Текст книги "Зворотний бік світів"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 19 страниц)

Найпростіше зазвичай буває найскладнішим для розуміння

Дара Корній – письменниця, яка в непростий час навіювання глобалізації уникла впливу космополітизму й створила унікальний український Усесвіт. Це казковий простір світів, що в ньому гармонійно поєдналися прадавні знання наших пращурів, їхні світогляд і вірування з талантом Дари творити захопливу оповідь. У світах живуть знані з дитинства герої – Яга-Ягілка з кістяною ногою і нитяними клубками, що проводять до мети, давні протоукраїнські боги Род, Перун, Сварог, Лада, Мара. Проте водночас у таємничий простір казки потрапляють і звичайні земні люди, такі як Мальва й Остап, котрі, під впливом магії, зазнають переродження, а притаманна їм мудрість і доброта виводять їх на високий рівень духовного розвитку, що подеколи переважує досвід та знання безсмертних за правом народження. Особливою звабинкою Дариної оповіді є те, що письменниця повсякчас звертається до першоджерел – цитує «Велесову книгу», послуговується давніми сакральними символами протоукраїнців, відтворює міфічний простір нашої Батьківщини, коли її, згідно з переказами, населяли неври, а їхніми північними сусідами були кровожерливі й бездушні андрофаги.

Якби котромусь художнику запропонували створити мапу світів Дари Корній, то, очевидно, він би перейнявся питаннями, що ж було від початку і хто вигадав саме такий устрій казкового Всесвіту, бінарний за своє сутністю, змушений постійно перебувати в протиборстві. Саме в четвертій книжці – «Зворотний бік світів» – відповіді на ці непрості питання, які, напевно, поставали перед кожним читачем від початку казкової саги. Звідки беруть початок світи і чи зможе котрийсь із них перемогти і запанувати назавжди? Можливо, настане ера Порубіжжя (світу між Навою та Явою, який є напівживим і напівмертвим воднораз) чи Міжчасся? А може, визначиться переможець у споконвічній битві Світлого і Темного світів? Або ж усе заллє одноманітна й непоправна сірість і пліснява суцільним наростом покриє все навколо? Але чи існуватиме казковий Усесвіт у такому переродженому вигляді, адже все має бути врівноваженим і гармонійним… І загибель однієї зі складових світового ладу неминуче покличе за собою смерть усього сущого, утворить величезну вирву, до якої невблаганний Хаос затягне все живе, і лишаться лише роботи-істоти із запліснявілими душами і напівмертві-напівживі…

Протягом трьох попередніх частин світів читача не полишало відчуття, що казковий простір опинився на межі катастрофи. Дара Корній не раз докидала епізоди, які вели вигаданий нею Всесвіт до неминучої прірви. І хоча читач розумів, що це лише алегорія, усе ж відчуття дежавю або кривого дзеркала сучасності не полишало. Як часто ми бачимо, що й реальні сильні нашої буденності не можуть домовитися між собою, керуючись дріб’язковими обрáзами і меркантильними інтересами…

Оця проста істина «збереження рівноваги», аби не допустити руйнування світу навколо нас, – це, напевно, те найважливіше, чим ділиться Дара Корній зі своїми читачами. Письменниця завжди щира. Вона не лукавить, коли промовляє: «Найпростіше зазвичай буває найскладнішим для розуміння…» А ще Дара інтригує, бо не пише в кінці своєї четвертої книжки ні «далі буде», ні «кінець історії». Тож надія на продовження пригод Мальви Задорожної таки є!

Тетяна Белімова

Дара Корній
Зворотний бік світів

Отож, приймаємо кожен частку свою та йдемо.

І скажу те, сину мій, що час не страчено,

бо вічність перед нами.

А там побачимо Пращурів своїх і матерів,

які порядкують на Небі й отари свої пасуть,

і жниво своє жнивують, і життя мають, як ми.

