наче молоко. Молочна річка – це не вигадка, вона справжня.

Вода і справді була білою, як молоко. І справа тут не в білому піску річища. Нагнулася, зачерпнула в долоні води, умила обличчя. У голові проясніло. Закортіло зануритися в річку. Так і стояла, вбираючи очима безкінечне тихе плесо. Довкола панувала тиша, чиста й непорочна. Утім, вона геть не лякала. Так і мало бути – спокій, лад, любов, мир, вічність в особливому місці.

Пісок під ногами – білий та чистий. Ані комашок, ані річкових створінь, які мали би тут жити, Мальва не бачила. Птахів у високості теж не видно. Як і метеликів, комариків, бабок абощо. Тут зі створінь божих ніхто не жив. Але саме місце було переповнене життям. Кожна травинка, кожна піщинка під ногами, кожна крапля води, кожен камінчик… Живі!

Біловоддя.

Дивилася на білу річку. Та кликала її до себе. Мальва усміхнулася. Піддалася спокусі і, не роздягаючись, увійшла у воду: у брудному одязі, уся у кіптяві та в подряпинах.

Йшла білим дном. І не чулося під ногами ані шелестіння піску, ані плюскоту води. Так і мало бути. Спокій вічності не можна тривожити. Біла вода ніжно огортала тіло, наче лагідні мамині руки. Занурилася у воду по шию, тоді вирішила пірнути.

Коли накупалася, врешті вийшла на берег, роззирнулася.

Ворота, у які вона увійшла, зникли. На їхньому місці лежала біла довга льоля. Дуже схожа на ті, які любила носити Птаха. Згадка про Птаху зволожила очі, захотілося плакати. Розсердилася на себе за малодушність, скинула рвучко мокре рване лахміття, перевдягнулась. Довгі рукави, сорочки охайно погаптовані білим. Чим же вона заслужила на таку красу? Отже, про її появу в Біловодді знають. Хто? Тут наче нікого немає. Чи є?

Під сукнею лежало щось кругле та блискуче. Річ легко поміщалася в долоні. Скидалася на великий срібний кулон з орнаментом та вигравійованим рівностороннім хрестом. Перевернула. На зворотному боці – люстерко. Підморгнула своєму зображенню. Обімліла. Звісно, нікого вона, крім себе, там не побачила. Просто її відображення в дзеркалі мало волосся. Звісно, не довге, не таке, як перед тим, коли її сірі налисо постригли. Швидше таке, яке мала, коли вважалася смертною зі світу Єдиного Бога. Яка дивна ілюзія. Торкнулася руками голови і… На голові і справді волосся. Її, живе… Запхала люстерко в кишеню, зачала уважно вивчати своє тіло. Жодної подряпини. Вода Молочної річки загоїла всі рани. Крім душевних.

Сіла на пісок та розплакалася. Чому, чому Перун не відніс сюди Птаху? Молочна річка одразу б вилікувала рани. Не знала, скільки проревіла, бо час у цьому місці не мав значення. Але їй дозволили поплакати. Сльози омивали ті місця в тілі, куди не могла дістати молочна вода.

Коли сліз геть не стало, Мальва неохоче піднялася з піску, аби виконати доручення. Її старий одяг щез, наче й не було. Не дивувалася. Біловоддя, мабуть, знало, як краще.

Смужка білого піску відділяла її від лісу. Біля річки ріс ліс, густий, зелений: клени, дуби, явори, берези, осики, в’язи, граби і ще такі, назв яких не знала. Уже не чудувалася, що ліс стояв тихий і погідний. Не шелестів, не губив листя, дихав спокоєм та силою. Кущі глоду, калини, терну, шипшини в лісовому вінку здавалися намальованими, вони теж не гомоніли між собою, не гойдали гілками, не перешіптувалися.

