Текст книги "Зворотний бік світів"

Автор книги: Дара Корний

Посеред Милограда палало велике багаття. Вогнище було святково-ритуальним. Безсмертні діти Рода, ті, що говорять прамовою, сьогодні прибули в славне Оселище неврів. Таке траплялося вкрай рідко. З покоління в покоління передавали неври своїм дітям спогади про прихід у їхній світ славних нащадків великого Рода та Рожаниці. Востаннє те траплялося, коли славна Перуниця відвідала Милоград, отримуючи науку перевертництва від старійшини Мирослада. Тоді вона врятувала не одне життя, навіть самого старійшину визволила з полону андрофагів. Та цього разу відбувалося щось набагато важливіше. Безсмертні рятували світ неврів від темряви. І нехай праліс було частково втрачено і багато доведеться пролити гірких сліз, оплакуючи біль та тугу Чуй-лісу, та, зрештою, велика сила коловороту дозволить і допоможе світу неврів відновитися.

Усі мешканці Оселища, урочисто вбрані, зі смолоскипами в руках, стояли довкола капища, утворюючи ритуальне коло, і мовчки чекали початку дійства.

На землі, біля ритуального сваржня, з дрібного білого каміння було викладено символ:

– Пізнаєш? Молвинець. Один із символів батька Рода, – зашепотів на вухо Остапу Мирослад. – Це обереговий символ. Неври впевнені, що якщо довкола нього зберуться з благими намірами в коло безсмертні, то це захистить їхній світ на довгі літа від ворога явного та навіть невидимого. Бо цей символ примножує силу молитви та благань у тисячу разів.

Остап не один раз був учасником подібних ритуалів. І цей не дуже різнився від раніше бачених. Дерев’яні фігури батька Рода та Матері Рожаниці мали на головах вінки з хрещатого барвінку та любистку. Батько Род тримав у своїх руках велику дерев’яну чару, оздоблену знаком:

Остап уже знав, що це за знак. Це тісний зв’язок з родом. Що міцніший та дружніший рід, то потужніша сила оберегового знака. Хворіє дитина – молиться весь рід, сходиться до святилища Рода, запалює біля підніжжя бовванів вогонь, спалюючи одежу хворого, промовляє молитву за здоров’я, тримаючи руку на оберегові. І допомагає. Хоча іноді й міць молитви роду безсила. Тож душа приреченого мусить повернутися на луки Вирію, щоб або знову переродитися, або отримати вічний спокій в оселі доброї Праматері.

Учитель Посолонь відмінно навчив своїх учнів читати знаки.

У чару з родовим знаком було налито якийсь трунок. Рожаниця тримала над собою підняті до неба руки. У кожній долоні – запалена свіча. На долонях Праматері були ті ж самі знаки, що й на чарі Рода. Праматір тримала вогонь земний, піднімаючи його вгору, ближче до вогню небесного.

Чотири стихії були присутні сьогодні на площі. Це вода в чарі, вогонь у долонях Праматері, земля під ногами та стихія вітру, за котру відповідав Перун і яку мав прикликати. Перун стояв між бовванами Рода та Рожаниці, тримаючи руки оберненими долонями вперед. Лики кумирів та обличчя Перуна дивляться на схід. Кумири, Перун та безсмертні утворили коло. От-от розпочнеться Ритуал.

Остап стояв між Миросладом та Птахою, тримаючи в руках смолоскипа. Дужа, переляканого та трохи знервованого, поставили між Птахою та Посолонем. «Що ви собі думали, беручи його із собою?» – випадково почув Остап слова Птахи, коли та перемовлялася з Посолонем. Посолонь щось там тактовно відповідав, натякаючи на волю та бажання матінки Дужа, яка була давньою приятелькою Мирослада. Мирослад вдавав, що не чує розмови. Остапу це не подобалося. І він пообіцяв собі не дозволяти рідному діду знущатися з Дужа. Так, Дуж часто поводиться зверхньо, особливо зі смертними, буває зарозумілим, хизуючись навіть перед рівними давніми коренями. Але хіба вони з Дужем не для того тут, щоб стати кращими?