Велесова книга (д. 26)

Частина перша

1. Донька свого батька

Нічне небо світу неврів, тихе й погоже, було геть-чисто засіяне зорями. Молочна дорога, яку, за легендою, створила Праматір Земун, коли випадково вилила на чорний оксамит ночі молоко, мирно тримала у своїх обіймах Усесвіт. І Всесвіт спочивав на могутніх раменах Творця, який ніс його, як лагідний батько, обережно та дбайливо. Куди? Птаха часто запитувала себе – куди несе всіх нас Творець і як довго він це робитиме? Коли врешті йому то набридне? Так, він добрий батько. Але й добрі батьки час від часу потребують відпочинку та спокою. Чи відпочиває коли-небудь Творець? Напевне, ні…

Зітхнула. Птаха любила нічне небо. Щойно перша зірка з’являлася на небосхилі, як довкола, наче за помахом чарівного крила Жар-Птиці, усе стихало. Вечір ніжно підкрадався спочатку до неба, тоді до землі. Земля швидше кидалася у його обійми, аніж небо. Бо коли в небі ще було досить світло і поки не зоряно, то земля вже вкладалася спати.

А диво першої зірки на вечірньому небі? Кажуть, що вона народилася з першої сльозинки повелительки любові Лади. Красива легенда, красива жінка, справжня жінка, жінка-мрія. Жінка-богиня. Дружина її батька. Чи не дивина? Птаха поки не може звикнути до думки, що в неї з’явився батько. Ні, не так. Вона не може зрозуміти того, що всі ті віки, які вона вважалася сиротою, він завжди був. Але не завжди поруч.

Умовності… Він говорить їй про якісь умовності. Які умовності могли бути в тому, щоб не визнати свого батьківства перед безсмертними? Гаразд, нехай. Байдуже до всіх на світі безсмертних… Однак принаймні їй він міг зізнатися?! Міг! Але довів ситуацію до критичного безглуздя. Перуниця могла це прийняти та зрозуміти, Птаха-Слава – ні. Поки ні. У душі двоїлося. Тепер твердо знала, що вона і є та сама дружина Перуна, та сама Перуниця, яка колись дуже-дуже давно перемогла в битві з темними, яка власного чоловіка настільки сильно та віддано кохала, що погодилася на пропозицію Творця небесного. Її повернули до життя. Так, її, а не якусь іншу, може, навіть більш гідну душу.

Вона тепер та сама Птаха-Перуниця, з великим призначенням. Але цього разу не дружина Перуна. У Творця доволі своєрідне вміння втілювати наші благання. Дуже хотів, Перуне, отримати свою Перуницю? Гаразд, отримуй.

Отримав. Тепер вона його донька. Донька мами Арати і батька Перуна.

Птаха стояла на одному з небагатьох лисих пагорбів світу неврів. Вона навмисне попросила трохи часу в Мирослада перед Ритуалом. Перед тим, як Мирослад усуне закляття Місяцівни, закляття знесилення. А потім Перун проведе обряд відновлення світу Невридії. Мусила побути наодинці з собою, зануритися у власні почування. Так багато сталося за останні дні і ще багато має статися. Відчувала це. Вона не була Оракулом, вона не вміла передбачати майбутнє, просто знала, що для всіх світів найгірші випробування ще попереду. І вона, дивним чином, теж уплуталася в це. Навіть більше, перетворилася на привід до тих негараздів та бід, які вже почалися.

Небо заспокоювало. Розкинула в різні боки руки, повернула долоні до неба. Світло Місяцівни було холодним. Воно не давало сили, але наповнювало почуттями.

Любов… Вона вміє і знає, як воно – любити. Їй подобається любити не тому, що це обов’язок для світлих – любити ближнього. Це вона вміє дуже добре. Однак у її серці існує ще одне мірило любові, приватне. Бо геть по-особливому вона любить Мальву, ніжну і водночас сильну дівчинку-квітку. Юнка відшукала в серденьку Птахи маленький затишний куточок, котрий довіку належатиме тільки їй. Також по-особливому вона любить Остапка – хлопчину зі світу, якого вже немає. Точніше останнього живого зі світу його матері. Вона воліла б мати такого сина. Материнською вона могла назвати свою до нього любов.

Учитель Посолонь. Рідний, дорогий, важливий, мудрий. З ним дорослішала, набиралася досвіду, робила помилки. Він, як умів, направляв і виправляв. Це він, зрештою, наполіг на її навчанні у світі неврів, коли зрозумів, що сам не впорається з надто вже самовпевненою ученицею. Вблагав Мирослада «допомогти». І Мирослад допоміг. Її гординю було поборено. Натомість прийшло велике розуміння власної значущості для Всесвіту, як і розуміння цінності та неповторності кожного живого створіння. Марнославство, чванливість почали здаватися чимось геть безглуздим. Світ неврів назавжди вилікував норовливу Птаху. Яка тоді ця любов? Батьківська. Такою любов’ю добрі діти люблять своїх татів.