Небо над головою безжурне, волошкове, без натяку на хмари. Що її так бентежить там, угорі? Що? Небо як небо, і в Яровороті воно майже завжди таке – безхмарне та чисте, глибоке і… сонячне. У Яровороті воно завжди сонячне. У цьому ж небі немає сонця. Аж дух перехопило від несподіваного відкриття. Небо яскраве, але без сонця. Воно саме випромінює світло. Як вода й дерева дарують життя.

Молочна гладінь на обрії плавно перетікала в небо, зливаючись із ним у дивну суміш – блакитно-білого. Біла річка не хлюпотіла хвильками, не шерхотіла, набігаючи на пісок, як то зазвичай ведеться у річок, а німувала.

Пішла берегом, широкою смужкою піску між водою та лісом. Ноги самі вели її. Слухалася свого серця. Ліс закінчився, і перед очима відкрився безкінечний степ, удалині бовванів білий пагорб, на якому росло височезне дерево, яке своїм віттям, так їй здалося, підпирає небо. Пагорб вражав білістю. Наче витесаний із білого каменю, на якому геть нічого, крім могутнього дерева, не росло. Лисий пагорб, без домішок інших барв: чи то зеленої, чи то барвисто-квіткової, кликав до себе.

Підходила до пагорба все ближче й ближче і вже розуміла, що то і справді камінь. Уже могла добре розгледіти його обриси. Обійшла довкола. Він нагадував формою білу ружу:

Алатир – священний камінь усіх безсмертних.

Мальва не дивилася побожно на дуба, що ріс на камені, як мав би безсмертний, якому дозволили торкнутися вічності. Для Мальви досі її призначення не стало релігією. Хтось за неї вирішив – так має бути і край. Вона його чує та слухає, але потрібен час, щоб наука, яку вона бере і від світлих, і від темних, і від інших світів, нарешті створила, викристилізувала її у справжню віруючу безсмертну. Котра не просто вірить, а знає, як чинити.

Мальва згадувала розповіді Птахи про камінь алатир. Не могла навіть подумати, що чарівні історії, які оповідала Птаха, далеко не казки.

– Камінь алатир було піднято з дна Молочної річки. Спочатку це був маленький камінчик, але Сварог вимовив найперше слово прамовою, і камінчик став рости. Алатир – це священний камінь. «Малий і вельми холодний», він водночас і «великий, наче гора», і піщинка в божому морі. І легкий він, і важкий. Він – непізнаваний: «І не міг той камінь ніхто пізнати, і не зміг ніхто від землі підняти». А у води Молочної річки алатир упав з неба, і на ньому були вирізьблені закони Сварога.

Коли Сварог ударяє по алатирю могутнім молотом, з іскор народжуються сварожичі. Сила алатиря безкінечна, як Усесвіт. І всі релігії, сили, сутності, світи є лише мізерною частиною його. З нього виходять і в ньому сходяться всі дороги. Він уособлює могутність і безсмертя життя. Але міць і сила криється в незліченній кількості зародків-бруньок, що лежать під священним каменем і ними щовесни Дажбог засіває землю і людство. На ньому завжди горить живий вогонь. Він – це вогнище мудрості та пізнання.

Біловоддя. Так, справжнє Біловоддя. Сюди всі безсмертні прагнуть потрапити, щоб пізнати істину. Вона не прагла поки, її привели. Її сюди впустили, отже… Чому?

Хотіла торкнутися рукою до алатиря. Та вчасно спохопилася. Чи хоче вона напоїти себе всемудрістю, чи не зарано для неї? Таки зарано. Відійшла, сіла навпроти каменя в позі лотоса.

Мальва добре знала, що Біловоддя – це не рай у людському розуміння цього слова, тобто не Вирій. Біловоддя – це початок усього. Початок початків. Місце, яке завжди було і яке завжди буде, з мудрістю всіх-всіх творців. Дивне спало на думку: «Творець насправді не одинак. Їх багато, і всі вони вийшли з Біловоддя, щоб творити своє. Коли колиска стає затісною і діти починають ходити та просяться у світ, добра мати спочатку веде їх за руку, научаючи, а коли ноги та помисли зміцніють, переводить через поріг, благословляє та відпускає… І вони завжди повертаються до матері. Та не тоді, коли важко, а тоді, коли є потреба душі».

