Текст книги "Зворотний бік світів"
Автор книги: Дара Корний
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 19 страниц)
– Йменням Сварожого кола вітаю тебе, безсмертна! – наче крізь пелену зазвучали слова.
То, напевне, їй сниться, бо вона точно знає, що зараз знаходиться в чужому лісі, одна-однісінька, і спить у дуплі дерева. І, здається, вона трохи заблукала.
– Агов, безсмертна, прокидайся, – хтось термосив її за плече.
Невже це не сон? Бо, крім чоловічого голосу, вона відчуває й запах людського тіла. Ледве розклеїла очі, кліпаючи, дивилася перед собою. В овальному отворі дупла стояла чоловіча постать у доземному балахоні. Вона простягала до Мальви свою довгу костисту руку та термосила дівку за плечі.
– О, хтось розплющив очі, – знову заговорила постать басовитим голосом. – Вилізай з дупла. Ти, здається, уже прийшла.
Мальва мовчки вилізла.
Поки вона спала, краєвид не змінився. Давній ліс, ветхі дерева, незмінні сутінки і моторошна тиша довкола. Втупилася в чоловіка:
– Ти хто? Звідки тут узявся?
Чоловік був вбраний у довгий сірий чи то балахон, чи то плащ, який ховав його ноги і навіть кисті рук. На голову чоловік нап’яв каптур, що й обличчя не дуже могла роздивитися.
– Я – сірий брат. Оце випадково на тебе набрів. Заблукати у Ягілчиному лісі – справа не хитра. Це щастя, що ти не втонула в одному з тутешніх боліт. У ньому зазвичай усі зайди топляться.
– А я не зайда і не просила себе знаходити, – невдоволено пробурмотіла Мальва. Сірий чоловік їй не подобався. І вона заходилася шукати по кишенях Ягілчин клубок. Його ніде не було. Згадала, що заснула, тримаючи його в руках. Напевне, уві сні випустила. Кинулася по дуплі шукати. Басовитий голос сірого брата спинив її:
– Стояти, мала. Це шукаєш?
Повернула голову. Чоловік тримав у руках сірий клубок Ягілки. Той за кольором майже зливався з плащем.
– Віддай! То моє. – Мальва насупилася і простягла перед собою руку долонею догори.
Чоловік криво посміхнувся. Він і не збирався віддавати нічого Мальві. Навпаки, запхав клубок у кишеню свого плаща.
– Він не твій. Мені його подарували. Віддай!
Мальва багато чула про сірих. Та ніколи їх не бачила. Тепер розуміла, чого всі так їх не люблять – ані темні, ані світлі. Це непривітні зухвалі самовдоволені типчики. Але якщо він виведе її з цього клятого лісу, то вона і сірість йому готова пробачити, і клубок подарувати.
– Для чого тобі цей клубок, мала? Це ж тільки нитки. Подякуй краще, що я тебе знайшов. Інакше б до кінця світу Порубіжжям блукала. Хіба Ягілка не пояснила тобі, що клубок доводить тільки до дверей, а далі вже сама мусиш собі раду давати. От він тебе й привів до брами в інший світ, а потім зупинився. А якби ти примусила його знову діяти, то ще раз зробила б коло і все одно сюди повернулася. Зрозуміла?
– Нічого такого мені Ягілка не казала. Ти дуриш мене, – ображено огризнулася Мальва.
– Ну що ти, мила дівчинко! Як можна? Я кажу правду. Можливо, Ягілка й попереджала тебе про це, тільки ти не розчула, га? – Сірий улесливо посміхнувся. Ліпше б він цього не робив. Чоловік Мальву відверто дратував.
– Я не глуха. І все добре почула. Тут усі з привітом. Я маю на увазі вас, безсмертних. Ти ж також безсмертний, пра’? І також з привітом? – поцікавилася Мальва.
– Е-е-е, ну так. Я – безсмертний! А що означає з привітом? Це, здається, образливий вислів, чи не так? І чого це ти мені тикаєш, мала? Де твоя повага до старших? Хіба тебе цього не вчили? – Сірий скривився. Мальва йому теж не подобалася. Неприязнь у них була взаємною.
– Чуваче, ти дістав, – лайнулася вголос, – ти мені тикаєш, то я й тобі тикаю. Викання заслужити треба.
– Ну ти й… Попереджала мене Ягілка, і старший сірий брат попереджав. Нестерпне дівчисько! – Сірий гидливо поморщився і додав: – Якщо не хочеш у болоті зогнити, то йди за мною.