Стрибог. Її Стриб, її кохання. Птаха досі його кохає. Згадала слова Посолоня про вищість любові над коханням. Невже правда? Досі не могла прийняти слушності тих слів.

Перун… Хто він для неї? Той, хто зараз її береже, чи її половина? Половина від чого? Від цілого чи від украденого?

Він – її справжній батько, якого ніколи не знала.

Не знала? Хіба? Адже добре пам’ятає його руки, запах тіла, дотик шкіри до обличчя, колючі вуса і заливистий власний сміх, коли він підкидав її, малу веселуху, до неба.

Перун – хто він насправді для неї? Батько чи охоронець?

Могла, звісно, постаратися називати його батьком, а вважати ним – поки зась. Та навіть зі словами було нелегко. Слово «батько» не просто застрягало в горлянці, воно навіть не народжувалося в серці, коли вона дивилася на Перуна. Мальві було простіше прийняти Стрибога, бо той направду не знав, що в нього є донька. Перун знав, однак чомусь не хотів зізнаватися в цьому світові. Отже, зрікся, відмовився?

Ні, не зрікся і не відмовився. Бо завжди намагався дбати про її безпеку, мати на оці. Та хіба це батьківство? А як тоді бути з казками на ніч, колисковими, важливими розмовами про неважливе, завжди проблемним дорослішанням?

І вкотре Птаха повертає до цього простого запитання, яке застрягло цвяшком у голові. Чому не визнати своєї доньки?

Перун виправдовується: «Надто швидко закрутилося». Так, швидко: смерть Арати, зрада названого сина Боривітра, безсмертя доньки, виблагане в Мари, тільки щоб порятувати малу від смерті. О, звісно, Перун збирався всім оголосити, що Птаха – його донька, та якось не до того було. Знаходилися важливіші проблеми.

Важливіші?

Слова батька чи слова Творця: «Чорнокрукі, дитино моя, – найперші наші вороги. Це ті, хто завжди слухає лишень темний бік свого єства. Вони просто так нічого не роблять. Завжди є вагома причина для руйнації та винищення».

Перун провів розслідування. Чому чорнокрукі напали саме на Оселище Дива, яке вважалося добре замаскованим, майже неприступним? Поруч купа інших Оселищ: і багатших, і не так міцно захищених. Звісно, щоб здолати силу захистів Арати та Перуна, потрібно застосувати неабиякі таланти. Чорнокрукі не заморочувалися талантами. Вони просто знайшли зрадника.

Зазвичай чорнокрукі під час нападів убивали лишень дорослих. Дітей підбирали як трофеї. Дівчата в майбутньому ставали дружинами чи наложницями, хлопці – воїнами. Та не цього разу. Виявилося, що Оракул склав пророцтво для Морока: «Та, що прийде зі світу Чотирьох Сонць, донька Арати, вкраде серце твого єдиного сина і знищить світ Відтіні». Тому чорнокрукі за наказом Морока винищили в Оселищі Дива всіх: і малих, і великих. Бо не відали точно, хто ж вона – та, що мала прийти з Оселища Дива, донька Арати? Арата була жрицею, і всі мешканці Оселища Дива вважалися її дітьми. Зрештою, те дитя могло народитися й згодом, через покоління і все одно спадково вважатися дитиною жриці Арати. І ось, якщо знищити всіх без винятку та дощенту спалити Оселище, щоб навіть назви не лишилося, то пророцтво скасується.

Зрадник Боривітер теж був дитиною Арати. Навіть більше – її кровним сином. Що з ним робити? Чорнокрукі своїх не ображають. Ставши зрадником, він перетворився на чорнокрукого. Та щоб перестрахуватися – на Боривітра було накладено чорне закляття. Він не міг мати дітей.

Після підступного нападу на Оселище Дива врятувалася тільки Птаха. Чорнокрукі про це не відали. Мара та її Перемінник урятуали дівчинку від неминучої погибелі. Птаху було заховано у світі світлих. Темним туди не дістатися. Зрештою, вони переконані: Арата і всі її діти мертві. І пророцтво Оракула мертве також.

