Текст книги "Зворотний бік світів"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 19 страниц)

– Заспокойся, мала! Час існуватиме завжди.

– Ну ви точно тугодум! Ніц не доганяєте. Хочете я розповім вам одну притчу? Мені її тато в дитинстві розповідав. Я довго була єдиною дитиною в сім’ї, от і росла егоїсткою.

– Розказуй, ми нікуди не поспішаємо. Час зараз належить тільки мені, мала. Чуєш, я той, хто керує всім!

– Ну, тоді уважно слухай той, що керує всім! В одному садку росла гарна шовковиця. Садівник її доглядав, опікувався нею, і з кожним роком вона ставала все пишнішою. Її густа крона по-королівськи височіла над іншими фруктовими деревами і відкидала на них густу тінь. Але що більше розросталася та тягнулася вгору, то зарозумілішою ставала.

Вона з погордою поглядала на сад. Зверхньо до всіх ставилася. Тінь від шовковиці не дозволяла іншим деревами добре рости. Її міцне та глибоке коріння забирало із землі найсмачнішу й найпоживнішу їжу, залишаючи сусідам лиш недоїдки. Чимало дерев через це всохло, багато захворіло. Садівник настільки був засліплений красою своєї шовковиці, що на це не зважав і безжально вбивав хворі та слабкі дерева.

«Приберіть геть цю жалюгідну вишню! Вона заважає мені милуватися квітами!» – вередувала шовковиця, і садівник запопадливо вбивав вишню.

Під шовковицею не росла трава, не цвіли квіти, їхня барвистість шовковицю дратувала. Не співали й птахи на її вітах. Спів птахів нервував дерево.

«Звільніть мене від сусідства нестерпної груші! Вона така незграбна та потворна. Гляньте, який у неї викривлений стовбур, вона точно хвора. Заразить тут усіх», – скиглила іншим разом примхлива шовковиця, і стару добру грушу, яка щоріч рясно родила медові плоди, було зрубано.

Задоволена та набундючена, згорда похитуючи гілками, пихата красуня-шовковиця ніяк не вгавала: «Очистіть сад від старих черешень та яблунь! Вони потворні!» І дерева пішли на дрова.

Шовковиця домоглася свого. У саду залишилися самі пеньки та молодняк, який за розмірами ледь перевершував траву.

Але одного разу в цей край прийшла біда. Почався сильний ураган. Зарозуміла шовковиця щосили опиралася йому, міцно тримаючись за землю могутнім корінням. Та вітер, не зустрівши на своєму шляху інших дерев, безперешкодно накинувся на самотнє дерево, нещадно ламаючи та нагинаючи гілля. Нарешті понівечена шовковиця не витримала лютих ударів, тріснула і впала додолу. Вона померла.

Мальва замовкла. Числобог нервово перебирав пальцями правої руки.

– Хочеш сказати, що…

– Я нічого не хочу сказати. Це лишень притча. Можете й далі залишатися пихатою і чваньковитою шовковицею. То ваш вибір. Але зараз ваша пиха грає погані жарти з усіма світами. Покажіть мені, де захована брама, і я від вас відчеплюся.

– Не покажу, – сердито гаркнув Числобог. – Теж мені, учителька! Дожилися, яйця курей учать.

– Нє, – заперечила Мальва. – Півнів.

– Що? Яких півнів, що ти вер… – Числобог скаженів. – Забирайся геть з моєї хати! Приперлася. Я тебе кликав? Ще й ображає! Навіжена дівка!

– І таки заберуся геть. Ліпше піду в історичний архів, а може, і в бібліотеку. У мами там подруга працювала. І вона досі жива. Тож без вас якось обійдемося, – кинула перше, що спало на думку. – Тільки не думайте, що сірі вас до себе впустять пожити. Дзуськи! І Біловоддя вас не прийме. Ніхто не любить зрадників.

– Ну, заткнешся ти нарешті, мала заразо?! Розтринділася! Годі! Я краще знаю, куди мене хто впустить і куди випустить. Рятувати світ прибігла? Навіщо? Знищення світів – це воля Творця. Він робить дезінфекцію. А різні шмакодявки будуть заважати? До Біловоддя мене не впустять? Ще й як упустять. Володар часу немає часових обмежень і просторових теж, щоб ти знала. – Числобог говорив упевнено та пафосно.

