Текст книги "Зворотний бік світів"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 19 страниц)

Морок злісно блиснув очима. Як його дратувала ця світла зараза.

– Чому ж тоді ви ніколи не зраджували свою дружину? – Птаха дивилася чоловіку простісінько в очі, і той ледве витримував погляд. – І зараз не зраджуєте, а ко…

– Замовкни, – обурився Морок. – Ми говоримо не про мене, а про тебе зі Стрибогом. Отже, ти відповіла на зради Стрибога тим самим. Так ницо і так по-дурному.

– Я ніколи Стрибога не зраджувала. Жодного разу, навіть подумки, – відповідала спокійно Птаха.

– Не зраджувала? А Перун? Що це тоді, як не зрада?

– Ну, напевне, любов.

Мор оскаженіло зірвався з місця. Закричав на Птаху. Обзивав усяко, звинувачував у зникненні онуки, у тому, що вона така-сяка-пересяка – і зрадниця, і лиходійка, і звабниця, – і що вміє використовувати інших, і що всіх світлих треба втопити в Мертвій річці або відправити у світ мертвих, щоб не заважали нормальним творцям творити гармонію у світах. Робив то так гучно, що Горпина на вулиці нажахано молилася, просячи заступництва в небес. Чомусь була переконана, що Морок уб’є Птаху.

Птаха ж спокійно сиділа на своєму місці, уважно спостерігаючи за діями Мора. І коли той урешті трохи стишився та знесилено впав на стілець, вона озвалася:

– Як багато цікавого я щойно почула від Повелителя Темного світу. Шановний Повелителю, ви завжди чуткам вірите чи тільки коли вони стосуються Птахи? Не відповідайте, бо я зараз повідомлю вам таке, від чого вам стане соромно за всі сказані недобрі слова.

– Дуже цікаво, безсмертна, – скривився Мор. – І що ти мені такого скажеш, чого я не знаю? Що ви з Перуном не коханці, а друзі? Не сміши мене, гаразд? Ти сама щойно зізналася, що любиш його, чи мені почулося?

– Ні, не почулося. Можу повторити. Я і справді люблю Перуна. Так само, як ви любите Стрибога. Бо Перун – мій батько. Можете запитати Мари, Лади чи кому ви там ще довіряєте. Зрештою, запитайте власного батька. Він точно знає. Це ж нормально любити батьків, чи не так?

Якби позгасали всі зорі на небі та води затопили світ, Мор здивувався б менше. Він сидів кілька секунд, переварюючи почуте та не кліпаючи очима. Потім ледь чутно перепитав:

– Як це, батько? Ти ж донька смертної Арати… Чи тут також існує якась прихована таємниця?

– Взагалі для того щоб дитина з’явилася на світ, однієї волі та бажання жінки недостатньо. Потрібен чоловік, батько дитини, – сумно відповідала Птаха.

– Але ж… Чому він досі мовчав? – не вгавав Мор.

– Може, тому, Море, що ви доволі легко повелися на пророцтво Оракула. Як там воно звучить? Виправте, якщо помиляюся. Здається, так: «Та, що прийде зі світу Чотирьох Сонць, донька Арати, вкраде серце твого сина». І Перун, рятуючи мене від смерті, бо в смертному тілі я б від отриманих ран точно померла, прийшов до великої Мари і попросив подарувати непритомній дитині Перемінника тільки для того, щоб вона вижила і щоб ви не могли відстежити її до пори до часу, поки вона не зміцніє настільки, що зможе сама себе боронити?

Морок не знаходив слів, щоб заперечити Птасі. Вона тримала відкритим серце, і темний бог вільно читав у ньому. Вона не брехала ні про Перунове батьківство, ні про справжню любов до його сина, ні любов до його онуки. Мовчав, розгублено роздивляючись візерунок на скатертині.

– Отакі справи, Повелителю темряви. Ви ненавидите мене за те, що ваш син смів покохати світлу. Ви ненавидите мене за те, що ваша онука завдяки світлій народилася і не перетворилася на темного монстра, а зростає хорошою і дуже сильною безсмертною. Але, знаєте, я маю більше за що вас ненавидіти. Ви вбили мою матір, зруйнували моє дитинство, знищили всіх, кого я справді любила, коли жила у світі Чотирьох Сонць, перетворили мого рідного брата на зрадника, відступника та вбивцю, вкрали в мене батька, залишивши тільки маленький спомин… І через що? Через пророцтво напівбожевільного Оракула.