Птаха час від часу зітхала, дивлячись на набурмосеного Дужа. Інколи вона співчутливо позирала і в бік Остапа. Вона відмовилася від його допомоги в пошуках Мальви. Та Остап добре розумів Учительку. Бо поки що не отримав унікальних навичок, умінь та знань для подорожей не простими смертними світами, а світами справжніх богів. Птаха пообіцяла: щойно віднайдеться Мальва чи бодай з’явиться правдива інформація про місцеперебування дівчини, вона передасть йому вісточку. А коли Остап отримає через сон якісь новини від Мальви, то неодмінно мусить повідомити про це Птаху. Звісно, через Мирослада.

Усі напружено чекали початку. У небі стояла Місяцівна – круглолиця та ясноока. Вона теж чекала… Десь далеко, там, де зализував рани праліс, потужно і заклично загриміло. Гримнуло вдруге, втретє і…

…почалося.

У ногах кожного, хто творив коло, було зроблено маленьку ямку, наповнену доверху якоюсь рідиною. І Остап робив те, що робили інші. Смолоскип опускався в ту рідину. Гаснув, півкроку назад і… Ямка займалася веселим блакитним вогнем. Тепер вогонь перемістився з палаючих смолоскипів у ямки на землі. То було прекрасне видиво. Вогонь утворював коло, вогонь горів у долонях Праматері, вогонь був і в небі – у грозових стрілах– блискавках, які хоч і наближалися, але достатньо стримано, щоб не затуляти хмарами Місяцівну, яка творила молитву разом з усіма. Мирослад мав зняти з Перуна та Перуниці закляття Місяцівни. Очевидно, зробив це непомітно, щоб не перешкоджати Ритуалу. Адже сили до Перуна повернулися, і він зараз уміло та впевнено керував стихіями в небі.

Мирослад здійняв руки вгору. Стихло все довкола. Навіть звуки ночі завмерли. Заговорив:

 
– Роде Всевишній, Ти, що єднаєш корінь і крону,
Ведеш нас Явою по стежці Прави,
Наснажуєш мудрістю прадідів наших,
Що сяють зірками у Вирії,
Прийди і будь з нами!
Святим Духом Світла Твого
Явись у Ликах Богів Рідних,
Бо ми чуємо в собі поклик Предків Світлих
І зібралися тут в ім’я Твоє.
Слава Роду Всевишньому!
 

Покотилося світом неврів багатоголосою луною:

– Слава і Хвала!

Закрутилося-замиготіло в небі від вітрів, що ширяли у високості. Громовиці добралися до околиць Оселища, гучно гримало та яскраво ляскало по землі вогненними батогами. Однак над самим Милоградом небо було безхмарним, і ясна Місяцівна красно стояла над світом.

Глибоко дихала ніч, убираючи в себе цілющий нектар молитов та світлих бажань тих, хто зібрався довкола капища.

Усі впали на коліна, простягнули руки до неба, долонями вгору, обличчя теж були повернуті до неба. Віра людей у мовлені слова була величезною.

Мирослад продовжував, а люд довколишній велично повторював за ним:

– Роде Всевишній, Ти тримаєш у собі все суще і несуще, усе видиме і невидиме, Ти – Правда і Добро, Любов і Справедливість. Велика милість Твоя, Ти праведників винагороджуєш, Ти кривдників милуєш, заблукалих рятуєш, життям нашим опікуючись через Богів Рідних! Це Ти призначив нам закони Прави через життя явне пізнати, випробування долаючи, душу шляхетною працею освячувати, рідних любити, по Правді жити, шлях свій честю засівати, щоб Слава проростала!

У чарі в дерев’яних руках кумира Рода забулькало, і здивований Остап уважно дивився, як крапля за краплею вгору підноситься рідина. Те саме відбувалося і з вогнем, котрий тримала Рожаниця. Полум’я свіч підіймалося вверх, краючи темряву ночі вогняними ножами.

Заговорила Птаха:

 
– О, Праматінко Рожанице, просимо Тебе,
Відпусти від дітей Твоїх,
Які тут зараз зібралися,
Сум та морок,
Від світу цього – темряву та лихо.
Зціли дерева покалічені, трави понівечені,
Лісових звірів поранених та наляканих,
Дай їм випити з чаші Твоєї води живої,
І хай проллється вона добром, спокоєм,
злагодою, оберегом.
По руслу вогню Місяцівни нехай увійде у світ цей
Сила небесная та нитка срібної Зорі.
І хай обережником вона стане люду і світу цього,
Його мужністю, мудрістю, любов’ю
та силою непідкупною.
Оберни, Рожанице-Мати,
У силу красную да кипучую,
Енергію всіх стихій – вогню, води, землі, повітря.
І пролий по руслу благодаті на народ Твій
Силу свою!
Слава Праматері великій!
 