«Думає, що схопиву Творця за бороду», – подумала Мальва і важко зітхнула. Він їй не покаже браму.

Числобог глузливо вишкірився та вказав рукою на двері:

– Геть! І не смій більше сюди приходити.

Мальва зітхнула, підвелася зі свого місця. Підійшла до собаки, погладила його по голові:

– Співчуваю, Симаргле. Числобог – баран, а не бог, – сказала так, щоб тільки пес чув, і попленталася до виходу.

За спиною її бабуся старалася щось пояснити пану Юрію, однак той уже нікого і нічого не чув. Пліснява сірого світу потрапила у його душу і комфортно там почувалася. Відчуття того, що врешті Числобога призначать всесильним, зривала дах з голови колись мудрого бога.

10. Повернення

Вечоріло, коли вони з бабусею допленталися до Кортумової гори. Дорогою Мальва зрозуміла, чому вона не бачить браму, чому та ховається від неї. От же дурепа! Тільки чотири рази на рік ця брама стає видимою для людського ока: у часи рівнодення та сонцестояння. Зараз був початок червня, і до літнього сонцестояння залишалося майже три тижні. Так, якщо іншого виходу вони не знайдуть, доведеться чекати цілих три тижні. Десь неподалік голосно гримнуло, сяйнула блискавка, небо погрозливо затягували хмари. Збиралося на дощ. У повітрі запахло озоном.

– Мальвочко, грози в нас тепер зовсім не добрі та лагідні, як колись. Переважно буревії. Миттєво налітають, роблять шкоду та летять далі. Потрібно десь заховатися і переждати. Бо можна й життя позбутися.

Заховатися? Куди? До найближчих уцілілих будинків до початку грози вони не доберуться. Гриміло зовсім поруч. Вітер посилювався і майже збивав з ніг. Десь біля підніжжя гори щось хруснуло і гучно впало. А тоді яскраво блиснуло й гримнуло так моцно, що аж вуха заклало. Мальва схопила бабусю за руку та потягла за собою. Як вона відразу не подумала? Можна на цвинтарі заховатися. Тут купа закинутих склепів. Вибрала найціліший та найсухіший. Зверху він щільно накритий поваленими деревами, вхід привалений напіврозваленими надгробками. Щойно Мальва втягнула досередини Горпину, як небо залило сліпуче світло. Навіть замружилася від тої яскравості. Услід за спалахом гахнуло. І врешті полило.

Дощ був густий, шпаркий та сердитий. Його завзята тупанина сперечалася навіть з лихими надривами грому. На щастя, дощ якимсь дивом відігнав блискавиці, і вони миготіли десь за містом. Сиділи обнявшись, уважно слухаючи далекі перегуки грому та гучне шльопання дощу. Мальва випадково натрапила на непоганий сховок. Ділити його зі скелетами зовсім не хотілося. Та, на щастя, склеп був порожнім. І мав вигляд не дуже старого. Може, хтось замовив для себе на майбутнє й так і не скористався. Вода сюди не затікала, лишень шуміла гучно біля входин, збігаючи стрімко вниз. Коли грім віддалився настільки, що вже здавався тихим бурчанням, а дощ став трохи спокійнішим, озвалася бабуся Горпина:

– Дівчинко моя, цей дощ надовго. І литиме цілу ніч. Хіба під ранок трохи стишиться, однак… Нам завтра знову доведеться сюди повертатися. А я вже немолода, ноги не здужають. А відпустити тебе одну не зможу. То, може, переночуємо тут? Гаразд? Не замерзнемо, ночі вже досить теплі.

Вони притулилися одна до одної й так і просиділи в кутку склепу. Сон, якщо й приходив, то легкий, неглибокий. Сиділи мовчки, щоб не наражатися. Усе-таки цвинтар, ніч… Ні-ні, вони не боялися мертвих. Вони остерігалися живих. Числобог попередив сірих, а ті нашорошили вуха. Під ранок тільки вдалося заснути по-справжньому. Мальву розбудили голоси. Вона обережно розсунула гілки, якими вночі буревій привалив вихід. Дві чоловічі постаті рухалися центральною алеєю. Тією ж дорогою вони вчора йшли з бабусею. Мальва впізнала обох. Голоси наближалися, і вона вже добре чула слова.

– …це добре, що ти дівку відіслав куди подалі та дав зрозуміти, що вона нічого не отримає, – говорив Шепіт. – Брама стане видимою за три тижні?