– Це все прикрі обставини, безсмертна. Боротьба між світлом та темрявою потребує жертви. Лишень одного я не розумію. Натяку про зраду брата. Якого ще брата? – гаркнув Морок. – Я геть нічого не знаю про твого брата. У моєму житті стільки було зрадників та зраджених, хіба всіх пригадаєш? Зрештою, запам’ятай собі таке, зради не можна навчитися. І зраджувати не можна змусити. Це вибір кожного.

– Так-так. Той, хто не хоче зраджувати, нізащо не зрадить… – погодилася несподівано Птаха. – І немає значення, кого чи що зраджуєш. Людину, матір, кохану, батьківщину чи себе. Зрада не має виправдань. Поговорімо про інше, бо щось задалеко ми зайшли в наших шуканнях. А часу не так багато, я це відчуваю. Годинник невпинно котить хвилини в пастку. Чого ви хотіли від цієї бідної нещасної смертної жінки? Вона любить вашу онуку по-справжньому. Бо вона і її онука теж. І Мальва сю стару любить. Дуже-дуже любить. А от чи любить Мальва вас? Питання. Любов не заслуговують покликом крові чи високими словами про велике призначення чи грандіозну мету. Люблять завжди серцем. А що залишається, коли нема любові? Навіть повагу від сина та онуки треба заслужити. О, звісно! Ви мені можете заперечити. Переконувати, що для Темного світу любов не притаманна. Нехай. Вам вирішувати. Я до вас не пхаюся, мені байдуже. Тільки не шукайте винного там, де його нема. Дайте спокій Горпині.

– Я стару не займатиму. Присягаюся. Але скажи мені, будь ласка, це правда, що Мальва жива? Це не хитрий підступ? – Морок стишився, змалів. Сидів, далі уважно роздивляючись візерунок.

– Жива. Вона успішно переправилася через вашу річку. Річка її не вбила. Тому що Мальва не лишень донька темного, а й простої смертної жінки. Останній раз її бачили у світі Оранти. Лада припустилася великої помилки. Погрожувала повернути дівчину до Відтіні. І Мальва вкотре накивала п’ятами. Є маленьке припущення… – Птаха затнулася. Наче вирішувала – казати Мору чи ні. Той підняв на неї очі. Погляди схрестилися. Договорила, бо вона йому щойно повірила: – Є маленьке припущення, точніше, це лишень відчуття Перуна, мого батька. Він вважає, що Мальва зараз у сірих. Вони хочуть її використати, щоб пересварити між собою всіх, щоб налаштувати Стрибога і проти вас теж. Тобто переконати, що це начебто ви винні в смерті Мальви. Ви для нього – убивця його доньки. Бо я – та, що розбила його серце. Цього для враженого сумління бога цілком достатньо, щоб почати ним маніпулювати.

Мор мовчав, уважно дивлячись на Птаху. Тоді сумно кивнув і прорік:

– Я вірю тобі. Ти не дуриш. Гаразд. Що ж нам тепер робити? Ти ж у нас така мудра, що порадиш? – Морок говорив майже щиро.

– Ні, Море. Я не мудра. Може, трохи розумна. Розумний бачить вихід з глухого кута. А мудрий ніколи в глухий кут не зайде. Думаю, ліпше зробити так. Мальву шукають усі: і ви, і ми, і Перун, і смертні, і безсмертні. Рано чи пізно ми її знайдемо. Та, на жаль, зі Стрибогом усе набагато гірше. Він уперто не вірить, що між мною та Перуном нічого нема. Біля нього активно труться сірі і доливають оливи у вогонь. Ви – його батько, авторитет для сина. Він повернеться до світу Відтіні. Він шукатиме Мальву. Повернеться точно, бо Мара йому розповіла про так звану смерть доньки і навмисне те зробила, щоб виманити його зі світу Білих Вурдалаків. Я також хочу з ним поговорити, але зроблю це після того, як ви з ним помиритеся. Ви розкажете йому всю правду про Мальву. Він вам повірить. Ви мусите знайти потрібні слова. І це вам допоможе зробити ваше батьківське серце. На мить забудьте, що ви темний Володар, згадайте, що ви тато. Що скажете?

Мор згідно закивав:

– Так. Думаю, що так і вчинимо. Але пообіцяй мені, Птахо, що, навіть коли ти першою знайдеш Мальву і вона не захоче повертатися до світу Відтіні, ти не заборонятимеш мені спілкуватися з онукою.

– Обіцяю, не заборонятиму, – відразу відповіла Птаха. – Навіть більше. Я переконаю її, що так буде правильно. Родина – це дуже важливо.