І знову всі підносять аж до небес слова:

– Слава і Хвала!

І небо відкрилося. Морок ночі розсіявся. І стало навіть видніше, аніж удень. Сліпуче біле світло накрило світ неврів. Це тривало якусь мить, але цього було достатньо, щоб повірити в побачене. А потім… Потім над світом неврів літала у своїй предивній красі чарівна та неповторна Птаха-Магура, а поруч з нею Жар-Птиця та дивний Сокіл-Вогняний, співаючи хвалу Творцеві та великій Праматері. І неври довкола веселилися та раділи, обнімаючись та підспівуючи диво-птицям.

Остап як заворожений дивився на диво перевертництва. І йому так нестерпно захотілося в небо. Але він поки не вмів цього. І навряд чи вмітиме. Бо Учитель Мирослад сказав, що в Остапові живе інший талант, набагато важливіший від таланту перевертництва. Та хай йому грець з тим талантом, бо яка то радість відчувати за спиною крила та літати-літати-літати! Мирослад поклав йому руку на плече. Дідусь, здається, відчував, що зараз з його онуком коїться.

– Не журися, парубче! Ти ще й не таке утнеш.

– І літати зможу, як вони? – Остап кивнув у бік небесних птиць.

– Навіть краще, аніж вони. Тому ти зараз тут, любий мій онучку, сину землі неврів. Бо літати можна по– різному. Тобі точно сподобається. Ось побачиш.

І коли ритуальний вогонь у ямках майже догорів, свічки в долонях Рожаниці згасли, веселощі та радісні сміхи почали стихати, світ неврів густою теплою завісою накрив дощ. Він був рівний та спокійний, рясний та чистий, наче жива вода в незайманому джерелі.

Перун та Перуниця завершили свій небесний танок та опустилися на землю.

Птаха посміхнулася Остапу і заговорила:

– Для того щоб почули твою молитву, потрібна віра. Не маючи її в серці, не варто навіть приступати. Це те саме, що черпати воду з пересохлої криниці. Наповни її живою водою, впусти у своє серце віру!

– А що таке віра, Учителько Птахо? – запитував швидше тому, що мав переконатися ще раз у тому, що відчувало його серце.

– Віра, хлопчику, – озвався Перун, – це вміння бачити далі, аніж той, хто не вірить. Бо коли зникає віра, то помирає й любов.

– Що більше віри, то більше в тобі життя! – промовив хлопець.

Птаха з Перуном перезирнулися. Цей хлопчина ніколи не був простим, а тепер і поготів. Світ неврів відкривав його душу, наповнював її світлом та вірою.

А дощ усе падав і падав. Живий, рясний, спокійний.

Неври поспіхом розходилися по хатах. Птаха з Посолонем заховалися під кроною старого дуба, що ріс неподалік. Вони розмовляли. А Мирослад поволік додому замученого і сердитого Дужа. Той відмовився сам іти, істерично миркав, що заблукає, оскільки темно і він навмання не знайде дороги. І обов’язково втрапить у лапи до хижаків. І ті його загризуть. І він бідолашка загине. А Мирослада звинуватять у його смерті. Дуж ще щось там бурмотів про силу помсти його матері, але того вже майже ніхто не чув, бо Мирослад сердито волочив того до своєї хижі.

І тільки Перун залишався стояти на своєму місці, підставивши обличчя щедрому дощу. Остап наче заворожений дивився на чоловіка, який перед Ритуалом зізнався усім присутнім безсмертним, що є батьком Птахи. Чи раділа з того знання Птаха? Сумною здалася Остапу, бо після почутого і не плакала, і не сміялася. Мабуть, уже знала. Чому ж Перун раніше не визнав свого батьківства? Остапові хотілося про це запитати в бога. Як і про інше спитати. Чи знає той, як воно – зростати без батька? Навіщо він приховував правду аж так довго? Такою донькою можна тільки пишатися.