Тому й не дуже цікавилися – звідки взялася мала дитина з Перемінником у Яровороті. Можна спробувати розпитати Мару. Однак та навряд чи розкаже. Вона не зобов’язана про таке доповідати навіть Творцю. Та з часом стали розходитися чутки, що підкинута під браму Яровороту дитина насправді є донькою Посолоня та Мари. Звісно, у ті байки не дуже вірилося, але ані Посолонь, ані Мара їх не спростовували. І темні в цю байку майже повірили.

Через це Перун і мовчав. Бо якщо чорнокрукі дізнаються, що Птаха – це насправді врятоване дитя зі світу Чотирьох Сонць, то зачнуть її переслідувати та цькувати. Спочатку гадав, мовчанка – вимушена і не вічна, усе до пори до часу. Дитина підросте, змужніє і тоді…

А тоді і не сталося… Бо з’явилися нові причини.

Перша причина: Птаха зустріла Стрибога. І не тільки згадала, хто він такий і що вчинив з її світом. Вона забрала собі його серце. Серце сина великого Повелителя Темного світу. О, так! Морок відчував небезпеку. Він остерігався Птахи. На той час він уже знав, хто вона така насправді, тому й не хотів пускати свого сина на перемовини до неї. Рада темних світів наполягала, і Морок змирився. Пророцтво Оракула ожило. І та, що прийшла зі світу Чотирьох Сонць, таки вкрала серце Стрибога.

Друга причина. Начебто жодних перепон для того, щоб Перун визнав своє батьківство, не лишилося: Морок знав правду про Птаху, вона забрала собі серце його сина і їй геть нічого поганого не загрожувало. Та тут завагітніла Лада. І треба стати бездушним покидьком, щоб дружині при надії в такому зізнаватися. Народилося дитя. Теж нервувати не можна. І Перун своє зізнання відклав до кращих часів. А кращі часи все не наставали. До того ж Ладі ідеально пасувала роль дружини Перуна та матусі його дітей. Бо син Сварога міг мати за дружину тільки рівню собі, а не звичайну смертну жінку Арату, нехай навіть жрицю.

Перуниця всередині Птахи знала, що Лада завжди була закохана в Перуна. І коли місце звільнилося, то досконала та правильна у всьому повелителька любові легко зайняла місце і Арати, і Перуниці. Наразі тішило в отому знанні лишень одне – поки Арата була жива, Перун не одружувався. Принаймні хоч інколи він був чесним із собою.

Третя причина – це повна гармонія у світах, яка нарешті настала. Зберігалася рівновага, і Перун не захотів порушувати її. Бо нове знання могло внести певні поправки в неї. Бо діти – це завжди дисонанс у гармонії чи в дисгармонії, але все-таки – дисонанс. Приклад з Мальвою про це промовисто говорить.

Перун приблизно так виправдовувався перед Птахою, коли вони перечікували в кімнатці під дубом напади Стрибожої люті. Вона та дуб слухали мовчки. Що Птаха на таке виправдання могла відповісти рідному батькові? Злісно вигукнути, що він нічим не кращий від Стрибога, чи образитися на те, чого вже не змінити?

Заховала обличчя в долонях. Хто вона? Колишня дружина Перуна чи теперішня його донька? Не треба було Творцеві повертати її до життя. Це лишень усе ускладнило.

Хтось обережно поклав їй руку на плече.

Час її самотини минав. Птаха стрепенулася, наче збудилася від сну. Озирнулася.

Поруч стояла Мара. Світло Місяцівни спотворювало обличчя жінки. Воно зараз нагадувало лице мерця – безкровне, бліде, з болісним тавром розпачу.

– Йменням Творця нашого вітаю тебе, Повелителько Маро! – Птаха була гарно вихована. Озвалася привітно: – Тебе прислав Мирослад? Настав час для Ритуалу? За мить буду готова.

Мара невпевнено кивнула.