Птаха вмовкла. Вони кілька секунд мовчали. Врешті обізвався Морок:

– Колись у дитинстві батько мені розповідав притчу про багатого, але дуже скупого мірошника. Він зробив загату на річці та побудував поряд млин. Вода собі текла, і текли гроші в кишеню мірошника. А оскільки він був чи не єдиним в околиці мірошником, то заробляв досить пристойно. Одного разу у його загаті з’явилась крихітна тріщина. Люди, які проїжджали повз загату, це побачили та сказали: «Пане, залатайте дірку, а то загату прорве і біда буде». Господар млина махнув рукою. Що там може зробити маленька дірка? Загата в нього міцна. Минав час, тріщина більшала, але загата досі залишалася міцною і нічого поганого з млином не відбувалося. Гроші текли річкою. Звісно, мірошник розумів, що треба таки колись залатати кляту дірку. Та все не квапився, бо скупість не дозволяла, так шкода було грошей. Настала осінь, а з нею – сезон дощів. Лило як з відра три дні поспіль. Води в річці прибувало, тріщина в загаті також збільшувалася, і врешті одного вечора загата не втримала воду. Вода зруйнувала все: і загату, і млин, і втопила самого мірошника. От що може вчинити маленька тріщина.

– Ви думаєте, Море, що ми зараз тріщину латаємо, так? – Птаха сумно дивилася на Морока. – Ой, ні. Мені здається, що загату таки прорвало. А тріщиною був світ Русалій, який ви, темні, знищили. Усе рано чи пізно повертається до нас із надлишком. Закон Всесвіту, не я його вигадала. І мої слова – це зовсім не відплата за смерть Перуниці. Я її майже не пам’ятаю. Мої слова – це тільки мої слова.

Птаха вивела Мора аж за хвіртку. Вони розпрощалися дуже ввічливо.

Морок якось геть розгублено запитав:

– Виходить, що ми зараз із тобою вже не вороги?

Птаха стенула раменами та сумно відповіла:

– Не завжди ворог – справді ворог, а друг – справді друг. Це сказав Учитель Посолонь. Не думала, що повторю цей вислів. А бачите, як повернуло… Усяке буває. Йменням Сварожого кола прощаюся з вами. Нехай усе задумане нами здійсниться.

Перелякана та здивована Горпина сиділа під хатою на лавці та мовчки слухала слова прощання ще вчора заклятих ворогів.

«Не завжди ворог – ворог. Та вже точно не друг», – сказала сама собі. Птаха підійшла до жінки, сіла поруч, обійняла її за плечі. І так вони сиділи якийсь час, мовчки дивлячись у зоряне небо.

– Горпино, я хотіла тебе про дещо розпитати. Точніше, про декого. Про того проклятого, якого ти змусила допомагати Мальві. Розкажи мені про нього, що знаєш, будь ласка.

3. Колянка

Лед із Полелем перемістилися за допомогою ключа до Порубіжжя досить швидко і без труднощів. Оскільки Лед не один раз так мандрував і знав обійстя Ягілки непогано, то вправно скерував варган у потрібному напрямку. Полель не заважав брату порадами. Не до сперечання зараз… Потрібно якнайшвидше знайти Мальву та повернутися разом з нею додому, до батька.

Та першим, кого вони зустріли в Порубіжжі, був не крилатий вовчисько Симаргл, і не Ягілка, і, звісно ж, не Мальва. Хоч на таке везіння навіть дуже сподівалися. Під хвірткою Ягілки стовбичив якийсь чужинець. Звичайний собі хлопака, середнього зросту, блакитноокий, білявий, вбраний у прості полотняні штани та таку ж сорочку, підперезану червоно-чорним тканим поясом. На одязі не було жодних вишитих узорів. І тільки пояс подекуди помережаний нехитрим нейтральним меандром. Тож допетрати, з яких світів прибув хлопець, брати не могли. Молодий чоловік не одразу зауважив братів, бо захопився частоколом. Звісно, де ще побачиш загорожу, прикрашену черепами?

Полель голосно відкашлявся, привертаючи увагу хлопця. А коли той різко озирнувся, чемно вклонився йому та дуже виховано прорік:

– Йменням Сварожого кола вітаю тебе, безсмертний.

Робив це зовсім не з ввічливості, швидше з необхідності. Адже зараз не час для дрібних сварок чи непорозумінь, які так полюбляє Лед. Бо йдеться про пошук дуже важливої для всіх людини.

Лед невдоволено хмикнув, але промовчав, похапцем запихаючи варган Полеля в глибоку кишеню штанів.