– Так, на жаль. І тоді вона спробує той… відчинити, – трохи ніяково відповідав Числобог.

– Ніяких «той» не буде. Чуєш? За три тижні все закінчиться.

– А якщо не закінчиться? – у голосі Числобога чулася невпевненість.

– За-кін-чить-ся, – рубав складами Шепіт. – Чому ти не відібрав у неї ключ? Уже вчора все закінчилося б, і я не мусив би так ризикувати та пхатися сюди. Тут зараз як на діжці з порохом. Черкни добряче сірником – і бабах!

– Та якось не зметикував. Усе йшло гладко. Ані вона, ані стара ні про що не здогадувалися. Я – звичайний львівський антиквар, який живе самітником. Родина загинула, і мені, бідоласі, лишилося тільки дві втіхи: чай та пес. Аж тут вона впізнала мій перстень влади, – виправдовувався Числобог. – Я отетерів. Начитана зараза та настирлива. Як вчепилася: «Де брама? Де брама?»

– Де брама, кажеш? Розумна. А ти перстень чого з пальця не скинув? Що за дурна звичка хизуватися ним? – нервово шпетив Числобога сірий. Зрозуміло, хто тут головний. – Гаразд. Ти ж не знав, що вона та сама дівка. Вона й мене добряче в дурні пошила. Дременула з-під носа. Зрештою, ніхто не чекав її з ключем Оракула. І де вона його взяла? Невже поцупила в старого блазня? Нічого. Мої хлопці направилися зараз до неї додому, вони гарно вишколені. Ключ ми добудемо. Силою, навіть якщо доведеться її вбити. Молодець, що відразу повідомив. Усесвіт скоро належатиме тільки тобі. Роби з ним, що хочеш. Створюй нові світи, пануй над ними. Мені потрібне лишень Біловоддя. От ліквідуємо малу комаху – і все…

– Спрямуй хлопців і в центральний історичний архів та бібліотеку. Там, звісно, нема чого шукати, залишилися тільки руїни, але вона так не думає. Достобіса зухвала дівка. Хвалилася подругою матінки, котра ніби колись там працювала, тому може допомогти. Ох, ті смертні. Щойно подумаєш, що тебе важко здивувати, як… з’являються: така собі баба-знахарка Горпина та безсмертна онука Мальва в тебе на порозі та якраз напередодні кінця світу! Лякала мене Біловоддям. Навіть притчі розповідала, совістила. А мова яка? Жах просто. Розмовляє, наче смертна.

Далі розмови Мальва не чула. Хоча чоловіки крокували доволі повільно і час від часу зупинялися. Обережно виткнула голову зі склепу. Повалені дерева та купа сміття заступали весь краєвид. Постаті Числобога та Шепота віддалялися. Краєм ока вихопила ще когось. Вчасно заховалася. За Шепотом та Числобогом назирці йшла охорона. Троє чоловіків зупинилися перед входом до склепу. Діра-вхід була рясно завалена, і, звісно, охоронців геть не цікавило, що там усередині. Бо нічого підозрілого вони не запримітили. Мальва з нетерпінням чекала, коли вони заберуться. Хвилини здавалися жуйкою, тягучою та липкою. Нарешті все закінчилося. Охорона почала спускатися. Видно, Шепіт та Числобог поверталися іншою дорогою.

– Добре, що пішов дощ і на землі видно їхні сліди, – прошепотіла сама собі. – Я по слідах дійду до брами. Немає ніц на зле, щоб не вийшло на добре.

– Там можуть бути охоронці, – обізвалася бабуся, схоже, що вона давно вже не спала й уважно слухала. Вона таки мала слушність. Там могли зостатися охоронці. – Онучко! Я піду перша. Навіть якщо зачеплять – не біда. Змушені будуть показатися. А ти зорієнтуєшся тим часом. І не переч мені, Мальво. Скільки там залишилося до кінця світу? Чула сама… Три тижні – не більше. А коли ти зробиш все правильно, то врятуєш усіх і мене теж.

Мальва не заперечувала. Вона пригорнулася ніжно до своєї бабусі, сказала, що дуже її любить і завжди любитиме. Горпина пішла.