– І для цього теж, Птахо. Я рада тебе бачити. Маємо трохи часу, поки чоловіки говорять про своє. У Мирослада з Перуном важлива розмова. Чоловік, котрий впустив у світ неврів Стрибога, є сином Мирослада. Це Шепіт. Тепер він сірий брат. То він підступно замінив перлину, яка завела тебе в болото, хоч мала врятувати. Ця перлина не справжня, вона сіра. А там, де з’являються сірі, – завжди чекай підступу та напасті. Але зараз не про це. Чи дозволиш сказати тобі кілька слів?

Птаха стенула плечима. Вона не проти. Мара показала рукою на рясно порослий мохом камінь, що стримів неподалік. Птаха кивнула, опустилася втомлено на нього. Мара сіла поруч.

– За сина я просила вибачення в тебе, Птахо, і не раз. – Мара говорила ледь чутно, але чітко промовляючи кожне слово. – Тож не стану вкотре повторюватися. І до цього можна звикнути. І знаєш… Якось воно безглуздо. Таке паскудне почування в мене. Останнім часом нічого не роблю – лишень перепрошую, і переважно через вчинки сина. Але зараз я попрошу вибачення в тебе за те, що накоїла моя впертість. Я ж була переконана, що не варто втручатися в справи, які тебе не стосуються, особливо коли це справи великих безсмертних.

Мара вмовкла. Зітхнула, поправила звичним рухом складки на сукні. Птаха втомлено дивилася на жінку. Вона здогадувалася, про що йтиметься далі. Усе було геть передбачуваним. Мара продовжила:

– Я завжди знала, що Перун твій тато, але ні словом, ні вчинком нікому в цьому не зізналася. Чому? Спробую пояснити. Твій батько прибіг до мене, нажаханий та вбитий горем, одного теплого літнього вечора. Говорив, що він не встиг вчасно, що всі загинули і його єдина донька також мертва. Дівчинка Птаха, та сама Перуниця, котра колись була йому за дружину і котру підступно вбили темні. А батько Сварог таки почув його молитви та благання і повернув її. Але… Іронія долі. Бо тепер вона його донька. І лежить зараз розтерзана, майже мертва, мов проста смертна дитина, та чекає кінця. А він? Бог, який не може нічого вдіяти. Бо інколи запізно буває навіть для бога. І я йому допомогла. Бо я також мати, Птахо. Як допомогла – ти добре знаєш. Учитель Посолонь прийняв тебе, наче рідну. Але він завжди в усьому був, нехай найкращим, та все ж лишень Учителем. Не став розпитувати, а чемно виконав усе, про що я просила. Научати, пильнувати, дбати.

Мара знову вмовкла. Звела очі до неба, наче вгорі, між зорями, шукала потрібних слів, а чи, може, чекала якоїсь відповіді на промовлене. Птаха німувала. Їй боліли слова. Мара вкотре важко зітхнула і гаряче зашепотіла:

– Птахо, повір мені, я не раз просила Перуна привселюдно визнати тебе донькою. Бо хіба це нормально, коли дитину при живому батькові вважають сиротою та виховують чужі люди, нехай і найкращі Учителі? Він погоджувався, казав, що це необхідно зробити, та… Не робив. Очевидно, Перун тобі пояснив, чому так чинив. Можливо, й так. Я йому не суддя. Зрештою, жодних брудних вимислів та пліток про тебе і про нього досі не було.

– Не було, – луною повторила Птаха. – Той, хто не боїться вмерти, не боїться й пліток, Маро. Той, хто пам’ятає, як помирати, боїться більше життя, аніж смерті.

Мара продовжувала видивлятися в небо. Вона не наважувалася поглянути в бік Птахи. Бо та говорила важкі, але справедливі слова. Правда робить нас не тільки вразливими, вона інколи перетворює нас на мудреців. Якщо, звісно, ми зуміємо ту правду прийняти та пережити. Птаха, схоже, зуміла.

Врешті Мара хрипким, аж рипучим від зніяковіння голосом спробувала перевести розмову на інше:

– Як все-таки гарно неври називають нічне світило – Місяцівна. Вона в них матір Сонця. Уявляєш? Тутешній люд вважає Місяцівну матір’ю Дажбога.

– Я добре знаю, Маро, цей світ та його легенди. Я тут колись вчилася і була ученицею Мирослада.