Остап уважно вдивлявся в лице бога, наче в ньому він мав отримати відповіді на свої запитання. Обличчям бога текла небесна вода. Плечі Перуна час від часу здригалися, наче від холоду. Але ж було геть не зимно, дощ лився теплий і ніч стояла погідна та гожа. Перун плакав. Остапові стало жаль старого бога. Діяв у той момент імпульсивно, підбіг до чоловіка, пригорнувся до нього. Той не очікував такого, бо вдихнув важко, поклав свої великі руки на спину хлопчини і прошепотів, напевне, сам до себе:

– Тобі видніше, батьку. Я скоряюсь!

Нічний Ритуал та велика віра вкупі зі щирою молитвою смертних та безсмертних сотворили неймовірне. Праліс за ніч ожив. А може, то небесний вогонь допоміг чи сила живої води, яка в ту ніч рясно лилася з неба? Та яке це мало значення! Світ неврів загоював рани, швидко відновлювався і продовжував свій життєвий цикл.

Остап з Дужем залишилися у світі неврів. Решта безсмертних, крім Мирослада, повернулися туди, де вони були потрібніші. Уже півроку минуло з тої пам’ятної ночі, і геть ніхто ані з Яровороту, ані з інших світів поки не навідався у світ Білих Вурдалаків бодай у гості. Отже, зі світом неврів усе гаразд і він не потребує лікування.

Дуж залишився мешкати в хаті Мирослада, Остап перебрався до школи. З Дужем вони майже не бачилися. Коли Остап запитував Учителя про Дужа та успіхи того в навчанні, той сердито супився і трохи роздратовано відповідав:

– Ну, живий твій Дуж! Живий та здоровий!

– Та я про інше, Учителю, розмірковую! Чи не йде часом Дуж чужою дорогою? Хіба це добре – займати чуже місце? – Остап не залишав надії, що таки віднайде потрібні слова та переконає власного діда відправити Дужа додому.

– Чужа дорога, кажеш? Ой, не думаю, що вона чужа. Вона його стовідсотково, онучку! Дуж вибрав, як собі гадає, легший шлях до мети. Він думає, що відсидиться в моїх хатині, а знання та вміння самі по собі з’являться у його голові. От не з’являться вони, поки не докладеш зусиль. Може, він і нормальний хлопець, як для звичайного яроворотця. Але тут, між неврами, усе ж чужинець. Так, я чесно намагаюся його хоч чогось навчити. Я пам’ятаю обіцянку, котру дав тобі. Не кривдити і не ображати Дужа. Я і справді його не зобижаю. Поводжуся з ним, мов з немовлям. Це наче вчити цицькове дитя ложкою їсти. Безглуздя повне. Хіба горщик без дна водою наповниш? Я не можу перебувати біля Дужа цілодобово. Ти ж знаєш! У мене є інші учні та інші обов’язки. Тож… Довелося до нашого яроворотця няньку приставити. Один із найкращих мисливців бавить нашого Дужа. Бо той телепень встиг і в болоті ледве не потонути, і змія його вкусила, хоча це велика рідкість у наших краях, бо змія нападає лишень для самозахисту, і лісові бджоли його не злюбили, геть усього пожалили. Про п’явок уже мовчу. Уже й Дзеванну просив – забери сина, пропаде, не впильнуємо. Та де там! Стоїть на своєму і край. Ох, Дуж-Дуж. І як мені з ним бути? Хоча, знаєш, у ньому таки щось особливе є. Наші найзапекліші вороги, андрофаги, його не займають. Він випадково до них у засідку втрапив. Так вони його не зачепили. За свого вважають, чи що?

Остап нетерпляче чекає новин від Мальви. Птаха обіцяла, що обов’язково передасть через Мирослада вісточку, тільки-но щось дізнається. Птаха мовчить. Остап журиться. Раніше Мальва йому снилася чи не щоночі. Навіть прикликати він ті сни не може. Хоча раніше таке вдавалося. Мирослад переживає за онука. І вже через власні знайомства старається роздобути хоч якісь вісті про зниклу дівчину. А вісті невтішні. У жодному з нейтральних та світлих світів навіть сліду Мальви не виявлено. Світів багато, тож пошуки тривають. У те, що дівчина жива, вірять усі. Бо ані Мара, ані Ягілка душу дівчини на той світ не переправляли. Темні ж вважають, що Мальва втопилася у водах Мертвої річки, тож пошуків не ведуть навіть у власних світах.