На горі й справді була охорона. Правда, не дуже потужна. Мальві чомусь здавалося, що мало би бути принаймні троє-четверо вояків, щонайменше двоє. Але один? Решта, напевне, вирушили на пошуки Мальви в місто. Одних направили до батьківського будинку, інших – в архів та бібліотеку. Цікаво, у яку? То вже хай Числобог вигадає.

Охоронець зупинив бабусю. Вона щось йому пояснювала, він теж старався в чомусь її переконати. Тоді схопив за руку і потягнув за собою, донизу.

Бабуся навмисно голосно розмовляла. Мальва слухала неуважно. Стара вигадувала на ходу байку про якусь карту і архів, де та карта захована. Це все робилося навмисно. Щоб Мальва могла чути, як далеко охоронець, і знати, коли стане безпечно вибратися зі сховку.

Виповзла врешті. Майже рачкувала, уважно вивчаючи сліди. Вони привели її на те саме місце, де вона вчора була та обнишпорила там кожен сантиметр. Почала по-новому досліджувати все довкола. Кожну травинку, кожен камінчик. Брами не було. Всілася на землю, витягла ключ, покрутила його в руках і ледве не розридалася. Що далі?

І чи буде те далі?

Спиною відчула чиюсь присутність. Обернулася. То був собака Числобога. Стояв майже поруч, уважно вивчав її і поки не гавкав.

– А, ти! Що ж, привіт, Симаргле! Чо не гавкаєш? Ну, біжи, розпатякай усе Числобогу. Ти ж йому служиш? Біжи-біжи… Усе одно Мальва зараз у повній дупі…

Пес жалібно заскавулів і, підібгавши хвоста, наблизився впритул до Мальви. Лизнув її руку, яка стискала ключ. Тоді носом різко вибив ключ на землю. Мальва навіть не встигла нічого зрозуміти. Симаргл нахилився над дзеркалом і… Мальва застигла на місці. Була переконана, пес вхопить ключ у зуби та дасть драла. І все врешті закінчиться… Усе закін…

Пес перевернув ключ дзеркалом догори і зачав активно та голосно на нього дихати. Потім зупинився, підібгав хвоста та відійшов. Гавкнув неголосно, показуючи головою на люстерко.

Мальва схопилася на ноги, підняла ключ, зазирнула в дзеркало й обімліла… Там була брама. Брама у вигляді веселки стояла зовсім поряд, трохи праворуч від них. Симаргл – не просто спостерігач за часом, він теж частина часу. І, схоже, він на її боці.

– Дякую, – прошепотіла і кинулася до брами. У неї обмаль часу, охоронець може будь-якої миті повернутися.

Згадувала настанови Остапа. Так, вона має стати в центрі брами. Стала. Зараз дзеркало працювало, наче прилад нічного бачення, точніше прилад бачення того, чого людське око не в змозі побачити. Трішки праворуч. Ні-ні, задалеко, півкроку назад. Скинути взуття та одяг. Робила все так, як велів Остап. Готово. Затиснула в лівій руці ключ. Зашелестіли слова… І брама проявилася.

Це була арка з двома колонами, зроблена з матеріалу, що нагадував білий мармур. Звичайна конструкція без жодних знаків чи узорів. І лишень у центрі арки, простісінько в Мальви над головою, було вирізьблено такий самий знак і того самого розміру, що й на ключі Оракула. Почала говорити слова заклинання, тоді стала навшпиньки, стараючись дотягнутися і вставити ключ у замок. На зріст надто мала і… ох-ох… вона не дотягнеться… Однак зріст не мав жодного значення. Відчула, як потужна сила тягне ключа вгору. І вона його відпустила. Ключ ідеально підійшов. Над головою щось гучно хруснуло і… З люстра на неї полилося світло. Мальва замружилася, а коли розплющила очі, то вже не побачила сумного краєвиду майже вбитого Львова. Перед нею розкинулося живе й квітуче місто. Співали птахи, унизу дзеленьчав трамвай, галасували діти, вітер ніжно пестив зелену траву, посміхалося весело маленькими лагідними хмаринками небо, променилося сонце… Це був живий світ, той Львів, у якому хотілося залишитися назавжди. За спиною почулися крики і сердите гавкання пса. Вона повернула голову. Грізно гарчав Симаргл, не дозволяючи двом міцним чоловікам наблизитися до брами. Один із тих здорованів витягнув зброю смертних і вистрілив у собаку. Очевидно, промахнувся, бо злий Симаргл накинувся на чоловіка, шматуючи плоть. Інший чолов’яга теж потягнувся до зброї й швидко вихопив. Мальва знала, у кого він стрілятиме. Він не рятуватиме товариша. У нього інший наказ. Відчувала, що от-от з’явиться Шепіт. Вона не стане випробовувати долю. Зробила вперед півкроку і… прогримів постріл…