Птаха безбарвно відповіла і тільки щойно зрозуміла, як вона втомилася… Від Стрибога, Перуна, світу неврів, від свого безсмертя, від свого знання і від своєї пам’яті, яка сьогодні оскаженіла та затопила її серце болем. Заплющила очі. Коли їй нарешті дадуть спокій? Та хіба це можливо? Багато хто називає її богинею, майже всі вважають мудрою… Але яка вона там мудра? Хіба що розумна. Так, розумний, утрапивши в халепу, завжди зуміє з неї виборсатися. А мудрий? А мудрий тому і є мудрим, що з ним ніколи не трапляються халепи.

– Авжеж, ти тут була. І Місяцівна ні до чого. Просто так сказалося. – Мара розгублено стрепенулася, наче отямилася від різкого болю. – Я ж про інше. Про батьківство Перуна та твою пам’ять. Я вкотре прошу вибачення. Я таки мала тобі розповісти всю правду. Не можна було приховувати. Бо рано чи пізно такі таємниці створюють антисвіти. Бачиш, що тепер відбувається. Син мені не вірить. Не вірить, що ти донька Перуна. Упевнений, що це ми зумисно вигадали, аби він від тебе відчепився. Бачиш, як воно з таємницями? Краще гірка правда, ніж солодке незнання. Що далі – то гірше. Сірі, а я це відчуваю, люба Пташко, не на жарт розходилися та крутять-вертять геть усіма. Нишпорять, підливають оливи у вогонь, де можна іскру затоптати, вони її роздмухують. Це вони Стрибогу нашептали, що ти коханка Перуна. Ладі наплели того самого. Переконали Стрибога, що ти навмисно ховала від нього Мальву, щоби зробити боляче. Я намагалася запитати поради в наймудріших. Навіть в Оракула. Та він не відповідає. Замкнувся у своєму світі та нікого не пускає. Злі язики плещуть, що Оракул мертвий і, допоки новий не з’явиться, світ Загублених не відімкнеться. А знаєш, що іще про Оракула оповідають? Кажуть, що чолов’яга на старості літ геть схибнувся і так боїться померти, що торгує лжепророцтвами. Платня – це спеціальний еліксир, який подовжує його життя. Отак лжепророцтва перетворюються на істину. Брехня стає правдою.

– Еліксир? – мимовіль перепитала Птаха.

– Еліксир, – підтвердила Мара. – Його складова – це випиті душі людей.

Птаха зітхнула невесело:

– Сумно таке чути, Маро. Виходить, теперішній Оракул житиме вічно. Бо завжди знайдуться охочі отримати лжепророцтво. І еліксир принесуть, і догодять в усьому…

– Воно то, може, й так, – відповіла Мара. – Але все до пори до часу. Схоже, навіть Оракулу почала набридати вічність. Він не завжди був таким. То смерть дружини підкосила його. А може, просто в ньому прокинулася совість.

– Совість? – якось невпевнено перепитала Птаха. – Цікаво. І коли вона прокидається, буває часто запізно, чи не так?

– Птахо, пробач мені за все. – Мара врешті звела очі на Птаху.

Птаха взяла Мару за руку.

– Маро! Це не твоя вина. Це вибір Перуна. Він мій батько. Ти просто випадковий подорожній. Ти могла сказати, але не сказала. Ти могла не говорити – і ти не говорила. Можливо, на все свій час? І все має відбуватися вчасно. І ось віднині знатимуть усі про батьківство Перуна: і світлі, і темні, і навіть сірі. Та навряд чи це щось змінить. – Птаха встала з каменя, продовжуючи тримати Мару за руку: – Нам уже час. Місяцівна зараз у найпотрібнішому для Ритуалу місці.

Птаха зробила спробу відпустити долоню Мари, але та продовжувала її міцно тримати. Птаха питально дивилася на Мару. Мара не ховала очі. Місяцівна світу неврів дбайливо огортала світ. Очі Мари здавалися темними проваллями. Говорила:

– Це ще не всі новини, моя люба Птахо! Мальва пропала. Утекла зі світу темних, бо вони силоміць хотіли зробити її однією з них, і онука не витримала такої наруги. А як з того світу добровільно піти? Неможливо. Тож вирішила дівка тікати через Мертву річку. Допомагав їй у цьому проклятий служка. Ти ж знаєш, що темним у Відтіні служать прокляті. Та той проклятий був незвичайним. Надто живим як для проклятого. Якимсь чином Горпина, бабуся Мальви зі світу Єдиного Бога, його до малої приставила. І він вірою та правдою їй служив.