– Темні свої світи таки обнишпорили, – ділився новинами Мирослад, – у мене серед темних багато колишніх учнів, які з повагою ставляться до старого Учителя. І попри переконання, що Мальва мертва, вони таки не відмовили в послузі та обшукали темні світи. Мальви в них немає.

– А сірі світи? – не вгавав Остап. – Якщо у світі світлих, темних та нейтральних її нема, то тоді залишаються сірі. А коли Мальва там?

– Онучку, із сірими вести перемовини неможливо, – важко зітхав Мирослад.

– А ви пробували? Може, варто знайти батька і попрохати його про маленьку послугу? – Остап хапався за найтоншу соломинку.

– Батька? – Мирослад важко зітхнув. – Коли стаєш сірим, то перестаєш бути і сином, і батьком, і звичайною людиною. Запам’ятай це, онучку!

– Але ж спробувати можна? – не вгавав Остап.

– А ти думаєш, що я не пробував? Порозмовляли і… Нічого. Не достукався. Відшукати сірий світ неможливо, якщо тебе туди не запрошують. Сірі так ретельно маскуються, що нереально їх відстежити. Але не журися, Остапку, знайдемо ми Мальву. Бо вона жива. Я це знаю, і ти це знаєш.

– Коли знайдете? – Остап не вгавав. – Час невблаганний. Якби ж то можна було долучитися до її пошуків.

– Ще встигнеш. Закінчиш науку – і вперед! Я допоможу. Навіть якщо Птаха буде проти, – і Мирослад по-змовницьки підморгнув Остапу. – Отож, що швидше вивчишся, то швидше почнеш допомагати. Старайся, онучку, ду-у-же старайся. А щодо невблаганності часу, то не хвилюйся. Ти ж добре знаєш, що в кожному зі світів він тече по-своєму. У Яровороті, до речі, минуло лишень шість днів з того часу, як ви з Дужем опинилися тут. У світі неврів – уже півроку.

Остап це знав. Та все одно не міг не думати про Мальву. Він сумував без снів, у яких була його Мальва. Бо замість них прийшли інші. Лихі та недобрі. І в тих, нових та неспокійних, з’явилася Птаха… І в кожному з них вона помирала. Добре, що ті сни не такі часті й він навчився ними керувати. Амулет Птахи, який вона йому колись подарувала, знову допомагав. Навіть не знає, куди б його ті лихі сни завели, якби не захисний оберіг Учительки.

Остап мешкав та вчився в одному місці. Школа, простора дерев’яна хатина, складалася з декількох кімнат: власне світлиці для занять, спальні, кухні та майстерні. Ця будівля вважалася найбільшою та найзручнішою в Милограді. Тут працювала звична для безсмертних здатність приміщень усередині бути просторішими, аніж ззовні вони здавалися. Хатина стояла на околиці Милограда, у глухому віддаленому куті, і, звісно, майже посеред болота. Невеличкий острівець у центрі твані вважався добре захищеним від ворожих втручань. Дорогу до школи знали тільки теперішні її учні. У світі нервів болотяна стежина час від часу змінювала свої напрямки. Звісно, будь-хто з неврів міг легко віднайти ту стежину, оскільки тутешні мешканці вміли читати мову болота. Однак вважалося поганим знаком повертатися в ті місця, де ти перенародився. Дорослі неври були переконані, що, повернувшись до школи, ти обов’язково наткнешся там на тінь себе колишнього. Чим то загрожує? Втратою всіх набутих знань і… Ласкаво просимо знову до школи, повторно проходити обряд ініціації. Жодний з неврів цього для себе не хотів, хоча з глибокою повагою ставився і до школи, і до її Учителя. І коли наставав час випроваджувати на науку сина, то лишень гідність наповнювала серце справжнього невра – він таки дочекався того дня, коли його нащадок піде до школи. Бо це був перший крок на шляху дорослішання молодого хлопця.

Хлопці в школі були різного віку. Усі доброзичливі, однак попервах трохи обережні в поводженні з Остапом. Звісно, він для них був чужинцем, котрий мав за приятелів великих безсмертних. Та це тривало недовго. Досить швидко вони зрозуміли, що Остап такий самий простий хлопчина, як і вони, геть не задавака, з добрим серцем і дуже товариський. До того ж Учитель Мирослад не дає йому послаблення в науці. Та навіть більше! Вимоги до хлопця набагато жорсткіші.