Заплющила очі, спокій наповнював її. Мальва нікуди не поспішала, бо часу тут не існувало. Вона просто чекала когось чи чогось. Того, заради чого її впустили. А решта? Смерті рідних, війни, підступи та зради, ошуканість та самопожертва, любов та ненависть зараз не мали геть ніякого значення.

Їй навіть здавалося, що вона задрімала. Прокинулася чи отямилася від легкого дотику до руки. То не міг був вітерець, бо тут вітри не живуть, то не могли бути ані дощ, ані божа роса, бо небо в Біловодді завжди безхмарне і роса тут навряд чи випадає.

Ліниво подивилася на ліву руку. Поряд лежала інша рука, сильна, велика, жилава, чоловіча. Здивовано повернула голову. І…

Її очі зустрілися з його. Вона не знала чого більше було у її крику: розпачу, болю, радості, щастя чи розчарування? То був навіть не крик, а внутрішній відчай, котрий назовні попросився стогоном.

Поруч з нею в такій самій позі сидів…

Остап.

Її Остап? Чи не її Остап? Такі рідні, милі риси обличчя, уста, ніс, русяве неслухняне волосся, підібране блакитною стрічкою. А ще на неї дивилися незрячі очі Остапа.

Знову набігли сльози. Ледве стримала їх. Вона мала розповісти Остапу про все, що з нею трапилося після втечі зі світу сірих, про смерть Птахи, про зраду та самопожертву батька, про кінець Темного світу та руйнацію Чорнобогового Храму… Але не могла, бо…

Мальва знову розридалася. Впала в обійми хлопця і плакала, щось говорячи крізь сльози, сповідуючись, жаліючись, не відаючи зовсім, що ж далі…

Він гладив її ніжно по голові, цілував волосся, вибирав устами воду з очей, пестив уста… І Мальва почала танути, відчувати себе Молочною річкою, що переповнена мудрістю та силою, а ще любов’ю, вірою та жагою до життя.

– Усе буде добре, моя люба дівчинко! Не плач, – шелестіли його уста. – Затопиш Біловоддя, моя хороша. Ось побачиш – усе буде добре.

– Коли, Остапчику? Усе паскудно і стає дедалі гірше. Помирають світи, гинуть всі, кого я любила. Невже я винна в тому? Якби не я, то Стрибог не розвалив би світ Відтіні, не знищив би Храм Чорнобога і не випустив би на волю Хаоса. Якби не я, ти б не кинувся мене рятувати і сірі б тебе не осліпили. Я винна в усьому. Я. Коли ж воно буде добре? Це кінець історії, Остапку, а не початок і навіть не середина. А іншу нехай хтось напише без нас. От-от у Біловоддя увірветься Хаос, і все… Воно теж загине.

– Не плач, моя золота і прекрасна квітко! Ти ні в чому не винна. Твій батько мав вибір: слухати серце чи слухати сірих, брати в них амулет чи спалити його, кохати Птаху, попри все, чи вбити її. До того ж він таки мав у серці любов, бо пожертвував життям, щоб врятувати тебе. А вселити любов у серце найтемнішого бога, то яку велич духу треба мати! У тебе вона є. Мене осліпила не ти. Навпаки, твоя любов, моє серденько, зцілила, дала надію, вселила віру. Я не сліпий. Сліпі тільки очі. Багато хто, маючи стовідсотковий зір, усе життя залишається незрячим. Не панікуй, серденьку! Бо це не кінець історії. І все владнається, і все буде добре. Творець, звісно, може вирвати сторінку із Книги Буття, може почати писати нову історію, але… Творці дуже трепетно та з любов’ю ставляться до всіх на світі книжок і записаних у них історій. І тому… Ти тут… Щоб усе виправити. За Біловоддя не хвилюйся. Тут стільки ніжності та мудрості, а разом з тим правічної та могутньої сили, що навіть армії Хаосів не подужають здолати це місце.