– Йменням Сварожого кола я теж щиро вітаю вас, безсмертні! – відповів утомленим голосом хлопець.

– Якими вітрами, шановний пане? – вдавано люб’язно запитував Полель. Він завжди брав на себе місію перемовин із невідомими людьми, бо Лед рідко коли церемонився. Відразу хапався за меча або починав відверто хамити. – З ким маємо честь розмовляти? Мене звати – Полель. – І Полель приклав ліву руку до грудей, а правою показав на брата. – Це мій брат Лед. Ми діти безсмертних Перуна та Лади. Прямуємо до шанованої пані Ягілки за наказом нашого батька.

Полель, попри свою м’якість та толерантність, умів ліпше брехати, аніж Лед. У Леда, коли говорив неправду, сльозилися очі.

– Дуже приємно запізнатися, – вклонився хлопець. – Мене звати Остап. Я учень славних Учителів Посолоня, Птахи та Мирослада. Прямую до пані Ягілки з важливою місією від світу світлих. Я розшукую Мальву. Чи ви, випадково, не чули про неї?

Остап привітно посміхався хлопцям, хоч і відразу відчув, що Полель йому трішки збрехав. При словах про «завдання» від Перуна закололо в плечі, якраз у тому місці, де мав вирізаний знак правди. Перун нікуди хлопців не посилав, вони доброю волею тут.

– Ти хто такий, щоб я тобі звітувався? – нарешті не втримався Лед, і голос його був не дуже доброзичливим. – Йолкі-матолкі. Розшукує він Мальву. Теж мені слідопит знайшовся! І чому світлі довірили шукати Мальву саме тобі, що, когось досвідченішого не знайшлося?

Остап невдоволено покрутив головою і відповів на закид Леда:

– Я знаю, що Мальва була у світі Оранти деякий час, а потім чомусь опинилася в Порубіжжі. Світ Оранти – то ваша батьківщина. І ви маєте знати причину, через яку Мальва з вашого світу втекла. Можливо, ви теж Мальву шукаєте? А про завдання від Перуна просто збрехали.

– Що? А ти хто такий, щоб нас допитувати? – уже добряче розлютився Лед, спідлоба зиркаючи на Остапа. – Вештаються тут усякі пройдисвіти!

– Яке добірне товариство! От же ж не чекала! – насмішкуватий голос Ягілки почувся по той бік загорожі. Вона різким рухом навстіж розчинила браму. Хлопці сторопіли від несподіванки.

Жінка зараз перебувала в подобі карги Яги, блимаючи на хлопців своїми страшнючими очищами.

– Ну, вітаю вас, хлопці-молодці. Йменням Сварожого кола вітаю. Гарно як. Одразу троє, наче в давніх билинах про богатирів. Коней вам не вистачає та булави з шаблюкою.

Ягілка з хлопців відверто насміхалася, доливаючи оливи у вогонь своїм зовнішнім виглядом. Полель похнюпився, Лед скривився. Така Ягілка-Яга їм не дуже подобалася, але вони не раз бачили її і в такій подобі. А от Остап… Стояв безтямно та нажахано лупав очима. Згадалася дитяча страшилка про Бабу Ягу, Кістяну Ногу, яка має предовгого носа, котрий гачком спускається до верхньої губи, беззубого рота, з гнилими дуплами замість зубів. А в тих дуплах живуть бридкі смердючі хробаки… Остап гидливо скривився. Чому Мирослад його не попередив, що всі страшилки про Бабу Ягу справжні?

– І тебе вітаємо йменням Сварожого кола, шановна Ягілко, – чемно відповів Лед, який отямився першим. – Дякую тобі, що допомогла Мальві. Чи можемо ми її бачити?

– Хм… – посміхалася Ягілка, свердлячи очима Остапа та звертаючись до Леда. – А ти, мій любий Леде, не хочеш знати, чого цей молодик, якого звати Остап, теж розшукує Мальву? Ану спитай у нього.

– Навіщо? Він нам сказав чому, – хитро примружився Лед, – йому світлі дали таке завдання. Невже збрехав, йолкі-матолкі, і є шпигуном з Темного світу?

– Тю на тебе, Леде. Який з нього шпигун? – хіхікнула Ягілка. – Це хороша світла дитина, до речі, дуже-дуже талановита. Ось, наприклад, Остап відчуває, каже йому людина правду чи ні. А ще… Він коханий нашої Мальвочки, і вже це дає йому повне право її шукати.