Остап не був порожньою сторінкою, яку мали б заповнити уроки його діда. Він багато чого вже знав. Добре стріляв з лука, умів його змайструвати, тямив, яке дерево для цього годиться, а яке краще підійде для стріл. Цього його навчив Стрибог. Як і початкових азів полювання. Остап з вдячністю згадував Стрибога. Той був непоганим Учителем.

Мирослад давав набагато більше знань, але отримане від Стрибога не забулося:

– Запам’ятай собі, хлопче! Характер полювання залежить від того, якого звіра йдемо полювати. Однак є декілька загальних правил. Будь завжди уважним, умій читати сліди, враховуй напрям вітру, щоб безпомилкового вибрати місце засідки. Будь терплячим, аби тривалий час залишатися непомітним, нерухомим. Тримай у чистоті тіло, бо звіра легко може сполохати твій людський запах. Вибирай і погоду для полювання, і слушний час доби. Точність у стрільбі має бути ідеальна. Найчастіше матимеш лишень один шанс для влучного пострілу, бо переслідувати здобич, навіть поранену, яка ліс знає ліпше від тебе, – справа невдячна і переважно приречена на поразку.

Рукопашний бій теж входив у програму навчання. Тут Остап не дуже давав собі ради. Рухався не надто прудко та навіть трохи незграбно. І, здавалося, міг стати легкою здобиччю для супротивника в ближньому бою. Та хлопець мав те, чого не мали смертні. Він навчився наперед розгадувати дії супротивника. Тобто вмикався талант передбачення. Остап міг легко виграти всі двобої, та ніколи цього не робив. Він не вважав себе воїном, він знав, що світ неврів відкрив у ньому сили та вміння захищатися, і цього було достатньо.

Також Учитель Мирослад учив хлопців різних побутових премудростей, без яких у світі неврів не проживеш. Як побудувати хату, зліпити піч, змайструвати стіл, лаву, виготовити різне хатнє начиння, ложки, миски і так далі. Тут давалися тільки ази, бо після переходу молодий чоловік сам собі обирав заняття до душі. Один був прекрасним будівничим, інший ставав гончарем чи різьбярем, ще хтось – вродженим мисливцем чи воїном.

Звісно, полювання вважалося найважливішим заняттям у світі неврів. І йому приділялося велике значення. Полювати мали вміти всі. А полювання – це мистецтво. Це не просто звичайне вбивство тварини, а життєва необхідність. Невр з повагою ставився до звіра, у якого він змушений забирати життя.

І кожен період полювання починався з ритуалу. Щойно зачинало світати, учасники полювання збиралися біля жертовника. На жертовник ставилася треба, запалювався вогонь, промовлялися слова-величання та слова– прохання… Чекали. Род мав дати знак, який тлумачився як дозвіл чи заборона. Знаком вважалося полум’я ритуального вогнища. Воно або горіло пишно і спокійно, і при тому чувся закличний крик якогось звіра чи птаха, що означало – батько Род дає дозвіл та благословляє, або полум’я тьмяніло та гасло в цілковитій тиші. І ставало зрозуміло, що батько Род поки не дозволяє полювати. Тоді чекали декілька днів, і обряд знову повторювався.

Щойно отримавши дозвіл батька Рода, рушали до дуба, який ріс на околиці Оселища, для кровної пожертви. Дуб був препишним. Птаха казала, що, коли вона навчалася перевертництва у світі Білих Вурдалаків, його ще не посадили.

– Ой-ой, багато що змінилося з того часу, як я тут навчалася, – говорила Птаха, – і школи тоді ще не було, і хатинки будувалися трішки бідніші, і неврів у Оселищах було менше, і були вони не такі сміливі, як зараз. І навіть Гай-бога тоді ще не було. У нього тоді просто не вірили.

Гай-бог. Це бог мисливства в Невридії. А красень-дуб – його живе матеріальне втілення. Коли Остап уперше побачив цього дуба, то від здивування аж дар мови втратив. У стовбур дуба було встромлено щелепи молодих кабанів догори іклами – так, щоб вони утворювали за формою чотирикутник. Справедливий та жорстокий світ Невридії давав і брав кров’ю. Неври приносили дубу кровні жертви.