Мальва нічого не встигла ані мовити, ані відповісти. Чоловік розвернувся і пошкандибав, не озираючись. Дівчина якусь мить думала, розуміючи, що з цього клятого лісу самотужки вона точно не вибереться. «Фіг з ним, гірше вже не буде», – промайнуло в голові, і вона заходилася наздоганяти чоловіка в балахоні.
Йшли недовго. Чоловік навмання вибирав шлях, але робив це правильно, бо за кілька хвилин вони вийшли на простору галявину. Мальва очам не повірила. Сутінків тут не було, співали пташки, дзижчали мухи, шелестіло листя на деревах… Тільки сонця та чистого неба над головою бракувало для ідилії. Бо й тут над головою висіло похмуре сіре небо. «Вкрутили б лампочку, чи що», – пробурмотіла до себе.
– Прийшли, – сказав сірий, зупиняючись посеред галявини.
– Куди? До Яровороту? – поцікавилася Мальва.
– Ні. До чого тут Яроворот? Перед тобою вхідна брама світу Досконалості, – урочисто промовив сірий.
– Щось я не пригадую такого світу, – огризнулася дівчина.
– Той, хто мало знає, вважає, що знає все. Це про тебе, чи не так? Тебе, здається, звуть Мальвою? Цікаве ім’ячко. Квіткове. – Чоловік поводився зверхньо. Мальву це дратувало. Що він про себе думає?
– Ну, у мене хоч ім’я є, а в декого і це забрали. Рабство якесь, чесне слово. – Навмисно зробила паузу. Дивилася на сірого, хотіла впіймати його погляд, та він завбачливо ховав його під каптуром. Тоді різко сказала: – Ну і де цей так званий досконалий світ, га? Я люблю ліс і пташиний спів, але, певно, під досконалістю не лишень це мається на увазі?
– Звісно, не це, Мальвочко, дорогенька! – почула за спиною надто солодкий голос.
Озирнулася. Перед нею стояв ще один чоловік у сірому балахоні. Правда, той не ховав обличчя під каптуром і сяяв штучно приліпленою посмішкою.
Мальві стало не по собі. Ліпше вже неприхована неприязнь, аніж ось такі фальшиві лестощі. Ледве впоралася зі своєю мімікою, вчасно сховавши неприязнь під маску розгубленості.
– Йменням Сварожого кола вітаю тебе, мила дівчинко! Донька великого безсмертного Стрибога! – фальшивив під соловейка солодкий голос чоловіка. – Нехай Творець дарує тобі щедротно свою прихильність.
Мальва у відповідь кивнула. На більше її не стало.
– Ласкаво просимо у світ Досконалості, люба. – Чоловік зробив надріз на руці, струсив кілька крапель на землю, тоді ефектно плеснув у долоні і…
Дерева перед ними розступилися, наче завіса. Мальва із сірим стояли на високому пагорбі, а перед ними відкривався досі не знаний для неї світ.
Унизу лежало містечко. Охайне, чисте, наче іграшкове. Око легко могло охопити його повністю. Однакові двоповерхові круглі будиночки стояли, відгороджені один від одного крихітними, теж круглими, подвір’ями, утворювали прямі, наче стріли, вулиці, котрі вели кудись до центру. І там, очевидно, на центральній площі сходилися. Якраз біля єдиної високої будівлі міста. Вона стриміла білою громіздкою щоглою. Правда, до височезного Храму Чорнобога їй ще далеко. Як і до хмародерів зі світу Єдиного Бога. Напевно, то був будинок уряду чи Храм сірості, якщо такий існує. Так собі подумала Мальва.
Від того всього віяло якоюсь штучністю, неправильністю чи, навпаки, надто досконалою правильністю. Мальва зрозуміла, що її найперше збентежило в тому світі: відсутність людей та машин на вулицях і відсутність сонця. Цілковита. Зрештою, могла бути рання пора і сонце ще не зійшло, однак при такій хмарності воно і не зійде, точніше, можна й не дочекатися. Утім, внутрішній голос підказував їй: сонце в цих краях – непроханий гість. А люди? Навіть якщо це досвіток, то заблукалі особини з песиками на вигулі чи випадкові перехожі мали б зустрічатися, а автівки й поготів. Не подобався їй цей світ, геть не подобався.