Ягілка-Яга зробила крок та вийшла за хвіртку. Остап ледь не впав від несподіванки. Зараз на нього дивилася молода, привітна і дуже гарна жінка.

– Що? – ошелешено озвався Лед. Якби Остап виявився ще одним його братом, бо сьогодні він уже отримав сестру, то це б його не так приголомшило. – Йолкі-матолкі!

– То що, Леде та Полелю, не передумали шукати Мальву? – сумно дивилася на хлопців Ягілка.

– Чого це ми мали передумати? Замакітрила нам своїми байками голову і тішиться! – озвався насуплений Полель. – Нам потрібна Мальва і край. То де вона, Ягілко?

– Так, шановна пані, – нарешті обізвався Остап, на теперішню Ягілку приємно було дивитися. – Будь ласка, скажіть, де зараз Мальва. Адже у вас її вже немає, чи не так?

Ягілка опустила очі, вдавано важко зітхнула:

– Нема. Вона пішла від мене. Втекла. Можете перевірити і хату, і подвір’я? Чого б це я вам казала неправду?

Лед уже отямився після новини про коханого Мальви. Але для нього це нічого не змінювало. Врешті, той малий поки лишень наречений, а не чоловік, отже, у нього все ще є шанс.

– Ну, припустімо, ми тобі віримо. І куди ти спровадила Мальву, га? Ану кажи! Не бреши, що втекла. Хіба від тебе даси дьору, йолкі-матолкі? – Лед злісно напосідався на жінку.

– Я не знаю, де вона зараз. Захотіла піти – пішла. Гаразд-гаразд, вона не втікала. Просто пішла. Хто я така, щоб її тримати біля себе? Ну, говорила, що хоче до Яровороту податися. Але якщо ви її розшукуєте, то, виходить, нема її там. Загубилася дорогою. Більше я нічого не знаю, тому бувайте здорові, хлоп’ята, у мене справ багато! – І Ягілка зробила було крок, щоб повернутися назад на своє подвір’я, та Лед заступив їй дорогу.

– Остапе, – Лед звернувся до суперника. – Ану, йолкі-матолкі, спитай шановну пані Ягілку про Мальву, подивимося, як твій дар викривальництва неправди спрацює.

Ягілка нервово сіпнулася, сердито нахмурилася:

– Допомагай після такого людям. Ти мені не довіряєш, Леде? Як можна? А коли попросив допомоги, то хіба я тобі відмовила? – Ягілка говорила плаксивим й ображеним голосом. Губки закопилила, щічки вкрилися багряними плямами… Узявши руки в боки, вона нависла над Ледом темною хмарою.

– Я тобі не Полель, шановна, на мене твої збочені чари не діють. Можеш навіть сльозу пустити, мені байдуже. Остапе, ану порозмовляй з нашою благодійницею. Ягілко, поки ти не поговориш з Остапом, я тебе додому не пущу. І це не жарт. А будеш комизитися, туману напускати, дерева з корінням виривати і ними кидатися, свого кота чи змій на нас напустиш, то розповім про твої афери батькові, і про те, як Мертвою водою торгуєш, і як декому нитку життя вкорочуєш на замовлення, і як у вікно підглядаєш. Ой-ой, і не витріщайся, наче вперше чуєш! Я знаю набагато більше, аніж хотілось би, йолкі-матолкі. Остапе, до роботи!

Ягілка втупилася в землю і вже зверталася до Остапа:

– Гаразд! Питай.

– Де Мальва? – Остап питав лаконічно, не дуже уважно дивлячись на Ягілку. Він слухав її голос. Лишень це мало значення.

– Не знаю, – говорила Ягілка кудись у землю, ховаючи очі від хлопців.

– Дурите нас. Ну, ми чекаємо правильної відповіді. Шановна пані, ви знаєте, що я відчуваю вашу брехню. Будь ласка, не примушуйте мене скористатися іншими моїми талантами, – Остап говорив м’яко, але впевнено.

Ягілка підняла очі на Леда:

– Леде! Змилуйся! Мій любий хлопчику! Я думала, що ми друзі. Я ж тобі завжди допомагала, була на твоєму боці. Нащо тобі та дівка? Та в тебе сто таких буде, якщо захочеш, обіцяю. Навіть кращих. Вона ж геть не красуня. Сухоребрик нещасний.