11. Йменням Сварожого кола, безсмертна

Їй здавалося, що вона падатиме вічність. Той крок у зелений і співучий живий світ, який вона зробила, був кроком кудись… Світло, запахи, звуки наче вимкнулися. Просто знала, що вона кудись летить, падає, опускається, а потім знову піднімається. Геть не відчувала свого тіла, не могла порухати ані пальцями рук чи ніг, ані головою. Наче тіло хтось вимкнув і залишилася тільки свідомість. Вона летіла через щось напівпрозоре. Як це назвати, Мальва не знала, та нагадувало воно туман у Карпатах. Коли кажуть, що гори дихають, то з’являється щось схоже… Тільки той гірський подих завжди вологий і прохолодний на дотик. А цей – сухий, теплий і дуже-дуже знайомий, наче з іншого життя. Мальва назвала це подихом бога. Спочатку її турбував постріл у спину від сірого. Чи влучив він? Але болю не відчула. Отже, таки встигла переміститися… Чи не встигла і помирає? Та чи може безсмертній зашкодити зброя смертних?

Встигла дорогою згадати всіх важливих для себе людей: і темних, і світлих, і тих, кого безсмертні називали смертними. Кажуть, що перед смертю в голові людини за одну секунду пролітає все її життя, найважливіші його моменти. Якщо це був кінець, то вона мала набагато більше часу, аніж секунда.

Згадувалися бабусині казки. Вона розповідала їх завжди дуже оригінально, не так, як інші. Може, тому, що казки ці були особливими і бабуся в неї особлива, смілива та справедлива.

Пригадує, як тато купив їй драконячу енциклопедію. Тоді саме був пік захоплення драконами. Знімалися фільми, мультики, видавалися книжки. О, яка то була чудова енциклопедія! Зі справжніми прибамбасами для мисливця на драконів: драконячий пил, драконяча абетка, атлас драконів світу, драконячі заклинання і замовляння і, нарешті, найсправжнісіньке перо дракона. О, то було таке грандіозне відкриття для неї. Виявляється, дракони – птахи. Як вона берегла те перо, як мріяла знайти-упіймати свого дракона, аж поки одного разу раптом не зрозуміла, що це просто красива легенда і драконів не існує. Чи стало то для неї розчаруванням? Звісно, ні. Вона виросла й почала розрізняти, де вигадка, а де реальність. І раптом світ укотре перевернувся. Епопея з безсмертними, з Перемінником, з її призначенням знову перевернули все з ніг на голову. Казка ожила, та була вона не дуже казковою, швидше моторошною. Інколи хотілося вкотре вирости і зрозуміти, що все це їй намарилося. І вже не дивувалася, що у світі безсмертних навіть дракони ожили. Ех, шкода, що так і не довелося побувати у їхньому світі Зміїв Багатоголових. Тільки вони там геть сумирні, і якщо себе чемно поводити, то можна навіть покататися верхи на одному з різновидів… Про цей світ вона прочитала в Тестаменті Чорнобога, коли вивчала його, щоб заслужити бодай якусь похвалу свого діда Морока.

Кажуть, що кров дракона входить до складу варива, котре забирає в людини спогади. Як би вона хотіла зараз його випити!.. Щоб забути смерть батьків, смерть світу Єдиного Бога, смерть Птахи… Мрійниця!

Згадалося, як ще дошкільнятком вона вперто відмовлялася йти до лісу. Пояснювала це тим, що обов’язково в темному лісі її підстерігатиме дракон. Тоді вона надивилася різних драконячих страшилок. Уперто переконувала бабусю, що надто мала, аби дати раду дракону, і меча в неї чарівного нема. Дракони ж бояться лишень мисливців, озброєних антидраконячими мечами.

Бабуся тоді посміхнулася на фантазію онуки й розповіла їй таку історію.