– Красиво, правда ж, мила дівчинко! О, у нас буде достатньо часу, щоб усе в цьому світі побачити, понюхати та помацати. Я особисто проведу для тебе екскурсію. – Сірий широко посміхнувся. І раптом театрально закотив очі: – Ой, вибач, дорогенька! Забув сказати, що я – добрий та вірний приятель твого батька Стрибога. Йому вже повідомили, що ти в нас. І щойно він звільниться, відразу примчить за тобою.
Сірий говорив з теплою усмішкою на устах. Відсутність емоцій у голосі, металевість у погляді, бездушність у посмішці. Мальву аж пересмикнуло від того. А вже ліпше темні з їхньою ненавистю до всього світлого, аніж ця гидка гра і сірі щупальця-очі, які прагли угвинтитися у її душу. Мальва поставила захист. О, пану сіромасі далеко у вмінні навіювання до Мора, і якщо вона того здолала, то тут і поготів. Навіть не намагалася зчитати думки тих, хто населяв цей світ. Відчувала, що тут ані світла, ані темна магія не діє. Усе заблоковано.
– Звідки ви знаєте мого батька? – запитувала, зовсім не ховаючи свого невдоволення. – Зрештою, я до вас у гості не збиралася. Я хотіла потрапити до Яровороту. Може, ви мене туди спровадите? Буду дуже вдячна.
Сірий при згадці про Яроворот скривився.
– Яроворот? Ні-ні. Це неможливо. У нас із цим світом певні непорозуміння. Ліпше нехай батько вирішує, що з тобою робити. Утекла з Темного світу, вештаєшся хтозна-де. Хіба це нормально для юної безсмертної – бути такою безвідповідальною?!
Він не запитував. Він констатував очевидне. Безвідповідальна особа Мальва криво посміхалася:
– Зараз ви мені нагадуєте мого діда Мора. Той теж мене пиляв без кінця та обзивав безвідповідальною, а ще закликав до виваженості та мудрості. Е-е-е, пане… Даруйте, як вас звати? Ви наче не назвалися.
Сірий скривився. Дівчина запитувала про очевидне.
– У сірих немає імен. У нас заведено один до одного звертатися «сірий брате». Ім’я робить людину залежною. За допомогою імені легко людину прив’язати до чогось чи до когось. Відсутність імені – це внутрішня воля для тебе, повна незалежність. Світ сірих – досконалий світ. Тут мешкають звичайні смертні люди, які займаються самовдосконаленням і себе, і довколишнього світу, працюючи на Творця. Ми, старші брати, сірі брати, безсмертні, лишень допомагаємо цьому світу, сприяємо розвитку.
Сірий говорив багато і натхненно. Але Мальва не вірила ні єдиному слову. Вона знала трагічну історію загибелі світу Застиглого Сонця, який погубили сірі. Мальва уважно вдивлялася в очі сірого брата. Когось він їй нагадував, когось доволі рідного та близького. І аж схопилася рукою за голову, коли здогадалася. Перебила чоловіка на півслові та вигукнула:
– Ви – Шепіт, батько Остапа, так?
Чоловік устромився в неї очима. Масна і солодка патока сповзала з його обличчя, і зараз воно було справжнім – мармуровим, безжальним і навіть жорстоким:
– Як ти смієш, дівчино, кидатися такими звинуваченнями? У сірих немає дружин, у сірих не буває дітей, бо у них немає сім’ї. І навіть батька та матері в них немає. Існує лишень велика ідея, якій ми, сірі брати, сумлінно служимо.
Мальва обурено вигукнула:
– Що, ідея? Ви – великий дурень, Шепоте. В Остапа ваші очі, вуста та лоб. Це гени, і від цього не відкараскаєшся, якби не старався. Мати такого сина – це гордість. Для чого тоді жити? Для ідеї, яка може в результаті виявитися хибною чи навіть шкідливою та небезпечною?
– Як ти смієш?! – обурився сірий.
– Ба, більше, смертельною, – не вгавала Мальва. – Я знаю про ваші маніпуляції зі світом Сонячної Мушлі. Ви занапастили той світ. Ви, Шепоте, його вбили!