– Проклятий? – здивовано перепитала Птаха.

– Авжеж. Мені Горпина трохи розповіла про нього. Я спочатку побувала у світі Відтіні, тоді переговорила з нею. Звати його Боривітром.

– Як? – Птаха ошелешено дивилася на Мару. – Той, хто зрадив світ Чотирьох Сонць та був її братом, також називався Боривітром. Та хіба таке можливо? Боривітер уже давно мертвий.

– Так-так. Його звати Боривітер. І він допоміг Мальві втекти. Не такий уже пропащий, як видавалося спочатку. Та не це важливо, – запнулася на мить Мара й продовжила: – Тож скочила Мальва в Мертву річку і наче в ній розчинилася. Темні дістали з води одяг та взуття дівчини. І винесли вердикт: Мальва мертва. Ти ж знаєш, як «трепетно» ця річка любить темних?

– Ага, заковтує, – додала Птаха, – але Мальва не темна, тому жива.

– Так. Я це знаю, але… Для світу темних вона темна. По закону крові і все таке. Я не стала їх у протилежному переконувати. Зараз нам вигідно, аби вони вважали її мертвою. Даруй уже за хитрість. Однак я теж, схоже, починаю лукавити, переймаючи правила чужої гри. А що робити? Насильство породжує опір. Я повідомила Стрибога про «смерть» Мальви. Тому він і відступився від тебе так швидко, Птахо. Схоже, побіг до Мора з’ясовувати правду. Якщо серйозно, то так тому телепневі Мороку й треба. Навія в нього в радниках, от вона йому й навіяла… Це ж додуматися: на очах дитини кровні ритуали влаштовувати. Що ж, хай Стрибог з Мором тепер повоюють, поки ми Мальву шукатимемо. І дуже сподіваюся, що Стрибог, хоч на трохи, дасть тобі спокій. А можливо, коли переконається, що Перун і насправді твій батько, то помудрішає та знову стане нормальним.

– Стрибог нормальним? – Птаха щиро дивувалася. – Знаєш, Маро, я досі до нього маю почуття. Але я не певна, що зможу пробачити недовіру і те, що він зробив зі своїм життям та життям мільйонів невинних. Ти його матінка. Ти його любиш та любитимеш завжди, навіть коли його всі проклянуть. Я ж так не можу. Я закопаю свою любов до нього так глибоко, звідки ніхто ніколи не дістане. У мене, слава Творцю, є кого любити. А в нього? Він навіть тебе не любить, хоч ти його мати.

– Яка я мати? – сумно зітхнула Мара.

– Ти – справжня мати. І лише за те, що ти подарувала йому життя, тебе треба любити.

Мара скрушно захитала головою:

– Ти і справді дуже добра до мене, Птахо. Дякую за ці слова. Вони важливі. Хоча… Знаєш, матір’ю жінка стає не тоді, коли народжує, а тоді, коли вперше жертвує заради дитини чимсь… Не має значення чим: здоров’ям, призначенням, чоловіком… Я схибила як мати, Птахо. Ти б так не вчинила.

Мара вмовкла на кілька секунд, а потім знову заговорила:

– Але Мальву ми не втратимо, правда? І ти мені допоможеш її знайти.

– Так, допоможу, – ствердно закивала Птаха. – Ми обнишпоримо геть усі світи: і світлі, і нейтральні, і темні. І обов’язково знайдемо Мальву.

Несподівано за спинами почувся несмілий чоловічий голос:

– Не треба всі… Я знаю, де Мальва.

Мара та Птаха роззирнулися. Неподалік стояв юнак, якого Птаха відразу впізнала:

– Остапку, мій хлопчику. Я рада тебе бачити.

Птаха кинулася до Остапа. Пригорнула його до себе. Поцілувала.

– Ну ти й нечемнота! Хіба гоже підслуховувати?

Остап несміливо посміхався, косуючи в бік Мари, яка з цікавістю роздивлялася його.