– Якось ішов дрімучим лісом відважний лицар. Як годиться: у блискучих обладунках та з гострим мечем, котрий вправно стинає будь-які голови, навіть драконячі. Він нікого в лісі не шукав, а просто заблукав. Лицарю дошкуляла спрага. Раптом він почув дзюркотіння струмка і дуже втішився з того. Він урятований. Він не тільки нап’ється води, а й вирушить уздовж течії й обов’язково вийде до села, а отже, до людей.

Лицар вийшов на простору галявину і від несподіванки йому відібрало мову. Біля струмка лежав здоровенний триголовий дракон. Лицар, забувши про втому, кинувся на одвічного ворога. Витягнув свого вірного друга меча і напав. Дракон почав боронитися. Зав’язалася жорстока битва. Сили були рівні, і коли лицар відтяв дракону дві голови і сам упав, стало зрозуміло, що переможця в цій битві не буде.

«Слухай, чоловіче, – озвалася до лицаря третя, поки жива, драконяча голова. – Скажи, чого ти на мене напав? Я ж лежав собі сумирно і тебе не займав».

Лицар з останніх сил, чіпляючись за життя, промовив: «Мене мучила спрага, і я хотів напитися. А тут ти…» – «Ну то й пив би. Хто ж тобі заважав?»

Отака історія, онучко. Не завжди жахливі дракони є монстрами. Часто буває навпаки, добрі й лагідні з вигляду можуть виявитися жорстокими та лихими.

Після цієї притчі Мальва вже не боялася ані драконів, ані когось іншого в лісі. Той, хто хоче просто напитися води, ніколи не запхає тобі ножа в спину.

Раптом Мальва зрозуміла, що щось змінилося. Вона почала відчувати власне тіло. Повернулася її здатність ковтати, кліпати, ворушити пальцями. І коли вона захотіла опустити голову та оглянути власні руки, над вухом щось гучно ляснуло, а сліпучий спалах змусив замружитися.

Вдих… Видих… Вона лежала в темряві. Справді лежала і нікуди не летіла. Слухала, як спокійно б’ється її серце, слухала, як повітря вливається у її легені та виштовхується назовні. А потім почула знайомі звуки, наче з далекого-далекого минулого: ритмічне цокання годинника в сусідній кімнаті, завивання сирени «швидкої» за вікном, шум міста, голоси її батьків, тата Назара та мами Олі. Колись давно, у її прекрасному житті, вранці, коли Мальва ще спала, батьки разом на кухні готували сніданок. У грудях защеміло. Вона прислухалася… Шкварчало щось на плиті, наче мама смажила котлети. Запахло кавою, засміявся тато. Напевне, мама влучно пожартувала.

Мальва розплющила очі.

Вона прокинулася у себе в ліжечку, у Львові, посеред цілого та неушкодженого Всесвіту, жива й здорова… Обережно сіла, роззирнулася. Це була її кімната. Минуле її життя. Густі гардини на вікнах погано пропускали світло. Але це не завадило розгледіти на столі підручники. Спустила ноги на долівку, встала. Її трішки гойднуло. Зосередилася на вікні, підійшла до нього. У тілі відчувалася легка слабкість, та з кожним кроком ставало легше. Стояла якусь мить перед гардиною. Боялася відсмикнути. А що, коли там руїни?.. А цокання годинника, розмови батьків та підручники на столі – то обман. І щойно вона відхилить штору, то… Набралася мужності та тремтячою рукою поволі відсунула гардину, вийшла на балкон.

Була рання весна. У чистому небі світило сонечко, унизу в справах поспішали люди, на дитячому майданчику гралися малюки, дорогою мчали машини. А на своїй лаві сиділа беззмінна баба Валя та уважно вистежувала свою чергову «їжу»… Мальва полегшено зітхнула. Посміхнулася сама до себе. Ще не знала, плакати чи радіти. Уважно роздивилася свої руки, ноги. Була вбрана у свою піжаму. Згадала про Перемінника. Не намацала. Його ще не було чи вже нема? Застрибнула до кімнати. Глипнула на електронний годинник на верхній полиці книжкової шафи, який показував не тільки час доби, а й місяць, число, рік…

У кімнату ледь чутно постукали, двері легко відчинилися. З порога до неї посміхалася мама:

– Доброго ранку, сонько! Я розумію, що сьогодні субота і ти нікуди не поспішаєш, та все ж, моя золота дівчинко, уже одинадцята година. Ми з татом встигли дві кави випити. Я насмажила налисників, а тато – котлет. Гайда снідати!