Вона затихла у його обіймах. Так тепло і затишно було її серцю, не хотілося нікуди йти, нічого робити, нікого рятувати. Вона воліла б залишитися тут, поруч з коханим. Назавжди. Мальва слухала, як б’ється його серце – розмірено та гучно, як тихо та рівно здіймаються його груди… Як солодко пахне його шкіра – спокоєм та силою.

– Тут не можна залишатися надто довго, Мальвочко! Інакше можна злитися з Біловоддям. Стати його травою. Або піщинкою, водою, небом чи каменем… Нас впустили сюди, щоб ми отримали знання й усе виправили. Бо ще не пізно.

Мальва втиснулась в Остапа. Вона втомилася бігти, вона не хоче, вона не може, їй байду… Ні, їй не байдуже. Але замість тих слів чи розпитувань – як бути далі, що ж і як вчинити, запитала геть інше:

– Як ти врятувався, Остапку? Я вже подумки оплакувала тебе.

Остап ніжно гладив Мальву по голові та розповідав:

– Коли ви з хлопцями полетіли, я ще довго стояв на даху хмародера та грав на колянці, аби ви живими та неушкодженими перетнули галявину і переправилися через Ягілчин ліс. Аж коли геть вибився із сил, то стих і… Зламав сопілку на друзки, які порозкидав. Звісно, смертні сірі ніколи б не здогадалися, що це за інструмент, але не Шепіт. Тоді я спустився з даху, повернувся до твоєї кімнати-в’язниці. Розумів, що не встигну непоміченим добігти до брами.

– Зачекай, – перебила Мальва, – усе мені невтямки, як ви запустили ліфт та повідмикали двері, адже охоронець був приспаний. Ми так поспішали вирватися з сірого світу, що я не встигла розпитати.

– Це все таланти світу неврів, сонечку, – сумно відповідав Остап, наче йому було ніяково за свій дар. – Я вмію влізати в голову людини, навіть коли вона спить. Мені не треба для цього застосовувати навіювання чи замовляння. І окуляри сірих тут безсилі. Щойно ми дісталися до вхідних дверей, я відчув думки беземоційного сірого. Не хочу переказувати, що я там бачив. Це страшно, на що можна перетворити людину світогляд сірості. Я знав, що всередині багато люду і до всіх у голови одночасно не влізти, тож простіше одразу всіх приспати. Я змусив охоронця відчинити нам двері, після чого він одразу заснув. Полель грав на сопілці ще кілька хвилин. Ми чекали, коли всі позасинають, а потім… Я дістав з кишені охоронця ключ, котрий відмикає всі двері. Це маленька блискуча коробка, з однією кнопкою всередині. Натискаєш – і двері відчиняються.

– Ти знаєш про кнопки та дистанційне керування? Звідки? – Мальва щиро дивувалася. – Світ неврів він… природний, не технологічний.

– Ти не ходила до школи Посолоня, рідна моя, – Остап посміхався, згадуючи Яроворот. – Там ми вивчали не лишень замовляння та заклинання. Історію з’яви інших світів та їх уклад теж вчили. І до того ж, щоб натиснути кнопку, великих технічних знань не треба.

– Нічого собі! – здивовано вигукнула Мальва. – Світлі продовжують мене дивувати. Чому ж у світі темних історію інших світів не вивчають? А може, це тільки мене не хотіли вчити. Та бог з ними, з тими науками. Що ж було далі? Про переносне дистанційне керування я й не здогадувалася.

– А далі, як я вже сказав, я повернувся до твоєї кімнати. І дуже вчасно. Зміна охорони відбувалася о третій ночі. Отоді все і почалося. Сірі запанікували. Що трапилося? Усі двері в хмародері, що відчиняються автоматично з пульта охорони, – навстіж, ліфт і темниці – теж відчинені. Охоронець за монітором спить. Під дверима твоєї камери охорона також дрихне. Ні, я так на сопілці, як Полель, ніколи не втну. Це талант потрібно мати. І так міцно вони спали, що їх добудитися не могли і на ношах забрали кудись, щоб привести до тями. Ідеальний світ сірих почав давати тріщини.