На одному з таких кровних ритуалів він був присутній. Остапа це вразило. Він ніколи не розумів такої безглуздої жертовності. Та змушений був прийняти. Це був світ зі своїми законами та знаннями. Неври пусканням крові з невинних жертв задобрювали войовничий дух Гай-бога. Хтозна, що насправді допомагало – чи вміння мисливців, чи кровна офіра, яку приймав у себе дуб, однак полювання завжди були вдалими та щедрими. Після полювання кровний ритуал повторювався, тільки замість слів-прохань звучали слова вдячності та давалася нова офіра, уже кров з упольованого.

Звичайно, у період розмноження птахів та звірів, полювання було строго заборонене. Вважалося, що порушників скарає сам батько Шум. І стануть вони після перенародження андрофагами. Гіршої покари важко собі уявити. Тому випадків порушення заборони не траплялося. Принаймні Мирослад не міг такого пригадати. Неври також з повагою ставилися до батька Шума. Заборонялося брати здорове-живе дерево. Тільки мертве чи пошкоджене – вітром, громом, хворобами.

– Йменням батька Рода вітаю тебе, Зелений Шуме! Дякую тобі за доброту твою та прихисток, Зелений Шуме!

Звичне вітання у світі неврів.

Мирослад водив учнів до лісу й навчав зільництва та збиральництва. З цим в Остапа були чи не найбільші проблеми. Ще відрізнити лиху ягоду від доброї чи їстівного гриба від поганки він міг, а от з грибами лікарськими та з помічними травами справи були кепські. Хлопці співчували Остапу, вважаючи того геть безталанним у справі зільництва. І скільки б не мордувався Мирослад, як би не старався навчити онука, та марно. Тут явно прокидалися гени матері, Зорини зі світу Сонячної Мушлі, пластикового світу, і Остапові інстинкти чомусь засинали. Дід Мирослад спершу навіть панікував. Бо якщо на час іспитів Остапа закинуть у ліс на довгих три місяці без провіанту, без ліків, без одягу, то він точно згине. Коли навіть уполює здобич, то розпалювання вогню принадить або хижака, або андрофага. Тож бажано харчуватися лишень рослинною їжею. А для цього слід навчитися її знаходити. Є достатньо зовні схожих трав, які геть по-різному пахнуть і, звісно, мають майже протилежні властивості. А ще за тих три місяці в лісі можна випадково поранити себе. Тож знання трав – це і твоє лікування.

І тривали такі муки довгих чотири місяці. Аж поки Мирослад не розпочав з Остапом заняття з перевертництва. Усі хлопці школи володіли цим умінням. Мирослад казав, що цього у світі неврів не вчать, це дається при народженні. Батько Род дарує. І вже сам світ неврів вирішує, яке воно для тебе буде. Майже дві третіх чоловічої частини Невридії вміють перекидатися вовками. І не просто вовками, а білими, як ознака роду, як відмітка. За нею ти не сплутаєш білого вовка із сіроманцями, котрі мешкали поруч у лісі, однак ніколи не нападали ні на Оселища, ні на його мешканців, навіть у часи великої скрути.

– Пам’ятай: вищість духу не робить тебе вищим від найнижчої травинки. Свій свого не зачепить ніколи, – говорив Мирослад. – Уже ліпше смерть, аніж через убивство брата по крові отримати шанс на продовження життя. Таке сміють чинити лишень люди. Ті самі андрофаги, наприклад. Та хіба їх людьми назвеш? Вони не те що ворогів з’їдають, а й своїх старих немічних батьків. Андрофаги – блукаючі створіння. Вони живуть сьогоднішнім днем, не зазираючи в майбутнє, не озираючись у минуле. Для них домівкою є кущ бузини, дупло сосни, нора звіра, барліг ведмедя. Вони інші. Їм не потрібне мистецтво перевертництва. Бо вони істоти. Смерть у бою для невра – то честь, бо він насправді не помирає, а стає частиною правічного світу неврів. А от стати полоненим – це ганьба. Уже ліпше вбити себе, якщо маєш таку можливість. Неври вірять, що якщо ти потрапив у полон і андрофаг тебе з’їв, то після смерті твоя душа не повертається до батька Рода, а стає слугою-рабом убивці. Аж поки той не загине. Хіба то не ганьба? З полону андрофагів немає можливості повернутися. Андрофаг тебе спочатку підступно оглушить, тоді напоїть трунком з ягід забуття. Ой, той трунок! Ти наче і рухаєшся, і все бачиш, але свідомість маєш знерухомлену. То навмисне, аби ти не скористався даром перевертництва. Полонених андрофаги приносять у жертву своєму богу. Нещадному та жорстокому.