Мальву накрила відчайдушна хвиля тепла, затишку та захищеності. Не втрималася, підбігла до мами, обійняла її міцно:

– Матусю, як я вас із татом сильно-сильно люблю! Ви в мене найкращі.

І вже не стримувалася. Сльози самі по собі текли з очей. Вона знову нормальна, вона знову людина. Усе вдалося! «Остапку, коханий, ти про це знав, мій любий Оракуле! Мені все вдалося. Я повернулася».

Мама гладила ніжно Мальву по голові. Була заскочена такою поведінкою доньки, яка давно вже так ніжно не обнімала та не цілувала її. Що вдієш, підліток… А тут…

– Ну що трапилося, доню? Поганий сон, так?

– Так, мамо, – не сперечалася. – Дуже поганий сон.

– Давай поснідаємо, а ти нам його розкажеш, якщо захочеш. А потім можемо родиною сходити в кіно чи театр. Звісно, якщо в тебе немає інших планів: зустрічі з друзями чи тренування додаткового.

У неї на сьогодні немає жодних планів. У неї в запасі місяць, судячи з календаря. І сьогодні вона піде з батьками в театр. Увечері вона зетелефонує бабусі та скаже, як сильно її любить. Вона попросить маму, щоб та навчила її варити борщ та пекти яблучний пиріг… А увечері напроситься з татом на рибалку. А потім… А потім сяде і напише листа. Так, як радив Остап. Не даремно брама переходу її пропустила, не даремно вона тут. Переписати долю, звісно, не можна, але виправити власні помилки таки до снаги.

Мальва йшла неквапно вулицею Клепарівською. Думала про те, що вона втратила та що здобула, зробивши часовий зсув, намагаючись переписати майбутнє. Так, вона знову була звичайною смертною, вона перестала бачити і відчувати думки людей, варган у кімнаті батьків не говорив до неї, баба Валя, майбутня проклята, продовжувала цмулити силу із сусідів, і поки Мальва не могла дати тому ради. Так, сили в неї забрали, як і Перемінник, і вона дуже змінилася. Чи на краще? Поки не знала. Мама навіть пробувала розпитати Мальву, чи не закохалася бува, бо поводила себе геть по-іншому. Почала «нормально» розмовляти, слухати «нормальну» музику, носити «нормальний» дівочий одяг, засіла за підручники, щоправда, це швидше було бажанням усамітнитися, аби мама не задушила зайвою опікою. І тільки тато, здається, зовсім не хвилювався через таку внутрішню переміну в доньці. Казав, що це вікове і всі молоді люди через схоже проходять… Так, вікове. Просто Мальва вже не змогла б ніколи стати такою, якою була до того, як у її життя увірвався одного холодного березневого дня «слуга ворожий».

Мальва час від часу проглядала новини. Особливо політичні. Не має значення – вітчизняні вони чи світові. І затерпала перед екраном телевізора. Вона навчилася розрізняти сірих. Для цього не потрібно мати прихований талант. Як раніше вона цього не помічала? Світ Єдиного Бога, а точніше, її вітчизну, міцно тримали у своїх руках сірі, впевнено та наполегливо ведучи її до провалля. Національна свідомість, моральні цінності, правильні слова, загорнуті у фантастично досконалі золоті обгортки обіцянок, й… огидні та зрадливі вчинки. Сіра зараза ширилася світом. Люди перетворювалися на сірих. Байдужіли, готові до того, що ними керуватимуть. Спокуса зрадою… Зрадь себе, власну віру. Тобі кажуть, що давати хабарі – злочин. І ти з цим абсолютно згідний. Але в тебе є чарівна і талановита доця, яка без хабаря ну ніяк не вступить до цього клятого коледжу. І ти переступаєш через себе і даєш хабаря. Пліснява потрапляє в душу і починає її з’їдати. Якщо почав, то спинитися дуже важко… Інколи на екрані з’являлися й знайомі обличчя. Коли вона сиділа полонянкою в сірому світі, то мала час ознайомитися з усією лігою сірих, гортаючи фотоальбоми. Книжкова шафа світу сірих мала лишень таке наповнення. Так, сірі ніколи не беруть на себе відповідальності керманича, вони завжди в сутіні, щось нашіптують, радять, провокують.