Припхалися до твоєї кімнати. А тут новий подарунок. Замість Мальви – якийсь хлопець. Поволочили на допит. Хто такий? Де дівчина? Куди щезла? Тоді перевірили камери відеоспостереження. А на них троє чужинців, що скрадаються містом у заборонений час, і один з них грає на сопілці, а двоє затуляють вуха. Потім троє дивних птахів, які летять над нічним містом до лісу. Ані птахів, ані тварин у місті немає, ти добре це знаєш.

– Ага, знаю. Це шкодить чистоті та порядку в сірому світі, – сумно додала Мальва.

Остап продовжував:

– Мене почали допитувати. Я їм говорив правду, але вони не чули. Не могли второпати, що таке музика і як можна присипляти людей, дуючи в патик. Випитували, де я ту сопілку-палку дів? Я сказав, що розтрощив. Просили вказати місце. Вказав. Ну, знайшли вони кілька цурпалків на даху. Решту, що впали з хмародера додолу, пережувала та спалила прибиральна машина. Там, виявляється, щогодини вулиці машини прибирають. Та кому я це розповідаю. Ти й так це добре знаєш. А потім з’явився Шепіт. На щастя, ви з ним на входинах у сірий світ не перетнулися. Як він казився! Аж зчорнів від ненависті та люті. У нього навіть руки тремтіли, коли він розмахував ними перед моїм носом. Допит почався з нуля. Мене поїли узваром правди, робили якісь уколи, щоб відібрати світлий розум. Не допомагало. Ніщо не допомагало. Сірі ж не знали, що той, хто носить на собі охоронну мітку світу неврів, не піддається ані навіюванням, ані жодним іншим маніпуляціям.

– Що? – перебила Мальва. – Як це охоронну мітку?

– А так. Після того як я пройшов обряд ініціації у світі неврів, Учитель Мирослад запропонував мені дуже важливий подарунок-оберіг. Навіть його син не знає про нього. І добре, що не знає, бо душу його давно роз’їла пліснява, серце – байдужість, розум – жорстокість та віра у власну всесильність. Дід сказав мені, що, крім Перемінника та великої любові в серці, не завадить мати на тілі й знак, котрий берегтиме розум та душу від чужого втручання. Для цього потрібно було провести цілий ритуал. Учитель Мирослад зварив зілля на семи незачеплених водах, набраних опівночі в семи криницях. І в темну ніч, коли Місяцівна не виходить на небо, зібрав під прабатьком Шумом найстаріших неврів. Від тертя двох дерев’яних брусочків, узятих від дуба та берези, у котрих влучила блискавка, запалив багаття. Коли воно розгорілося, поклав туди Перунову стрілу. Ні, не ту, якою вбили Птаху. І не її злу близнючку. То ритуальна стріла. Перун спеціально зробив її для світу неврів. Учитель Мирослад прамовою прочитав заклинання. І почалося найцікавіше. Мене напоїли зіллям, аби тіло моє не відчувало болю. Тоді розітнули шкіру на лівому плечі ножем, який за легендою належав Творцеві і викутий у небесній кузні на небесному вогні. Учитель прочитав замовляння і зупинив кров з рани. Він дістав з вогню стрілу і дуже гострим залізним наконечником накреслив на кістці плеча обереговий символ.

Остап пальцем на піску відтворив знак:

– Це молитвинець, великий дар батька Рода. Він береже від злого, недоброго слова, від проклять і замовлянь, від обмови, наклепу і всіх потороч-втручань у серце, мозок та душу. Думаю, що це також мені додавало сили, бо те, що довелося пережити в сірому світі, важко описати словами. Але ані навіювання, ані гіркі настоянки не зламали мою волю. І тоді Шепіт вдався до інших методів. Він наказав мене осліпити.