– Чорнобогу?

– О, ні, що ти. Чорнобог – це система знань та вмінь. Це філософія буття. Андрофагам до цього розуміння ніколи не дорости. Вони сотворили собі власного божка. Ти здогадуєшся, онучку, де він у них живе?

– Ну-у-у, – Остап замислився. Він добре знав устрій і світлих, і темних світів. Але в цьому випадку мало бути щось геть дивне. Неподалік, у болоті, гучно закумкала жаба. Напевне, на дощ. І він сказав те, що першим спало на думку: – Може, той бог живе в болоті? Скажімо, у жабах.

– Не ображай жаб, – розсміявся Мирослад. – Андрофагам до такого ніколи не дотумкати. Звісно, ти не вгадаєш. Вони вважають, що їхній бог живе всередині андрофага. І щоб утішити його, завоювати приязнь, слід постійно робити кровні жертви. З’їдаючи свого ворога, ти забираєш його силу, даруючи її і собі, і богу. Так вважає андрофаг. До речі, я вже згадував, андрофаги поїдають не тільки полонених, яких приносять у жертву богу, тобто собі. Вони поїдають і своїх теж, тих, хто став тягарем для племені: зістарився, чи важко поранений, або невиліковно хворий. З’їв, наприклад, батька і отримав його знання та вміння. Таким чином, бог, якому поклоняються андрофаги, живе вічно, мандруючи з тіла в тіло. Та ти, очевидно, про це вже знаєш?

Остап бридливо скривився. Мирослад це помітив і журно додав:

– Це я тобі, мій любий хлопчику, розповідаю не тому, що маю бажання полякати. Навпаки, я хочу попередити тебе про всі небезпеки, які підстерігатимуть тебе, коли ти підеш до лісу на випробування. Я до цього готую всіх учнів. І ти добре розумієш, що трохи програєш хлопцям у майже всіх навичках, крім хіба що читання стежок на болоті та слідів на полюванні.

– Звідки ви так багато знаєте, Учителю, про андрофагів та їхні ритуальні вбивства? Адже ніхто з полону не вертався, – запитував нажаханий Остап.

– Хіба я таке казав? Я говорив, що немає можливості, але це не означає, що ніхто ніколи не повертався. Я, наприклад, теж був у полоні андрофагів і мушу тобі в дечому зізнатися. Якби не один з моїх учнів, то навряд чи ми б з тобою зустрілися, онучку. Принаймні не в цьому житті.

– Учень? Він визволив вас? Я його знаю?

Мирослад весело підморгнув Остапу:

– Добре знаєш. Можливо, коли я уточню, що це була учениця, ти здогадаєшся – хто?

– Птаха?

– Птаха. Не знаю, як тоді ще зовсім юна, геть неосвічена чужинка таке сотворила. Сила живе в ній величезна. Знаєш, вона навіть хотіла залишитися назавжди у світі неврів. Та світу неврів така сила тільки нашкодила б. Зараз Птаха на своєму місці. О, це могутня безсмертна. І її сила ще в розвої. Вона – та, якій під силу змінювати долі цілих світів. І дуже добре, що вона на світлому боці. Відкрий такій жінці темний бік – вона перетворить усі світи на морок.

Мирослад уважно дивився на Остапа. Він наче добирав слова, щоб влучно передати суть того, про що збирався повідомити онуку.

– Безсмертний разом з Перемінником отримує шанс не просто реалізувати своє призначення, а й примножити його. У кожного власна дорога самоствердження. Так, дорога твоєї Учительки з Яровороту ніколи не була простою. Її випробування досі тривають. Тому що вона особлива. Птасі нещодавно відкрилася правда про її батька. Отримати в батьки Перуна – це також випробування. Можливо, це прозвучить трішки дивно, але я вважаю, що Птасі пощастило. Бо дотепер вона вважалася донькою звичайних смертних. І авторитет великого батька ніколи не тиснув на неї. Тому почну я, Остапку, свою науку не зі слів про перевертництво. Я тобі розповім про твого батька, про твою бабусю і про матінку Дужа. Не лякайся. Це буде одна історія, яка в собі усіх об’єднає.