Мальва не могла стриматися. Цей сірий блазень її дратував. Вона була голодна, її мучила спрага, хотілося залізти у воду та змити із себе всі нашарування світів, якими їй довелося за кілька днів прочимчикувати. Слів не добирала, стало байдуже, як реагуватиме Шепіт. Батько от-от з’явиться і забере її. Пофіг куди, але подалі від сірого пекла, від чокнутої Ягілки та ревнивої Лади. А зі Стрибогом вона розбереться, вона переконає його в чесності Птахи, у своїй любові до нього, і тоді в них усе буде добре. Хіба вона не його донька?
– Ну ти і… – сердито вичавив із себе сірий. – Ніякий я не Шепіт. Я – великий сірий брат. І світ Сонячної Мушлі до мене, як і до сірих, не має жодного стосунку. Я збагнув щойно: ти – некероване невиховане розбещене дівчисько. Тебе щойно врятував один з наших братів. І що? Замість подякувати, ти сиплеш необдуманими звинуваченнями. Не хочеш поводитися чемно, як гостя, тоді поговоримо з тобою по-іншому…
Отже, Мальва не схибила. Те, як перелякано бігали очка в сірого і як він категорично протестував проти свого батьківства, говорило про одне – вона влучила. Він – батько Остапа. Той самий сірий, котрий зрікся свого імені, зрікся минулого.
Сірий сердито дивився на Мальву. Ляснув гучно двічі долонями. Нізвідки взялися двоє чоловіків у сірому. Вигляд мали геть кумедний. Вбрані в сірі штани, сірі теніски, сірі кросівки, голомозі, в окулярах із сірими скельцями. Як клони, на перший погляд. Лишень трохи різного зросту.
– Взяти під охорону цей об’єкт. Відібрати все, що є при об’єкті. Перемістити до кімнати для роздумів, постригти, помити, дати новий одяг, нагодувати. Далі чекати моїх вказівок. Номер три відповідальний.
Мальва не встигла нічого ані подумати, ані сказати. Битися з чоловіками теж передумала. Ну, потовче вона їм пики? Що далі? Усе одно сірий брат зробить по-своєму. Хм… Це ж треба, потрапити у світ, де люди, схоже, не мають імен. Тільки номерки.
Міцні чоловічі руки підхопили її і… Ноги самі по собі відірвалися від землі. Вона полетіла! Взуття її охоронців працювало як літальний транспорт. «От чому в місті немає автівок!» – здогадалася Мальва. Але і жодного літального об’єкта вона поки не завважила. Внизу пропливали сумні краєвиди: однакові будинки, невеличкі одноманітні зелені зони, поміж будівлями – декілька фруктових дерев, стіл, лавки. Пролітали вони і міський парк, що був наче зелена зона для відпочинку. Мальва це так для себе вирішила. Акуратно підстрижений газон, доглянуті клумби та дерева. Довкола ідеальна чистота. Купа лавок, фонтани, невеличкі сірі будки, а біля них столики. «Напевне, літні кафешки», – подумалося. Відсутність дитячих майданчиків з гойдалками та атракціонами чи бодай пісочницями дивувала. Однак скоро вони домчали і до тих закладів, де, очевидно, навчалися чи перебували діти. Це двоповерхова широчезна будівля, а поруч неї – безліч дитячих атракціонів, пісочниці, гойдалки, каруселі… Схоже на дитячі садки у світі Єдиного Бога, тільки вдесятеро більші. Весь комплекс був обгороджений прозорим парканом, можливо, й скляним. Поряд знаходився ще один подібний заклад. Однак без ігрових майданчиків, лишень зі стадіоном, різними спортивним площадками: тенісною, баскетбольною, волейбольною. «Може, спортивна школа?» – подумалося. Це все теж було ідеально чисте та геть безлюдне.
Доволі швидко вони домчали до найвищої будівлі міста. Чоловіки не зводили з Мальви очей, міцно тримаючи її попід руки. Дівчина намагалася зчитати їхні думки чи принаймні побачити їх у вигляді сніжинок. Конвоїри явно були смертними, а з ними завжди це виходило. Тільки не цього разу. Порожньо. Не достукатися. Лишень згодом вона зрозуміє, що справа в окулярах, які носять усі смертні мешканці сірого міста. І немає значення, де і ким ти працюєш. Окуляри захищали від стороннього втручання.
Зайшли досередини хмародера. Стіни тут були прозорими. Охоронця, очевидно, попередили про їхній прихід. Він мовчки натискав на кнопки на своєму моніторі, не ставлячи жодних запитань. Автоматично розчинилися вхідні двері, потім – двері ліфта. Зайшли в білосніжний ліфт. Не було ані кнопок, ані дзеркала, жодних картинок чи бодай якихось знаків на стінах. Двері автоматично зачинилися. Жодних лампочок у кабінці ліфта, але темно не було. Стіни, мабуть, були зроблені з матеріалу, який у темряві світився. Ліфт легко і безшумно помчав їх… не вгору, а вниз…
Довгий вузький коридор світився неяскравим м’яким світлом та був, очевидно, оббитий таким самим матеріалом, з якого зроблено ліфт. По обидва боки коридору щирилися двері. Один з охоронців відчинив ті, на яких стояв номер десять. Жестом він попросив Мальву зайти. Вона вкотре попробувала застосувати проти конвоїрів силу темних заклинань і вкотре зрозуміла, що будь-яка магія тут просто не діє. Чортихнулася про себе і чемно увійшла до кімнати. Нічого-нічого, вона поки не воюватиме. Завтра-післязавтра з’явиться батько та забере її з цього чистого сірого раю.
Батько не з’явився ані завтра, ані за тиждень. Зате почалося таке… У неї відібрали все: мушлю, брудний одяг, навіть волосся.
Мальва боронилася. Та щось зв’язувало її безсмертні сили, і вона могла тільки зухвало думати-говорити. Опір її швидко зупинили. Бо на кожну силу знайдеться більша сила.
Її спочатку вмовляли начепити сірі окуляри. Адже так заведено в тутешнім краї, такий звичай. Мальва сказала, що вона плювати хотіла на їхні звичаї і взагалі вона тут ненадовго. І готова хоч уже забратися із сірого раю куди подалі. Згідна була навіть на Темний світ. Її відповідь лишень розлютила. І сірі, які тут усім заправляли, вирішили їй помститися та начепити на очі спеціальні біолінзи. Щойно вони торкалися сітківки, як ставали з оком одним цілим. Тому позбутися їх неможливо, хіба що виколупати разом з оком. Такі лінзи в сірому світі носили одиниці. Це був пробний варіант, і поки його в широкий вжиток не запроваджували. Але й це виявилося безглуздою затією. Тому що начепити на Мальву лінзи можна було тільки силоміць. І сірі таки пішли на це. Зв’язавши їй руки, затиснувши голову, вони намагалися вживити Мальві в очі лінзи. Вона готова була вирвати їх разом з очима. У них світ перетворився на сіру мішанину. Довкола сіра безвихідь, сірий світ та сірі люди. Та найстрашнішим було те, що споглядання через біолінзи паралізувало її волю. У голові з’являлися картинки чудового життя в сірому світі, де всі рівні, де немає ані голоду, ані вбивств, ані інших лих. Де не потрібно боротися за виживання, бо старший сірий брат уже давно за тебе все вирішив. І твоє завдання – це просто сіро та буденно жити.
Та сталося диво. Мальва не виколупувала собі очі абощо. Лінзи самі по собі випали. Відбулося фізичне відторгнення. Організм Мальви не приймав жодного втручання. Цей випадок збентежив уми винахідників світу Досконалих. Адже не виключено, що схожі випадки траплятимуться і з іншими. Тому дослідження та вдосконалення біолінз треба продовжувати. Запроваджувати серійне виробництво поки зарано.
Мучилися охоронці з нею щоразу. Уже й не відали, чого від дивної гості чекати. Звісно, могла поводитися і спокійніше, але такого задоволення вона сірим не подарує. Четверо на одну тендітну худющу малу – круте видовисько. Силою вони її стригли, силою забирали мушлю, силою заштовхували до ванної… А після в кімнаті на неї чекав новий одяг: сірі штани, сіра теніска, сірі кроси, звичайні, не літаючі.
Мальвина камера-кімната була невеличкою. Лишень п’ять квадратних метрів. Де поміщалися ліжко, стіл, стелаж із книжками, стілець, шафа для одягу. Поряд – ванна кімната з душовою кабінкою. І жодного натяку на вікно. Звісно, які вікна під землею? Стіни кімнати та ванної були пофарбовані в однотонний темно-сірий колір, який Мальві вже не просто не подобався. Він її бісив. Єдиним біль-менш приємним предметом інтер’єру була світло-кремова люстра, яка вмикалася звичайним вимикачем, а не централізовано, як усе в цьому світі. Хоч якась демократичність. Вхідні сірі двері зсередини не мали ручки. Увійти можна, але вийти зась. За ними незмінно стовбичив охоронець. Вона його відчувала. Охоронець приносив їжу, мовчки ставив її перед Мальвою і мовчки виходив. Ані доброго дня, ані смачного. Усі її намагання розговорити чоловіка розбивалися об крижану байдужість. Силою мірятися з ним не мало сенсу. Мальва знала, що неподалік чатує з десяток добре вишколених та підготовлених вояків. І якби навіть припустити, що фізично Мальва їх переможе, то марно. Тому що вибратися звідси без отого чувака, котрий сидить нагорі і тисне на кнопки пульта, нереально. У будинку немає сходів, тільки ліфт без кнопок.
Що залишалося? Це спати, їсти, нудитися. Старатися увімкнути хоч якісь свої безсмертні таланти. Хоч то й безглуздо: тут вони були заблоковані наглухо. А ще чекати. Їй обіцяли прихід батька. Минув не один тиждень. Батька не було, а її вимоги та навіть благання поговорити про це розбивалися об байдужість охорони.
Інколи вона гортала книжки, які стояла в неї на полиці. Жахнулася від їхнього змісту. У книжках пафосно писалося, що ідеальний світ – це світ сірості. Бо це досконалий світ, без насильства, без любові, без ненависті, без віри, без честі, без совісті, без зла, без співпереживання… Здолала лишень кілька сторінок тексту, і коли зрозуміла, що мозок іржавіє та скрегоче, просто лежала на ліжку й просила Творця, щоб якнайшвидше хоч хтось більш-менш притомний її звідси визволив.
Оскільки в камері не було годинника, то судити про зміну діб могла тільки по тому, як їй часто та регулярно приносили їжу. Минув, за підрахунками Мальви, майже місяць. І ось урешті двері камери відчинилися і до кімнати зайшов не охоронець з обідом, а старший сірий брат. Той самий, біологічний батько Остапа, котрого колись звали Шепотом. В одній з книжок вона знайшла фото з усіма сірими. Шепіт красувався на першій сторінці та в товстій сірій рамці. Унизу підпис прамовою: «Старший сірий брат». Фото інших сірих були підписані лаконічно: «Сірий брат». І портрети їхні не вдягали в рамки. Отже, старший сірий – один-єдиний. І, очевидно, це він усім тут заправляє.
– Йменням Сварожого кола вітаю тебе, Мальво, – почав урочисто і вдавано прихильно гість.
Мальва внутрішньо стиснулася. Розрізняти фальш вона могла і без свого призначення, і без блокування її талантів. Кивнула. Сірий продовжував:
– Поки твій батько затримується. І ми не розуміємо причини. Разів п’ять його повідомляли, усе безрезультатно. Очевидно, у нього є важливіші справи, аніж донька.
Сірий вдавано приязно вглядався в Мальву.
– Та невже? Я вам не вірю. Батько нічого не знає. Упевнена. Ви брешете. Але якщо навіть то правда і ви маєте з ним дружні взаємини, то чому ви утримуєте мене як полонянку?
Мальва старалася говорити спокійно та врівноважено, хоч усе всередині аж закипало.
– Полонянку? Ой, що ти, дитино! Хіба можна? Це робилося для того, щоб убезпечити мешканців сірого світу. Ти могла принести на своєму тілі та одязі небезпечні хвороби, різні інфекції, віруси. Тому тебе тут і утримували. Карантин, люба моя.
Сірий брат улесливо усміхався. Та крижаний полиск його сірих очей говорив інше.
– То справа в карантині? Тому ви мене помили, поголили і хотіли осліпити. Зрозуміло. Отже, тепер карантин закінчився і я вільна? Я правильно зрозуміла? Ви мене випускаєте з буцегарні на волю? – з викликом вигукнула Мальва.
– Тихо-тихо, дівчино! Не галасуй. Так, ти вільна. Звісно, якщо будеш дотримуватися правил та законів сірого світу. А для цього потрібно ближче познайомитися з нашим прекрасним світом Досконалих. Якщо пообіцяєш бути чемною, слухатися моїх порад та виконувати всі життєво важливі для спокою сірого світу інструкції, то я радо познайомлю тебе з нашим світом. Упевнений, він тебе вразить. Можливо, ти навіть захочеш у ньому залишитися назавжди.
Мальва запхала всередину всю свою іронію та нелюбов до сірих, причепила на обличчя щось схоже на посмішку і крізь зуби процідила:
– Я спробую.