Мальва розпачливо дивилася на Остапа. Там, де вчора сяяли його ніжні блакитні оченята, зараз геть нічого не було. Лишень гладенька шкіра…

– Води Молочної річки затягують рани, інколи навіть смертельні, але не повертають очі.

Мальва відгорнула сорочку Остапа, оголила плече. Вода Біловоддя «забрала» шрам собі. Поцілувала Остапа спочатку в очі, тоді в плече. Притулилася до нього.

– Боліло, коли забирали очі? Як він міг? Він же твій батько…

– Так, боліло, моя хороша. Але то був не фізичний біль. Неври навчилися його стримувати. Боліла душа, тому що це робив мій батько.

– Звір, скажений звір.

– Ні, сірі не звірі, Мальво. Вони – люди. Звірі набагато ліпші від людей. Повір, я знаю. Я читав серця сірих. Людина легко перетворюється на монстра, особливо та людина, яка втратила віру і відчула власну вседозволеність та всемогутність. Шепіт мені не батько. Тепер я це усвідомлюю. Фізично – так, цього не зміниш. Але не більше. Він і справді не знає, що таке і як воно любити. Цього почуття в ньому нема. Навіть до себе. Це потвора, Мальво, а не людина. Батьки такими не бувають. Досі не збагну, як у таких світлих та прекрасних людей, як Мирослад та Навія, могла народитися така дитина? Сірий вивертень. Коли це почалося? Хто заразив його серце вірусом сірості, впустив плісняву в душу, яка майже зжерла її. Він – потороч. Тобі більше пощастило з батьком, повір мені. Попри вади і шалені ревнощі, Стрибог усе-таки вміє любити. Нехай по-темному безглуздо, але любить.

– Авжеж, – сумно мовила Мальва. – І щоб зрозуміти це, він вирішив знищити Всесвіт.

– Це зробили сірі, використовуючи твого батька. Насправді не все так просто. Храм Чорнобога надто захищений, щоб упасти від банального, навіть смертельного заклинання та якогось там еліксиру за рецептом Ягілки. Це лишень поштовх, причини в іншому. Сірі дуже довго і наполегливо роз’їдали світи зсередини. Це сталося не за один день. Байдужість завжди породжує сірість, байдужою біомасою легко маніпулювати. Сірі очолили уряди у світах. Ніколи не виходячи на перші ролі, вони, проте, вдало направляли і нашіптували, маніпулювали і наказували. Легко сплутати світло із сірістю, бо сірість обіцяє тобі вічний спокій та лад, хоч і без розвитку та права на помилку. І коли ти геть утомлюєшся від боротьби, це здається тобі порятунком. Мережа сект, ловців душ по всіх світах. Гра на струнах унікальності. Коли тобі кажуть, що ти не такий, як усі, то розумієш – це правда, бо двох однакових людей дійсно немає. А коли тобі кажуть, що ти кращий, ніж інші… Це вже не унікальність, це розбещення. І йде це від сірості, від бажання плісняви надкусити твоє серце. І ти обираєш: приймати чи відкинути. Біда і темних, і світлих у тому, що вони недооцінили наполегливої та копіткої праці сірих у засмічуванні умів та в засіюванні спор плісняви в голови тих, хто сумнівається. Так, і світлі, і темні боронили світи, ведучи боротьбу між собою, але вони надто багато переклали на плечі людей. Сірі ж активно й наполегливо втручалися. Ми й незчулися, як Храм Чорнобога, зовні такий потужний, зсередини роз’їла пліснява. Саме вчасно для сірих з’явився Стрибог із темною ненавистю, ревністю та злобою в серці. Навіть старого Оракула сірі використали, гарно обплівши його серце терням вищості, безсмертя та страхом перед вічністю. І коли дві третіх світів уразив вірус сірості, Усесвіт завмер в очікуванні – що далі… Сірі зруйнували Храм, і те, що мало його втримати та захистити, почало безсило гинути в павутині сірого нічого.