– Ану цить мені! – скаженів Лед, нависаючи хмарою над Ягілкою. – Зараз мова не про нашу з тобою дружбу і не про дівок. Твоє чарівне вікно дозволяє тобі знати набагато більше, аніж потребує та, котра владарює в Порубіжжі. Але тобі чомусь байдуже, чим історія зі зникненням Мальви закінчиться. Уяви собі на мить: одного разу зникнуть усі світи і запанує довкола Хаос, як сказано в одному старому пророцтві, у яке ніхто давно не вірить. Залишиться хіба що твій світ, не цікавий для Хаоса, та ще, може, світ сірих… Краще говори правду, бо я здогадуюся, де тепер Мальва. Йолкі-матолкі, ну?

Ягілка мовчала. А потім ураз скинула руки догори і заголосила до неба.

Що тут зчинилося! Земля під ногами задвигтіла, вмить набігли чорні хмари і полило наче з відра. Хлопці нараз вимокли до нитки, хоча ще мить тому ніщо не обіцяло негоди. Лед ухопив Ягілку за руки. Та враз змінила подобу, перетворившись на немічну каргу. Та з Ледом такі штуки не проходили. Він сердито засичав на жінку:

– Ану припини! Йолкі-матолкі. Припини, кому сказав, дурна твоя голова…

За плечима хлопців сердито загудів та зашумів старий ліс… І здивований Остап побачив, як старі неповороткі дерева, котрі, здавалося, уже давно безпробудно сплять, почали активно рухатися, виплутуючи із землі своє глибоке та міцне коріння. У лісі зчинився страшний рейвах. Дерева поспішали на допомогу своїй господині. Полель ухопився рукою за Остапа, ледве тримаючись на ногах, бо один корінь боляче шмагонув його по нозі й він поточився.

– О, Свароже! Капець. Улипли! Казав тобі, братіку, вернутися до хати та взяти меча й сопілку? Я б миттю цю нечисть приспав. Ну, мудрагелику, що далі?

Ягілка стояла страшна та щаслива. Вона посміхалася своїм беззубим ротом і змією шипіла:

– А я попереджала вас. Дощ і дерева – то квіточки. Незабаром і змії мої любі підоспіють. А кіт-воркіт матиме забаву. Котику-котику, ану ходи до мене, любчику.

Остап раптом згадав, як у своєму сні-видиві чув гру Полеля, а ще згадав розповідь Учителя Посолоня про вміння Полеля за допомогою сопілки забирати волю в людей. Якщо з людьми це проходить, то, може, з Ягілкою теж вийде, бо вона хоч напів, але таки жива людина. Тим паче, що сопілка в нього не зовсім проста. Остап потягнувся до пояса, витягнув сопілку і простягнув Полелю:

– Грай. Ти знаєш яку.

Той ошелешено кілька секунд дивися на сопілку Остапа, тоді вихопив її та щасливо закричав:

– Колянка, хлопці. Ми врятовані. Леде й Остапе, затуляйте вуха.

Остап та Лед чемно затиснули руками вуха. Ягілка геть нічого не розуміла. Лед надто різко її відпустив, бо затуляв вуха руками. Ягілка перечепилася здоровою ногою через кістяну і боляче гримнула на землю. Тим часом залунала чарівна мелодія. Колянка витинала так млосно, заливалася так пестливо, що хотілося від того звучання притулитися ніжно до чогось рідного, стулити повіки та спати-спати-спати… Дощ припинив сердито лаятися, зробився лагідним та добрим, а невдовзі вщух. Може, теж задрімав. Дерева кинули видиратися із земних пут, спочатку насторожено слухаючи музику, а з часом і геть умовкли, притуливши віття до стовбурів. Ліс спав… Спала і Ягілка, згорнувшись калачиком під своєю загорожею, і солодко комусь уві сні посміхалася. Полель зупинив музику.

– Що ти робиш? – засичав на нього Лед. – Продовжуй, продовжуй, йолкі-матолкі, не спиняйся, бо вони прокинуться. І зміюки незабаром приповзуть. Це тобі не смертних присипляти.

– Не прокинуться смертні і не приповзуть змії, – упевнено відказав Полель. – Це не калинова сопілка, братіку, – і він повертів у руках Остапову сопілку. – Це колянка, зроблена з горіхового плакучого дерева, яке росте тільки у єдиному світі та у єдиному місці – на старому болоті у світі неврів.

Тоді Полель неохоче простягнув Остапові сопілку:

– Дякую. Ти нас урятував від гніву цієї ненормальної. Може, і не загинули б, але до тями довгенько приходили б…

– Ні, залиш поки собі. Ти ліпше даєш їй раду, краще граєш і мелодії добираєш теж вправніше. Здається мені, що вона нам ще стане в нагоді.

– Це не може бути колянка. – Лед підійшов до хлопців, гидливо обминувши тіло Ягілки. – Коли на колянці грати, то живі істоти стають птахами. Ми ж не стали птахами, йолкі-матолкі?

– Одразу видно, що ти неуважно слухав мамині уроки, братіку, і вже точно нічого не читав, – поважно мовив Полель. – Так, гра колянки робить людей птахами, і поки звучить мелодія, доти людина є птахом. Але якщо розвернути сопілку і заграти з іншого боку, то всі просто заснуть і спатимуть довгенько. Тож наша Ягілка, щонайменше на кілька годин, як і все підвладне їй Порубіжжя, обеззброєні.

Лед хмикнув і звернувся вже до Остапа, звівши брови:

– Ну, гаразд. Може й так, йолкі-матолкі. Тоді нам пощастило. Але де ти, Остапе, дістав колянку? Наскільки я знаю, у світі Білих Вурдалаків такі сопілки – рідкість. І мало кому їх дарують.

– Колянку подарував мені рідний дід, Учитель Мирослад, – відповів Остап коротко.

– Мирослад – твій рідний дід? – перепитав Лед.

Остап кивнув.

– Йолкі-матолкі, оце подаруночок, – трохи розчаровано протягнув Лед. Остап йому геть не подобався, але він терпів його через Мальву, а тепер і через Мирослада.

– Що далі? – озвався Полель. – Підемо до хати Ягілки і спробуємо розвідати, де Мальва?

– Ніц не вийде, – сумно зітхнув Лед. – Там стільки пасток! Ти добре знаєш, що то не хата, а лабіринт. Поки зайдемо, поки пройдемо, чи не запізно буде? Ми й так знаємо, де Мальву шукати. Вона точно в сірих. Треба туди рушати і по всьому, йолкі-матолкі.

– Куди туди, братіку? – Полель продовжував оглядати сопілку, задоволено цмокаючи язиком. – Пішли туди – не знати куди? Ги. Жоден варган тебе туди не перенесе. Ніхто, крім хіба що сірих, не знає, де той світ. Навіть Ягілчине вікно його не бачить. Сірість не проглядається. Така вже вона є. Ну, мудрагелики, то куди нам йти? Ягілку ми вирубили. Що далі? Може, додому повернемося, до батька?

Остап підняв руки, бачачи, що Лед готовий заперечити брату:

– Будь ласка, можна я скажу?

Лед сплів на грудях руки:

– Ну, кажи, йолкі-матолкі. Що таке знаєш ти, чого ми не знаємо?

– Я спробую розпитати Ягілку про те, де зараз Мальва і вивідати дорогу. Розумію, що вона зараз спить, але ж вона не мертва? Я спробую залізти в її голову і все розвідати. Коли вона прокинеться, то нічого ані про мене, ані про те, що Полель її приспав, не пам’ятатиме. Отже, й сірих про те, що ми знаємо про них, не попередить.

– Ти й таке вмієш робити? То Мирослад тебе навчив, так? – захоплено виспівував Полель. – Авжеж, спробуй. Іншого виходу в нас, схоже, нема.

Остап усівся поруч з тілом Ягілки. Поклав руки їй на голову, заплющив очі і…

Кілька хвилин тривала мертва тиша. Полель трохи розгублено поглядав то на Остапа, то на сопілку. Люди зі світу Білих Вурдалаків завжди бентежили його уяву, а Учителя Мирослада він узагалі вважав легендою. І от поруч сидить його онук, який нічим не відрізняється від свого діда, принаймні міццю та вмінням вражати. Лед хмурився, з підозрою оглядаючи довкілля. Йому це все геть не подобалося.

Остап важко зітхнув та піднявся із землі:

– Мальва – у сірих. Дорога у світ Досконалих, так сірі називають свій світ, не довга і не коротка. Легко дорогу знайти, та важко туди увійти. Брама всередину відчиняється тільки тоді, коли сірий пожертвує їй кілька крапель власної крові. Назад вибратися простіше. Брама так збудована. Якщо ногами не торкатися землі, то вона не зауважить вас і не зупинить. Випустить.

– Припустімо, що це правда, йолкі-матолкі, у чому я дуже сумніваюся, шановний. – Лед сердито супився. – То як ми знайдемо дорогу і відчинимо браму? Ну, мудрагелику?

– Дорогу легко знайти за допомогою варгана. Ви ж так сюди перемістилися?

– Ну і що? Перемістилися. Бо у Ягілки ми вже бували і знаємо, куди переміщатися, йолкі-матолкі. А до тої паскудної брами не переміщався ніхто з нас. Крім хіба що вирубаної Ягілки.

– Я знаю, куди слід переміститися, – упевнено говорив Остап. – Я бачив браму очима Ягілки. Добре все розгледів. Для варгана картинку в голові складу. Брама розташовується на межі з її світом, у Міжчассі. Вона там не раз бувала.

– Гаразд. От перемістилися ми, йолкі-матолкі. А далі де нам узяти кров сірого, га? – Лед чіплявся за кожну дрібничку, бо Остап його добряче дратував.

– Моя кров підійде. Брама сірих – це звичайна зелена галявина. Кілька краплин крові на землю – і все. Можна проходити, – випалив Остап, збентежений недовірою Леда.

– Ой, хлопче, що ти про себе думаєш? – зітхнув Полель. – З чого ти взяв, що брама тебе пропустить?

– Я син сірого. Головний сірий брат – мій батько.

Лед та Полель ошелешено дивилися на Остапа. Полель ледве видушив із себе:

– Ну нічогенька в тебе сімейка: дід – справжня легенда, сам Мирослад, а батько – ганьба роду. Співчуваю.

– Так, я син сірого. – Остап говорив голосно, чітко карбуючи слова: – І тому ви не зобов’язані йти зі мною. Мій батько – то мій клопіт. Ви дуже ризикуєте, перебуваючи зі мною поруч. І коли нас упіймають сірі, то й сопілка не допоможе.

– Що ти таке мелеш? – обурився Полель. – Ми не боягузи. Мальва нам майже сестра. Правда, братіку?

– Скажу, хлоп’ятки, одне: я з вами, – відповів лаконічно Лед. Подивився уважно на Остапа і додав: – А тобі я все одно не довіряю. Я за тобою стежу, йолкі-матолкі. Зрозумів? Тож вважай!

Остап кивнув.

– Ну? Тоді перенеси нас до брами, чи що? – поспішно заговорив Полель. Він не хотів, щоб Лед із Остапом посварилися.

Хлопці доволі швидко та справно перемістилися до брами сірих. Як Остап і прочитав у видіннях Ягілки, вони опинилися на затишній галявині. Співали пташки, дзижчали комахи, шелестіло листя на деревах… Тільки сонця та чистого неба над головою бракувало до повної ідилії. Над ними висіло похмуре сіре небо.

Остап зробив травою надріз на руці, рясно окропив кров’ю галявину і… Стіна зі старих дерев почала танути. Перед ними відкрився вечір світу Досконалих. Хлопці стояли на високому пагорбі, до якого своїм майже ідеальним тілом тулилося містечко. Акуратно побудовані двоповерхові будиночки, прямі, наче стріли, вулиці, котрі сходилися в одному місці. І цим місцем була багатоповерхова будівля в центрі, найвища і, напевне, найголовніша в цьому світі.

Остап тицьнув пальцем у багатоповерхівку:

– Мальва там. Ягілка тут була кілька разів, хоч їй і не дозволено виходити з Порубіжжя. Бо якщо вона порушить заборону і увійде до світу живих, то енергія живого вб’є її. У світі сірих енергія живого майже мертва. Вона ще жевріє, але ледве-ледве, і Ягілці тут добре. Отак сірі отримали ключі від розуму жінки, яка хоче бути потрібною не тільки тоді, коли переводить душі у світ мертвих. Мертві завжди мовчать, а якщо до неї хтось і приходить, то з певними намірами і зовсім не в гості. Це жінку обурює, і вона бере за свої послуги платню. Хоч та плата їй зовсім не потрібна. І лишень світ сірих прийняв її як рівню. Принаймні поки їй так видається. Сірі її в гості запрошують, роблять щедрі подарунки, безкінечно дякують за досконалість, говорять пишномовні слова про її важливість для світобудови, особливо для майбутнього. Основу якого становитимуть сірі та Порубіжжя. До того ж напівжива чи напівмертва, вона все ж таки жінка. І один із сірих братів їй дуже подобається.

Остап умовк. Лед і Полель були вражені.

– Вона тобі в цьому зізналася, коли ти був у її голові? Так? – запитав печально Полель.

– Ні, я сам побачив. Моє вміння дивне. Я можу бачити, відчувати, думати, мріяти і передбачати розумом тієї людини, до якої підключаюся. – Остап сумно зітхає та похапцем додає: – У нас з вами дуже мало часу, хлопці. Мальва в небезпеці. І ви все ще можете передумати та повернутися додому. Це мій клопіт, тільки мій.