– Йменням Сварожого кола вітаю вас, пані Маро та Учителько Птахо. Вибачте мені. Я не навмисно. Я почув, що ви врятовані, пані Птахо, і дуже захотів вас побачити. Люди з Оселища показали, куди ви пішли. І ось я тут. До того ж усієї розмови я не чув, бо тільки щойно прийшов, – виправдовувався Остап. – Учитель Посолонь теж тут. Ви довго не поверталися до Яровороту, і він змушений був супроводжувати нас на навчання у світ Невридії.

– Стій, хлопчику мій! Зупинися! – Птаха владно попросила Остапа замовкнути. – Ти щойно сказав, що Учитель Посолонь супроводжував вас на навчання. Кого це вас? Чи я щось не так зрозуміла?

– Усе так. Нас: мене і Дужа.

– Кого-кого? – Птаха здивовано дивилася на хлопця, наче той ляпнув якусь дурню. – Дужа? Нашого недолугого Дужа?

– Ага, Дужа, – відповідав юнак. – Усі з цього дивуються. Ви не перші.

– Ой, щось мені геть не подобається ця новина. Остапку, ти припильнуй того нетіпаху. Він хороша людина, наш Дуж, але геть нетямущий. Напевне, матінка постаралися. Ех, інколи я не розумію таких ось материнських поривань. Для чого їй це? Мабуть, треба стати матір’ю, щоб уторопати. – Птаха різко перевела розмову на інше: – А щодо Мальви – ти звідки знаєш, де вона зараз?

Остап стенув плечима:

– Просто знаю, що вона жива і зараз у безпеці. У такому мальовничому і дуже тихому місці. Сидить на квітучому пагорбі, світить яскраве сонце, чисте небо над головою, і вона вільна та задоволена. Жодного темного поруч. Та й людей поряд майже не видно. Лишень птахи співають і ще… божественно красиву музику чутно. Хтось дуже гарно і вміло грає на сопілці. Розгледіти його добре не можу. Бачу тільки його бриля і розумію, що це досить молодий чолов’яга. А поруч із ним ще один ошивається. Теж молодий, у військових обладунках. А ще в тому світі багато-багато калини квітне. Ніде ніколи такого пишного розмаю не бачив. Я ж коли вчився пересуватися за допомогою ключа, то довелося побувати в багатьох світах. У цьому точно не був.

– Калина? – перепитала здивована Мара. – І сопілка, кажеш, прегарно грає, так?

Остап кивнув погоджуючись.

Мара підійшла до Остапа впритул. Узяла за руку. Той від несподіванки трішки відступився і, перечепившись, ледве не гримнувся. Однак Мара його міцно тримала, не даючи впасти.

– Гм, синку! Дуже цікаво. І схоже, що ти говориш правду. Мальва тобі не чужа. Ти відчуваєш її як рідну. Скажи, давно в тебе ці видіння почалися? І як часто вони бувають?

Остап мовчав. Не знав, що і як відповідати. Видіння? Це просто сон і годі. А сни всім людям сняться, та, на жаль, не всі їх пам’ятають.

– Як не початися видінням, Маро, – невдоволено обізвалася Птаха. – Коли тобі без підготовки Перемінника на шию вішають, то не тільки видіння побачиш. Ти ж добре знаєш, що Перемінник, поки призвичаїться до свого носія, різних форм і властивостей набирає. Дай хлопцеві спокій. Хай вчиться і Переміннику, і своєму життю лад давати, коли він тепер безсмертний. А щодо спорідненості Остапа й Мальви – ти влучно сказала. Вони і справді рідні. Бо закохані. До речі, що ти там про калину та сопілку говорила? Ти здогадалася, де нам Мальву шукати?

– Я не здогадалася. Я знаю, – відповіла Мара. – І тобі цей світ також знайомий. Правда, тоді, коли ти в ньому жила, калини там майже не було. То вже Лада постаралася. І за таку любов до калини, і за красу, звісно, Перун свою дружину Ладу ніжно називає дівчина-калина. Це світ Оранти, Птахо. Світ Перуна та його дружини Лади. Річка Стохід, котра протікає світом Оранти, має багато таємних ходів. Тому й така назва. Один з них прив’язаний до Мертвої річки. От таким чином, схоже, Мальва й потрапила до світу Оранти, який примарився нашому Остапку. І скажи мені, Пташко, хіба випадковість – це не таємна присутність Творця?