Нелюбов породжує сірість. Абсолютна відсутність любові – це сутінь. Отакий у мене батько, Мальво. Шепіт нікого ніколи ні за що не мав. Колись давно він закохався в красуню Дзеванну, матінку Дужа. О, ти добре його пам’ятаєш. Найстарший і найбезталанніший безсмертний у Яровороті. Дзеванна ж кохала мого діда, Мирослада, і вважала, що моя бабуся відібрала його в неї. Це довго розповідати, а якщо коротко, вона примусила сина вбити матір. Він не розумів, що коїть. Думав, що дає мамі еліксир правди. А то була вода зі світу мертвих. Оце безталання Дужа – то якраз плата Дзеванни за Мертву воду. І Шепіт після того геть схибився… Він вирішив, що то його всі зрадили і йому всі винні. Переконав себе, що Невра насправді не отруєна, просто не витримала випробування «еліксиром правди», оскільки зрада та облуда текли її жилами. Ось так. А Дзеванну він тепер використовує, і коли все закінчиться – всі світи загинуть, – то забере її до себе. Він мені сам сказав. Навіть хизувався цим. А поки… Вона його розвідник у Яровороті та у світі Білих Вурдалаків.

Шепіт міг мене легко вбити одним зі своїх проклять, бо сили мої були зв’язані. Та він отримував садистське задоволення від того, що я стікаю кров’ю. Так, смерть – це надто просте покарання для того, хто не підкорився його волі. Він так вирішив. Він мене осліпив і спокійно пішов вечеряти, обдумуючи, що відрізати мені назавтра: вуха, язик, ніс, пальці на руках чи ногах. Звісно ж, людське тіло складається з багатьох частин. Простір для вигадування безконечний. І я зрозумів, що треба втікати. Мені навіть охорони великої не приставили. Куди сліпець дінеться? А якщо таке диво станеться, то чи далеко забіжить? А бачиш, таки забіг… Світ Невридії мене багато чого навчив. Моя бабуся Невра мала особливий талант від народження, який передався і мені. Я про це вже згадував, коли пояснював, як зв’язав волю охоронцеві хмародера. Я не вмію перетворюватися ані на тигра, ані на собаку, ані на вовка, як то здебільшого вміють неври. Зрештою, якби і міг, то в сірому світі це навряд чи допомогло. Мене б одразу ліквідували. Але я маю інший талант. Я легко вмію залазити в голову будь-якої живої істоти і керувати її волею. Сидячи ось тут, з тобою, та бачачи птаха в польоті, я запросто міг би стати його очима та волею. Колись я запитав свого діда, чи можу я свій талант використовувати на людях. Він затнувся, не сподівався, звісно, що я про таке питатиму. Але відповів так: «Цього робити не можна. Поневолювати людину – це навіть не гріх, а злочин. Утім, коли ти в безвиході, то доведеться».

– Чудний талант, – дивувалася Мальва. – Я пробувала навіювати сірим, та марно. Вони носять спеціальні окуляри, які блокують різні навіювання. Як же ти врятувався, мій хороший?

– Мій талант – це не навіювання, а вміння керувати розумом. Так, Шепіт забрав у мене очі, але залишив серце. Я раптом відкрив для себе, що, позбувшись очей, я не позбувся здатності бачити, навіть у темряві. Звісно, я не розрізняю кольорів: мій світ тепер чорно-білий з мільйонами відтінків сірого. Я доволі легко вибрався нагору з темниці. Просто наказав охоронцеві, котрий відповідає за всі замки, відімкнути двері моєї камери, потім двері ліфта, який вивезе мене нагору. Охоронцеві, що чатував під моїми дверима, наказав їхати разом зі мною. Усе-таки я сліпий і супровід мені не зашкодить. У місті сірих якраз розпочалася комендантська година, і на вулицях було безлюдно. Тож нікого було спитати дорогу. Мій охоронець лишень показував шлях. Він довів мене до місця переходу і… Я розгубився. Брами як не було. Певно, задля безпеки сірі перенесли її в інше місце. Це було розумно з боку сірих. Утікачі знали, де розташовується стара брама, і могли привести допомогу. Мій охоронець звичайна людина, тому, звісно, не знав, де нове місце переходу. Споночіло.