– При запровадженні надзвичайного стану в енергетиці уряд отримує повноваження щодо контролю як за споживанням, так і постачанням енергетичних ресурсів, щодо встановлення спеціальних процедур як придбання, так і продажу, у тому числі природного газу й інших енергетичних продуктів, щодо введення санкцій…

Їй ставало недобре від цих розмов, але вона вперто перемикала канали, намагаючись упіймати чи перечепитися бодай через одне нормальне, світле чи бодай темне обличчя у владних кабінетах, котре ще не підхопило вірусу сірості… Так, вони траплялися. Одиниці, зазвичай нові та молоді, як в анекдоті про свіжий огірок, який кинули в діжку з квасними. За кілька днів він теж скисав… Розпач краяв серце. І тоді вона стрімголов мчала у свою кімнату та приписувала ще один пункт у своєму довгому і чесному листі…

І тут настала черга дивуватися батькові. Його донька і політика? Вигадувала якусь несусвітню легенду про те, що це їй потрібно для загального розвитку. Батько, звісно, не вірив, але тактовно мовчав, трохи насторожено поглядаючи на дитину. Таки доня кардинально змінилася. За одну ніч? Чогось не догледіли.

Лишень бабуся Горпина не дивувалася. Мальва якось попросила зварити напій, який не дозволяв би людям ставати сірими. Бабуся у відповідь важко зітхнула і сказала, що вона спробує. Але все залежить від людини: хоче вона цього чи ні. Сірість – це сірник у руках. А спалювати ним хату чи запалити газ під баняком на плиті – кожен вирішує сам. А ще Мальва розпитувала бабусю про проклятих, чи мають вони шанс виправитися. Бабуся підозріло цікавилася, чи не завела Мальва випадково собі нових дивних друзів? І просила бути дуже обережною, особливо зі своїми дивацтвами.

Інколи Мальві здавалося, що, коли вона ходить вулицями міста чи сидить за партою в школі, за нею хтось неухильно стежить. Це зігрівало. Вона знала, хто це, і була тій жінці надзвичайно вдячна за опіку.

З однокласниками та друзями все складалося незле. Вони з розумінням поставилися до її переміни. Думала, що якщо когось і важко заразити вірусом сірості, то напевне молодь. Хоча… На жаль, дехто носив вірус від народження. Як ото Людка Вишневецька, модель, міс Львова, батькова радість та опора. Одного разу Мальва перетнулася з її батьком біля школи. Чоловік виліз із припаркованої машини, щось сказав водію та заходився телефонувати. Вони не були особисто знайомі. Хто вона така для нього? Але Мальва, як і всі в школі, його добре знала. Звісно, заочно. Не один «щедрий» подаруночок типу від держави отримала школа від пана Вишневецького, заступника губернатора області. Пану Вишневецькому пророкували велике політичне майбутнє. Колишній комсомольський функціонер умів майстерно і, головне, вчасно перефарбуватися, змінити політичну орієнтацію. Мальва була за кілька кроків від чоловіка і навіть зі спини впізнала його. Господи! Це був сірий, той самий сірий, який упіймав її у клятому лісі, коли вона заблукала, утікаючи з Порубіжжя. Опустила очі, хоч і знала, що він її не може впізнати, бо те, що пережила вона, для нього ще не настало. Та сірий наче відчув її, різко розвернувся, і Мальва довго на своїй спині відчувала цікавий та трохи розгублений погляд… Отже, родина та бізнес у світі Єдиного Бога для сірого поганця – тільки прикриття? Як Остап і його мама Зорина були тільки прикриттям для сірого Шепота у світі Замерзлого Сонця. Сірі не плекають у серці любові. Це почуття в сірому світі відсутнє.

Сьогодні той самий день, коли вона побачить Остапа і все почнеться знову. Ось і знайомий під’їзд, один з небагатьох на цій вуличці та й, очевидно, у всьому Львові, на якому досі не має кодового замка. Порівнялася з брамою, чекала, відраховуючи секунди «один, два, три… п’ять…»

Не втрималася й кліпнула.

Остап ніби з-під землі вичаклувався. Стояв перед нею, такий рідний і водночас такий далекий. Сонце Яровороту тягнулося хвостиком за ним та освітлювало його постать. Перше бажання, яке ледве притамувала в собі, це кинутися йому на шию та розцілувати, а потім заплакати та розповісти, як вона тужить за ним, як їй важко поміж людьми, які її геть не розуміють.