Текст книги "Зворотний бік світів"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 19 страниц)

– Але… Так не можна, це нечесно. Це зрада, підступ. Мор вам не дозволить.

Серце Мальви заполонив відчай. Сірий радісно посміхався у відповідь. Він почувався переможцем і був, нарешті, по-справжньому щасливий:

– Морок зашкодить? Кому? Цей старий дідуган? Ти натякаєш на синівську любов? Дурненька наївна дівчинка. Твій любий Стрибог рідного батька ненавидить не менше від Птахи і в разі чого легко принесе його в жертву. Морок не вберіг тебе. І тому ти стала полонянкою річки Забутої-Незгаданої. Принаймні так вважає Стрибог. Ех, які ви всі довірливі. А ще безсмертні! Взяти хоча б сестру Мари Навію. Кумедна… Однак тут я трохи схибив. Морок не повірив ані мені, ані їй. Старий досі любить Мару. Запам’ятай собі, дівчинко, для торжества великої ідеї не існує заборонених методів. Світ темних майже впав. А після його падіння рухнуть й інші світи.

– Птаха не дозволить, щоб це сталося. Птаха…

Сірий різко перебив Мальву:

– Твоя Птаха, найпевніше, уже мертва. Твій батько, можливо саме зараз, убиває її стрілою Перуна. Яка трагікомедія: померти від стріли рідного татка, котру випускає коханий чоловік… Лада жадає смерті Птахи. Стрибог бажає смерті зрадниці. Сірі прагнуть її смерті. Темні також її ненавидять. Хі-хі, недарма кажуть у світі Єдиного Бога, що потрібно бути дуже обережним з бажаннями, адже вони можуть справдитися. Хочеш маленьке зізнання? Хм… Це я підсунув твоєму батечку смертельну стрілу. Ідеальна робота. Тож… Це кінець. Стрибог уб’є Птаху та знищить Храм Чорнобога. А потім… А потім він нарешті дізнається всю правду. Що ніяких почвар у річці Забутій-Незгаданій ніколи не було, лишень фантомний біль від знищеного світу носить у собі вода. Бо вода має пам’ять. І що доньку його тримали в полоні не вони, а його милі сірі друзі, і це вони подарували крихітку Мальву, як трофей, чарівній Ягілці. Для чого? Дуже просто. Маленький ритуал, і ти, Мальвочко, перетворишся на володарку Порубіжжя, станеш нареченою Нави. Ягілка добровільно зречеться свого покликання, а ти добровільно погодишся її замінити. Бо дуже легко зв’язати волю тому, хто зневірився. Ти станеш напівмертвою чи лишишся напівживою. Як тобі більше подобається? Ага, ледве не забув: Стрибог хай запізно, та все ж дізнається, що Птаха йому ніколи не зраджувала, і зрозуміє, що його просто використали. І що тоді зробить Стрибог? Правильно. Він уб’є себе.

Мальва ледве стримувала крик відчаю, стискаючи до хрускоту кулаки. Світ приречений, вона приречена, Птаха мертва, батько теж… Її ніхто не знайде. Ніхто.

– Ти дуже сильна дівчинка, у тебе могутній потенціал, – говорив поблажливо сірий. – Шкода, що так сталося і ми не зможемо ним скористатися. Відтепер звикай до думки, що ти приречена на спілкування з мертвими. Утім, інколи до тебе в гості будуть заходити й живі. Залишаю тебе наодинці з роздумами чи з розпачем. Дівчата люблять плакати. Поплач. Не допоможе, звісно, але й не зашкодить. А в мене справи. Сама розумієш, знищення ворожих світів не легка робота. Мусить хтось пильнувати хід подій. На початку я казав, що готовий відпустити тебе. Ти ж розумієш, що я пожартував. Бувай, дівчино Мальво, маленька дурненька дитина свого нерозумного батька.

Мальва замружилася, затулила руками вуха, безсило опустилася на підлогу. Сірий пішов. Вона ненавиділа себе за те, що так легко потрапила в пастку, що довірилася Ягілці, сірому клубочку ниток… Краще було згинути в болоті. Але ж вона не знала? Думала, що і справді батько її шукає, думала… «Менше треба думати!» – лаяла себе. Пішла в душ, увімкнула холодну воду, стараючись змити із себе бруд слів, почутих від сірого, чи знайти вихід. Холодна вода мала остудити серце, що палало від ненависті. Коли вийшла з душу, то почувалася кавалком льоду, впала безсило на ліжко та провалилася в неспокійний та тривожний сон.

Розбудило її гучне клацання замка у дверях. Сірий приніс вечерю. Навіть не стала озиратися. Хай поставить і забирається геть. А може? А може, врізати добряче цьому засранцю по пиці, і хай тоді її зв’яжуть, зроблять трепанацію абощо. Сірий сказав, що всі світи мають зникнути. Ні, вона не хоче так жити. Що ж, якщо гинути, то гідно! Щойно цей служка-бовдур наблизиться, вона…

– Ей, Мальво, ти що направду спиш чи придурюєшся? Ку-ку! Прокидайся, сонько, а то все найцікавіше проспиш, йолкі-матолкі! Тут до тебе гості незвані, але жадані, – той, хто приніс вечерю, розмовляв голосом Леда.

Це в неї слухові галюни чи що? Певно, сірі чогось таки домішали до їжі. Почалося. А що ти хотіла? Перемога будь-якою ціною – то кредо сірих. Тпру, дівчино! Але ж ти від учора нічого не їла? Мальва зіскочила з ліжка. І від побаченого готова була розревітися.

Про неї не забули…

5. Коли відступає віра

З важким серцем повертався Морок додому. Птаха досі залишалася для нього винуватицею багатьох неприємностей, котрі спіткали Темний світ. Однак таки не всіх. «Не завжди ворог – справді ворог, а друг – справді друг», – сказала Птаха йому на прощання. Дивна і непередбачувана жінка. Донька Перуна? Це ж треба! Коли її вбивали вперше, то вважали – назавжди. Повернулася. Завдяки молитвам та проханням того, хто тоді був її чоловіком, а тепер став її батьком. Мудрість Творця не завжди можна вповні осягнути. Бо вона безмежна. Зрештою, те, що Перун виявився не коханцем Птахи, а її батьком – чудова новина. Чому син у це не вірить? Із закоханими завжди нелегко. Однак якщо він зуміє цю новину донести сину, то…

Ні, ніколи нічого вже не буде, як раніше. Надто багато всього трапилося, щоб залишатися по-старому, але принаймні порозумітися із сином вони мусять. Найприємнішим з почутого від Птахи було те, що його онука жива. ЖИВА…

Він наблизився до мосту через річку Забуту-Незгадану. Здивовано зупинився. Вхідна брама навстіж відчинена. Недобрі передчуття гнали Мора вперед… У його світі щось кепське відбувається, і він, здається, знає, хто винен.

Стрибог рухався Темним світом упевнено та велично. Прокляті навіть не робили спроб підглядати чи доповідати в Храм на нього. Щось зловісне та страхітливе було у його вигляді, наче то не син Повелителя Темного світу з’явився у Відтіні, а сама Смерть, несучи на своїх раменах погибель для всіх. На роздоріжжі, перед площею Чотирьох доріг, Стрибог зупинився. Подумки прикликав свого тутешнього слугу. Той блискавично з’явився, тремтячи всім тілом та запопадливо чекаючи наказів господаря. Стрибог тицьнув йому в руки прозору пляшечку із сірою рідиною. Це вариво приготувала Навія. Ягілка нашептала, що і як, дала необхідні складники, а та й зварила. В обмін на обіцянку, яку Ягілка дала Навії: назавжди привернути Морока, використовуючи магію мертвих. Закохана бідолашка і не здогадувалася, що виконувати обіцяне ніхто не збирався. Стрибог нахилився над вухом проклятого і щось зашепотів. Після слів Стрибога: «Виконати негайно!» – проклятий щез.

На площі, перед Храмом, поки було порожньо. Тиша здавалася гнітючою та провислою, наче павутиння під краплями ранкового туману.

Стрибог криво посміхнувся, недобре зиркнув у бік статуї Чорнобога. Ще вчора його лякало нерозважливе ставлення Мальви до цього ідола. А зараз… Він був справжнім сліпцем. Його ще зовсім юна донька бачила та розуміла набагато більше, аніж він. Це і справді лишень статуя. Такий собі символ. Звісно, добротно зроблена, мистецьки досконало навіть, але… Це лишень пам’ятник старому богу. Богу, який давно вже залишив цей Усесвіт і не може бути посередником у молитві між Темним світом і тим, хто тримає над Усесвітом рівновагу. А що менше посередників, то краще для світів. Чи не так?

Цього разу Стрибог не вклонився низько старому богу, як завше то робив. Натомість попрямував далі, твердою ходою долаючи сходи, що вели до Храму. Двері Храму навстіж розчинилися. Чи не вперше за всі часи ніхто не лишався пильнувати темні світи чи стояти на чатах. Темні чекали. Чекали на нього. Навія постаралася на славу.

Стрибог упевнено увійшов до зали. Стояла мертва очікувальна тиша. Стрибог ловив на собі трохи перелякані, інколи втомлені, збентежені, суворі, підозрілі й навіть лихі погляди.

– Йменням великого Творця нашого, найтемнішої ночі, найдовшої ночі, найгустішої темряви, вітаю вас, славні темні! – Стрибог склав руки навхрест і низько вклонився. Продовжував урочисто: – Шановні мої брати і сестри! Перед тим як зробити важливу для нашого Всесвіту заяву, змушений попросити вас переміститися з цієї просторої зали на площу. Стіни цього величного Храму надто тиснуть на слова. Ми всі разом принесемо пожертву Творцеві, я відкрию ваші закриті пеленою облуди очі, і справедливість стане між нами.

– Та хто ти такий, щоб наказувати? Ми слухаємо та скоряємося тільки Мороку, чуєш? Ти його син, але ти не він, – злісно заричав Радегаст, виходячи наперед. Він сердито плюнув Стрибогу під ноги та прорік: – Забирайся звідси, відступнику! Щоб ми тебе почули та зачали слухати, мав би бути хоч якийсь знак. Ну?

Відколи Стрибог почав зраджувати, Радегаст став першим помічником Мора. Рішучий, сміливий, відважний, відмінний виконавець. Він недолюблював Стрибога і терпів того лишень через повагу до Морока. Повелителя зараз немає, відлучився по справах. І як сміє цей блазень-зрадник тут усіма командувати?

Більшість була на боці Радегаста. Стрибог це відчував. Він підняв голову. Заплющив очі, плеснув тричі в долоні і просичав зловісно, проте всі добре розчули:

– Маєш знак…

І раптом підлога Храму задвигтіла, на стінах зазміїлися тріщини… Темні перелякано перезиралися. Стрибог задоволено посміхався. Проклятий виконав наказ і саме вчасно.

– Ось вам і знак! Від самого Чорнобога. Ви маєте терміново вийти на площу, – спокійно та впевнено озвався Стрибог. Тоді розвернуся та пішов до виходу. Стіни Храму продовжували тріщати, вкриваючись павутинням дрібних тріщин.

Стрибог тримався впевнено та велично. Площа перед Храмом була вщент заповнена стривоженими темними безсмертними та переляканими проклятими. Сварга смерті на шиї Стрибога живила азарт непереможності та всемогутності. Він торкнувся рукою ладанки, подарованої сірим братом. Радісні щасливі голоси майже співали у його голові. Стрибог торжествував. Він всемогутній. Йому все до снаги. Він усе зможе. Він здолає всі перепони: поверне собі доньку, знищить жінку, яка зневажила та розтоптала його кохання, збудує новий Храм. І той Храм буде називатися Храмом Правди. І головними у ньому будуть він, Стрибог, і правда. Допомагатимуть йому правити його єдина донька Мальва і ще ті, хто складе тест на правду. А всі стражденні, хто шукатиме правди, якого б кольору вона не була, тут її віднайдуть. Після сутички з Птахою та Перуном у світі неврів він на кілька місяців зробив для себе перерву. Замкнувся в одному із закинутих світів. Стрибог мав усе обдумати, відновитися, намітити план майбутніх дій. І план у нього є. І він готовий діяти.

Його батько не гідний керувати Темним світом, бо не зміг уберегти навіть маленької дівчинки, а що говорити про рівновагу у світах, даровану Сварогом? Батька потрібно усунути. Убити? Стрибог готовий і до цього, якщо слова не допоможуть і Морок добровільно не віддасть владу.

Стрибог легко увійшов до Темного світу. Йому допомогла Навія. Темна дурепа, яка по вуха закохана в батька. Такими легко маніпулювати. Вона щось там завинила сірим і чемно виконувала накази сірого брата. То вона відчинила браму. Еліксир, виготовлений Навією за рецептом Ягілки, зробив свою справу: знищив старі чари, які берегли темні ворота від зазіхань непроханих та заборонених гостей.

І зараз величний Стрибог стояв біля статуї Чорнобога, набагато величніший та загрозливіший, аніж пам’ятник. Сварга смерті робила його моторшним, жахливим…

Темні похапцем виходили з Храму, підлога продовжувала дрібно тремтіти. Тріщини на стінах першого поверху стрімко поповзли вгору.

Темні сполохано дивилися на Храм. Щось жахливе і непоправне з усіма ними зараз відбувалося. Багато хто здогадувався, що це справа рук Стрибога, як і розумів інше: вони наразі нічим зарадити не можуть. Схоже, що Стрибог таки геть здурів і досить вправно смикає за невидимі мотузочки.

– Що відбувається? – підбіг до Стрибога стривожений Припекало. – Що з нашим Храмом? Де Повелитель? Він пішов тебе шукати. Морок хоч живий?

Стрибог мовчав і тільки єхидно посміхався. Припекала налякала ця посмішка, і він мовчки відступив. Він бачив, що далеко не всі послухалися наказу Стрибога та вперто залишалися в Храмі. І тоді Припекало надривно заверещав:

– Усі-усі, виходьте з Храму! Негайно! Сам Чорнобог вас до цього закликає. Щойно ви вийдете з Храму, як він припинить руйнуватися.

Ці слова подіяли миттєво. Усі сипонули на вулицю. Перелякані та трохи розгублені, темні недовірливо дивилися на Стрибога.

А Стрибог, упевнений у собі, грізний та страшний, стояв біля фігури Чорнобога і говорив:

– Любі мої темні! День очищення настав. Великий день, коли ми з вами почнемо будувати наш світ від початку. Світ, який буде побудовано чесно, не на крові невинних створінь, яких ми знищили, заселяючи землі колись квітучого світу Русалій.

Зробив зумисно паузу, окинув уважним оком натовп темних. У більшості поглядів він читав нерозуміння. Безсмертні почали перешіптуватися…

Стрибог не зважав. Відчував спиною, як тріщини в Храмі Чорнобога глибшали. Вони піднімалися й опускалися, і вже ніяка сила не могла врятувати Храм від прокляття Нави.

– Одні вважають мене пустобрехом. Другі затято ненавидять, хоч і бояться. Треті вважають вівцею, яка заблукала, і ось-ось з’явиться господар, який дасть усьому раду. Господар не з’явиться. Бо Морок не володіє ситуацією. Якщо хочете вижити, ставайте під мої знамена, знамена правди. Ми з вами побудуємо новий Храм. Храм Правди. Де владарюватимуть не світлі й не темні, не сірі й не ще якісь там. Цей Храм стане єдино правильним для усіх світів. Бо лишень правда може всіх нас порятувати. Лишень вона. Мені часто брехали. Мій батько, моя матір, моя зрадниця-дружина, мої близькі друзі, мої вороги. Брехня рідних убивала мою доньку, убивала в мені любов. Вона перетворила мене на чоловіка без серця, котрий вірить лишень у правду. За моєю спиною зараз падає Храм, якому не одна тисяча літ. Храм, який бачив злети та падіння цивілізацій, який важко будувався, який потребував кровних жертв і отримував їх надміру. Цілий світ було принесено в жертву цьому Храму, і ми до сьогодні вважали його вічним… Але і він виявився тлінним. Сила, набагато сильніша від Чорнобогової, котра берегла цей Храм, сьогодні прокинулася і вирішила нас усіх знищити, разом з Храмом. Але інша сила, котра противиться цьому, дала мені знак. І лишень я можу врятувати світ темних від загибелі. Повелитель Морок покинув вас у такий відповідальний момент. Так, він мій батько, але це не зашкодить мені сказати правду. Повелитель Морок – слабак. Він не може дати ладу навіть вісімнадцятирічній дитині, що вже говорити про порядок у світах. Час перегорнути сторінку Чорнобожжя та почати писати нову.

Стрибог відійшов убік, уважно окинув поглядом скульптуру Чорнобога. Проклятий отримав наказ і її покропити еліксиром. Цікаво, чи не забув? Бо якщо телепень цього не зробив, то… доведеться вигадувати новий сценарій.

Усе було гаразд. Скульптуру огортала тоненька сіра сіточка. І видно її було за умови, якщо знати, що шукати.

– Що означає перегорнути сторінку? – обурився хтось із натовпу. – Ти розумієш, йолопе, що мелеш? Ану забирайся зві…

Не договорив.

На очах усіх темних, без будь-якої допомоги Стрибога, який навмисне відійшов подалі, скульптура Чорного бога за мить розсипалася на порох.

Німа тиша накрила площу. Було тільки чути, як недобре скрегоче та огризається Храм Чорнобога. Він помирав. Але помирав повільно, як то роблять люди, котрі надто любили життя і дуже бояться невідомості, чіпляючись щосили за найтоншу його волосінь.

Стрибог тріумфував. Сірий брат був правий. Щоб створити нове, потрібно знищити старе, бо воно важким тягарем жаху тягнутиме назад та не дозволятиме змінюватися й розвиватися… Як багато для нього зробив сірий брат! Скільки невідомих дверей йому відчинив! Тепер у нього все буде добре. Новий світ для нових людей. Нових внутрішньо. А ті, хто не захоче змінюватися? Знищити! Як оцей Храм. Купа попелу…

Після падіння Храму стане вільною Мальва. Воскресне з мертвих. І це буде диво чи… Благословення самого Сварога на його, Стрибоже, царювання. Так, сірий брат має слушність, старі боги давно мертві і мудреці вправно смикають за мотузочки, керуючи та спрямовуючи світи. Якби Чорнобог був живий, чи він дозволив би своєму ідолу перетворитися на тлін? Той, хто легко прощається з минулим, має майбутнє. Птаха – його минуле. Устрій світу темних – його минуле. Мальва – його майбутнє. Йому та їй творити Храм Правди.

Темні заворожено дивилися на жменьку попелу. Жах накрив їх німим саваном.

– Чорнобог мертвий. Ми з вами напишемо нову історію. Ми з вами створимо новий світ. І він стане початком нашої з вами великої перемоги над старим та непотрібним, – упевнено гудів Стрибог.

Він говорив-говорив-говорив. Розповідав, як збирається розбудовувати Темний світ, укріплювати його кордони, зміцнювати фундамент. Як маленька віра в серці сотворить для темних велике диво. Темні спочатку просто слухали з надією, потім та надія почала зростати. І враз… Вона перетворилася на віру. Віру, яка допомагає переживати найстрашніші випробування в житті, яка найпотаємніші та найнереальніші плани перетворює на дійсність… Переляк від того, що все дороге та рідне для них от-от впаде і загине, почав зникати. Натомість віра в те, про що говорив Стрибог, наповнила їхні серця. Стрибог не руйнівник. Стрибог урятував їх. Бо якби він вчасно не з’явився, Храм Чорнобогів убив би всіх.

І все було би чудово, якби…

Наче з-під землі перед Стрибогом виріс Мор. Він стояв, великий, лихий, темний.

– Ану, синку, подивися батькові в очі! – він говорив набагато тихіше, аніж Стрибог. Але сказав це так, що чар щойно сотвореного Стрибогом ураз щез. І на площі перед помираючим Храмом знову стояли налякані темні…

– Що ж ти ховаєш очі, синку? Правильно робиш. Злодій завжди ховає очі та повертається на місце злочину.

Морок підійшов до купки попелу. Нагнувся, торкнувся рукою, понюхав, скривився, випрямився. Натовп уважно стежив за ними: за батьком та сином…

Морок розвернувся, глипнув у бік Стрибога:

– Робота Навії. Її еліксир. Ця темна має свій почерк. Вона до всіх своїх еліксирів додає один цікавий запах і тому його ні з чим не сплутаєш. Знайшов-таки собі союзника. Чому? Тому, що я не вберіг Мальву і вона втекла від мене? А ти де був, синку? Де вештався? Ганявся за неіснуючими химерами? Добре тобі сірі промили мозок, прополоскали його, висушили навіть та попрасували. Що ти коїш? І прикриваєшся чим? Творінням нового Храму? Храму Правди? Гаразд. Ось тобі правда. Я щойно бачився з Птахою. Та, кого я ненавидів завжди, виявилася в сто разів мудрішою від мого сина. Ти не заслуговуєш мати таку дружину. Птаха просила не карати тебе, бо більше покарати, аніж ти сам себе покарав, навряд чи можна. Просила відкрити тобі очі, зняти з них сіру полуду. Я це охоче роблю. Мара тобі не збрехала. Перун і справді батько Птахи. Батько, який, на жаль, надто пізно зізнався у своєму батьківстві. Чи має вона його за це ненавидіти? Ця жінка не знає, що таке ненависть. Чуєш, сину! Перун і справді батько Птахи. Твоя ревність, котра губила світи, руйнувала долі людей, безпідставна.

– Безпідставна, – швидко повторив Стрибог і вчепився пальцями в ладанку. – Навіть якщо це правда, а не спланована змова проти мене, то це все одно нічого не змінює. Птаха заслуговує на погибель. Вона брехуха, котра украла в мене доньку і переховувала її в родині смертних. Таке не пробачається.

– Сину, її можна зрозуміти. Вона лишень жінка, слабка і недалекоглядна. Ти ж Стрибог. Тобі що, світ клином зійшовся на батьківстві? Вона могла взагалі не розповісти тобі правду про батьківство. Могла, але не зробила.

– Що? То ти вже на її боці? – Стрибог гидливо скривився. – Звісно, той, хто занапастив мою доньку, мусить бути на боці брехухи та зрадниці.

– Не верзи дурниць! Мальва жива. Ніхто її не вбивав і не занапащав. Її бачили у світі Оранти, і незабаром вона з’явиться перед наші очі, щойно ми цього захочемо. Птаха мені обіцяла.

– Ну-ну! Батьку, ти себе чуєш? Птаха йому обіцяла! Це не мені прополоскали мізки. Це тобі їх полощуть і дуже вдало… Навіть якщо це правда, то хто вона така, щоб дозволяти чи забороняти мені, рідному батькові, бачити свою дитину? Що з вами коїться? Щойно хтось перетинається з Птахою, як відразу стає її симпатиком. Ніяких перемовин з цією… Чуєш? Я все сказав. Вона для мене – ворог номер один, і ти, до речі, теж мені поки не друг. Щойно віднайдеться Мальва, стане зрозуміло, що з тобою робити. Треба ж таке вигадати: Мальва у світі Оранти. Звісно, що Перун, який прикриває злочинницю, і не таку байку вигадає. Моя донька – полонянка Мертвої річки. Чи не ви всі мені з перших літ товкмачили, що не можна підходити до річки, не можна пхатися у її води? Тому що створіння, котрі там живуть, упіймають та знищать. Що змінилося, таточку? Ти почав вірити світлим?

– Не в тому справа, сину, вірю чи ні. Це ти надто довіряєш сірим. У цьому вся біда. Схаменися. Мальва досі не темна, тому води річки Забутої-Незгаданої не нашкодили їй. Мати Мальви – проста смертна жінка. – Морок сумно похитав головою. Показав рукою на Храм, який тріщав та поволі зачав просідати. – Навіщо ти це зробив? Сірі?

Сум та біль затопили очі Стрибога.

– Мальва – моя донька. Мальва – за покликом крові темна. Не вигадуй байок, батьку. А що стосується темного Храму, то… До чого тут я? Це стара віра дала тріщини. Храм Чорнобога помирає.

– Навіщо? – Морок печально оглядав місцевість. Земля під ногами на площі також задвигтіла. – Ти відібрав у людей віру. А це гірше від смерті.

– Ти надто високої думки про мене, батьку. То не я. Очевидно, є сили могутніші, аніж міць старих мертвих богів.

– Хіба? – Морок дістав з кишені порожню пляшечку з-під еліксиру. – Це передав мені твій служка. Віднедавна всі розпорядження, котрі даються проклятим служкам щодо світу Відтіні, слід погоджувати з Повелителем. На жаль, я спізнився, і проклятий надто пізно повідомив мене про твій дивний наказ. Тому і Храм падає, тому й ідол розсипався…

– Пхе… – єхидно зашипів Стрибог. – Навіть якщо це правда, то чому твій всемогутній Чорнобог дозволив цьому статися? Якийсь там еліксирчик…

– Кажеш «якийсь там»? – Очі Морока налилися кров’ю. Від вдаваного спокою не залишилося й тіні. – Може, запитаємо Навію, з чого зроблений її еліксир і хто зняв чари з мосту та брами? Гарних ти собі друзі знайшов… Навія, сірі.

– І що з того? Нехай. Храм ми побудуємо ще кращий, – продовжував співати своєї Стрибог. – Тільки в ньому не буде брехунів та зрадників.

– Та невже? – Морок сіпнувся та вхопив Стрибога за груди, струсонув та штовхнув так, що той не втримався на ногах та боляче гепнувся об землю. – Ти – йолоп! Ніяких храмів більше не буде і взагалі нічого й нікого не буде, якщо ми дозволимо цьому Храму впасти. Це ж не просто Храм, який своєю головою сягає неба. Це ключ до інших світів! Його допомагав будувати сам Творець. Ані світлі, ані тим паче темні ніколи не намагалися його зруйнувати. Їм таке і на думку б не спало. Бо заборонено Творцем. Так, усім, крім мого сина. Я поганий батько. Не впильнував. Є ще одна таємниця темного Храму. Вона передається від Повелителя до Повелителя Темного світу. Під Храмом знаходиться темниця. У ній замкнений Хаос.

– Хто? – Стрибог навіть не робив спроби підвестися. Так і сидів на землі, здивовано оглядаючи батька. Той каже правду чи дурить його? – Та це ж лишень дитяча лякалка про старого Хаоса, замкненого в підземеллі. Хіба ні? І якщо його випустити, то загинуть усі світи. Зрештою, Хаос був твоїм батьком. Навіть якщо то правда і я знищив темницю, то хіба ви з батьком не домовитеся?

Морок дивився на Стрибога згори вниз. Люті у його словах не меншало:

– А хіба ми з тобою можемо порозумітися? Ти мене і чути не хочеш. А з батьком Хаосом справи геть кепські. Та зараз не час з’ясовувати батьківсько-синівські стосунки. Потрібно рятувати Храм. Де Навія? Знайти її негайно! Тільки вона може зварити правильний еліксир. Рука того, хто руйнував, може і повернути до життя.

Площа стояла і слухала, як ці двоє перемовлялися. Печать жаху та приреченості висіла над світом темних. Із-за спин натовпу вигулькнула зеленокоса постать Навії та кинулася в ноги Морока:

– Пробач мені, Повелителю. Мене примусили, я не хотіла, я не зна…

– Цить! – Морок жестом зупинив Навію. – Ти можеш це спокутати лишень одним: зварити рятівний еліксир.

– Але я не знаю як… – пробелькотіла Навія, стоячи навколішках перед Мороком.

– Зате я знаю. Та я б і сам зварив протиотруту, якби не потрібна була рука того, хто варив отруту. Треба знайти суміш сірої плісняви та чорної води. У тебе щось лишилося?

Навія ствердно закивала. Морок продовжував:

– Ще потрібні сльози Жар-Птиці та молоко Праматері. Гадаю, що їх у тебе нема?

Навія кивнула, погоджуючись.

– Вони є в Птахи чи в Перуна. Потрібно переміститися до світу Оранти.

Морок випростався. Підняв голову та простяг руки долонями догори:

– Нехай допоможе нам Сварог!

– Що? Не смій рятувати Храм. – Стрибог схопився із землі, мов укушений. – Хай старе валиться. Щойно Храм стане попелищем, почвари з Мертвої річки звільнять Мальву. А ми побудуємо новий Храм, ще кращий, і створимо нових богів. І не розповідай мені старі байки про Хаоса, який начебто замкнений під Храмом. Моя ладанка мені каже, що ти брешеш.

Морок підійшов до Стрибога впритул. Різко замахнувся правою рукою та заліпив тому такого ляпаса, що з носа сина відразу зацібеніла кров.

– Угамуйся! Не доводь до гріха! – Морок гидливо відвернувся, поки Стрибог обтирав кров. – Навіє, Худічу, за мною!

Стрибог важко дихав. Сварга смерті немилосердно пекла, вимагаючи жертви. Ладанка втискалася каменем в груди. Поки не було сил і кроку зробити. То був не просто ляпас, а міцне батьківське прокляття.

Морок наче згадав щось, зупинився. Звернувся до площі:

– Усім зберігати спокій. Радегаст за старшого. Стрибога замкнути в хатині Русалій. Якщо чинитиме опір, без попереджень убити, тобто кинути в річку.

Морок заквапився. За ним слідком рушили Худіч та Навія. Радегаст тим часом ухопив Стрибога за плечі і майже силою поволік в інший бік, перед тим віддавши наказ усім на площі врятувати бодай щось із Храму. Той хоч і здригався, як недужий у лихоманці, та поки не падав.

Стрибог волочився за Радегастом, однією рукою тримаючись за Сваргу смерті, другою стискаючи ладанку. З кожним кроком йому кращало. Він розумів, що то ладанка сірих дає йому силу. Та поки цього не показував. Хай думають, що зламали його. Батьківське прокляття, знесилення і все таке. Він навіть навмисно пригальмовував, дозволяючи Радегасту принизливо волочити себе. На подвір’ї хати, поряд із болітцем, він повністю відновився. Розвернувся і… Радегаст не сподівався отримати підступний удар у спину від ослаблого ворога. Усе сталося миттєво. За Радегастом у болоті лишень забулькало. Стрибог лишень встиг останньої миті врятувати лука, якого Радегаст носив на спині. О, той йому пригодиться.

А тоді Стрибог кинувся навздогін Мору, Худічу та Навії. Настиг їх на мості. Першим удар отримав Худіч. Непрощене закляття влучило тому в спину. Худіч не встиг навіть зрозуміти, що й до чого. Потужним ударом чоловіка перекинуло через поруччя. Худіч панічно замахав руками, шукаючи опори, і знайшов… Оскільки Морок був на кілька кроків попереду, а Навія йшла поряд, то Худіч і зачепився руками за неї. Стрибог, не роздумуючи, ударив ще раз. Мить – і Навія та Худіч зникли у водах річки Забутої-Незгаданої. Нажаханий Морок безсило споглядав, як води Мертвої річки своїми безжальними язиками заковтують двох темних, як зелені щупальця обкручують тіла, стискають в обіймах. І нічого… Усе відбулося настільки швидко, що ані Худіч, ані Навія не встигли й слова мовити. І ось уже плесо води таке, як завжди, – спокійне та смертельно лагідне.

– Що ти накоїв? – Мор не мав сили ані битися із сином, ані мстити йому. Остання надія на порятунок Чорнобогового Храму – мертва. А що далі? Уже не важить. – Я проклинаю тебе ще раз. Ти… Ти…Ти…

– Що я? – Стрибог недобре вищирився. – Зрадники мають бути покарані. Ти – зрадник. Ти наказав убити власного сина. Я проклинаю тебе своїм синівським прокляттям.

І Стрибог, не вагаючись, прицільно вдарив смертельним прокляттям. Воно влучило простісінько в голову Мороку.

Сум, біль та здивування застигли в погляді Мора. Він охопив руками голову. Сперся на поруччя. Він помирав. Це був кінець. Його син, його кров, його майбутнє, його ганьба… Водяна пелена внизу кликала до себе. Він не хотів перенародження, він хотів назавжди зникнути. Це він винен у всьому, що сталося. Він народив та виростив покруча. Він не заслуговує на прощення. І він його не проситиме. Ліпше вічне забуття. Морок з останніх сил перехилився через поруччя та полетів у воду.

Стрибог не звертав уваги на батька. Йшов упевнено вперед. У нього ще так багато незавершених справ. Він перейшов міст. Світ Ягілки чекав на нього. Він виконав свою частину угоди: зруйнував Храм Чорнобога. Храм помирає. Отже, істоти з річки мають повернути Мальву. Було домовлено, що відразу після падіння темного Храму Мальва чекатиме на батька в Міжчассі.

Назустріч Стрибогу рухалися двоє. Здаля їх помітив та одразу впізнав. Він не вірив у своє щастя. Він сам хотів їх знайти відразу ж після того, як поверне Мальву. І раптом така приємна несподіванка. Доля посміхалася йому сьогодні. Ладанка на шиї співала оду радості, легкість та впевненість наповнювали тіло.

Стрибог зупинився. Склав руки в подячній молитві, підняв очі до неба:

– Дякую, Творцю, за твою велику справедливість. Даруй мені влучності, щоб не схибити, даруй мені моці, щоб завдати удару, даруй мені витримки, щоб не зрадити себе, даруй мені сили зробити задумане во славу та могутність твою. Йменням кола Сварожого!

Він поволі опустив руки. Подивився перед собою. Подорожні наближалися – обличчя світлі та тривожні. Вони його також впізнали. Стрибог глибоко вдихнув. Затримав на мить подих. Тоді видихнув. Зняв з плеча лук Радегаста. Досконала зброя стрільця, зроблена найкращим майстром світу темних. Дістав Перунову стрілу, приклав її до тятиви, як маестро смичок до струн прилаштовує. Напнув. Прицілився. І вистрілив.