Остап замовк, наче обмірковуючи, чи говорити далі. А може, добирав слова:

– І?.. – озвалася Мальва.

– Ти знаєш легенду про те, що коли помирає Оракул, то на його місце має прийти інший, новий. Якщо новий не знаходиться, то старий у муках доживатиме віку. Пригадуєш, я розповідав про свої сни, які часто справждувалися? Одні я пам’ятаю добре, другі не можу згадати, треті навмисне забув, настільки вони моторошні. Як-от сон про смерть Птахи. Я не розумів тоді, що зі мною відбувається, аж до вчорашнього дня… До чого я веду, ти зараз зрозумієш. Розпач наповнив моє серце, бо я був у пастці. Я відпустив охоронця: наказав йому йти додому та лягти спати. Він чемно все виконав. Я сів і зрозумів, який я втомлений і що кроку не зумію ступити, поки не посплю. І заснув у сірому світі. Зморений, із закривавленою пов’язкою на очах. На щастя, фантомний біль, завдяки оберегу світу неврів, не турбував мене. І мені навіявся сон. Наче я лежу посеред сірого світу сліпий, голодний, замерзлий. Лежу камінчиком посеред вигорілої сірої пустелі. Цей сон я дивлюся наче збоку. Бо добре бачу власне тіло. Лежу, скрутившись калачиком, і раптом бачу, як до мене хтось наближається. І я вже можу розібрати складки на одязі чоловіка. А за мить розумію, що це дуже-дуже старий пан, з довгим сивим волоссям, з бородою аж до пояса і з патерицею в руках. На кінці патериці горить тьмяний вогник, його світло ледь блимає і, здається, от-от згасне. І я раптом розумію, що старий також сліпий, хоч це не заважає йому вправно рухатися. Він схиляється над моїм тілом, скрушно хитає головою, говорить щось прамовою. Я чую тільки окремі слова: Біловоддя, Призначення, Вічність… і прокидаюся. Замерзлий і нещасний, так само в сірому світі. І раптом розумію, що наді мною хтось таки стоїть.

«Йменням Сварожого кола вітаю тебе!» – звучить старечий голос. Я піднімаю голову і бачу перед собою старого зі сну. «Я – Оракул, – продовжує старий. – І я тут заради тебе. Настав мій час передати обраному патерицю Оракула та дзеркало переходу і рушити в далеку дорогу, де на мене чекає моя люба дружина. Я наробив багато помилок у своєму довгому житті. І прощення за них не буде. Тобі ж хочу побажати залишатися таким, яким ти є. Справжнім. Завжди слухайся серця та керуйся правдою, і не важить, темному чи світлому боку це піде на користь. Вічного нічого немає. Кожне пророцтво, мовлене тобою, – це зморшка на твоєму обличчі. Та сліпому відлюднику навряд чи знадобиться гарна зовнішність. Дякую тобі, що дозволяєш мені піти, що врешті відпускаєш мене. Учора до мене прийшов твій дідусь Мирослад. Я давно нікому не відчиняю дверей, у мене не залишилося ані сил, ані бажання пророкувати чи давати поради, бо я доживаю. Але твій дідусь був дуже наполегливим. Світ Загублених та двері мого обійстя його впустили. Відчай серця – то найліпший ключ від усіх замків. Мирослад тебе дуже любить, хлопче. Він упевнений, що ти особливий, і не помиляється. Мирослад прийшов до мене отримати пророцтво щодо твого майбутнього і… Я торкнувся його руки та побачив сірого чоловіка і тебе. Сірий – твій батько. Сірий, котрий прагне знищити всі світи. А ти той, хто має посісти моє місце і знає, як зупинити сірих. Тому я тут. Щоб повернути тобі віру. Віднині ти – Оракул. Віднині ти той, хто знає все… тобто майже все. Патериця заведе тебе до Біловоддя, ти торкнешся білого каменя і все зрозумієш. Це дозволено робити тільки Оракулам».


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю